ВИВЧЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

УДК 910.1                                                                                   Природничі науки 

ВИВЧЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Морган В.К.

Проблематику досліджень сучасного світу суттєво корегує системна трансформація економічної, політичної, інформаційно-технологічної, соціокультурної міжцивілізаційної взаємодії у контексті глобалізаційної парадигми розвитку у складному симбіозі сучасних економічних ідеологій. Відбувається становлення глобальної економіки – феномену XXI століття, який, з одного боку, здатен мобілізувати світовий ресурсний потенціал у напрямі його ефективної реалізації, динамізувати міжнародний рух факторів, оптимізувати галузево-регіональні пропорції, а з другого - породжує складні для розуміння і вирішення проблеми соціально-економічного розвитку людської цивілізації. Асинхронність, диспропорційність та нерівномірність взаємовідносин суб’єктів глобальної економічної системи стають каталізатором кризових явищ і процесів з руйнівним потенціалом глобального масштабу. [3, с. 55].

Проблематика цивілізаційного виміру сучасного світового порядку та глобальної взаємодії націй-держав знайшла глибоке обґрунтування у працях С.Б.Кримського, Ю.В.Павленка, Ю.Н.Пахомова, В.В.Седієва, А.А.Шморгуна та ін. Серед зарубіжних дослідників слід виділити Ф.Фукуяму, Е. Де Фреде та С.Хантигтона.

Уперше досліджував поняття «цивілізація» у контексті її взаємодії з поняттям «культура» І. Кант, який у 1784 році писав, що «ідея моралі належить культурі, і що застосування цієї ідеї тільки до манер і зовнішніх пристойностей позначає тільки лише цивілізацію» [2, с. 181]. Однак німецьке протиставлення «цивілізації» і «культури» не є чисто теоретичною абстракцією – воно є вираженням німецької самосвідомості, що сформувалася у результаті унікального історичного процесу. Поняття «цивілізація» і «культура» французи й англійці відносять до політичних і економічних, релігійних і технічних, до моральних і суспільних фактів. Німецьке ж поняття «культура» відноситься до духовних, релігійних фактів, фактів мистецтва. [5, с. 67].

У сучасній науці існує багато визначень цивілізації. Так, на думку С.Кримського, цивілізацію слід розглядати, як окрему, відносно автономну, здатну до самоорганізації та саморозвитку поліетнічну соціокультурну систему, яка має свої географічно-часові виміри, базові духовно-культурні цінності і відносно стійкі структури економічних, суспільно-політичних та культурних форм. За визначеними ознаками та критеріями класифікації виділяються наступні сучасні цивілізації: Західна, Східно-християнськоЄвразійська, Латиноамериканська, Мусульмансько-Афразійська, Індійсько- Південноазійська, Китайсько-Східноазійська, Японсько-Далекосхідна та Тропічна Африка як квазі-цивілізаційна спільнота [7, с. 8].

С.Хантигтон визначає цивілізацію, як певну культурну спільноту. Дослідник вказує на існування таких цивілізацій: Західна цивілізація,

Індуїстська цивілізація, Ісламська цивілізація, Конфуціанська цивілізація, Латиноамериканська цивілізація, Православно-слав'янська цивілізація, Японська цивілізація, Африканська цивілізація [10]. Цивілізацію як облагороджену культуру визначає Е. Де Фреде. Культура, на його думку, – це сукупність поведінкових практик, що набуваються та змінюються в межах певної групи, і забезпечують можливість комунікації між ними [13, с. 17].

У контексті історичного розвитку визначає цивілізацію В.Якунін. Зокрема, він вказує, що цивілізаційний підхід в історії є реальністю майже на протязі півтора століття, вивчення історії продовжує будуватись на лінійній парадигмі, успадкованій від епохи Просвітництва Гегелем та Марксом. Цивілізація розглядається у даному відношенні як поняття, що визначає усе людство у цілому, тобто як синонім поняття «культури». [4, с. 9].

Цивілізаційну структуру сучасного світу можна розглядати у двох вимірах. Перший припускає її аналіз у ракурсі концепції «світу-системи»

І.Валлерстайна, який передбачає виділення: «світ-системного ядра» – групи найбільш розвинених і багатих країн; «напівпериферії» – країн середньорозвинених; «периферії» – бідних і відсталих аграрно-сировинних держав низькими, а то й від’ємними показниками темпів розвитку [11, с. 3].

Другий вимір виходить з того, що людство, як колись, так і тепер, являє собою складну динамічну систему окремих взаємодіючих цивілізаційних світів, регіональних цивілізацій, їхніх субцивілізаційних складових, філіацій і анклавів. У глобалізованому світі вони структуруються в ієрархічну систему, у межах якої між різними групами людства останніми десятиліттями виразно збільшується розрив у технологічному й економічному розвитку, рівні та якості життя. Північна Америка, Західна Європа і Японія, які є лідерами в інформаційній, технологічній та економічній сферах, належать до світсистемного ядра, тоді як інші цивілізаційні спільноти – до світових напівпериферії та периферії.

