Володимир Галактіонович Короленко «Сліпий музикант». Петро Попельський і Евеліна
Цільова група :
Тривалість :
Мета:
Операційні цілі (завдання) :
Після закінчення уроку учень
знає
розуміє
вміє
може
Тип уроку: урок розвитку знань, умінь, навичок.
Методи і техніки :
Обладнання: підручник; відео фрагмент із кінофільму «Сліпий музикант», ілюстрації до «Малюнкового диктанту», тексти повісті “Сліпий музикант”, питання для обговорення.
Допоміжні матеріали :
Додаток 1. Легенда про слов′янську богиню Ладу
Додаток 2. Картинки
Додаток 3. Малюнковий диктант
Додаток 4. Встановити відповідність між іменами персонажів та їх статусом у повісті
Додаток 5 Дидактична гра «Закінчи речення»
Додаток 6. Гра «Упізнай героя за характеристикою»
Додаток 7. Бесіда «Перша зустріч Петруся та Евеліни»
Додаток 8. Бесіда «Друга зустріч Петруся та Евеліни»
Додаток 9. Інтерактивна вправа «Сонечко»
Додаток 10. Робота з текстом «Портрети Евеліни в різному віці”
Додаток 11. Букет епітетів для Петра й Евеліни
Додаток 12. Відеоролик “Виступ Петра Попельського на концерті»
Додаток 13. Робота в парах. Створення сенканів про Петра Попельського та Евеліну
Інформаційний ресурс:
__________________________________________________________________
Структура уроку
На світі немає музики солодшої, ніж звуки улюбленого голосу.
Ж. Лабрюйєр
1.1. Привітайтесь з учнями, скажіть, що продовжуєте роботу над повістю Короленка «Сліпий музикант», боротьбу за найкращі людські якості: доброту, співчуття, милосердя, які оселяються у наших душах завдяки добрим, мудрим книгам. Розкажіть учням про слов'янську богиню Ладу (Додаток 1). Наголосіть що прослідкуємте красу стосунків Петра Попельського і Евеліни. З′ясуєте значення Евеліни у житті Петра.
1.2. Усміхніться дітям, попросіть подати свої долоньки, на одну я покладіть яскраве сонечко з теплими промінцями, а на другу – зелену травичку, що проростає навесні; попросіть скласти долоньки і прикласти до свого серденька. Побажайте учням, щоб сонечко зігріло серце, і травичка кольору надії буяє, а ви ніколи не втратьте пильності, завжди бачте тих, хто потребує вашої допомоги, підтримуйте їх (Додаток 2)
1.3. Запропонуйте учням малюнковий диктант (Додаток 3)
1.4.Попросіть учнів встановити відповідність між іменами персонажів та їх статусом у повісті (Додаток 4)
1.5.Проведіть з учнями дидактичну гру «Закінчи речення» (Додаток 5)
1.6. Пограйте з учнями гру «Упізнай героя за характеристикою» (Додаток 6)
2.1. Зверніться до епіграфа і запитайте учнів:
– Чий голос для вас є наймилішим?
– Чому звуки голосу, добрі й лагідні слова мами, тата чи найкращих друзів такі важливі?
Попросіть учнів записати у зошит тему та епіграф уроку.
2.2. Зверніть до дітей із запитанням:
2.3. Запропонуйте учням прочитати фрагмент «Сліпий музикант» «Перша зустріч Петруся та Евеліни» та обговоріть (Додаток 7)
2.4. Попросіть учнів виразно прочитати в особах уривок з тексту “Друга зустріч Петруся й Евеліни” і обговоріть (Додаток 8).
2.5. Проведіть інтерактивну вправу «Сонечко» (Додаток 9)
2.6. Запропонуйте учням роботу з текстом проаналізуйте, як змінюється героїня. Проведіть бесіду з учнями (Додаток 10)
2.7. Попросіть учнів створити букет епітетів для Петра й Евеліни, користуючись текстом повісті (Додаток 11)
2.8. Запропонуйте учням переглянути відеоролик “Виступ Петра Попельського на концерті» (Додаток 12) і поміркуйте:
3.1. Підсумуйте з учнями:
3.2. Запропонуйте учням вправу «Обери позицію» обговоріть:
Словникова робота
Жертовне кохання – сповнене самопожертви, самовідданості.
3.3. Підсумуйте урок роботою в парах для творення сенканів про Петра Попельського та Евеліну (Додаток 13)
3.4. Побажайте дітям бачити прекрасний світ. Скажіть що істинне щастя поміщене у вас самих. Пам'ятайте, щасливий не той, хто отримує, але лише, той, хто дає. Простягайте руку допомоги. Діліться. Посміхайтеся.
3.5. Подякуйте учням за працю на уроці. Оцініть їхню роботу.
3.6. Задайте домашнє завдання: Написати листа від імені сліпого музиканта Петруся всім людям, які збираються зробити свій вибір в житті. Намалювати ілюстрацію до улюбленого епізоду повісті.
__________________________________________________________________
Додаток 1
Слов′янською богинею Ладою.
Свято Лади наставало тоді, коли починав танути сніг, і тривало до початку весняних робіт.
Це богиня гармонії, краси і любові. Найпрекрасніша із богинь. Лада принесла світові живу воду, прийшовши до людей по Веселці з немовлям, з пшеничним колосом та квітами. В руці вона тримала червоне яблуко з виноградом. Немовля — то втілений світ, а яблуко, як і яйце — початок усього сущого. Сонячне світло спалахнуло тоді сімома райдужними кольорами. Слово «лад» нині означає «гармонію», «взаєморозуміння» і «красу».
__________________________________________________________________
Додаток 2
Картинки
__________________________________________________________________
Додаток 3
Малюнковий диктант
__________________________________________________________________
Додаток 4
Встановити відповідність між іменами персонажів та їх статусом у повісті
Ганна Михайлівна Слуга
Йохим Кохана дівчина
Евеліна Яскульська Мати
Федір Кандиба Старий козак
Попельський Батько
Хведько Сусід
Ставрученко Дзвонар
Юрко Каліка перехожий
Єгорій Сліпий поет
(Ганна Михайлівна – мати; Йохим – слуга; Евеліна Яскульська - кохана дівчина; Федір Кандиба - каліка перехожий; Попельський - батько; Хведько - старий козак; Ставрученко - сусід; Юрко - сліпий поет; Єгорій - дзвонар.)
__________________________________________________________________
Додаток 5
Дидактична гра «Закінчи речення»
__________________________________________________________________
Додаток 6
Гра «Упізнай героя за характеристикою»
________________________________________________________________
Додаток 7
Бесіда «Перша зустріч Петруся та Евеліни»
Глава третя:
Одного разу Петрик був один на пагорбку біля річки. Сонце сідало, у повітрі стояла тиша, тільки мукання стада, що поверталося до села, долітало сюди, пом’якшене відстанню. Хлопчик тільки-но припинив грати та відкинувся на траву, віддаючись напівдрімотній млості літнього вечора. Він забувся на хвилину, як раптом чиїсь легкі кроки вивели його із дрімоти. Він із незадоволенням підвівся на лікті та прислухався. Кроки зупинилися біля підніжжя пагорбка. Хода була йому незнайома.
— Хлопчику! почув він раптом вигук дитячого голосу.— Чи не знаєш ти, хто тут зараз грав?
Сліпий не любив, коли порушували його самотність. Тому він відповів на запитання не дуже люб’язним тоном:
— Це я...
Легкий здивований вигук був відповіддю на цю заяву, і тієї самої миті голос дівчинки додав тоном простодушного схвалення:
— Як добре!
Сліпий промовчав.
— Чого ж ви не йдете? — запитав він потому, чуючи, що непрохана співрозмовниця продовжує стояти на місці.
— Нащо ж ти мене женеш? — спитала дівчинка своїм чистим та простодушно-здивованим голосом.
Звуки цього спокійного дитячого голосу приємно діяли на слух сліпого; тим не менш він відповів тим самим тоном:
— Я не люблю, коли до мене приходять...
