Збірник документів та матеріалів з історії України "Наша історія"

Про матеріал

У даному посібнику «Наша історія» вміщено історичні документи та матеріали від початку життя перших кочових племен на території України до подій Першої світової війни для вивчення, розширення та закріплення знань здобувачів освіти (для учнів 5-9 класів) про історичні події різних часів на території нашої держави. Під час уроків, позакласних заходів, на історичних гуртках вчителі та учні можуть використовувати даний посібник як додатковий засіб історичної інформації.

Перегляд файлу

Рачинська гімназія

Тараканівської сільської ради

-2024-

Рачинська гімназія

Тараканівської сільської ради

« Наша історія»

Посібник документів

матеріалів

Історія України

-2024-

І.М. Боярчук

«Наша історія». Посібник документів і матеріалів. Історія України – 2024 рік, - 162 с.

Схвалено методичною радою Рачинської гімназії №5 від 28.12.2024 року

Автор: Боярчук Іванна Миколаївна, вчитель історії Рачинської гімназії Тараканівської сільської ради

Анотація

Під час уроків, позакласних заходів, на історичних гуртках вчителі та учні можуть використовувати даний посібник як додатковий засіб історичної інформації.

Геродот. Історії в дев’яти книгах. Книга IV. Мельпомена

Геродот народився близько 484 року до н. е. в невеликому містечку Галікарнасі на узбережжі Середземного моря (нині турецьке місто-курорт Бодрум). Майже 10 років Геродот плавав по морях, мандрував, слухав різних людей і робив записи. Він об’їздив Вавилону, Асирію, Єгипет, Малу Азію, Геллеспонт, Північне Причорномор’я, Балканський півострів від Пелопоннесу до Македонії і Фракії. Близько 445 року до нашої ери він прибув в Афіни і там уперше почав читати уривки зі свого творіння. Композиційно твір ділиться на дві частини. У першій Геродот викладає історію Лідії — найдавнішої країни на півострові Мала Азія, в яку вдерся перський цар Кір Великий. У цій же частині він розповідає про Єгипет, звичаї і вдачі цієї країни, оповідає про історію Персії, наводить різні етнографічні та географічні відомості. У другій частині, яка вважається головною, відображені історія і події греко-перських воєн. Розповідь закінчується взяттям еллінами Сеста в 479 році до н. е. В своїй Історії, розділеній пізніше на 9 книг і названих за іменами 9 муз, Геродот також навів факти з життя великих людей, розповів про дивні звичаї варварів, дав уявлення про великі і дивні спорудах, зазначив незвичайні явища природи. В епоху Відродження Історію на латинську мову переклав Лоренцо Валла. Книга вийшла у Венеції в 1479 році, і з цього моменту почалося її розповсюдження серед учених і політиків держав Європи. Історія Геродота увійшла до бібліотеки практично всіх вищих навчальних закладів різних країн світу. Помер у 425 році до н. е

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111165142.png$ 11. <...> Із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали й завдали їм чимало прикростей массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити

<...>. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й зайняли її.

12. Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор. Здається, кіммерійці, тікаючи від скіфів до Азії, оселися на півострові, де тепер розташоване еллінське місто Сінопа. Очевидно також, що скіфи, переслідуючи їх, удерлися в Мідію, збившись зі шляху. Бо кіммерійці весь час тікали вздовж моря, а скіфи, маючи праворуч від себе Кавказькі гори, збочили зі шляху в бік суходолу й вдерлися до мідійської землі. <...>

17. <...> Від гавані борисфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії), від неї і далі перший народ, котрий можна зустріти, це калліпіди, які є напівелліни і напівскіфи, над ними є інший народ, що називається алізонами. Вони й калліпіди взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю й цибулю та часник і сочевицю та просо. Над алізонами живуть скіфи-оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж. Ще далі над ними живуть неври, а далі на північ від неврів, наскільки я знаю, є незалюднена країна. Оці народності живуть уздовж ріки Гіланій на заході від Борисфена.

18. Якщо перейти Борисфен, ідучи від моря, то спершу буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфи-землероби, яких елліни, що живуть уздовж ріки Тіпаній, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами. Отже, ці скіфи-землероби живуть на сході на відстані трьох днів шляху до ріки, що називається Пантікап, а на півночі на відстані, якщо пливти, одинадцять днів, там джерела Борисфена. Далі країна, що над ними, це пустеля великих розмірів. За пустелею мешкають андрофаги, які є окремою народністю, яка не належить до скіфів. А далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки я знаю, там нема іншого народу.

19. На схід від цих скіфів-землеробів, якщо перейти ріку Пантікап, у тій країні мешкають кочовики, також скіфи, які нічого не сіють і не обробляють землю. Уся ця країна позбавлена дерев, за винятком Гілеї. Ці кочовики живуть на схід на відстані чотирнадцяти днів шляху й доходять до річки Герр.

20. За Герром простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші й найчисленніші, і вони вважають інших скіфів своїми невільниками. Вони на півдні сягають аж до Таврики, а на схід – до рову, який, як я сказав, прокопали народжені від сліпих, і до гавані на Маєтідському озері, що називається Кремни. Деякі інші частини їхньої землі доходять до ріки Танаїда. Вище на північ від царських скіфів мешкають меланхлайни, це вже інша народність, не скіфська. Вище від меланхлайнів, наскільки я знаю, є болота й незалюднена країна.

23. <...> Отже, до країни цих скіфів, яку я описав, уся земля рівна з жирним ґрунтом, але далі вона кам’яниста й нерівна. Коли перейти на значну відстань від цієї кам’янистої землі, прийдеш до узгір’їв високих гір, де живуть люди, які, кажуть, усі від народження – і чоловіки і жінки – лисі <...>, у них плоскі носи й великі підборіддя, вони розмовляють своєю мовою, але одягаються так, як скіфи, і годуються плодами якихось дерев

<...>. Цей народ називається аргіппаї <...>.

71. <...> Могили їхніх царів розташовані в місцевості Геррів, у тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тимпривозили, супроводжують його. І коли так вони об’їздять із покійником усі племена, вони прибувають у країну Геррів, яка є областю останнього підвладного їм племені й місцем поховання царів. Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. У просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника й куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібло та мідь вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю й споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим <...>.

81. <...> Яке число населення Скіфії, я не спромігся вточнити, але чув різні твердження про їхнє число: одне – ніби населення її дуже велике, а інше – ніби справжніх скіфів досить мало. <...>

110. <...> Про савроматів розповідають таке. Коли елліни билися з амазонками (а амазонок скіфи називають ойорпата, а ця назва означає грецькою мовою чоловіковбивці, бо ойор – це їхньою мовою чоловік, а пата – вбивати), тоді, кажуть, елліни після перемоги на Термодонті відпливли на своїх кораблях із усіма полонянками, яких вони захопили, але на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх. Проте амазонки не вміли поводитися з кораблями, не знали, як користатися ні кермом, ні вітрилами, ні веслами. Коли вони зарізали чоловіків, вони віддалися на волю хвиль і вітру. І так вони прибули на Маєтідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з кораблів, пішли далі вглиб країни. Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства <...>.

Запитання до теми

Межі розселення скіфів?
За рахунок чого жили скіфські воїни?
Що свідчить про могутність Царської Скіфії?
На які групи ділились скіфи?

Фукідід про державу скіфів

- давньогрецький історик, автор основ історичної критики. Його авторству належить незавершена «Історія Пелопоннеської війни», перший історичний твір, в якому вивчаються раціональні причини і наслідки подій.

<...> З усіх царств Європи, що лежать між Іонійською затокою і Евксінським Понтом, воно (царство одрисів11) було наймогутнішим щодо кількості доходів і взагалі добробуту; однак щодо військової сили й чисельності війська воно значно поступається перед царством скіфів. Зі скіфами не може зрівнятися жоден народ не тільки в Європі, але і в Азії; і жоден народ сам по собі не в силі встояти проти скіфів, якби всі вони жили між собою у згоді <...>

Запитання до теми

Чому скіфи були вправними воїнами?

Страбон. Опис скіфів

римський географ, історик, мандрівник грецького походження. Народився в Амасії, Понт, Римська республіка. Походив із заможної родини, яка служила понтійському царю Мітрідату VI Евпатору напередодні римського завоювання. Дід Страбона по лінії матері підтримав римлян у Третій Мітридатовій війні[2]. Протягом життя подорожував по Малій Азії, Греції, Італії, Близькому Сходу, Єгипту, Ефіопії. Проживав у Римі в 44—31 роках до н.е. Навчався філософії у перипатетиків, зокрема Боета Сидонського. Наймовірніше, мав римське громадянство[2], підтримував римську імператорську владу. Помер у Римській імперії у віці 87 років. Автор 17-томної «Географії» (бл. 23), що є підсумком географічних знань про світ часів античності (у 7-й та 11-й томах — опис українських земель). Також автор частково втрачених «Історичних записок» (20), задуманих як продовження Історії Полібія, що описували події від 146 до н. е. (зруйнування римлянами Коринфа та Карфагена) до 31 до н. е. (битви при Акції).

Наведені далі рядки поета [Гомера] свідчать про те, що він об’єднав з ними (тобто місійцями12) і гіппемолгів13, і галактофагів14, і абіїв15, які є скіфами й сарматами, що живуть у кибитках. Адже й тепер ці народи й племена бастарнів16 здебільшого змішані з фракійцями, які живуть по той бік Істру, але також почасти і з тими, які живуть по цей бік ріки <...>.

У той час це море [тобто Чорне] було неприступне для плавання через сильні бурі й дикість народів, які жили по його берегах, головним чином скіфів, що приносили іноземців у жертву богам, і тому воно називалось Аксенським. А пізніше, коли іонійці заснували по його берегах свої колонії, воно стало називатися Евксінським.

Кажуть, що Гомер, через незнання, не згадує про скіфів і про їх жорстоке поводження з іноземцями <...>, через що й саме море називалось Аксенським, тобто негостинним. Замість того Гомер вигадав якихось ніде не існуючих доблесних гіппемолгів, галактофагів і абіїв. Але як же могли люди тих часів називати море негостинним, коли вони не знали про дикі звичаї прибережних його жителів і цих самих людей? А це ж, безперечно, скіфи. Раніше за місійцями, фракійцями й гетами не жили ні гіппемолги, ні галактофаги, ні абії. Але ще й тепер за ними живуть у кибитках так звані номади, які займаються скотарством і годуються молоком, сиром і здебільшого кумисом. Вони не складають гроші, не знають торгівлі, вміють тільки міняти один товар на інший. Як міг поет не знати скіфів, називаючи якихось доїльників кобилиць і людей, які годуються молоком? Адже його сучасники називали саме скіфів доїльниками кобилиць <...>. Немає далі нічого дивного й у тому, що Гомер, бачачи нашу пристрасть до збагачення й усілякі несправедливості через наші зобов’язання, назвав найчеснішим і найдоблеснішим такий народ, який зовсім не має справи ні з договорами, ні з нагромадженням грошей, але має все спільне, крім мечів і чаш для пиття. Адже у них насамперед навіть жінки спільні й діти, зовсім за вченням Платона. І Есхіл явно погоджується з нашим поетом, кажучи про скіфів, що вони «і кумису любителі, і справедливі скіфи». Така сама думка про них існує в еллінів і тепер. Дійсно, ми їх вважаємо дуже простодушними, зовсім не лукавими, значно скромнішими, ніж ми самі, і більш незалежними. <...>

Запитання до теми

Що говорив Страбон про життя скіфів?

Йордан. Історія готів

візантійський історик VI століття готського походження[1]. Народився у Нижній Мезії[1]. Так само, як його дід, був нотарієм, при аланському полководцеві Гунтігісі Базі, який служив Візантії[1]. Первісно був аріанином, пізніше навернувся до нікейського віросповідання. Можливо, був єпископом. Автор «Гетики» (551), фундаментальної праці про історію готів

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111170140.png$ <...> 34. В оточенні рік лежить Дакія, укріплена, ніби вінцем, крутими Альпами. З їх лівої сторони, яка схиляється до півночі від витоків р. Вісли, на величезних просторах проживає численне плем’я венедів. Хоч тепер їх назви змінюються в залежності від різних родів і місць проживання, все ж переважно всі вони називаються слов’янами й антами.

35. Слов’яни живуть від міста Новієнтуна й озера, яке називається Мурсіанським, аж до Данастра й на півночі до Вісли: болота й ліси заміняють їм міста. Анти ж, найбільш могутні з них, там, де Понтійське море робить дугу, простягаються від Данастра аж до Данапра. Ці ріки віддалені одна від одної на багато переходів. <...>

<...> 119. Після побиття херулів Херманаріх також пішов із військом на венедів, які, хоча й варті презирства через їхнє [погане] озброєння, але могутні чисельністю, спочатку зробили спробу чинити опір. Але нічого не значить чисельність нездатних до війни, особливо коли з ласки божої веде наступ велика кількість добре озброєного війська. Вони ж, як ми сказали раніше, або в каталозі народів, вийшовши з одного кореня, породили три народи, тобто венедів, антів і слов’ян, які хоч тепер лютують повсюдно за гріхи наші, проте всі підпорядковувалися владі Херманаріха.

<...> 246. Після смерті їхнього короля Херманаріха, вони (остготи), відділені від візиготів <...>, підпорядковані владі гунів, залишаються в тій самій державі, проте Амал Вінітарій утримав знаки відмінності своєї верховної влади.

247. Він, наслідуючи владу діда Вултулфа, хоч і поступаючись Херманаріху у вдачі, однак важко переносячи підпорядкування владі хуннів, потроху визволяючи себе від них, між тим прагнув виявити власну доблесть [і] рушив із військом у володіння антів. І коли підійшов до них, був переможений у першій сутичці, потім повів себе більш хоробро й короля їхнього за іменем Боз із синами його і 70 знатними людьми розіп’яв, щоб трупи повішених подвоювали страх похоронених.

248. Але після того... не зазнав поразки Баламбер, король гунів <...> повів війська на Вінітарія. І [вони] довго воюють, Вінітарій перемагає в першій і другій битвах <...>.

249. У третій же битві, за допомогою обману., коли обидва підійшли один до одного, Баламбер, поранивши пущеною стрілою в голову Вінітарія, вбив його [й] <...> оволодів усім народом готів. <...>

Запитання до теми

Де проживали готи на території України?
Яким було суспільне життя готів?
Що особливого було в їх військовій справі?

Прокопій Кесарійський. Про війну з готам

- візантійський пізньоантичний історик. Твори Прокопія Кесарійського — важливе джерело з внутрішнішньої і зовнішнішньополітичної історії Візантії й сусідніх держав кінця 5-6 століття, містять цінні відомості про східних і південних слов'ян та гуно-тюркські племена, суспільний устрій, господарство, організацію війська, побут тощо, подають історію їхнього вторгнення на Балкани.

У книзі «Таємна історія» (550 рік), що розповідала про скандальну хроніку імператорського двору, вперше вжив термін «анекдот».

<...> Народами склавинами й антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада. І для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади. Та, можна сказати, і в усіх інших справах однаково ведеться в обох цих варварських народів і встановилося давно. Єдиного бога, що насилає блискавку, визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому кров і всяку худобу. Не знають долі (фатуму) й зовсім не визнають, щоб мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу, і врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою врятували собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих жертв ворожать собі. Живуть вони в лихих (тимчасових – упоряд.) хатках, селячись далеко один від одного й переміняючи часто кожний своє житло. Виступаючи в битву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі щити й піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки, ані плаща, але тільки в коротких штанях стають битися з ворогами. В обох народів мова одна, проста й варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою; усі вони високі й надзвичайно міцні; тілом і волоссям не дуже білі й не русяві, і не впадають зовсім в чорне, а рудуваті всі. Життя проводять суворе й нецивілізоване, як і массагети, і дуже брудні, як і ті. Але вони зовсім не злі й не підступні й у простоті заховують гунські звичаї. Й ім’я у склавинів і антів колись було одне: за давніх часів і цих і тих звали спорами, для того, думаю, що заселяють край розкиданими й відокремленими оселями. Для того й займають великий край, бо більшу частину того берега Істра заселяють вони.

Запитання до теми

З ким воювали готи?
Кому чи чому поклонялись готи?
Яким був зовнішній вигляд готів?

Маврикій. Стратегікон

Маврикій (лат. Flavius Mauricius Tiberius Augustus, (539, Арабісd — 27 листопада 602, Нікомедія, Візантійська імперія)) — візантійський імператор (582—602) з династії Юстиніанів. Маврикієві іноді приписують т. зв. «Стратегікон» (рубіж VI—VII ст.) — твір, в якому містяться цікаві дані про військову справу у Візантії, а також про побут, суспільний лад, військову справу у антів, аварів, персів, скіфів, гунів.

