збірка"Письменники рідного краю"
зош І-ІІІ ст. с. Мельниця
2014 р.
ПАЛКЕ ЧУТТЯ ПЮБОВІ
У риму й ритм закуте слово.
Хай негучне, але своє...
Лише палке чуття лю6ові
До людства нийсильпішим є.
Василь Римарчук
В хліборобській родині села Мельниця, що на Ковельщині, 1937-го року народився хлопчик, якого батьки охрестили Василем.
Краса рідного села, його мальовничі краєвиди запали в чутливу душу майбутнього поета з раннього дитинства. Але те безтурботне дитинство незабаром було обпалене чорним вихорем війни — хлопчик став сиротою (в боях за місто Братисла-ву загинув його батько).
Після закінчення сільської середньої школи шлях В. Римарчука простелився до шахтарського Нововолинська, де він став учнем, а згодом і повноцінним шахтарем.
На початку 70-х років минулого сторіччя поєднав свое життя з працею будівельника на підприємстві «Житлобуд-2» м. Луцька. Активно друкується в багатотиражці «Будівельник Волині». Тоді ж стає членом літстудії «Зорі над Стиром» при Луцькій районній газеті.
3 роками наполегливої праці над словом вірші В. Римарчука стають досконалішими, розширюється їх тематика. Відтак вони зацікавлюють часописи «Волинь», «Молодий ле-нінець», «Слава праці», їм надають свої сторінки колективні збірники «Пісня і праця», «Зорі над Стиром», альманах «(Світязь».
В січні 1996 року поета не стало.
Недовге, але повнокровне, повноцінне життя прожив В. Римарчук . Із люблячою дружиною народили і виховали четверо дітей. А на могилу його в селі Верхівка Луцького району вже приходять і внуки.
На жаль, не довелось Василеві побачити свого поетичного первістка «Материнське поле» (1996 р.).
Завдяки старанням поетового сина Павла до читача йде друга збірка віршів Н. Римар-чука з його рукописної спадщини. Справді бо: рукописи не горять.
Іван Чернецький,
член Національної Спілки
письменників України
МОЯ ПОЕЗІЯ
Ти — як квітка чиста і бентежна,
Що в росі купає ніжний цвіт,
На який боюсь необережно
Наступити каблуком чобіт.
Ти — надія мого серця, котре
Не один вже рік шукає слів,
Обливаючись гарячим потом,
Пестячи думки в потоці днів.
Ти — моя святиня яснозора,
Хоч, бува, й жорстока, як вогонь,
Та любов, що нас зріднила вчора,
Пташкою зліта з моїх долонь.
Через серце, що не знає втоми,
Через все палке моє життя
Пронесу я колір твій червоний,
Молода поезіє моя.
Дерева, що поруч ростуть,—
зростаються.
Ріки, що поруч біжать,—
збігаються.
Птахи, що поруч летять,—
злітаються.
Люди, що поруч живуть,—
мовчать...
Василь Простопчук
Народився 1952 року у селі Поповичі Ковельського району що на Волині. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Працює редактором обласної молодіжної газети «Молода Волинь».
Друкувався у періодиці, альманасі «Вітрила-83».
«З Василем Простопчуком я познайомився, ще, будучи студентом Київського державного університету. Власне, і знайомством те назвати важко. Просто зустрічалися на факультеті журналістики (Василь тоді вчився на першому курсі, я—на третьому), та ще в коридорах одинадцятого гуртожитку, що на вулиці Ломоносова, а ще частіше — на кухні того .ж таки гуртожитку біля напівзіпсованої газової плити, де найзлиденніші з студентів готували собі сніданки й вечері.
То вже потім дізнався, що ріс він біля бабусі в далекому поліському селі, й не переставав дивуватися — звідки в нього стільки веселої, доброзичливої енергії. Чи не тому дивувався, що мав власний стереотип: чим бідніший студент, тим похмуріший, тим серйозніший. А тут раптом дотепне слово й безтурботна посмішка, з отих посмішок, що висвічують людину ніби зсередини, гарну й добру людину. Згодом, коли шляхи наші розійшлися, коли стерлися в пам'яті чимало імен та прізвищ, саме та посмішка допомогла мені впізнати Василя (хто ж думав, що з того веселого першокурсника виросте редактор волинської обласної молодіжної газети) .