Дівчинка засміялася:
— Отакої!.. Дивіться! Хіба вся земля твоя і ти можеш комусь заборонити ходити землею?
— Мама наказала усім, щоби сюди до мене не ходили.
— Мама? — перепитала замислено дівчинка.— А моя мама дозволила мені ходити над річкою...
Хлопчик, трохи розпещений загальною поступливістю, не звик до таких настирливих заперечень. Спалах гніву пройшов його обличчям нервовою хвилею; він трохи підвівся та заговорив швидко й збуджено:
— Ідіть, ідіть, ідіть!..
Невідомо, чим закінчилася би ця сцена, але цієї миті від садиби почувся голос Йохима, що кликав хлопчика до чаю. Він швидко збіг з пагорбка.
— Ах, який бридкий хлопчик! — почув він за собою відверто обурене зауваження.
Бесіда
_____________________________________________________________________
Додаток 8
Бесіда «Друга зустріч Петруся та Евеліни»
V
Наступного дня, сидячи на тому самому місці, хлопчик згадав про вчорашнє зіткнення. У цьому спогаді тепер не було досади. Навпаки, йому навіть хотілося, аби знову прийшла ця дівчинка з таким приємним, спокійним голосом, якого він ніколи ще не чув. Знайомі йому діти голосно кричали, сміялися, билися і плакали, проте жоден з них не розмовляв так приємно. Йому стало шкода, що він образив незнайомку, яка, мабуть, ніколи більше не повернеться.
Дійсно, дня зо три дівчинка зовсім не приходила. Але на четвертий Петрусь почув її кроки внизу, на березі річки. Вона йшла тихо; берегова галька легко шурхотіла під її ногами; і вона наспівувала тихенько польську пісеньку.
— Послухайте-но! — гукнув він, коли вона з ним порівнялася.— Це знову ви?
Дівчинка не відповіла. Камінці все так само шурхотіли під її ногами. В удаваній безтурботності її голосу, що наспівував пісню, хлопчику чулася ще не забута образа.
Проте, пройшовши кілька кроків, незнайомка зупинилася. Дві-три секунди минули у мовчанні. Вона перебирала в цей час букет польових квітів, який тримала в руках, а він чекав на відповідь. У цій зупинці та мовчанні, що настало за нею, він вловив відтінок навмисної зневаги.
— Невже ви не бачите, що це я? — запитала вона нарешті з неабиякою гідністю, закінчивши з квітами.
Це просте запитання болісно відгукнулося в серці хлопчика. Він нічого не відповів, і лише його руки, якими він опирався на землю, якось судомно схопилися за траву. Але розмова вже почалася, і дівчинка, все стоячи на тому самому місці та займаючись своїм букетом, знову запитала:
— Хто тебе навчив так добре грати на дудці?
— Йохим навчив,— відповів Петрусь.
— Дуже добре! А чому ти такий сердитий?
— Я... не серджуся на вас,— сказав хлопчик стиха.
— Ну, то й я не серджусь… Давай гратися разом.
— Я не вмію гратися з вами,— відповів він похнюпившись.
— Не вмієш гратися?.. Чому?
— Так.
— Ні, чому ж?
— Так,— відповів він ледь чутно і ще більше похнюпився.
Йому не доводилося ще ніколи розмовляти з кимось про свою сліпоту, і простодушний тон дівчинки, що пропонувала з наївною наполегливістю це запитання, відгукнувся в ньому знову тупим болем.
Незнайомка піднялася на пагорбок.
— Який ти кумедний,— заговорила вона зі зверхнім жалкуванням, сідаючи поруч із ним на траві.— Це ти, мабуть, тому, що ще зі мною не знайомий. От узнаєш мене, тоді припиниш боятися. А я не боюся нікого.
Вона казала це з безтурботною ясністю, і хлопчик почув, як вона кинула собі у фартух купу квітів.
— Де ви взяли квіти? — спитав він.
— Там,— мотнула головою вона, вказуючи назад.
— На лузі?
— Ні, там.
— Отже, в гаї. А які це квіти?
— Невже ти не знаєш квітів?.. Ах, який ти дивний… слово честі, ти дуже дивний...
Хлопчик узяв у руку квітку. Його пальці швидко та легко торкнулися листя та вінчика.
— Це жовтець,— сказав він,— а ось це фіалка.
Потім він захотів у той самий спосіб познайомитися й зі своєю співрозмовницею: узявши лівою рукою дівчинку за плече, він правою почав обмацувати її волосся, потім повіки та швидко пробіг пальцями по обличчю, деінде зупиняючись та уважно вивчаючи незнайомі риси.
Усе це було зроблено так несподівано та швидко, що дівчинка, вражена подивом, не могла сказати ані слова; вона лише дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких відбивалося почуття, близьке до жаху. Тільки тепер вона помітила, що в обличчі її нового знайомого є щось незвичайне. Бліді й тонкі риси застигли на виразі напруженої уваги, що якось не гармоніював з його нерухомим поглядом. Очі хлопчика дивилися кудись, без жодного відношення до того, що він робив, і в них дивно переливався відблиск сонця, що сідало. Усе це здалося дівчинці на єдину мить просто важким кошмаром.
Вивільнивши своє плече з руки хлопчика, вона раптом скочила на ноги й заплакала.
— Навіщо ти лякаєш мене, бридкий хлопчиську? — заговорила вона гнівно, крізь сльози. — Що я тобі зробила?.. Навіщо?..
Він сидів на тому самому місці, спантеличений, із низько схиленою головою, і дивне почуття — суміш досади та приниження — наповнило болем його серце. У перший раз ще довелося йому зазнати приниження каліки; у перший раз узнав він, що його фізична вада може викликати не одну жалість, а й переляк. Звісно, він не міг ясно усвідомити важке почуття, що пригнічувало його, але від того, що усвідомлення це було неясним та тьмяним, воно приносило не менше страждання.
Почуття пекучого болю та образи підступило до його горла; він упав на траву й заплакав. Плач цей ставав усе сильнішим, судомні ридання струшували усе його маленьке тіло, тим більше що якась уроджена гордість примушувала його пригнічувати цей спалах.
Дівчинка, яка збігла вже з пагорбка, почула ці глухі ридання та з подивом обернулася. Бачачи, що її новий знайомий лежить обличчям до землі й гірко плаче, вона відчула співчуття, тихо зійшла на пагорбок та зупинилася над плачучим.
— Послухай-но,— заговорила вона стиха,— про що ти плачеш? Ти, звісно, гадаєш, що я наскаржуся? Ну, не плач, я нікому не скажу.
Слово співчуття та ласкавий тон викликали в хлопчика ще більший нервовий спалах плачу. Тоді дівчинка присіла біля нього навпочіпки; просидівши так із півхвилини, вона тихо торкнулася його волосся, погладила його голову і потім, з м’якою наполегливістю матері, яка заспокоює покарану дитину, підняла трохи його голову та почала витирати хустинкою заплакані очі.
— Ну, ну, припини ж! — заговорила вона тоном дорослої жінки.— Я давно не серджуся. Я бачу, що ти жалкуєш, що налякав мене…
— Я не хотів налякати тебе,— відповів він, глибоко зітхаючи, аби приглушити нервові напади.
— Добре, добре! Я не серджуся!.. Адже ти більше не будеш.— Вона трохи підняла його з землі та намагалася всадовити поруч із собою.
Він скорився. Тепер він сидів, як і раніше, обличчям у бік заходу, і, коли дівчинка знову поглянула на це обличчя, освітлене червонуватим промінням, воно знову видалося їй дивним. В очах хлопчика ще бриніли сльози, проте очі ці були як і раніше нерухомі, риси обличчя раз по раз пересмикувалися від нервових спазмів, але разом із тим у них видно було недитяче, глибоке й тяжке горе.
— А все-таки ти дуже дивний,— проказала вона із замисленим співчуттям.
— Я не дивний,— відповів хлопчик із жалісною гримасою.— Ні, я не дивний… Я… я — сліпий!
