Вистава "Назар Стодоля" (ІІ дія)

Назар Стодоля

Дія ІІ

Акт І

Хазяйка. Господи, господи! Як подумаєш, коли ще ми дівували, зачуєш де-небудь вечорниці, так аж тини тріщать; а тепер... От скоро і треті півні заспівають, а вечорниці ще й не зачинались. Куди то все дівалось?.. Де мої молоді літа І сліду нема, мов поверх води поплили. Що ж це справді ніхто не йде? А вже мені ця навіжена Стеха! Пішла за дівками та десь і застряла з козаками. От Стодоля молодець! Я його знаю, він протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що... теє... хтось іде!.. Зараз, зараз! Насилу!

(Відчиняє двері. Входять Назар і Гнат.)

Хазяйка. Свят, свят, свят! Відкіля це, якою дорогою, яким вітром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

Гнат. У тебе сьогодні вечорниці?

Хазяйка. Хіба ж наші вечорниці для вас? Ви так тільки прийшли посміятися.

Гнат. Так-таки й посміємося, коли буде весело.

Хазяйка. (дивлячись на Назара) Буде весело, та не всім.

Гнат Ну, це вже опісля побачимо. А поки дай нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга і повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщій!

Хазяйка Зараз. (Відійшовши) Бідненький Назар!

Хазяйка дістає вино, тарілку з їжею, усе кладе на стіл.

Гнат (до хазяйки) Тепер же знаєш що? Візьми мітлу та мети, виясни хорошенько місяць: бач, як насупило! А ми тим часом побалакаємо, про що треба.

Хазяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я піду по Стеху (вдягається й іде).

Гнат. Пішла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пізнаєш?

Назар. Тепер би й рідного батька не впізнав, скажи краще, навіщо ти мене повів сюди?

Гнат. На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а не з бабою.

Назар. Гірко мені, Гнате! Ти смієшся, а в мене печінки верне.

Гнат. (Оглянувши все навколо) Чи глухі тут стіни? (Тихіше) Украдьмо Галю, от і все. Чи добре?

Назар. Так! Я весь твій. Говори, приказуй!

Гнат. Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе коли-небудь пізно вечором у садок, хоть, може, й не одна?

Назар. З ключницею.

Гнат. Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?

Назар. Два.

Гнат. Ще краще. Се ж буде ключниці на сережки, а плахту на словах обіцяй. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх вигадано слово мовчати; до того ще й дорожче запросить.

Назар. Нічого не пошкодую, усе віддам, що в мене є. Де тільки ключницю побачу?

Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з трійкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?

Назар. Знаю.

Гнат. Цю корчму і днем люди, хрестячись, обходять, а вночі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати; тільки порайтесь моторніш.

Назар. А як вона не захоче, що тоді?

Гнат. Хто? Ключниця чи...

Назар. Та й та, і друга.

Гнат. Захочуть обидві, тільки ти зумій упросити. Ключниця за червінця піде колядувать хоть до самого сатани; а Галя в одній сорочці піде за тобою на край світу.

Назар. О, якби твоє, брате, слово та богу в уха!

Акт ІІ

Хазяйка. Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!

Гнат. А що, змахнула пил з місяця?

Хазяйка. Смійтесь, а воно і справді погода утихомирилась.

Стеха. (Вибігає) Ох, моя матінко, як утомилась! Шуточки? Оббігала усі усюди! (Озираючись.) Ах, боже мій! я і не бачу. Добривечір вам! От вже й не думала, й не пдала! Спасибі, спасибі! Не погнушались наших слобідських вечорниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у вас у Чигирині.

Гнат. Та у вас ще краще.

Стеха. Годі-бо вам сміяться.

Хазяйка. Чи прийде ж хто?

Стеха. Як же? Усі прийдуть.

Гнат бере за руку хазяйку й відводить. Назар встає з-за столу й підходить до Стехи.

Гнат. (до хазяйки) У мене щось голова розболілась; піду подивлюсь, який місяць. Чуєш? А про кобзаря, мабуть, і забули. Збігай лишень. Без його і гульня не гульня.

Хазяйка. Стехо! Ти звала Кирика?

Стеха. Моя матіночко! І забула. Я зараз збігаю.

Гнат. Знову де-небудь застрягнеш.,. Збігай краще сама.

Хозяйка. Добре.

Хазяйка й Гнат ідуть.

Назар. (Бере за руку Стеху) У мене є просьба до тебе, Стехо.

Стеха. Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночці, щоб вийшла до вас, як пан засне. Та тепер тільки не те вже, що перше було. Адже ви самі знаєте, що незабаром зробилось.

Назар. Це не завадить. Мені тільки одне словечко сказати. (Дає їй червонця.) На тобі, ще й плахта буде, коли услужиш.

Стеха. (Бере гроші.) Не придумаю, як би се зробити. Лиха година те, що старий цілісіньку ніч очей не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Ні, таки на своєму поставив старий сатана.

Назар. Так ти зробиш?

Стеха. Зроблю, зроблю, тільки...

Назар. Не бійсь! Більш копи лиха не буде. А коли хочеш, так і ти з нами. Ну лишень, чкурнем.

Стеха. Куди з вами?

Назар. Туди, де краще жити, де будеш ти панією, а не ключницею: чи второпала?

Стеха. Глядіть, чи не дурите ви мене? І справді думають, що як вони багаті, так усе і їх.

Гнат. (За сценою). Катре, Катре, а погляди: що це на місяці?

Хазяйка. Хіба не знаєш? Брат брата на вила підняв.

Гнат. Як же це? Такого не чув ніколи.

Хазяйка. Уже в хаті розкажу, бо змерзла.

Далі Назар зі Стехою  розмовляють уже пошепки та жестами. Входять Гнат і Хазяйка.

Гнат. Чудо - не дівка! Розумна і красива. (Обіймає Стеху.)

Стеха. (притворно) Що це, які справді безстидні оці городські козаки! (Гнат хоче її поцілувати). Ну от іще що видумали!

Із шумом входять козаки та дівчата.

У натовпі.  Ай да Стеха! От моторна, і тут успіла. А старий Кичатий!..

Стеха. (Вириваючись) А що? Поживились? Не бійсь, таки не довелось поцілувати. Хто там горло дере, що успіла? Він тільки так, нічого не зробив.

Гнат. (до козаків) Ну, хто у вас отаман? Чи єсть музики?

Дівчина. І кобзар, і музики.

Гнат. (тихо до Назара) Будь-но веселіший, не показуй виду. (Голосніше) Дивись, старі знайомі! Кузьма! Яким це побитом тут опинились?!

Кузьма(один з хлопців). З хуторів до церкви, а вечорниці по духу чуємо.

Гнат. Молодці! Жваві які!!Ну, веселітеся ж, люди добрі, гуляйте, хлопці та дівчата, а нам уже пора їхать: до Чигирина не близько, а до світу треба буть там. Прощайте, хлопці! Прощайте, дівчата! Прощай, хазяйко! А де ж та... Кичатого?

Стеха ховається серед молоді, Гнат піймав її і цілує.

Гнат. Прощай, сердечко моє, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!

Стеха. (вириваючись) Ай-ай-ай! Закричу, їй богу, закричу.

Назар і Гнат ідуть. Хазяйка проводжає їх.

Стеха. Що за народ такий ці козаки! Усе б їм цілуваться. (До хазяйки) Тітко, тітко! А нумо веселитися!

Стеха співає і танцює.

Хазяйка. Оце яка жартівлива! Та перестанеш ти чи ні?

Дівчина. А де ж наш Кирик?

Виходить кобзар.

Хазяйка. Ось він, мій голубчик. Ну лишень, яку-небудь пісеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цілу ніч не заснулось.

Кобзар. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пісеньку, що любиш.

Дівчина. Казку! казку!

Парубок. Ні, пісню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.

Дівчина. Натанцюєтесь іще, поки до третіх.

Стеха. До півнів ще не трохи. Казку! (до хазяйки) Казку, тітко?

Хазяйка. Звісно, казку, поки ще не так пізно; а опісля і слухать страшно буде.

Кобзар. Коли казку, так казку; мені все одно.

Парубок. Перещебетала-таки цокотуха. 

Парубок. Ач яка!

Стеха. А що, га? Таки перещебетала!

Кобзар сідає на лавку, навколо нього стають та сідають парубки та дівчата.

Кобзар (прокашлявшись). У венгерській стороні, у цесарців, за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тій горі нора глибока; в норі сидить не звір, не птиця — турецька цариця. Сидить вона сто тисяч літ, не молодіє, не старіє, а тільки все більше зліє; їсть вона од схід до захід сонця — не хліб печений, не курей і не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дітей…

Дівчина. Ой….як страшно…

Хазяйка. Так, не перебивай!

Кобзар. А їсть за те, що коли ще вона була у Туреччині важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку і дочка та буде, як підросте, в тисячу разів краще її. От вона, справді, як народила дочку, так зараз і з’їла її, та з того часу сидить у норі і, не вгаваючи, усе їсть дітей; не розбираючи, хоть хрещені вони, а хоть нехрещені, їсть усіх, їсть тобі всіх, та й годі, — і дівчаток, і хлопчиків...

Стеха (швидко). І хлопчиків! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тієї гори.

Дівчина. А. що б ти зробила?

Стеха. Що? Задушила б.

Парубок . Та куди тобі?!Ти й за двері сама боїшся вийти.

Стеха. Хто? Я? Я боюсь? Хочете, зараз піду на кладовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху. піду.

Парубок. Прудка дуже! За поріг не вийдеш, умреш.

Стеха. Я вмру? Що ставиш?

Парубок. Мої музиканти на всю; а ти?

Стеха. Піввідра слив’янки, три шматки сала і паляниця.

Парубок . Добре! Тільки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху.

Стеха. Та вже де візьму, до цього вам діла нема, а поставлю. Де мій байбарак? (Надягає) Гляди ж не цурайся слова! (Кобзарю.) Як я вернусь, так тоді докажеш, дідусю; а то я і не хочу. (Іде.)

Кобзар. Добре.

Парубок. А щоб повірили, так принеси цеглинку, або кахлю з груби, або що хочеш, тільки з Корчми.

Стеха (за сценою). Добре, добре.

Парубок. От дівка!

Парубок. Чуприну їй та уси, тоді хоч у пекло...

Парубок. Так подумають, що козак.

Хазяйка. Вже козир-дівка, не вам рівня… Так, а чому ми сидимо? Щоб недаром музикам платить, веселімося краще! Ану, вдарте та по-нашому.