…I подумалось мені: люди, що зросли без батьків, рано стають дорослими. Так і в Простопчука: головна турбота про менших, про беззахисніших, а сам же в останню чергу. Здавалося б, редактор газети, керівник (скількох літстудійців благословив він, редагуючи мо-лодіжку), а з власними публікаціями не квапився. І ось настав час дебютувати поетові Василеві Простопчуку.»
Павло Шегельський
Народження
Я сто разів родився і вмирав,
І сто разів, вмираючи, родився.
У вибуху обпалених отав,
У полум'ї стривоженого листя.
У подиху караючих заграв,
У подиві нескореної персті
Я сто разів родився і вмирав,
А в слові цім родився устоперше.
І в крові жил — чи скіф, чи караїм —
Ожив мій дід, мій прадід, і мій пращур...
І світ оцей з народженням моїм
На сто світів обдуманих поважчав.
Вітчизні
Навчи мене, земле,
своєї мудрості,
навчи мене, мамо,
своєї мужності,
своєї гордості,
своєї гідності,
своєї вірності
научи,
щоб я не забувся,
як задихалася
в ногах чужинців ти,
як злорозтерзану
тебе копитили,
тебе колесили,
тебе розстрілювати вели.
Щоб завше я бачив
Дніпро невипитим
і дзвони не били
по древнім Києву,
по Переяславу
по Хмельницькому
щоби сполохано
не гули,
навчи мене, земле,
своєї мудрості,
навчи мене, мамо,
своєї мужності,
своєї гордості,
своєї гідності,
лише покірності
не учи.
Лист Павлу Поповичу
Доброго дня чи вечора,
шановний Павло Романович.
Від імені й за дорученням
пише Вам теж Павло.
Односельчани просять Вас
вибачити, бо рано чи
пізно однак дізналися б.
Значить, то так було...
Якось у село із області
приїхав уповноважений,
чи, може, перевіряючий...
По-чесному Вам скажу,
копнути самим лопатою
не можна, всі просять зважити
на те або інше рішення
і ріжуть свою межу.
І цей говорив розважливо
про значення і призначення,
про зміни між сівозмінами,
щоб добре трава росла,
а потім усе настирливіш
почав натякати, наче нам
громадою треба думати
про назву нову села.
Мов, назва — то дня героїка..
А що є у цих Поповичах:
жили-були два поповичі,
дав батько синам землі...
Не витримав дід Кирилович:
ми, каже, Павла Поповича,
Героя Союзу й космосу
приймали отут в селі.
Шановний Павло Романович,
подай без образи руку нам.
Всі знаємо, хто і звідки ти
і вчора куди прибув,
що вже генерал і двічі вже
Герой, що разом з Артюхіним,
до речі, не тільки в космосі,
але й на Волині був.
Як би ж то знаття, що їхав ти
повз наше село до Світязя
(на трасі між Луцьком й Ковелем
лиш два кілометри вбік)...
Хоч траси космічні, зрештою,
у душі завжди нам світяться,
та зблизька за це хотілося б
подякувати тобі.
Бо й досі від тої вигадки,
зізнаюсь по правді, соромно,
і назви села історію
пояснювать не з руки...
Шановний Павло Романович,
прости, чоловіче зоряний,
і в гості приїдь в Поповичі.
Чекаємо!
Земляки.
Із пісень народу –
Краплина в мені!
Я – зерног, щосходить
Рано навесні!
Степан Байдюк
Байдюк Степан Миколайович нарадився в
селі Стіжок на Тернопільщині. Чимало років підряд живе і трудиться на Волині в м. Ковелі. З 1966 року працює в міськрайонній газеті. Є заві-дуючим агропромисловим відділом. Освіта вища.
Ще з 1957 року Степан Байдак почав друкува-тися в обласних та міськрайовних періодичтах виданнях. «Грона жарив» — перша поетична збірка автора. Характерні особливості його творів — глибока ліричність, заглибленість у людські почуття, палка любов до простих людей праці, рідної землі.
