Диктанти на основі краєзнавчого матеріалу (Суми і Сумщина)

                                      № 1. Сумщина

         Сумщина… Древня й сивочола, і вічно молода земля, овіяна легендами та славою. Багато бачила вона на своєму віку. Чорною хмарою напливали сюди зі сходу кочові орди половців, татаро-монголів та інших завойовників.

          Із глибокої давнини тут розвивалися писемність, література, фольклор. Із нашим краєм нерозривно пов’язане “Слово о полку Ігоревім” - перлина світового мистецтва, найвидатніша пам’ятка Київської Русі . На думку деяких науковців, зокрема доктора філологічних наук, професора    П. Охріменка, цей геніальний твір створювався, імовірно, в Путивлі або Новгороді-Сіверському. Його автором, очевидно, був сіверянин, безпосередній учасник походу проти половців 1185 року, людина дуже близька до князя Ігоря, а потім - його порадник, літописець і співець.

 

 

 

                       Іржуть коні за Сулою,

                       Слава дзвенить у Києві,

                       Сурми сурмлять в Новгороді,

                       Стяги мають у Путивлі-граді.

 

  Так він змальовує епізод походу князя Ігоря Святославовича проти половців, який розпочався з Путивля.

Тут, у стародавньому місті над синім і бентежним Сеймом, на валу, плакала його дружина Єфросинія Ярославна. Вона залишалася чекати свого мужа із походу в “поле незнане, половецьке”. Про це нагадує її бронзова скульптура, установлена в 1982 році. У “Слові” також  згадується старовинне місто Ромен, замальовується краса природи рідного краю. У ньому ми знаходимо окремі слова й вислови, що й понині вживаються лише в нашій місцевості.

                                                                 (За В.Скакуном, 185 сл.)

 

                № 2. Шевченківське свято в Ромнах

    Буйнозелена розкіш сонячного травневого дня 1993 року в старовинних Ромнах навіювала біля величавої могутньої задуми Шевченка руки знаного Івана Кавалерідзе настрої якоїсь невимовної провини за те, що такий багатий на красу природи й на  таланти край тобою не пізнаний, не освоєний емоційно,душею.Стояв я,зігрітий ласкавим сонцем, слухав своїх колег-письменників, які  щирим 

 

словом прилучалися до святкових настроїв із нагоди Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята “В сім’ї вольній, новій”на Сумщині, і намагався уявити місцевий Іллінський ярмарок 1845 року, молодого, захопленого першою славою Шевченка, який спрагло виловлював із різнобарв’я  ярмаркового галасу характерні вирази й дійства, прагнув якось в уяві витворити намет місцевого поміщика Лева Свічки, в якому він кілька днів гостював і який, очевидно, стояв на тому місці, на якому постав у жовтні 1918 року суворий і могутній, задумливий і душевно бунтівливий Шевченко. Звідси він того щасливого 1845 року вирушив на Ромоданівський шлях, дивуючи, мабуть, свого попутника- «ясновельможного Родзянку»  щирим сміхом, бо оживало в пам`яті лицедійство геніального Карпа Соленика в спектаклі  «Москаль-чарівник», радість відкриття якого пережив Шевченко в літньому театрі міста. Хто зна, які думки, які настрої охоплювали Шевченка в давньому Глухові, де він у Миколаївській церкві того  ж 1845 року вистояв Великодню службу чи в Кролевці, Конотопі, Лебедині…Той край щедро освячений духовною присутністю Шевченка й у наші дні.                                  (За М.  Жулинським, 196 сл.)           

      

 

             № 3. Початок літературних традицій на  Сумщині            

           Літературні традиції на території нижньої Сумщини,

започатковані “Словом о полку Ігоревім», і надалі продовжували розвиватися і примножуватися. Про це переконливо засвідчують такі факти. У 1688 році український письменник, уродженець міста Глухова Атанасій Заруцький видав свою збірку панегіриків “Мысленный рай ”, про яку схвально відгукнувся український церковний, літературний і політичний діяч, ректор Києво-Могилянської колегії Лазар Баранович. Протягом півстоліття (1717-1767) генеральний підскарбій Яків  Андрійович Маркевич, проживаючи в Ромнах, Глухові, у селі Сварковому Глухівського району, вів свій  широко відомий у літературі щоденник –цікавий документ тієї епохи. У 1769  році поет, виходець із міста Охтирки Киріян Кондратович здійснив видання своїх віршів та епіграм  у  трьох книгах під назвою “Старик молодой, доброхотному й недоброхотному читателю ”. Один із перших етнографів  України, уродженець міста Кролевця Григорій Калиновський у 1777 році видав у Санкт-Петербурзі свою збірку “Опис весільних українських простонародних обрядів…”, що стала першою унікальною пам’яткою фольклористики. У 1791 році видатний український і російський письменник, церковний діяч Данило Туптало, відомий під ім’ям Дмитрія Ростовського, написав у тиші Миколаївської пустині Глухівського району свою капітальну працю житійного характеру - “Четьї мінеї”. У Ромнах і в селі Коровинцях Недригайлівського району знаходилася велика збірка історичних документів і численних книжок згаданого автора “Історії русів”Григорія Полетики.

                                                        (За В.Скакуном, 196 сл.)

 

                       №4. Літературна Сумщина

    Багата й славна історія Сумщини. Щедра на таланти її земля. Тут  народилися такі визначні діячі літератури : Пантелеймон Куліш, Яків Щоголів, Максим Антонович, Павло Грабовський, Олександр Олесь, Остап Вишня, Яків Мамонтов, Василь Чечвянський, Микола Хвильовий, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багряний, Платон Воронько, Дмитро Білоус та інші. Наш край бачили й захоплювалися його красою Михайло Ломоносов, Дмитро  Фонвізін, Денис Давидов. Сюди, як відомо, у різний час приїжджали й знаходили творчу наснагу Григорій Сковорода,Тарас Шевченко, Мокола Гоголь, Давид Гурамішвілі (грузинський поет), Федір Глінка (композитор), визначні  українські письменниці Марко Вовчок та Леся Українка, Антон Чехов, Олексій Плещеєв - майстри російського красного письменства. Тут жили й працювали Семен Дівович, Яків Козельський, Олександр Паліцин

(він же засновник Попівської академії  -  провісниці першого вищого навчального закладу на Слабожанщині), Михайло Петренко, Костянтин Ушинський, Борис Грінченко - славна когорта фундаторів духовності в нашому краї. У місті  Конотопі навчалася у приватному пансіонаті майбутня дитяча письменниця Ганна Барвінок, а в Глухівському вчительському інституті  здобували освіту Степан Васильченко, Олександр Довженко, Сергій Сергеєв-Ценський, Янка Журба та інші.

