Збірка поезій про рідну мову поетів Волині

 

 

РІДНА МОВА –

 

НАЦІЇ ОСНОВА

 

 

 

 

 

Поети Волині про українську мову

 

 

 

 

 

 

 

Рожищенська районна державна адміністрація

Відділ освіти

Методичний кабінет

Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. с. Мильськ

 

 

 

 

 

Поети Волині про українську мову

 

(збірка поезій)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рожище, 2015

 

Укладач:  Н.І.Куденчук,   учитель української   мови і  літератури загальноосвітньої   школи І-ІІІ ст. с. Мильськ Рожищенського району, кваліфікаційна категорія – вища

 

 

 

 

Збірка віршів волинських поетів містить поезії про рідну мову. Рекомендовано вчителям- словесникам для уроків літератури рідного краю, виховних заходів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рецензент:   В.М.Мохнюк,   методист Рожищенського    районного методичного    кабінету

Зміст

 

О.Богачук  «Прекрасні всі на світі мови……………5

О.Богачук «А я цією мовою влучаю…»……………5

В. Гей «Із тонкого туману Полісся…»……………...6

В.Гей «Наша мова»…………………………………..7

В.Гей «Кривавник рідного слова»…………………..9

В.Гей «Зурочення»…………………………………...11

В.Гей «Спокута окутає й душі калічні»…………….13

В.Гей «Слово не дане ослові…»…………………….13

В.Гей «Сяютьудень і поночі…»…………………......14

В.Гей «Ну як тут розминутись, доле, з болем…».....14

Н.Горик «Мовним покручам»…………………….....15

 П.Гоць «Бо то безсмертя – мова»…………………...16

О.Ковальчук «Немає нашій мові берегів…»………..17

І.Котович «Не спокушайся на чужі слова»………....18

Н.Красоткіна «Мова у серці народу»……………….19

Н.Красоткіна «Хтось рідну мову ігнорує»………….20

А.Кримський «В зденервуванні»………………….....21

Є.Лещук «Дихаю рідною мовою»…………………...23

В.Лучук «Азбука»…………………………………….28

В.Лучук «Клятва»…………………………………….29

Є.Назарук «Ніколи пташка покручем не стане»…....30

Л.Патлашинська «Рідна мова»…………………….....32

О.Пчілка «Рідне слово»……………………………….33

Є.Сверстюк «Найперше було Слово»………………..34

Й. Струцюк «Якщо забув ти…»……………………...37

І.Чернецький  «Рідна мова»…………………………..38

 

 

Олександр Богачук

 

Прекрасні всі на світі мови.

Акорди в кожної свої,

Бо в мускулистім кожнім слові

Живе народ – творець її.

Тому і всі люблю я мови!

Але мені найближча та,

Якою вперше я промовив,

«Кобзар» якою прочитав.

Мій дід і батько завжди з криці

Кували людям лемеші,

А я із слова-блискавиці

Свої куватиму вірші.

…Не забувайте рідну мову,

Усім єством любіть її.

Просту, барвисту, пречудову,

Якій позаздрять солов'ї.

 

***

А я цією мовою влучаю,

влучаю в тих, хто хтів її убить,

хто запрягав, орав її печалю,

щоб нею тільки сало й хліб робить.

 

 

 

Василь Гей

* * *

Із тонкого туману Полісся,
З таємничого світла води
Народився чутливим колись я
До трави, до зорі, до біди.

А зі мною вродилось і слово,
Що ввібрало мовчання і крик,
Що цвіте в мені гостро, святково,
Мов над плесом ріки молодик.

Не з дурману — з туману, з криниці,
Де первісно ворушиться дно,
Із гіркої сльози удовиці
У мені засвітилось воно.

Я приємлю його нелукавим,
Притуливши до серця й чола,
І жадаю від нього не слави,
Лиш любові, довіри, тепла.

І прошу нині в силі й знемозі,
Щоб у слові не вигас вогонь,
І прошу тебе, слово: в дорозі
Не злукав, не зів’янь, не схолонь.