٭٭٭
Бої в палаючих житах
Мені ввижаються ночами.
Шлях відступу - кривавий шлях, -
І гірко плачуть наші мами.
Гуде стривожена земля,
Вирують вогненні заграви.
Бійці, немов одна сім'я,
Овіяні безсмертям слави!..
Встають на диби в зарослі
Стальні потвори, наче.змії,
Снопи вогню в стрімкім руслі
Вже пишуть вирок лиходіям.
Пекельна битви круговерть
Громи крицеві вивергає,
А батальйон стоїть на смерть,
І ворог в паніці конає.
Бої в палаючих житах
Мені ввижаються ночами.
Шлях наступу - на Захід шлях, -
І матері йдуть за синами!
٭٭٭
В очах теплиться ясна голубизна,
В душі гостює розбуджена весна,
А в руках - згортки, дописи, сторінки,
Це штрихи до портрета матері, трудівниці- жінки.
Із моря слів видзвонюють рядки,
Немов дозрілі пшениць колоски.
Є у них Ваші приязнь і добро,
Є у них Ваше задушевне тепло!
٭٭٭
Багряно сміється кущ калини в лузі,
Кетяги так ваблять - зупиніться, друзі!
Хай вам сил прибавлять ці плоди цілющі
На літа щасливі, на роки грядущі!
Цю красу осінню просто гріх обминати,
Як стежку дитинства до рідної хати.
٭٭٭
Я іду - і все довкола співає мені,
А на небі палають ясні зоряниці.
Я спішу до джерела – дзвінкої криниці,
Що у дитинстві поїла, дарувала пісні.
І я лечу, я лечу все туди, все туди,
Аби у рідному краю напитись води.
слово
Чи рано, а чи пізно — все одно
Вулкан таки своє промовить слово.
Прорветься з горла магмою воно —
Незаперечно і багрово!
Так само дух, і почуття, й думки
Вулканяться, коли стає їм тісно,
Щоб вибухнути словом на віки —
І громоносно, і провісно!
Олександр Теофілович Богачук народився
18 грудня 1934 року в селі Соколі Рожищенського району на Волині. Закінчив Луцький педагогічний інститут ім. Лесі Українки. Працював у редакціях районних та обласної газети «Радянська Волинь».
Член КПРС з 1961 р. Член СП СРСР.
Автор поетичних збірок «Незабутнє» (1958), «Вересневий грім» (1959), «Ні!» (1967), «На лісовому озері» (для дітей, 1974), «Зелене руно» (1976), «Золота жінка» (1976), «Крик попелу» (1978), «Стогін землі» (1983), драматичних творів «На заході сонце не сходить» (1961), «Брат із шатра»(1964).
…А де ж оті, що надихали
Його на витвір глупоти, —
І президенти, й генерали?
Сховалися, немов кроти!
Ні бункери, ні катакомби,
Затаєні в глибокій тьмі,
Не заховають вас від бомби,
Яку сплодили ви самі!..
Замовкли ситі дипломати,
Наживі скорчило вуста —
І весь вам бізнес біснуватий,
Уся безглузда сліпота!
І тільки хмари блискавичні
Перехрестилися здаля...
Заснуло все на віки вічні —
І стала пусткою Земля.
Невже? Невже так може стати?
Нуртують нерви і думки...
Встаю, щоб швидше відігнати
Кошмар зловіщої руки.
А син розкинув рученята
Й у сні всміхається, як цвіт,
Неначе хоче обійняти
Великий, щедрий, добрий Світ.
О Світе мій, будь мудрим, Світе!
Не дай озлобленій Імлі
Своїм безумством осліпити
Життя і сонце на Землі!
1964
ЯКБИ...
Якби в житті всі чесними були,— Облущилась би фальші позолота,
Не роззявляла б галасливість рота
І не лила б словесної смоли.
Не заздрили б один одному потай,
Не продавали б честі з-під поли,
Не шкірили б лукавої хвали
І брехнями не городили плота.
Ніде б собі притулку не знайшли,
А вилітали б сміттям з-під мітли
Гадюча хитрість і тупа підлота...
Добро з добром засіло б за столи,
А з ними правда, і любов, і цнота,
Якби в житті всі чесними були...