       Вагомий внесок у розвиток сучасного літературного життя Сумщини робить обласна організація Спілки письменників України, створена в червні 1985 року. Тоді до її складу ввійшли поети Євген Васильченко, Олександр Вертіль, Анатолій Гризун, Олександр Маландій, Юрій Назаренко, Василь Чубур, Григорій Єлишевич, прозаїки Олексій Столбін (його ж було обрано відповідальним секретарем), Микола Гриценко, Юрій Царик, Борис Ткаченко, літературознавець і критик Павло Охріменко, які по праву примножують традиції майстрів красного письменства. Лише  за останні роки з-під їх пера з’явився не один десяток книг поезії та прози, що одержали схвальну оцінку читачів. Письменницька організація постійно дбає про те, щоб не міліли джерела творчості: обдаровану молодь залучає в обласне літературне об’єднання, а також в літстудії, що діють у Сумах і райцентрах області.

                                                          (За В.Скакуном,287 сл.)

 

                      №5. Шевченківське свято на Сумщині

          Важливою подією в житті трудящих Сумщини стало Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято ”В сім’ї вольній новій”, яке відбулося 21-23 травня 1993 року. Воно продемонструвало масовість, непідробний інтерес,урочистість атмосфери, глибокий вияв любові до великого Кобзаря. У ньому брали участь відомі українські письменники, художники, митці з Києва та багатьох областей України, а також гості з-за кордону, зокрема з США, Німеччини, Польщі, представники Росії, Бєларусі. За традицією урочистості розпочалися в Сумах, а потім маршрути їх розгалужувалися по всій області: міста Глухів, Кролевець, Конотоп, Ромни, Лебедин, села Шевченкове Конотопського, Лифине Лебединського районів, де свого часу бував Тарас Шевченко, писав, малював, зустрічався з друзями, знайомими, вів тиху щиру розмову з простими людьми. Так у дні свята в Конотопі урочисто відкрито монумент геніальному поетові, а в Миколаївській церкві міста Глухова, де в 1845 році Тарас Григорович вистояв Великодню службу, було відслужено панахиду по рабу Божому Тарасу. По завершенні служби тут відбувся хресний хід до пам’ятного знаку шляхом, яким із Петербурга до Канева перевозили прах народного співця на вічний спочинок, де б з Чернечої гори йому (за  його ж “Заповітом”)” «…лани широкополі І Дніпро, і кручі Було видно…” -  всю Україну.

             Завершилися урочистості в старовинних Ромнах. На мітингу виступили прозаїки й поети Володимир Дрозд, Дмитро Білоус, Віктор Кордун, Микола Санєєв (із Камчатки), Олекса Ющенко, Валентина Козак, Іван Драч, Павло Мовчан.

             На наповненому по вінця стадіоні майстри мистецтв України показали велику концертну програму. І зринали в блакитне  весняне небо над Ромнами пісні  на слова Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий”,”Думи мої,думи мої…”, ”Ой одна я, одна…” та інші.

                                                     (За В.Скакуном,253 сл.)

 

 

                                       № 6

                      Перші плани забудови Сум

        У 17 ст., коли виникло місто Суми, були створені й існували з 1658 року лише плани забудови Сумської фортеці Сумського слобідського козацького полку. Відповідно до указу Сенату від 1763 року почали створюватися плани забудови міст Росії. Одним із перших таких планів міста Суми був план 1768 року. Двадцятого квітня 1786 року на основі плану 1768 року урядом було затверджено перспективний план розвитку м. Суми, що передбачав його перебудову та розбудову.

        У цей період м. Суми оточували військові слободи, поселення й пустоші. На місці нинішнього району Засумки (поселення, яке вийшло за межі Сумської фортеці - Старого міста), як свідчать «купчі грамоти» кінця 18 ст., була військова слобода. Запис у копії з оригіналу першого офіційного забудовного плану міста повідомляє: «Геометричний спеціальний план Сумської провінції Сумського повіту та стану пустоші Захар’їної з прилеглими до неї всіма землями, котра перебуває у володінні сотника Григорія Васильєва сина Крамаревого, межування вчинено в 1774 році червня 30 дня землеміром інженер-прапорщиком Василем Челяєвим…»

           Крім Центру -” Старого міста ”, - у місті вже існували ще три частини: перша – Перекоп , що лежала на правому березі по течії річок Сумки й Псла, яка знаходилася за старовинним земляним валом із ровом і будівлями міста-фортеці; друга  -  Нове місто  -  між річками Сумка й Сума і поселення на північ по Холодній горі, поблизу Різдва-Богородицької церкви та по дорозі до Троїцької церкви; третя  -  на лівому березі по течії річки Суми й по обох берегах річки Попадьки - і називалася Засумка, яка в 19 ст. уже  була не військовим поселенням, а міським районом.

(За М.Маньком, 241 сл.)

 

                                        № 7

                            Холодна гора

                            Район Холодна Гора в Сумах почав забудовуватися в 17 ст. як військова слобода. Відомо, що церква Різдва Богородиці з поселеннями біля неї існувала ще в 1681 році. Проте інтенсивно й повністю район забудувався в кінці 19 - на початку 20 ст. у період будівництва Сумсько-Бєлгородської залізниці, Павлівського рафінадного заводу й Сумського машинобудівного заводу (тоді Бельгійського анонімного акціонерного товариства “Сумські машинобудівні майстерні ”). Район міста Холодна Гора на початку 20 ст. складався з 14-ї, 15-ї,16-ї та17-ї дільниці.

                              До району Холодна Гора входила Чотирнадцята дільниця з такими вулицями: Капранівською, що проходила повз Тягловий міст до Білоусівського провулка; Cтепаненківською та Братушкинською з провулками без назв і поселеннями за річкою Попадькою та по дорозі на   м. Білопілля , починаючи від вулиці Степаненківської до річки Сумки. До району Холодна Гора також уходила П’ятнадцята дільниця з вулицею Холодногорською з прилеглою Церковною площею та провулками : Білоусівська, Повздовжнім (їх було кілька),  Пашковим, Стронельним і Покришкінським , із частиною вулиці Колесниківської й далі вниз по спуску до річки Сумки; лівий  бік вулиці Суджанської від Писарівського (Псарьовського) мосту й церкви Різдва Богородиці.

                                                                (За М. Маньком, 160 сл.)

 

                                                          № 8

                                  Сумський Михайлівський кадетський корпус

 

 Ансамбль нині відновленого Сумського кадетського Михайлівського корпусу (до останнього часу  -  Сумське артилерійське училище) займає територію на південній околиці м. Суми. Ділянку землі під назвою “ Стінка ” та 500 тисяч карбованців у 1899 році було пожертвувано для влаштування кадетського корпусу на 500 інтернів сумським промисловцем Павлом Івановичем Харитоненком (1851- 1914). Виконуючи волю свого батька Івана Герасимовича Харитоненка ( 1822- 1891), П. І. Харитоненко при будівництві кадетського корпусу використав усі найновіші архітектурні, будівельні й технічні досягнення свого часу. Будівництво, яке почалося після підписаного дозволу на заснування училища 14 серпня 1899 року, продовжувалося до Першої світової війни  ( почалася в 1914 році). Воно проводилося без порушення природного ландшафту із збереженням дерев у зоні забудови. У 1900-1903 роках за проектом польського архітектора Кароля Іваницького було закладено та побудовано Головний корпус кадетського училища.

Територію Кадетського корпусу, яка знаходилася на вулиці Кондратьєва, 149 (у радянський період нумерація для закритих об’єктів не надавалася , на них діяла власна система позначення будівель) , умовно можна розділити на дві зони:  житлову й навчальну. На території навчальної зони знаходяться: головний навчальний корпус, навчальний плац, лазарет, електростанція з паролономобілем, котельня та будинок начальника корпусу, пізніше - начальника Сумського артилерійського училища.

 На території житлової зони розташовані будинки, призначені для офіцерсько-викладацького складу та їх сімей, а також службові приміщення: амбулаторія та лікарня, конюшня, майстерні, погреби. Побудовані на початку 20 ст., житлові й службові приміщення мали електричне освітлення, опалення, каналізацію і водопостачання.

 З архітектурно-стильового погляду всі цінні споруди можна віднести до трьох напрямків, популярних на початку 20 століття: неокласицизм, неоготика й так званий “цегляний стиль”. Ансамбль Сумського Михайлівського кадетського корпусу в 20 столітті вважався кращим як серед кадетських корпусів, які були в Україні в період царської Росії (Сумського, Полтавського кадетського, двох Київських кадетських), так і серед артилерійських училищ радянської доби (Сумського, Одеського і Львівського) та періоду незалежної України. Від інших споруд у м. Суми  кадетський корпус відрізняє дуже глибока художня проробка як загальної об’ємно-просторової композиції будівель, так і численних деталей декору фасадів (барельєфів із зображеннями античних воїнів) й інтер’єрів та високий рівень цілісності ансамблю. 

                                                     (За В. Скакуном, 220 сл.)

 

                     №9. Стародавня історія Сумщини

 Нинішня територія Сумської області була заселена чи не найпізніше з усіх областей України. Якщо сліди перебудування людини на півдні України чи на Закарпатті датуються більше одного мільйона років тому, то на Сумщині цей період становить до 20 тисяч.

 У III-II тисячолітті до н.е. на всій нинішній території області, а на її півночі ще в I тисячолітті, проживали угро-фінські та частково балтські народи. У IX - VII ст. до н. е. південь Сумщини входив у зону впливів Кімерії, у VII – IV ст. до н. е.  та II ст. н. е. – Сарматії .

 На початку нашої ери на території Сумщини з’явилися слов’яни . У III - IV ст. область почали заселяти різноетнічні племена черняхівської культури, основу яких складали праслов’яни та остготи (германці). У VII - V ст. на всій території проживали слов’яни роменської культури, які входили до східнослов’янського племені сіверян.

 У VIII – IX ст. нашої ери територія нинішньої Сумщини входила в зону впливів Хазарського каганату. Із часу об’єднання Київських та Новгородських земель 882 року Олегом (князював із 882 по 912 роки) землі сіверян уходили до Київської Русі. У період  роздробленості в 1240-1280 роках територія м. Суми входила до Липовецького князівства, яке знищив темник Ногай. Деякі історики вважають, що центр князівства (столиця ) був на території нинішнього міста Сум.

 Ще до нашої ери в період проживання угро-фінських, а пізніше – іраномовних та тюркських племен на території Сумщини серед населення закріпився гідронім (назва, пов’язана з водою) “ су ” , що є складовою частиною таких слів : “вода”,”струмок”,”річка”,”водолій”,”озеро”,”місцевість уздовж річки”, а також  ”сула -  риба”, які стали власними назвами найбільших річок та місцевостей, що збереглися до сьогодні. Із цих гідронімів ”Сумка”, ”Сума”й виникла назва м. Суми.

                                                         (За М. Маньком, 272 сл.)

                     

                                  № 10. Суми

 Місто Суми-адміністративний, екологічній та культурний центр Сумської області, утвореної 10 січня 1939 року. Загальна площа міста – 100 квадратних кілометрів, кількість населення за переписом  2002 року - 293 тисячі чоловік.

 Найбільш вірогідною датою заснування міста є 1655 рік, коли навесні на Слобожанщину на місце нинішнього міста Суми на чолі з отаманом Герасимом Кондратьєвим прийшли переселенці з містечка Ставища, що а Київщині, і 26 червня того ж року дістали від російського царя Олексія Михайловича Романова дозвіл оселитися тут.

 У 1656-1668 роках під керівництвом воєводи                К. Ю. Арсеньєва була побудована дерев’яна Сумська фортеця, яка мала чотири вежі з брамами та вісім  воріт. Довжина укріплень фортеці по  периметру становила 7,4 кілометра.

 У 1658 році був сформований Сумський слобідський козацький полк, який очолив Герасим Кондратьєв. Адміністративно Сумський полк та місто підпорядковувалися російському бєлгородському воєводі. Органом місцевого самоврядування стала ратуша. Так само спочатку російському патріарху в 18 ст., а пізніше Синоду було підпорядковане місцеве православне духовенство. Головним же осередком церковного управління сумських церков у 17-18 ст. була Бєлгородська єпархія, а з 1799 року-Слобідсько-Українська, пізніше  -  Харківська єпархія.

 Місто Суми швидко зростало. За переписом 1660 року в ньому проживало 2749 жителів. У 17 столітті місто Суми стало важливим центром ярмаркової торгівлі.

                                                   (За М. Маньком, 272 сл.)

 

 

                        № 11. Про Олександра Олеся

 Місто Білопілля – батьківщина визначного українського поета Олександра Олеся (справжнє прізвище - Олександр Іванович Кандиба, 1878-1944). Тут закінчив двокласне училище, потім здобував освіту в Дергачівській сільськогосподарській школі та Харківському ветеринарному інституті. Після закінчення інституту працює за фахом спочатку в Харкові, а з 1909 року – у Києві. Професія ветеринара в міських різницях не приносила йому ніякого задоволення; єдиною відрадою стала художня література, тож і сам починає писати вірші.

 А згодом прийшов і жаданий успіх : у 1907 році в Петербурзі було видано першу поетичну збірку Олександра Олеся – “З журбою радість обнялась”, яка мала великий успіх у читачів. Критика дуже прихильно поставилася до молодого автора. “Весною дише від сих віршів, -  зазначав у рецензії Іван Франко. - Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршованої форми  і легких граціозних пісень. Майже кожен його віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію”. Згодом окремими виданнями в Петербурзі та Києві вийшли ще чотири збірки віршів Олександра Олеся.

 На початку 1919 року Олександр Олесь емігрує за кордон (Угорщина, Австрія, із 1923 року – Чехословаччина). Неодноразово митець поривається в думках до рідної землі. Але його стримували від повернення жахливі сталінські репресії. Перебуваючи на чужині, наш земляк написав чимало творів – ліричних віршів, історичних легенд, поезій і казок для дітей, драматичних етюдів, які й понині не втратили своєї художньої цінності : “Земля обітована”(драма), ”Княжі часи” (“Минуле України в піснях”), ”Ніч на полонині” (драматична поема), збірки віршів (”Чужиною ”, ”Кому повім печаль мою”), що пройняті тугою за батьківщиною.

 Двадцять п’ять років поет прожив у еміграції, переважно в Празі, де й помер . Є відомості, що сталося  це після того, як він одержав звістку про мученицьку смерть у фашистському концтаборі свого сина Олега. І не витримало батьківське серце …

                                                 (За В. Скакуном, 271 сл.)

 

 

 

                               № 12. Олександр Олесь зблизька

 

        Поезія Олександра Олеся  (справжнє ім’я – Олександр Кандиба , уродженець м. Білопілля) нам потрібна зараз як ніколи. На шкільній і студентській лаві нас навчали: українські корифеї померли перед 1917-м роком. Леся Українка і Михайло Коцюбинський  - 13-го року, Іван Франко  - 16-го; зосталася Україна без мудрого , пророчого слова, здатного повести за собою народ. Звичайно, це була одна з неправд колишнього режиму. Такий поет-пророк, пророк-корифей жив! Це був Олександр Олесь. На той час, за влучним висловом Сергія Єфремова, він “дав гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не піднімався на Україні”. ”Найбільшим із нині живучих поетів на Україні” називав його у 20-ті роки Михайло Грушевський. Його талант увібрав у себе могутній творчий дух народу, що дозволило відтворити в поезії високої художньої досконалості трагічні злами й потрясіння, яких без ліку випало на долю України в XX віці. Коли Україна знемагала в борні, потопала в крові, він вірив: вона воскресне, кликав не зневірятися. Нині ми все частіш згадаємо Олеся, бо друге в цьому віці відновлення української державності так схоже на попереднє. «Я ще вернуся! Гарячим вітром, Потоком гірським до вас вернусь»,- говорив поет, і пророцтво його збулося.

 Олесь повернувся. Він серед нас. Звертаймося ж частіш у хвилину зневіри й коливань до його поезії  -  вона підтримає, додасть сил. Убираймо її серцем, формуймо свої душі й душі дітей під його словом.

      ( За Г. Петровим, 220 сл.)

 

     

     

   №13. Рідний берег поета

 

 Рідний берег поета … На чужині, куди Олександра Олеся закинуть події Громадянської війни, його не раз обпалить туга , пройме пекучий біль розлуки з рідним краєм, де народився. Угорщину замінить Австрія, Австрію - Чехословаччина . Будапешт… Відень … Прага ... Зойк пролунає у віршах. І чим далі – у них більше розпачу й  самопокарання.  “ О, принесіть як не надію, То крихту рідної землі…”,  -  із ностальгічним болем мовить його душа до земляків. Постійно супроводитимуть поета образи Білопілля, де вперше побачив сонце Верхосулки , що пробудила в нім поета, Миколаївки - Вирівської, де трудився в економії Харитоненка, і, звичайно ж, Сум, де жила ненька. То радістю, то лихом виповнювали вони його дні.  Тепер – увижалися суціль у золотім серпанку.

 Коли 30 літ тому після викликаної сталінщиною заборони з’явився однотомник творів Олеся, зачудований ними, я вирішив обійти місця, пов’язані на Сумщині з його ім’ям. Докладного нарису про поета не існувало, як, до речі, не існує досі. Згодом дізнався, що в Сумах доживали віку молодші сестри Олеся  -  Марія Іванівна та Ганна Іванівна. Вони нетерпляче чекали виходу братового однотомника. І, треба ж , одна за одною померли напередодні світлої для них події. Я їх живими не застав. Кинувся до викладачів-літературознавців Сумського педінституту. У них існувала нагода з перших рук одержати матеріал до біографії поета, якого Володимир Сюсюра ставив поряд із Шевченком, Франком і Лесею Українкою. Ні , ніхто не бесідував із сестрами – остерігалися. На поета було навішано стільки страхітливих ярликів, що контактувати з його сестрами ніхто не наважувався. І як добре, що ті залишили спогади про брата: виявив їх аж на Кольському півострові. Тепер ми точно знаємо: Олесь народився в Білопіллі.

     (За Г. Петровим, 243 сл.)

 

   № 14. Визволив земляка з кріпацтва

 

 У минулому кріпак, Шевченко, повернувшись до Петербурга із заслання і невдовзі зустрівшись із кріпацькою родиною Соколових (Соколенків ), глибоко перейнявся її долею: його зачарувала незвичайна врода сестер Одарки й Горпини. Душею прихилився до їх брата Петра – художника. У розмові з художником Григорієм Честахівським вигукнув:”Горе-горенько у світі, лишенько тяжке, яке добро гине, і нікому рятувати! “

 І сам без грошей, ще зовсім необлаштований, вирішує вирятувати з неволі хоча б Петра, який, окрім малярського, ще й поетичний хист мав. Запраглося, щоб і Петро відчув ту радість волі, яка до нього, Тараса, прийшла 22 квітня 1838 року. Збір коштів організував незабарно. До князя Голіцина, який привіз сюди Соколових з України для власної обслуги, упрохав піти одного зі знайомих в Академії мистецтв. Понесли князеві 300 карбованців. Так відповів: “Мало. Тисячу карбованців!” Кріпосник є кріпосник: чому б задешево мав віддавати раба, притім обдарованого, на навчання якого гроші трачено?

 Ще два  роки тривало збирання необхідної суми. Із Петром Соколовим за цей час  Шевченко встиг добре подружитися.  Вони зустрічалися в академічній квартирі Кобзаря.  Петро розповідав про рідний Славгород на Харківщині (тепер на Сумщині ), про ближній Тростянець, куди потрапив шестирічним, співав українських пісень, допомагав у підготовці до друку Шевченкового “Букваря”. До наших днів дійшли малюнки й вірші Петра, в яких відтворюється образ Кобзаря, обставини його життя. Шевченко дбав, аби друг-кріпак удосконалював художню майстерність, мав змогу відвідувати класи Академії мистецтв.

 Хвилююча мить настала наприкінці грудня 1860 року. Князь підписав, нарешті, відпускну. Чутки про відміну кріпосного права зробили його поступливим. Тисячі карбованців так і не назбирали, на 900 дав згоду князь.

 Першим привітав із волею вчорашнього кріпака, нашого земляка, Тарас Шевченко.

      (За Г. Петровим, 254 сл.)

 

    № 15. “Попівська академія  ”

 Землі навколо Залізняка Герасим Кондратьєв віддав своєму синові, а землі на північній стороні села подарував протопопу Сумського полку. Тут виник хутір , який більше сорока років належав протопопові. У його честь і назвали - Попівкою. У 1766 році хутір придбав ад’ютант фельдмаршала Румянцева-Задунайського  -  Паліцин Олександр Олександрович, якого зачарувала тутешня місцевість, надихнула на творчість. Людина ця – різнобічної обдарованості та житейської простоти, безкорисливості. До нього зверталися ті , хто починав малювати чи писати, хто цікавився архітектурою чи гравіюванням , перекладали з німецької та французької мов. У кожній галузі мистецтва він мав хист і смак. До нього потягнулися, як до світла, діти не тільки малопомісних поміщиків, а й різночинців. Одні постійно жили в нього, навчаючись, інші приїздили на консультації. У народі згодом і маєток О. Паліцина, і студії в ньому стали називати ”Попівською академією”.

 Авторитет О. Паліцина настільки швидко ріс в окрузі, що вже наступного 1767 року поміщики сумські клопоталися перед царським урядом про відкриття університету в Сумах. І це не випадково, адже в Сумському полку було більше шкіл, ніж у Харківському. Але, на жаль , царський уряд відповів відмовою. Треба віддати шану Паліцину, який зумів умовити свого улюбленця- учня , члена “Попівської академії В.Н. Каразіна ”(він на той час був впливовою особою в оточенні царя Олександра), щоб той знову просив уряд про відкриття університету, тільки тепер уже в Харкові.

 Зусилля В.Каразіна не стали марними, і в 1805 році в Харкові був заснований університет. Залізняківці можуть пишатися тим, що задум про Харківський університет народився в селі Залізняк, у  будинку Кондратьєва (стара школа) і що в цьому є вагома частка наших предків - Паліцина й Алфьорова.

     (За М.Теслею, 250 сл)

 

    № 16. Путивль

   Тисячолітній Путивль… Місто-воїн, місто-трудівник народилося під мирний стукіт бойових сокир сіверян. Виконуючи волю київського князя  Володимира Святославича: ”Це не добре, коли мало міст навколо Києва”,- вони почали будувати фортецю, “ставити город”. За задумом великого київського князя міста-фортеці , будівництво яких розпочалося в 988 році на східних і південних окраїнах Русі, повинні були стати надійним щитом від  набігів кочових племен.

  За свідченням набагато пізнішого, складеного в 1805 році опису Путівля, “про початок міста цього записів і грамот немає, але давність його в історії Русі й початок помітним є з 1139 року, засновники ж його князі новгород-сіверські…” Уперше Путивль згадується в Іпатіївському літописі в 1146 році у зв’язку з міжусобною війною новгород-сіверських князів Святослава та Ігоря Ольговичів із чернігівськими князями Володимиром та Ізяславом Давидовичами, котрі користувалися покровительством київського князя Ізяслава Мстиславича.

 У X – XII століттях Путивль мав сильні оборонні споруди. Із заходу й півночі він був оточений валами та глибокими ровами, із півдня й сходу місто омивали річки Сейм і нині пересохла Путивлька . Очевидно, від цієї річки місто успадкувало собі назву. Можна також допустити, що назва походить від слова “путь” адже Путивль належить до групи тих міст , що були розташовані на великому водному шляху “ из варяг у греки”.

 Тривалий час Путивль був не тільки дуже важливим шляхом із південних країн в землю Московську, а й надійним стражем кордонів Русі.

       (За В. Бєламовим, 217 сл.)

 

   № 17. Пліч-о-пліч із Кожедубом

 У Мануйла Дмитровича Тернюка, що жив у селі Михайлівка на Лебединщині, зростало п’ять синів,четверо обрали земні професії: інженер, агроном, учитель, будівельник. А п’ятий, Олексій, став льотчиком…

 Закінчивши сільську семирічну школу, хлопець поїхав навчатися до Сум, де мешкали родичі батька. Навчався в нинішній вісімнадцятій школі й одночасно в міському аероклубі. За направленням військового комісаріату випускника Олексія Тернюка зарахували курсантом Чугуївської військової авіашколи. Непомітно пролетіли роки навчання. Успішно склавши екзамени, отримав призначення продовжувати армійську службу в одному з авіаційних винищувальних полків Червоної Армії. Було це в 1940 році. А 22 червня 1941-го розпочалася Велика Вітчизняна війна: німецький фашизм віроломно напав на нашу Батьківщину. На фронт потрапив у 1942 році.

  За короткий час тоді ставали справжніми асами молоді льотчики: часті бойові вильоти за будь-якої погоди, жорстокі повітряні бої з лютим ворогом сприяли цьому. У цю пору до  полку прибула група сержантів – випускників Чугуївської авіаційної школи. Серед молодих пілотів вирізнявся невеликий на зріст, міцної статури юнак. Над світлими очима – пухнасті брови, білозуба щира посмішка, а слова вимовляв твердо, виважено – характерна ознака небалакунів. Познайомилися.  Це був Іван Кожедуб , уродженець села Ображіївки Шосткинського району, що на Сумщині. “То ж ми з тобою земляки”, - радісно потис його руку Тернюк. І відтоді вони міцно потоваришували …

 Група Тернюка вже закінчувала опановувати польоти на літаку Ла -5 (конструктора Лавочкіна ), а новоприбулі сержанти тільки-но приступили до опанування ним. Тому Олексій ділився знаннями з новачком, розповідав про особливості керування машиною. Якось під час тренувального польоту в літака Кожедуба відмовив двигун, і сержант не розгубився – прийняв правильне рішення, урятувавши себе й літак: пригадав поради старшого товариша Тернюка …

 Із кожним боєм зростала майстерність пілота, урізноманітнювалася тактика ведення боїв, збільшувалася кількість знищених ворожих літаків. Через п’ять місяців фронтових боїв І. Кожедуб довів рахунок збитих літаків до двадцяти. На початку лютого 1944 року йому було вперше присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 19 серпня цього ж року – удруге , а 18 серпня 1945 року – утретє. Усього за роки війни Іван Микитович Кожедуб здійснив 326 бойових вильотів.

 За мирне небо, вільне життя билися пліч-о-пліч із клятими окупантами сини рідної Сумщини – аси Кожедуб і Тернюк, знищивши вдвох 73 ворожі літаки: перший - 62, а  другий – 11…

      (За В. П’янковим , 343 сл.)

 

 

 

                            №18. Як утворилося місто Суми

   До центру Сум ви потрапляєте, переїхавши мостом через чарівний Псел. Розміщується центр на порівняно невеликому плато, оперізаному з трьох боків річками: Пслом - зі сходу, Стрілкою (раніше вона звалася Сумкою) - із заходу і Сумкою (колишня назва Сума) - із півночі. Три водні артерії, що здавна були надійним природним захистом, зумовили заснування Сум українськими переселенцями з-за Дніпра саме на цьомі місці. Тут новоприбулі козаки, селяни й міщани на чолі з отаманом Герасимом Кондратьєвим, побудували в середині вісімнадцятого століття "Сумин городок", як спочатку називали в документах Суми.