<...> XI. Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх жодним чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко зносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі. До іноземців, що прибувають до них, вони ставляться ласкаво й, виявляючи їм знаки своєї поваги, [при переході їх] з одного місця в інше охороняють їх за необхідності, так що, якщо б виявилося, що через недбалість того, хто приймає в себе іноземця, останній зазнав [якоїсь] шкоди, той, хто приймав його раніше, починає війну [проти винного], вважаючи справою честі помститися за чужоземця. Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, протягом необмеженого часу, а, обмежуючи [термін рабства], певним часом пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися там [де вони знаходяться] на становищі вільних і друзів. У них велика кількість різноманітної худоби і плодів земних, що лежать у купах, особливо проса і пшениці. Скромність їх жінок перевищує всяку людську природу, так що більшість із них вважають смерть свого чоловіка своєю смертю й добровільно душать себе, не вважаючи перебування вдовою за життя. Вони селяться в лісах, біля важкодоступних рік, боліт і озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів. Необхідні для них речі вони заривають у схованках, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть життя кочове. Воювати зі своїми ворогами вони люблять у місцях, що поросли густим лісом, у тіснинах, на урвищах, з вигодою для себе користуються [засідками], раптовими атаками, хитрощами, і вдень, і вночі, винаходячи багато способів. Досвідчені вони також і в переправі через ріки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з тих, що залишаються дома, захоплених зненацька раптовим нападом, поринають у пучину води. При цьому вони тримають у роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні [ріки], дихають з їх допомогою, і це вони можуть робити протягом багатьох годин, так що абсолютно не можна догадатися про їх присутність. Кожен озброєний двома невеликими списами, деякі мають також щити». Вони користуються також дерев’яними луками й невеликими стрілами, намоченими особливою отрутою, сильнодійною. Не маючи над собою голови й ворогуючи один з одним, вони не визнають воєнного строю, нездатні битися в правильній битві показуватися на відкритих, рівних місцях. Якщо і станеться, що вони відважилися йти на бій, то вони в час його з криком трохи просуваються вперед усі разом, і якщо противник не витримує їх крику, похитнеться, то вони сильно наступають, в іншому разі починають тікати, не поспішаючи помірятися з силами супротивника в рукопашному бою. Маючи велику допомогу в лісах, вони направляються до них, оскільки серед тіснин вони вміють відмінно воювати. Часто здобич вони кидають під впливом розгубленості й біжать у ліс, а потім, коли наступаючі кидаються на здобич, легко піднімаються й завдають супротивнику зло. Словом, вони підступні й не тримають свого слова щодо договорів, їх легше підпорядкувати страхом, ніж подарунками. Оскільки між ними немає однодумства, то вони не збираються разом, а якщо й зберуться, то вирішене ними тут же порушують інші, оскільки пси вони ворожі один одному й ніхто не хоче поступитися іншому.

«Повість временних літ» про походження та звичаї східних слов’ян

- київський літописець та письменник-агіограф. З 1073 чернець Києво- Печерського монастиря. Автор «Житій святих князів Бориса і Гліба й Теодосія Печерського». Вважається упорядником (за іншою версією автором) «Повісті минулих літ». Помер і похований у Києво-Печерській лаврі.

У церковному календарі день вшанування пам'яті Преподобного Нестора Літописця припадає на 9 листопада. Цього дня в Україні, починаючи з 1997, відзначають День української писемності та мови.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111170629.png$ <...> Поляни, що жили осібно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського й назвалися полянами, а древляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і в’ятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати: [один] – Радим, а другий – В’ятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а В’ятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися в’ятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому (Південному – упорядник)] Бугу й по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було багато їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть міста їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія» [Усі племена] мали ж свої звичаї і закони предків своїх, і за(по)віти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А древляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі і в’ятичі, і сіверяни один звичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослов’я [було] в них перед батьками й перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі –з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві й по три дружини. А коли хто вмирав, чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять в’ятичі й нині. Сей же звичай держали й кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон. <...>

Запитання до теми

Які слов'янські племена проживали на території України?
Яким було повсякденне життя східних слов'ян?

«Повість временних літ» про заснування Києва

Повість временних літ, також Повість врем'яних літ, По́вість мину́лих літ — літописне зведення, складене в Києві в XI — на початку XII століття Нестором та іншими літописцями, яке лягло в основу всього наступного руського літописання. Одна з найдавніших літературних пам'яток в історії України, найдавніша велика літописна пам’ятка української мови[1][2][3].

«Повість врем'яних літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111170945.png$ <...> Коли ж поляни жили осібно й володіли родами своїми, (бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм), то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони містечко [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола міста ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими й називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні. <...>

<...> А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в древлян [було княжіння] своє, а дреговичі [мали] своє, а словени – своє в Новгороді, а другі [сиділи] на [ріці] Полоті, котрі й [називаються] полочанами. Од сих же [полочан на схід (?) є] і кривичі, що сидять у верхів’ї Волги, і у верхів’ї Двіни, і у верхів’ї Дніпра; їхнє ж місто є Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни [сидять на схід (?)] од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері – меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окремий народ – мурома. І черемиси – окремий народ, і мордва – окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі (поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани), бо сидять вони по [ріці] Бугу, а потім же волиняни. А се – інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. <...>

Запитання до теми

Коли було засновано Київ?
Кого вважають засновниками Києва?
Що назвали в честь менших братів Кия?
Що назвали в честь Либіді?

Похід Олега на Київ у 882 р.

Оле́г (давньорус. Ѡлегъ; ? — 912) — напівлегендарний київський князь (882—912) варязького походження. Родич або соратник Рюрика. Регент при княжичу Ігору. Згідно з «Повістю минулих літ» завоював Київ, убивши місцевих правителів, варягів Аскольда і Діра; після чого промовив слова «хай буде се мати городам руським». Здійснив похід на Константинополь (911). За переказом отруєний змієм, який виліз із черепа його мертвого коня.У іноземних джерелах невідомий. Прозваний у літописі Віщим, тобто чаклуном, волхвом.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111171316.png$ <...> У рік 6390 [882]. Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїнів: варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв місто Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв (місто – упоряд.) Любеч і посадив мужа свого. І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїнів у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і] сховавши воїнів своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: «Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но обоє до рідні своєї, до нас». Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [воїни] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви обоє не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се – син Рюриків». І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила – за святою Ориною. І сів Олег, князюючи, у Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати містам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися Руссю. Сей же Олег почав міста ставити й встановив данину словенам, і кривичам, і мерям. І встановив він варягам данину давати від Новгорода триста гривень на рік заради миру, що до смерті Ярославової давали [новгородці] варягам. <...>

Запитання до теми

В якому році Олег вирушив на Київ?
Яким чином він заволодів містом?
Яку реформу запровадив на київських землях князь?

Походи Олега на древлян, сіверян, уличів, радимичів і тиверців

<...> У рік 6391 [883]. Почав Олег воювати проти древлян і, примусивши їх, став із них данину брати по чорній куниці. У рік 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».

У рік 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?». Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег древлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать. <...>
Запитання до теми

Якими територіями хотів заволодіти Олег?
В яких роках князь Олег здійснював свої походи?
Яку фразу сказав князь до радимичів?

Про укладення русько-візантійського договору в 912 р.

<...> У рік 6420 [912]. Послав Олег мужів своїх налагодити мир і укласти договір між греками і Руссю. І послав він, мовлячи: «Згідно з другою угодою, що відбулася при тих же цесарях, Льві й Олександрові, ми [мужі] від народу руського – Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид – послані під Олега, великого князя руського, і всіх, що є під рукою його, світлих бояр, до вас, Льва і Олександра, і Костянтина, великих за волею божою самодержців, цесарів грецьких, для збереження й на засвідчення дружби, яка од багатьох літ була між християнами і Руссю, за бажанням наших князів і за [їхнім] велінням, і від усіх, що є під рукою його [Олега], сущих русів. <...>

Запитання до теми

Коли було укладено договір?

Повстання древлян і вбивство київського князя Ігоря

І́гор Рю́рикович (Ingvar Röreksson; 878–945) — руський князь із династії Рюриковичів. Князь київський (912—945). Згідно з «Повістю временних літ» — син варязького князя Рюрика. Основоположник київської династії князів. Ймовірно, здійснив два походи на Константинополь (941 і 944), що закінчилися укладанням русько-візантійського договору. Організував виправи русів на Кавказ. Убитий слов'янським племенем деревлян за грабунки, непомірний збір полюддя і данини.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111171707.png$ Ігор же став княжити в Києві, мир маючи з усіма землями. І приспіла осінь, і став він замишляти [похід] на древлян, прагнучи добути більшу данину.

У рік 6453 [945]. Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися зброєю й одягом, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми». І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у своє місто [Київ]. Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй:

«Ідіть ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна. Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить». І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав вже всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з міста Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і є могила коло Іскоростеня в Деревлянах і до сьогодні. <...>

Походи Святослава на болгар і греків

Святосла́в І́горович (також відомий як Святосла́в Хоро́брий або Святосла́в І) (ймовірно, близько 938[2] — березень 972) — правитель Київської Русі із династії Рюриковичів. Великий князь київський (945—972). Єдиний син київського князя Ігоря та княгині Ольги. Після загибелі батька перебував під регентством матері (945—964).[3] Ставши самостійним правителем, проводив активну зовнішню політику. Насамперед, князь Святослав здійснював завзяті походи на схід та південь, що призвели до розпаду двох великих держав Східної Європи: Хозарського каганату та Першого Болгарського царства. Князь підкорив численні східнослов'янські племена, аланів й волзьких булгар.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111172210.png$ <...> У рік 6479 [971]. Прийшов Святослав до Переяславця, і заперлися болгари в місті. І вийшли болгари на січу проти Святослава, і була січа велика, і перемагали болгари. І сказав Святослав воїнам своїм: «Уже нам тут полягти. Ударимо мужньо, браття й дружино!» А під вечір переміг Святослав [болгар] і взяв місто списом, кажучи: «Се місто моє!» І послав він до греків [послів], мовлячи: «Хочу на вас іти і взяти місто ваше, як і це». І сказали греки: «Ми не в силі супроти вас стати. Так що візьми з нас данину [собі] й на дружину свою. Але скажіть нам, скільки вас, щоб дали ми по числу воїнів». А це говорили греки, обманюючи русів, греки бо є хитромудрі й до сьогодні. І сказав їм Святослав: «Єсть нас двадцять тисяч», – і додав він десять тисяч, бо було русі десять тисяч тільки. І спорядили греки сто тисяч на Святослава, і не дали данини. І рушив Святослав на греків, і вийшли вони супроти русі. І коли побачили [це] руси, то убоялися вельми [великої кількості воїнів]. І мовив Святослав: «Уже нам нікуди дітись, а волею й неволею [доведеться] стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, то сором нам. Тож не втечемо, а станемо міцно, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, тоді [самі] подумайте про себе». І сказали воїни: «Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо». І приготувались до бою руси і греки насупроти [них]. І зіткнулися обидва війська, і обступили греки русів, і була січа велика, і переміг Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи, до міста [Цесарограда], й інші міста розбиваючи, які стоять пустими й до сьогодні. І зізвав цесар [грецький Іоанн] у палату бояр своїх, і сказав їм: «Що вдіємо? Адже не можемо ми стати супроти нього». І сказали йому бояри: «Пошли йому дари. Спитуємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?» І послали вони до нього золото, і паволоки, і мужа мудрого, і сказали йому: «Стеж за поглядом його, лицем його й думками його». Він же [муж цесарів], узявши дари, прийшов до Святослава. І коли прийшли греки з дарунком, він сказав: «Введіть їх сюди». І прийшли вони, і поклонились йому, і поклали перед ним золото й паволоки. І сказав Святослав, убік дивлячись: «Сховайте». І отроки Святославові, узявши [все] сховали, а посли цесареві повернулися до цесаря. І зізвав цесар бояр, і сказали тоді послані: «Коли прийшли ми до нього, піднесли дари, він і не глянув на них, а повелів сховати їх». І мовив один [боярин]: «Спитуй його ще один раз. Пошли ще йому зброю». Вони ж послухали того й послали йому меч та іншу зброю. І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися [ним], і хвалити, і дякувати цесареві. І прийшли [послані] назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: «Лютим буде сей муж, бо майном нехтує, а зброю бере. Згоджуйся на данину». І послав цесар [послів до Святослава], кажучи так: «Не ходи до міста, а візьми данину, навіть яку ти хочеш», – бо він замалим не дійшов до Цесарограда. І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: «Рід його візьме». Узяв він також і дари численні й вернувся в Переяславець зі славою великою. <...>

Запитання до теми

На які землі ходив Святослав?
Яка фраза була сказана князем перед походом?
Що особливого було в правлінні князя Святослава?

Походи Володимира (І) Великого

Володи́мир Святосла́вич (давньорус. Володимѣръ Свѧтославичъ; 960/963 — 15 липня 1015) — руський князь із варязької династії Рюриковичів. Великий князь київський (979–1015), правитель і хреститель Київської Русі. Новгородський князь (970–988). Наймолодший (позашлюбний) син київського князя Святослава Ігоровича від коханки-ключниці Малки. Онук київської княгині Ольги, батько київського князя Ярослава Мудрого. Молодший брат і наступник київського князя Ярополка Святославича.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111172535.png$ <...> У рік 6488 [980]. Прийшов Володимир з варягами до Новгорода і сказав посадникам Ярополковим: «Ідіть до брата мого і скажіть йому. «Володимир іде на тебе, готуйся насупроти, битися». І сів він у Новгороді, і послав [отроків] до Рогволода, князя полоцького, мовлячи: «Хочу взяти дочку твою за дружину». Він тоді запитав дочку свою: «Чи хочеш ти за Володимира?» А вона сказала: «Не хочу я роззути Володимира, а Ярополка хочу». Рогволод же прийшов був із замор’яті мав волость свою в Полоцьку. А Тур [сів] у Турові; од нього ж і туровцітпрозвалися. І прийшли отроки Володимирові, і повідали йому всю відповідь Рогніди, дочки Рогволода, князя полоцького. Володимир тоді зібрав воїнів багато – варягів, і словен, і чуді, і кривичів – і пішов на Рогволода. У сей же час хотіла Рогніда стати дружиною Ярополка. І прийшов Володимир на Полоцьк, і вбив Рогволода і синів його двох, а дочку його Рогніду взяв за дружину й пішов на Ярополка.

<...> У рік 6489 [981]. Пішов Володимир до ляхів і зайняв міста їх Перемишль, Червен та інші міста, які є й до сьогодні під Руссю. Сього ж року і в’ятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.

У рік 6490 [982]. Піднялися оружно в’ятичі. І пішов на них Володимир, і переміг їх удруге. У рік 6491 [983]. Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх.

<...>У рік 6492 [984]. Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І зустрів він радимичів на ріці Піщаній, [і] переміг Вовчий Хвіст радимичів.

<...> У рік 6493 [985]. Рушив Володимир на болгар з Добринею, дядьком своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар (Волзьких – упорядник). <...>

Запитання до теми

Коли до влади прийшов Володимир Великий?
Які реформи провів князь?
Які племена завойовував?

Похід Ярослава на Святополка й захоплення Києва

Яросла́в Володи́мирович[3] (983 / 987 — 17/20 лютого 1054) — руський князь із династії Рюриковичів. Великий князь київський (1015–1018, 1019–1054). Князь ростовський (988–1010) і новгородський (1010–1034). Другий син київського князя Володимира Святославича від полоцької князівни Рогніди[4]. 988 року, за наказом батька, став намісником у Ростові. Був одружений з Інгігердою, шведською принцесою[5]. Після смерті старшого брата Вишеслава переведений до Новгорода[4]. 1014 року намагався унезалежнитися від Києва, відмовився виплачувати батькові данину (Володимир готував похід на Новгород, але 15 липня 1015 року помер). Взяв участь у міжусобній боротьбі за владу з братами, в якій загинули Борис, Гліб і Святослав. 1019 року переміг київського князя Святополка на Альті.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111172817.png$ <...> У рік 6524 [1016]. Прийшов Ярослав на Святополка, і стали вони насупроти обабіч Дніпра. І не одважувалися ні сі на тих рушити, ні ті на сих, і стояли вони три місяці одні проти одних. І став воєвода Святополків Вовчий Хвіст глузувати з новгородців, їздячи коло берега [і] говорячи: «Чого прийшли ви із шкандибою оцім? А ви теслярі є! Ось ми заставимо вас хороми зводити наші!» Це почувши, новгородці сказали Ярославу: «Завтра переправимось на них. Якщо хто не піде з нами, то ми самі його порубаємо». А було уже в заморозь, і стояв Святополк межи двома озерами, і всю ніч [ту] спав, упившись з дружиною. Ярослав же назавтра, приготувавши до бою дружину, перед світом переправився, і, висівши на берег, одіпхнули вони човни од берега. І пішли [війська] одні проти одних, а коли зійшлися докупи, то була січа люта, і не можна було із-за озера печенігам допомагати [Святополкові]. І притиснули Святополкових воїнів до озера, і ступили вони на лід, і проламався лід із воїнами Святополковими, і багато втопилось у водах, і перемагати почав Ярослав. Побачивши ж [це], Святополк побіг. І переміг Ярослав. А Святополк утік у Ляхи. Ярослав же сів у Києві на престолі батьківськім. Було ж тоді Ярославу літ тридцять і вісім. <...>

Запитання до теми

Проти кого Ярослав пішов війною?
Які вислови можна назвати «крилатими фразами»?
Скільки років було Ярославу коли він посів престол?

Розвиток культури за правління князя Ярослава (І) Мудрого

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111172957.png$ <...> У рік 6545 [1037]. Заложив Ярослав місто – великий Київ, а в міста цього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення святої Богородиці. Цей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість місту цьому святим благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир] святої Орини. І при ньому стала віра християнська плодитися в Русі й розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися.

<...> Ярослав же сей, як ото ми сказали, любив книги і, багато переписавши, положив [їх] у церкві святої Софії, що її спорудив він сам. І прикрасив він її іконами дуже цінними, і золотом, і сріблом, і начинням церковним. У ній же належні співи воздають Богові в належні часи. Й інші церкви ставив він по містах і по поселеннях, настановляючи попів і даючи їм частку майна свого й велячи їм повчати людей і приходити часто до церков; попові бо часто належить повчати людей, оскільки це йому доручено Богом. <...>

Смерть Ярослава (І) Мудрого. Поділ Русі

<...> У рік 6562 [1054]. Представився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, поставив він синів своїх, сказавши їм: «Оце я одхожу зі світу цього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви є брати від одного батька й одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі загинете, і землю батьків своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим Тож слухайтесь брат брата, живіть мирно. Тепер же поручаю я замість себе стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а В’ячеславу – Смоленськ» І так розділив він міста, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згонити брата свого [зі стола і] сказавши Ізяславу: «Якщо хто схоче зобидити свого брата, так ти помагай тому, кого скривдять». І так наставив він синів своїх пробувати в любові. <...>

Запитання до теми

Що сталось з державою після смерті Ярослава?
Між ким розділено було землі Київської Русі?
Які настанови давав Ярослав своїм синам?