1980
٭ ٭ ٭
Де озера, мов круглі столи,
І на кожному — сонця хлібина,
Там тумани мене сповили,
А гойдала червона калана.
Ще не знав я, що в очі мої
Хтось накрапав озерної сині,
А прадавні діброви й гаї
Дарували пісні солов'їні.
Причащався з того джерела,
Що само народилося в полі.
І росла моя доля, росла,
Виростала з джерельної долі.
1964
УКРАЇНА
Георгію Іларіоновичу Майбороді
Вишита колоссям і калиною,
Вигойдана співом солов'я,
Звешся веселково — Україною —
Земле зачарована моя.
Ти мені боліла важко ранами,
Як тебе хотіли розп'ясти...
І хрещато-чорними й багряними —
Власний образ вишивала ти.
Вишивала ніжністю суворою,
Муками і полум'ям надій...
Я читаю всю свою історію
На сорочці вишитій твоїй.
Бачу, як злітала блискавицею,
Пломеніла правдою в борні...
І стікала мужньою живицею
На хресті, на палі, на вогні.
Але знов спиналась непокорою,
Набрякала гнівом пломінким...
Загриміла грізною «Авророю»,
Спалахнула Жовтнем на віки.
Піднялись Боженками і Щорсами
Праведні дніпровські береги,
І криваво-чорними покосами
Падали правічні вороги.
Колосом, і піснею, і мовою
Обнялася зріднена сім'я,
Думою і славою Дніпровою
Доля перевеслена моя.
Вишиту колоссям і калиною,
Виборену кров'ю і вогнем,
Називаю гордо — Україною —
І ніхто мені не дорікне.
1979
ЯКЩО ТИ СИН
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не виставляй любові, як плакат.
Заколоси хоч клаптичок єдиний —
Вона відплатить синові стократ.
А навіть як забуде у турботах,
І нагорода вчасно не прийде,—
Згадай отих, що ворогів у дзотах
Засліплювали стягами грудей.
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не мікрофонь себе на всі лади,
А беручи добро з її вощини,
Удвічі більше в соти поклади.
А що. як менше? І таке буває.
Не дорікне, нахмуривши чоло.
Не кожна доля щедра урожаєм,—
Аби це щиро, від душі було.
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не рви плоди, ламаючи гілля...
Якої не сягнув би ти вершини —
Найвища вись — колосяна земля.
Вона — твоїх прапрадідів коріння,
Праправнуків верхів'я молоде...
І хто до неї загубив тяжіння,
Той і себе ніколи не знайде!
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не на чужий лакомся коровай,
А свій спечи, із власної розчини,
І ним своє життя благословляй.
Запам'ятай, від роду і до роду
Священна нагорода з нагород:
Якщо живеш ти іменем народу —
Своїм ім'ям вростаєш у народ!
1975
ПІСНЯ СИВОЇ ТУГИ
Стала мати вночі край вікна,
Защеміло в очах мимоволі...
Задивилася мовчки вона
На вершечок тополі.
Сплять з лелеками лелі малі,
Сняться хмари їм білі-білі.
Лоти з матір'ю, доки в кублі,
Доки крила безкрилі.
Колихала синів — і нема.
Розлетілись, хто нижче, хто вище.
А тепер серед ночі сама
Сиву тугу колише.
Де ж ви. де ви, сини-силачі?
Хоче мати від вас небагато.
Виглядаючи, кличе вночі:
«Хоч приїдьте на свято!»
Стала мати вночі край вікна,
Білить місяць побілені коси.
І ховає в долоні вона
Крик очей безголосий.
Сплять з лелеками лелі малі,
Сняться хмари їм білі-білі.
Доти з матір'ю, доки в кублі,
Доки крила безкрилі.
1978
її витоки — в селі Забужжя Любомльського району. Закінчила Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки і пов'язала свою долю зі школою. Відтак є літератором не лише за покликання, а й за фахом. Авторка поетичних збірок «Волинь моя, воле...», «Територія слова» та книжки для дітей «Погожою дниною над Україною». У 1998 році стала лауреатом всеукраїнського конкурсу «Вчитель року», підготувала до друку методичний посібник з української літератури.
