Західноукраїнська інтелігенція: динаміка складу, діяльність, стосунки з владою

Міністерство освіти і науки України

 

 

 

 

                  

 

            

 

 

 

Західноукраїнська інтелігенція:  динаміка складу, діяльність, стосунки з владою                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

                                                                                                                                                                                                  

                     

 

 

 

                       Підготувала:

                      Вчитель історії                  Гринів М. В.

 

 

 

    

                 

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………..3

Розділ 1. Особливості розвитку культури в радянській Україні у 1944-1953 рр…………………………………………………………………………………8

Розділ 2. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: динаміка складу, діяльність………………………………………………………………………17

Розділ 3. Репресивні дії комуністичного тоталітарного режиму проти західноукраїнської інтелектуальної еліти……………………………………27

Висновки………………………………………………………………………..39

Список використаних джерел та літератури…………………………………42

 

Вступ

На середину ХХ століття духовна культура наскрізь заідеологізована, держава прагне підпорядкувати своїм цілям усі сфери духовного буття суспільства, але на шлях протидії “партійно-державній машині” стає інтелігенція. Саме вона завжди відігравала провідну роль у розвитку суспільства, зокрема у формуванні духовного світу, що впливає на свідомість людини через суспільну ідеологію, різні системи знань, освіту, культуру.

Уже після приєднання західноукраїнських земель до СРСР змінюється становище інтелігенції, зокрема вона була піддана “перевихованню”, різними видами репресвй. Але незважаючи на утвердження радянської влади більшість західноукраїнської еліти продовжувала давню традицію служіння народові, дотримувалася критичного мислення й опозиційності. Проблема діяльності західноукраїнської інтелігенції у 1944-1953 рр. завжди викликала неоднозначну оцінку і ставлення з боку влади, що особливо важливого значення набуло в ході звільнення історичної науки з “сталінського лона”. На сучасному етапі розвитку нашої соборної, незалежної України, ми маємо можливість по новому поглянути на діяльність гуманітарної інтелігенції Західної України. Адже саме з представниками інтелектуальної еліти пов’язана яскрава самовіддана боротьба за утвердження серед українців ідей самостійності, незалежності і національної гідності.

Чимало проблем, які вирішувалися у 40-х – на початку 60-х років ХХ ст., перегукуються з сучасними процесами. Драматичний досвід зіткнення місцевої еліти з радянським режимом не в останню чергу зумовив ту важливу роль, яку відіграла гуманітарна інтелігенція західних областей України в боротьбі за проголошення незалежності.

Отож вивчення даної тематики є досить актуальним на сьогоднішній день, адже є яскравим приводом для наслідування, самопожертви і відданості Батьківщині.

Слід зауважити те, що дослідженню даної проблематики приділяли увагу вчені, історики.

У др. п. 40-х – сер. 80-х рр. ХХ ст. означена проблема не знайшла об’єктивного наукового висвітлення. Розвиток західного регіону України після вересня 1939 р. розглядався тільки у контексті історії радянської України як складової частини СРСР. Історики значну увагу приділяли перетворенням в економіці, соціальній сфері, освіті, культурі регіонів, у якій тією чи іншою мірою брала участь інтелігенція. Дослідження проводилися у руслі сталінських догм “Історії ВКП(б). Короткий курс”. Праці В. Варецького, В. Маланчука, І. Богодиста, А. Зубаня Мали виразне ідеологічне забарвлення, у них відсутній аналіз історичного процесу.

У другій половині 80-х років в українській історіографії розпочалися пошуки нових концептуальних підходів. Розширений доступ до архівних фондів, відкриття сховищ бібліотек дозволили історикам об’єктивно розкрити суперечливий і драматичний характер подій, які безпосередньо вплинули на процес формування й діяльності інтелігенції, ввести до наукового обігу чимало невідомих фактів, біографічних матеріалів. З’явилася низка публікацій, які започаткували засади критичного переосмислення сталінізму та спроби аналізу історичного розвитку України сталінської доби, у тому числі західного регіону України.

Після проголошення незалежності України вітчизняна історіографія з нових позицій підійшла до оцінки повоєнного періоду. Застосування сучасних матеріалів і нових підходів зумовило переосмислення історичного минулого української інтелігенції.

Важливі сюжети політичної історії України сталінської тоталітарної системи стали предметом досліджень І. Біласа, С. Білоконя, І. Винниченка, Ю Шаповала.

Суспільно-політичні процеси, що відбувалися в західному регіоні України, та роль інтелігенції в цих процесах у 40-50-ті роки ХХ ст. стали об’єктом досліджень Я. Дашкевича, М. Ільницького, С Сворака, О. Ріпко, Б. Яроша. Автори відійшли від традиційного вивчення багатьох проблем історії України, відпрацювали нові методологічні підходи, простежили суспільно-політичний та культурний розвиток західного регіону України. Однією з перших і доволі вдалих спроб сучасної історіографії підійти до досліджуваної проблеми з нових позицій виявилося монографія О, Рубльова і Ю. Черченка. Предметом її дослідження стала політика сталінського партійно-державного керівництва щодо західноукраїнської інтелігенції у 20-50-х роках ХХ ст. Аналізуючи численні факти, автори доводять, що утверджуючи тоталітарну систему, сталінське керівництво свідомо спрямувало удари проти інтелігенції – головного носія національної свідомості.

Політичним явищем у вітчизняній історичній науці в умовах відродження незалежної України став необмежений доступ до історіографічної спадщини української діаспори. У 40-80-ті роки українські вчені за межами СРСР зробили значний внесок у висвітлення суспільно-політичного та культурного життя в західному регіоні України в умовах радянського тоталітарного суспільства. Особливий інтерес для нас становлять проте Дж. Берча, Б. Кравченка, Б. Крупницького, Д.Лобоя, І. Лисака-Рудницького, Б.  Левицького та ін.

Значну увагу загальним і окремим проблемам радянської історії означеного періоду приділяють радянські дослідники Б. Старков, Г. Костирченко, В. Хотинов та ін.

Враховуючи досягнення по даній темі, все ж таки ця проблема ще повністю не досліджена.

Мета курсової роботи – дослідити приховані аспекти існування західноукраїнської інтелігенції динаміку складу, діяльність, стосунки з владою 1944-1953 рр.

У зв’язку з поставленою метою у цій науковій роботі, я намагатимуся виконати наступні завдання:

1) з’ясувати особливості розвитку культури в радянській Україні у 1944-1953-х рр.;

2) проаналізувати діяльність західноукраїнської інтелігенції;

3) висвітлити репресивні дії комуністичного тоталітарного режиму проти західноукраїнської інтелектуальної еліти;

4) охарактеризувати стосунки інтелігенції Західної України з радянською владою.

Об’єктом дослідження виступає – гуманітарна інтелігенція як особлива соціально-професійна і культурна група.

Предметом дослідження являється творча, наукова, освітня діяльність інтелігенції, її участь у суспільному і культурному житті регіону, політика владних структур щодо інтелігенції регіону.

Географічні межі дослідження охоплюють територію семи областей західного регіону України: Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської, Волинської, Тернопільської, Рівненської, Чернівецької.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1944 по 1953 рр. Верхня межа – вступ радянських військ на Західну Україну та її приєднання до СРСР. Нижня межа – смерть Сталіна, початок десталінізації.

Методичні засади дослідження ґрунтуються на загальнонаукових принципах об’єктивності, історизму, системності, неупередженого підходу до складних явищ суспільного життя.

Методи дослідження: історичний, проблемно-хронологічний, системно-структурний, статистично-аналітичний, та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розв’язанні проблеми формування й діяльності інтелігенції, її стосунків з владою і період сталінського тоталітаризму.

Практичне значення одержаних результатів: зібрані матеріали можуть бути використаними тими, хто цікавиться даною проблемою, а також в школах, гімназіях та інших навчальних закладах, як на тематичних заняттях, так і на уроках історії України.

Зібрані й проаналізовані історичні відомості можуть становити основу для проведення культурно-освітньої роботи серед населення, виховання патріотичних почуттів, зміцнення національної самосвідомості.

Структура роботи: курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Особливості розвитку культури в радянській Україні у 1944-1953 рр.

Складним і суперечливим було суспільно-політичне життя України в післявоєнний період. Це стосується і його складової частини – культурно-ідеологічного процесу.

У “невід’ємній складовій частині” тоталітарної імперії СРСР, що набула статусу наддержави, – Україні в повоєнний час панувала сталінщина, що характеризувалася зловживанням владою і злочинами проти народу. Наприкінці 40-х – на поч. 50-х р. вона досягла свого апогею. Усі сфери життя українського суспільства: політична, економічна, духовна, соціальна, моральна – перебували в межах тоталітарної ідеології.

Ідейне підґрунтя сталінщини – сталінізм, фундаментом якого, як і будь якої тоталітарної концепції, була соціалістична ідея у своєрідній інтерпретації поглядів, спрямованих на перетворення суспільства на основі рівноправності й справедливості. Як тоталітарна ідеологія сталінізм був звернений до соціальних низів, найбільше схильних до вирішення складних суспільних проблем простими й зрозумілими засобами “подібними до “гасла грабуй награбоване” [ 12 с. 86].

Панувати у суспільстві упродовж багатьох десятиріч сталінській ідеології дозволяли такі характерні її риси, як універсалізм, однодумність і одноманітність [24, с. 160].

