Я в серці маю те, що не вмирає…Вечір художнього слова і музики за творчістю Лесі Українки

Я в серці маю те, що не вмирає…

Вечір художнього слова і музики за творчістю Лесі Українки

 

Мета: допомогти зрозуміти серцем мужню і оптимістичну музу доньки Прометея, славної Українки – Лесі Косач, відомої поетеси Лесі Українки.

Обладнання: у святковому залі – весна(створена за допомогою декорацій). Довкола багато квітів, серед них - троянди  і конвалії (улюблені квіти Лесі Українки). Запалено свічі. У іх сяйві - портрет Лесі Українки і слова-епіграф вечора:

 

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає...

 

Голос від мікрофона. Від часу Шевченкового „Поховайте та вставайте, кайдани порвіте ”Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цієї слабосилої, хворої дівчини. У неї є свій пафос, своє власне слово… Вона сама має що сказати читачам, у самої наболіло на душі чимало, у самої поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця.

 

Учениця.

 

Де б'ється Случ у береги камінні,

Незмінні у мінливості століть,

В старому Новограді на Волині,

Старесенький будиночок стоїть.

Непоказний, низенький, клямки ржаві -

Та ми в шанобі знімемо шапки:

Він береже нетлінну частку слави,

Що наш народ нестиме навіки.

Цього будиночка привітні стіни.

Домашня тишина його тепла

Була найпершим світлом до дитини,

Що народилась тут, і тут росла,

Русалкою вистрибувала в плесі,

Над Случчю на вінки збирала цвіт.

Зросла, назвалась Українка Леся.

І воїном пішла в широкий світ...

П.Дорошко. ,,Будиночок над Случчю’’

 

 

Ведуча. Лариса Петрівна Косач. Леся Українка. Окраса і гордість української нації, одна з фундаторів новітньої української літератури. Одержима. Волинська Мавка українського мистецького слова. Славна драгоманівка, борець за емансипацію жінки. Наш патент на благородство перед Європою і світом. Класик української, всеслов'янської, європейської та світової літератури, геніальна поетеса і драматург, талановитий прозаїк і перекладач, учений — літературознавець і фольклорист — етнограф, публіцист, педагог, видавець, журналіст, поліглот, громадський діяч.

 

Ведучий. Вона жодного дня не сиділа за партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками гучними коридорами… Вчителями її були мати-письменниця Олена Пчілка, батько-юрист Петро Антонович, книги і життя.

 

Ведуча.У чотири роки Леся вже вміла читати. Улюбленими її книгами були фольклорні праці П. Чубинського, «Кобзар» Тараса Шевченка, твори Жуля Верна, Даніеля Дефо. У дитинстві Леся з братом Михайлом і однолітками гралися в Жанну д'Арк, у Робінзона, розігрували сцену з «Іліади» та «Одиссеї». Косачі не цурались трудящого люду, і їхні діти близько сходилися з дітьми селян. Від своїх маленьких друзів Леся дізнавалася про безпросвітну нужду в курних хатах, хвороби, непосильну фізичну працю. Все це лягло на вразливе серце малої дівчинки, відкувалося нестерпним болем, що згодом вилися на папір вогненним словом протесту.

 

Ведучий. Перші спроби віршувати були в Лесі не примхою, забаганкою, а емоційною відповіддю на те, що її схвилювало. Так, перший вірш ,,Надія» ( 1880р. ) був написаний під враженням трагічної події, яка сталася в сім`ї Косачів, – Лесину тітку, з боку батька, Олену Антонівну Косач, було заарештовано в Петербурзі за ,,крайню політичну неблагонадійність” , засуджено до п’яти років заслання.

 

Ведуча. У 1881 році Леся тяжко застудилася на річці Стир. З цього часу почалась її ,,тридцятилітня війна” з тяжкою і невиліковною на той час хворобою – туберкульозом. Леся змушена була відмовитись від гри на фортепіано, хоч ліва рука була деформована і трохи менша за праву. Але як тільки рука дозволяла, Леся сідала за інструмент, торкала хворими пальцями слухняні клавіші ‒і з-під них зринали чудодійні звуки.

 

Звучить пісня «Хотіла б я піснею стати».

 

Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну.
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.

 

Ведучий. Та прогресує страшна хвороба. Боляче було вишивати, малювати… Припинено навчання грі на бандурі… Болісними були вимушені тривалі перерви,гіркою була розлука з фортепіано.

 

Леся Українка (дівчина в українському вбранні) читає поезію «До мого фортеп’яно»

 

Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
 

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
 

Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
 

Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
 

Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
 

Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
 

Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!

 

Ведуча. Тяжка була в Лесі доля. ,,Кісткоїд”, або туберкульоз, прогресував : хвора нога, рука, нирки, шлунок. Терпляче і мужньо переносить Леся болі і страждання. ,,Все її життя – одна операція”, ‒ сказав якось Михайло Павлик.

 

Ведучий. Вона зуміла переступити через розпач. А от чи виграла двобій з підступною хворобою? Можливо, здалася фізично… Але морально…

 

        Леся Українка

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

 

Ведуча. На роки юності Лесі Українки припадає значна частина поетичних творів. Молодий талант швидко міцнів. 1893 року у Львові побачила світ перша книжечка поетеси ,,На крилах пісень”. Критика схвально зустрічає прихід у літературу обдарованої сильної натури. Вітають її друзі й рідні.

 

 

Дочка Прометея

Інсценізація уривка з повісті М. Олійника

 

На сцену виходять кілька дівчат і хлопців, сідають біля столу. Починається літературний вечір, на який прийшли М. Старицький і молодь – друзі та однодумці молодих Косачів.

 

Михайло. Сьогодні у нас вечір читань. Кому надамо перше слово?

Михайло Петрович Старицький. Гадаю, дівчатам.

Шура Судовщикова. Почнемо з поезії. Виступай, Лесю!

Леся Українка (підходить до столу). Дякую.

 

На шлях я вийшла ранньою весною 
І тихий спів несмілий заспівала, 
А хто стрічався на шляху зо мною, 
Того я щирим серденьком вітала:

Непевна ж путь, мій друже, в нас обох,

Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.

Голоси. Молодець! Сильно, Лесю!

Галя. Нехай Леся прочитає дещо із своїх поезій.

Михайло Петрович Старицький. Читай «Contra spem spero!»

Леся Українка.

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

…………………………………..

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

……………………………………..

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

                                               (Учасники інсценівки виходять)

Ведучий. Юна Леся пробує себе і в науці. Вона глибоко вивчає філософію, іноземні мови, історію. Пише для своїх молодших сестер підручник ,,Стародавня історія східних народів” українською мовою. У листі до Михайла Драгоманова дівчина висловлює свою мрію: ,,От я б хотіла знати всі головні європейські мови хоч би для самих літератур…». І вона вивчила їх. Зовсім молодою Леся познайомилася з М. Павличком та І. Франком. Ці відомі письменники та громадські діячі мали великий вплив на формування світогляду юної поетеси.

Ведуча. Поезія Лесі Українки – громадянська, філософська, пейзажна, інтимна. Це поезія не розгублених почуттів і прагнень душі – кохати і бути коханою.

Ведучий. Познайомились вони влітку 1897 року в Ялті. Сергій Мержинський був людиною лагідної вдачі. Леся відгукнулась на поклик серця...

Ведуча. Над уривцем майже висіла гранітна брила. Коло її підніжжя кучерявилося щось подібне до моху, валялися облиті дощами і пожовклі на палючому сонці кістки. Видно, орли частенько трапезували в цьому недосяжному людському зорові місці…

   Трохи вище, з вузенької запрошеної вітровими наносами щілини, витикалася велика, червона, мов пломінь, квітка. На чому вона трималася, як росла – не було видно…

   Лариса Петрівна і Мержинський стояли, вражені незвичайним видовищем.

 

Леся Українка. Дивно, та й годі: така мертвечина, така суворість – і раптом ніжна, майже неприродна краса.

 

Сергій Мержинський. Зірвемо?

Леся Українка. Що ви? Нехай росте.

Сергій Мержинський. А я хочу для вас.. на пам’ять (дарує квітку Лесі). Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли хоче одружитись, повинен розшукати дівчині щонайкращу гірську квітку.