 

 

 

 

НАША МОВА

Каптан, жупан, обнова — наша мова?
Спасенний круг у хвилях темних вод?
Ні! Отче слово — істина, основа,
Його не відречеться мій народ.

Воно всім нам дароване навіки,
Освячене від роду, як ім’я,
Та ходять ще між нами недоріки,
Чаїться ще облуда, як змія.

І я прощення змушений благати
У Господа за покручів, за тих,
Котрі двох слів не годні вже зв’язати
Без висловів калічних та брудних.

Запрошує чужу, нерідну мову
У рідний край пихатий землячок,
Продати честь нечистому готовий,
В собі замкнувши совість на гачок.

І я прошу, благаю знов і знову
У дні ясні, святкові та сумні:
Із уст лукавих визволяйся, слово,
З тенет облуди, зради та брехні.

Усі століття, кровію политі,
Не вбили мови серце золоте,
Вона ж не тільки в пісні чи молитві,
А й в клекоті лелечому цвіте.

 

У гроні виноградному й тернині
Відсвічує вогонь її палкий,
Вона живе в росині й пелюстині,
У голосі діброви та ріки.

Ніхто в народу мови не відніме,
Допоки в дітях дихає вона.
Від бруду та огуди бережімо
Праотче слово, наче “Отченаш”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КРИВАВНИК РІДНОГО СЛОВА

Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде.
Рідне слово, рідний розум, —
Рідна й правда буде.
Пантелеймон Куліш (1882)

І суд прийде. Як не людський, то Божий,
Впадуть навально хвилі темних вод
На плем’я, правді й совісті вороже,
Що обкрадає рідний мій народ.

І з-за межі біжать хорти на лови,
Їх лютий брех — на гордий жар калин.
Святий засів небес — барвінок мови —
Витоптують моголи і хохли.

Куди і з чим, в яку іти нам еру,
Чи гордість роду нашого жива,
Коли бруднять озонну атмосферу
Гидотні, чорні викиди-слова?

Весь час ми ніби винні щось Химері,
Їй слово наше коле вже давно.
Женеш її, виштовхуєш у двері,
Вона ж нахабно лізе у вікно.

Я знов і знов себе сльозою краю,
Росою мови змочую вуста.
Ну стрепенись, народе мій, благаю,
Допоки знов рабом німим не став.

Допоки із хрещатого барвінку
Тобі вінок надгробний не сплели.
Ти ж маєш і Шевченка, й Українку,
Вони ж за тебе муки прийняли.

Лікую рани словом-деревієм,
Безсмертним подорожником-листком
І знову й знов слова, немов надію,
Лелію, вишиковую рядком,

Аби вони, з’єднавши міцно руки,
Стояли чистим звуком проти мли
І від неправди, муки та розпуки
І від моголів край мій берегли.

Ще платить він принижено данину,
Та першим квітом волі вже вродив.
Кривавник слова рідного не згине,
Він вистоїть під хвилями орди.

Путі наші круті, та несходимі,
Вирує у приниженні і злет.
Содоми в світі всі були судимі,
Хоч скільки б часу не тривав бенкет.

Вдихаю все тепло своє у слово
Із вірою, що холод промине,
Зійдуть сніги — і мова пролісково
Усім сліпцям прозрінням спалахне.

 

 

 

ЗУРОЧЕННЯ

І я забула їх, не пригадаю й слова
з тих наших довгих запальних розмов,
а тільки барва їх, мелодія раптова
тепер, як і тоді, мені бунтує кров.
___________________________

Неначе хто її поставив на сторожі,
щоб душу в кождий час будить від сна,
щоб не заглухли в серці дикі рожі,
поки нова не зацвіте весна.
Леся Українка, “Забуті слова”

 

Живуть в Україні напівукраїнці,
Хоч мають козацьке коріння.
Є предківська пам’ять у кожній травинці —
Як росту жага і цвітіння.

А в тих, що забули слова свого роду,
Що в них замість пам’яті — мерва?
Отруйну в дитинстві пили вони воду,
Що в них рідна врода померла?