Руська Правда

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111173428.png$ 1. Коли вб’є чоловік чоловіка, то мститься брат за брата, чи батько

або син, або брат старшого сина, або інші брати. Якщо не буде кому звершити кровну помсту, то внести 80 гривень, коли вбитим буде князів муж чи княжого тіуна. Якщо вбитим буде міщанин, чи гридень, чи купець, чи боярський тіун, або мечник, або ізгой, або новгородець, то 40 гривень сплатити за нього.

2. Після Ярослава зібралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод і воєводи їхні – Коснячко, Переніг, Никифор – і відмінили кровну помсту, а встановили за вбивство кунами відкупатися. А все інше судити, як Ярослав судив. Так сини його встановили.

3. Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, а вбивцю не шукають, то платити верву 80 гривень тій верві, у якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень.

4. Коли якась верв починає платити дику віру, то кілька років оплачує ту провину, оскільки платять за незнайденого злочинця. Якщо злочинець із їхньої верві, і в ній було дано волю злочинцеві, то як співучасники мають помагати злочинцю, оплачуючи дику випу. Але сплатити їм в цілому 40 гривень, а за злочин той самому злочинцю заплатити із 40 гривень свою частку від сплати дружини. Якщо вчинив убивство або в сварці, або під час бенкету, то тоді йому платити у верві, якщо оплачують злочин у складчину.

5. Якщо вчинив розбій без будь-якої сварки, то за розбійника люди не платять, а віддають його з жінкою і дітьми в дику випу і віру, але сам платить.

6. Статути про збирання віри після Ярослава: вірникові зібрати 7 відер солоду на тиждень, чи барана, або частину туші, або 2 ногати, а в середу куну чи сир; і в п’ятницю так само, а курей по двоє йому на день, і хлібин по 7 на тиждень, і пшона 7 уборків, і солі 7 головажень, – то все вірникові з отроком; а коням чотирьом; коням на зворотну дорогу вівса, вірникові 8 гривень і 10 кун прикладних, і метельнику 12 вікші, і в’їзна гривня.

7. Якщо віра у 80 гривень, то вірнику 16 гривень і (10) кун, і 12 вікші, а спершу в’їзна гривня і за чоловіка 3 гривні.

8. А це про княжих отроків, чи про конюха, чи про повара, – то 40 гривень, а за тіуна огнищного 11, і за конюшого – 80 гривень, а за сільського тіуна, княжого чи землевласникового, то 12 гривень; а за рядового 5 гривень, так само і за боярського.

9. А за ремісника і за ремісницю, то 12 гривень, і за кормилицю, хоч би була й із холопів чи рабів.

10. Якщо буде на кого наклепна віра, то треба мати 7 свідків, які і встановлять віру (провину). А коли варяг, чи хто інший, то 2.

11. Верв кісток мертвого не оплакує, бо імені його не відає, і не знає його.

12. Якщо суд скасує віру, то мито отроку в суді сплачує оправданий – одну гривню кун, а хто вчинив наклеп, той має дати другу гривню, а від того, хто виграв справу, «за допомогу» судові – 9 кун віри.

13. Коли, шукаючи свідка, не знайдуть, а позивач далі буде чоловіка звинувачувати в головництві, тоді правду встановлює розжарене залізо.

Так само і в інших судових справах: і в злодійстві, і в наклепі. Коли позивач не з’явиться до суду, тоді насильно випробувати його залізом, якщо мав сплатити півгривні золотом. Коли мав сплатити до двох гривень [сріблом], то піддати тортурам водою, коли ще менше, то під присягою йти йому по свої куни.

14. Якщо хтось вдарить мечем, вийнявши його, або руків’ям, тоді сплачує 12 гривень збитків за кривду.

15. Якщо вийняв меч, але не вдарив, то гривня кун.

16. Якщо хто кого вдарить батогом чи чашею, чи рогом, чи обухом, то 12 гривень. Хто не стерпить цього й супроти цьому вдарить у відповідь мечем, то вини його в тому нема.

17. Коли вдарить руку й вона відпаде чи усохне, то платить половину віри 20 гривень [князівському суду], а тому, хто постраждав, – 10 гривень.

18. Коли будь-хто вдарить мечем (але не вб’є), платить 3 гривні продажі, а потерпілому – гривню.

19. Коли на двір прийде закривавлений муж або з синцями, то свідка йому шукати не треба, але належить заплатити 3 гривні продажі. Коли ж не буде на ньому слідів побиття, то привести йому свідка, щоб слово було проти слова Той, хто почав бійку, має платити 60 кун. Якщо ж закривавлений прийде, а сам був зачинщиком, і знайдуться свідки, то йому платити тому, хто побив.

20. Якщо вдарить мечем не на смерть, то має заплатити 3 гривні продажі, а потерпілому – гривню за рану як лікувальне. Коли ж уб’є на смерть, то платити віру.

21. Коли штовхне чоловік чоловіка або до себе, або від себе, або ж по обличчю вдарить, і 2 свідки засвідчать, чи коли жердиною вдарить, то платити 3 гривні продажі. Коли буде варяг або колбяг, то забезпечити повноту свідків.

22. Коли челядник (холоп) сховається, і на торгу сповістять про його втечу чи пропажу і через три дні його не знайдуть, то після третього дня новий господар вважає його своїм челядником, а попередньому власнику холопа сплачує 3 гривні продажі.

23. Якщо хто сяде на чужого коня, не запитавши, то сплачує 3 гривні продажі.

24. Коли хто загубить коня, чи вбрання, чи зброю і про це звіщено на торгу, а потім впізнають їх у своєму місті, то своє власник має забрати в наявності й одержати за кривду 3 гривні.

25. Коли хто впізнає своє, що загубив чи що було у нього вкрадено – чи кінь, чи одяг, чи худоба, то хай не говорить «це моє», але «веди на свод, де взяв»; встановлять, хто злодій, тоді своє візьме і, що загинуло, винуватець почне сплачувати.

26. Коли буде конокрад, то віддати його князеві на поток; якщо ж виявиться наклеп, то наклепник має сплатити потерпілому 3 гривні.

27. Коли буде в одному місті, то позивач має бути до кінця сводів. Коли ж свод відбуватиметься по землях міста (округах), то позивач має йти до третього своду, а що буде наявним (з краденого), то тому третьому платити за наявне кунами, а з наявним іти до кінця (третього своду) або позивачу чекати на залишок, а коли провина ляже на третього, то тому все платити й продажі.

28. Коли ж щось крадене купив на торгу, чи коня, чи одяг, чи худобину, то довести невинуватість можуть два вільні мужі або митник, які мають знати, у кого купив, тоді йти за ним тим свідкам під присягою, а позивачу своє наявне забрати, а що вже пропало, то того домагатись повернення через наступні оскарження, а покупцю краденого оскаржити повернення своїх кун, якщо не знає, у кого купив. Коли ж із часом довідається, у кого купив, то цей має сплатити куни покупцеві краденого й за те, що в нього вже пропало, позивачу, і князю – продажі.

29. Коли хто знайде свого украденого челядника й візьме його, то цей челядник має вести до покупців його до третього своду, після цього позивач залишає свого челядника взамін на челядника третього покупця, щоб цей з наявним міг іти до кінцевого своду, бо то є не скот безмовний: «не відаю, у кого я купив»; а за свідченнями йти до останнього своду, і де буде остаточний вор, назад має повернути челядника, а свого забрати; і за всі збитки має платити останній вор, і князю продажі 12 гривень за челядника, чи вкраденого, чи уведеного.

30. А зі свого міста в чужу землю на свод не відправляють, але винуватець має дати свідків чи митника, які засвідчать, у кого купив; позивачу своє наявне взяти, а за втраченим тільки шкодувати, а винуватцю залишається жаліти за втраченими кунами.

31. Коли злодія уб’ють у домі під час крадіжки, то уб’ють його, як пса, а коли виживе до ранку, то мають привести на княжий двір. Коли ж буде вбитий і будуть люди, що бачили його зв’язаним, то платити за нього 12 гривень.

32. Коли краде в хліві чи в домі, то, якщо буде один, платити йому 3 гривні і 30 кун, а буде злодіїв багато, то всім платити по 3 гривні і 30 кун.

33. Коли крадуть худобу на полі, чи вівці, чи кози, чи свині (і будуть зловлені), то сплачують по 60 кун; якщо злодіїв буде багато, то кожен сплачує по 60 кун.

34. Коли обкрадає тік чи збіжжя в ямі, то скільки б не було злодіїв, усім платити по 3 гривні і по 30 кун; коли крадене пропало, то власник може взяти наявне, коли воно (у злодія) буде, а впродовж літа має взяти зі злодія по півгривні.

35. Якщо вкрадуть княжого коня й наявного не буде, то платити за нього 3 гривні, а за інших – по 2 гривні.

36. За кобилу – 60 кун, а за вола – гривню, за корову – 40 кун, за третяка – 30 кун, за лошицю – півгривні, за теля – 5 кун, за барана – ногату, за жеребця об’їждженого – гривня кун, а за лоша – 6 ногат, – це плата смердом, що платять князівську продажу.

37. Якщо злодіями будуть холопи, чи князівські, чи боярські, чи монастирські, їх же князь продажем не карає, оскільки вони не вільні, то подвійно має заплатити їх власник позивачу за кривду.

38. Коли хто хоче стягнути з іншого куни, а він відмовляється, то проти нього треба виставити свідків, які приймуть присягу, а позивач візьме куни свої. Оскільки не віддав за багато літ, то винуватець має сплатити позивачеві за кривду 3 гривні.

39. Коли купець купцю позичить для купівлі куни чи для торгівлі з іноземцями, то купцю перед свідками кун не брати, свідки йому не потрібні, а сам мусить стати під присягу (клятву), оскільки він відмовляється.

40. Якщо хто поклажу залишає в кого-небудь, то той, у кого лежав товар, свідка не виставляє. Але коли буде наклеп, що товару було більше, то під присягу має йти той, у кого товар лежав: «Стільки у мене поклав», оскільки йому благодіяв і зберігав.

41. Коли хто куни дав під відсотки, чи мед під надбавку, чи жито під повернення з присягою, то свідків виставляти позивачу, оскільки з ним вирішував, так йому й брати.

42. Місячні відсотки за мало днів беруть; якщо куни сплачуються в тому ж році, то дають позичальнику куни в третину, а коли місячний відсоток віддано забуттю, свідків не буде, а буде кун 3 гривні, тоді йти йому по свої куни під присягу, якщо ж буде кун більше, то казати йому на присязі так: «Помилився ти, що ти свідків не брав».

Запитання до теми

Які головні закони були написані в Руській Правді?
Які закони захищали права простих людей?
Які закони ви вважаєте неприпустимими?
Які закони ви б впровадили в Україні?

З’їзд князів у Любечі

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111180433.png$ <...> У рік 6605 [1097]. Прибули Святополк [Ізяславич], і Володимир [Всеволодович], і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися [в місті] Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: «Нащо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руську землю. Кожен хай держить батьківщину свою: Святополк – Київ Ізяславів; Володимир – Всеволодів [уділ]; Давид і Олег, і Ярослав – Святославів [уділ]; [іншим хай будуть] міста, які їм роздав Всеволод; Давидові – Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль – Володареві, а Теребовль – Василькові» <...>

Запитання до теми

В якому році відбувся Любецький з'їзд князів?
Де він проходив?
Хто прибув на з'їзд?
Як розподілились землі після з'їзду?

Початок княжіння Володимира Мономаха в Києві

Володи́мир Все́володович, відомий як Володи́мир Монома́х (давньорус. Володимеръ Всеволодовичь; 1053 — 19 травня 1125) — руський князь із династії Рюриковичів. Великий князь київський (1113-1125). Князь смоленський (1073—1078), чернігівський (1076—1077, 1078—1094) і переяславський (1094—1113). Син князя Всеволода Ярославича і візантійської княжни Марії (за іншими даними — Анни чи Анастасії) з роду Мономахів. Засновник князівської гілки Мономаховичів. Організатор успішних походів проти половців. Учасник Любецького (1097) і Витичівського з'їздів (1100). Розширив руське законодавство, додавши до нього свій «Статут» (бл. 1113). Автор дидактичної праці «Повчання» (бл. 1109). Хрестильне ім'я — Василь. У західній традиції — Володи́мир ІІ.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111180626.png$ <...> У рік 6621 [1113]. <...> А назавтра, у сімнадцятий день, кияни вчинили раду [і] послали [послів] до Володимира [Всеволодовича в Переяславль], говорячи: «Піди, княже, на стіл батьківський і дідівський». Це почувши, Володимир вельми тужив, але не пішов, горюючи за братом. Кияни тим часом розграбували двір Путяти [Вишатича], тисяцького, і пішли на жидів, і розграбували їх.

І послали знову кияни [послів] до Володимира, говорячи «Піди, княже, до Києва. Бо якщо ти не підеш, то знай, що багато зла підніметься, і тоді [будуть] не Путятин двір, ні соцьких, але й жидів грабувати, а далі й підуть на ятрівку твою, і на бояр, і на монастирі. І будеш ти відповідь мати, княже, якщо ото монастирі розграбують»

Отож, це почувши, Володимир пішов у Київ. Володимир Мономах сів у Києві в неділю. Зустріли ж його митрополит Никифор з єпископами [Лазарем, Феоктистом і Амфілохієм] і з усіма киянами з честю великою. [І] сів він на столі батька свого й предків своїх; і всі люди раді були, а заколот улігся. <...>

Поучення Володимира Мономаха

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111180748.png$ Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещенні Василем, [а] руським іменем Володимир, отцем улюбленим і матір’ю своєю [з] Мономахів у благочесті наставлений, дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу поучення вам, улюблені, і задля християнських людей, бо скільки оберіг [їх] я по милості божій і отчою молитвою од усяких бід!

<...> Найперше, задля Бога й душі своєї, страх майте божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть початок всякому добру. <...>

<...> «Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що надіються на господа, заволодіють землею. <...> Повсякдень чинить милосердя й позичає праведник, і плем’я його благословенне буде. Ухилися од зла, вчини добро, шукай миру і йди за ним, і живи во віки віків»

<...> У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися, за євангельським словом, «очима управляти», язик стримувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради; тебе позбавляють – не мсти, ненавидять – люби, гонять – терпи, хулять – благай, умертви гріх. «Визволіть ображеного, захистіть сироту, вступіться за вдовицю. Прийдіть і розсудимо, – говорить Господь. – Якщо будуть гріхи ваші як обагрені, як сніг я оббілю їх». Та інше. Возсіяє весна посту й цвіт покаяння. Очистімо себе, браття, од усякої крові, тілесної й душевної. <...>

<...> Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте й подавайте сироті, і за вдовицю вступіться самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достойний [навіть] смерті, то не погубляйте жодної душі християнської.

<...> Паче всього – гордості не майте в серці і в умі. А скажімо: «Смертні ми єсмо, нині – живі, а завтра – у гробі. Се все, що ти нам, [Боже], дав єси, не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів». І в землі не ховайте [нічого], се нам великий єсть гріх. Старих шануй, як отця, а молодих – як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїнів, ляжте, а рано встаньте А зброю не знімайте із себе швидко, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає. Брехні бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло.

А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас почнуть. А куди підете й де станете, напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде – чи простий, чи знатний, чи посол – якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом. <...>

<...> Що належало робити отроку моєму, те сам я робив: діла на війні й на ловах, уночі й вдень, на спеці й на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм – се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав]. Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав. Та не осудіть мене, діти мої, ні інший хто, прочитавши [се], бо не хвалю я себе, ні одвагу свою, а хвалю Бога й прославляю милість його, що мене, грішного і недостойного стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене, недостойного, сотворив був, [а] на всякі діла людські здатного. Тож, сю грамотку прочитавши, постарайтеся на всякі добрі діла, славлячи Бога зо святими його. Смерті бо, діти, не боячись ні [на] раті, ні од звіра, діло мужеське робіть, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, [і] з коня падаючи, [не помер], то ніхто й із вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде [се] Богом звелено. А якщо од Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть [від неї] одняти, бо хоча добре [се] – берегтися, [та] боже оберігання ліпше єсть од людського.

Запитання до теми

Кому написав свої «Повчання» Володимир Мономах?
Як намагався пояснити Мономах своїм нащадкам про правильне життя?
Які повчання вам найбільше сподобались? Чому?

Битва руських князів і половців із монголами на р. Калці в 1223 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111180940.png$ <...> У рік 6732 [1224]. У той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані татарами, прийшли на землю Половецьку, і половці стали [супроти них. Але навіть хан] Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І побіг він до ріки Дніпра, і багато [половців] побито було. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.

І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам, [то] ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів у місті Києві, [і] нарадились вони так: «Краще б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

Тоді бо Мстислав Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Козельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі – це ж були старійшини в Руській землі. А Юрія [Всеволодовича], князя великого суздальського, не було на тій раді. Се ж іще молоді князі, [котрі були тут]: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич київський та інших багато князів. Тоді ж великий князь половецький охрестився, Бастий. А Василька [Романовича] не було, бо він, молодий, лишився у Володимирі.

Звідти ж, [із Києва], рушили вони місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни, і смольняни, й інші землі. Усі ми посуху Дніпро перейшли – так ото покрита вода була безліччю човнів. <...> А вигонці галицькі рушили по Дністру й увійшли в море – човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді біля Протолчів. Був же з ними [воєвода] Домажирич Юрій і [боярин] Держикрай Володиславич. <...>

<...> І перейшли всі князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич] чернігівський, ріку Дніпро. Й інші князі прибули, і рушили [всі разом] у поле Половецьке. <...>

<...> На ріці Калці татари зустріли їх, війська половецькі й руські. Мстислав Мстиславич тим часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку й іншим полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: «Озбройтеся!»

Мстислав же [Романович] і другий Мстислав, [Святославич], сиділи у стані, не знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав через заздрість, бо велика незгода була між ними.

Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, був бо він віком вісімнадцяти літ, був бо він сильний, і Данило хоробро боровся, побиваючи татар. Мстислав [Ярославич] Німий, бачивши це [і] подумавши, що Данило збитий був, помчав і сам між них, бо був той муж дужий, [і] тому, що він [був] родич Романові, із племені Володимира, на прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до батька його, йому й поручив по смерті свою волость – віддав князю Данилові.

Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] курський. Хоробро вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу через те, що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув рану на тілі своєму, у битві не помітив він її через силу й мужність віку свого. Був бо він смілий і хоробрий, «од голови й до ніг його не було на нім вади».

І сталася перемога над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополчського, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх. <...>

Запитання до теми

Між ким і коли відбувалась битва на річці Калка?
Назвіть полководців битви.
Хто переміг в цій кривавій битві?
Яке слово промовив Мстислав коли зустрів татарів?

Початок завоювання татаро-монголами Русі

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111181116.png$ <...> Батий же, взявши Козельськ, пішов у землю Половецьку, а звідти став посилати [війська] на міста руські. Взяв він місто Переяславль списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михайла сокрушив і начиння церковне незчисленне срібне й золоте, і дороге каміння узяв. І єпископа преподобного Симеона вони убили.

У той же час послав він [війська] на Чернігів. Обступили вони місто великою силою, і Мстислав Глібович, почувши про напад на місто іноплемінних, прийшов на них з усіма воїнами. Билися вони, переможений був Мстислав, і безліч із воїнів його побито було, і взяли вони місто й запалили вогнем. Єпископа [Порфирія] вони залишили живим і одвели його в Глухів. Менгу-хан тим часом прийшов розвідати місто Київ, і став він на тій стороні Дніпра коло містечка Пісочного. Побачивши місто, він здивувався красі його й величі його. Він прислав послів своїх до Михайла [Всеволодовича], до городян, бажаючи їх обманути, та вони не послухали його. <...>

Запитання до теми

Коли розпочались напади татар на Русь?
Які міста захоплювали татари?

Боротьба киян з татаро-монголами (1240 р.)

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111181337.png$ <...> У рік 6748 [1240]. У той же рік прийшов Батий до Києва з великою силою великою кількістю сили своєї, й оточив місто. Й обступила [Київ] сила татарська, і було місто в облозі великій. І пробував Батий біля міста, а воїни його облягали місто. <...>

<...> І поставив Батий пороки під містом біля воріт Лядських, бо тут підступили були хащі, і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видно, як ламалися списи й розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни й сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної]. А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли й на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] від тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] воїнами. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його. У той же час поїхав був Данило в Угри до короля [Бели], бо він ще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв місто Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до Володимира. І прийшов він до міста Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни й став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися й самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх. А коли побачив, що Кременець і місто Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само й місто Галич, й інших міст багато, що їм нема числа. Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: «Не барися в землі цій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе й не пустять тебе в землю свою». А сказав він йому [так] через те, що бачив, як гине земля Руська од нечестивого. <...>

Запитання до теми

В якому році татари захопили Київ?
Як точились бої за місто?
«Зберуться вони на тебе й не пустять тебе в землю свою…» - кому була сказана ця фраза?

Коронування Данила в Дорогочині

Дани́ло Рома́нович,[2][3][4][5] також Коро́ль Дани́ло або Дани́ло Га́лицький[6], (давньорус. Данилъ Романовичъ; 1201 — 1264) — руський король з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства, король Русі, якого вважають національним героєм України[7].

Король Русі (1253-1264), князь галицький (1205—1206, 1211—1212, 1230—1232, 1233—1234, 1238—1264), волинський (1205—1208, 1215—1238), Великий князь Київський (1240), князь Русі (з грудня 1253/січня 1254). Син князя Романа Мстиславича Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належав до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111181615.png$ <...> У рік 6763 [1255]. У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського й каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?» Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш допомогу од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Огидливий] і Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих» Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [І]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [І]нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви. Прийняв же Данило од Бога вінець у місті Дорогочині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським. <...>

Боротьба князя Галицького Данила з монголо-татарами (1250-ті рр.)

<...> Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] міста. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі міста, що піддались татарам, Городеськ і Городні по [ріці] Тетереву до Жедечева. Але возвягляни обдурили Шварна: узявши тивуна [його], вони не дали йому тивунити, і Шварно прийшов [назад], узявши міста всі. <...>

<...> У рік 6767 [1259]. А потім [хан] Куремса рушив на Данила й на Василька; несподівано він приїхав. Василько тоді збирався [на війну] у Володимирі, а Данило – у Холмі, [і] вони послали [гінців] до Льва, щоби він поїхав до них. Куремса ж, не перейшовши [ріки] Стиру, послав людей до [міста] Володимира. А коли в’їхало військо противників до міста, вийшли на них піші городяни й билися з ними хоробро, і вибігли вони з міста, прибули до Куремси й розповіли, що городяни хоробро борються з ними. Данило ж і Василько все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. <...>

<...> А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив Бог чудо велике. Луцьк був неукріплений і непідготовлений, і збіглося в нього багато людей. А був уже холод і вода велика. І коли він, [Куремса], прийшов до Луцька, то не міг перейти [річку Стир]. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст. Він тоді пороки поставив, намагаючись одігнати [їх], але Бог чудо вчинив, і святий Іоанн [Златоустий], і святий Микола [Мирлікійський]: знявся ж такий вітер, що коли порок вергав [камінь], то вітер повертав каменя на них, [татар]. Вони все одно далі сильно метали на них, [городян, і] зламався силою божою порок їхній. І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони свої, тобто в поле. <...>

<...> Коли ж минув час, то прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсиних [татар]. Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси, Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки[не] прийшов Бурондай із силою великою. Послав він тоді послів до Данила, кажучи: «Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною» Данило, отож, сів із братом [Васильком] і з сином [Львом думати]. Печальними бувши, радились вони, бо знали, що як Данило поїде, то не буде він назад із добром. Коли порадилися вони всі, то поїхав Василько замість брата, і провів його брат до Берестія, і послав із ним людей своїх.

<...> Коли ж Василько їхав за Бурондаєм один по Литовській землі, він, знайшовши десь литву [і] побивши її, привів здобич Бурондаєві. І похвалив Бурондай Василька: «Хоча брат твій не їхав». І пустошив [Василько], їздячи з ним, [Бурондаєм], шукав він синівця свого Романа, [і] розоряли вони землю Литовську й Нальщанську. <...>

<...> І коли була ж веселість немала у Володимирі-місті, то прийшла тоді вість Данилові-князю й Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники, зустріньте мене. А хто не зустріне мене, той ворог мені». Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь не поїхав із братом, він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна. І поїхав Василько-князь зі Львом і з владикою назустріч Бурондаєві, узявши дари многії й пиття, і зустрів його коло [міста] Шумська. І прийшов Василько зі Львом і з владикою перед нього з дарами, а він великий гнів положив на Василька- князя й на Льва, а владика стояв у страху великому. А потім сказав Бурондай Василькові: «Якщо ви єсте мої спільники, розмечіте ж міста свої всі». [І] Лев розкидав [міста] Данилів і Стіжок, а, звідти пославши [воїнів], Львів розметав. Василько ж, пославши [воїнів], Крем’янець розметав і Луцьк. <...>

Завдання до теми

З ким точились суперечки Данила Галицького?
В які міста відіслав Данило свого сина?
Як закінчилась боротьба Данила з монголо-татарами?

Надання магдебурзького права м. Львову Казимиром ІІІ 1356 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111182210.png$ <...> Даємо й встановлюємо вищезгаданому містові на вічні часи німецьке право, яке по-простому називається магдебурзьким, усуваючи там усі руські права та руські звичаї, від будь-якого імені встановлені, які цьому німецькому праву так чи інакше мали звичай перешкоджати або заважати. Нарешті, звільняємо згадане місто та його жителів від усіх юрисдикцій каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних від влади будь-кого<...> ; так, щоб перед ним або перед будь-ким з них у великих і малих справах міщани не відповідали, а тільки – перед своїм війтом, а війт – перед нами або нашим старостою, якому ми це доручимо тільки за умови, що (війт) буде запрошений або викликаний нашою або нашого старости грамотою та відповідатиме тільки згідно зі своїм німецьким правом. А в кримінальних справах чи будь-яких, які виникають, війтові згаданого міста надається повне й цілковите право судити, виносити вироки, карати та вирішувати так, як передбачає та вимагає німецьке право. Усьому згаданому містові й усім, що мешкають і знаходяться в ньому, надаємо вищезгадане магдебурзьке право, однак зі спеціальної нашої прихильності іншим народам, що живуть у тому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, українцям та іншим народам будь-якого походження та статусу <...> , хочемо зберегти їх згідно з їхніми незмінними обрядами та правами, даючи їм можливість будь-які (справи), у тому числі й кримінальні справи, які виникнуть між ними самими або між ними та іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхнього поданого та внесеного прохання. А якщо відмовляться судитися за магдебурзьким правом <...> , тоді згадані нації: вірмени, євреї, сарацини, татари, українці й усі інші нації, які там (у місті) будуть знаходитися, – можуть поставити й вирішити будь-яке питання відповідно до права своєї нації, але при головуванні війта міста на тому суді <...> .

Завдання до теми

Що таке Магдебурзьке право?
Яким містам його вперше його надано?
Які привілеї мало місто за Магдебурзьким правом?

Хроніка Київського Михайлівського монастиря про початок приєднання литовцями українських земель

1362 р.

Народ же цей [литовці] даниною звірів, медів, віників, лика та іншого князям руським служив. Коли ж він відчув, що його господарі [князі руські] розтрощені татарами, він змужнів <...>, почав залишкам руським чинити насильство й остаточне спустошення; спустошені землі заселяв своїми людьми й на знесилених русів владу свою поширив. І поволі з часом всю [землю руську] перейняв від татар у своє володіння й став володіти широкими її просторами, і баскаків, тобто прикажчиків, що збирали з неї данину для заволзького царя, прогнав <...>.

Завдання до теми

Які землі були приєднані до Литви?

Ягайло, король польський і великий князь литовський 1385 р.

Владисла́в II Яга́йло (пол. Władysław II Jagiełło, лит. Jogaila; 1362 — 1 червня 1434) — Великий князь Литовський (1377—1381, 1382—1386 роки) і польський король (1386—1434 роки), володар та спадкоємець Русі з династії Гедиміновичів. Син великого князя литовського Ольгерда та тверської княжни Уляни Олександрівни. Засновник династії Ягеллонів, яка правила до 1596 року.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111182645.png$ <...> Подробиць про початкові переговори щодо <...> об’єднання Литовської держави з Польською джерела не зберегли <...>. Польські пани, пропонуючи Ягайлу руку Ядвіґи разом із короною Польщі, сподівалися таким чином ще більше розширити свої шляхетські права за рахунок королівської влади; Ягайло ж сподівався завдяки об’єднанню Литви з Польщею отримати зовнішнє опертя для утримання влади в Литовській державі, оскільки його позиції всередині власної держави сильно похитнулися через його боротьбу з Вітовтом і союзу з Мамаєм проти Орди; брати ж Ягайла як удільні князі сподівалися стати самостійнішими у своїх вотчинах, якщо Ягайло прийме польську корону та займеться польськими справами. Проте <...> планованим об’єднанням Литви з Польщею більше за всіх був задоволений Вітовт: він розраховував, що якщо Яґайло стане польським королем, то він сам залишиться великим князем литовським <...>. Польські пани, влаштувавши переговори про об’єднання Литви з Польщею та шлюб Ядвіґи з Ягайлом, <...> нічого не сказали юній королеві <...>; проте Ядвіґа скоро сама дізналася <...> й повідомила своєму любому нареченому, принцу Вільгельму <...>. Вільгельм <...> негайно з’явився в Краків <...>, проте коли він захотів вступити в королівський замок, то його туди не пустили <...>. Ядвіґа, дізнавшись про це, вирішила сама <...> піти на побачення зі своїм нареченим <...>. Після четвертого побачення вони домовилися зустрітися в <...> замку, куди Вільгельм мав пробратися таємно <...>. Наступної ночі Вільгельма <...> знайшли в покоях Ядвіґи і з ганьбою звідти витурили <...>. Ядвіґа хотіла отруїтися, але її втримали. Після цього до неї прийшли духовні особи ти депутати сейму, які різними аргументами намагалися переконати свою юну королеву в необхідності відмовитися від Вільгельма й вийти заміж за литовського князя. При цьому духовні особи вказували Ядвізі на велику заслугу перед Богом: навернути в християнство цілий язичницький народ, а отже, врятувати стільки душ від вічної погибелі, а депутати сейму, зі свого боку, змалювали їй непевне становище країни та небезпеку з боку сусідів, позбутися якої можна лише завдяки союзу Литви з Польщею. Ядвіґа <...> нарешті погодилася <...>.

Завдання до теми

Королем якої країни був Ягайло?
З ким одружився король?
Чому було так необхідно оформити цей шлюб?

Із акта Кревської унії 14 серпня 1385 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111183033.png$ <...> Ягайло <...> з усіма своїми братами, до цього часу не охрещеними, родичами, шляхтою, людьми більшими й меншими, які в його землях є, з вірою католицькою святої церкви Римської хоче, бажає й прагне з’єднання <...>. На підтвердження чинності й сили справи цієї та гарантії домовленостей, <...> Ягайло <...>, обіцяє всі скарби свої для відшкодування обопільних втрат держав, як Польщі, так і Литви, зібрати й надати <...>. Також той самий Ягайло, великий князь, обіцяє суму грошей, домовлену між <...> королевою Угорщини і принцем Австрії <...>, двісті тисяч флоринів <...> сплатити <...> Обіцяє й зобов’язується все захоплене й забране в королівства Польського під час нападів, грабежів і загарбань, власним коштом і видатком повернути. <...> Обіцяє всіх християн <...> обох статей, із землі Польської забраних і виведених згідно зі звичаєм воєнним <...>, повернути й звільнити в такий спосіб, щоб будь-хто з тих [чоловіків] чи з тих [жінок] пішли, куди самі захочуть. Нарешті, <...> Ягайло <...> обіцяє землі свої Литовські й Руські до корони Королівства Польського навіки приєднати.

Завдання до теми

Коли було прийнято Кревську унію?

Із Городельського привілею 2 жовтня 1413 p.

1. <...> Бажаючи <...> землі литовські <...> в певності, безпеці й кращому догляді зберегти й про постійну для них користь подбати: ті <...> землі, які завжди <...> на праві чистому й мішаному досі держали й держимо від предків наших по праву народження, як державці законні, з волі, схвалення й згоди панів, шляхтичів і бояр, у <...> Королівство Польське знову інкорпоруємо, впроваджуємо, привласнюємо, з’єднуємо, приєднуємо, союзом зв’язуємо й назавжди закріплюємо, визначаючи їм самим з усіма їх володіннями, землями, панствами, князівствами, волостями, маєтками й на всякому праві, чистому й змішаному, завжди бути єдиними безповоротно й непорушно з короною Королівства Польського.

2. Також усі церкви й весь клір названих вище земель Литви <...> споруджені та які будуть споруджені <...>, усі їх свободи, імунітети, привілеї, вилучення й звичаї <...> зберігають, згідно зі звичаєм Королівства Польського.

3. Пани [і] також бояри-шляхта земель наших <...> даруваннями, привілеями й пожалуваннями <...> тільки католики й Римській церкві підвладні, і кому герби пожалувані, господарюють, володіють і користуються, як пани і шляхта Королівства Польського своїми володіють і користуються.

4. Також пани й шляхтичі <...> своїми вотчинами на рівному праві володіють, як пани Королівства Польського своїми звичайно володіють і пожалуваннями нашими, на які мають грамоти, що від нас діють і затверджені <...>, подібним чином будуть володіти й мати вільну змогу їх продавати, міняти, відчужувати, дарувати й на користь свою повертати <...>.

5. Також після смерті батька діти не повинні бути позбавлені вотчин, але повинні ними <...> володіти, як пани й шляхтичі Королівства Польського своїми [вотчинами] володіють <...>.

7. Не всупереч цим дарованим свободам, пани зобов’язуються будувати й поправляти укріплення й військові дороги та платити податки за старим звичаєм.

8. <...> Усі пани й шляхтичі земель литовських вірності й належної християнській вірі постійності, нам, Владиславу, королю польському, й Олександру-Вітовту, вел. кн. литовському, і наступникам нашим зобов’язані будуть дотримуватися й берегти <...>. Також під клятвою вірності й під [страхом] позбавлення своїх маєтків ніяким князям <...> чи іншим <...> людям, що бажають протистояти землям Королівства Польського <...>, не будуть служити й допомагати.

9. <...> Також і урядниками призначаються лише католицької віри прихильники й підвладні святій Римській церкві. Також і всі постійні вряди земські, що є посадами <...>, надаються лише сповідникам християнської [католицької] віри і до ради нашої допускаються й на раді нашій присутні, коли обговорюються питання про благо держави, тому що часто різниця в вірах приводить до різниці в умах <...>.

11. <...> Пани й шляхтичі Литви після смерті Олександра-Вітовта <...> нікого не будуть мати або обирати великим князем і господарем Литви, лише того, кого король польський і його наступники за радою прелатів і панів Польщі й земель Литви, вважатимуть за необхідне обрати <...>. Однаково також прелати, пани й шляхтичі Королівства Польського, коли король польський помре без дітей і законних спадкоємців, не повинні обирати собі короля й державця без відома та ради нашої, тобто великого князя Олександра, панів і шляхтичів названих вище земель Литви <...>.

12. <...> Названими вище свободами, привілеями й милостями тільки ті пани й шляхтичі землі Литовської можуть володіти й користуватися, яким зброя і герби шляхтичів Королівства Польського пожалувані, і шанувателі християнської релігії, Римській церкві підвладні <...>.

14. <...> Грамоти, які королівству Польському й землям Литви й раніше, сім чи вісім років, і після чи під час коронації нашої надали й дарували, <...> підтверджуємо, ратифікуємо, апробуємо й постійну силу даємо їм.

Завдання до теми

В якому році була підписана Городельська унія?
Про що йшлось в унії?
Про які права та обов'язки йшлось в документі?

Із «Устави на волоки» 1557 р.

[Артикул 9]. Про міста і їх повинності. Міста упривілейовані привілеями своїми користуватися будуть, а які не звільнені від виплат, мають платити: з волоки (волока в українських землях складалася з 33 і більше моргів (бл. 22 га), морг – близько 0,56–0,59 га – упоряд.) ґрунту найкращого чиншу 50 грошей, а з середнього ґрунту – 40 грошей, а з поганого – 30 грошей, а з усякого ґрунту, з толоки (площа під пасовище або ділянка, на якій влаштовувалися збори – упоряд.) – 12 грошей; а з будинків у ринку від прута (міра площі, що становила близько 0,7 га; 30 прутів складали 1 морг – упоряд.) по пів 8 пенязя (срібна монета вагою близько 0,3 г, 1 литовський гріш – 8 литовських або 10 польських – упоряд.), а у вулицях від прута – 5 пенязів, з гуменних місць у місті – від прута один пенязь <...> , а інших повинностей виконувати <...> не повинні.

[Із додатку 20 червня 1558 р.]: Міщани всіх міст щоб давали з кожного дому по два гроші. А хто волоки тримає, тоді окремо від волоки має дати три гроші <...> . Устава на товари, на шинок й на ремісників. Хто шовковими речами торгує – чотири гроші; хто тільки сукном і іншими звичайними товарами, той має давати два гроші; а від золотаря – також два гроші; хто шинок, корчми тримає, той від меду один гріш, а від пива один гріш, а від горілки два гроші; різники <...> кожен гріш повинні дати; кравці, кушніри, шевці, ковалі, слюсарі, столяри, стельмахи, лимарі, сиричники (ремісники, які виготовляли вироби з сириці – недубленої шкіри – упоряд.), дубильники, седлярі, гончарі, токарі, склярі, пекарі й будь-якого ремесла, хто коли б не займався й обходився ремеслом, у місті сидячи, має з ремесла такого дати один гріш <...> .

[Артикул] 15. Чиншу з волоки сільської ґрунту доброго 21 гріш, з середнього – 12 грошей, з поганого – 8 грошей, а з дуже поганого, піщаного або заболоченого, – 6 грошей; вівса з волоки доброго й середнього ґрунту – по дві бочки, а з поганого – одна бочка; а якщо грошима за овес буде сказано давати, то за кожну бочку – п’ять грошей, а за відвезення бочки кожної – 5 грошей; з тих же вказаних ґрунтів з кожної волоки сіна віз один або 3 гроші за сіно й за відвезення 2 гроші; а з дуже поганого ґрунту сіна й вівса давати не повинні. З кожної волоки всякого ґрунту мають давати гуску або півтора гроша, курей двоє <...> , яєць двадцять <...> , на сіті рибальські – грошей два, за стацію (податок на утримання великокнязівського двору та державних урядовців, з середини XVI ст. – війська – упоряд.) – грошей півтора <...>. З тридцяти волок ялівку одну, баранів два, і з кожної волоки по курці й по десять яєць, а [тоді] того року за стацію не повинні давати. Робота тяглим людям з кожної волоки по два дні на тиждень, а толоки 4 влітку з чим скажуть, за що мають бути звільнені від роботи на Різдво на тиждень, на Масницю – тиждень, на Великдень – тиждень <...> .

[Артикул] 16. Городники <...> мають давати кожному по три морги землі, а їм з того служити по одному дню на тиждень пішими, а дружини їхні влітку <...> не більше, як шість днів на жнива або на поління будуть повинні <...> .

[Артикул] 19. <...> Пустих волок підданим не орати <...> . А ставати підданим до роботи, коли сонце сходить, а йти з роботи, коли сонце заходить; а відпочивати тим, хто з худобою працює, перед обідом – годину, у полудень – годину, під вечір – годину; а хто пішим працює, тим відпочинок у ті ж самі години, але по півгодини <...> . А хто рано на роботу не вийде через спізнення, той наступного дня стільки годин, на скільки запізнився, відпрацювати має.

[Артикул] 20. Фільварки хочемо мати, щоб усюди поставлені були, а найбільші можуть бути при замках і дворах наших, крім тих, де ґрунти погані й неродючі були би; такі казати людьми осаджувати, залишивши на уряд у кожному полі по одній волоці. А ту волоку огородник зі своєю худобою обробити має. А йому морг землі на город, з чого <...> платити не повинен.

[Артикул] 34. Усюди біля сіл наших волоки порожні або не прийняті й роздрібнені, уряд і ревізори людьми добрими осаджувати повинні й записувати в реєстр, якого дня й години їх приймуть; з яких волок; поки забудується й волоку приведе до ладу, до років двох або трьох не повинен давати за всі повинності більше за грошей 42 <...>

[Артикул] 38. На сторожу замків і дворів наших по черзі піддані ходити повинні, але не частіше <...> , ніж ревізор постановить <...> .

[Із додатку 20 червня 1558 р.]. А руські волості, де волоки не міряні, можуть з диму дати такого, у якому землею своєю й власним хлібом послуговуються, гроші два з хліба, а з дерева бортного гроші три з дупла; а хто ні тим, ні тим не користується, тільки на городі сидить, той від городу гріш один дати має; а хто й городу не мав би, той має з диму платини пів-гроша.

Завдання до теми

Які привілеї мали міста?
Про які права селян йшлось в документі?
Що таке фільварки?

З постанови Люблінського сейму 1 липня 1569 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111184043 (1).png$ 1. <...> З’їхавшись на той сейм спільний до Любліна, на день 23 місяця грудня, року минулого 1568 <...>, за згодою обох рад, польських і литовських, скликаний, <...>, що і до цього часу <...> продовжується, такі ми нижче описані договори й домовленості між собою вчинили:

2. Насамперед: <...> для міцнішого єднання в спільній і взаємній любові братерській, і в вічній обороні обох держав <...> попередні [договори дружби] поновили <...>.

3. <...> Корона Польська і Велике князівство Литовське є одним нероздільним і єдиним тілом, а також не різна, але одна спільна Річ Посполита, яка з двох держав і народів в один люд з’єдналася й скріпилася.

4. А тими обома народами щоб <...> один король спільний володарював, який спільними голосами від поляків і Литви обраний <...> радами й усіма станами Корони Польської і Великого князівства Литовського бути має.

5. <...> Щоб і знаку жодного <...> у майбутньому не було, з якого би <...> видно було возвеличення та посвячення [окремого князя] Великого князівства Литовського <...>. При обранні й коронації має бути [король] проголошений королем польським, і також великим князем литовським, руським, прусським, мазовецьким, жмудським, київським, волинським <...>.

7. <...> А при коронації нового короля має бути королем <...> стверджено присягою й одразу підтверджено на одному листі й одними словами на вічні часи права, привілеї й вольності підданих усіх обох народів <...>.

8. Сейми і ради обох народів мають завжди бути спільні коронні <...>.

11. <...> Щоб союзи й мирні договори з іншими народами <...> ніколи не укладалися, а також посли в справах важливих до іноземних держав не посилалися, тільки з відома й спільної ради обох народів; а мирних договорів або домовленостей <...> уже здійснених, якби були шкідливими якійсь зі сторін [Речі Посполитої], дотримуватися не повинні.

12. Монета <...> має бути за спільною радою уніфікована й подібна за вагою й пробою, і обрахунком, і вартістю <...> .

13. Мита, збори всілякі <...> , земельні й водні <...> , так королівські, як і шляхетські, духовні й міські, його королівська милість відмінити обіцяє, щоб <...> жодного мита не брано в майбутньому на вічні часи від духовних і від світських людей шляхетського стану, і від їхніх підданих <...> .

14. <...> Щоб вільно було як полякові в Литві, такі і литвинові в Польщі, кожному <...> набувати маєтності й тримати їх відповідно до права території, у якій маєтність знаходиться <...> .

16. <...> Усі права, привілеї, від усіх предків його королівської милості і від нього <...> самого <...> народу литовському, руському, жмудському, а також іншим народам і обивателям Великого князівства Литовського й також землям, повітам, родинам і особам до цих часів дані, у цілості, повністю, і нічим не порушеними залишаються <...> .

Завдання до теми

Коли було підписано унію? Який зміст вона носила?

Із «Литовського статуту» 1588 р.

Розділ 1. Про персону нашу господарську

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111184942.png$ Артикул 3. Образа величності нашої господарської, як її розуміти треба і як за те карати. Якби хто змову або замах, або бунт учинив проти здоров’я нашого господарського <...> , честь, життя й маєтки втрачає <...> . Хто б теж з неприятелями нашими порозуміння мав <...> , хто б теж людей неприятельських до панства нашого <...> зрадливо привів <...> , честь і життя втрачає. А ті сини, які <...> зради батьківської не відали <...> , ні честі, ні життя не будуть втрачати <...> . А жінки таких зрадників, які не будуть відати тієї зради мужів своїх <...> , такі маєтків своїх батьківських і материнських і придане <...> не втрачають. А дочки теж тих зрадників ніскільки поштивості своєї не втрачають, але до маєтків батьківських не прийдуть, тільки після смерті матерів своїх до маєтків материнських і до

приданого матері разом з синами <...> .

Артикул 18. Не повинен ніхто ні за кого терпіти, тільки кожний сам за себе. Теж уставуємо, що ніхто ні за чий будь-який вчинок не має покараним і засудженим бути, тільки той, хто в чому сам винуватим зостанеться <...> . А також так хочемо мати, аби ні батько за сина, ані син за батька, крім образи величності нашої й державної зради, як вище про те є описане <...> , тільки кожний сам за свій злочин має терпіти й покараним бути.

Розділ 2. Про оборону земську

Артикул 1. Про повинності, як всі обивателі тутешнього панства службу земську служити мають. <...> Усі стани духовні й світські, княжата, панята й урядники земські, двірні, дворяни й земяни, шляхта хоруговна й вдови, і також татари й міщани міст наших, маючи маєтки земські, й кожний від вищого до нижчого стану <...> , літа повнолітні маючи, у разі необхідності <...> повинні будуть самі особами своїми війну служити й направляти на службу воєнну <...> з маєтків <...> . А вдови, сироти й діти, літ повнолітніх не маючи, мають виставляти згідно з розмірами маєтків своїх озброєних кіннотників <...> .

Розділ 3. Про вольності шляхетські й про примноження Великого князівства Литовського

Артикул 2. Про вольності шляхетські. <...> Усіх князів і панів-рад, як духовних, так і світських, і всіх урядників земських і придворних, панів хоругвових, шляхту, лицарство, міщан і всіх людей посполитих у Великому князівстві Литовському й в усіх землях цього панства маємо зберігати при свободах і вольностях християнських, у яких вони, як люди рівні, вільно обираючи здавна і з вічних своїх предків собі панів і господарів, великих князів литовських, жили й керувалися прикладом і способом вільних держав християнських, рівняючись і однаково маючи, і тих вольностей вживаючи із сусідами й братами своїми, лицарством і іншими станами народу Корони польської <...> . І від нас їм, як усім, так і кожному зокрема, на достоїнства, вряди, на маєтки, на людей, на землі й на що коли-небудь дане, і що ще буде даватися наперед, непорушним і невідміненим на вічні часи зберігати <...> .

Артикул 18. Про недання чинів, врядів людям народу простого. <...> Простих людей не підносити над шляхтою, ані на чини їхні не призначати й врядів наших простого народу людям давати не маємо, але шляхті, кожному лицарському чоловіку й тутешнього панства, Великого князівства Литовського, уродженцям і в цьому панстві осілим <...> .

Артикул 16. Про свободу виїзду з панств наших до інших панств християнських, крім земель неприятельських, і про опіку таких маєтків.

<...> Аби княжата й пани хоруговні, шляхта й кожний чоловік лицарський і всякого стану цього панства, Великого князівства Литовського, мав свободу й можливість виїхати й вийти з цих земель наших <...> , для набуття наук, письма навчання й вчинків лицарських, і теж, будучи слабим здоров’ям своїм, для лікування до всяких земель і сторін, крім земель неприятелів наших <...> . Проте це так, аби з маєтків їхніх у той час, і за відсутності їх самих служби наші земські не були призупинені <...> .

Артикул 26. Про непривласнення вольностей шляхетських людьми простого стану. <...> Ніхто з людей простого стану, окрім особливої ласки й обдарування від зверхності нашої господарської, і то за явними значними й лицарськими заслугами, мужністю, виявленою проти неприятеля нашого, вольностей і привілеїв стану шляхетського й гербів шляхетських <...> використовувати, ані володінням маєтків і землями шляхетськими не має ніяким чином <...> .

Розділ 4. Про суддів і про суди

Артикул 30. Що мають судити воєводи, старости й державці про їхні позви, про що мають видані бути, і про вирок за неявку сторін і про гарячий учинок. <...> Щоб воєводи й старости наші судові, кожен у повіті й вряді своєму, судили розпоряджалися й позивали <...> про наїзд кґвалтовний на дім шляхетський, не тільки на саму господу, але й на гумно або на скотний двір, де скотина й інше господарство домове зберігається, до того про кґвалт костела християнського <...> , про кґвалтування панянок і жінок, про насилля в містах наших, про розбій на дорогах, про злодійство, про фальш, про підпал дому або гумна, про чародійство, про трутизну й про погрозу здоров’ю шляхтича й вогнем, і життю шляхетському <...> . Якби хтось міг бути спійманий одразу, <...> при самій тільки дії, <...> його карають смертю <...> .

Розділ 9. Про підкоморіїв у повітах і про права на землю, про границі й про межі

Артикул 20. Якщо всі люди приходять на волю і, відсидівши волю, тікають геть. <...> Якби людина вільна прийшла до якого князя або пана, чи землянина й сіла на волю, і, відсидівши волю або й не відсидівши до кінця, хотіла податися геть, тоді має спершу відслужити тому панові своєму стільки, скільки на волі сиділа, а після цього може йти геть. А якби не хотіла стільки відслужити, тоді має грошима заплатити: за кожний тиждень по шість грошей. А якби вона, відсидівши волю, втекла до будь-кого іншого, тоді той, до кого втече, має її йому видати не інакше як отчичем. А якби ще така людина, йдучи геть, шкоду яку кому вчинила, тоді й за те за нього за доказом виплачувати повинна <...> .

Завдання до теми

В якому році було підписано ІІІ Литовський статут?
Про що йшлось в документі?
Якими були права на землю?
Чи був вигідним для українців Литовський стутут?

Головні Артикули Берестейської унії до Папи і до короля 1 червня 1595 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111185334.png$ Артикули, на які потребуємо гарантії від панів римлян перше, ніж приступимо до єдності з Римською Церквою (офіційно Римом вони не були визнані, проте мали використання – упоряд.).

1. <...> Щоб нас не примушували до іншого віровизнання, але щоб ми на тому залишилися, що передане нам у Євангелії та в писаннях Отців грецької релігії, а саме, що Дух Святий не з двох начал або подвійного походження, а з одного начала <...> від Отця через Сина походить.

2. Щоб богопочитання й всі молитви – ранні, вечірні й нічні – нам у цілості залишилися згідно зі стародавнім звичаєм Східної Церкви <...> , а також усі інші церемонії та обряди нашої Церкви, що ними ми досі користувалися <...> , і щоб це все ми правили нашою мовою <...> .

6. Новий календар, якщо неможливо вживати старого, ми приймаємо за умови, що час і спосіб святкування Пасхи та наших свят будуть нам цілковито й незмінно збережені <...> .

9. Подружжя священиків нехай залишається незмінним, за винятком двоєженців.

10. Достоїнства митрополита, єпископів та інших духовних санів нашого обряду, щоб не давали людям іншої нації чи релігії, крім руської й грецької. Тому, що в наших канонах зазначено, що такі особи, як митрополит і єпископи мають спершу бути обирані духовенством з-поміж гідних людей, то просимо <...> , щоб ми мали свободу їх обирати, зберігаючи за його королівською милістю право цього надання <...> . Однак прохаємо, щоб <...> ми обирали чотирьох кандидатів, одному з яких, хто вважатиметься достойним, його королівська милість дасть цю гідність <...> . Його ж королівська милість є іншого обряду й тому не може добре знати, хто саме є до чого гідний; отож і траплялися деколи такі неуки, що іноді ледве вміли читати <...> .

11. По грамоту на свячення єпископів нашого обряду, нехай не посилають до Риму, але коли його королівська милість найменує єпископа, то архієпископ-митрополит повинен за старим звичаєм кожного з них висвятити. А сам митрополит, що вступає на митрополичу гідність, буде зобов’язаний посилати по таку грамоту свячення до найвищого архієрея, а після принесення такої грамоти свячення з Риму, найменше двох владик нашого обряду висвятять його <...> .

12. Щоб ми мали більшу повагу, а наші вірні овечки щоб тим більше нас шанували й слухали, то просимо допустити нашого митрополита і єпископів нашого обряду до сенату його королівської милості, а це з багатьох і слушних причин: бо чи ми маємо той самий уряд і гідність, що й єпископи Римської Церкви <...> . Листи на скликання загального державного сейму і земських сеймиків нехай і нам надсилають <...> .

15. Якщо на майбутнє люди нашого обряду, погордивши своїм обрядом і церемоніями, забажали б прийняти римські обряди й церемонії, то нехай їх не приймають, бо всі ми вже будемо перебувати в одній Церкві.

16. Нехай будуть дозволені подружжя між людьми грецького й римського обрядів, але подруги нехай не примушують одне одного приймати обряд другої сторони <...> .

17. Тому що ми позбавлені посідання багатьох церковних маєтків, що їх не знати яким правом забрано від наших попередників <...> , прохаємо, щоб ці маєтки були повернені нашим церквам <...> .

20. У державних трибуналах поруч з духовними Римської Церкви, щоб ми могли мати дві духовні особи нашого обряду, які відстоюватимуть права й вольності наших церков.

21. Архімандрити, ігумени, священики, архідиякони та інші духовники нашого обряду аби втішалися такими самими почестями й пошаною, як і особи римського обряду та нехай користуються вольностями й привілеями <...> . Нехай не будуть примушувані платити податки зі своєї особи та церковних маєтків. А ті священики чи духовні, що мають церковні маєтки в посілостях сенаторів або шляхти <...> , зберігатимуть за своїми пана-ми право патронату <...> .

25. Монастирі та храми наші руські хай не перемінюють на костели. А якщо хтось з католиків знищив би їх на своїй території, буде зобов’язаний їх відновити чи наново збудувати, а старі – направити <...> .

27. Нехай нам буде також дозволено засновувати семінарії та школи грецької та слов’янської мов <...> , а також друкарні для друкування книг, які, однак, будуть підлеглі владі митрополита і єпископів та без їх дозволу хай нічого не друкується, щоб таким чином забрати лиходіям нагоду поширювати свої єресі. <...>

29. <...> Собори та інші парафіяльні церкви, по великих містах і всюди в державі королівської милості <...> , нехай підлягають владі й управі своїх єпископів, а світські люди хай під жодним приводом не встрявають у їхню управу <...> .

Завдання до теми

Яким був зміст Берестейської унії?
Чи підтримували унію українські священники?
Як до унії віднеслась українська шляхта?
Які наслідки мала унія для українського народу?

Із Апостольської конституції папи Климента VIII «Magnus Dominus et laudabilis» про з’єднання Київської митрополії з Римською Церквою 23 грудня 1595 р.

<...> Нещодавно <...> брат Михаїл, архієпископ і митрополит Київський і Галицький, і всієї Русі, а з ним і немало єпископів з його провінції <...> почали самі між собою роздумувати й після численних взаємних і розсудливих нарад і переговорів прийшли до висновку, що вони та їхня паства не є членами Христового тіла, яким є Церква, що вони не з’єднані з видимим главою цієї Церкви – Вселенським Римським Архієреєм <...> . Отже, після наради й спасенних роздумів, вони постановили й твердо вирішили вернутись до Римського Архієрея, Христового заступника на землі <...> .

<...> Тож, негайно виконуючи те, що архієпископ Михаїл і згадані його співєпископи <...> обрали з-поміж себе двох провідних єпископів, преподобних братів Іпатія, прототронія, єпископа Володимирського й Берестейського, та Кирила, екзарха, єпископа Луцького й Острозького – мужів високодостойних і вельми побожних. <...> Обидва вищеназвані єпископи й посланники Іпатій і Кирило були ласкаво допущені до особистого побачення й розмови з нами й <...> смиренно просили про нашу й Апостольської Столиці ласку – прийняти їх до лона Католицької Римської Церкви й знову об’єднати їх, немов членів, до голови, під умовою збереження їхніх обрядів і церемоній у богослужіннях й уділянні святих Тайн та інших звичаїв, згідно з унією, укладеною на Флорентійському соборі між Західною й Східною Грецькою Церквою <...> . Коли ж усе було докладно обмірковано та зважено <...> , ми вирішили, що на славу Господа Бога треба допустити і прийняти руських єпископів і народ до спілкування з тілом Церкви та до єдності з Римською Церквою <...> . Тоді Іпатій і Кирило <...> негайно склали визнання католицької віри згідно з формулою православного віровизнання, приписаного цим Апостольським престолом для греків <...> і заявили нам і Апостольському Престолу належний і постійний послух і підлеглість.

<...> Оцією <...> нашою Конституцією приймаємо, об’єднуємо, приєднуємо, з’єднуємо й втілюємо як наших членів у Христі преподобних братів: архієпископа й митрополита Михаїла й усіх вищезгаданих руських єпископів, які дали згоду на ухвалу й підписали до нас листа, як тут присутніх, так і відсутніх, разом з їхнім духовенством і народом руським чи рутенським <...> . Для кращого вияву нашої любові до них, цим руським єпископам і духовенству <...> дозволяємо, допускаємо й розрішаємо вживати священні обряди й церемонії, якими користуються руські єпископи відповідно до установлень Святих Грецьких Отців у їхніх богослужіннях, св. літургії і уділянні святих Тайн і всіх інших священних функціях <...> .

Завдання до теми

Про що йдеться в документі?
Як процитував унію Климент VІІІ?

Із «Ординації Війська Запорозького, заведеної польським урядом» 1638 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111193317.png$ <...> Оскільки козацька сваволя так розгнуздалася, що для приборкання її довелося рушити наші війська й битися з козаками, і <...> розгромити й уразити їх <...> , тому на вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів та інших відзнак, набутих ними за вірні послуги від наших предків і тепер через заколоти утрачених, і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в хлопів. Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6 тисяч і які змирилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію, згідно з постановою цього сейму. На місце старшого, який більше не буде [вибиратись] з-поміж козаків, ми будемо ставити старшого комісара, від сейму до сейму, за рекомендацією гетьманів, – людину, яка була б народжена в шляхетському стані, у лицарській справі досвідчена, підтримувала б у війську лад, запобігала б усяким бунтам, була б справедлива до вбогих людей і з розпорядження гетьмана приходила б у той час і на призначене місце, де потребуватиме Річ Посполита. Він має бути приведений до присяги <...> . Цьому комісарові мусять коритися осавули, полковники, сотники, як і все військо. Усі вони, також полковники з комісаром, мусять залежати від гетьмана, більше того, й осавулами мусять бути шляхтичі <...> . Сотники й отамани можуть обиратися з самих козаків, добре заслужених перед нами й Річчю Посполитою, і людей лицарських. Резиденція комісара мусить бути в Трахтемирі <...> . Полковники мусять перебувати кожний при своєму полку.

Полки зі своїми полковниками повинні ходити по черзі на Запорожжя для охорони тих місць і щоб перешкодити татарським переходам через Дніпро. Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не ховалась на островах і звідти не чинила б походів на море. Разом з тим жоден козак не повинен наважуватись ходити на Запорожжя без паспорта комісара: спійманий комендантом козацьким, він підлягає смертній карі. При виході українського війська в поле повинен також одночасно виходити й комісар з двома полками за межі волості <...> і там, розташувавшись коло Чорного шляху, чинити опір татарським роз’їздам. У разі великої небезпеки він мусить з’єднати все військо й піти з ним туди, куди направить його гетьманський наказ <...> . Попереджаємо також про те, щоб перебуваючи на службі в Речі Посполитої козаки не терпіли від старост і українських підстарост безсудних вироків. Так само козаки не повинні втручатися ні в які справи, що їх не стосуються <...> .

Призначаємо також іменем нашим і Речі Посполитої комісарів для визначення осілості козаків, якою повинні користуватися козаки на вічні часи з тим, щоб не було щорічних приписок на шкоду Речі Посполитій і зменшення доходів з наших маєтків <...> .

Козаки реєстрові ніким не повинні бути обтяжені як щодо земель, так і особисто <...> . Попереджаємо й про те, що козаки в далеких українських місцевостях (крім Черкас, Чигирина, Корсуня <...> ) і в інших містах на самій Україні не проживали <...>

Завдання до теми

Коли відбулась Ординація війська Запорізького?
Які привілеї мали козаки?
Яке місто було головним у реєстровців?

Виступ Богдана Хмельницького, його втеча на низ Дніпра. Початок повстання. Союз з кримським ханом Іслам-Ґіреєм ІІІ

Богда́н (Зино́вій-Богда́н) Миха́йлович Хмельни́цький (27 грудня 1595 (6 січня 1596),[1][2] — 27 липня (6 серпня) 1657) — український військовий, політичний та державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманщини (1648–1657). Керівник Хмельниччини — повстання проти зловживань коронної шляхти в Україні, котре переросло у загальну, очолену козацтвом, визвольну війну проти Речі Посполитої. Перший з козацьких ватажків, котрому офіційно було надано титул гетьмана[3]. Намагався розбудувати незалежну українську державу, укладаючи протягом свого правління союзи з Кримським ханством та Московським царством. Представник роду Хмельницьких.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111193703.png$ Й. м. (його милість – упоряд.) хорунжий коронний (О. Конєцпольський – упоряд.)[прибув] доКодака над Дніпром для огляду всіх дніпровських порогів. Прийшла звістка про те, що Хмельницький бунтує козаків. Тоді й. м. пан хорунжий коронний посилає й. м. пана Адама Радлінського, свого слугу, який держав від нього Крилов. Прибувши до Крилова, він застав різні звістки про бунти Хмельницького: той безперечно підбиває козаків знищити табір, що йде до Крилова. Й. м. пан Радлінський, розгадавши вже ці наміри, вирушив з Крилова до Вужина, де перебував Хмельницький, там його зловив і відправив у Крилов.

Й. м. хорунжий коронний, прийшовши до Кодака, застав й. м. пана Гродзіцького, коменданта кодацького, і й. м. пана полковника Лончинського й відпочиває там з військом протягом кількох днів. Знову надходить звістка: Хмельницького зловлено. Й. м. пан хорунжий коронний з Кодака вирушає до Крилова і, прийшовши туди, застає Хмельницького в ув’язненні. Влаштовує нараду про те, що робити з Хмельницьким. Домовились, щоб він лишався на поруках. Поручився за нього й. м. пан Кричевський, полковник Війська Запорозького і приятель Хмельницького. Потім негайно вирушив й. м. пан хорунжий коронний до Корсуня, але там недовго затримався і, залишивши своїх людей на волості, виїхав у Броди. Й. м. пан Лащ лишався в той час у Стеблеві, недалеко від Корсуня. Туди до й. м. пана Лаща приходить звістка, що Хмельницький з усіма своїми приятелями втік з-під порук на Запоріжжя і, прибувши туди, бунтує козаків. Коли й. м. пан Кричевський повідомив про втечу Хмельницького й. м. пана хорунжого коронного, той був цією втечею дуже схвильований і обвинувачував у цьому й. м. пана Кричевського. Пан Кричевський вирушив у поле по відомості про те, що відбувається в Запоріжжі. У полі натрапив на двох козаків і двох бутів, виряджених Хмельницьким. Зловивши їх, допитує про те, що відбувається на Запоріжжі. [Вони] сказали, що [там] великі бунти, що все Запоріжжя повстало і що Хмельницький уже домовляється з татарами про те, щоб вони допомогли йому в війні з Польщею, посилає Клишу, свого козака, і сина свого Тимоша із Запоріжжя для переговорів з Ордою. Й. м. пан Кричевський прибігає з цими відомостями до й. м. пана Миколи Потоцького, гетьмана великого коронного, який у той час перебував у Барі. Й. м. пан гетьман, познайомившись з цими відомостями, послав по й. м. пана Лаща, який у цей час був у Липівці, недалеко від Вінниці, і по й. м. пана Одживольського, вінницького старосту, і по й. м. пана Чарнецького, який перебував у Іллінцях. Ці їх милості пани приїхали в Бар на нараду, тільки пан Лащ не приїхав, бо захворів у Липівці. Після цієї наради й. м. пан гетьман великий коронний видав універсал про те, щоб військо якнайскоріше стягалося з різних місць своєї стоянки до Бара на призначений строк. Знову надходить з України звістка, що Хмельницький уже цілком домовився з Ордою і дав свого сина Тимоша в заставу. <...>

Завдання до теми

Чому Б.Хмельницький розпочав національно-визвольну війну проти Речі Посполитої?
Чому гетьман заключив договір з турецьким ханом?

Розповідь про першу битву з поляками під Жовтими Водами

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111194655.png$ <...> З цими вістями козаки від татар повернулися, прочули про них по всій Україні й возрадувалися, як ізбавлєнію господньому люду всьому від неволі лядської. І щодень воїнство козацьке множилося й росло. Дізнався про те коронний гетьман Павло Потоцький і наказав усім польським воїнам і козакам реєстровим і полководцям Хмельницького зловити, але Господь не допоміг йому. Тоді він через деякий час прийшов з силою великою до міста українського Черкас і змушений був зазимувати в ньому. Коли ж зима минула й під сонячним теплом Дніпро та інші ріки скресли, він, щоб скоріше Хмельницького зловити, прийнявши присягу, наказав реєстровим козакам під проводом Барабаша рушати вниз по Дніпру човнами, а в човни ж до них посадив ще й німецьку піхоту й сина свого Степана з комісаром козацьким, а разом з ними шість тисяч коронного війська, опріч козаків, полем вирядив, наказавши їм просто на Запоріжжя до Січі прямувати й, перепинивши Хмельницького, нищити його з загонами дощенту, або, як зайців, по полю розігнати й ту перемогу та славу хотів сину своєму приписати. А самі ж гетьмани з коронними військами, із військовим обозом і піхотою повагом путівцями простували, на лихо-біду не сподіваючись. Проте Хмельницький, не чекаючи, коли військо коронне до Запоріжжя дійде й, вирішивши поновити давню славу козацьку, коли ті свою силу в лугах-заплавах черпали, як воїн хоробрий вирушив у поле під Жовті Води, чекаючи на добрий улов для себе й не на силу, а на господню ласку уповаючи. Хоробро й ляхи своєю дорогою прямували, вони хотіли Хмельницького одним ударом розбити та всю силу козацьку посрамити на довгії літа й не знали, що й він готовий до бою, а Господь його до допомоги. Та перш ніж обидва походи зійшлися, послав Хмельницький до реєстрових козаків Ганжу, особливого посланця, і наказав розповісти їм про свою силу, про татар і звернутися до них з такими словами: «Чию кров йдете проливати? Чи не братів своїх? Чи ж у нас не одна мати – Україна? За кого вам випадає стояти? За костьоли? Чи за храми господні, що породили й ростили нас від дня хрещення? Чи ви короні польській допомогти хочете, яка неволею за вашу мужність відплатила, чи матері своїй Україні, яка волею вас обдарувати воліє?» Прослухали все це козаки, і всі шість тисяч, як одне серце й дума єдина, повстали. І щонайперше Філон Джечалий свого гетьмана Барабаша сонного списом пронизав, бо він ляхам допомагав. А потім усю старшину та полководців-ляхів з корогвами в Дніпрі потопили, а самі з драгунами німецькими, що разом з ними човнами пливли, рушили Хмельницькому на підмогу. Забачивши це, ті козаки з комісаром, що при війську коронному залишилися, а також драгуни польські, що були в німецькій одежі та строях, великим загоном відділилися від ляхів і, зрадивши їх, перейшли до Хмельницького. Спостерігаючи все це, Хмельницький зрадів невимовно й так звернувся: «Браття, славні молодці війська запорозького! Пробила година, візьміть зброю і щит віри вашої, закличте на допомогу господа й не лякайтеся пихатої сили ляхів, не бійтеся хижості та страховиськ зі шкір леопардових і з пір’я страусового; згадайте давніх воїнів українських, котрі хоч і невірні були, та все ж своєю відвагою на всіх страх наганяли. З того ж тіста й ви зліплені. Синове воїнів хоробрих, явіть мужність свою. І вам во віки віків славу (з повеління господнього) запишуть, хай надія на Бога не посрамить вас!» Коли отак Хмельницький військо козацьке підготував хоробро стати до бою з ляхами, генерал Степан, син Потоцького, опинившись немов у пастці між козаками й татарами, послав служку Яська з листом до батька й провістив недалеку біду. Та посланця татари зловили, привели до лав козацьких і передали і посла й листа того, і звістку ту, що в нім сповіщалася, і розпочалася битва, розгулялась січа великая. Тільки ляхи забачили, що сила їх знемагає, як кинулися навтьоки; правда, Потоцький почав умовляти, що краще в бою, як подобає воїну, загинути, аніж, кинувшись тікати, уподобитися переполоханим вівцям і стати здобиччю звіреві-супротивнику. Відгукнулися ляхи на ті слова й почали, як снопи, валитися під ударами мечів, а тут ще линула злива і замочила вогнепальну зброю так, що вкрай знесилені вони змушені були прийняти оборонні порядки й рушити на Княжий байрак, до міст направляючись; та Хмельницький, виславши наперед козацьку піхоту, наказав у Княжому байраці покопати рови. І ось дійшов табір польський до ровів, втратив лад, а татари й козаки на обоз напали й розгромили, навіть сам Потоцький, двічі кулею влучений, загинув, а все військо польське в полон потрапило. Взяли там татари Сапєгу й Шемберка, Чернецький і Гродзинський Хмельницькому дісталися. Бранцями стали Хома Віденський, Іван Хребтович – воєвода Новгородський, Христофор Холмський, Гаврило Баллацький, Малицький і Семигородський, знатні пани; розгромлене було й військо польське: частина під мечем загинула, а частина в полон до татар потрапила. І з усього війська у тій битвуцілів один лише Марко Гдешинський, втік, правда й він був поранений. Сталося все те року 1648 у травні місяці числа 2.

Завдання до теми

Коли відбулась битва під Жовтими Водами?
Хто з полководців брав в ній участь?
Яким був перебіг битви?
Хто переміг в битві?
Якими наслідками для українського народу закінчилась перша битва національно-визвольної війни?

Розгром польського війська під Корсунем 16 травня

1648 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111195108.png$ Й. м. (його милість – упоряд.) пан гетьман Микола Потоцький, й. м. пан Мартин Каліновський, одержавши відомості про знищення війська як на воді, так і на суші, почали будувати окопи під Корсунем, але потім на нараді вирішили так: відходити з усім табором на Паволоч. Був у нашому війську один козак на ім’я Самійло Зарудний. Він узявся провести військо до Паволочі. За це йому обіцяли добру нагороду. Проте це був зрадник. Він дав знати Хмельницькому, яким шляхом піде військо, щоб Хмельницький якнайшвидше зайняв його ордою й козаками. Хмельницький, який ішов у напрямку польського війська вдень і вночі, послав козаків уперед на цей шлях випередити військо, яке там мало йти. Знайшовши цей шлях, викопали через дорогу великий рів і поробили засідки коло нього в балках. Зіткнувшись з величезним нашестям ворога, вже спішившися, наше військо йде, пробиваючись. І там, недалеко відійшовши від Корсуня, на цьому згаданому шляху військо було розгромлене, а їх милості пани гетьмани й багато старшин взяті в татарський полон. Тільки й. м. пан Корецький, полковник й. м. князя Острозького, відійшов до Дубна, до князя й. м. Домініка. Це сталося в травні вищевказаного року.

