Взаємовідносини "людина-держава". Верховенство права. Права і свободи людини та їх гарантування і захист державою. Позитивні і негативні зобов'язання держави

План-конспект уроку

Тема: Взаємовідносини «людина – держава». Верховенство права. Права і свободи людини та їх гарантування і захист державою. Позитивні і негативні зобов’язання держави

Мета уроку:

Формувати предметні компетентності: поглибити знання здобувачів освіти про взаємовідносини між людиною і державою, пояснити поняття верховенства права та його значення для держави і громадян, сформувати розуміння прав і свобод людини, а також їх гарантій та захисту з боку держави, вдосконалити вміння розрізняти позитивні і негативні зобов’язання держави.

Формувати ключові компетентності:

Уміння вчитися впродовж життя: розвивати навички самоосвіти, аналізувати процес власного навчання,  критично аналізувати й узагальнювати здобуті відомості та досвід;

Соціальну та  громадянську компетентності : активно слухати та спостерігати, брати відповідальність на себе, проявляти  громадянську свідомість, аналітично мислити, критично розуміти світ: політику, право, права людини, культуру, релігію, історію, мас медіа.

Екологічну грамотність та здорове життя: враховувати вплив слова на психічне здоров`я людини, надавати допомогу собі й тим, хто її потребує.

Спілкування державною мовою: володіти всіма видами мовленнєвої діяльності; збагачувати словниковий запас слів

Тип уроку: комбінований урок.

Обладнання: план-конспект уроку, картки з завданнями, підручник, зошит.

Прийоми:

Міжпредметні зв`язки: правознавство.

Хід уроку

1. Організаційний момент (2 хв.)

Привітання, перевірка присутності.

Оголошення теми та мети уроку.

2. Перевірка домашнього завдання (5 хв.)

•  «Які права і свободи людини ви знаєте?»
• Обговорення, навіщо державі важливо захищати права людини.

Захист прав людини є однією з основоположних функцій держави, адже без цього неможливо забезпечити справедливість, розвиток та процвітання суспільства. Ось кілька ключових аргументів на користь важливості державного захисту прав людини:

1. Гарантія гідності та свободи кожної особи. Права людини визнають, що кожна особа має невід'ємну гідність і свободу. Захищаючи ці права, держава забезпечує кожному можливість жити без страху переслідування, дискримінації або насильства. Це є основою для розвитку демократичного суспільства.
2. Сприяння стабільності та миру в суспільстві. Порушення прав людини часто призводить до соціальних конфліктів, протестів і навіть повстань. Коли держава поважає та захищає права своїх громадян, це знижує рівень соціальної напруги, сприяє злагоді та підтримує мир у суспільстві.
3. Економічний розвиток та соціальний прогрес. Дослідження свідчать, що в державах, де права людини захищені належним чином, рівень економічного розвитку вищий. Люди відчувають безпеку і можуть зосередитися на своїй праці, навчанні та розвитку. Крім того, іноземні інвестори більше довіряють країнам, де права людини поважаються, що сприяє економічному зростанню.
4. Міжнародний імідж держави. Захист прав людини є важливим чинником для міжнародної репутації країни. Держави, які демонструють повагу до прав людини, зазвичай мають кращі стосунки з іншими країнами, отримують підтримку міжнародних організацій та фінансові ресурси. Це полегшує залучення інвестицій, гуманітарної допомоги та інших ресурсів.
5. Дотримання міжнародних зобов’язань. Багато держав підписують міжнародні угоди та конвенції, такі як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, що зобов’язує їх поважати та захищати права громадян. Виконання цих зобов’язань є показником надійності держави в міжнародному правовому полі.
6. Забезпечення рівності та справедливості. Захист прав людини дозволяє уникнути дискримінації, забезпечуючи рівні можливості для всіх громадян, незалежно від їхніх етнічних, соціальних чи інших особливостей. Це сприяє розвитку інклюзивного суспільства, в якому кожна людина може реалізувати свій потенціал.

Таким чином, захист прав людини є ключовим для забезпечення добробуту, стабільності, розвитку суспільства та позитивного міжнародного іміджу держави. Держави, які пріоритетизують права людини, забезпечують для своїх громадян можливість жити в безпеці, розвиватися та почувати себе захищеними у своєму суспільстві.