Полинне й розтлінне це долі зурочення,
Забуті слова — як вуглинки в золі.
Хоч блискає, брязкає колія збочення,
Та це лиш блукання й волання в імлі.

І маємо волю — знедолену бранку,
Такі ставлять міти віки і роки:

 

Колись Українкою стала дворянка,
Тепер в малороси ідуть селюки.

Забуті слова — наче діти повії,
Покинуті в хаті без світла й тепла.
Над отчими ріками попелом віє,
На рід недорікий вже кажемо “клан”.

Налитий мій день гіркотою по вінця,
Ординці в нім б’ються, аж бризкає лють.
Живуть в Україні напівукраїнці
І зрадою радо мене продають.

Та молодо грає мелодія мови,
Стираючи порох трухлявих розмов,

І в душі недужі вливається слово
Основою, барвою, світлом обнов.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

***

Спокута окутає й душі калічні,
Як вдарить над ними жалобна струна,
І наші одвеснені ниви пшеничні
Чекають, як Бога, нового зерна.

Нас жайвір-сівач заохочує дзвінко,
Щоб ми свої гони скоріше пройшли.
Пробач, рідна весно, пробач, Українко,
Що ми так повільно йдемо, як воли.

І полем, і болем — до тебе стежинка,
До слів твоїх важко торуємо путь.
Вони — то жаринка, то гостра тернинка,
Що зорями й соромом пам’ять печуть.

 

 

 

***

Слово не дане ослові,
Дано йому лише крик.
Топчеться брудно по мові
Рідна орда недорік.

Жайвора пісня — вічна,
Вічний і крик ослів.
Тільки людина калічить
Мову своїх батьків.

 

 

 

* * *

Сяють удень і поночі
“Тигрес”, “Вопак”, “Ревлон”…
Дикі словесні покручі
Місто взяли в полон.

Нічого в тумані не видно,
Хтось п’яно волає: “Ой…”
Місто моє нерідне,
Луцьк ти чи вже “Лукойл”?

 

 

 

 

 

* * *

Ну як тут розминутись, доле, з болем,
Коли щодень руйнується основа?
Поліщучок і той докинув голос
За хартію зневаги свого слова.

Але даремні змови проти мови
Відступників провінцій і столиць.
Я знаю: гоже, Боже рідне слово,
Переживе усіх своїх убивць.

 

 

Ніна Горик

 

МОВНИМ ПОКРУЧАМ

 

Рідне словечко тендітне, неначе пелюстка.

Стопчеш його — і схолоне душа твоя, пустка.

Слово беззахисне, нібито тихе й слабе...

Вразиш його, а навіки скалічиш себе.

Мова — криниця, з якої щоденно ти п’єш.

Нащо ж у неї ти гаддям словесним плюєш?!

Гасне, тьмяніє замулена мовна криниця.

Слово-словечко не має снаги борониться.

— Любиш-не любиш? — нашіптує час-ворожбит.

— Зрадиш? не зрадиш? — свій край, свою мову, свій рід?!

Дід же і прадід в словах благородство беріг.

В роті онука кишить: що не слово — то гріх!

Рідне словечко тендітне, неначе пелюстка.

Стопчеш його — і схолоне душа твоя, пустка.

Слово беззахисне, нібито тихе й слабе...

Вразиш його, а навіки скалічиш себе.

 

 

 

Петро Гоць

 

БО ТО БЕЗСМЕРТЯ – МОВА

 

Казала мати: − Сину, не забудь

Ніде, ніколи батьківського слова!

Де хочеш сил і впертості добудь,

а не забудь, бо то безсмертя – мова!

Поки у тебе буде слово те,

Яким тобі співала колискову –

В душі твоїй будяк не зацвіте

І не заглушить райдугу бузкову.

Поки ти будеш думкою тягтись

На ті стежки, на ті круті дороги,

Де довелося сином наректись –

Не знатимеш до слова остороги.

Тож будь, мій сину, завжди мудрим будь:

Яка б тебе дорога не манила –

Ніколи того слова не забудь,

Яким тебе на долю осінила!