Завдання до теми

Коли відбулась битва під Корсунем?
Хто брав у ній участь?
Хто вийшов переможцем з битви?
Якими наслідками закінчилась битва для українських козаків?

Договір, укладений Богданом Хмельницьким з польським командуванням під Зборовом серпень 1649 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111195417.png$ Декларація його королівської милості Війська Запорозького дана по пунктах листа.

1. При усяких давніх вольностях його королівська милість Військо Запорозьке захищає (проти давніх жалуваних грамот свою жалувану грамоту одразу видає).

2. Кількість війська для зацікавлення підданих і заохочення до служби Речі Посполитій має складати сорок тисяч Війська Запорозького, і спорядження довірено гетьманові Війська Запорозького <...> . І складення реєстру гетьманом Війська Запорозького має завершитись не пізніше нового року (до Різдва Христового) з таким порядком: гетьман Війська Запорозького має з підписом своєї руки й з печаткою військовою скласти реєстр з іменами всіх тих, що будуть записані в козацтво, щоб ті в козацтві зберігали вольності козацькі, а інші <...> панам своїм підлягали.

3. Чигирин у нинішньому стані має довічно залишатись при булаві Війська Запорозького <...> .

4. Що ж раніше діялось під час повстання не має бути жодним чином покарано.

5. Шляхті віри Руської, як і віри Римської, яка під час повстання була в складі Війська Запорозького, його королівська милість з панської своєї ласки пробачає <...>.

6. Військо коронне не має перебувати в містах, де козаки зі складу реєстрового війська перебуватимуть.

7. Жиди ні державцями, ні орендарями, ні мешканцями не можуть бути в містах українських, де стоять козацькі полки.

8. <...> Його королівська милість дозволяє мати місце в сенаті преосвященному його милості отцю митрополиту київському.

9. Майно й землю у воєводствах Київському, Брацлавському і Чернігівському його королівська милість обивателям стану шляхетського віри православної й грецької надавати обіцяє.

10. У місті Києві, з якого керують школами руськими, і по інших містах українських, єзуїти не мають права засновувати шкіл. <...>

11. Горілкою козаки торгувати не мають права, виготовляти – лише на свої потреби. <...>

Ці пункти мають бути затверджені на сеймі. <...>

Завдання до теми

Де і коли була підписана угода?
Які основні пункти вона містила?
Які з них були позитивними, а які негативними для козаків?

Із грамоти царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому про згоду взяти Україну під захист 22 червня 1653 р.

Божою милістю від великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича всієї Русі самодержця Богдану Хмельницькому, гетьману Війська Запорозького, і всьому Війську Запорозькому нашої царської величності милостиве слово.

<...> І ми, великий государ, прийнявши Бога благими намірами й побажавши, аби християнська віра у вас не перевелася, а поширювалася, і великого пастиря Христа Бога нашого стадо примножувалось, як каже: і буде єдиним стадо і єдиний пастир, дозволили вас прийняти під нашу царської величності високу руку, тим то й не будете ворогом хреста Христового для притчі й зневаги. І ратні наші люди за нашим царської величності указом збираються й до ополчення готуються. І для того відправили ми, великий государ, до вас стольника нашого Федора Обросимовича Лодиженського, щоб вам, гетьману, і всьому Запорозькому Війську нашу царську милість було повідомлено. І прислали б до нас, великого государя нашої царської величності, посланців своїх, а ми, великий государ наша царська величність, відправимо до вас наших царської величності думних людей.

Завдання до теми

Про що йшлось в документі? Ваше ставлення до тексту документу.

Статті Б. Хмельницького 1654 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200111200102.png$ 1. Щоб по містах урядники були обирані з людей гідних, будуть вони підданими царського величества правити й всякі доходи по правді віддавати до казни царської величності, для того, щоб воєвода царської величності, приїхавши, почав би право їх ламати і які устави заводити, – то було б прикро; а як будуть старшини місцеві, свої люди, то вони будуть поводитися згідно з місцевими правами. Щодо цієї статті царське величество розпорядився діяти, як просять. Мають по містах бути урядниками війти, бурмистри, райці, лавники й різні доходи грошові й хлібні збирати для царської величності й віддавати до государевого скарбу тим людям, яких пришле царська величність, і ті прислані люди, яких царська величність пришле для того збору грошей, мають слідкувати за збирачами, щоб рахували по правді.

2. Писареві військовому по милості царського величества щоб давано 1000 золотих польських на підписків (канеляристів), на судей військових – по 300 золотих, на писаря судейського – по 100 золотих, на писаря й хорунжого – по 50 золотих, на хорунжого сотенного – по 30 золотих, на бунчужного гетьманського – 50 золотих. Царське величество пожалував, велів бути по їх проханню; а давати ті гроші з тамошніх доходів.

3. На писаря й на судей військових, на 2 чоловіка, і на всякого полковника, осаулів військових і полкових, щоб було по млину для прогодування, тому що несуть великі видатки. Царське величество пожалував, велів бути по їх проханню.

4. На роботи військової армати, на пушкарів і всіх робочих людей, що бувають при арматі, аби царське величество зволив вчинити милостиву ласку на зимове прогодованнє й пристановище; також на арматного обозного 200 золотих, а на хорунжого 50 золотих. Царське величество пожалував, велів дати з тамошніх доходів.

5. Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська Запорозького, аби було вільно приймати, а коли щось противне царському величеству (у сих посольствах), мусять вони (козаки) сповіщати царське величество. До цієї статті царське величество велів послів з добрими ділами приймати й відправляти, і писати царському величеству вірно й щиро, за чим вони приходять і з чим їх отправлено. А котрі посли будуть присилатися зі справами, противними царському величеству, тих послів і посланників затримувати у війську та писати про них зараз до царського величества, а без дозволу царського назад їх не відправляти. А з турецьким султаном і з польським королем без волі царського величества не мати зносин.

6. Про митрополита київського дано послам усний наказ. А в розмовах посли били чолом, щоб царське величество велів дати свою государську жалувану грамоту на його маєтності. Царське величество пожалував: митрополитові і всім людям духовного чину велів дати свою государську жалувану грамоту на маєтності, котрими вони тепер володіють.

7. Аби царське величество зволив послати своє військо під Смоленськ, не гаючися нітрохи, аби неприятель не міг собі ради дати й об’єднатися з іншими (військами), бо тепер війська (польські) потомлені – нехай не вірять ніякому лукавству (поляків), коли б почали що вимишляти. Царське величество постановив на неприятеля свого польського короля йти самому і бояр і воєводів послати з великим військом, як просохне й почне бути паша.

8. Аби найманого війська тут на польськім пограниччі для безпечности було з 3000 або скільки буде воля царського величества – хоч і більше. Військові люди царського величества на пограниччі для охорони України завсіди були й надалі будуть стояти.

9. Завсіди був такий звичай, що Війську Запорозькому плачено. Б’ють чолом і тепер царському величеству, аби давано на полковника 100 єфимків, на осавулів – по 200 золотих, на осавулів військових – по 400 золотих, на сотників – по 100 золотих, на козаків – по 30 золотих польських <...> .

10. Коли б мала напасти Кримська орда, тоді треба на неї наступити від Астрахані й Казані, також і Донським козакам бути готовими. А тепер вона (орда) ще в брацтві (з козаками), треба дати час і її не зачіпати. Наказ і повеління до козаків на Дін послано: коли кримські люди не будуть зачіпати, то й на них іти не велено. А коли Кримці зачіплять, то царське величество велить на них іти походом.

11. Кодак город на границі з Кримом, там гетьман завсіди по 400 чоловік держить і харч усякий їм дає – тепер нехай би царське величество пожалував, зволив наділити харчом і порохом для армати. Також і тим, що запорогами Коша стережуть, аби царське величество зволив показати свою ласку, бо його не можна самого без людей лишати. До цієї статті буде милостивий указ царського величества, коли буде відомо, скільки якого припасу туди посилали й скільки доходу буде зібрано на царське величество. А що у вашім письмі написано: як великий государ наш гетьмана Богдана Хмельницького й усе Військо Запорозьке пожалує, свої грамоти государські на ваші вольності велить дати, тоді ви ж між собою розбір зробите: хто буде козак, а хто мужик, і щоб Війська Запорозького було 60 000. То великий государ наш на те позволив: велів бути такому числу реєстрових козаків. Тож, як ви, посли, будете у гетьмана Богдана Хмельницького, скажіть йому, щоб він велів скоро козаків розібрати, реєстр їм зробити, і той реєстр за підписом вислав негайно царському величеству.

Завдання до теми

В чому заключалась суть Березневих статей?

Гадяцький трактат 1658 р.

1. Україна, тобто землі у воєводствах Чернігівському, Київському й Брацлавському, стає вільною й незалежною країною і знов єднається із Королівством Польським і Великим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського. Таким побитом, складається спілка з трьох рівноправних народів трьох вільних республік: Польської, Литовської і Руської (Української) під зверхністю короля польського, котрого обирають усі три народи разом.

2. Велике Князівство Руське само порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча влада належить Раді, котра складається з послів від усієї України.

3. Гетьман обирається на цілий свій вік і має найвищу виконавчу владу – сповняє волю Ради.

4. Україна повинна мати свій суд, навіть найвищий (трибунал), де усі справи повинні відбуватися руською (українською) мовою; повинна мати свій скарб (казну), куди йтимуть усі доходи та податки з українського народу, і можуть бути повернені тільки на потреби Великого Князівства Руського; мати своїх найвищих урядовців-міністрів, канцлерів, маршалків, підскарбничих (міністр фінансів) та інших, яких там треба буде; своє військо – 30 000 чи більше, козаків і 10 000 постійного війська; свою монету.

5. Усі найвищі урядовці повинні бути з українців.

6. Унія на віки скасовується, а митрополит і п’ять православних владик мають засідати в Сенаті нарівні з католицькими.

7. У Великому Князівстві Руському мають бути два руські (українські) університети (один у Києві), а нижчих шкіл – скільки забажається й скільки потрібно буде.

8. Усякому вільно заводити друкарні й друкувати які завгодно книжки.

9. Гетьман може подавати королеві список тих козаків і міщан, кого він вважатиме за вартих, щоб король дав їм шляхетство.

Завдання до теми

Яких територій стосувався Гадяцький трактат?
Про які суспільні норми життя йшлось в документі?
Чи піднімалась тема релігії? Якщо так, то про що саме йлась мова?
Які привілеї мав гетьман за Гадяцьким трактатом?

Гетьманування І. Мазепи в Україні

Іван Степа́нович[1] Мазе́па-Каледи́нський (Коледи́нський)[2] (20 березня 1639, хутір Мазепинці — 21 вересня [2 жовтня] 1709[3] за іншими джерелами у ніч з 21 на 22 вересня[4], Варниця) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704)[5] і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709)[6]. Князь Священної Римської імперії (1707—1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських герба Курч із Київщини.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115135904.png$ Після того як Самойловича взяли під арешт, 25 червня на гетьманування настановили Івана Мазепу. Мазепа, взявши владу, невдовзі послав за Дніпро за гетьманичем Григорієм, який у цей час перебував там і успішно воював татар. Без усякого спротиву взяли його, потім відвезли у Сивськ і там відрубали на пласі голову. А його брата Якова, генерала смоленського, що був зятем Швайковського, заслали в Сибір <...> . Року 1689. Рано навесні Василь Васильович Голицин і гетьман Мазепа і бояри Шейн, Долгорукий, Змійов, Шереметов і Шепельов уже вдруге ходили з російським військом у Крим. Вирушили так рано, що вже в квітні місяці добралися всіма основними силами й обозом до Самари і, відпочивши там таки добре та привівши в порядок обоз, з божою допомогою до святої трійці підійшли під Перекоп. У час походу татари не раз нападали на табір, проте кожного разу великоруське та малоруське військо давало їм відсіч і відбивало. Одного разу навальним нальотом вони таки пробилися в табір, Сумському та Охтирському полкам заподіяли відчутної шкоди в людях і возах, проте сердюки гетьмана, що саме нагодилися на цей час, боєм вигнали татар з обозу. Потім татари побачили, що таку велику силу їм не сила утримати, повтікали в Крим і почали хитрувати. Коли наші війська зі своїми окопами почали під Перекоп підступати, тоді татари запросили миру, пообіцяли великому боярину викуп і обдурили його. Вони насипали в бурдюк замість червінців, ремінців, а зверху прикрили їх справжніми грішми й дали Голицину. Тоді військо, що добралося до Криму з такими труднощами і з охотою добуло славу та здобич, змушене було неохоче виступати, на чім світ лаючи гетьмана. Гетьман змушений був виїхати до війська й вимовляти свою невинність і лагідними словами угомоняти воїнів. Опісля Мазепу та полковників покликали в Москву, там царі Іван і Петро Олексійовичі щедро обдарували їх і тримали гостями від дня святого пророка Іллі до Покрови Святої Богородиці. А в цей час там за зраду скарали бояр, а Голицина заслали в Сибір. Року 1690. Козацьке військо ходило під Очаків, де попалило посади та чимало лиха накоїло татарам. Відтоді у нове місто Самару почали ходити на сторожу полками поперемінно. Кожен полк сторожував чверть року. Року 1692. Орди Кримські та Білгородські взимку взяли в полон людей навкіл Домонтова та, прочувши, що козацьке військо на чолі з гетьманом стоїть напоготові, повернули назад. За ними аж за Дніпро погнався осавул Гамалія з немалим кінним загоном і так і не догнав. Однак градське військо та компанія пішли під Очаків, спалили посад, взяли ясир і повернули назад. Того ж року Мазепин канцелярист Петрик утік на Запоріжжя, а звідти в Крим. Навесні взяв підняв орду й запорожців, прийшов на Полтавщину, почав її пустошити та міста скоряти під свою руку. Та варто було Мазепі зібрати малоруські полки й виступити проти орди та Петрика, як вони відразу ж покинули Малоросію і втекли в Крим. Року 1693. Взимку ханський син і Петрик з ордами прийшли під Полтаву. Проте, заставши там гетьмана Мазепу і військо напоготові, побоялися і, небагато лиха окіл Полтави накоївши, безуспішно повернулися у свої краї.
Завдання до теми

Як би ви оцінили правління Івана Мазепи?
Які реформи впроваджував гетьман за час свого правління?

Про задум Карла XII йти в Україну

(зі щоденника офіційного шведського історіографа Ґеорґа Нордберґа)

Карл XII (швед. Karl XII; 17 червня 1682 Стокгольм — 30 листопада 1718 біля Галдена) — король Шведської імперії (1697—1718) та Гетьманської України 1708—1718). Хоча шведський король помер майже триста років тому, його ім'я не полишає сторінки історичних досліджень. Не припиняється потік його біографій, розпочатий далекого 1731 року Вольтеровою «Історією Карла XII, короля шведів». За популярністю і відомістю зі своїх царствених сучасників — монархів першої половини XVIII століття він поступається хіба тільки французькому «королю-сонцю» Людовику XIV (1639—1715) та своєму військовому супернику, російському імператору Петру I (1672—1725).

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115140431.png$

Як уже було згадано минулого року, Мазепа запропонував свої послуги в боротьбі проти царя. Щоправда, король зігнорував цю оферту (пропозицію – упорядн.). <...> Однак тепер король усе більше й більше думає над тим, що було б вигідно прийняти пропозицію Мазепи й піти в Україну. Щоправда граф Піпер був свідомий того, що це погляд не самого короля, але, знаючи дуже добре його характер, намагався від самого початку переконати його, щоб він покинув цей план і радив йому не рухатися, а зачекати на прибуття графа Левенгавпта; більше того, радив королеві вирушити йому назустріч. Свою раду мотивував тим, що коли Левенгавпт щасливо прибуде і з’єднається з головною шведською армією, тоді шведське військо буде скріплене не тільки новими вояками, але також воєнним вирядом (спорядженням – упоряд.) і харчами. Тоді можна самопевно виступити проти царя, який може нищити свій край стільки, скільки схоче. Коли ж король тепер подасться в Україну, тоді він виставить графа Левенгавпта на небезпеку, залишаючи його на ласку цілій ворожій армії. Якщо б сталося нещастя, тоді все, що він везе з собою, пропаде, і король відчує нестачу в підкріпленні новими вояками, воєнним вирядом і харчами, чого він так дуже потребує. Крім того, ворог, який досі відступав, у таких обставинах буде змушений самому наступати <...> . Хоч як була переконлива думка, переміг погляд інших дорадників, що дораджували королеві йти в Україну з таких мотивів:

1. В Україні король дістане 20000 козаків, що будуть готові битися, щоб скинути з себе російське ярмо.

2. Їх можна знаменито використати, тому що вони знають усі дороги та стежки.

3. Козаки на своїх легких конях можуть вести воєнну акцію в російському запіллі й тим самим зліквідувати дальші пожежі.

4. Під час битви вони можуть заатакувати ворога ззаду.

5. Україна дуже врожайна й багата країна.

6. Звідси відкривається дорога до Росії.

7. Можна мати вільну руку в Польщі.

8. Щодо графа Левенгавпта, то це генерал, на якого можна покладатися: він має відважних офіцерів і хоробрих вояків, тому ворог не відважиться його заатакувати.

Завдання до теми

Які стосунки були між Іваном Мазепою та Карлом ХІІ ?
Чи вигідна була співпраця Мазепи з Шведським королем?
Якими були умови співпраці двох держав?

З договору між шведським королем Карлом XII і українським гетьманом І. Мазепою 29–30 жовтня 1708 р.

1. Й. К. В. зобов’язується обороняти Україну й прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба й коли допомоги цієї проситимуть князь і стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.

2. Усе, що воюється (буде добуто – упоряд.) з колишньої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що, як виявиться, належало колись українському народові, передається й задержиться при українському князівстві.

3. Князь і стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані (збережені – упоряд.) і вдержані на всім просторі Князівства і частин, прилучених до нього.