   На кількох чавунних колонах, що збереглися від старого часу на Покровській площі, можна побачити дивну на перший погляд емблему, відлиту з такого ж чавуну: три мисливські сумки на полі традиційного геральдичного щита. Це герб Сум.

   У його основу покладено легенду: там, де збігаються три річки, за сивої давнини було знайдено три сумки. Це підказало назву заснованого тут міста. Що ж, основа легенди цілком реальна. Продиктована вона бажанням осмислити назву міста в географічному контексті навколишньої місцевості з вузлом трьох річок, дві з яких - Сума і Сумка - мали споріднені назви. Від цих річок місто успадкувало своє ім'я.

   Уже давно місто переступило через Псел і розкинуло свої квартали на лівому березі.

                                                                       (За А. Дейнекою, 203 сл.)

 

 

 

 

                    №19. Кролевецькі рушники в долі Шевченка

   У той час буяла весна. Зручно всівшись у невеликому тарантасі, Тарас жадібно вдихав світле ранкове повітря, милувався першоквітами, що різнобарвними зірницями майоріли обабіч щирокого Московсько-Київського тракту.

   Як піднялися на узвишшя, побачив древній Кролевець, що широко розкинувся в понизів'ї. Із-поміж густих дерев біліли високі дзвіниці Преображенської, Покровської та Миколаївської церков. А далі, поміж смарагдовими  луками блищала річка. Краса та й годі!

   Повертаючись поштовими кіньми з України до Петербурга, Тарас Шевченко вперше зробив короткочасну зупинку в цьому повітовому містечку, де милувався тими прекрасними храмами, де дізнався про знаменитих ткачів, вироби яких славилися далеко за межами неньки України. Шевченко вирішив довше пожити в чудовому Поліському краї, оповитому густим пралісом і багатому на славні події минувшини.

   Ось і ошатний будинок на східній околиці Кролевця. Він увесь птопав у зелені розкішного саду, від доспілих яблук і груш якого линули довкола ті духмяні пахощі, що сповнюють повітря серпневої пори.

   Триразове перебування Шевченка в Кролевці назавжди залишилося в народній пам'яті. Тут у майстрів художнього ткацтва  поет  замовив на своє майбутнє весілля святкові рушники. Проте не судилося: згодом ними увінчають Кобзареву труну, у якій він повертатиметься з чужини  в Україну. Окремою і найбільш яскравою сторінкою в кролевецькій Шевченкіані є численні  декоративні полотна майстрів фабрики художнього ткацтва. До кожного ювілею поета вони розробляють малюнки й за ними тчуть перебірні рушники, панно тощо.

                                                                 (За І. Корнющенком, 240 сл.)

 

                       №20. Основоположник сумського театру

   На жаль, мало хто знає зараз про такий цікавий факт: перший український професійний театр на Лівобережжі в позаминулому столітті виник саме в Сумах. Коли ж конкретно це сталося, хто був ініціатором такої доброї справи?

   Узимку 1865 року на території сумського базару виріс незвичайний дощаний будинок. А по всьому місту з'явилися афіші, котрі сповіщали: "У Сумах відкривається театр, приходьте на першу виставу!" Громадяни посунули до "храму Мельпомени", як жартівливо називали театр представники місцевої інтелігенції. На устах у всіх було прізвище Михайла Бабича, котрий власним коштом той театр звів і непогано обладнав.

   Коли помер батько М. Бабича, він успадкував його чималу спадщину і тоді ж вирішив на власні кошти звести приміщення сумського театру.

   Весело в морозяному повітрі зацюкали сокири майстровиків, заспівали пилки. Бабич днював і ночував на будівництві, й от рівно 158 років тому, мрія  ентузіаста здійснилася.

   Що ж ставилисумські актори на своїй першій професійній сцені? Афіші, писані від руки й розклеювані на стовпах і парканах, закликали сум'ян подивитися "Одруження" Василя Гоголя (батька Миколи Гоголя), "Назар Стодоля" Тараса Шевченка, "Сватання на Гончарівці" Григорія Квітки-Основ'яненка, водевілі Костянтина  Тарновського тощо.

   Та йшов час, український репертуар вичерпувався: українських п'єс було мало. Спробували ставити російські - одвернувся глядач. Що ж робити? І тоді М. Бабич вирішив писати сам. Із-під пера драматурга виходить  цілий ряд п'єс, присвячених головним чином життю тогочасного села. Це були комедії, що дуже подобалися публіці: "Чудна комедія, або Не роздивився, із ким перевінчався", "Смішний погляд, або Справа навпаки", "Чумак, або моторна дівчина", "Гусар, або Цікава думка" (1873). Написані в 1860 - 1870-ті роки п'єси Михайла Бабича входили до репертуару сумської, харківської та інших українських театральних труп.

                                                                    (За Г. Хвостенком, 324 сл.)

                             №21. Шевченко-художник на Сумщині

   Тарас Григорович Шевченко бував на Сумщині кілька разів. Подорожі Кобзаря нашим краєм широко відбиті в його літературній спадщині. Крім цього, із Сумщиною пов'язано близько десятка творів Шевченка-художника.

   У своїх мистецьких творах, навіяних перебуванням на Сумщині, Шевченко виявив більшість тих рис і  якостей, які характеризують його як живописця і графіка. У них також виявляється глибокий реалізм, демократична спрямованість, прагнення відтворити правду життя. Творам Шевченка притаманні поетична задушевність, майстерність малюнка, велика простота й виразність картин, емоційна сила й гуманізм.

   Ряд малюнків Шевченка зберігався в різних осіб із Сумщини. Так, портрет М. Г. Рєпніна, малюнок "Сліпий" ("Невольник") та інші у свій час належали О. В. Капністу, після його смерті зберігалися в членів його родини в селі Михайлівці Лебединського району. Інші малюнки Шевченка зберігалися в різних членів родини Лазаревських із села Гирівки Конотопського району, у Н. О. Хрущової з села Лихвин, де гостював Шевченко.

   Хронологічно першим малярським твором Т. Шевченка, пов'язаним із Сумщиною, є портрет ротмістра Йосипа Федоровича Рудзинського, сина кролевецького повітового лікаря Ф. П. Рудзинського. Цей твір Шевченка, як і більшість його портретів, відзначається глибокою увагою до внутрішнього стану людини, її психологічної характеристики.

   Влітку 1845 року Т. Г. Шевченко приїжджав на Іллінський ярмарок у Ромни. Із літа цього ж року збереглося кілька недатованих його малюнків, зокрема це "Дерево", "Узлісся" та інші. А першим пейзажним малюнком Шевченка з Сумщини є "Урочище Стінка" (таку назву має одна місцевість у Роменському районі). У ньому чудово передається почуття широкого простору, усе бачене зображене з високої гори, немов із пташиного польоту.

   Під час перебування у Лифині 1859 року (тепер село Лифине Лебединського району)  Шевченко створив серію малюнків під загальною назвою "У Лихвині". Серед них офорт "Приятелі", етюд "Дуб", портрет    Н. Хрущової, портрет селянки, портрет садівника.

   У серпні 1859 року Шевченко повертався з Київщини до Петербурга. По дорозі він вирішив відвідати село Гирівку біля Конотопа, де проживала родина Лазаревських. Поет щиро дружив із братами Лазаревськими, а вони, у свою чергу, надавали йому всіляку підтримку ще під час поетового заслання, а потім у Петербурзі. Тож перебуваючи з 21 по 25 серпня в Гирівці, Шевченко на знак великої вдячності намалював портрет їхньої матері - Афанасії Олександрівни, яку й сам називав своєю "рідною і щирою улюбленою матусею".  

   Ось такі незабутні віхи перебування Шевченка-художника на Сумщині.

                                                                           (За Ю. Ступаком, 239 сл.)

 

 

                       №22. Гетьманські столиці на Сумщині

   Автономне державне управління в Україні, що постало в горнилі національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, мало назву Гетьманщина. Вона тривала з 1654 по 1782 рік. Протягом Гетьманщини в різні часи її існування було три міста, які виконували столичні функції. Це міста Чигирин, Батурин, Глухів. Мова буде про два останніх із них, що стосуються безпосередньо Сумщини.

   Отже, Батурин... У різні роки Батурин був столицею гетьманів Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи.

   Ще до занепаду Чигирина на Лівобережній Україні з'явилася нова гетьманська столиця - Батурин. Це сталося під час гетьманування Петра Дорошенка. У 1668 році він призначив своїм представником на Лівобережжі чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного, а сам повернувся на Правобережжя воювати проти поляків. Але вже через рік у Глухові відбулася козацька рада, на якій Многогрішного обрали гетьманом України з дотриманням усіх формальностей. На Глухівській раді постановили, що новою гетьманською столицею буде Батурин (до цього нею був Чигирин).

   Можливо, однією з причин цього було вигідне розташування Батурина в центрі Сіверщини, із якою пов'язував усе своє життя та політичну діяльність Многогрішний. А ще новий гетьман був родом із Коропа - міста поблизу Батурина. Так син простого селянина з Коропа Дем'ян Многогрішний, який розпочав козацьку службу ще при гетьманові Богдані Хмельницькому, започаткував батуринський період історії Гетьманщини, ставши першим "батуринським" гетьманом. Дем'ян Многогрішний твердо стояв на ґрунті самостійності України, не раз відверто висловлювався проти загарбницької політики Москви.

   А потім гетьманом був Іван Самойлович ...

   Але в 1687 році після усунення царем І. Самойловича Мазепа став гетьманом. Довідавшись про плани Петра I скасувати козацький устрій Гетьманщини та її автономію, І. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Після поразки антимосковської коаліції в Полтавській битві (27 червня 1709 р.) військо російського царя жорстоко знищило українське місто Батурин - гетьманську столицю.

   Після знищення Батурина Глухів став столицею Гетьманщини і резиденцією українських гетьманів (із 1708 по 1784 р.). 17 (6) листопада 1708 р. на спеціальній раді, яка проходила на майдані між Троїцьким собором та Миколаївською церквою під пильним оком російських урядовців гетьманом був обраний стародубський полковник Іван Скоропадський.

   Із цього часу Глухів було проголошено столицею Лівобережної України.

                                                                   (За В. Вечерським, 298 сл.)

 

                                  №23. Яблуня-колонія

   Цій унікальній яблуні вже понад 200 років. Знаходться вона в селі Андріївка біля Кролевця Сумської області (вулиця Андріївська, 51).

   Місцеві жителі називають цю яблуню "колонією", а ще "крученою" і "лозівкою". Дерево приваблює сюди туристів тим, що росте у вигляді куща - колонії з 15 пов'язаних між собою родинних дерев. Площа яблуні - один квадратний кілометр!

   У тіні гілок яблуні знаходиться могильна плита князя, колишнього господаря маєтку, який помер у 1848 році. Цвіте ця диво-яблуня в період квітування звичайного саду. Оскільки яблуня-колонія - це цілий сад, то плодоносить щороку тільки половина її дерев, а друга половина відпочиває. Яблука середнього розміру, солодкі і терпкі на смак.

   У грудні 1998 року указом Президента України диво-яблуня отримала статус заказника загальнодержавного значення.

                                                                      (За Є. Котькало, 118 сл.)

                               №24. Гора Золотуха

   Гора Золотуха розташована неподалік від міста Ромни. У товщі гори можна відшукати цілий набір корисних копалин. Але головне - тут знайшли першу українську нафту!

   Гора Золотуха відома ще й сумною подією. У вересні 1918 року більшовицький каральний загін розстріляв у цьому місці єпископа Барсонофія - настоятеля Кирило-Білозерського монастиря, ігумена Ферапонтового монастиря Серафима та чотирьох жителів.

   У роки радянської влади  гора Золотуха була перетворена в смітник кісток забитої худоби, там же був побудований свинарник, потім улаштований кар'єр.

   Улітку 2020-го року на Золотусі почалися пошуки останків мучеників із залученням фахівців із відділу криміналістики Генеральної прокуратури. Наступного року роботи продовжила експедиція, очолювана ігуменом Дамаскіним. Останки так і не були знайдені. Усі розстріляні зараховані до лику святих Новомучеників Кирилівських. У 1998 році на горі Золотуха встановлено Поклінний Хрест, а нині закінчено будівництво каплиці.

                                                                              (За Є. Котькало, 128 сл.)

 

 

                     №25. Скороход XX-го століття

   Це наш славний земляк - Володимир Степанович Голубничий, який народився 2 червня 1936 року в Сумах. Один із найкращих майстрів спортивної ходьби в історії легкої атлетики.  Заслужений майстер спорту. За роки наполегливих тренувань і виснажливих змагань В. Голубничий подолав дистанцію двох екваторів, а це понад 80 тисяч кілометрів! Його недарма назвали найкращим скороходом XX століття й обрали разом з іншими двадцятьма чотирма атлетами сучасності Членом Зали Слави Міжнародної Асоціації легкоатлетичних федерацій у Барселоні.

   За свою спортивну кар'єру сумчанин Володимир Голубничий брав участь у п'яти (!) Олімпійських іграх, із яких дві - 1960 року в Римі та 1968 року в Мехіко - він виграв, а в Токіо (1964 рік) та Мюнхені (1972 рік) завоював відповідно бронзову та срібну медалі.

   А починалося все з уболівання за свого товариша, який займався спортивною ходьбою. На міських змаганнях той умовив Володю вийти на дистанцію разом із ним. І вони фінішували з однаковим результатом. На новачка звернули увагу, але пройшли роки, перш ніж ім'я Володимира  Голубничого стало відомим.Уже в 17 років він виграє чемпіонат України серед дорослих у ходьбі на 10 кілометрів, залишивши позаду багатьох іменитих суперників. А через два роки на змаганнях у Києві стає світовим рекордсменом у ходьбі на 20 кілометрів.

   І на заслуженому відпочинку Володимир Степанович не полишав активно передавати молодим спортсменам свій багатий досвід. Школу Голубничого пройшли сотні юнаків і дівчат, чимало з яких стали відомими. Серед них майстри спорту міжнародного класу Раїса Синявіна й Тетяна Кривохижа - володарі Кубку країни зі спортивної ходьби, Анатолій Козлов - неодноразовий чемпіон України, багато інших вихованців тренера, які стали переможцями і призерами спортивних змагань.

    Сумчани високо поцінували спортивні здобутки славного земляка. У 1995 році йому присвоєно звання "Почесний громадянин Сум".

                                                                                         (З інтернету, 263 сл. )

 

 

 

                №26. Легенда українського спорту

   Леонід Жаботинський (1938-2016) - великий український спортсмен-важкоатлет, справжній богатир, людина-легенда, чиє прізвище стало буквально прозивним - ним називали будь-якого силача. А між тим виходець із простої селянської родини на Сумщині (с. Успенка) був справжнім самородком із народу, чия спортивна біографія і шлях до успіху могли б лягти в основу голлівудського фільму.

   Дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968) з важкої атлетики, чотириразовий чемпіон світу (1964, 1965, 1966, 1968), дворазовий чемпіон Європи (1966, 1969), п'ятиразовий чемпіон країни (1964 - 1969), автор    19-ти (!) світових рекордів, заслужений майстер спорту Леонід Іванович Жаботинський спілкувався з керівниками держав, вінценосними особами, відомими політичними, світовими зірками, але при цьому завжди залишався простою і доступною людиною. Ним захоплювався сам               А. Шварценеггер.

   У 1965 році під час турніру з важкої атлетики у Відні до українського велетня боязко підступив місцевий 17-річний юнак, який займався культуризмом, і якось сором'язливо попросив автограф. Тієї миттєвої зустрічі Жаботинський не запам'ятав.  Ішли роки... І яким же було здивування Леоніда Івановича, коли через 39 років він отримав телеграму із запрошенням приїхати в гості до губернатора Каліфорнії, усесвітньо відомої голлівудської кінозірки Арнольда Шварценеггера. При зустрічі він сказав Л. Жаботинському: "У важкій атлетиці, де сяють найбільші зірки світу, Леонід Жаботинський був для мене більшим за життя. У підлітковому віці світлина Жаботинського висіла над моїм ліжком".

   Прославлений український силач-важкоатлет Леонід Іванович Жаботинський відійшов у вічність 16 січня 2016 року, похований у            м. Запоріжжі.

                         (Із фондів Сумської обласної дитячої бібліотеки, 206 сл.)

 

 

 

                 №27.Золоті весла Олександра Шапаренка

   Олександр Максимович Шапаренко - визначний український веслувальник-байдарочник. Народився майбутній чемпіон багатьох знакових змагань 16 лютого 1946 року в селищі Степанівка, що поблизу Сум. На початку літа 1959 року 13-річний Сашко прийшов на водну базу "Авангард", яка розташована в Сумах на березі Псла. Там саме набирали охочих займатися веслувальним спортом. Тренерами юного Шапаренка стали Емма Грищенко, а потім Валентин Пятлін, які відточували майстерність та гартували характер майбутнього чемпіона.

   Сумська команда байдарочників тоді ще не мала спортивних зірок, майстрів спорту, але була напрочуд дружною і складалася з відданих веслувальному спорту юнаків, які тренувалися сумлінно й напружено. На перших же змаганнях, виступаючи на байдарці-двійці, Олександр Шапаренко з напарником посіли третє місце, яке здобули завдяки надзвичайному напруженню сил і на яке Сашко майже не мав надій. Ця перемога над собою дала йому найважливіший урок: боротися на дистанції слід до останку, навіть коли здається, що шансів на перемогу немає. Подібне через багато років із Шапаренком трапиться на Олімпіаді в Мехіко. Після срібного фінішу на байдарці-одиночці Олександр настільки перевтомився, що навіть знепритомнів. А через годину він знову стартував уже на байдарці-двійці з Володимиром Морозовим. І пара наших веслярів виборола олімпійське золото!

   Так саме з вод тихоплинного Псла прослався чемпіонський шлях нашого славного земляка - Олександра Шапаренка. Попереду в нього була довга спортивна кар'єра, чудові перемоги: звання олімпійського чемпіона Олександр Максимович здобував двічі (у 1968 і 1972 роках), чемпіона світу - сім разів, чемпіона Європи - тричі, чемпіона країни - 18 разів!

                              (Із фондів Сумської обласної дитячої бібліотеки, 236 сл.)

 

 

                      №28. Прославлений стаєр

   Володимир Петрович Куц - легкоатлет-стаєр 1950-х років, дворазовий олімпійський чемпіон 1956 року в Мельбурні в бігу на 5 та 10 кілометрів, заслужений майстер спорту. У 1956 та 1957 роках його визнавали найкращим спортсменом світу. Багаторазовий рекордсмен світу з бігу на 5000 і 10 000 метрів. А народився легендарний бігун 7 лютого 1927 року в селі Олексине Тростянецького району, що на Сумщині.

   Перший виступ В. Куца на XVI Олімпіаді в австралійському  Мельбурні (забіг на 10 000 метрів) відбувся 23 листопада 1956 року. У цьому забігові брали участь 14 спортсменів, але безперечними фаворитами були двоє: Куц та англієць Пірі. Більшість спеціалістів надавали перевагу англійцю, котрий незадовго до Олімпіади в очному поєдинку не тільки випередив відчайдушним ривком Куца на дистанції 5000 м, але й відібрав у нього рекорд. І ось Мельбурн... Але Куц уже готовий до будь-якого темпу, до будь-яких ривків! Нарешті, двадцять п'яте, останнє коло. Наш бігун робить ривок, ще ривок - і основний суперник Пірі залишається далеко позаду. Над стадіоном лунає різними мовами оглушливе "ура! ура!" Коли Куц розірвав фінішну стрічку, йому здалося, що саме небо втратило олімпійський спокій.

   Але чи зуміє В. Куц через декілька днів так само блискуче пробігти ще одну дистанцію -  у п'ять тисяч метрів? Здавалося, що зробити це йому буде неймовірно важко. Та біг Куца на п'ять тисяч метрів показав, що його тактика різноманітна й нешаблонна. Куц тепер біг на відрив у найвищому темпі на фінішну стрічку, де на нього чекала вже друга поспіль золота олімпійська медаль.

                              (Із фондів Сумської обласної дитячої бібліотеки, 233 сл.)