 

 

 

 

 

 

Олеся Ковальчук

 

Немає нашій мові берегів:

Вона розлита музикою в слові

Впродовж далеких і близьких віків

Дніпром-Славутичем народної любові.

На хвилях дужих – відблиски вогнів

Козацьких перемог і днів повстанських…

А може, то так палахкоче гнів

До всіх, хто чинить перелюб поганський?

До тих, що бачать ворога й мовчать,

Хоча в облозі небо злото-синє,

Де зболено, стривожено ячать

По зрадницьки забуті покоління…

Їх міріади − неповинних дум,

Що з Богом розмовляли українно

В житті земнім… І серед райських пущ

Їх дух волає до живих незмінно.

Коли ж заблудлі в пам'яті прозрять,

Повернуться у витоки Дніпрові,

Розкаяні і зцілені – й стократ

Примножать вічний плин у ріднім слові?

 

 

 

 

Іван Котович

НЕ СПОКУШАЙСЯ НА ЧУЖІ СЛОВА

Якої міри сплатимо ціну

На збайдужіння до своєї мови?

За рідне слово на правах полови

Ще скільки терну взнати й полину?

 

Ліси поліські і козацький степ

Живі, допоки линуть рідні звуки,

Що їх назвали вперше без принуки

І поєднали у хмільний вертеп.

 

Арійські витоки, князівський стяг

Виводять люд під Крути й на Майдани,

Зневаживши погрозу, плітки, рани,

Зневаживши лукаво-хижий страх.

 

Не спокушайтеся на чужі слова.

Не продавайтеся під чужинські стяги –

Чужим богам не позичай відваги,

Не йди у найми на чужі жнива.

 

Допоки під загрозою своє,

Допоки наше серце під питанням,

Чужим героям не твори осанну –

Достойники і в нашім домі є!

Надія Красоткіна

МОВА У СЕРЦІ НАРОДУ

Наче юна зоря світанкова,

Ти лісами, степами ідеш.

Українська чарівная мово,

Ти у серці народу живеш.

 

Мелодійна моя, промениста,

Як земля, твій багатий словник!

Українськая мово пречиста,

Ти у серці народу навік!

 

I, як промені сонця, чудова,

Ти у світі ніколи не вмреш.

Українська чарівная мово,

Ти у серці народу живеш!

 

Як із моря не висушить воду,

Не злічити джерел і струмків,

Рідна мова у серці народу

Буде жити навіки-віків!

 

Українська прабатьківська мова,

До зірок через терни ідеш.

Рідна мово моя, пелюсткова,

Ти у серці народу живеш!

***

Хтось рідну мову ігнорує…

Не знає і не хоче вчить.

Ну, як він зветься, той, хто чує,

Але не хоче говорить

Своєю мовою святою,

Що нам дала її земля?

Бо ж калина над рікою

По-українськи розмовля,

Бо й соловейко вранці в гаю

На український лад співа…

Ну, як той зветься, я не знаю,

 хто рідну мову забува?

Он у задумі над рікою,

як дівчина, стоїть верба.

І тихо лине над водою

Любов у пісні і журба…

А над малям шепоче мати

Щасливі, трепетні слова…

А хтось не хоче мови знати.

Так, нехтує і забува…

Цурається своєї мови

Та роду-кореня свого.

Він українець випадково?

Чи як назвати нам його?

Агатангел Кримський

В ЗДЕНЕРВУВАННІ

І

Любо в гаю соловейко виспівує,

Слухаю ніжне лящання;

Чистую, щирую річ українськую

Чую я в тім щебетанні.

 

Ми українці, розумнії люди –

Зрадники рідної мови;

Ти ж, моя пташко, до мови дідівської

Повна живої любові.

 

Болісно серцю, жалем обгортає

Пісня смутна солов’їна…

Десь із туману, з прозорої хмари

Дивиться давня Вкраїна.

 

ІІ

Он калина розцвілася, уквітчалась білим,

 Попід нею розстелився зелененький килим.

 

Зелениться ніжна м’ята, рута, материнка,−

Знов я чую, мов співає давня українка:

 

 

«Посіяла руту-м’яту над водою,

Та й виросла моя м’ята з лободою».

 

Рідне слово – тая м’ята, материнка, рута,

І невже, пахуча мово, будеш ти забута?

Як? Запашна наша квітка в лободі загине?

Знову тоскно, знов зануда, жаль у серце лине.

 

ІІІ

«Нащо журитись? Чого побиватись?»

Гримає розум на мене.

«Маєш на світі важніше, ніж мову,

Втішся-бо, серце шалене!

 

Що за дурниці?.. «Матуся Вкраїна»,

Мова – пахучая м’ята!

Сльози, зануда…Та ти ж не за мову

Любиш найменшого брата».

 

Чом ти не слухаєш сього вмовляння,

Серце дурнеє та бідне?

Чом ні за що занедбати не можеш

Слів «українське» та «рідне»?

 

 

 

Євгенія Лещук

 

ДИХАЮ РІДНОЮ МОВОЮ

 

Бліц-інтерв’ю.

Запитання. Як вам тепер, в час перебудови, коли відроджується рідна мова, рідна культура?

Відповідь. Дуже радо і дуже сумно, що ми дійшли до краю. Сумно тому, що так легко відступились самі українці від рідної мови…

І

Прапрадідів знає вкраїнська земля,−

А доля в них часто була полиновою, −

Вони ж засівали душевні поля

Піснями сумними і рідною мовою.

 

Арканили їх в часи навісні –

Вони ж воскресали зорею ранковою,

І брязкіт кайданів глушили пісні –

У неволі співали – рідною мовою!

 

Були у нас лицарі, були козаки,

А честь родова була в них основою:

Як на палях їм рвали вуста, язики –

То серця їх стогнали – українською мовою.

 

То як же тепер нам забути її,

Як в серці дзвенить – колисковою…

Це ж батько і мати, і браття мої –

Живу я і дихаю рідною мовою.

 

А коли відлетять в далину журавлі

І зів’яну десь квіткою в житах волошковою,

То калина червона на могилі моїй

Буде вічно співати – українською мовою…

 

ІІ

Яке то щастя – Землю таку мати,

Що злита кров’ю, а пшеницю родить.

І скільки б воріженькам не топтати –

На ній надія, наче сонце, сходить.

 

Яке в нас щастя… Болю аж по вінце! –

Богун, Нечай, і Гонта, й Морозенко…

Яке то щастя – бути українцем!

Бо українцем був Тарас Шевченко.

 

ІІІ

Пішла я до моря, а море лютує

І хвилі, як гори,, жене і жене.

Скажи мені, море, чого ти вируєш,

Чого таке чорне й сумне?

 

І море здригнулось, і море зітхнуло,

І вал покотився й горою поліг,

За чимсь заридала засмута минула

Й заплакала хвиля, упавши до ніг.

 

−  Та як мені нині сміятись, радіти

І що я тим скелям високим повім?

Ідуть в яничари нехрещені діти

На всім побережжі моїм.

 

Не може, людино, тут радісно бути,

Коли обступили засмути-жалі.

Та ж мови Тараса в нас майже не чути –

На всій українській землі!

 

Ту мову, як музику, в хвилях лелію,

Вона мені сниться іще крізь роки:

Доносяться з вітром слова Гамалії

Й пісні, що співали колись козаки.

 

Хоч нині ввижається щастя-обнова,

Та рани ятряться щоденно й печуть…

Де батькова мова? Де матері мова?!

На всім побережжі – не чути, не чуть.

 

І вдарило море об скелю щосили,

Й заквилила далеч навколо сумна.

А хвилі, як гори, пливли й голосили,

Й летіла розпука – прибою луна.

 

IV

О мово мила, ти не бідна,

Бо все стерпіла й ожила,

Тебе топтала нечисть «рідна»:

На посміховисько вела.

 

Тебе міняли щогодини –

На мак, на джинси, самогон,

А ти стояла, мов калина

Замріяна біля вікон.