Про себе каже: «Не знаю, чого в мені більше — письменниці чи педагога? А врешті забуваю замислюватись над земними мірками і ...віршую, чи то пак, віншую Слово. Воно є моїм фахом, смислом життя, і посередником між душею і Всесвітом, і райдугою, що з'єднує серця. »,
Серед зневір, занепадів, розп'ять
Стрічаю очі, наче блискавиці.
В глибинах їх божественно горять
Крилаті сяйва — золоті жар-птиці.
Їм не страшна буденна западня.
Вони виносять душі із зневіри.
Від небуття спасає їх щодня
Жага краси, любові і офіри.
Ляк уночі, при зоряних свічках,
Земля звіряє небу таємниці,
Тоді мандрують в кольорових снах
Пригаслі і натомлені жар-птиці.
1>с.ч мих світанок не освітить лиць
І ніть життя цвістиме неохоче.
То дай нам, Боже, золотих жар-птиць
Не втратити у найтемніші ночі.
Помовчимо. Слова — завжди півправда.
Помовчимо. Хай буде все як є.
Ми маємо від Бога вище право
Пройти свій вимір. Кожному своє.
Вся правда — в нас, беззахисна й дитинна,
Причаєна у закутках зіниць.
Вона боїться суду за провинність
І ближніх, їх караючих десниць.
Не чую слів. А чую — забуваю.
Така тремтлива поміж нами нить...
Я не суджу. Лиш голос твій спиваю
І чую серцем, як тобі болить.
Я вже була чужа сама собі,
Загублена й незнайдена в юрбі.
Заблукана, безпам'ятна. Чужа.
Самоіроній золота іржа
Служила начеб в самоохороні.
Я викинула стріли із іроній.
Я викинула з усмішок щити...
Якраз тоді проходив мимо ти.
Пробач, пробач... Верни мою стрілу.
На рани час приготував золу.
О як непросто, як же складно
У непрозорості роздоль!
Нам би клубочок Аріадни
Попереду мінливих доль...
Когось зрікаюся навіки,
Переступивши каламуть, —
Олена Пашук закінчила гімназію № 21 у рідному Луцьку, навчалася на факультеті україністики Волинського державного університету імені Лесі Українки. На її рахунку вже чимало успіхів: перше місце в обласному конкурсі юних літераторів, перемога на заключному етапі II Всеукраїнського літературно-мистецького віча «Собори наших душ», диплом у конкурсі «Україна молода», третє місце у III всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів — членів Малої академії наук України (секція «Літературна творчість» ).
2000 року Олена була учасницею наради молодих авторів, що проходила в столиці України та Ірпінському будинку творчості.
Твори Олени Пашук публікувалися в газетах «Віче» та «Луцький замок», у збірниках «Я малювала в темряві зірки» та «Піднятись би очима в небо», до яких входили найкращі проби пера школярів Волині, а також у журналі «Світовид».
НІЧ
Вона стікала чорнилом з неба і здоровенною кляксою розливалася на все місто. Навіть вимазала моє вікно. І мені довелося натирати його світлячком, щоб відмити слиз ночі.
Бачила, як місяць витанцьовував гопака на небі, а потім пішов Чумацьким Шляхом збирати поодинокі аплодисменти зірок.
...Зорі зібралися в коло і почали співати веснянки. Так голосно, що навіть окремі слова не втримувалися вгорі й надали на мою долоню сніжинками. Я швиденько ховала їх у кишеню душі і знову прив'язувала погляд до неба. Мені подобалось, як ти, наче хустинкою, протирала зірки, що і кліпсами трималися вух неба. Так, українське небо вухате. Воно завжди чує, як я благаю дощу, щоб вмити лице від снів, чує, як благаю сонця, щоб сонячними зайчиками обтератись шд сліз.
А ти, ноче, загадкова і таємнича. Мені шкода, що ти самотньо сидиш на лавці під моїм під'їздом в очікуванні ежітанку. Та я тобі допоможу: ми ж землячки.
Якщо ти не боїшся тиші, що спицями в'яже павутину в «утку, — тобі сподобається на моєму горищі.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку