Збірка "Маловідомі дитячі казки"
Маловідомі казки
для дітей
Укладач:
Гарник Світлана Петрівна
Вчитель початкових класів
Бабинської гімназії
2019р.
У збірці розміщені казки дописувачів дитячої сторінки періодичних видань. Їх можна використовувати на уроках природознавства, я у світі, позакласного читання, розвитку зв’язного мовлення, трудового начання у початкових класах, щоб урізноманітнити зміст уроків, внести в них нове, цікаве.
У виданні є казки написані дітьми молодшого шкільного віку.
Зміст
- Вступ................................................................................................. 4
- Новорічні бажання........................................................................... 5
- Зимовий урожай............................................................................... 6
- Місячний промінчик........................................................................ 8
- Казка про вітання..............................................................................10
- Рідні сестри........................................................................................12
- Нечемна фіалочка..............................................................................14
- Осіння подорож.................................................................................16
- Василева криниця..............................................................................18
- Сніжинка – краплинка.....................................................................20
- Дружба на все життя........................................................................22
- Як радуга фарби подарувала...........................................................24
- Весна прийшла..................................................................................26
- Чому ялинка завжди зелена.............................................................28
- Висновок............................................................................................30
- Список використаних джерел..........................................................31
Вступ
Природа - могутнє джерело пізнання, яке через спілкування розкриває людині свої таємниці й робить її більш чутливою до навколишнього світу.
Людина - частина природи, потяг до всього живого закладений у ній від самого народження, та чи не найяскравіше виявляється в дитячому віці.
Молодший шкільний вік - найважливіший етап у становленні екологічного світогляду людини, передбачає створення передумов гуманної взаємодії з природним довкіллям.
Головною умовою реалізації завдань екологічного виховання є створення еколого - розвивального предметного середовища, яке сприяє формуванню в молодших школярів екологічної вихованості, яка передбачає набуття уявлень про самоцінність та неповторність компонентів природи, прояв гуманних почуттів до живих істот, оволодіння початковими вміннями відчувати красу та милуватися нею, виважено поводитися в довкіллі, знати правила безпечної поведінки в природі.
Серед різноманіття сучасних засобів навчання і виховання я би хотіла звернути вашу увагу на казку. Неможливо уявити дитинство без казок - батьки читають їх дітям, казки застосовуються у навчальній програмі. Казка як своєрідний жанр народної та літературної творчості посідає значне місце у фольклорі всіх країн світу. Як зазначив В. Гнатюк: «Казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія». Казка - невід'ємна складова народної педагогіки. «Казка, гра, фантазія, - писав В.О. Сухомлинський, - животворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень… Через казкові образи в свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками… Під впливом почуттів, що породжені казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Діти знаходять велике задоволення у тому, що їхня думка живе у світі казкових образів, в них - перший крок від яскравого, живого, конкретного до абстрактного».
Вивченням даної проблеми займалися видатні педагоги минулого: О. Духнович, К. Ушинський, В. Сухомлинський. І в наш час багато науковців та педагогів - практиків присвятили свої дослідження проблемі екологічного виховання, серед них: Лисенко Н.В., Яришева Н.Ф., Глухова Н., Скребець В., Фокіна В., Ніколаєва С., Плохій З., Кондратьєва Н. та ісистемі всебічного та гармонійного розвитку особистості дитини за допомогою природничої казки.
Пропоную вчителям початкових класів і не тільки збірку сучасних маловідомих природничих казок, які було опублікоавно у періодичній пресі і написано від щирого серця людьми, які працюють на землі під ясним сонцем і сповнені любові до природи, до всього живого.
Новорічні бажання
В одному звичайному лісі з’явився казковий Дід Мороз, щоб подарувати до Нового року і Різдва його мешканцям віру, надію та любов. Срібні дзвіночки на його санях заполонили все навкруги дивною святковою мелодією, під яку так приємно було готуватися до новорічних свят. Цього зимового дня очікувало на них у своїй нірці-хатинці і маленьке сіре зайченя. Пе
ред ним лежала невеличка помаранчева морквина, котру він збирався прикрасити яскравою стрічкою і подарувати на Новий рік своїй мамі. Він знайшов її ще восени на городі у сусіда ведмедя і хоча сам дуже любив ласувати морквиною, готуючи мамі сюрприз, довгий час мужньо втримувався від спокуси.
Його матуся тим часом в’ язала своєму синочку рукавички і шапочку, також у подарунок, крадькома спостерігаючи, як її малюк старанно намагається зав’язати гарний бантик на зеленому морквинні.Та морквинка здалася зайченяті такою спокусливою, що він не втримався і відкусив маленький шматочок, потім так захопився, що й не помітив, як у лапках залишилося лише морквиння. А коли нарешті усвідомив, що сталося, то гірко-гірко заплакав. Стара зайчиха тихесенько піднялася з крісла, накинула пухнасту хустку і, нічого не сказавши синові, вийшла з нірки-хатинки. Її шлях проліг до затишної хатинки Діда Мороза.
У новорічну ніч маленькому зайченяті було дуже сумно, адже він не мав подарунка для матусі.Удвох вони прикрашали ялинку, та навіть це не змогло розважити малюка. Годинник пробив північ, зайченя загадало бажання, дуже сподіваючись, що диво трапиться. Стоячи біля вікна і вдивляючись в темряву, раптом побачив, як повз віконце промайнули сані, на яких сидів Дід Мороз. Побачивши малюка, він нахилився і щось прошепотів своїй помічниці Метелиці. Зайченя навіть не помітило, як у віконце залетіли кілька пухнастих сніжинок і щось поклали під ялинку.
- Синку, чому ти й досі не подивився на подарунки, адже Новий рік вже настав?- запитала матуся.
- Мамо, я не приготував. – почало виправдовуватись зайченя.
- А ти пошукай під ялинкою! – Ласкаво перебила його стара зайчиха і усміхнулася так, як це можуть лише мами.
Зайченя підскочило до ялинки і побачило - велику моркву. Щасливо усміхаючись, воно потягнуло її мамі. Новорічне бажання здійснилося. А мама-зайчиха раділа чи не найбільше. Її таємницю знав лише Дід Мороз, а він, звісно ж, вміє берегти чужі секрети.
Валентина Дергунова,
смт Іванків, Київська обл.
Зимовий урожай
Їжачок Пухнастик прокинувся із першим промінням сонечка, адже матуся і татко обіцяли саме сьогодні йти збирати урожай та готувати запаси на зиму. Пухнастик зазирнув до матусі з татком, та вони ще міцно спали, тоді їжачок вирішив самостійно зібрати цей
«урожай». Він швиденько вмився і вибіг із нірки, та лишень він добрів до своєї галявини, як в його голівці промайнула думка про те, що він зовсім не знає, який саме урожай йому потрібно зібрати на зиму.
«Нічого, піду подивлюся, що збирають мої друзі лісові звірята і зберу це собі. От і зрадіють татко з мамою, коли побачать, як я їм допоміг!»
І їжачок з гордістю почимчикував до свого найкращого друга – зайчика Сніжка.
- Сніжок, виходь мерщій!
- Доброго ранку, Пухнастику, а що ж сталося?
- Я хочу допомогти своїм батькам і зібрати сам урожай на зиму, але, що саме я маю збирати, я не знаю.
- Ми сьогодні йдемо збирати моркву та капусту на зиму, ходімо з нами, можливо, їжачки це теж їдять – підбадьорив Пухнастика Сніжок.