— Сліпи-ий? — протягла вона співучо, і голос її здригнувся, ніби це сумне слово, стиха вимовлене хлопчиком, нанесло невиправного удару в її маленьке жіноче серце.— Сліпи-ий? — повторила вона голосом, який ще більш здригнувся, і, немовби шукаючи захисту від нездоланого почуття жалості, що охопило всю її, вона раптом обхопила шию хлопчика рученятами та припала до нього обличчям.
Вражена раптовістю сумного відкриття, маленька жінка не втрималася на висоті своєї солідності, і, перетворившись зненацька на засмучену та безпорадну в своєму смутку дитину, вона, в свою чергу, гірко та невтішно заплакала.
Бесіда
VI
Кілька хвилин минуло в мовчанні.
Дівчинка припинила плакати і тільки час від часу схлипувала, приходячи у себе. Повними сліз очима вона дивилася, як сонце, ніби обертаючись у розпеченій атмосфері заходу, занурювалося за темну рису обрію. Промайнув ще раз золотий край вогняної кулі, потім бризнули дві-три гарячі іскри, і темні обриси дальнього лісу спливли раптом непереривною синюватою рисою.
З річки потягло прохолодою, і тихий мир вечора, що насувався, відбився на обличчі сліпого; він сидів зі схиленою головою, мабуть, здивований цим виразом гарячого співчуття.
— Мені шкода… — все ще схлипуючи, проказала нарешті дівчинка на пояснення своєї слабкості.
Потім, дещо оволодівши собою, вона зробила спробі перевести розмову на сторонній привід, до якого вони обидва могли ставитися байдуже.
— Сонечко сіло,— вимовила вона замислено.
— Я не знаю, яке воно,— була сумна відповідь.— Я його тільки… відчуваю...
— Не знаєш сонечка?
— Так.
— А... А свою маму... теж не знаєш?
— Мати знаю. Я завжди здалека впізнаю її ходу.
— Так, так, це правда. І я із заплющеними очима впізнаю свою мати.
Розмова набула спокійнішого характеру.
— Знаєш,— заговорив сліпий з деяким пожвавленням,— адже я відчуваю сонце і знаю, коли воно закотилося.
— Чому ти знаєш?
— Тому що… розумієш.. Я сам не знаю чому...
— А-а! — протягла дівчинка, мабуть, цілком вдоволена цією відповіддю, і вони обидва помовчали.
— Я можу читати,— перший заговорив знову Петрусь,— і скоро навчуся писати пером.
— А як же ти?.. — почала була вона і раптом сором’язливо замовчала, не бажаючи продовжувати делікатного допиту. Проте він її зрозумів.
— Я читаю у своїй книжці,— пояснив він,— пальцями.
— Пальцями? Я б ніколи не навчилася читати пальцями… Я й очима погано читаю. Батько каже, що жінки погано розуміють науку.
— А я можу читати навіть французькою.
— Французькою!.. І пальцями… який ти розумний! — відверто зраділа вона.— Проте я боюся, як би ти не застудився. Он над річкою який туман.
— А ти сама?
— Я не боюся; що мені зробиться.
— Ну, то й я не боюся. Чи можливо, аби чоловік застудився швидше за жінку? Дядько Максим каже, що чоловік не мусить нічого боятися: ані холоду, ані голоду, ані грому, ані хмари.
— Максим?.. Це який на милицях?.. Я його бачила. Він страшний!
— Ні, він анітрохи не страшний. Він добрий.
— Ні, страшний! — переконано повторила вона.— Ти не знаєш, бо не бачив його.
— Та як я його не знаю, коли він мене усього вчить.
— Б’є?
— Ніколи не б’є і не кричить на мене… Ніколи...
— Це добре. Хіба можна бити сліпого хлопчика? Це було б грішно.
— Так він же нікого і не б’є,— сказав Петрусь дещо розгублено, оскільки його чутке вухо зачуло кроки Йохима.
Дійсно, висока фігура хохла намалювалася за хвилину на пагорбкуватому гребені, що відділяв садибу від берега, і його голос далеко розкотився у тиші вечора:
— Па-ани-ичу-у!
— Тебе кличуть,— сказала дівчинка, підіймаючись.
— Так. Але мені не хотілося б іти.
— Іди, іди. Я до тебе завтра прийду. Тепер на тебе чекають і на мене теж.
Бесіда:
__________________________________________________________________
Додаток 9
Інтерактивна вправа «Сонечко»
__________________________________________________________________
Додаток 10
Робота з текстом: портрети Евеліни в різному віці
Знайдіть у тексті портрети Евеліни в різному віці. Проаналізуйте, як змінюється героїня.
Глава третя: «У товаристві цих старих зростала їхня єдина донька, невеличка дівчинка з довгою русою косою та блакитними очима, що вражала усіх при самому першому знайомстві якоюсь дивною солідністю, розлитою в усій її фігурі. Здавалося, спокій пізньої любові батьків відбився у характері доньки цією недитячою розсудливістю, плавним спокоєм рухів, задумливістю та глибиною блакитних очей. Вона ніколи не цуралась сторонніх, не ухилялась від знайомства з дітлахами та брала участь в їхніх іграх. Проте все це робилося з такою відвертою поблажливістю, немовби для неї особисто це було зовсім не потрібно. Дійсно, вона відмінно вдовольнялася своїм власним товариством, гуляючи, збираючи квіти, розмовляючи зі своєю лялькою, і все це з виглядом такої солідності, що подеколи здавалося, ніби перед вами не дитина, а крихітна доросла жінка».
Глава п’ята: «Евеліна, звісно, значно зросла й розвинулася з часу першої зустрічі з Петром, проте зауваження студента щодо її вигляду було цілком справедливим. При першому погляді на це невеличке худорляве створіннячко здавалося, що 1 еще дівчинка, але в її неквапливих, розмірених рухах виявлялася нерідко солідність жінки. Те саме враження було й від її обличчя. Такі обличчя бувають, здається, тільки у слов’янок. Правильні гарні риси замальовані плавними, холодними лініями; блакитні очі дивляться рівно, спокійно; рум’янець рідко з’являється на цих блідих щоках, проте це не та звичайна блідість, яка щохвилини готова спалахнути полум’ям палаючої пристрасті; це скоріше холодна білизна снігу. Пряме світле волосся Евеліни ледь-ледь відтінялося на мармурових скронях та спадало важкою косою, яка ніби відтягувала назад її голову при ході».
Бесіда
1. Яка, на вашу думку, головна риса вдачі Евеліни? (Співчутливість, доброта)
2. Що, на вашу думку, зближувало Петра й Евеліну? (Вони обоє були оточені надзвичайною любов'ю своїх близьких. Обоє вони не знали життя, жили в замкненому світі своїх маєтків.)
3. Який момент у житті був переломним для Евеліни? (Зустріч із братами Ставрученками. Вона вперше відчула, що існує якийсь інший світ, невідомий і тривожний.)
4. Яка проблема виникла перед героїнею після зустрічі з братами Ставрученками? (Поринути в новий світ, у якому не було місця Петрові, або залишитися разом з коханим.)
5. Який вибір зробила Евеліна? (Вона вибрала Петра.)
6. Як на вашу думку, чи було жертовним рішення Евеліни залишитися з Петром? (З боку Евеліни це був вияв щирої і дуже самовідданої любові.)
_____________________________________________________________________
Додаток 11
Букет епітетів для Петра й Евеліни
Талановитий, наполегливий, цікавий, цілеспрямований, життєрадісний, здібний, щирий, щасливий.
Впевнена, весела, життєрадісна, вірна, справедлива, надійна, щира, сердечна.
_____________________________________________________________________
Додаток 12
Відеоролик “Виступ Петра Попельського на концерті»
__________________________________________________________________
Додаток 13
Робота в парах. Створення сенканів про Петра Попельського та Евеліну
Петро
сліпий, розумний
вчиться, грає, любить
живе у своєму світі
музикант.
Евеліна
молода, одинока
співчуває, поважає, розуміє
здатна пожертвувати своїм життям
дружина