Виступ до Дня пам'яті жертв голодомору "Колосок, що пронизує серце"

      Колосок, що пронизує серце

     Ось і закінчилося літо 2019 року. Нещодавно завершилися жнива. Українці зібрали мільйони тон хліба. Радію врожаю, сонцю, блакитному небу, запашному хлібу на столі. Тримаю в руках золотий колосок, який бабуся принесла з поля. Пам’ятаю, як тоді вона обійняла мене, притисла до грудей і зі сльозами на очах промовила: «Він є нашим життям, радістю і сумом, багатством та болем водночас». І тоді я зрозуміла, чому так щемить її серце.

     …Запалюю свічку, молюся про спокій, молюся за тих, хто помер голодною смертю… Я не переживала подій 32-33-іх років. Тема голодомору після стількох десятиліть змушує мене замислитись над гіркими сторінками минулого, пробуджує свідомість  та стискає серце. Моє покоління чуло про це лихо лише від стареньких прабабусь або читало в книжках.

     Що я знаю про голодомор? Голодомор – це справжня трагедія мого народу. Суспільство, цвіт нації штучно та масово винищували. Матері навмисно вбивали своїх дітей аби ті не мучились від голоду. Та страшна мука забрала життя мільйонів українців, спустошила землю. Ламалися люди, ламалися цілі життя.

     1932 рік – не кров’ю залита, а трупами покрита Україна. Життя перетворилось у повільну, жахливу смерть під назвою Голодомор. Політика російської колективізації закувала українців у кайдани не на чужій стороні, а в своїй рідній хаті.

     … Горе. Кров. Смерть… Це те, що залишає по собі слово Голодомор в моїй душі. Це те, що знищує свідомість і роз’їдає всю мене. Це страшно. Це боляче до самих кісток. Але це те, про що потрібно пам’ятати і не уникати.

     Гадаю, що голодомор не є проблемою тільки минулого – він є проблемою сучасних українців і буде проблемою прийдешніх поколінь, якщо ми не зробимо висновок.

     Переконана, що в найближчі роки Україна виконає свою місію – донесе правду про цей злочин до усього світу. Це наш обов’язок, бо наші предки пережили це страхіття. На жаль, український народ відчув, як це – у мирний час втратити мільйони співгромадян. І сьогодні ми, підростаюче покоління, повинні зробити все, щоб подібних злочинів ніколи не було.

      Ми не можемо, просто не маємо права забути. Вшановуючи їхню пам’ять, ми пам’ятаємо хто ми є. Не слід забувати, що ми нація, з якою боролися, нація, якої прагнули позбутися. Але вони вистояли, вони вижили лише для того, щоб ми зараз жили…

     І нині, запалюючи свічку, я думаю про них, тихенько молюся за їхній спокій, за світлу пам’ять. Знаю, що головне не забувати їх – невинних жертв, що так і не дожили до весни тридцять третього.