Збірник диктантів на кобзарську тематику

Кобзар Григорій Любисток

У XVIII столітті при царських палатах організувалися хорові ті музичні капели, потрапляли туди й кобзарі.

При дворі цариці Єлизавети Петрівни, наприклад, також існували хорові та музичні капели. Ще цесарівною вона мала власний оркестр з українців. Були тут і два кобзарі та кобзарка. Це Любисток і Ніжевич. Прізвище ж кобзарки – невідоме. Звичайно, народних співців-кобзарів сприймали як щось незвичайне, екзотичне.

Із придвірцевих кобзарів увагу привертає постать незрячого кобзаря Григорія Михайловича Любистка, якого забрали до царського двору при наборі співаків та музикантів. Любисток прожив тут близько 20 рокік, тобто з 1730 по 1749 роки. Гарний голос, блискуча гра на кобзі висунули Любистка в число найкращих кобзарів царського двору того часу. У придвірцевих журналах та архівах, на жаль, немає будь – яких біографічних матеріалів про життя й кобзарювання Любистка в Україні. Зазначено лише, що родом він із Прилук.

Відірваному від свого соціального середовища, своїх людей кобзареві не сподобалося життя при царському палаці. Отож, 15 грудня 1730 року Григорій тікає звідти: надто стужилася за рідним краєм душа співця. Цариця Єлизавета була вкрай збентежена втечею Любистка. Вона б’є на сполох, негайно видає один за одним укази про розшуки кобзаря та повернення його до царського палацу. Найсвятіший Синод також посилає укази в усі єпархії про заборону постриження Любистка в ченці, якщо він з’явиться в будь-якому монастирі, і про повернення кобзаря до Москви. В указах перелічувалися ознаки втікача: середній зріст, сліпий, русяве волосся.

Через якийсь час бандурист був затриманий у Києво-Печерській лаврі, а 10 лютого 1731 року під вартою доставлений до Москви. У придвірцевих щоденниках іноді зустрічаються ті чи інші записи про життя Любистка, зокрема про його одруження.

У1749 році Г. Любисток пішов із царського двору назавжди, щоб радувати своїм співом простих людей.

(За Ф. Лавровим, 272 сл.)

Кобзарі Запорозької Січі

Заснування Запорозької Січі припадає на першу половину XVI століття. За її часів козацтво жило бурхливим життям, насиченим героїкою, самовідданими подвигами. Важкі, тривалі бойові походи, запеклі бої проти ненависних ворогів – ось чим було сповнене козацьке життя. У постійній небезпеці воєнних дій козаки напружували свій розум, загартовували волю, мужність, витримку, бо нерідко горе тяжке або радість велика переповнювали їхні серця.

О тій порі запорозькі козаки та кобзарі створили багато глибоких за змістом, зворушливих героїко-патріотичних дум та історичних пісень, спрямованих проти іноземних завойовників і турецьких султанів, татарських ханів, польської шляхти.

У цих епічних творах оспівані подвиги січовиків у боротьбі з ворогами, відтворено нестерпні муки турецької неволі (“Втеча трьох братів з Азова”, “Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка” та інші).

Серед запорожців було чимало хороших музикантів, які грали на кобзі, лірі, цимбалах, скрипці, басах, сопілці, козі тощо. Та найулюбленішим і найпопулярнішим музичним інструментом на Січі була кобза – “дружина вірная”, чи “подорожняя”, як її називали кобзарі. Польський історик XVI століття Папроцький свідчив: “Козаки показували дивовижні штуки: стріляли, співали та грали на кобзах”. Виконуючи бойові завдання, вони частенько залишалися на  самоті, пильно чатуючи на ворогів. Тоді лише кобза розраювала тугу, звеселяла засмученого. Є відомості, що й гетьман Україні Богдан Хмельницький захоплювався бандурою, любив слухати гру та спів бандуристів.

Де ж узялися на Січі кобзарі?

Чимало кобзарів потрапляли на Запорозьку Січ, тікаючи від експлуатації сільських дуків- багатіїв. Траплялося, що кобзарями-професіоналами ставали козаки, які в жорстоких боях з іноземними загарбниками й поневолювачами втрачали зір. Їх, як правило, зараховували до полкової музики. Кобзарі, за свідченням дослідників, інколи ставали навіть лікарями, бо їм відома була лікувальна сила різного зілля й трав.

(За Ф. Лавровим, 255сл. )

Кобзарські братства

Тяжкі умови кобзарської діяльності, переслідування народних співців примусили їх утворювати братства, гурти, які виникали за прикладом міських ремісничих цехів і мали захищати інтереси кобзарів. Братства були породжені умовами феодального ладу. У другій половині ХІХ ст. вони майже скрізь припинили існування, проте свого часу відіграли значну роль у житті, діяльності й побуті народних співців-кобзарів. Братство (або гурт) охоплювало всіх незрячих кобзарів певного повіту України. Осередком, де збиралися співці, служила визначена самими кобзарями церква. У так звані престольні свята (Пречиста, Спас, Миколи тощо) на своїх зборах кобзарі вирішували всі невідкладні справи братства.

Цех керувався певними правилами, установленими самими ж членами товариства

Найголовніші звичаї та правила, яких дотримувалися члени братства : основа братства (гурту) – певна територія (обмежена кількість сіл, містечок, міст); братство має свій центр в одному з міст, де за власні кошти купувало ікону, свічки, оливу для церкви; громадське урядування : збори вибирають начальника цеху (цехмістра), суд (збори ж ним і керують), скарбника та приймають нових членів; членом братства може бути лише та особа, котра має якісь фізичні недоліки або каліцтво і набула певних професійних навичок (уміння грати на кобзі чи лірі, знання кількох пісень), а також вивчила мову братства („лебійську“ мову); кожен член братства, чи гурту, зветься товаришем.

В осіб, які вступали до цеху, виховувалося почуття корпоративної незалежності, укорінювалася свідомість певної позиції, професійна гордість. Так, коли незрячий кобзар чи лірник ішов просити милостиню, то на коліна ставав тільки учень кобзаря, сам же співець вважав це для себе неможливим, бо втрачав би власну гідність.

Отже, можемо зробити висновок, що кобзарські братства відіграли важливу роль у згуртуванні народних співців, у виробленні правил їхньої професійної діяльності та моральних орієнтирів.

( За Ф. Лавровим, 273 сл.)

Навчання кобзарів

Як у кожному ремеслі, у кобзарстві та лірництві також були  свої майстри та учні (або хлопці). Щоб стати кобзарем і цим ремеслом заробляти собі на прожиття, потрібно було добре навчитися кобзарській чи лірницькій справі, опанувати “лебійську” мову, одержати  “визвілку”, дотримуватися всіх звичаїв і вступити до гурту.

Особи, які виявляли бажання йти в науку до старшого кобзаря чи лірника, мусили навчатися в нього протягом двох-трьох років, а то й більше. Учень повинен був добре оволодіти грою на кобзі чи лірі, вивчити кілька релігійних пісень, псалмів, молитов, історичних, сатиричних та інших пісень і дум, усвідомити всі звичаї та правила братства.

Право співати й грати на бандурі одержували лише учні, які успішно закінчили навчання у свого майстра.

За підготовку хлопця до самостійного кобзарювання цілковита відповідальність лягала на панотця.

Усі  молодші вчилися  в старших кобзарів та лірників. Кобзар Гнат Гончаренко так розповідає про способи навчання  думам і піснями: “Спочатку старий кобзар розкаже про пісенний твір, потім почне співати, а молодий кобзар повторює”. Проте, як зазначає дослідник кобзарства     Ф. Лавров, і серед кобзарів та лірників укорінилася погана дяківська звичка -  “передавай не все, що сам знаеш”. Через це учні, які опанували гру на кобзі та лірі, не задовольнялися тим, що переймали вуд майстра, а вчилися один в одного.

Для навчання кобзарському мистецтву існували також кобзарські школи. До наших часів дійшли відомості про кобзарську школу, засновником якої був Петро Кулибаба. У цій школі вчилися Михайло з Миронівки Харківської губерніі, Улян із Валок, Гнат Гончаренко з-під Харкова та унші.

Ось так, на думку визначних учених-дослідників українського співочого фольклору, передавалися секрети кобзарської творчості від покоління до покоління, збагачуючи духовні надбання нашого народу.

(За Ф. Лавровим, 264 сл.)

Світове визнання кобзарського мистецтва

Світове визнання кобзарського мистецтва засвідчує той факт, що про кобзарів               ХІХ – поч. ХХ ст. надруковано кілька важливих статей в зарубіжній літературі: у французькому журналі „Revue des deux Mondes“, англійському „Atheneum“, польському „Kurjer Lwowski“.

Українське кобзарство приваблювало також німецьких, австрійських та інших учених- фольклористів, етнографів, істориків та літературознавців. Так, наприклад, фольклорний щорічний „Am Urquel“ містить статтю И. Робінзона з Відня  „Лірник на Україні“. Автор записав у Бродах в Україні  лірницьку пісню „Сирітка“, текст якої опублікував тут же. В Австрії поет Ранет-Марія Рільке написав художній твір про Остапа Вересая.

На початку ХХ ст. (1903 р.) А. Берт видав книгу „На Україні. Спогади з відрядження“. У ній окремо йдеться про кобзарів та народні думи. Деяких кобзарів згадують у Франції й пізніше. Так, 1958 року в Парижі вийшов із друку перший том „Музичної енциклопедії“, у якому вміщено невеличку статтю під назвою „Бандура“. Названо в ній таких бандуристів: Андрія Шута, Остапа Вересая, Федора Холодного, Гната Гончаренка. Упорядник і перекладач українських дум на французьку мову М. Шерер видала 1947 року збірник дум. У передмові належна увага віддається українським кобзарям та лірникам. Крім того, у  Румунії, Чехословаччині, Польщі, Франції видавалися збірники дум у перекладах на мови цих країн.

Світове визнання здобув і високообдарований кобзар із села Велика Писарівка Сумської області Єгор Мовчан після виступу на ІV Всесвітньому з’їзді  славістів у Москві (1958 рік). Красою його співу та віртуозною грою на бандурі були вражені всі учасники з'їзду (представники 29 країн світу!).

Високо оцінили мистецтво українських кобзарів і вчені з Чехословаччини. У березні 1968 року в Київському клубі літераторів вони слухали великий кобзарський концерт, у якому брали участь такі відомі бандуристи: Федір Жарко, Андрій Бобир, Володимир Перепелюк, Петро Дугін, Никон Пружний та Анатолій Гришин. У замітці, надрукованій у газеті „Вечірній Кийв“, гості висловили своє захоплення: „Чути епос українського народу, так би мовити, в „оригіналі“, у виконанні народних бандуристів – це для іноземця трапляється, може, раз у житті. Враження надзвичайне!“

(За Ф. Лавровим, 297 сл.)

Таємна мова кобзарів

Кобзарі за царату зазнавали значних утисків і переслідувань від численних чиновників, губернаторів, справників, приставів, урядників, стражників, волосних старшин, сільських старост: їх били, розбивали бандури, проганяли з ярмарків, де вони співали та грали, інколи навіть забирали до в’язниці. Про утиски кобзарів не раз говорив і кобзар Михайло Кравченко: „Так від них (поліцаїв) і ховаємося, наче нехай Бог милує, ми злодії якісь або що. Як зачуємо, йде або їде, то так куди влучив, туди й попав, аби біда минула!“

Перед кобзарями, які зазнавали всіляких утисків, природно поставало питання обстоювати можливість свого існування, своєї праці. Вони, як уже зазначалося раніше, гуртувалися в кобзарські та лірницькі братства, користувалися специфічною, так званою „лесбійською“ мовою (назва походить від слова „лебій“ - дід). Відомо, що штучні мови, як продукт групової творчості, існували ще з давніх часів. Колись вони потрібні були певним суспільним верствам населення як засіб ізоляції від небажаного оточення. Отже, і „лесбійська“ мова виникла з тих самих причин і була особливою мовою, зрозумілою лише для незрячих співців.

Існування „лебійської“мови кобзарі та лірники тримали у великій таємниці. Художник   П. Мартинович писав із приводу „лебійської“ мови: „Мені співець відкрив цю мову, узявши з мене слово, що я не скажу про це співцям, бо вони з ним за це можуть зле вчинити, тому що таємні сліпенькі обряди й мову держать у таємниці“.

„Лебійською“ мовою незрячі кобзарі розмовляли поміж себе не тільки коли біля них був хтось небажаних, але й коли серед них нікого стороннього не було. Це викликалося в більшості випадків тим, що незрячі не завжди можуть помітити наближення до  них когось стороннього. Отож, наближаючись до сліпих кобзарів чи лірників, можна було почутим вигули : „Мугирі або гавриї пнають!“, тобто селяни або пани йдуть.

(За Ф. Лавровим, 270 сл.)

Типи кобзарів

Значний інтерес становить питання про типи народних співців, про характер їхньої творчості. Визначають три типи :

а) кобзарі – носії й виконавці народної творчості;

б) кобзарі – імпровізатори;

в) кобзарі – творці власних пісенних творів.

Народні співці першого типу, виконуючи ті чи інші думи та пісні, ніяких творчих елементів до них не вносять, отже, співають і грають на кобзах так, як засвоїли твори від своїх учителів-кобзарів, або (що рідко трапляється) із книжок. Цей тип кобзарів мало поширений, бо майже кожен виконавець дум якоюсь мірою виступає й імпровізатором: іноді замінює якесь слово, а то навіть і цілий рядок на інші тощо. Прикладом кобзарів першого типу можуть бути Мусій Кулик, Семен Говитвань, Терентій Пархоменко та інші. Останній, за свідченням дослідників, більшість дум вивчив із книжок і майже в тому вигляді виконував їх.

До другого типу кобзарів належать співці, які самі не складають творів, а, запам’ятавши основну сюжетну схему думи чи пісні, при виконанні твору кожного разу дещо змінюють у ньому : щось пропускають або додають, у піснях, наприклад, переставляють окремі строфи тощо. Іноді навіть міняють характеристики героїв, тому, слухаючи у виконанні цих народних співців думи чи пісні, у кожному окремому випадку можна помітити певні відхилення від попереднього варіанту твору. До цієї категорії народних митців належать, наприклад, такі кобзарі ХІХ – поч. ХХ століття: Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Федір Грищенко (Холодний), Андрій Шут та інші.

Вельми тісно пов’язані кобзарі-імпровізатори з третім типом народних співців – кобзарями-творцями, котрі складали навіть власні оригінальні думи ті пісні. Цей тип характерний тим, що кобзар одночасно й поет, і композитор, бо, складаючи тексти дум, він створює до них і мелодії. До нас дійшли імена лише кількох кобзарів – творців дум. Насамперед слід назвати кобзаря з села Великі Сорочинці Полтавської губернії Михайла Кравченка. Він склав дві думи: „Про Сорочинські події 1905року“ і „Чорна неділя в Сорочинцях“ (про повстання селян у селі Великі Сорочинці). Пізніше думи та пісні почали складати кобзарі Є. Мовчан, Ф. Кушнерик, П. Носач,       В. Перепелюк та інші.

(За Ф. Лавровим, 309 сл.)

Як приймали

до кобзарського гурту

  Нелегкі умови  кобзарської діяльності, переслідування народних співців примусили їх утворювати братства (гурти), які виникали за прикладом міських ремісничих цехів і мали захищати інтереси кобзарів. М. Н. Сперанський записав від Пархоменка обряд прийому нових кобзарів до кобзарського гурту. У фольклорно-етнографічній літературі ХІХ століття  подібних записів цих обрядів зроблено чимало, та в цьому випадку звертаємо увагу саме на місця, де наголошується на моральних та етичних сторонах обряду.

  Панотець (так звався вчитель молодого кобзаря) зі своїм учнем стояв перед гуртом сидячих братчиків.              

― Чи він тобі добрий був? Чи він тебе не бив? Чи людям „здрастуй“ казав? Чи милостиню одблагодаряв? Чи не навчився якої  пакості? ― прискіпливо допитувалися братчики.

— Ні, гарний хлопець був! ― відповідав панотець.

Почувши ж схвальний відгук старого кобзаря про підопічного йому учня, гурт братчиків одноголосно засвідчував:

― Як славний хлопець, хай йому Бог помагає, щоб і його люди поважали. Згодні, згодні. Як гарний хлопець, мусимо прийняти й хліб-сіль віддати.

Під час обряду кобзарі поминали померлих панотців.

Отже, члени братства дбали про честь своєї корпорації, про повагу до неї людей, не допускали, щоб до їхніх лав прибивалися кобзарі із сумнівною репутацією, аморальні, п’яниці тощо. Та все ж, коли дехто із кобзарів порушував встановлені кобзарським гуртом правила поведінки, ним займався суд при братстві, який суворо карав винних. Нерідко приймали рішення про найвищу міру кари й найбільшу ганьбу - „обрізування торби“ (тобто про виключення з кобзарського гурту порушника правил поведінки) чи схвалювали рішення „під батоги“.

Одержавши „визвілку“, кобзар ставав повноправним членом братства, користувався усіма його правами й привілеями. Майстер і учень розходилися. Коли потім вони й зустрічалися, то радо вітали, частували один одного.

( За Ф. Лавровим, 253 сл.)