У стадіальному відношенні перші, що становлять «золотий мільярд», вийшли на рівень інформаційного, точніше, за М.Кастельсом, інформаціонального суспільства. Другі цивілізаційні спільноти загалом залишаються на стадії індустріального суспільства (іноді з анклавними вкрапленнями інформаціональних структур, що працюють у найтіснішому взаємозв’язку з провідними центрами світ-системного ядра, але більше спираються на свою аграрно-сировинну базу), а треті – частково перебувають на примітивній індустріальній стадії, однак демонструють широку, у багатьох випадках переважаючу, присутність доіндустріальних систем виробництва.

«Правлять бал» країни світ-системного ядра, що виступають у ролі інформаціонального, технологічного, економічного авангарду сучасного людства. Основна частина населення Землі мешкає у залежних від них державах світової напівпериферії і периферії, де зростає масове невдоволення сформованою на зламі XX і XXI століть глобальною системою відносин. Це визначає розбалансування, деструкцію системи відносин на планеті [11, с. 4].

За безумовної економічної, військової та інформаційної гегемонії Заходу, насамперед США, такий стан справ провокує відповідні реакції з боку багатьох політично активних груп незахідних народів. Але суть проблеми аж ніяк не в несумісності цінностей окремих цивілізацій (які різні, але загалом мають розглядатися як такі, що повинні взаємодоповнюватися), а в неприйнятті утилітарно-егоїстичного духу і рекламно-комерційних квазіцінностей суспільства масового споживання багатьма представниками традиційних цивілізацій. Це не хантингтонівське «зіткнення цивілізацій» [10], а неприйняття квазі-цінностей Західної цивілізації людьми, орієнтованими на цінності і традиції інших цивілізацій, змушених реагувати на її виклики та болісно трансформуватися у пошуках адекватного відгуку на останні.

О.Ковальова визначає три основні теоретичні підходи до аналізу європейської інтеграції:

–              розвиток Європейського Союзу як міжнародної міжурядової організації, існування якої підпорядковане законам і логіці функціонування будь-якої міжнародної організації, чи, інакше кажучи, націлене на гармонізацію міждержавних інтересів з метою забезпечення мирного

співіснування її членів;

–              розвиток європейської інтеграції у контексті теорій регіоналізму, згідно з якими найважливішою засадою інтеграційного процесу є географічна близькість держав, що сприяє економічним і, зокрема, торговельним відносинам між ними;

–              розвиток європейської інтеграції як процесу формування спільної політики, динаміка якого віддзеркалює інтеракції національних груп політичних акторів з імплементації взаємоузгоджених рішень [8, с. 6].

Теоретичне обґрунтування інтеграційних процесів на європейському континенті пов’язано з науковими школами федералізму, функціоналізму, неофункціоналізму. Каменем спотикання представників цих шкіл є різне ставлення до ролі й місця політичної інтеграції в об’єднувальних процесах.

В історичному аспекті однією з перших інтеграційних концепцій, що ставила за мету підведення теоретичного підґрунтя під процеси європейського об’єднання, був саме федералізм. Намагаючись запобігти міждержавним конфліктам у Європі, відомі європейські мислителі й політичні діячі все частіше схилялися до думки про необхідність обмеження державного суверенітету.

                    Найяскравішими     представниками     федералізму     є     А.     Етционі,

А.Спінеллі, К. Фрідріх, П. Тейлор, Дені де Ружмон.

Основний недолік класичного федералізму полягав у тому, що в основу його концепції закладали хибну тезу про можливість інституційноконституційного оформлення об’єднання держав у обмежений проміжок часу. Кінцеву мету федералістської теорії – утворення федерації чи конфедерації європейських держав – одночасно проголошували як необхідну умову для початку інтеграційного процесу. [9, с. 17-18].

Саме тому спроби практичної реалізації основних положень класичного федералізму в Західній Європі в 50-60-ті рр. ХХ ст. виявили свою неспроможність. Провал проектів європейських оборонного й політичного співтовариств у 1954 р., проектів Фуше в 1960 та 1962 роках продемонстрували передчасність політичної інтеграції та непідготовленість більшої частини суспільств і політичної еліти до сприйняття наднаціональних структур. 

Засновником функціоналізму вважають англійського дослідника Д.Мітрані. Він вважав, що спочатку співпраця і взаємодія мають розвиватися у питаннях соціально-економічного характеру, розв’язання яких є актуальним для всіх держав і тому може виступати як єднальний елемент. Таке функціональне співробітництво, наприклад, у галузях промисловості й сільського господарства, транспорту, охорони здоров’я, енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, чи будь-якого ідеологічного підґрунтя. Ще задовго до Ж.Монне, Р.Шумана та К.Аденауера Д.Мітрані пропонував створити мережу міжнародних агенцій, які за рахунок своєї діяльності глибоко проникнуть у економіку Німеччини, попередивши таким чином усі можливі форми агресії з її боку [6, с. 12].

Функціоналізм став теоретичною основою для розвитку неофункціональної концепції інтеграції, яка активно розвивалася в 50-ті рр. ХХ ст. Неофункціоналізм, виходячи з теоретичного доробку функціоналізму, використав також деякі риси федералізму. Його представники Е.Хаас, Ф.Шміттер, Л.Ліндберг віддавали перевагу економічній інтеграції, але при цьому визнавали необхідність політичної інтеграції для координації дій. В аналізі політичної інтеграції неофункціоналізм більше схиляється до регіонального, а не глобального співробітництва.

Якщо на початку інтеграційного будівництва безумовна перевага належала функціональному та неофункціональному методам, то на сучасному етапі розвитку Євросоюз щораз більше набуває федеративних рис, і набуття чинності Лісабонського договору посилює федеративні тенденції у європейському будівництві.

З розвитком європейських інтеграційних процесів, їхнім поширенням на нові сфери суспільного життя, появою складніших інтеграційних завдань, пов’язаних як і з поглибленням інтеграції, так і з розширенням самого інтеграційного об’єднання, активізувалися також і спроби теоретичного осмислення феномену європейської інтеграції, пошуку нових, відмінних від федералістських, функціоналістських і неофункціоналістських підходів до вивчення питання.

В.Копійка та Т.Шинкаренко серед сучасних інтеграційних концепцій виділяють:

–              інтеграційні концепції «первинного поглиблення». Представники цього напряму вважали, що спочатку необхідно здійснити реформування

Євросоюзу, а потім починати його розширювати;

–              теоретичний напрям «первинного розширення» членство в ЄС постсоціалістичних країн розглядає як подолання «ялтинського» синдрому та повернення цих країн до «джерел цивілізації»;

–              міжурядове бачення європейської інтеграції. Прихильники цього напряму відстоюють необхідність збереження національного державного суверенітету та стверджують, що держави-члени є важливішим фактором для розвитку Європейського співтовариства, ніж його наднаціональні інститути;

–              сучасні «синхроністські» інтеграційні теорії здійснили спробу поєднати два протилежних підходи до інтеграції, засновані на принципах державної парадигми та наднаціональності;

–              плюралістична (комунікативна) теорія, запропонована американським політологом К. Дойчем. Ступінь інтегрованості об’єднання у цій теорії визначається інтенсивністю комунікацій як між його складниками, так і між самим об’єднанням і зовнішнім світом [9].

Власне, ідея об’єднання Європи сягає своїм корінням углиб віків. У різний час і за різними мотивами із закликами об’єднати країни континенту виступали такі відомі діячі, як французький королівський прокурор П. дю Буа, чеський король І. Подебрад, німецький філософ Е. Кант, теоретик утопічного соціалізму К.-А. Сен-Сімон, французький письменник В. Гюго, перший президент Чехословаччини Т. Масарик, австрійський граф Р.Куденхове-Калергі, прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, канцлер повоєнної Німеччини К. Аденауер, президент Французької республіки Ш. де Голль та інші.

Зміст такого об’єднання коливався в широких межах. Один з них визначався закликами до згуртування християнських держав проти мусульманської загрози, інший мав за мету ліквідувати причини війн між європейськими державами й забезпечити мир і спокій у масштабах усього континенту, ще інший - захистити Європу від комуністичного поневолення.

Але майже до 1945 р. ці ідеї не знаходили шляхів практичної реалізації. Після закінчення Другої світової війни «європейську ідею» знову почали активно обговорювати в засобах масової інформації, національних парламентах, під час міжнародних переговорів. 

Друга світова війна, внаслідок якої європейська цивілізація опинилася на межі катастрофи, стала каталізатором практичного втілення ідеї європейської інтеграції. Значне погіршення соціально-економічного становища активізувало комуністичні рухи у Італії, Франції, Греції, чим одразу скористався Радянський Союз, надаючи суттєву допомогу комуністичним партіям регіону. Розгортався національно-визвольний рух у колоніальних володіннях. Політична й економічна вага західноєвропейських країн значно зменшилася. Крім цього, Європа розділилась на два супротивні табори та була втягнута в орбіту блокового протистояння СРСР і США.