 

Ведучий. Леся зашарілася, опустила повіки й промовчала. Вони стояли, милуючись гірським пейзажем і морем…

 

Ведуча. І були закохані, які любили квіти, так схожі на них. Ніби квітка – ломикамінь (як називала едельвейс Леся), пробивалися вони до сонця, до світла…

 

Ведучий. У хвилини розлуки закоханих були листи….

 

Звучить поезія в прозі

 «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами…»

 

Учениця – Леся Українка.

  Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.
  Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.
  Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.
  Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни... 
  Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? 
  Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? 
  Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою. 
  Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
  О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... 
  Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! 
  І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди. 
 

Звучить пісня на слова Лесі Українки

Стояла я і слухала весну.
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов.
Про молодощі, радощі, надії.
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Ведуча. Кохання це дарувало Лесі Українці оптимізм, але й відчай. Не хотіла вірити Леся в те, що тридцятилітній Сергій Мержинський помирає. Останні дні й хвилини вони були разом. Леся мерщій приїхала до хворого у Мінськ. Ніжно говорила про скору весну, їхню майбутню подорож до Швейцарії, про едельвейси, які вона збиратиме для нього.

Звучить пісня ,,Дивлюсь я на яснії зорі»

Дивлюсь я на яснії зорі,
Смутні мої думи, смутні.
Сміються байдужії зорі
      Холодним промінням мені.
 

Ви, зорі, байдужії зорі!
Колись ви інакші були,
              В той час, коли ви мені в серце
Солодку отруту лили.

Ведуча. Згорало життя Мержинського... А велике кохання Лесі біля його ліжка за одну ніч творило пристрасну поему “Одержима”.

 

Леся Українка.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
  То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою

                                              Злую мару, що тебе забирає,
                                              Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
                                              З нами хай щастя і горе вмирає.

        Довго щирими сими словами до людей

                                               промовлятиму я.

                          Леся Українка.

 

Ведучий.  Дев`яносто відсотків кращої любовної лірики пишеться, коли кохання відбуяло. Якщо це так, то драматична поема Лесі Українки ,,Одержима” належить до тих виняткових десяти відсотків, які народжуються всупереч очікуваному – поза канонами та приписами, не керуючись логікою здорового глузду. А саме: на хвилі найбільшого піднесення чи найбільшого розпачу кохання.

  Лесина “Одержима” – виняток і серед винятків. Адже за цим твором стоїть доля кохання, про яке мало сказати словами Олександра Олеся :”З журбою радість обнялась”. Безмірне щастя і безмірне горе, відчай зрослися в ньому як сіамські близнюки.

 

Ведуча. У роботі Леся Українка згорала, нею рятувалася і жила, даруючи світу шедеври.

 

Леся Українка. “Горить моє серце. Чуєте, Люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності й жорстокості, пісням своїм і плачам, добру і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам, Люди! Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає. Йду до вас, Люди!

Леся Українка

Йти назустріч бурям і зливам, 
Буть одній – як велика рать, 
Жить в нещасті життям щасливим, 
Муку творчістю перемагать,– 
 

Хвора дівчина, бідна Леся! 
Де ще хворі такі були, 
Щоб літали в таке піднебесся, 
Що його не сягнуть і орли! 
 

Справді дівчина, справді хвора,– 
А душа – немов океан, 
Де сувора душа командора 
І привабливий Дон Жуан, 
 

Де в віки і в простори мандри, 
Де Вкраїна – Еллада і Рим, 
Де пророча журба Кассандри, 
Як високий гриміла грім, 
 

Де слова обертались у крицю, 
В кров живу – друкований знак, 
Де підносив з мечем правицю 
Вождь рабів – безстрашний Спартак. 
 

Ти себе Українкою звала,– 
І чи краще знайду ім’я 
Тій, що радістю в муках сіяла, 
Як Отчизна – твоя і моя!

 

                                     М. Рильський

 

Ведуча.

 

Уклін землі  волинській! Вічна слава

Тій, що зростала в тиші цих лісів,

Що віддала народові свій спів,

Незламна, чиста, гнівна  і ласкава.

Нова доба над нами розцвіта,

Та слава Лесі вічно з нами буде,

Як меч проти неправди і облуди,

В борні за правду зброя золота.