 

Чужі тобі ятрили рани,

А ти всміхалась їм на зло

І, наче пролісок весняний,

Несла всім радість і тепло.

 

А як німіли твої діти –

Ти не вмовкала на полях:

То соловейком десь на віттях,

То тихим смутком в журавлях.

 

Неначе Фенікс, воскресала,

І знов знімалася увись,

І дітям все своїм прощала,

Які від тебе одреклись.

 

Це ти, як рожа Ієрихона,

У склепі мертвому жила.

Аж нині – прапором корона

Понад тобою зацвіла!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Володимир Лучук

 

АЗБУКА

(Фреска)

Стіною затінений крилос.

Стою сам не свій.

З малям на коліні Кирило

Сидить, розгорнувши сувій.

 

Всі починаємо з аз-буки,

 і тут не потрібен бук!

Маля простягає руки

До букв.

 

Маля бере букви в долоні

І тягне до рота, як хліб.

Посивіли Кирилові скроні.

Над малям і Кирилом – німб.

 

За глухою стіною мати

Принишкла – жива не жива:

Що, як стане маля лепетати

Не свої, а чужії слова?!

 

 

 

КЛЯТВА

 

Мова кожного народу

неповторна і – своя;

в ній гримлять громи в негоду,

в тиші – трелі солов'я.

На своїй природній мові

 і потоки гомонять;

зелен-клени у діброві

по кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову,

колосисту – на віки –

українську рідну мову

в дар дали мені батьки.

Берегти її, плекати

буду всюди й повсякчас, −

бо ж єдина – так, як мати –

мова в кожного із нас!

 

 

 

 

 

 

 

 

Євгенія Назарук 

 ***

Любо в гаю соловейко виспівує,

Слухаю ніжне лящання:

Чистую, щирую річ українськую

Чую я в тім щебетанні.

          Агатангел Кримський

Ніколи пташка покручем не стане,

Не погордує мовою батьків.

Із вирію вернеться в край коханий –

До рідних місць, у затінок лісів.

 

Ніколи пташка покручем не стане.

Не те, що люди…Все у них не так.

Тут «кльова дєвка» − це чиясь кохана,

А замість «хлопець» маємо «чувак».

 

Гряде цинізм. Летять стереотипи.

Цвіте жаргоном вжалений прогресс.

Мозолять душу «круто», «блін» і «тіпа»,

І невимовно-радісне «єс-єс!»

 

 

Ростуть слівця, як лобода у полі.

І хвалять, не нахваляться батьки:

«Які розумні в нас Альони й Толі!»

І чада кажуть:»Класні старики!»

 

Оце прогресс! І тішимся навзаєм.

Про се, про те «базаримо» на смак.

А рідну мову навіть пташка знає.

Не те, що люди… Все у нас не так.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Любов Патлашинська

 

РІДНА МОВА

 

Мово моя рідна,

Мово материнська,

Мово колискова,

Знаю тебе зблизька.

Піснею прилинеш,

В серденьку озвешся

І, як Тихая молитва,

Ти, як сонце ясне,

І гостра, як бритва.

Рідна, калинова,

Без тебе не жити.

Кожне твоє слово

Мушу боронити.

Квітни і красуйся

Сьогодні в обнові,

Мово українська,

Моє рідне слово.

 

 

 

 

 

 Олена Пчілка

 

РІДНЕ СЛОВО

 

Так довго сподівана, ждана година

Настала для рідного слова мого:

Не так, як приборкана, смутна пташина,

 озветься воно із затишку свого;

не так, − весняним жайворонком у полі

вкраїнськая мова тепер залуна

і гомоном вільним по всьому роздоллі,

по всій Україні озветься вона.

Дарма, що по небу весняному тучі

Громадою темною швидко летять,

Не страшно пташині ні грому, ні бучі –

Крізь хмари бо промені сонця мигтять!

Дзвінкий жайворонок то вгору, до сонця

Зів’ється, де сяє йому любий рай.