Сніжок зі своєю родиною і Пухнастиком вийшли на поле, що було неподалік. Але їжачок дивився на моркву і капусту, та йому зовсім не хотілося їх їсти.
«Ні, це, мабуть, не те, що збирають їжачки!» - вирішив він, проте взяв на свої колючки морквину та поклав її під кущ.
Потім їжачок вирушив до Ведмедика, якому розповів про свій задум допомогти батькам зібрати урожай на зиму.
- Не хвилюйся, їжачку, ходімо краще зі мною збирати смачний мед. Мед це найсмачніший та найсолодший продукт. Це те, що тобі потрібно!
Узявши маленькі діжечки, ведмедик і їжачок попрямували до лісової пасіки. Ведмедик дуже зрадів, коли почув дзижчання бджіл.
- Скоро будемо діставати смачнючий медовий нектар, я вже відчуваю його
запах!
Пухнастик нічого такого не відчував, він лише чув, як дзижчать бджоли, а одна так і норовила сісти на його чорненький носик. Ведмедик відкрив вулик і почав заповнювати діжечки медом, їжачок і так, і сяк намагався допомогти Ведмедику, але в нього нічого не виходило.
- До бджіл потрібен особливий підхід – пояснив Ведмедик Пухнастику.
- Зрозуміло, дякую тобі, Ведмедику, піду я краще до Білочки, подивлюся
що вона збирає на зиму.
Діжечку з медом Пухнастик відніс під той самий кущик, що й морквину, та щодуху побіг до білочки. Коли їжачок розповів свою історію, вони разом вирушили збирати горішки.
Підійшовши до велетня горіха, білочка почала вправно стрибати по гілках. Пухнастику довелося збирати ті горішки, що вже впали на землю. Він знайшов один, другий, третій...Спочатку їжачок вирішив наколоти їх на свої голочки, але горіхова міцна шкаралупа ніяк не піддавалася нашому їжачку. Потім Пухнастик вирішив спробувати горішки на смак, та його зубки зовсім не могли поборотися з горішками.
- Піду я, мабуть, Білочко, шукати далі свій урожай.
- Бувай, їжачку.
Пухнастик все ж взяв пару горішків із собою про всяк випадок і відніс до своєї схованки.
«Яка це нелегка справа робити запаси на зиму, я аж зголоднів»- подумав Пухнастик і побрів на свою улюблену галявину поласувати смачним сніданком.
- Ой, як їх тут багато і які вони смачні!- радів їжачок, збираючи
грибочки та яблука.- Як я одразу не здогадався – це саме те, що потрібно на зиму нам, їжакам, - гордий за себе в голос розмірковував Пухнастик .
До нього на галявину завітали його друзі: Сніжок, Ведмедик та Білочка, які були дуже раді побачити Пухнастика. Назбиравши багато яблук та грибів, їжачок разом із друзями вирушив до своєї домівки.
- Синочку, де ти був?! – зраділа матуся їжачка, побачивши його.
Пухнастик розповів матусі й татусю про свої пригоди та про те. Як йому допомагали друзі. А ще він показав свою схованку із морквинкою, медом та горішками.
- Це дуже добре, що ти назбирав стільки всього смачного, адже ти зможеш взимку запросити своїх друзів до себе і пригостити їх улюбленими стравами! – похвалив Пухнастика татусь.
Тетяна Олександрович
м.Вінниця
Місячний промінчик
Було тихе травневе надвечір’я. Марійка пильним поглядом проводжала останні сонячні промені та намагалася вловити ту мить, коли на небі з’явиться перша зірочка.
Вона любила посидіти на горбочку за будинком, де виднівся гарний краєвид. Своє враження від побаченого дівчинка барвами фарб передавала на аркушах альбому.
Ось на небі з’явилась перша зірочка, за нею - друга, третя... Ці світлинки неначе встеляли шлях своєму володарю Місяцю, який впевнено входив у володіння ночі.
Травневі жуки цілими родинами відправлялись у політ по нічному небу, порушуючи тишу. Марійка почала збиратись додому. Враз біля ніг щось упало. Спочатку дівчинка подумала, що це жук, але в сяйві Місяця помітила відблиск. Нагнувшись, вона підняла невеличкий кришталевий камінчик.
«І звідки він тут узявся?» - промайнуло в голові. Дівчинка поспішала додому, то ж кришталик опинився у полотняній торбині разом з альбомом і фарбами.
Вдома свою знахідку та інші речі Марійка виклала на стіл, а сама, повечерявши, міцно заснула. Спав і її менший братик.
Через деякий час у будинку стало тихо. Відблиск місячного сяйва впав на стіл. І враз все ожило! Кришталик засвітився ніжним білим світлом, Фарби заворушились, Пензлик грізно став на стороні, охороняючи подружок та вірного Альбому.
- Хто ти? Як сюди потрапив? – запитав він суворо.
- Я, - відповів камінець,
- Місячний Промінчик. Ми з друзями намагались якомога далі стрибнути. От я і постарався! У польоті мені стало дуже-дуже холодно, і я перетворився на кришталик.
- А ви хто? - з цікавістю став розпитувати Місячний Промінчик.
- Я - Пензлик. А це мої друзі: Фарби та Альбом. Сюди тебе принесла наша господиня - дівчинка Марійка.
Місячного промінчика сильно зацікавила дівчинка і він став про неї розпитувати. У відповідь мовчазний Альбом зашелестів своїми аркушами:
- Полистай мої листочки. Вони розкажуть тобі про Марійку.
Ось і перша сторінка. На ній полум’ям горять маки, вражають своєю білизною ромашки, теплом віддають різнобарвні чорнобривці та усміхаються жовтогарячі соняшники. Квіти наче промовляють: дівчинка турботлива та любляча.
- Ці квіти Марійка сама посадила. А тепер не буває і дня, щоб вона не заглянула до них, не полила. У неї найкращий квітник у селі, - з гордістю пояснює Пензлик.
Зашелестів аркуш паперу. З другої сторінки пильним поглядом дивиться на промінчика шпачок, який сидить на гілці дерева.
- Дівчинка ще ранньою весною попросила у тата змайструвати шпаківню. Вони й разом потім прилаштували її на дереві, - продовжують розповідь Фарби.
- Одногоквітневого дня, коли був сильний вітер, необачне мале шпаченя випало зі свого будиночку. Вона своїм подихом зігріла пташеня, а потім поклала у тепле гніздечко.
- Гарні у неї руки: теплі, ніжні й ласкаві. Це я точно знаю, - усміхається в свої вуса Пензлик.
- Вона і мене не один раз зігрівала.
На третій сторінці – киця Мурка. Вона скрутилась у клубочок, лежить на гганку та ніжиться під теплими сонячними промінчиками.
- Марійка знайшла її на дорозі ще маленьким брудним та худим кошеням,
- далі розповідають друзі. - Принесла додому і впросила маму залишити собі. Вона викупала й відгодувала котика.
« Дівчинка уважна та чуйна» - промовляють очі старенької бабусі з наступного аркуша.
- Хто це? - запитує кришталевий промінчик.
- Це портрет сусідки, баби Наді, - пояснює Альбом.
- Живе сама, рідних уже в неї немає. А тепер часто хворіє. То ж Марійка щодня заходить після уроків до неї. То хліба купить, то допоможе води принести чи картопельки назбирати. Не раз і підлогу помиє старенькій.
- Роботящі у неї руки. Швидкі та вправні, - продовжує розмову Олівець, який мовчав до цього часу.
- З радістю виконує будь-яку роботу, - трішки подумавши, додає він.
Ще довго Альбом перегортав свої сторінки. Із кожного наступного аркуша Місячний Промінчик дізнавався про добрі справи Марійки, про ті душевні якості дівчинки, які відкривав для себе вперше.
- От якби й мені трішки Марійчиної ласки, ніжності, теплоти та чуйності взяти з собою, - вирвалось з вуст кришталика. - Я б поділився зі своїми друзями та на нашій планеті стало б набагато краще жити.
- Т-с-с-с, - прошепотів ледь чутно Олівець. - Бачиш, Марійка прокинулась!
Дівчинка тихенько встала й підійшла до ліжечка братика, який міцно спав. Хлопчи спросоння розкрився, а тепер зіщулився від холоду. Марійка турботливо вкрила ковдрою братика, що задоволено засопів носиком.
Погляд дівчинки зупинився на столі. Вона підійшла, взяла в руки кришталик. І враз його бажання збулося! Від тепла долонь камінець знову перетворився у місячний промінчик. Різнобарвні яскраві іскорки розлетілися по всій кімнаті, зробивши її казковою та чарівною. Весело помиготівши, вони враз зникли.
- Який чудовий сон! – подумала Марійка, тепло вкриваючись.
- Який я щасливий! – гукав Місячний Промінчик,повертаючись додому.
Наталія Кохан с. Заболотці
Волинська обл.
Казка про вітання
В одному найзвичайнісінькому лісі жила маленька Бджілка, яка не дуже любила вітатися та взагалі була не ввічливою комахою. Мама й тато кожного дня зустрічали її словами:
- Доброго ранку!
- Здрастуй, дитинко!
А мала бджілка завжди мовчала у відповідь.
Дорогою до неї віталися всі її приятелі та знайомі: «Привіт, ми раді тебе бачити!» А вона все мовчала. Батьки почали думати, що їхня донечка захворіла і звернулися до лікаря. Лікар оглянув бджілку та сказав, що її може вилікувати тільки друг.
- Де ж його знайти? – запитали тато й мама.
- Він сам вас знайде, але Бджілка повинна зробити те, чого ніколи раніше не робила, - відповів лікар.
Одного дня полетіла Бджілка на галявину, де росли ніжні кольорові квіти. Обминаючи гілочки дерев, вона раптом відчула, що її крильця обплутало важке павутиння. Бджілка зрозуміла, що потрапила у страшні сіті павука. Всі спроби звільнитися були марними.
А ж ось Бджілка почула внизу ледь чутний шурхіт листя. Це був маленький Мурах. Бджілка згадала слова лікаря і відчула, що саме зараз вона повинна зробити те, чого їй ще ніколи не доводилося робити. Вона почала пригадувати всі слова ввічливості, яким її навчали тато й мама: «Добраніч, будь здорова, до зустрічі, смачного, дякую, перепрошую...»
- Ні, все не те, - подумала Бджілка.
Та ось нарешті вона пригадала саме те, потрібне в цю хвилину слово.
- Доброго дня, - сказала Бджілка, - я потрапила у біду і була б дуже вдячна, якби ти поміг мені вибратися.
- З радістю допоможу такій ввічливій комашці, - відповів Мурашка, і почав підніматися стовбуром дерева до пастки, в яку потрапила Бджілка, щоб її врятувати. Це було досить не просто зробити. Будь-яка справа потребує зусиль. Разом Мурасі та Бджілці все-таки вдалося розірвати тенета павука. Звільнившись, вона спустилася донизу.
- Як тебе звати, мій рятівнику? - запитала Бджілка.
- Мурашка!
- Я дуже вдячна тобі за те, що врятував мене. Навіть і не знаю, що могло б трапитися, якби не твоя допомога. Давай дружити!
- Я дуже радий знайомству і теж хочу стати твоїм другом. - відповів Мурах.
Ось Бджілка навчилася ввічливості й зустріла товариша. Повертаючись до вулика, Бджілка та Мурах розповідали один одному про свої вподобання. А Бджілка думала: «Як добре, що Мурашка не знає, якою неввічливою я була ще сьогодні вранці. Нехай це залишиться моєю таємницею. Я тепер завжди буду вітатися.»
Коли вони підійшли до вулика, прийшов час прощатися.
- До зустрічі! - сказав Мурах.
- Щасти тобі, - відповіла Бджілка, - рада була з тобою познайомитися...
Бджілка хотіла додати ще щось, та забула потрібне слово. Допоможи їй, вибравши його серед тих, які вона пригадала.
За допомогу хотіла б ще раз сказати тобі:
Привіт!
Як справи?
Дякую!
Вітаю!
На здоров’я…
Ольга Савченко м. Миргород
Полтавська обл.
Рідні сестри
Жили-були на світі дві рідних сестри, дві красуні – Флора та Фауна, доньки матінки – Природи. Сестри були дуже схожі між собою і в той же час – абсолютно різні.
Флора – струнка, висока, голубоока та золотоволоса красуня, яка дуже любила яскраві кольори та квіти. Вона могла годинами милуватися кожною квіточкою, травинкою та хмаринками, що пропливали в небі.
Фауна також була стрункою та високою. Але темноволосою із зеленими очима, рвучкою та рухливою. Вона не могла довго затримуватися на одному місці, завжди кудись поспішала і кудись запізнювалась.
Сестри дружили, радилися між собою, допомагали та підтримували одна одну. Хрещених батьків у них було чотири пари – Весна й Вітер, Літо та Дощ, Осінь та туман, Зима й Місяць.
Дівчата дуже любили наряджатися, тому хрещені завжди дарували їм гарні наряди. Коли на гостину приходила Весна – Флора одягала подаровану їй тонку, зелену, шовкову сукню весняної трави, на якій щодня розпускалися різнокольорові квіти, на вуха чіпляла березові сережки. Вітер своїми вправними руками робив її прекрасну зачіску і вона цілими днями зачаровано слухала неперевершений спів соловейка або легко танцювала під чарівні мелодії дзюркотання води.
Зовсім інакше цей час проводила Фауна. Одягнута в тонкий замшевий костюмчик, вона щодня пропадала в лісі, на луках, в полі – із зацікавленням і здивуванням спостерігала, як усе живе прокидається від зимового сну.
Коли на гостину приходило літо – Флора одягала ще більш яскраву сукню, зіткану з мерехтіння зірок, шелесту пелюсток та аромату квітів. На ній діамантами виблискувала роса, молоком розливався туман, усіма своїми барвами вигравала веселка. Від неї йшов такий аромат липи та матіоли, що паморочилось в голові.
Фауна також раділа успіхам і досягненням своїх підопічних. У гніздечках птахів на відкладених яєчках принишкли батьки; у лосів, лисиць та вовків з’явилися дитинчата, які почали спинатися на ноги. Вони всі були різними, але однаково дорогими для дівчини. Всім слабким і беззахисним вона завжди допомагала, оберігала їх як могла.
Ось так день за днем і добігло до кінця гостювання Літа. Коли воно відправилось у далеку подорож – в гості до дівчат завітала чарівна Осінь.
Флора знову була рада отримати від хрещеної новеньку сукню, коли вона її одягнула, то стала ще прекраснішою. На шиї у дівчини червоніло калинове намисто, на голові була пишна царська корона із осінніх айстр та хризантем. Дивлячись на цю неймовірну красу, Флора була надзвичайно щаслива.