Однією з характерних рис сталінізму була непримиренність до будь-якого відхилення від офіційного погляду. Порушення одностайності політичної думки було неприпустимим. Притаманна сталінізму уніфікація полягала у наявності лише однієї партії та однієї ідеології, яка ґрунтувалася на деспотизмі і диктаті, фальсифікації, лицемірстві. Властивими рисами сталінізму також були: знищення історичної пам’яті народів, недовіра, деформації у національній політиці. При цьому значна увага приділялася постійному пропагандиському впливу на населення.

Ситуація в Україні ускладнювалася властивою тоталітаризму граничного централізацією управління, за якої всі питання місцевого життя узгоджувалися з Москвою. На місця розсилалися детальні вказівки, відхід від яких карався [ 8, с. 42].

Після Другої світової війни мали місце ілюзії щодо оновлення духовного й національно-культурного життя українського народу. Проте розвивати суспільну свідомість у загальному демократичному напрямі Й. Сталін не бажав. Досягти ж ідеологічного деспотизму в духовній сфері без її повної залежності було неможливо. Відповідна робота почалася відразу після війни. Виступаючи в серпні 1946 р. на засіданні Верховної Ради УСРС, М.Хрущов заявив: “Пережитки капіталізму в свідомості людей далеко живучіші в галузі національного питання, ніж у будь-які галузі, бо вони мають можливість добре маскуватися в національному костюмі. Тому треба посилити роботу в справі викриття буржуазно-націоналістичної ідеології” [3, с. 203].

Зазначалося, що за період із 1946 по 1951 р. було прийнять 12 постанов ЦККП(б)У з ідеологічних питань.

Авторитарній системі необхідно було повністю підкорити інтелігенцію, особливо наукову, щоб отримати над нею контроль. Під виглядом історичних знань викладали вкрай спрощені й ідеологічно підтасовані відомості. Знищувалися історичні джерела. Спалювалися документи КДБ, МВС, матеріали переписів населення. Закривався доступ в архіви навіть для наукових співробітників. Чесних учених-істориків усували і заміняли людьми, які вміли маніпулювати марксистсько-ленінською фразеологією.

Політичне та ідеологічне виховання студентів, викладачів, наукових працівників вищих навчальних закладів було у центрі уваги ЦККП(б)У [ 12, с. 87].

Таким чином, проявом сталінщини в українському суспільстві були притаманні абсолютизація класової боротьби як основи суспільства, жорсткий централізм, нетерпимість до інакомислячих недооцінка або заперечення реформ, опора на насильство як головний засіб встановлення необмеженої “диктатури робочого класу”, доведеної до абсолютного тоталітаризму. Сталінська система була аморальною, антигуманістичною й нераціональною. Спостерігаються методи грубого насильства й обману народу, ідеологізація всіх сфер життя суспільства.

Адміністративно-тоталітарний режим усілякими засобами утверджував притаманні йому ідеологічні догми, прагнув сформувати відповідні духовні основи суспільно-політичного життя. Така спрямованість духовної політики гальмувала розвиток української культури, завдавала інтелектуальному потенціалу нації великих втрат. Гуманістична спрямованість культурно-ідеологічних процесів була деформована [ 9, с. 70].

Неабиякі зусилля були спрямовані на “культурне” освоєння більшовицькою владою усіх регіонів України. Прагнучи інтегрувати їх у радянську політичну, економічну, адміністративну, культурно-освітню систему: органи влади, ігноруючи нові історичні умови й місцеві особливості, заходилися здійснюватися вже відомий сталінський жах “побудови соціалізму” усе тими методами  [ 8, с. 40].

Слід зазначити, що політика сталінського керівництва СРСР щодо західноукраїнської інтелігенції, підвалини якої були закладені ще у вересні 1938 р., в повоєнний час залишилася фактично незмінною у своїх основних рисах. Для цієї політики характерними були політична недовіра до місцевої інтелігенції, систематичні кампанії щодо її ідеологічного “виховання”, насаджування на всіх більш-менш відповідальних посад надісланої зі східних районів України та Росії номенклатури, моральні та фізичні репресії по відношенню до інтелігенції.

Після закінчення війни нові завдання у духовній сфері: забезпечити належне функціонування системи шкільної освіти, відродити джерела поповнення кадрів інтелігенції, тобто мережі середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, відновити діяльність культурно-освітніх установ. За винятково сходних умов розпочався 1945/46 р. навчальний рік у загальноосвітніх школах. Бракувало приміщень, не вистачало обладнань, підручників. Протягом 1944-50 рр. державні та кооперативні підприємства спорудили та відбудували 1669 шкіл на 635,6 тис. учнівських місць. Відроджувалася матеріальна база вузів, технікумів, культурно-освітніх організацій [ 24, с. 168].

З січня 1949 р. була запроваджена загальна семирічна освіта в селах та десятирічна – у містах. Відновлювалася обов’язкове складання випускних іспитів. Кращі випускники почали нагороджуватися золотими та срібними медалями. Помітною віхою у культурному житті було відновлення зруйнованих у роки війни Київського, Харківського, Одеського університетів та інших вищих навчальних закладів. У другій половині 40-х р. відновили роботу всі вузи, які діяли перед війною крім того було створено 16 нових, (зокрема гірничий у Харкові, інститут іноземних мов у Києві). У вищих навчальних закладах відкривалися факультети з нових напрямів науки та техніки. Так у Дніпропетровському університеті у 1952 р. було організовано фізико-технічний факультет для підготовки фахівців з ракетної техніки [25, с. 359-360].

На засадах радянської політики формувалася освітня система в Західній Україні. У перші повоєнні роки дві третини вчителів були визнані недостатньо кваліфікованими для викладання в радянських школах і мали пройти “ідеологічну підготовку”. До початку 50-х рр. у Західну Україну було переведено понад 35 тис. учителів зі Східної України.

Всього ж протягом 1944-50 рр. лише до сільської місцевості регіону було надіслано зі східних областей республіки майже 44 тис. педагогів. Чимало з них загинуло від рук ОУН і УПА, оскільки на території Західної України діяв рух опору, на відміну від Східної України, яку “поглинув радянський тоталітарний режим”. Дехто не витримавши важких умов праці та незвичного оточення, повертався назад, а інша частина залишалася на місці.

Зазначимо, що направлення такої великої кількості було об’єктивно зумовленим оскільки в повоєнний час у регіоні формувалася широка мережа загальноосвітніх шкіл [32, с. 25-26]. І все ж таки в цілому визначальною рисою кадрової політики у тих областях у той час була недовіра до місцевих кадрів. Всі більш-менш відповідальні посади обіймали немісцеві. Так, 1946 р. в обласних відділах культосвітніх закладів регіону з 61 керівної посади місцеві обіймали лише 2, у районних, відповідно, з 310 співробітників місцевими були лише 18. Як правило, місцеві уродженці займали посади завідуючих сільськими клубами й хатами-читальнями та сільськими бібліотеками, де становили 85-90% усіх працівників [ 30, с. 232].

Галичина, Волинь, Буковина в 1946-47 рр. мали найвищий відсоток українських шкіл – понад 93 %. Тут було створено 22 інституту, в більшості з них мовою викладання була українська. Однак уже в кінці 40-х – на початку 50-х рр. її стали заміняти російською. У 1950 р. в 24 вищих навчальних закладах Західної України навчалося близько 24 тисячі студентів денного і 9 тис. заочного відділення [8, с. 44-45].

Уже в 1945 р. В Ужгороді вперше в історії Закарпаття відкрито університет. У Станіславі зразу по війні відкрився медичний інститут, у Львові – університет, інститут прикладного і декоративного мистецтва, фізичної культури, сільськогосподарський. На базі лісотехнічного факультету Львівської політехніки було відкрито лісотехнічний і сільськогосподарський інститути, а у Луцьку, Дрогобичі – педагогічні інститути [35, с. 2].

Загальне невдоволення викликало запровадження викладання у вищій школі західних областей російською мовою, а також те, що нею велося діловодство в більшості установ. Наприклад, на початку 1953 р. у Львівському університеті з 295 викладачів українською мовою викладали лише 49. Політика недовіри до корінного населення виразно проявлялася у вищій школі і в 50-ті роки. Так, у Львові в 1953 р. з 1718 професорів та викладачів 12-ти вищих навчальних закладів з місцевих залишилося 320 осіб. Серед директорів цих навчальних закладів не було жодного місцевого, а 25 заступників директорів – лише 1, а із 42 деканів залишилося лише двоє західних українців.

Щоб позбутися “ідейно ворожих” вчених у 1949-1950 рр. проведено скорочення штатів у Львівських установах академії наук. Воно відбулося, головним чином, за рахунок місцевої інтелігенції. Із скорочених 50 осіб 37 були місцевими жителями [28, с. 86-87].

За радянської влади отримання знань стало загальнодоступним. Не лише діти, але й доросле населення заохочувалося до освіти. Про це свідчить, доповідна записка Міністерства освіти УРСР Раді Міністрів УРСР про хід ліквідації неписьменності Західних, Ізмаїльської та Закарпатської області Української РСР (8 грудня 1947 р.).

“З часу звільнення західних та Ізмаїльської області і возз’єднання Закарпатської області навчено в цих областях 345,6 тис” [ 4, с. 152].

Вкладалися великі кошти в розвиток матеріальної бази початкової, середньої і вищої школи. Разом з тим, регіону була нав’язана радянська уніфікована система освіти, що базувалася на загальнодержавних програмах та заідеологізованих підручниках і посібниках.