3. Мотивація освітньої діяльності (5хв.)

Вступне пояснення про взаємовідносини «людина – держава» та значення верховенства права.

Взаємовідносини між людиною та державою ґрунтуються на принципах взаємоповаги, відповідальності та взаємних обов’язків. Людина, з одного боку, є громадянином, який дотримується встановлених державою правил, сприяє її розвитку та підтримує законність. Держава, зі свого боку, зобов’язана захищати права, свободи і гідність людини, створювати умови для її безпеки, розвитку та добробуту. Ця взаємодія є основою соціального договору, що забезпечує гармонійне функціонування суспільства.

Центральним елементом цих відносин є верховенство права, яке передбачає, що всі без винятку підпорядковуються закону — як громадяни, так і державні інституції. Верховенство права означає, що закони повинні бути справедливими, загальнозрозумілими і прийнятими в демократичний спосіб. Ніхто не може бути покараний без відповідного судового розгляду, і кожен має право на правосуддя.

4. Хід уроку (20хв)

1. Верховенство права:
   • Пояснення поняття верховенства права.

Верховенство права — це правовий принцип, який передбачає, що всі суб’єкти суспільства, включно з органами державної влади, зобов’язані дотримуватись закону. Цей принцип ґрунтується на рівності всіх перед законом, справедливості та обмеженні влади, що забезпечує захист прав та свобод кожної людини.

Ось основні елементи, які складають поняття верховенства права:

1. Рівність усіх перед законом. Верховенство права вимагає, щоб закон однаково застосовувався до всіх осіб, незалежно від їхнього соціального статусу, посади або впливу. Це забезпечує рівні права та можливості для кожного громадянина.
2. Прозорість і зрозумілість законів. Закони мають бути чіткими, доступними для розуміння, стабільними та передбачуваними. Громадяни повинні знати свої права та обов’язки, щоб відповідально користуватися ними і не порушувати закон.
3. Охорона прав і свобод людини. Верховенство права забезпечує дотримання прав людини, що є фундаментальними й невід’ємними. Це включає право на життя, свободу, власність, справедливий судовий розгляд та захист від дискримінації.
4. Обмеження влади держави. Жоден державний орган чи посадовець не може виходити за межі своїх повноважень, визначених законом. Державна влада діє виключно у правових рамках, що запобігає зловживанням і свавільним рішенням.
5. Незалежність судової системи. Для забезпечення верховенства права необхідно мати незалежну судову систему, яка діє як об’єктивний арбітр між державою та громадянами. Судова влада повинна бути позбавлена будь-якого політичного впливу, щоб чесно розглядати справи та захищати права людини.
6. Забезпечення правосуддя. Кожна людина має право на справедливий, відкритий та неупереджений судовий процес. Це включає право бути вислуханим, доступ до адвоката та захист від незаконного покарання.

Завдяки верховенству права суспільство функціонує на основі чітких і справедливих правил, які забезпечують передбачуваність і стабільність. Воно слугує гарантією того, що всі дії у державі — як громадян, так і державних органів — підпорядковуються закону, а права особи надійно захищені від зловживань та свавілля.

• Обговорення принципу рівності всіх перед законом.

Рівність усіх перед законом. Верховенство права вимагає, щоб закон однаково застосовувався до всіх осіб, незалежно від їхнього соціального статусу, посади або впливу. Це забезпечує рівні права та можливості для кожного громадянина.

• Приклади, коли держави порушують цей принцип, та наслідки цього для суспільства.

Коли держава порушує принцип рівності всіх перед законом, це підриває довіру громадян до правової системи та часто призводить до соціальної несправедливості, напруги і навіть протестів. Ось кілька прикладів таких порушень та їхніх наслідків для суспільства:

1. Привілейоване ставлення до високопосадовців та політиків. У деяких країнах високопосадовці або члени уряду можуть уникати покарання за злочини, які б у разі скоєння звичайними громадянами спричинили кримінальну відповідальність. Наприклад, коли міністр або депутат використовує службове становище для уникнення відповідальності за корупцію або інші правопорушення, це демонструє вибіркове застосування закону.

Наслідки: Громадяни бачать несправедливість і відчувають розчарування у владі, що підриває довіру до державних інституцій. Вони можуть вважати правову систему несправедливою і ставитися до закону як до механізму, що захищає інтереси еліти, а не всієї громади.

2. Дискримінація за етнічною, соціальною або релігійною ознакою. У деяких випадках закони можуть застосовуватись вибірково, залежно від етнічної приналежності, соціального статусу чи релігійних переконань громадян. Наприклад, поліція або суди можуть карати представників певних меншин суворіше, ніж інших, або обмежувати їхні права та свободи.

Наслідки: Дискримінаційна політика посилює соціальні конфлікти, маргіналізацію та соціальну нерівність. Це може спричинити протести, зростання злочинності серед дискримінованих груп та навіть соціальне повстання.

3. Необ’єктивне правосуддя щодо бізнесу та підприємців. У деяких країнах закони можуть діяти вибірково на користь певних компаній чи олігархів, які мають політичний вплив. Це часто проявляється в ухиленні від податків, несправедливих судових процесах або в отриманні державних контрактів за корупційними схемами.

Наслідки: Така несправедливість призводить до економічної нерівності, створює неконкурентне бізнес-середовище та знижує мотивацію для розвитку малого та середнього бізнесу. Це послаблює економіку та стимулює трудову міграцію, коли люди втрачають віру у можливість чесного заробітку.

4. Порушення прав опозиції та обмеження свободи слова. У деяких державах уряд може переслідувати журналістів, активістів чи опозиційних політиків, застосовуючи закон вибірково для їхнього залякування або дискредитації. Наприклад, утиски на мирних протестах, коли учасників карають більш суворо або не за законом, щоб зменшити кількість критиків.

Наслідки: Це знищує довіру до демократичних процесів та обмежує свободу слова, що призводить до «замороження» політичного дискурсу, придушення активності громадян і розвитку «паралельної» інформаційної екосистеми, де громадяни шукають правдиву інформацію поза офіційними каналами.

5. Підтасовка результатів виборів. Якщо вибори проводяться з порушенням принципів чесності та прозорості, наприклад, шляхом фальсифікації голосів чи адміністративного тиску, це є яскравим прикладом порушення рівності перед законом.

Наслідки: Громадяни, які відчувають, що їхній голос не має значення, можуть втратити довіру до політичної системи, що спричиняє політичну апатію, відмову брати участь у виборах або навіть політичні протести.

Загальні наслідки для суспільства від порушення рівності перед законом включають втрату довіри до держави та правової системи, зростання соціальної напруги, підвищення рівня протестної активності, еміграцію та економічний спад. Такі практики підривають верховенство права, спричиняють недовіру до інститутів влади та ведуть до політичної та соціальної нестабільності.

2. Взаємовідносини «людина – держава»:

Взаємовідносини "людина – держава" — це система прав, обов'язків та відповідальності, яка визначає, як громадяни та держава взаємодіють, підтримують і впливають одне на одного. Ці взаємини формуються на основі соціального договору: люди делегують частину своїх прав державі для забезпечення порядку, безпеки та розвитку суспільства, а держава, зі свого боку, зобов’язується захищати права кожної особи та створювати умови для її розвитку.

• Держава як гарант прав людини: надання правових гарантій для реалізації прав і свобод.

• Поняття «гарантії прав людини» — як держава їх забезпечує (закони, суди, міжнародні угоди тощо).

Гарантії прав людини — це механізми та засоби, які забезпечують реальну можливість для кожної людини користуватися своїми правами і свободами, а також захищатися від їх порушення. Держава не тільки проголошує права людини, але й зобов’язана створювати умови для їхнього ефективного дотримання та захисту.