В історичному протистоянні Заходу і Сходу західноєвропейська інтеграція довела свою перевагу. Рада економічної взаємодопомоги і Організація Варшавського договору стали здобутком європейської історії, так і не перетворившись на справжні інтеграційні об’єднання. Надмірна заідеологізованість соціально-економічного життя, відсутність демократичних прав і свобод громадян, директивно-планова економіка, командно-адміністративні, силові методи розв’язання протиріч, цілковите нехтування правами учасників об’єднання з боку СРСР не могли скласти органічно цілісної системи. Скоріше, це було не інтеграційне угруповання багатостороннього співробітництва, а надбудова над двосторонніми угодами між СРСР та іншими країнами. Саме тому деякі дослідники називають ті процеси, які відбувалися в колишньому соціалістичному таборі, системою квазі-інтеграційних міжнародних відносин [1, с. 55].

Західноєвропейська ж інтеграція і дотепер успішно розвивається, поглиблюється й розширюється, а Західну Європу справедливо вважають колискою світової інтеграції. 

Початком європейської інтеграції вважається 9 травня 1950 року, міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та деяких інших західноєвропейських країн. Ця пропозиція увійшла в історію під назвою «плану Шумана». Однією з головних цілей плану було примирення Франції та Німеччини і недопущення між ними війни у майбутньому. 18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано після підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі.

На початку 90-х рр. розпочинається новий етап європейської інтеграції, пов’язаний з утворенням і функціонуванням Європейського Союзу. Головною передумовою для практичної реалізації створення Європейського Союзу стало функціонування єдиного внутрішнього ринку як економічного фундаменту інтеграційного об’єднання вищого рівня.

Унікальність Євросоюзу багато в чому визначається його теперішнім і майбутнім. Через незначний проміжок часу початкова Шістка держав перетворилася на об’єднання 28 держав із загальною чисельністю населення до 500 млн. чол. і обсягом виробництва близько 30% від світового ВВП [12, с. 21].

Важливим напрямом діяльності ЄС стала Спільна зовнішня політика та політика безпеки, яка була запроваджена Маастрихтським договором. В рамках Спільної зовнішньої політики та політики безпеки проводиться Європейська політика безпеки та оборони.

Паралельно з розширенням Європейського Союзу відбувається поглиблення інтеграційних процесів на Європейському континенті. ЄС прагне зміцнити свої внутрішні зв’язки та забезпечити передумови для ефективної й результативної взаємодії. 

Лісабонський договір завершує 20-річний перехідний період інституційної адаптації ЄС до викликів XXI століття. Ключові елементи Лісабонського договору суттєвим чином змінюють інституційно-політичну архітектуру сучасного Європейського Союзу, частково розв’язують наявні суперечності і відкривають нові перспективи для розвитку європейської інтеграції.

Література: 1. Шишков Ю. В. Интеграционные процессы на пороге ХХІ века. Почему не интегрируются страны СНГ. – М. : НП «III тысячелетие», 2011. – 479 с.

2.     Актуальни проблеми теорії держави та права. Частина 1. Актуальні проблеми теорії держави / С. М. Тимченко, С. К. Бостан, С. М. Легуша, Н. М. Пархоменко, Т. О. Пікуля, Н. В. Пронюк. – К. : КНТ, 2007. – 288 с.

3.     Воронов І. О. Глобалізація і політика: Реалії і перспективи соціальних трансформацій / І. О. Воронов. – К. : Генеза, 2014. – 350 с.

4.     Якунин В. Диалог цивилизаций для построения мирных и инклюзивных обществ / В.И. Якунин // Полис. – 2010. – № 4. – С. 8-16.

5.     Широка С. І. «Про процес цивілізації» Н. Еліаса: інтерпретація впливу цивілізаційних процесів на формування культурних стереотипів поведінки / С. І. Широка // Гуманітарний часопис. – 2005. – № 4. – С. 67-71.

6.     Європейський Союз / За заг. ред. О. І. Пошедіна. – К. : НАОУ, 2011. – 397с.

7.     Цивілізаційні моделі сучасності та їх історичні корені / С. Б. Кримський, Ю.

В. Павленко, Ю. М. Пахомов, С. В. Сіденко, А. А. Шморгун. – К. : НАНУ, 2002. – 630 с.

8.     Ковальова О. О. Стратегії євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України: Монографія. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2013. – 340 с. 

9.     Копійка В. В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко. – К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2011. – 448 с.

10.Хантигтон С. Столкновение цивилизаций / Сэмюэл Хантигтон. – М. : АСТ, 2003. – 360 с.

11.Павленко Ю. Структура глобальної цивілізації / Ю. Павленко // Вісник Національної академії наук України. – 2005. – № 3. – С. 3-16.

12.Пухлій В. Розширення ЄС: наслідки для України // Політика і час. – 2014. – №2 – С. 21-24.

13.Фреде Э. Де. Культура, цивилизация, идентичность/ Э. Де Фреде // Полис. – 2010. – № 4. – С. 17-23.