У повоєнні роки зросла мережа науково-дослідних установ, збільшилась чисельність працівників у них. У 1950 р. в УРСР діяли 462 наукові установи, в яких працювало 22,3 тис. чоловік. Як і раніше, головним науковим закладом республіки була Академія Наук УРСР. У 1946 р. після смерті президента АН УРСР О. Богомольця її очолив академік О.В. Полюдін До складу академії входили наукові центри: Київський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський та ін. [ 24, с. 169].

Слід зазначити, що робота наукових закладів досить строго контролювалася і “спрямовувалася у потрібне русло”. Про це свідчить “Постанова ЦК КП(б) про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії Наук УРСР (29 серпня 1947)”, де сказано, що “основна помилка авторів робіт з історії України полягає в тому, що вони замість того, щоб розглядати історію України у тісному зв’язку з історією російського, білоруського та інших народів Радянського Союзу, йдуть шляхом українських націоналістів, розглядаючи історію України ізольовано від історії інших народів”.

Також відзначалися завдання і процес роботи істориків, які полягали “в тому, щоб швидше виправити допущені помилки і перекручення..., твердо поставити справу вивчення історії українського народу на більшовицькі рейки і остаточно викорінити націоналістичну фальсифікацію історії українського народу” [2, с. 818-819].

У повоєнні роки вчені активно працювали в галузях атомної та теоретичної фізики, металофізика, проблем напівпровідників. У 1946 р. почав діяти перший у СРСР атомний реактор. Всесвітнє значення мало розробка й виготовлення першої в Європі універсальної малої електронної швидкодіючої обчислювальної машини “МЕОМ”, що діяла у Києві [ 25, с. 360].

Інститут електрозварювання АН УРСР ім. Є.О. Патона, прославився розробкою і впровадженням у виробництво нових зразків зварювальної апаратури. Вчені надавали практичну допомогу у відновленні народного господарства. В 1953 р. в Києві введений в дію суцільнозварний міст 1543 м завдовжки, спроектований за участю академіка Є. Патона [ 8, с. 46-47].

У цей період плідно працювали відомі вчені: математики М. Боголюбов, хімік О. Бродський, мікробіолог М. Гамалія, селекціонер В. Юр’єв, фахівець у галузі металургії і технології металів Б.Патон та ін. Однак утверджений адміністративно-командною системою догматизм і диктат утруднювали розвиток науки. Вказівки не визнавати окремих наук (кібернетика), певних досягнень учених світу (теорія ймовірності) гальмували розвиток науки [ 25, с. 361].

Зокрема, у 1948 р. Розгорнуто компанію боротьби з генетикою, оголошеною буржуазною псевдонаукою. Завдавався нищівний удар по генетиці, клітинній теорії, фізіології вищої нервової діяльності та ін. Біологічних дисциплінах. Переглянуто програму з біологічних та суміжних наук, знято курси “Генетики з основами селекції”, “Динаміка розвитку організму”, “Вступ у біологію”, “Дарвінізм”. У серпні 1948 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про стан викладання біологічних наук і заходи щодо зміцнення біологічних кафедр у вищих навчальних закладах” [ 9, с. 80-81].

У 40-х – 50-х рр. характерні значні розширення кількості заходів культури: музеїв, клубів тощо. Значною подією було відкриття 24 квітня 1949 р. в Києві літературно-художнього музею Т. Шевченка [ 8, с. 48].

Значний вплив на розвиток культури мав ідеологічний контроль держави. Ключове значення в цьому процесі відігравали органи цензури. У липні 1946 р. створено Головне управління у справах літератури та видавництв при Раді Міністрів УРСР Головліт УРСР, який здійснював цензурний контроль відкритої преси. У січні 1949 р. Головіт СРСР виробив “Перелік відомостей, заборонених до опублікування у відкритій пресі”. Нові правила цензури передбачали більш жорсткі обмеження змісту друкованої продукції. У квітні 1949 р. в Головліті СРСР створений спеціальний відділ цензорського контролю науково-технічної літератури. Вилучалися книги емігрантів, репресивних авторів. Цензори, наприклад, писали: “Книга засмічена позитивними згадками ворогів народу...” [3, с. 187].

Так, відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 21 листопада 1949 р. видавничу діяльність дозволено лише у восьми університетах СРСР, а припинено у 24 [9, с. 74].

Незважаючи на це, у 1944-53 рр. плідно працювали поети Т. Тичина та В. Сосюра, прозаїки Ю.Яновський, Остап Вишня, художники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська, композитори К. Данькевич, Ю. Мейтус. Захоплення глядачів викликала майстерність театральних колективів Києва, Харкова, Одеси та ін. міст. Хоча типовим було те, що майстри слова і пензля керуючись принципами соціалістичного реалізму, прикрашали сувору дійсність. Яскравим зразком цього були п’єси О. Корнійчука “Калиновий гай”, “Приїздіть у Дзвінкове”, які ставилися в багатьох театрах [ 25, с. 360].

На Західній Україні створюються нові професійні театральні і музичні колективи. Так в Ужгороді і Мукачевому започаткували діяльність професійні театри, Закарпатський ансамблю пісні й танцю [ 24, с. 167-168].

На жаль, культурне життя в Україні було відірване в той час від культурних здобутків української діаспори. “Залізна завіса”, що розділила Схід на Захід, перекрила зв’язки з українцями, які опинилися поза межами своєї Батьківщини. Так у німецькому м. Авгсбурзі було засновано Українську Вільну Академію наук, яка взяла на себе завдання об’єднання інтелектуальних сил української діаспори. У 1947 р. в Мюнхені відновлено діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. В 1949 р. воно почало видавати багатотомну “Енциклопедію українознавства” за редакцією вченого В. Кубійовича [ 25, с. 360-361].

Отже, із відновленням радянської системи насаджується монопольна роль комуністичної ідеології, що значно вплинуло на особливості розвитку освіти і культури в радянській Україні у період – 1944-1953 рр. Радянська влада хоч і сприяла розвитку освіти, але продовжувала вперту і приховану русифікацію системи освіти – від дошкільних закладів до інститутів та університетів. Засилля догматизму стало гальмівним фактором духовного життя. Монополія вищої партійної влади на суспільну істину пов’язувала одноманітність мислення і групової поведінки. Творчість митців обмежувався не лише тематично, а насамперед розвивалася у межах одного творчого методу так званого соціалістичного реалізму. Було встановлено диктатуру одного стилю, де партія брала на себе вирішення будь-яких проблем розвитку культури.

 

Розділ 2. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція динаміка складу, діяльність

 Із вигнанням німців із західноукраїнських земель в 1944 р., розпочинається форсоване інтегрування цього регіону до системи “сталінського соціалізму”, що панувала в СРСР. Першим постало питання формування нових кадрів західноукраїнської інтелігенції.

 Адже під час війни кількість спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою значно скоротилося, підготовка фахівців у вузах і технікумах катастрофічно зменшилася, як і мережа цих закладів. Багато спеціалістів в ході війни загинуло на фронтах, в партизанських загонах. Крім того, певний прошарок представників інтелігенції під час війни виїхав з України у еміграцію, зокрема М. Сосновський, О. Колеса, С. Гординський, В. Блавацький, І. Лисяк-Рудницький та ін. Таким чином, на території Західної України значно зменшилась кількість інтелігенції.

 При цьому характерними стали зміни в самому складі інтелігенції: більш швидкими темпами збільшувалась кількість наукової інтелігенції. Розвиток української науки, техніки обумовив появу нових фахівців. Серед технічної інтелігенції з’явилися фахівці з нових технологій в приладобудуванні та електромашинобудуванні, промисловій електроніці та автоматизації промислових процесів тощо.

У 40-ві роки змінився національний склад населення західноукраїнських земель, це сталося головним чином через обмін населенням між Україною та Польщею. У радянських документах того періоду відзначалося загострення стосунків між українським та польським населенням західноукраїнських земель. 12 червня 1944 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову, в якій зазначалося: “У визволених від німецьких окупантів західних областях України німці, німецько-українські націоналісти і польські націоналісти проводили політику нацьковування поляків на українців, та українців на поляків, внаслідок чого зараз можливе на цьому грунті виникнення різних проблем, потребуюче організаційного вирішення” [3, с. 263 ].

Цією постановою в ЦК КП(б)У призначалися інструктори по кожній із західних областей спеціально для “вирішення” проблем українсько-польських стосунків.

Масові необґрунтовані арешти серед польської інтелігенції на початку 1945 р. істотно прискорили еміграцію численної групи вчених літераторів, художників, акторів, інших представників польської культури, вплив якої на українську протягом багатьох століть був незаперечним [16, с. 363 ].

Національний склад населення західноукраїнських земель змінювався також в результаті радянської кадрової політики. До кінця 40-х років сотні тисяч людей приїхали сюди із східних регіонів України, Росії та інших тодішніх республік СРСР. Тільки вчителів із східних областей України до сільської місцевості було направлено майже 44 тис. чол. Хоча той факт і можна пояснити значним розширенням мережі загальноосвітніх шкіл у повоєнний період, у той же час представники місцевої інтелігенції часто не мали змоги займатися педагогічною діяльністю через нібито політичну неблагонадійність [31, с. 211-212 ].

Особливості етнічної і соціальної структури населення, ідейно-політичні чинники, приналежність до різних релігійних конфесій зумовили той факт, що західноукраїнська інтелігенція не становила собою одноманітну суспільну верству, а ґрунтувалася здебільшого за національною ознакою. Історично так склалося, що інтелігенція України національно неоднорідна. В її складі, крім українців, значне місце посідають представники російського, єврейського, польського, та інших етносів [17, с. 208 ].

Під прапором сталінської теорії “зближення і злиття націй” в західних областях знеособлювалася національна культура, народні традиції, мова. Керівні органи УРСР за основу забезпечення кадрами областей взяли практику відрядження сюди працівників із східних областей та інших республік. Зробивши надовго її виключною вони не вживали належних заходів щодо підтримки і висунення на керівні посади представників місцевого населення.

Дискримінація спеціалістів-українців – вихідців із західних областей у всіх ешелонах державної влади була очевидною. І хоча певну частину з них було висунуто на керівну роботу, всі вони, звичайно, займали другорядні посади. Загалом місцеві кадри у середині 40-х рр. другій половині 40-х рр. становили 6%. Політика режиму полягала у тому, щоб скерувати значний відсоток випускників вузів і технікумів із західних областей за межі регіону і республіки й натомість прислати зі східних земель УРСР та з СРСР, що зумовило постійне зростання тут частки російського населення. Ця політика радянської влади значно вплинула на склад, динаміку кількісних і якісних показників інтелігенції [21, с. 231 ].

У середовищі інтелігенції швидкими темпами йшла втрата професіоналізму. Порушувалася спадкоємність між поколіннями. На зміну старій інтелігенції приходить нова генерація людей, які, окрім соціального походження і диплома про закінчення радянського вузу нічим іншим “похвалитися” не могли. Навіть особисті якості частини з них, їхній ентузіазм та практичний досвід ніяк не могли замінити глибини знань і якостей, які створювалися у західноукраїнської інтелігенції кількома поколіннями. Протиприродний відбір людей знищував найбільш обдарованих, призвів до того, що в усіх ешелонах керівництва культурою опинилося багато малоосвічених, але нещадних у переслідуванні інакомислення людей. Посередність процвітала, таланти ж позбавлялися можливості проявити себе на повну силу. Інтелігенція поступово втрачала свій культурний і моральний пріоритет у суспільстві [32, с. 33].

Все це гальмувало розвиток культурного життя на західноукраїнських землях, збіднювало його зміст. Проте незважаючи на всі несправедливості і заборони різного роду гоніння, які ніякими посиланнями на складні умови післявоєнних років, на екстремальність ситуації, що склалася тоді в західних областях, не можна виправдати, краща частина діячів культури зберегла. Ці нелегкі часи своє творче обличчя, створила цікаві самобутні твори, наукові праці, що стали відомими далеко за межами республіки.

Нова влада обумовила необхідність створення в західному регіоні України якісно нової соціальної верстви – “соціалістичної інтелігенції”. Для її формування планувалася підготовка більшості спеціалістів шляхом навчання у вищих середніх спеціалізованих навчальних закладів, а також перепідготовка спеціалістів на курсах підвищення кваліфікації. Крім того, використовувалася й частина наявного місцевого інтелектуального потенціалу [22, с. 22].

Вище зазначені заходи радянської влади сприяли кількісному зростанню західноукраїнської гуманітарної інтелігенції. Серед західноукраїнської еліти можна виділити окремі її групи, зокрема освітня, наукова, літературна, мистецька, культурна, духовна та ін. Діяльність освітньої інтелігенції західного регіону проходила в досить складних умовах, зумовлених впливом ряду факторів, а саме: збитки і втрати, що були завдані війною; розвиток освіти зумовлювався розробленими радянською владою планами і “розгорнутого будівництва соціалізму”, становлення нової системи освіти в регіоні відбувалося в умовах політичного протистояння між органами радянської влади і силами націоналістичного підпілля. Із запровадження радянської влади в регіоні простежування політика русифікації. У перші повоєнні роки дві третини учительства були визнані недостатньо кваліфікованими для викладання і мали пройти “ідеологічну перепідготовку”. З цією метою відбулися міжобласні народи вчителів і керівних кадрів відділів освіти краю. На одній з перших таких нарад, яка відбулася у січні 1945 р. у Львові, взяли участь і виступили М. Хрущов та Д. Мануїльський, визначивши незадовільну участь учительства у масово-політичних і культурно-масовій роботі [3, с. 34].

Проведені у квітні 1950 р. в усіх областях регіону наради працівників народної освіти засвідчили неоднозначність настроїв учительства. Частина з них внаслідок політичного тиску партійно-радянських органів у всіх сферах суспільного життя стала представляти схильність до “соціалістичної перебудови” Краю. Проте місцеве учительство залишалося глухим до політичних акцій режиму. Більше того, на рубежі 40-50-х рр.. місцеве учительство вимушено переходить від активних форм опору режимові до пасивних [22, с. 23 ].

Характерною рисою керівництва науковими дослідженнями у гуманітарній сфері була можливість диктувати, не вникаючи у суть справи. Основний удар партійного керівництва спрямовувався проти “буржуазно-націоналістичної” концепції історії України М. Грушевського та його послідовників. Так, у 1946 р. у Львівському університеті за ініціативою обкому партії відбулося спільне засідання кафедр історичного факультету, на якому було піддано “критиці” історичну концепцію М.С. Грушевського та “антимарксистські погляди” на історію України І.П. Крип’якевича та ін. львівських істориків [31, с. 213].

Незважаючи на це Іван Крип’якевич (1887-1967) працює у Львівському державному університеті ім. Івана Франка як завідувач кафедри історії України й декан історичного факультету, а також у системі Академії наук як завідувач львівського інституту історії. З 1946 р. починається різка критика професора Крип’якевича за “помилкові, буржуазно-націоналістичні концепції у трактуванні історії України, приналежність до націоналістичної, антинаукової школи Грушевського” та просто за “фальсифікацію історії”.

У серпні 1946 р. академічні установи гуманітарного профілю в Львові були безпідставно ліквідовані. Всіх наукових співробітників розігнано, а найважливіших, серед яких І. Крип’якевич, депортували на “почесне заслання” до Києва. Тепер Крип’якевич вже науковий співробітник Інституту історії України АН УРСР [20, с. 85].

У цей час історик збирає матеріали для монографії про Хмельницького, працює завідувачем відділу стародруків Державної публічної бібліотеки АН УРСР. У газеті “радянська Україна”, 19 листопада 1946 р. зазначалося: “… професор Крип’якевич, прагнув стати радянським вченим, мусить почати разом з усім загоном українських радянських істориків послідовну і рішучу боротьбу проти тих ворожих українському народові поглядів, які він, як послідовник М. Грушевського, проповідував і ширив [14, с. 12 ].

На спільному засіданні Вченої ради і колективу наукових співробітників Інституту історії України АН УРСР, яке відбулося 24-25 квітня 1947 р. й присвячувалося переважно критиці “школи Грушевського” в  історіографії. Іван Петрович змушений був виступити з каяттям. Він сказав: “Я розумію великі мої провини, які вважаються за мою діяльність в часи німецької окупації, цілий ряд моїх робіт було видано в цей період і я вважаю це великою моєю провиною… Я був під терором (під час окупації), як і багато інших, але я міг зламатися і міг не зламатися. Я зламався, і в цьому саме моя провина. Моя надія тепер в тому, що я зможу цю провину викупити” [32, с. 29].

У травні 1948 р. київське інтегрування І.П. Крип’якевича скінчилося. Він дістав можливість повернутися на західну Україну. З початку 50-х р. “акція” науковця пішла в гору: з 1953 по 1962 р. він очолював у Львові Інститут суспільних наук АН УРСР. Однак ідеологічного цькування коли доводилося принизливо каятися в справжніх і вигаданих гріхах, І. Крип’якевич зазнавав майже до останніх років свого життя [20, с. 84].

Значний вклад у розвиток української європейської історіографії вніс “історик Східної і Центральної Європи” – Мирон Кордуба (1876-1947). Будучи професором Варшавського (1929-39) та Львівського (1944-47) університетів займався дослідженням різних проблем історії. Значну увагу приділяв роботам українських істориків М. Максимовича, В. Антоновича, М. Грушевського. Наукові праці М. Кордуби охоплювали такі теми: історія Галичини, західнослов’янської держави, діяльності Б.Хмельницького. Праці М. Кордуби розкидані в 93 різних виданнях. Список цієї періодики віддзеркалює життя інтелігенції на Західній Україні упродовж п’ятдесятирічної діяльності М. Кордуби [29, с.144-146 ].

Досить показовою є діяльність українського археолога Маркіяна Смішко, який з 1944 по 1951 рр. був завідувачем львівського відділу Інституту історії АН УРСР. Розробив проблеми походження і ранніх етапів розвитку східних слов’ян та їхніх сусідів. Вперше широко дослідив пам’ятки липецької культури і культури карпатських курганів п. п. І тис. н.е. [15, с. 788].

У галузі мовознавства працював у цей період Іларіон Свєнцицький – визначний український філолог, мистецтвознавець, професор, завідувач кафедри слов’янської філології Львівського університету (1939-1956). З 1945 р. завідував відділом мовознавства Інституту суспільних наук Академії наук України. Вивчав мову окремих рукописних пам’яток, що знайшло відображення у монографії “Нариси з історії української мови ХІ-ХІІІ ст.”. Склав граматику української мови для поляків (1822), російської мови для українців (1902), російської мови для поляків (1915, 1931). Найвідоміші мовознавчі пам’ятки: “Мова Галицько-Волинського літопису” (1949), “Основи науки про мову українську” (1917), та ін. [15, с. 72 ].

Отож, попри нестерпні умови для викладацької і наукової роботи періоду політико-ідеологічної реакції другої половини 40-х – початку 50-х років у школах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах та науково-дослідних інститутах західного регіону України працювало немало талановитих і високопрофесійних науковців і педагогів, завдяки яким західноукраїнська учнівська та студентська молодь отримували глибокі знання і перші навички наукової праці, чиї лекції і практичні заняття впливали на формування світогляду майбутніх фахівців різного профілю.

В умовах радянської дійсності поступово розгорнули діяльність письменники, художники, діячі музики і театру. Літературно-мистецька діяльність, позбавлена свободи творчості, опинилася у лоні соціалістичного реалізму. Загалом у складі літературно-мистецької інтелігенції можна виділити чотири групи: керівний склад, творча еліта, основна маса інтелігенції і особистості, які вступали в конфлікт з владою.

 Керівні посади у творчих спілках десятиріччями займали одні й ті ж особи, які одночасно обиралися до складу партійних органів. В 1947 р. Львівський обком КП(б)У рекомендував персональний склад правління ЛО СРПУ, куди увійшли П. Козланюк, М. Пархоменко, Я.Галан, та ін. Зазначений склад чітко відбивав співвідношення місцевих і прибулих митців на користь останніх [3, с. 34 ].

В другу групу входили відомі письменники, художники, композитори, які у своїй творчості дотримувалися методів соцреалізму. Створені в західному регіоні обласні організації творчих спілок письменників, художників, композиторів слугували насамперед ідеологічному забарвленню творчості літературно-мистецької еліти. Разом з тим, тонко прорахувавши вплив місцевої еліти на українське населення, у члени творчих спілок були прийняті Ірина Вільде, П. Козланюк, О.Кульчицька, С.Людкевич, П. Лінтур, А. Патрус-Карпатський, Ю.Гайда та ін.

На третю групу – переважну більшість літературно-мистецької інтелігенції покладалося завдання нав’язати суспільству, передусім її молодому поколінню, закостенілі догми і стереотипи, досягти державної уніфікації культурно-естетичних критеріїв.

В четверту групу входили особистості, які свідомо чи підсвідомо опинилися в умовах конфронтації з владою і вважали, що література і мистецтво має розвиватися поза ідеологією. Саме до цієї групи можна віднести А. Патрус-Карпатського, П. Карманського, О. Дучимінську, Я. Музику, В. Барвінського та ін. [22, с. 24-25].

Окремі специфічні ознаки мала діяльність скульпторів. Їм доручалося “найсокровенніше” – перманентно діючий план монументальної пропаганди, увічнення героїв трудової боротьби. Саме у цій сфері творчості найвиразніше виявилися естетичні деформації, викликані ідеологічними диктатом, засиллям стереотипів, пройнятих фальшивим пафосом будівництва “світлого майбутнього”. Проте незважаючи на партійні настанови, західноукраїнські скульптори І. Севера, М. Сколоздра, Є. Дзиндра, Е. Мисько намагалися зберегти традиції львівської скульптурної школи [3, с.33 ].

У 40-х роках ХХ ст. починається відновлення і розширення мережі театральних установ, за зовнішньою оболонкою цих заходів приховувалася справжня мета радянського керівництва, яка полягала у “завоюванні” західного регіону України. Так у 1944 р. були відновлені і розпочали свою діяльність Львівський театр опери та балету, Чернівецький обласний театр української драми, музично-драматичні театри у Луцьку, Рівному, Тернополі, Станіславі, Дрогобичі, у яких працювали видатні майстри театрального мистецтва – Б. Романицький, В. Василько, О. Гринь, Б. Тягн та ін.

Західноукраїнські композитори, співаки – І. Рубчак, С. Крушельницька, Є. Блавацька, Ф. Колеса, Ю. Крих, Р. Сімкович, С. Людкевич, намагалися уникнути заангажованості, шукали виходу у композиціях на тексти українських класиків. Це практично була єдина ділянка, в якій радянське керівництво не могло заборонити української тематики, нав’язати обов’язкові пропагандистські настанови [18, с. 132].

Одним із важливих напрямків державної політики нової влади – створення бібліотек, клубів, музеїв, які мали стати одними з ланок політичної системи і розглядалися працівники цих установ як найближчі помічники у комуністичному вихованні трудящих, Найбільшою популярністю серед західноукраїнської громадськості користувався Львівський державний музей українського мистецтва, який із приходом радянської влади без будь-яких на те підстав був об’єднаний з Львівською картинною галереєю. В її складі він перетворився на український відділ. Знана у міжвоєнний період у Європі культурно-мистецька установа практично припинила своє існування. Більшість так званих “шкідливих” творів музею потрапили до створеного спеціального фонду експонатів. Незважаючи на несприятливі обставини, музей продовжував очолювати відомий західноукраїнський мистецтвознавець І. Свенціцький, який доклав максимум зусиль для збереження мистецької спадщини. Справу батька продовжила його донька Віра Свенціцька [3, с.237 ].

Отож, незважаючи на зазначені обставини, літературно-мистецька інтелігенція західного регіону створювала нові культурні цінності, зберігала й поширювала духовні надбання світової та вітчизняної культур. Більшість культурно-освітньої інтелігенції була змушена спрямовувати свою діяльність насамперед на ідеологічне виховання місцевого населення. Слід зазначити, що незважаючи на переслідування і гоніння з боку владних структур, понад сто уніатських священиків продовжували релігійну діяльність у підпіллі й навіть створили у Станіславській єпархії нелегальний греко-католицький єпископат. До початку 50-х років Московський патріархат намагався “чисткою” західноукраїнських єпархій усунути залишки прихильників греко-католизму [22, с. 28 ].

Отже, політичне керівництво здійснювало курс, спрямований як на обмеження впливу більшості релігійних конфесій і течій, так і остаточне знищення української греко-католицької церкви, грубе втручання у справи церковного управління, але незважаючи на це греко-католицьке духовенство продовжувало свою діяльність у підпіллі.

 

Розділ 3. Репресивні дії комуністичного тоталітарного режиму проти західноукраїнської інтелектуальної еліти

Перемога у Другій світовій війні сприяла змінам у середовищі інтелігенції. Зросла віра в те, що в державі зміниться ставлення до людини, утверджуватиметься повага до особистості, її людських і політичних прав. На світогляд освічених людей значний вплив мало перебування під час війни за кордоном, спілкування із зарубіжними громадянами, ознайомлення зі здобутками західних демократій. Але нові переконання, що утверджувалися у свідомості, значної частини інтелігенції, на жаль, не мали грунту для реалізації. Адже сталінський режим за своєю природою аж ніяк не міг змиритися з розвитком громадської свідомості на демократичних, гуманних засадах.

Безумовно, першочерговим об’єктом брутальних дій з боку режиму стала інтелігенція. Проти неї, чиї представники завжди виступали носіями передових соціально-значущих ідей, були спрямовані широкомасштабні акції – від ідеологічних кампаній до репресій.

Особливо у повоєнні роки посилився тиск на художню та наукову інтелігенцію. Вже в 1846році розпочалася одна з загальнодержавних ідеологічних кампаній – “ждановщина”, мета якої, зокрема в Україні, було не допустити лібералізацію культурного процесу  [35, с. 3].

Саме після прийняття відповідних загальнопартійних рішень ЦК КП(б)У ухвалив низку розгромних постанов, присвячених питанням науки, літератури й мистецтва та спрямованих на викриття різноманітних політико-ідеологічних прорахунків, допущених представниками української інтелігенції. Серед цих постанов були: “Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поіпшення” (2 жовтня 1946 р.); “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури” (24 серпня 1946 р.); “Про журнали Вітчизна” (1 жовтня 1946 р.); “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР” (29 серпня 1947 р.) та ін. [8, с. 53].

Зрозуміло відповідні постанови були прийняті ЦК Компартії України. В республіці розпочався наступ проти перших паростів повоєнної демократизації духовного життя, що знайшло своє відображення у часі наполегливої і нещадної боротьби з “ворожою буржуазно-націоналістичною ідеологією”. Це визнало ставлення до української інтелігенції. На неї під гаслом боротьби з українським буржуазним націоналізмом розпочався широкомасштабний тиск, що набував різноманітних форм. Особливо в тяжкому становищі в післявоєнні роки опинилася художня і наукова інтелігенція [35, с. 3].

Передусім нападки спрямовувалися проти видатних діячів української культури, наприклад нищівній критиці піддали львівських письменників: П. Карманського, Рудницького, А. Партус-Карпатського, яких звинувачено в націоналізмі й виключено зі спілки радянських письменників України [30, с. 48].

Зазначимо, що 24 липня 1947 р. на зібранні активу інтелігенції Львова заступник Голови Ради Міністрів УРСР Д. Мануїльський виступив із доповіддю “Проти українського буржуазного націоналізму”. У цій доповіді, зокрема було піддано брутальній критиці професорів: Крип’якевича, Рудницького, композитора Барвінського, поета Карманського. Збереглася інформація про те, як боляче реагували представники львівської інтелігенції на цей виступ. Наприклад, старший науковий працівник Львівського філіалу Академії наук УРСР П. Мечник у колі близьких до нього осіб заявив, що “починається гоніння на українську інтелігенцію, цьому є підтвердженням слова товариша Мануїльського: “Ми вам цього ніколи не забудемо”. Виступає він непогано, тільки занадто різко, не можна так ображати людей, хоча б Карманського, для чого його чіпати, він вже старий і захистити себе не може”. Петро Карманський одній із розмов із знайомими після доповіді сказав: “Прощавайте не знаю, чи побачимося ми ще після цього вечора. Я хочу продовжувати свою важку роботу по перекладу Данте Українсько. Мовою, але не впевнений тепер, що мені це дадуть зробити” [28, с. 35].

Історик І. Крип’якевич одному із своїх знайомих сказав: “Я не знаю, що ще мені потрібно зробити, щоб припинити обвинувачення на мою адресу. Я працюю над історією України так, як цього вимагають, переїхав до Києва” [28, с. 36].

Гостро засуджувалася творчість тих митців, які зверталися до історичних тем, духовної спадщини свого народу.

Головним об’єктом цькування було зроблено І.П. Крип’якевича – лідера львівської історичної школи, який у повоєнний час був деканом історичного факультету Львівського університету і очолив місцевий відділ Інституту історії України АН УРСР. Вишукування і викриття “внутрішніх ворогів” розпочалося також у всіх академічних установах гуманітарного профілю у Львові. Згідно з постановою № 1859 Ради Міністрів УРСР від 28 жовтня 1946 р. у Львові були ліквідовані відділи інститутів української літератури, історії України та економіки АН УРСР [ 4, с. 196].

Наукові працівники Львівських академічних установ лишилися без роботи. Дехто з них шукав засобів для існування на погано оплачуваних посадах у музеях, дехто з них у швидкому часі пішов у небуття. Зокрема, відомий галицький історик М.М. Кордуба (1876-1947). На серпневому пленумі ЦК КП(б)У 1946 р. Про Мирона Кордуба говорили як лише про львівського лектора, а саме секретар Чернівецького обкому – І.С. Зеленюк, який зазначав, що “У нього є багато таких помилок, які не тільки не дозволяють йому читати (лекцій), але навіть і більше… У нього чимало записок, спогадів і тверджень, які відверто виступають проти українського народу, які відверто спрямовані проти наших заходів” [ 32, с.28].

Лише смерть “врятувала” М.М. Кордобу від репресій, але його првзвище та наукову спадщину поглинули хвилі червоної компанії “боротьби з буржуазно-націоналістичними перекрученнями історії України” [30, с. 48].

Частину ж львівських науковців було депортовано до Києва на “почесне заслання”. Так І.П. Крип’якевич з 12 вересня 1942 р. був зарахований на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР [32, с. 29].

З осені 1946 р. хвиля звинувачень на адресу І.П. Крип’якевича зросла. Приводом до цієї кампанії послужила публікація окремих праць науковця в окупованому гітлерівцями Львові. Втім, це була лише зачіпка. Справжні ж цілі інспіраторів кампанії були значно далекосяжнішими. Адже йшлося не лише про чергове “викриття” буржуазно-націоналістичної школи Грушевського та його учнів і послідовників в українській історіографії, а про приборкання інтелігенції республіки взагалі, яка як і більшість населення Радянського союзу в перші повоєнні роки плекали надії на лібералізацію режиму [31, с. 86].

Слід зазначити, що Д.З. Мануїльський (заступник Голови РНК (1944-1953 рр.) і водночас міністр закордонних справ УРСР та член Політбюро ЦК КП(б)У (1944-1952 рр.)) доклав рук до наклепницьких звинувачень на адресу найбільш відомого тогочасного історика Західної України – І.П. Крип’якевича. Так, у почерку схеми тез “Про боротьбу з буржуазно-націоналістичними перекрученнями історії України”, підготовленими Д.З. Мануїльським у 1947 р., зазначалося, що у своїх наукових працях І.П. Крип’якевич “плазує на колінах перед польською шляхтою” і є “живим зразком лженауковців, які намагаються поставити історію українського народу на службу українському буржуазному націоналізму”. А далі йшло “теоретичне узагальнення”: “Примикаючи в минулому до школи Грушевського, вихований на лютій ненависті до українського народу, на догідливості й плазуванні перед іноземними імперіалістами, ці лженауковці безцеремонно…спотворювали факти, підганяли події під потрібні їм контрреволюційні схеми й тим самим пристосовували історію українського народу до їх антинародних політичних цілей”  [32, с. 31].

Але боротьба проти українського буржуазного націоналізму як один з виявів наступу тоталітаризму проти української інтелігенції не обмежувався лише ідеологічними акціями, звільненнями. Вже з перших повоєнних років відновилися репресії проти інтелігенції, зокрема постійні арешти, ув’язнення.

Хвиля репресій проти інтелігенції в повоєнні роки розширювалася. Її жертвами ставали представники різних груп інтелігенції. В жовтні 1947 р. був заарештований письменник А. Патрус-Карпатський, уродженець Закарпаття, який після окупації краю хортиськими військами в 1938 р. нелегально перебрався на Велику Україну. Як комуніста ЦК КП(б)У направив його на роботу в редакцію газети “Червоний кордон” (Кам’янець-Подільський) де він працював до початку Великої Вітчизняної війни. В перші дні війни письменник добровільно вступив у ряди Червоної армії, а 1942 р. воював у складі чехословацького корпусі генерала Свободи. В травні 1945 р. знову за рішенням ЦК КП(б)У А. Патрус-Карпатський був направлений в редакцію газети “Закарпатська правда”. Після арешту на підставі вигаданих звинувачень отримав 10 років ув’язнення в таборах особливого режиму, де і пробув до початку 1956 р. [ 35, с. 4].

Така ж сумна і трагічна доля спіткала ще цілу групу діячів української культури. Тоталітарна система завдала величезних втрат творчій інтелігенції. Масштаби цієї традиції навіть важко уявити. Так, як відзначав секретаріат Ради Спілки письменників України, з 240 письменників було репресовано200. Але репресіям було піддано не тільки представників художньо-творчої інтелігенції. Жертвами тоталітарного режиму стали і представники інших кіл інтелігенції: лікарі, інженери. Про що засвідчує інформація Львівського обкому КПУ ЦКПУ про ідеологічну роботу з інтелігенцією у зв’язку з справою лікарів (4 лютого 1953 р.), де зазначалося: “В січні сільськогосподарське бюро обкому партії прослухало питання про роботу Львівського шкіряно-венерологічного інституту. За незабезпечення науково-дослідницької роботи і неправильний підбір кадрів директор інституту Черкіс був звільнений з роботи”  [4, с.155-156].

В сфері науки вже в перші післявоєнні роки наступ проти інтелігенції проходив під гаслом боротьби з генетикою. Згодом розпочався справжній погром у радянській біології. У серпні-жовтні 1948 р. в Україні пройшли республіканська та обласні наради працівників біологічних, медичних наук за участю практиків. На них різко критикувалися провідні вчені-біологи, зокрема серед західно українців: Л. Литвинов, С. Гребинський, Р. Чеботарьов (Львів), І. Югас (Ужгород) та ін. [8, с. 53-54].

Часто учених примушували зрікатися своїх поглядів і переконань, засуджувати власні помилки та прорахунки, відмежовуватися від “зарубіжної ідеології в біологічній науці”. Досить поширеним явищем було звільнення з роботи. Лише протягом двох місяців, що минули після серпневої сесії ВАСГНІЛ, у вузах СРСР з роботи звільнили 115 осіб, зокрема, 10 деканів, 65 завідувачів кафедр і ще 9 проректорів, 23 доценти та 8 асистентів. Серед звільнених були декани біологічних факультетів Львівського та Ужгородського університетів; завідувачі кафедр: Львівського медичного інституту – Єфремов (біолог); Ужгородського університету – Рогаль (дарвінізм) та ін. [9, с. 26].

Не обминули репресії радянського тоталітарного режиму і духовну інтелігенцію. Одна з трагічних сторінок української культури – спроба властей викреслити релігію, церкву з духовного життя народу. Украй негативний вплив на громадсько-політичну обстановку в західних областях мали репресивні заходи комуністичного режиму проти Української греко-католицької церкви.

У 1944 р., зі вступом до Львова радянських військ було розпочато роботу, спрямовану на приєднання греко-католиків до Руської православної церкви. Уже в березні 1945 р. з’явилася схвалена особисто Сталіним інструкція по ліквідації церкви. Важливу роль у цьому відводилося Руській православній церкві. Невдовзі розгорнулася пропагандистка робота з дискредитацією УГКЦ як “слуги Ватикану”, “ворога народу”, знаряддя “українського буржуазного націоналізму” 8 січня 1945 р. у Львівській обласній газеті “Вільна Україна” було надруковано статтю “З хрестом чи ножем”, автором якої був публіцист Ярослав Галан. Невдовзі цю статтю передрукували всі тодішні західноукраїнські обласні газети що виходили в УРСР. Влада уважно стежила за реакцією на цю про вокативну статтю  [8, с. 24].

Ось, що говорив львівський священик І. Кравець “статтю було підготовлено кілька місяців тому. Очевидно, всі таємниці “Юра” виказали священики – русофіли. Це їхня зрада. Їхня мрія приєднати нашу церкву до православної. Пишуть, що “Юр” – центр ОУН, на їхню думку виходить, що Шептицький повинен вчити комунізму. Він вчить молодь любити Україну. Так вчив він і духовенство. Всі народи мають свої держави і ми повинні її мати”.

Ось ще кілька характерних висловлювань: “Митрополит Сліпий збирався звернутися до народу з посланням про дії банд в лісах у новому становищі…”, “Я вважаю, що це початок походу органів радянської влади на українську інтелігенцію…”, “… Нам, святенникам, як я бачу, буде погано. Тепер багато греко-католицьких священників потрапить до в’язниці…” “Розгром більшовиками греко-католицької церкви вельми негативно вплине на бандерівців. Бандерівський рух внаслідок останніх заходів радянської влади стосовно уніатської церкви може посилитися і набути фанатичного характеру”  [ 28, с. 52].

Широко використовувались режимом обвинувачення в тому, що УГКЦ співпрацювала з нацистами. Від звинувачень влада перейшла до репресій і вже в квітні 1945 р. наявні в тодішньому СРСР найвищого рангу священнослужителі УГКЦ були заарештовані. Щоб залякати духовенство і віруючих, львівська газета “Вільна Україна” 1 березня 1946 р. видрукувала повідомлення прокурора УРСР: “За активну зрадницьку і підсобниць ку діяльність на користь німецьких окупантів слідчими органами арештовані: Й. Сліпий, митрополит греко-католицької церкви, М. Чарнецький, М. Будка, Г. Хомишин, І. Лятишевський, єпископи уніатської церкви”. Газета інформувала читачів, що арештовані визнали свою співпрацю з німецькою розвідкою  [25, с. 362].

11 квітня 1945 р. у Львові, Станіславі, Тернополі були заарештовані й інші представники греко-католицького духовенства,  зокрема Єпископ М. Чернецький, прелати О. Ковальський, Я. Куницький, священики В. Белів, Р. Білик, С. Сампара, Й. Труш (у Львові), єпископ І. Лятишевський (у Станіславі), священник С.Веселовський (у Тернополі)  [8, с. 24].

А уже 8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся Собор УГКЦ 216 делегатів-священників та 19 мирян зібралися у ці дні у соборі святого Юра. Як з’ясувалося пізніше, вся організаторська робота щодо підготовки та проведення собору проводилася за участю органів держбезпеки, що забезпечило властям прийняття потрібних рішень. Собор ухвалив: “… відкинути настанови Берестейського собору з 1596 р., ліквідувати унію, відірватися від Ватикану і повернутися до нашої батьківської святої православної віри і Руської православної церкви”  [26, с. 105].

Отже, УГКЦ у Західній Україні була ліквідована. Згодом проводяться певні заходи по закріпленню православної церкви і об’єднання уніатської церкви з православною в Закарпатській області УРСР. Про це свідчить розпорядження члена Ради у справах РПЦ при раді Міністрів СРСР (1946 р.), де зазначається, які заходи здійснити по відношенні до уніатської церкви:

“1. Взяти лінію на створення скромних умов діяльності уніатської церкви і духовенства:

а) забрати в уніатів храми, відібрані у православної церкви;

б) закрити уніатську семінарію;

г) націоналізувати частину майна уніатської церкви Закарпатської області.

2. Розгорнути у радянській друкарні викриття профашистської діяльності уніатського духовенства і пояснити значення унії для трудящих Закарпаття”  [4, с. 148-149].

Трохи пізніше, у 1949 р., греко-католицька церква була знищена і в Закарпаття, а її лідера Т. Ромжа було вбито. Ця акція мала на меті не тільки повністю знищити греко-католицьку церкву як релігійну і національну інституцію, яка найбільшою мірою охороняла український народ від русифікації, але й терором зламати частину духовенства, змусити його до співпраці з НКВС і в такий спосіб підірвати авторитет церкви. У 1946 р. було вислано до духовенства відозву приєднатися до нової церкви. Священики, що не хотіли підписати “повернення”, відразу потрапили в НКВС. Кілька місяців після собору понад 1400 священиків, що не приєдналися, і 800 монахів і монахинь – заслано в Сибір, а 200 розстріляно  [16, с. 332].

Більш довготривалою і більш виснажливою виявилася боротьба сталінського режиму проти УПА та підпілля ОУН, яка тривала у повоєнний час. Головними методами боротьби з УПА і підпіллям ОУН стали жорстокі репресії, зокрема арешти й депортації, розстріли. За офіційними даними в Західній Україні у 1944-1953 рр. заарештували майже 104 тис. повстанців, до яких прирівнювалися усі, хто підозрювався у зв’язках з ОУН-УПА  [34,с. 105].

Серед яких були і представники західноукраїнської інтелігенції, які досить активно співпрацювали з Українською Повстанською Армією, зокрема відомий український художник, графік Ніл Хасевич, який протягом 1943 і до смерті 1952 р. був членом Крайової референтури пропаганди на північно-західних українських землях, член Української головної визвольної ради. Працював у редакції підпільного журналу “До зброї”, що видавався політвідділом. Перебуваючи в УПА, видав альбом “Волинь в боротьбі”. Завдяки своїй широкомасштабній діяльності та співпраці з УПА значною мірою впливав на розвиток руху опору на західноукраїнських землях  [15, с. 10-11].

У повоєнний період було здійснено широкомасштабну акцію виселення усіх хто співпрацював з ОУН-УПА. Для оперативнішого вирішення проблем вивезення при наркоматі внутрішніх справ СРСР створити спеціальний орган – “особливу нараду”, за рішенням якої виселення членів ОУН і УПА проводилася у 1944-1946 рр. терміном на 5 років. Однак цього було мало, тому через деякий час ухвалено рішення, за яким виселення в 1947-1949 рр. проводилося вже на 8-10 років і навіть безстроково. Про це свідчить доповідна записка Міністерства внутрішніх справ СРСР з приводу проекту постанови ради Міністрів СРСР про переселення у віддалені райони Радянського Союзу і заборону повернення у рідні місця членів сімей, виселених із Західної України (17 березня 1950 р.), де зазначалося, що “станом на 1 січня 1949 р., всього на спец поселенні знаходиться 112633 чол. Членів сімей активних “оунівців”, із них виселених в 1944-1946 рр. терміном на 5 р. 24730 чол., виселено в 1944-1949 р. терміном на 8-10 р. і на безстрокове поселення 87903 чол.” [1, с. 300].

Вишукувалися різні причини, щоб не допустити повернення в західні області України навіть окремих сімей. Міністерство внутрішніх справ СРСР видало інструкцію, яка скасовувала обмеження на строки виселення членів сімей “українських буржуазних націоналістів” і встановлювала, що вони переселені у віддалені місця СРСР навічно і повернення їх в Україну заборонено. Цією ж інструкцією міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов за самовільний виїзд (втеча) із місць обов’язкового проживання зобов’язував притягувати до 20 років каторжних робіт  [ 28, с. 38].

Постраждали десятки тисяч людей, звинувачених у підготовці антирадянського підпілля, значна частина з них була піддана арештам, вбивствам, депортаціям. У постанові Президента ЦК КПРС про політичне і господарське становище західних областей УРСР (23 травня 1953) сказано, що “з 1944 по 1952 рр. в західних областях України піддані різним видам репресій до 500 тис. чол., в тому числі заарештовано більше 134 тис. чол., вбито більше 153 тис. чол., вислано навічно з меж УРСР більше 203 тис чол.” [1, с. 210].

Під гаслами боротьби з “українськими буржуазними націоналістами” західноукраїнську інтелігенцію масово звільняли з роботи, арештовували, позасудовими рішеннями адміністративно переселяли в Сибір. Арешти і звільнення з роботи інтелігенції почалися на західних землях практично відразу після закінчення фашистської окупації і відбувалися все частіше аж до смерті Сталіна. На Закарпатті, зокрема, число заарештованих “Українських буржуазних націоналістів” протягом 1945-1947 рр. зросло у 8 разів. У Львівському державному університеті за час з вересня 1947 р. до квітня 1948 р. було звільнено, як політично неблагонадійних, а також частково виселених в глиб СРСР 37 професорів, доцентів, асистентів. Серед відчислених були такі відомі вчені та педагоги, як П. Коструба – завідувач кафедри української мови, О. Терлецький – завідувач кафедрою історії західних і південних слов’ян, М. Смішко – доцент кафедри археології, І. Крип’якевич – професор кафедри історії України, та ін. [3, с. 27].

Наляканий національно-визвольною боротьбою радянський уряд вдався до цілеспрямованої політики переселення російського населення в Україну. До кінця 40-х р. ХХ ст. сотні тисяч людей приїхали сюди із східних районів. України, Росії та інших тодішніх республік СРСР, зокрема до сільських місцевостей Західної України було направлено майже 44 тис. чол. Сюди були спрямовані інженери, агрономи, вчителі, лікарі ін. [ 31, с. 211].

Водночас відбулося відселення українців з УРСР шляхом проведення масових наборів робочої сили і спец переселень. Не обійшлося в післявоєнні роки і без переміщення населення. Ще 9 вересня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М. Хрущов і голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моровський підписали угоду про взаємну евакуацію українців з території Польщі та поляків з території України до Польщі. У 1944-1946 рр. близько 800 тис поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками були переселені до Польщі  [ 8, с. 21-22].

Складнішим було переселення українців, яких силоміць вислано більше як 500 тис. осіб. Відносно добровільного переселилися лише близько 90 тис українців. Припинення добровільного переселення змусило польський комуністичний уряд вдати до примусового виселення. 29 березня1947 р. Політбюро Польської робітничої партії, очолюване В. Гомілкою, своїм рішенням започаткувало акцію “Вісла” – виселення українських та змішаних українсько-польських сімей уже не до УРСР, як це було раніше, а в північні та західні воєводства Польщі  [ 28, с. 45].

Унаслідок операції “Вісла”, яка тривала з квітня до серпня 1947 р. було примусово виселено 140,6 тис. українців. Цією акцією польський комуністичний уряд передовсім прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншину [8, с. 22].