Ось як держава може забезпечувати гарантії прав людини:

1. Юридичні гарантії:
   • Конституційне закріплення прав. Основні права людини закріплені в конституції, що надає їм вищий статус і захист. Це зобов’язує всі державні органи дотримуватися цих прав і забезпечує їхню незмінність навіть при зміні влади.
   • Міжнародні договори. Держава може приєднуватися до міжнародних угод, які зобов’язують її дотримуватись загальноприйнятих стандартів прав людини, таких як Загальна декларація прав людини або Європейська конвенція з прав людини.
   • Закони та кодекси. Внутрішнє законодавство, наприклад, Кримінальний кодекс чи Цивільний кодекс, передбачає відповідальність за порушення прав людини і визначає процедури їхнього захисту.
2. Інституційні гарантії:
   • Судова система. Незалежні суди відіграють вирішальну роль у захисті прав людини, забезпечуючи можливість оскарження рішень державних органів та відшкодування збитків.
   • Омбудсман (уповноважений з прав людини). Це державний орган, який займається захистом прав громадян від порушень з боку державних інституцій та посадовців, забезпечуючи справедливий розгляд скарг громадян.
   • Спеціалізовані державні органи. Наприклад, комісії з прав людини, правоохоронні органи, антикорупційні органи, які стежать за дотриманням прав і свобод у конкретних сферах.
3. Процесуальні гарантії:
   • Право на справедливий суд. Кожна особа має право на чесний та неупереджений судовий процес, право на захист і адвоката. Це є важливою гарантією захисту прав у разі їх порушення.
   • Доступ до правової допомоги. Держава має забезпечувати можливість доступу до юридичної допомоги для тих, хто не може самостійно її оплатити, щоб гарантувати рівність усіх у захисті своїх прав.
   • Механізми оскарження. Громадяни мають можливість подавати скарги на рішення державних органів до судів, омбудсмана чи інших відповідних органів.
4. Соціально-економічні гарантії:
   • Освіта та просвіта з прав людини. Держава повинна забезпечувати громадянам знання про їхні права та способи їхнього захисту через освітні програми, тренінги, поширення інформації.
   • Соціальна підтримка. Для реалізації соціальних прав, таких як право на охорону здоров’я, освіту, соціальне забезпечення, держава повинна забезпечувати належні соціальні послуги та підтримку.
   • Забезпечення рівності. Держава повинна створювати умови для рівного доступу громадян до ресурсів, роботи, освіти, незалежно від їхнього походження, статі, релігії чи інших ознак.
5. Контроль та відповідальність державних органів:
   • Громадський контроль. Держава сприяє участі громадян у моніторингу дотримання прав людини через громадські організації, які можуть проводити незалежні розслідування та контролювати дії державних установ.
   • Прозорість та звітність. Державні органи зобов'язані регулярно звітувати про свої дії, проводити відкриті засідання та бути доступними для громадського контролю.
   • Відповідальність посадовців. Закони передбачають відповідальність посадовців за зловживання владою чи порушення прав людини, що є важливим інструментом забезпечення чесності та підзвітності.

2. Механізми захисту прав людини:
   • Внутрішні механізми (законодавство, судова система, правоохоронні органи).
   • Міжнародні механізми (ООН, Європейський суд з прав людини).
   • Обговорення реальних прикладів захисту прав людини.
3. Позитивні і негативні зобов’язання держави:
   • Позитивні зобов’язання — обов’язок держави вживати заходів для забезпечення та реалізації прав людини (наприклад, створення умов для освіти).
   • Негативні зобов’язання — обов’язок держави не втручатися в права людини та не обмежувати їх без підстав (наприклад, право на приватність).

Позитивні зобов'язання держави

Позитивні зобов'язання означають, що держава зобов'язана активно діяти для захисту прав людини, створювати відповідні умови та механізми, що дозволяють громадянам реалізувати свої права. Вони передбачають:

1. Забезпечення законодавчої бази. Держава повинна ухвалювати та підтримувати закони, які гарантують захист прав людини, і регулярно оновлювати їх відповідно до змін у суспільстві.
2. Організація правоохоронної системи. Держава зобов’язана забезпечити ефективне функціонування судової та правоохоронної систем, які можуть захистити права громадян від порушень, наприклад, притягнути винних до відповідальності у випадках насильства чи дискримінації.
3. Захист вразливих груп. Наприклад, держава повинна запроваджувати програми підтримки для осіб з інвалідністю, дітей-сиріт, біженців, літніх людей та інших вразливих категорій, забезпечуючи їм доступ до соціальної підтримки, медицини та освіти.
4. Просвітницькі та освітні програми. Держава повинна інформувати громадян про їхні права та можливості їх захисту, що допомагає формувати правову культуру та усвідомлення своїх прав серед громадян.
5. Міжнародна співпраця. Держава має забезпечити дотримання міжнародних зобов'язань у сфері прав людини, наприклад, шляхом участі в міжнародних конвенціях та відповідних організаціях.

Негативні зобов'язання держави

Негативні зобов'язання означають, що держава повинна утримуватися від дій, які можуть порушувати права громадян або обмежувати їхні свободи без достатніх підстав. Це означає, що держава не може свавільно втручатися в життя громадян, і включає:

1. Непорушення особистої свободи. Держава не має права незаконно затримувати, арештовувати чи утримувати громадян під вартою без належних на те підстав або порушення процедурних норм.
2. Недопущення свавільного втручання у приватне життя. Держава повинна утримуватися від безпідставного стеження за громадянами, незаконного збору персональних даних, порушення таємниці листування тощо.
3. Свобода вираження поглядів та зібрань. Держава не повинна перешкоджати громадянам вільно висловлювати свої думки, брати участь у мирних зібраннях чи утворювати організації, якщо ці дії не загрожують суспільній безпеці.
4. Неперешкоджання реалізації соціальних та економічних прав. Держава повинна утримуватися від дій, які можуть обмежувати можливості громадян на отримання освіти, доступ до роботи, соціальне забезпечення, крім випадків, коли обмеження виправдане і обґрунтоване.
5. Недопущення дискримінації. Держава не має права приймати закони або проводити політику, яка дискримінує окремі групи за ознаками раси, статі, релігії чи інших ознак.

5. Закріплення знань (5 хв.)

• Розглядання ситуаційних завдань:
  • Наприклад, держава вводить обмеження на свободу зібрань у період надзвичайного стану. Чи порушує це права громадян?

Обмеження на свободу зібрань під час надзвичайного стану саме по собі не обов’язково є порушенням прав громадян. Відповідно до міжнародних стандартів і законодавства багатьох країн, держава може тимчасово обмежувати деякі права, зокрема свободу зібрань, якщо це потрібно для забезпечення безпеки, громадського порядку чи захисту здоров’я громадян. Однак, такі обмеження повинні відповідати певним умовам, щоб бути правомірними:

1. Законність. Обмеження повинні бути запроваджені згідно з законом. Це означає, що правила надзвичайного стану мають бути чітко визначені в законодавстві, яке передбачає конкретні умови для введення надзвичайного стану, його тривалість і обсяг обмежень.
2. Необхідність і пропорційність. Обмеження повинні бути виправданими для досягнення певної мети, як-от охорона громадського здоров’я під час пандемії або підтримання безпеки в умовах природної катастрофи чи масових заворушень. Міра обмежень має відповідати загрозі, тобто вводитись рівно настільки, наскільки це необхідно для захисту суспільних інтересів, і не більше.
3. Тимчасовий характер. Обмеження повинні діяти лише протягом певного часу, коли це дійсно необхідно для вирішення кризи. Після завершення надзвичайного стану права на свободу зібрань мають бути негайно відновлені.
4. Недискримінаційність. Введені обмеження мають поширюватися рівною мірою на всіх громадян і не можуть дискримінувати окремі групи на основі раси, релігії, політичних поглядів чи інших ознак.

Якщо держава дотримується цих умов, обмеження на свободу зібрань можуть бути правомірними і не порушувати права громадян. Однак, якщо обмеження є необґрунтованими, надмірними, дискримінаційними або діють довше, ніж це необхідно, то це може бути розцінено як порушення прав людини.

Отже, підсумовуючи: запровадження обмежень на свободу зібрань у період надзвичайного стану не обов’язково порушує права громадян, якщо воно відповідає принципам законності, необхідності, пропорційності, тимчасовості та недискримінаційності.

6. Підсумок уроку (5 хв.)

• Повторення ключових понять: верховенство права, права і свободи людини, позитивні і негативні зобов’язання держави.
• Питання до учнів: що нового вони дізналися сьогодні?

7. Домашнє завдання (3 хв.)

1. Опрацювати конспект.

2. Підготувати приклад з новин або історії, коли держава забезпечила та порушила права громадян.