То пісню співа й до людського віконця…−

Лети ж, рідне слово, лети в рідний край!

 

 

 

 

 

 

Євген Сверстюк

 

НАЙПЕРШЕ БУЛО СЛОВО…

 

Найперше було Слово.

Крізь темряву й хаос

Воно, як вічне диво,

Над світом піднялось.

 

І стало Слово світлом

Посеред ночі й тьми.

У Слові все розквітло,

Із Слова вийшли ми.

 

І Слово було Богом –

Рід суєтних людей,

Намарне ймення того

Не називай ніде!

 

І розділились в Слові

Добро – і темне зло;

Ненависть із любов’ю,

І все, що з них зросло.

 

Через усі завали –

Продажність, ницість, лесть –

За Словом простували

Обов’язок і честь.

 

Пророки несли в Слові

Його первісний сенс –

Дух, Божі настанови

І Пісню всіх Пісень.

 

А дивний геній, схожий

На нас, а більш на них,

Поставив на сторожі

Закутих і німих.

 

Маленькі ліліпути,

Великі гендлярі

Влили до Слова трути…

У планетарній грі.

 

Крізь куряву й полову

Воно до нас прийшло.

Засіло в серці злого,

Як темне ремесло.

 

 

А милі, сліпі і сонні,

У блудній прі за мир,

В законнім беззаконні

Вдивляємось у вир…

 

Та в прагненні збагнути

Його первісний сенс –

Не слугувать! Не гнутись!

І зносити усе!

 

Найперше було Слово.

Наш світ мине, як день.

Мине і світу слава.

Та Слово – не пройде.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Йосип Струцюк

 

ЯКЩО ЗАБУВ ТИ…

 

В пісень не тільки звуки різні,

у кожної – своя дорога.

Якщо ідеш у світ без пісні –

то ти ідеш у світ без друга.

Ще в нашім полі різне родить,

бува, й без весел плава човен.

Якщо ти відцуравсь народу –

не маєш в грудях ти нічого.

Взяв березень сопілку срібну –

і хтось уже не може спати.

Якщо забув ти мову рідну,

то ти забув і рідну матір.

Щедрівка ходить коло хати,

як завжди, з карими очима.

Якщо забув ти рідну матір –

нема у тебе батьківщини.

 

 

 

 

 

Іван Чернецький

 

РІДНА МОВА

 

Мово моя материнська,

Квітни в душі й на устах.

Ти – мій рушник український,

Ти – моя доля, мій шлях.

Де б не ходив я по світу,

 Стежку до хати знайду

В хвилях високого жита

І в яблуневім квіту.

Мово моя солов’їна,

В шелесті нив і дібров…

Рідна моя Україно,

Ти – моє щастя й любов.

Пісню веселу дівочу

В тиші вишневих гаїв,

Теплі слова парубочі

Чую я в мові твоїй.

Був я на півдні далекім,

Нині – в Північнім краю.

Сняться край шляху смереки,

Ніжні троянди в гаю.

Плескіт Дніпра у зажурі,

Звуки столітніх бандур –

Чую крізь ночі похмурі,

Чую крізь тисячі бур.

В мові і радісне свято,

В мові і туга бринить.

Ти ж і співуча, й багата,

Знаю: без тебе не жить.

Мово ж моя материнська,

Квітни в душі й на вустах.

Ти – мій рушник український,

Ти – моя доля, мій шлях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використані джерела:

 

1 Богачук О.Т. А час не жде. − Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2003. −364с.

 

2.Гей В. Кому важка наука двомовності? – Луцьк: Надстир’я, 2008. – 80 с.

 

3. Гей В. Кривавник рідного слова. − Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004.−        40с.

 

4.Горик Н.П. Вересень. – Луцьк : ВМА «Терен», 2008. – 172с.

5.Ковальчук О.Г. Барвінок у снігу. − Луцьк : ВМА «Терен», 2008.− 100с.

6. Світязь//Альманах Волинської обласної організації Національної спілки письменників України. – ВМА «Терен», 2009. −220с.

7. http://www.poetryclub.com.ua