Отже, однією із складових політики сталінського керівництва щодо західноукраїнської інтелігенції були репресії, які торкнулися різних груп інтелектуальної еліти. Як наслідок значні групи представників інтелігенції з різних причин насильницькими методами усувалися з культурно-ідеологічного процесу. Серед репресивних дій комуністично-тоталітарного режиму проти західноукраїнської інтелектуальної еліти можна відзначити наступне: практика “ждановщини”, депортації, арешти, звільнення з роботи, операція “Вісла”, репресивні заходи стосовно Української греко-католицької церкви та ін. Внаслідок цього було знищено інтелектуальну еліту, – осередок культурно-освітньої і суспільно-політичної думки.

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 Досліджуючи аспекти існування західноукраїнської інтелігенції: динаміку складу, діяльність, стосунки з владою протягом 1944-1953 рр. можна виділити основні риси.

 За зовнішньою видимістю відновлення і розширення межі наукових, мистецьких, культурно-освітніх закладів приховувалися трагедії дійсного творця духовних цінностей та складна ситуація, що склалася у всьому національно-культурному житті. В повоєнні роки, режим централізував всі культурні засоби, звів духовні процеси в єдине русло, контрольоване і кероване комуністичною партією. За загальноприйнятим у Радянському Союзі стандартом відбулася повна уніфікація системи народної освіти, вищих і середніх навчальних закладів, видавництв, наукових, театральних і художніх установ.

 У результаті підпорядкування культури в різних проявах безпосередньому контролю партійно-державних органів, визначальною рисою духовного суспільства ставала одноманітність. Вся культурна політика дуже скоро набула яскраво вираженого ідеологічного характеру, коли вжиті заходи диктувалися не сучасними реаліями, а намаганням якнайдовше і за всяку ціну добитися лише зовнішніх ознак соціалістичності, відповідності ідеологічним догмам.

Щодо динаміки складу, то більш точну цифру чисельності кадрового потенціалу можна виявити серед учительства, наукових і науково-педагогічних кадрів, представників культурно-освітньої інтелігенції. Облік чисельності літературно-мистецької інтелігенції визначається згідно з їх членством у творчих спілках.

Найбільш чисельною у Західній Україні 1944-1953 рр. була освітня і наукова інтелігенція, а менш чисельною – літературно-мистецька та культурно-освітня інтелігенція, та досить специфічна група гуманітарної інтелігенції – духовенство.

Визначальною рисою кадрової політики партійно-радянських органів була недовіра до місцевої інтелігенції, просякнутої духом так званої “буржуазно-націоналістичної ідеології”. Це призвело до різних репресивних дій з боку радянської влади.

Репресії щодо західноукраїнської еліти переслідували подвійну мету: знищення її найбільш свідомих представників і на їх прикладі залякування широких верств суспільства. Застосовування різноманітних методів боротьби приводило до здійснення різнопланових репресій, які можна класифікувати наступним чином:

• звинувачення у причетності та членстві в ОУН і УПА;
• звинувачення за літературно-творчу діяльність, переконання, які хоча й в обмеженій формі, висловлювалися в творах;
• з метою нейтралізації науковця чи митця його звинувачували у минулих “гріхах”, тобто діяльність у міжвоєнний період;
• репресії проти українського греко-католицького духовенства.

Політикою терору радянсько-більшовицьке керівництво досягло не лише упокорення, страху перед системою, але й породжувало цим самим на довгі роки й десятиліття недовіру, підозру до “визволителів” та затаєну ненависть до антигуманного, злочинного тоталітарного режиму.

Тож незважаючи на труднощі, заборони і гоніння, репресії і терор, більшість педагогічних, науково-педагогічних та наукових кадрів намагалися зберегти свою національну ідентичність, чим сприяли розвитку освіти й науки у західному регіоні України. Значна роль відводилася діяльності літературно-мистецької і культурно-освітньої інтелігенції.

Відновлення радянської влади у західному регіоні України відкрило новий трагічний аспект у житті українського греко-католицького духовенства. Однак значна частина греко-католицького духовенства продовжувала діяти у підпіллі, зберігаючи свою організаційну структуру і маючи значну підтримку місцевого населення. Діяльність греко-католицького духовенства у підпіллі спрямовувалася на демократизацію релігійного життя, формування правової культури і духовності населення західного регіону України.

Дане дослідження дає можливість розкрити процес становлення та розвитку західноукраїнської гуманітарної інтелігенції у другій половині 40-х – на початку 50-х рр. в контексті суспільно-політичного життя регіону і дають підстави для винесення відповідних уроків з огляду на сучасні процеси формування національної еліти незалежної України.

Список використаних джерел та літератури

Джерела:

1. Документи і матеріали 1939-1992 рр. // Літопис Нескореної України. – Львів: Просвіта, 1993. – К. І. – С.204–310.
2. Історія України: документи і матеріали. – К.: Академія, 2001. – 410 с.
3. Культурне життя в Україні: Західні землі. Документи і матеріали. – К.: Наукова думка, 1995. – 748 с.
4. Україна в ХХ ст. (1900-2000): Збірник документів і матеріалів / Упоряд. А.Г. Слісаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 351 с.
5. Чорна книга України: Збірник документів, матеріалів, листів / Упоряд., ред. Ф. Зубонича. – К.: Просвіта, 1988. – 784 с.

Монографії, статті:

6. Андрусів І.О., Камнський П.Є. Суспільно-політичні та релігійні процеси на Станіславщині в кінці 30-50-х роках ХХ ст. – Івано-Франківськ: Нова зоря, 2005. – 364 с.
7. Андрусів І.О., Француз А.Й. Правда історії. Станіславщина в умовах терору і репресій: 1939-1959 р. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2008. – 448 с.
8. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.) / Україна крізь віки. – К.: Альтернатива, 1999. – 304 с.
9. Баран В.К. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.). – Львів: Інституту українознавства ім.. І.Крип’якевича НАН України, 2009. – 670 с.
10. Білас І. Протистояння (Акції МВД проти українського народу ЗУЗ. 1944-50 рр.) // Визвольний шлях. – 1993. – Кн. 5. – С. 536–545.
11. Бугай М.Ф. Депортації населення з України в 30-50-ті роки // Український історичний журнал. – 1990. – № 11. – С. 20–26.
12. Веселова О. Українське суспільство в 1945-1953 рр.: ідеологізація по-сталінськи // Український історичний журнал. – 2005. – № 1. – С. 86–87.
13. Грицюк Я.Й. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К.: Ґенеза, 2000. – 360 с.
14. Шашкевич Я. Іван Крип’якевич – історик України // Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.
15. Довідник з історії України. – К.: Ґенеза, 2001. – 1132 с.
16. Історія України / Кер. автор. кол. Ю.Зайцев/. – Львів: Світ, 1996. – 450 с.
17. Історія України: Нове бачення. У 2 т.– К.: Україна, 1995. – 420 с.
18. Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Галицькі просвітницькі діячі, письменники, вчені – вихідці з священицьких родин. – Чернівці: Прут, 1994. – 198 с.
19. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К.: Просвіта, 1997. – 580 с.
20. Крип’якевич Р. Історик України // Дзвін. – 1990. – № 5. – С. 82-86.
21. Кульчицький С.В. Новітня історія України // Український історичний журнал. – 1991. – № 10. – С. 11-21.
22. Марусин Т.В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: Динаміка складу, діяльність, стосунки з владою: 07.00.01. – Історія України: Автореферат док. дисерт. – Чернівці, 2003. – 39 с.
23. Мушинська М. Гіркий хліб письменника – емігранта (до 20-ліття від дня смерти Василя Гренджі-Донського) // Визвольний шлях. – 1995. – № 7. – С. 877–882.
24. Нарис історії України ХХ ст. / За заг. ред. акад. В.А. Смолія . – К.: ґенеза, 2002. – 472 с.
25. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слісаренко, В.І. Гусь, В.П. Дроник та ін. – К.: Вища школа, 2002. – 663 с.
26. Пославський І. Греко-католицька церква як феномен української національної культури // Дзвін. 1990. № 10. – С. 100-107.
27. Пелепейко І. Гуцульщина в літературі: Довідник. – Косів: Писаний камінь, 1997. – 112 с.
28. Політична історія України ХХ ст.: У 6 Т. / Редкол.: І.Ф. Курас та ін. – К.: Ґенеза, 2003. – 694 с. – Т. 6.
29. Пріцак О. Мирон Кордуба і його життя // Дзвін. – 1990. – № 7. – С. 144–146.
30. Рубльов О.С., Чеченко Ю.А. Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина. – К.: АН УРСР Інституту Історії, 1990. – 58 с.
31. Рубльов О.С., Чеченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. – К.: Наукова думка. – 350 с.
32. Рубльов О.С., Чеченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті – 40-ві роки ХХ ст. ) // Український історичний журнал. – 1991. – № 6. – С. 24–34.
33. Русначенко А. Народ Збуряний: Національно-визвольний рух і Україні й національні рухи опору в Білорусії, литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. – К.: Пульсари, 220–520 с.
34. Сорока Ю. Боротьба радянського тоталітарного режиму проти національно-визвольного руху в західних областях України:1940-50-ті роки // Вісник Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка. Історія. 2007. – № 89-90. – С. 104-108.
35. Шевченко Л. Інтеграція України і сталінізм (1945 – сер. 50-х рр.) // Історія в школі. – 1999. – № 7. – С. 2-5.

Інтернет ресурси:

36. Direr.com.ua