На відміну від Флори, Фауна також раділа своєму новому вбранню, але не так переймалася цим, як її сестра. Вона з радістю спостерігала, як маленькі дитинчата набираються сили, стають дорослими і мужніми; як пташенята, що оперились і навчились літати, готуються до далекого перельоту; як усе живе, що підстрибує, повзає та літає, співає свої хвалебні пісні для їхньої матінки – Природи.
І ось на гостину до сестер завітала ще одна хрещена – Зима. Флорі вона подарувала білосніжний наряд, який іскрився, переливався мільйонами кришталевих діамантів, при найменшому рухові видзвонював тиху мелодію дзенькотом бурульок.
Фауна також одягла свою м’якеньку тепленьку шубку, підперезалась пояском із місячних промінчиків і помчала на допомогу до своїх друзів. Перевіряла чи не позамерзали від морозу зайченята та лисенята.
І так рік за роком приходять провідати дівчат їхні хрещені батьки, а в природиі змінюються пори року – і повсякчас навкруги нас вирує життя.
Антоніна Главацька
с. Шубків Рівненська обл.
Нечемна фіалочка
Стояв собі на вікні старий тріснутий вазон, у якому росла маленька та дуже хвора рослинка на ім’я Гібіск. На неї напала Тля і випивала усю кров, Кліщики оплітали листки.Гібіску там було дуже сумно. Деколи він злився і зривав павутину Кліщиків, але це не допомагало.
Дні йшли, у кліщиків з’явилась сім’я, Тля теж розмножилася, лише Гібіск був самотнім. Він марнів і в’янув, як раптом біля нього хазяйка поставила новий вазон з землею, полила його і мовила:
- Рости, красуню!
Гібіск здивувався: «Яка красуня?» А потім вирішив налякати Тлю.
- Друзі, це монстр-тльожер, тікайте! – мовив Гібіск.
Тля це почула і розсміялась, потім злізла з Гібіску і полізла до вазона.
Саме в цей момент із землі вазона вилізла Мошка зі словами:
- Ух, ледь врятувалася!
Тля це почувши, хутко втекла, а Мошка підлізла на своїх коротеньких ніжках до Гібіску та запитала, чи нема тут поблизу Павука. Він відповів їй, що є, але квітковий – Кліщиком зветься, та подякував Мошці за налякану Тлю.
Без Тлі Гібіск підріс та повеселів, але Кліщик його дещо мучив. Гібіск чекав ту красуню, з якою він буде вести нічні розмови, дивлячись на зоряне небо. Не так того Гібіск чекав, як павуки – Кліщики. Вони мріяли поселитися на пухкеньких листочках нової рослини.
Пройшов місяць, виросла низенька та приваблива Фіалочка, красива і розумна, мила і прекрасна. Але тільки Гібіск обізвався до неї. Її краса розбилась, мов дзеркало. В душі Фіалка була грубіянкою і нечемним дівчиськом. Вона миттю підмітила недоліки Гібіску.
- В тебе кліщ, ти заразний!
Такими словами Фіалка образила не тільки Гібіска, а й Кліщика. Ось тоді він зібрав армію і пішов в атаку на нечемну рослину. Кліщики плели павутину і жбурляли у Фіалочку, обмотували її листя. Рослинка відбивалася, але Кліщики перемогли. Вони сплели прапорець і поставили на вершині Фіалочки, вона його зірвала і люто пошматувала. А Кліщики все оплітали й оплітали павутиною її листя. І ось Фіалочка залишилась без сил, сидить і плаче. Тоді до неї знов обізвався Гібіск:
- Як тебе звуть?
- Фіалочка, - відповіла квітка.
- А я Гібіск. Будьмо друзями?
- Добре, - витираючи сльози мовила Фіалка. А потім, плачучи, додала:
- А є спосіб позбавитися Кліщиків?
- Звісно, є.
- А чому ти не позбавився?
- Бо сумно буде, я ж тут сам.
- А я?
- А ти злючою квіткою тоді була!
- Пробач.
Так Гібіск знайшов собі друга. А проблема з кліщиками виявилась легко рішучою. Хазяйка мила вікно і лишила «Містер Мускул» на підвіконні. Гібіск мовив, що то отрута для Кліщиків і взявся їх прискати. Як ті Кліщики тікали- словами не описати, а Гібіск і Фіалочка зажили довго і щасливо на вікні, щоночі дивлячись на зоряне небо.
Олена Носова (15 років)
с. Лизогубова Слобода Київська обл.
Осіння подорож
Одного погожого осіннього дня у повітрі з’явилося біле пухнасте павутиннячко «бабине літо». Знялось у небо та й полетіло. Спочатку полинуло над полем і зустріло мишку: та бігала по стерні і шукала зернятка та колоски пшениці. Зачепилось «бабине літо» за зіллячко та й питає мишку:
- Мишко! А що ти робиш? Лягла і відпочила б, а то все бігаєш і бігаєш.
А мишка відповідає:
- Якщо я буду восени вилежуватися, то взимку не матиму що їсти і чим діточок годувати.
Подумало павутиннячко, що мишка добре робить, і полетіло далі. Летить через ліс. Побачило, як гарно восени у лісі: листячко на деревах розмальоване у барвисті кольори. Тут і зелений, і жовтий, і помаранчевий, і навіть червоний... На узліссі зустріло білочку. Та стрибала з гілки на гілку, збирала горішки та грибочки і зносила їх у дупло. Зачепилось павутиннячко за дубову гілочку й питає:
- Не втомилася ти, білочко, все стрибати і стрибати?
- Мені треба запаси на зиму робити. А грибочки й горішки є тільки восени,- сказала на це білочка.
Полетіло «бабине літо далі».
Залетіло у садок. Там їжачок грущки та яблучка збирає. Питає вон о їжачка:
- Ти теж запаси на зиму носиш?
- Так, - каже їжачок.
- Тому що восени яблука і груші дуже соковиті і смачні.
Літаючи у садку, павутиння залетіло до квітника, там цвіли красиві осінні квіти – айстри, жоржини, хризантеми. На деревах побачило воно зграю ластівок і запитало:
- А що робите?
Ластівки відповіли:
- А ми у такі гарні сонячні дні відлітаємо у теплі краї.
Зрозуміло «бабине літо», що в погожу осінню пору всі звірятка готуються до приходу зими. Раптом здійнявся вітер, почав накрапати дощ, і павутиннячко зникло, щоб знову повернутися на землю наступного року в один із теплих осінніх днів.
Тетяна Кукоба
с. Заболотці , Волинська обл.
Василева криниця
Давгим-давно жив на світі гарний парубок. Василем його звали. Роботящий, розумний, вродливий. І ось у тому краю, де він жив, сталося велике лихо. Злий чаклун Налияма вирішив сховати від усіх воду. Провів обряд заклинання і вода щезла. І це він зробив від злості – хотів забрати до себе красуню Любаву, яка була єдиною дочкою у своїх батьків, і вони дуже тішилися нею. Але донька серцем відчула злі наміри і угледіла недобрі лихі погляди цього красеня –парубка, в образі якого прийшов до неї Налияма. І відмовила йому. Зі злості чаклун вирішив всіх лишити без води, а красуню Любаву перетворив на гидку бридку жабу. Яке ж то було горе для батьків, коли замість любої донечки у хаті жила жаба.
А на той час парубок Василь вирішив відвідати свою рідню в іншому селі. Зробив він собі сопілку, йде та грає, а дорога не близька. Дивується Василь, що це сталося, що жодна пташка на його спів не летить, як раніше бувало. Жарко стало і захотілося йому води. Підійшов він до того джерельця, що у ярку було, де він часто пив, відпочивав біля нього і підкріпляв свої сили. А води у ньому немає. Здивувався хлопець, де ж та вода поділася? Аж тут з’явилася сорока –білобока і, впавши біля самого хлопця, знесилено проскрекотіла: «Біда з’явилась у нашім краї, я кругом літала і всюди одна біда – води немає. Усе шепоче, води хоче, а Налияма лише регоче над нашою бідою, а красуню Любаву перетворив на бридку жабу».
Сів Василь та й зажурився. Раптом біля нього з’явився маленький чоловічок і мовив до нього: «Хлопче, дай-но мені щось попоїсти, бо дуже зголоднів я в дорозі». Відкрив Василь свою торбу і пригостив чоловіка усім, що було у нього. Чоловік поїв, а потім і каже, що й води попив би. А хлопець відповів: «Я радий би вам і води дати, але її немає. Злий Налияма сховав воду від усіх». Тут гість підняв руку вгору і щось прошепотів, і з’явилася у кухлику вода перед Василем. Чоловік його пригостив і сам попив, і подякував йому за гостину. І каже до нього: «Я бачу, що ти щирий та добрий, і я за твою доброту віддячу тобі. Візьми цей клубочок та йди за ним куди він буде котитися. І де він стане на місці вертітися, зроби велике коло та копай там криницю. Вода з неї буде цілюща та напоїть усе живе. Хто з неї нап’ється, в того сила невидана та краса береться, а хто зачарований – той в образ свій природній обернеться. До тієї криниці і доля твоя прийде. Всі будуть іти по воду, нікому не відмовляй, лише не дай коню кульгавому, бо злий Налияма в образі коня схоче воду знову сховати. Кинь в нього цим клубком і скажи: «Не будеш більше зло робити, чаклувати, а будеш на землі піском лежати».
Дідусь зник, а клубочок ніби живий заворушився і покотився. Іде за ним хлопець, а він все котиться і котиться. Прикотився до гарного куща калини, що ріс біля підніжжя гори і закружляв на одному місці. Зробив Василь велике коло навколо клубочка і став криницю копати. Довго працював хлопець, і з’явилася вода. Всі ішли по воду з навколишніх місць. А ось і кінь пришкандибав кульгавий до криниці. Все по колу ходить, а до води не доступиться, і каже до Василя: «Дай і мені попити із самого джерельця». Не дав йому парубок води, а сказав: «Де сховав, той там і напийся».
Зі злості Налияма прийняв свій образ природний і кинувся на Василя з великою люттю, але круг переступити не зміг. Той чоловічок теж мабуть багато чого знав. Кинув Василь на нього клубочком і мовив: «Не будеш більше зло робити, чаклувати, а будеш на землі піском лежати». І Налияма почорнів, розсипався і хмарою чорною до гори злетів. Вітер сильний налетів і порвав ту хмару на шматки, темінь чорна вирувала, а після піском на землю впала. Зі злого чаклуна Налиями лишень купа піску на землі лежала. І тиша та спокій запанували навкруги.
Почули про цілющу воду з криниці і батьки Любави. Взяли вони доньку –жабу у кошика і пішли до криниці. Налив їм хлопець води цілющої. Напоїли вони доньку-жабу водою і полили нею – перед очима усіх із гидкої і бридкої жаби стала Любава у всій своїй вроді, лише шкіра жаби лежала біля її ніг. Зраділи батьки, дякують хлопцеві. Ну а парубок просто онімів, коли красуню таку зустрів. А Любава, ніби пава біля Василя стояла. Клубочок знову до них прикотився і біля ніг Василя та Любави завертівся. Вертівся, вертівся, кружляв, кружляв і серця їхні таки поєднав. А слава про цілющу воду з криниці, ніби птах, навкруги літала і та криниця для всіх Василевою стала.
Любов Гонта
с. Сальник, Вінницька обл.
Сніжинка-краплинка
У великій сніговій хмарі прокинулася маленька пухната сніжинка Лея. Солодко потягнувшись, вона почала роздивлятися своїх сусідок:
- Які ж вони симпатичні, немає жодної однакової, і я теж така гарнесенька! – із задоволенням роздумувала Лея.
- А Матуся – хмаринка така біла та пухнаста!
Та раптом хмара здригнулася раз, другий, третій.
- Ой-ой-ой!!! – закричала сніжинка, побачивши, що летить із високої Матусі –хмари додолу.
Але згодом страх пройшов і Лея милувалася тим, як вона та її сусідки переливаються та виблискують, падаючи під промінням сонечка. Вона успішно приземлилась на дах будинку і почала розглядати, куди потрапили інші сніжинки: одні вкрили дерева, інші впали на землю...
День за днем Лея та її подруги спостерігали на даху за хмаринками, розповідали цікаві історії, гралися із сонечком, яке було так високо. Поступово воно ставало все теплішим і одного разу пригріло так, що наша сніжинка Лея розтанула і разом з іншими покотилась до кінця даху.
- Запам’ятай! Найважче бути крижинкою! – вигукнула навздогін подруга.
Лея зовсім не знала, що таке крига і щодуху неслась до кінця даху, здавалось, вона ось-ось впаде з висоти. Раптом сонечко сховалось і стало холодно. Лея нічого не встигла промовити, як відчула, що її немов закували в щось прозоре, вона не могла поворухнутися і лише водила своїми очима в пошуках сонечка, та було темно. Так і заснула наща мандрівниця в бурульці, що висіла з даху будиночка. А зранку знову присвітило сонечко, і бурулька почала розтавати.з неї потихеньку скапували крапельки і зі сміхом викрикували:
- Тринь – бринь, весна! Весна!
І в тому передзвоні Лея впізнала голоси своїх колишніх подруг-сніжинок. Ось прийшла черга і до Леї. Сонечко пригріло ще сильніше, їй стало так легко і весело, що вона полетіла донизу і собі заспівала:
- Тринь – бринь, весна! Тепер я краплинка, а не сніжинка! Яка я прозора, ніжна і легка, а ще більше не літаю, а плаваю в калюжі разом із тисячами таких самих краплинок, як і я. Цікаво, що буде далі?
А тоді на Лею чекала незподівана подорож...
Сонечко пригрівало ще тепліше, Лея мирно дрімала в своїй калюжці. Та земля, прокинувшись від зимового сну, не могла вгамувати свою спрагу і жадно випила всю водичку. Так Лея потрапила в самісіньку землю до маленького підземного струмка, який привітав нашу красуню і взяв із собою в подорож. Струмок плив повільно, а довкола було темно і Лея дуже сумувала за сонечком. Нові подруги, що вже не раз подорожували підземним струмком, заспокоювали її, розповідаючи про те, що всі підземні струмки течуть до річок, морів, океанів, а там їх зустрічає сонечко.
- Зараз буде найцікавіше! – підбадьорила Лею найстарша краплина.
Лея не встигла запитати, що ж має бути цікавого, як нестримний потік підняв її догори, і Лею засліпило яскраве сонце.
- Де я? – із радістю вигукнула Лея.
- І з підземного джерела ти потрапила до великої річки – підказав їй чийсь голос.
Сонечко так радо зустріло її в свої обійми, що Лея і не помітила, як почала підійматись все вище і вище від поверхні ріки.
- Ой! Я зовсім невидима! – здивувалась вона.
- Ти тепер паринка, - заспокоїло її Сонечко – ось на тебе вже чекає Матінка – хмара.
- Але вона не біла, а темно-синя? – здивувалась Лея.
- Бо вона тепер дощова хмара – посміхнулось Сонечко.
Матуся пригорнула Лею до себе і та знову стала краплинкою.
- А що далі? – поцікавилась краплинка у Матусі-хмари.
- Далі ми ще трішечки помандруємо по небу, позбираємо моїх діточок і піде дощ.
- А що таке дощ?
- Ти все дізнаєшся, - відповіла матуся і поплила по небу.
До Леї знову приєднались її подруги, кожна розповідала про свої пригоди. А тим часом Матінка-хмаринка ставала все важчою і одного дня на небі була лише вона одна, могутня ткмно-синя хмара.
- Мабуть, зараз і буде той самий дощ, - подумала Лея.
І дійсно, хмара покликала всіх стати в чергу і почала струшувати один за одним незчисленні ряди краплин.
- Я краплинка! – раділа Лея.
Аж ось довгоочікувана земля, та Лея не потрапила до підземного струмка, як минулого разу, а просто впала на землю біля травички. Травичка довго очікувала на дощ, адже від спекотного сонечка її так хотілося пити, тому, побачивши Лею, вона вмить її випила.
- Ой,лихо! – лише покликала на допомогу Лея, та дарма...
А ранком сталося диво- наша Лея сиділа на листочку тієї самої травички і співала: «Я росинка, я краплинка...» Аж поки сонечко не побачило її та знову не перетворило на паринку. А на горі Лею, як завжди, очікувала Матінка -хмара.
- А що ж далі? – запитала Лея у своєї Матінки.
- А далі ти знову станеш сніжинкою.
- Ура! – закричала Лея, очікуючи на нові пригоди.
Тетяна Олександрович
м. Вінниця
Дружба на все життя
Старенька бабуся підпушувала рослини, висмикувала тоненькі стебла бур’яну, а маленька Іринка вертілася в неї лід ногами й тішила бабусю нескінченними «що» та «як».
- Бабусю, чому ти весь час працюєш? Поговори зі мною, казку розкажи.
Бабуся підійшла до лавки, сіла, склала натруджені руки й на мить замислилася. Дівчинка вже знала, що саме так старенька готується розпочати цікаву оповідку.
- Кожен із нас на цій землі має свою місію, кожен повинен робити те, що в нього найкраще виходить, бо це і є його основне завдання. Хтось співає, хтось малює, хтось вирощує тварин, а комусь до вподоби відкривати нові планети.
Іринка затамувала подих: дуже дивні та складні речі повідомила бабуся. Але легко здаватись було не в її характері.
- Як же дізнатись, що це і є твоя справа? Люди ж стільки всього за день переробляють.
- Дуже просто. Прислухайся до свого серця. Я кщо ти щиро любиш своє діло, а не виконуєш його лише з обов’язку, тоді ти на правильному шляху.
Але дівчинці зовсім не хотілося говорити про серйозні речі.
- Бабусю, я б ліпше казку послухала.
- Гаразд, - погодилася старенька, - тоді казка буде про гномика. Мало хто знає, що зовсім поруч із людьми в кожній рослинці живуть маленькі істоти, які людям чомусь на очі не потрапляють. Мабуть, соромляться. Це – добрі гномики. Вони невидимі, але надзвичайно працьовиті і, до того ж дуже чутливі до теплого слова та гарного ставлення. Таким є і мій гномик. Звуть його Раді (скорочено від слова «радість»), адже завдяки його плідній праці люди радіють. Так ніжно називала його ненька, коли гномик був іще малюком і жив разом із нею. Та гномики дуже швидко ростуть, відокремлюються від батьків і починають працювати самостійно. Отож і Раді подорослішав, оселився окремо і до матусі став приходити лише в гості: то поділитись успіхами, то порадитись, то розповісти про свої негаразди.
- А де ж ті гномики живуть? І яку роботу вони виконують? – запитала дівчинка.
- Гномики завжди поруч. Вони майструють свої маленькі будиночки на гілочках дерев, стеблах квітів, під листочками кущів. Словом, кожна рослинка має свого гномика. Він вмовляє її вирости з насіннячка, підтримує в період росту, закликає дощик поливати рослинку, допомагає їй зацвісти буйним цвітом і дати гарні плоди.
- Здається мені, що всю цю роботу виконують люди, - заперечила Іринка.
Бабуся загадково посміхнулась.
- Ні, онученько, люди лише допомагають гномикам своєю енергетикою, добрим словом і ставленням. Хто вирощує рослини, той знає, що лагідна розмова з ними, звичайне «дякую», своєчасний полив і розпушування творять дива. Це все чари гномиків.
- Теж мені дивина! Рослина виросте й сама, - вперто вела своєї дівчинка
- Ростуть же в лісі дерева, кущі, на луках цвітуть квіти без людей і без якихось там гномиків.
Наступного ранку Іринка прибігла в сад, де бабуся посадила розсаду айстр, а поруч зеленіли молоді кущі смородини. Дівчинка всюди шукала гномика, та не знайшла. Тоді вона зламала гілочку смородини, бо хотіла всьому світу довести, що ніяких гномиків не існує і будь-яка рослина виросте і без них.
Саме в тому кущику смородини й збудував свій будиночок Раді. Минулого року кущ подарував усього кілька ягідок, але були вони великі та смачні. Раділа бабуся, дякувала гномику, а ягодами пригостила любу онучку. Цього року гномик краще подбав про кущик і він підріс, став сильнішим. Раді планував, що бабуся зможе зібрати повну тарілочку корисних плодів.Та не судилося. Засмутився гномик, але не втратив надію, бо на кущику залишилося ще кілька гілочок.
Уранці наступного дня Іринка знову підбігла до смородинового куща, заглядала під кожнісінький листочок, та гномика все одно не побачила.
- Це все неправда! Ніяких гномиків не існує! – сердито вигукнула дівчинка і зламала ще одну гілку.
Раді це зовсім не сподобалося. Засмутився він, бо відчув дитячу жорстокість, байдужість до свого кущика. В таких умовах жоден гномик не виживе. Озирнувся Раді довкола і переселився в айстру.
Прийшла бабуся до смородини і аж руками сплеснула.
- Хто ж це таку шкоду зробив? - запитала вона.
Мовчала Іринка, не відповів і кущик. Лише одна гілочка залишилась на ньому, та й на тій згодом поселилася кліщівка і стала смоктати сік з листочків, бо гномик Раді більше не турбувався про смородину. Всі свої маленькі сили він вкладав у розвиток айстри. І ближче до осені зацвіла рослина рожевим цвітом. Квіти були повні, великі, ніби посміхались сонечку та Іринці. А кущик смородини загинув. Тоді лишнень маленька дівчинка збагнула, що кожнісіньке бабусине слово - правда. Маленьких гномиків ніхто ніколи не бачив, але вони все помічають і розуміють кожен подих людської душі.
Відтоді дівчинка щоранку вітається з кімнатними рослинами, не обриває листочків, не ламає черешків. А коли на підвіконні зацвітає якась квітка, то Ірина милується кожною пелюсточкою і каже їй: «Дякую за красу». Вона вже знає, що ніколи не ламатиме гілок, не топтатиме рослинок, а з маленькими гномиками дружитиме все життя.
Оксана Горідько
м. Городище, Черкаська обл.
Як райдуга фарби подарувала
Колись давним-давно у затишній хатинці на яскравій галявині посеред лісу жили різнокольорові брати: Олівці, Фломастери та їхній молодший братик Пензлик.
Зробивши усі хатні справи та награвшися біля річки, увечері брати сідали за стіл і на білих чистих аркушах паперу створювали чудові картини. Чого тільки на них не було: і гарні краєвиди, й ілюстрації до улюблених казок і навіть неймовірні фантастичні істоти, що, немов живі, дивилися з малюнків на наших вигадників.
У кожного з братів була своя роль у цій захопливій грі - Фломастери виводили чіткі лінії й малювали яскраві квіти, а Олівці гарно зафарбовували намальовані предмети, вміло поєднуючи різні кольори створювали незвичайні відтінки.
І тільки Пензлик сумно спостерігав за цим чарівним дійством, не маючи змоги брати участь у розвагах братів.
- Який же я нікчемний! - думав він щоразу.
- Немає з мене ніякої користі. Що я можу створити своїм пухнастим кінчиком?
Так спливав час, і відчаю Пензлика не було меж. Та одного разу, граючись у лісі, він потрапив під рясний дощ. Заховавшись під ошатною кроною дуба, Пензлик спостерігав, як огрядні краплі зливи змивали пил з листочків, і всі рослини довкола, умиті і свіжі, раділи життєдайній волозі. Аж ось злива раптово вщухла, і з-за хмар почали пробиватися промінчики Сонця. Пензлик зачаровано спостерігав за змінами навколо себе, а коли звів очі до неба, мало не зомлів від побаченогодива. На небосхилі яскравою дугою чарувала зір Веселка, переливаючись усіма кольорами.
Потішивши лісових мешканців своєю красою, Веселка почала повільно скочуватися на землю, утворюючи прямісінько перед очима Пензлика яскраві різнобарвні озерця- червоного, помаранчевого, жовтого, зеленого, блакитного,синього та фіолетового кольорів.
Здивований Пензлик підійшов ближче до барвистих водойм і помилувався своїм відобрвженням на їх поверхні. І так йому сподобались ці озерця, що він не втримався і доторкнувся до одного з них.
- Ти ба, - з подивом подумав Пензлик, чарівне озерце зафарбувало мій кінчик у яскравий колір!
І він доторкнувся до гладенького листочка, залишивши на його поверхні яскравий слід. І тут наш герой збагнув, що тепер він, набираючи фарбу, зможе малювати, як і його старші брати Олівці та Фломастери. Захопленню Пензлика не було меж!
Зробивши відерця з квіточок конвалії, він набрав у них по одній барві з кожного озерця й обережно, ніби скарб, приніс їх додому. Не зволікаючи, взяв чистий аркуш паперу і з таким натхненням почав вимальовувати картини, що й не зчувся, як звечоріло.
Повернувшись додому з прогулянки, Олівці та Фломастери з подивом розглядали малюнки, якими були прикрашені чи не всі стіни їхнього помешкання.
- Що це? - питали вони один в одного.
- Хто ж міг створити таку красу?
А зніяковілий від похвали братів Пензлик розповів їм дивовижну історію, яка сталася з ним. «Тепер і я зможу малювати! – радів він.
- Адже веселка подарувала мені чудові фарби!»
Відтоді Пензлик і Фарби завжди разом. І за їх допомогою ми теж можемо створювати чудові малюнки, які даруватимуть радість усім довкола.
Ірина Гузік
смт. Олександрівка, Херсонська обл.
Весна прийшла
Надворі лютував холод. Був кінець березня.Маленька Синичка сховалася у білчиному дуплі. Там було дуже затишно, тепло, а ще багато смачної їжі. Вони сиділи на м’якому пір’ячку і розмовляли про різні речі.
- Білочко, ти хочеш, щоб прийшла весна?
- Ти ще питаєш? Усі мешканці лісу чекають її.
- Цікаво, а чи можна попросити Снігову Королеву, щоб вона забрала сніги і покликала весну?
- Гадаю, що можна.
- Я все зроблю, щоб швидше настала весна!Коли закінчиться заметіль, полечу до полацу Королеви.
- А я пострибаю з тобою, удвох веселіше буде.
На ранок друзі зібралися і пішли. Дорогою їх застало багато пригод, та вони не зупинялися, а все ішли, ішли, і , нарешті, дісталися замку Снігової Королеви. Швидше натягнули шапочки й куртки, бо в палаці було набагато холодніше, ніж на вулиці. Біля входу було написано: «Холдно просимо», Звірята зайшли до приміщення й охнули. У палаці було безліч чудернацьких крижаних візерунків, а зі стелі звисали величезні, прозорі, мов дзеркало, бурульки. Посеред зали стояв великий трон, а на ньому сиділа прекрасна пані, але холодна і незворушна, наче сніг.
- Хто посмів зайти в мої володіння? - крижаним голосом мовила вона.
- А, це ви, мої пухнастики? - виявилося, що Снігова Королева дуже любить маленьких тварин.
- Для вас, мої любчики, все, що завгодно!
- Ваша холодність, чи не зробите ви нам послугу? Звірі в лісі так чекають весну, їм дуже важко здобувати їжу. Заберіть свої сніги та морози, будь ласка.
- Гм-м. Я нічого зтобити не можу, - зітхнула Королева.
- Але ж як?! - у розпачі вигукнули звірята.
- Упоратися з цим може лише весняне Сонечко. У нього є ключі, які відмикають сонну землю від довгого зимового сну. Земля прокидається і знову виграє всіма барвами веселки. Бр-р, моторошно навіть згадувати про це. Я терпіти не можу яскравих кольорів, вони ріжуть очі.
- А як нам дістатися до сонця?
- Виходьте на вулицю і побачите.
Вони вийшли з палацу, й перед ними зупинилася біленька хмаринка.
- На цій хмарці ви полетите до Сонця. Вона довезе вас просто до його затишної хатинки.
- Дякуємо вам!
- Друзі летіли і милувалися засніженими полями, садами, вкритими срібним інеєм деревами і маленькими сніжинками, що час від часу падали їм на носики.
Нарешті долетіли. Білочка состукала у двері, але ніхто не відповів. Вони штовхнули двері, й ті самі відчинилися. Звірята зайшли в будинок і затулили очі.Тут було таке яскраве світло! У Снігової Королеви просто підвал, порівняно із цим місцем.
Вони старанно витерли лапки і попрямували чистими, гарними і прибраними кімнатами. Звірятка знайшли Сонечко лише в останній кімнаті його спальні. Під затишним балдахіном, під теплим покривалом, на м’якенькій подушці.
- Сонечку! Сонечку!Прокидайся! Піднімайся!
- Хто це будить мене так рано? Я ще не виспалося. І Весні ще не час наставати.
- Ми хотіли в тебе попросити , щоб ти відімкнуло землю і подаравало нам Весну. Зима намучила звірят і голодом і холодом.
- Що ж, гаразд. - Сонце солодко позіхнуло.
- Ідіть додому, там на вас чекатиме сюрприз.
Сонечко посадило Синичку і Білочку на хммаринку, щоб ті швидше двсталися додому. Прилетіли вони до рідного лісу раді - радісінькі! Аж тут, дивляться, тане сніг, з-під нього проліски визирають, бурульки розплакалися, наче від горя, струмочки кудись поспішають, пташки веселі пісеньки виспівують, молді листочки з’являються на деревах, а на небі усміхається веселе Сонечко.
Аня Захарчук, 10 років
м. Житомир
Чому ялинка завжди зелена
Сталось це дуже давно в статому лісі, коли дерева, тварини та птахи розмовляли і чудово один одного розуміли.
Серед лісу ріс могутній дуб. Він був сильний, розлогий, мав широку крону. На його гілочках красувалося надзвичайно багато листочків. Особливо гарним був дуб восени, коли з-під червоно-коричневого листя виглядали маленькі, схожі на невеличкі огірочки, а може, на смачні цукерки, плоди з дивною назвою «жолуді». На дуб можна було дивитися годинами, а слухати хотілося невпинно, бо він прожив аж сто років.
Раптом красень захворів, і йому на допомогу прилетів дятел, який довго стукав, щось видовбував, викидав, а таки вилікував дуба. Однак, коли хворе місце було видалене, у стовбурі утворилося дупло.
- То не страшно,- сказав мудрий дуб.- Можливо, моє дупло стане комусь домівкою.
Незабаром у дуплі поселилася білочка. Вона прикрасила свою хатинку сухою запашною травою, мохом, намистом із горобини та грибочків. Улітку білочка ховалася між густим листям від спеки, а взимку холдний вітер не дошкуляв їй у затишному дуплі.
Поруч росла юна і тендітна ялинка. Вона була ошатною, чепурненька й мала довгі вузенькі листочки.
Як і всі дерева, восени ялинка скидала своє вбрання і готувалась до періоду спокою. Невдовзі на молодій ялині між гілочками збудували своє гніздо синички. Влітку ніхто його не помічав за густим листям, а коли листочки восени осипалися, гніздечко побачили всі мешканці лісу. Кожному було дуже цікаво подивитись на сміливих птахів, які збудували домівку в такому легкодоступному місці. Ворона своїм дзьобом перевірила, чи не знайшли часом синички яскравий камінчик, який вона загубила влітку. Лисичка обнюхала гніздо: «Пахне дуже смачненько!» Кабан так сильно потерся об ялинку, що гніздечко мало не звалилося з гілок. Бідолашні синички не мали спокою. Сорока без упину літала над гніздечком і скрекотала: «Не годиться! Питайте розуму в мудріших!»
Заплакали синички і поскаржились ялинці:
- Ми не хочемо розлучатись, але ж і жити в таких умовах неможливо. Що ж нам тепер робити?
Ялиночка співчувала своїм друзям-синичкам і вирішила запитати поради у наймудрішого дуба.
Пожалів старезний дуб бідних синичок і мовив таке:
- Я бачу лише два виходи: або синички покинуть тебе, ялинко, бо ти ще невисока, і збудубть собі гніздо деінде, або ти повинна змінитися сама. Та сама ти не зиожеш змінитися тому,що такою тебе створила матінка – Природа. Якщо вона вирішила, що всі дерева повинні взимку стояти голі, без жодного листочка, значить у тому є потреба.
«Важко розлучатися з близькими друзями, треба змінюватись мені. Але ж як?!» - розмірковувала ялинка.
Рішення визріло враз: треба подумки висловити матінці - Природі наболіле, а серцем відчути відповідь. Так ялинка і зробила.
- Якщо ти хочеш залишитися зеленою весь рік, то замість листя в тебе будуть колючі хвоїнки, а твій сік перетвормться на живицю,- відповіла матінка-Природа.
- Хвоїнки захищатимуть птахів від негоди та ворогів, а насіння твоїх шишок буде їм їжею.
Погодилась ялинка і стала чекати на весну. Але ж як вижити синичкам-сестричкам?
Білочка люб’язно запросила птахів до свого дупла. Разом вони пережили люті морози, негоду, хуртовини. Синички збагнули, що чим вище житло від землі, тим спокійніше життя у господарів. Ялинка також це зрозуміла...
Нарешті повіяло весною.Одного разу білочка з синичками натрапили на вільне дупло.
- Тут ми будемо жити! - зраділи синички. Вони прилетіли до ялиночки, щоб повідомити новину, та поруч із дубом стояла справжня лісова коасуня у своїй найкращій сукні.
- Вибач, ялиночко, - промовили синички, - але ми знайшли собі домівку. Нам прикро, що тобі довелося змінитись.
- Я дуже рада за вас, - посміхнулась ялинка.
- Я дійсно змінилась, однак тепер я весь рік можу бути корисною і птахам, і тваринам, і людям.
Відтоді синички будують своє гніздо в дуплах високих дарав, щоб ніхто його не зміг побачити, а ялинка стоїть вічнозелена.
Оксана Горідько,
м. Городище, Черкаська обл.
Висновки
У збірці розміщені казки, які можна використовувати у початковій школі на уроках приподознавства, я у світі, розвитку зв’язного мовлення, позакласного читання, малювання, трудового навчання, під час проведення виховних годин, щоб осучаснити, урізноманітнити зміст уроків, внести у них елементи новизни, зацікавити дітей.
З казок, розміщених у даній збірці, за допомогою тварин, казкових героїв у дітей виховується любов та повага до старших, бережливе ставлення до природи, вміння доглядати за рослинами. У загадковій казковій формі учні дізнаються про назви кімнатних рослин, про їхні хвороби та як із ними боротися. А з допомогою чудової живої сніжинки-краплинки легше сприймається дітьми природниче поняття як «кругообіг води в природі».
На основі пригод Білочки учні краще запам’ятовують більше слів вічливості і вчаться правильно себе вести в різних ситуаціях. А пригоди лісових звірят допомагають дізнатися про те, чим живиться кожна тваринка: їжачок, білочка, зайчик, ведмедик,
Природа дуже гарна та різноманітна. Навіть у найбільш звичних творіннях матінки-природи багато чудового та повчального.Поєднання краси і користі – великий закон природи, якому навчається людина.
Список використаних джерел
- Дергунова В. Новорічні бажання. /Дергунова В. // «Сільський вісник». – 2013 - №1. – С.73
- Олександрович Т. Зимовий урожай./Олександрович Т.// «Сільський вісник» - 2013 - №2. – С.73
- Кохан Н. Місячний промінчик. / Кохан Н.// «Сільський вісник». – 2013 - №5. – С.73
- Савченко О. Казка про вітання. /Савченко О.// «Сільський вісник». – 2013 - №6. – С.73
- Главацька А. Рідні сестри. / Главацька А. // «Сільський вісник». – 2013 - №7. – С.73
- Носова О. Нікчемна фіалочка. / Носова О. // «Сільський вісник». – 2013 - №8. – С.73
- Кукоба Т. Осіння подорож. / Кукоба Т.// «Сільський вісник». 2016 - №11. – С.73
- Гонта Л. Василева криниця. /Гонта Л.// «Сільський вісник». – 2013 - №10. – С.73
- Олександрович Т. Сніжинка – краплинка. /Олександрович Т.// «Сільський вісник» - 2014 - №1. – С.73
- Горідько О. Дружба на все життя. / Горідько О.// «Сільський вісник» - 2014 – №3. – С.73
- Гузік І. Як радуга фарби подарувала./Гузік І.// «Сільський вісник» - 2014 - №8. – С.73
- Захарчук А. Весна прийшла./Захарчук А.// «Сільський вісник» - 2016 - №3. – С.73
- Горідько О. Чому ялинка завжди зелена./Горідько О.// «Сільський вісник» - 2017 - №1. – С.73
про публікацію авторської розробки
Додати розробку