4. Іван Мазепа законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством, по його смерті, яка, треба сподіватися, не наступить ще довго, стани України заховають (збережуть – упоряд.) усі вольності згідно зі своїми правами, стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, щодо герба й титулу князя України Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і стани передадуть Й. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі зі своїх міст, а саме: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

Завдання до теми

Коли було підписано договір між двома державами?
В чому заключалась суть даного договору?
Якими були основні пункти договору?
Що йшлось в договорі про гетьмана Івана Мазепу?

Указ Петра І про утворення Малоросійської колегії

27 квітня 1722 р.

Петро́ Олексі́йович Рома́нов (Петро I; рос. Пётр Алексеевич Романов; 30 травня (9 червня) 1672, Москва, Московія — 28 січня (8 лютого) 1725, Санкт-Петербург, Російська імперія) — останній цар Великої, Малої і Білої Русі (1682–1725 роки), з 1721 — перший імператор Всеросійський.

Відколи до Московської держави долучив численні землі (фактично на початку його правління його владі корилися тільки землі Московії, землі козацьких військ — Запорізького, Донського, Яїцького, Уральського та інших йому не корилися[джерело?]) та переміг у Північній війні, — заснував Російську імперію. Провів у державі численні реформи.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115141141.png$ Цього 1722 р., квітня 27 дня, всепресвітліший, державніший Петро Великий, імператор і самодержець всеросійський <...> , жалуючи підданих своїх – малоросійський народ, видав указ: при гетьмані пані Скоропадському в Глухові для управління судами й для іншого, що в прохальних пунктах гетьмана Хмельницького і в ухвалах на нього написано: замість однієї воєводської персони для кращої вірності й управління бути колегії, у якій бути бригадирові панові Вельямінову з шістьма чоловіками штаб-офіцерами, і при цій же колегії бути прокурорам з гвардії капітанам або капітанам-поручикам зі щорічною зміною <...> .

Завдання до теми

Коли було створено цей орган контролю?
В чому полягала суть даного органу?
Назвіть негативні і позитивні сторони Малоросійської колегії.

Указ Катерини II про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії 10 листопада 1764 р.

Катерина II (рос. Екатерина II Великая), ім'я при народженні: Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg) (21 квітня (2 травня) 1729, Штетін, Пруссія — 6 (17) листопада 1796, Царське Село, тепер Санкт-Петербург) — російська імператриця (1762–1796).

Дружина імператора Петра III, мати імператора Павла І. Відзначилась ворожими та шкідливими для України діями — знищенням державності, зруйнуванням Січі, закріпаченням селянства та русифікацією. У російський та частково європейській історіографії період правління Катерини ІІ вважався «золотою добою» російського абсолютизму. Її правління отримало назву «освіченого абсолютизму». У сучасній Російській Федерації її вважають національною героїнею.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115141921.png$ Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, за його проханням, з чину гетьманського наказуємо нашому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там Малоросійську колегію, у якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву і з ним чотирьом великоросійським членам. Великоросійських членів наймилостивіше ми тепер призначаємо: генерал-майора Брандта і полковника князя Платона Мещерського; на останні ж дві вакансії, вибравши негайно кандидатів, Сенат повинен представити нам, малоросійських – генерального обозного Кочубея, генерального писаря Туманського, генерального осавула Журавку та хорунжого Данила Апостола <...> . Нижчих канцелярських службовців вибрати йому, графу Румянцеву, на свій розсуд. Ми, бажаючи, щоб між визначеними в цю колегію чинами ніякої різниці не було і щоб кожний своє місце міг зайняти за чином старшинства, наймилостивіше наділяємо цих малоросійських чинів зрівнюванням у класах з великоросійськими нижченаведеними чинами, а саме: генерального обозного Кочубея – генерал- майорським, генерального писаря Туманського – чином статського радника, генерального осавула Журавку й хорунжого Апостола – полковницькими. А в судах, створених у Малій Росії в минулому 1763 р., на підставі нашого іменного указу – підкоморських земських в кожному полку по два, а в Ніжинському – три, до складу яких визначаються підкоморії, судді, підсудки й писарі зі щорічними виборами як тимчасові, то наказуємо й цим, поки вони будуть мати після виборів такі звання, вважатися за урядами, а саме: підкоморіям – першим після малоросійського полковника, земським суддям з першорядними бунчуковими товаришами, по старшинству, підсудками з бунчуковими другорядними, писарям земським проти осавулів полкових, по старшинству, а возним бути першим під сотником малоросійським. За відсутності тепер гетьмана, призначеному від нас головному малоросійському командирові мати такі права як генерал-губернатору й президенту Малоросійської колегії, де він у справах суду й розправи має голос голови за генеральним регіментом, а в решті справ, як-от: підтримування в народі доброго порядку, загальної безпеки й виконання законів – повинен він поступати як губернатор, тобто як особливий нам довірений у нашу відсутність. Запорозькій Січі, яка була під управлінням гетьмана, бути тепер підвладною цьому малоросійському урядові. З огляду ж на надмірні та надзвичайні витрати, що при цьому званні мають бути, наймилостивіше надаємо йому, графу Румянцеву, зверх належної на його чин платні, з тамтешніх прибутків по 4000 карбованців харчових грошей на рік і на генерал-губернаторський уряд село Кучерівку Кучерівського відомства з належними до нього селами й хуторами та село Середину Буду.

Завдання до теми

Назвіть головні причини скасування гетьманства.
Які наслідки для України мав указ Катерини ІІ?
Як змінилось життя на території українських земель після підписання указу Катериною ІІ?

Уривок з Маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі

3 серпня 1775 р.

Ми захотіли через це оголосити всім вірнопідданим цілої нашої імперії, що Запорозька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь.

<...> Іхні злочини, які примусили нас прийняти такі суворі заходи, є такими:

1. Забуваючи свої попередні важливі й згубні злочини й зраду вірності та підданства, вони почали років з десять тому назад та й зовсім недавно надто далеко заходити зі своїм зухвальством, привласнивши й вимагаючи врешті для себе в кінці, ніби як надбання їх власності, не тільки всі ті землі, які ми придбали в останню війну від Оттоманської Порти, але й навіть ті, що були заселені в Новоросійській губернії, мотивуючи, ніби їм і ті й інші здавна належали. <...>

2. Через таке привласнення собі земель Новоросійської губернії вони насмілились не тільки робити перешкоди вказаному нами їх обмеженню, загрожуючи надісланим для цього офіцерам явною смертю, але й заводити і будувати для них свавільно власні зимівники, більше того, виводити ще з тамтешніх жителів і поселених гусарського й пікінерського полків людей чоловічої й жіночої статі, яких забрано й виведено на Запорожжя всього 8000 душ, включаючи сюди й тих, що від утисків козаків у своїх власних житлах були змушені переходити до них і підкорялися їх сваволі. <...>

5. <...> Приймали до себе в козаки, незважаючи на часті наші урядові заборони, не тільки утікачів, які вступали до козаків, але й людей жонатих і сімейних, через різні спокуси підмовили до втечі з Малоросії тільки для того, щоб собі підкорити й довести в себе власне хліборобство, у чому й досягали багато успіхів, бо селян, які займаються хліборобством, нараховується тепер на місцях колишнього запорозького володіння до 50 000 душ.

6. Нарешті, ті ж запорожці почали свавільно привласнювати землі, що здавна належали нашому Донському війську, непохитному в належній нам вірності, яке з великою мужністю ставиться до нашої служби й порядком і доброю поведінкою здобуло собі назавжди відмінну нашу височайшу монаршу прихильність. Вони забороняють донським козакам користуватись згаданими землями, які вже тривалий час знаходяться в їх володінні. Всяка твереза людина може легко зрозуміти, які лукаві наміри запорозьких козаків, яка відчутна шкода від цього для держави. Заводячи власне хліборобство, вони розривали тим самим основу їх залежності від нашого престолу і, звичайно, задумали утворити з себе всередині батьківщини область, цілком незалежну, зі своїм власним несамовитим управлінням, у надії, що схильність до розбещеного життя й до грабунків буде при внутрішньому достатку безперестанно обновлювати й збільшувати їх кількість. Даремно тут пояснювати, наскільки негожим було б здійснення цього злодійського наміру, як з огляду на безпеку суміжних до Запорожжя жител і сіл, так і з огляду неминучої втрати числа наших вірних підданих.

<...> Так, з належною увагою до всього вищесказаного ми вважаємо нині своїм обов’язком перед Богом, перед нашою імперією і взагалі перед самим людством зруйнувати Запорозьку Січ і ім’я козаків, запозичене від неї. Через це 4 червня нашим генерал-поручиком Текелієм з довіреними йому нашими військами зайнята Запорозька Січ у цілковитому порядку й повній тиші без всякого опору з боку козаків, через те, що вони побачили наближення війська, коли вже з усіх боків були оточені. Ми цьому начальнику наказали найспокійнішим чином виконати доручену йому справу, уникаючи, наскільки це можливо, кровопролиття. Повідомляючи наших вірних і любих підданих про всі ці обставини, ми можемо одночасно їм оголосити, що немає тепер більше Запорозької Січі з її політичним спотворенням, значить, і козаків цього імені. Місце жител і тамтешні угіддя ми залишаємо, зараховуючи їх за здатністю до Новоросійської губернії. Доручаємо при новому влаштуванні особливе опікунство заснованому там нашому урядові <...> .

Завдання до теми

Коли було ліквідовано Запорізьку Січ?
В чому полягала причина ліквідації Січі?
Про яку зміну в суспільному житті йшлось в даному документі?

Напис на надгробній плиті на могилі Петра Калнишевського

Петро́ Іва́нович Калнише́вський (20 червня 1690[3][4] / (липень 1691)[5][6], с. Пустовійтівка, Лубенський полк, Гетьманщина (нині Роменський район, Сумська область, Україна) — 31 жовтня (13 листопада) 1803[1], Соловецький монастир, Російська імперія) — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках.

Канонізований УПЦ КП у 2008 році (вшановують як Петра Багатостраждального), та УПЦ МП в 2015 році (вшановують як праведного Петра Калнишевського).

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115144558.png$ Калнишевський Петро Іванович (?–1803) – останній кошовий Запорозької Січі. Після її ліквідації за вироком царського суду 1776 р. був засланий на Соловки й поміщений у один із найстрашніших казематів – Головленківську в’язницю. Провів безвихідно 16 років у одній камері й ще 9 років – у іншій (за цей час втратив зір, весь одяг, що був на ньому, зотлів і звалився з плечей). У квітні 1801 р. цар Олександр І дарував прощення в’язню. У 1803 р. Калнишевський помер на Соловках у віці 112 років. Його могила зберігається в належному стані, на надгробку напис російською мовою: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренное познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю».

Останній притулок останнього кошового Запорозької Січі П. Калнишевського

Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди ми і входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширки сажень, висота при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву – ложе для в’язня <...> . На другому боці – залишки розламаної печі. Стіни <...> сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати – маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами й двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні, й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, розташоване просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху. У кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя? Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?»
Завдання до теми

Яке історичне значення має постать П. Калнишевського для України?

Указ Катерини ІІ про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні 3 травня 1783 р.

I. 8. Для певного й правильного одержання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському й Новгород-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам і обтяженню поміщиків і інших сільських жителів, кожному з поселян залишитися на своєму місці й при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією, за винятком тих, хто відлучився до оголошення цього нашого указу. На випадок же втеч після оголошення цього указу діяти за загальними державними постановами.

9. Містам, що знаходяться в намісництвах Київському, Чернігівському й Новгород-Сіверському, надати рівні вигоди й переваги, якими на підставі дарчих грамот наших предків користуються міста Київ, Чернігів, Ніжин і інші, передбачаючи, між іншим, спільні настанови, які ми видаємо для міст нашої імперії, і, крім цього, сприяти перетворенню їх у квітучий стан <...> .

12. <...> Усе це йде мова про такі міста, які не можуть підлягати ніяким сумнівам, з приводу яких не може бути суперечок і які складаються з мешканців казенного відомства й нікому не віддані у володіння. Щодо міст, про які йдуть суперечки, то тут треба спочатку розглянути й вирішити звичайним порядком, кому вони належать. Але через те, що майже в усіх малоросійських містах за дворянами й чиновними людьми з різних нагод приписані двори з селянами та землі, потрібно запропонувати тамтешньому нашому генерал-губернатору намагатися придбати їх на користь міста шляхом купівлі або обміну, щоб таким чином цілком очистити міста від усього їм не властивого <...> .

15. <...> Право на викуп майна найближчими родичами, про яке в малоросійських правах немає ніякої постанови, поширити й на губернії Київську, Чернігівську і Новгород-Сіверську, оскільки воно відноситься до загального державного законодавства.

II. <...> Ми визнали за необхідне вчинити однакове розпорядження й щодо тих повітів, із яких складалась колишня Слобідська українська губернія і які тепер увійшли до складу Харківського й частково Курського й Воронезького намісництв.

Завдання до теми

На які території розповсюджувався закон?
Яке становище мали селяни до підписання указу?
Як змінилось їх становище після оголошення указу Катерини ІІ?

Заснування Харківського університету

(З поданого В. Н. Каразіним на розгляд харківському дворянському зібранню 29 серпня 1802 р. проекту заснування Харківського університету)

Кара́зін (Каразин) Васи́ль Наза́рович (30 січня (10 лютого) 1773, Кручик, тепер Харківська область — 4 (16) листопада 1842, Миколаїв) — український вчений, винахідник, громадський діяч. Засновник Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного сільського господарства, праць з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115144814.png$ § 1. Університет належатиме до вищих училищ в імперії, призначених для готування юнацтва до громадських державних посад шляхом пізнавання властивостей кожного.

§ 2. На цій підставі в Харківському університеті викладатимуться всі ті науки, які відкривають шлях до достойного посідання місць у різних званнях громадянина й вірнопідданого; як звання або спосіб служіння государю й державі між собою різні, так і науки, що викладатимуться, будуть поділені між окремими класами, які дістануть назву відділів університету.

§ 3. Таких відділів у Харківському університеті має бути дев’ять, які відкриються не відразу, але з часом, у міру того, як засоби на утримання університету збільшуються, і підготовлені будуть наставники та студенти.

§ 4. Наукам, властивим особливо кожному званню, повинні передувати науки, пристойні кожному добре вихованому громадянинові. Вони підготовляють його розум до інших знань, що повинні вже становити ту галузь, якій він себе посвятить. Знання мов, найпаче розуміння природи, знання математики, фізики, історії, географії – про науки такого роду молода людина повинна вже мати загальні знання; перше ніж вона приступає до наук, потрібних особливо в цивільній чи військовій службі. Таким чином, першим відділом університету буде відділ загальних знань, який і відкриється першим, тобто не пізніше вересня 1803 року. <...>

§ 10. <...> У жоден час може бути не потрібно стільки людей, освічених і здібних, як у благоденственне нинішнє царювання, для виконання в усіх галузях цивільної служби великих намірів найосвіченішого й найблагодійнішого монарха. Готувати таких людей, постачати урядові, присутственні, казенні і в закордонній справі посади найдостойнішими чиновниками, а також дати освіту негоціантам, які роблять честь своїй вітчизні, буде завданням відділу цивільних наук. <...>

§ 16. <...> Благоустроєна держава має потребу в особливому училищі, яке готувало б чиновників для спорудження різних будівель, водних сполучень та інших державних робіт цього роду, необхідних найбільше там, де все ще упорядковується й наближається до квітучого становища. Ґрунтовне вивчення архітектури, механіки, гідравліки й землеустрою в тому найбільше, що належить до застосування умоглядних основ їх до самого виконання на ділі, потребує особливих учителів і способу навчання, відмінного від звичайного викладання цих наук, як частин фізики або змішаної математики. Відділ університету, призначений для цього, будучи навчальним закладом майже єдиним у Росії, можна назвати відділом цивільних мистецтв. <...>

§ 19. <...> У попередніх відділах готувалися люди до посад, у яких науки становлять не предмет, а тільки засіб бути найкориснішим. А для тих, хто відчуває себе здібним, вивчаючи науки, збільшуючи й поширюючи освіту, приносити користь державі, у вересні 1809 року може відкритися відділ ученості, у якому через докладніші настанови й глибокі шукання істин кожної науки будуть навчатися механіки, фізики, хіміки, природознавці та астрономи. У цьому ж відділі викладатимуться історія наук, педагогія та інші науки, потрібні вчителеві. <...>

§ 24. <...> Харківський університет може приймати в студенти шляхом екзаменів учнів з губернських народних училищ: Харківського, Курського, Орловського, Воронезького, Новоросійського, Полтавського та Чернігівського; таким способом він може впливати на освіту й користь всього південного краю Росії. <...>

§ 26. <...> Безперечно, що родючий край тутешній дасть державі величезні вигоди, якщо мистецтво збільшуватиме кількість його виробів і готуватиме їх обробленням у власних межах. Всюди відчувається потреба в людях, які б досконало вміли керувати господарством і здобувати з маєтку найбільшу користь. Таких людей може виховати училище сільського домоводства. Воно, маючи наставників у всіх галузях економії й відведену ділянку землі для проведення практичних уроків і дослідів, буде одним з найпотрібніших у Росії закладів, подібне до того, яке міститься поблизу С.-Петербурга, але значно перевершуватиме завдяки своєму місцевому положенню й клімату. Учні його будуть для удосконалення свого слухати в цивільному відділі професора економії і технології. <...>

§ 29. <...> Університет і підлеглі йому два навчальні заклади керуватимуть комітетом у складі кількох професорів, обраних на загальних університетських зборах; головуючий у комітеті директор, обраний так само на зборах, подається від дворянства Слобідської Української губернії на височайше затвердження государя імператора. Так само можуть бути призначені потрібний помічник директора, секретар, казначей та інші чиновники університетського правління.

Завдання до теми

Коли і ким було засновано університет?
Які факультети були відкриті в рік заснування університету?
Яке місце займав в університеті В. Каразін?
Хто мав змогу навчатись в вищому навчальному закладі?
Скільки студентів було в перший рік заснування вишу?

«Конституція – державний заповіт» П. І. Пестеля

(Короткий виклад змісту «Руської правди», продиктований П. Пестелем М. Бестужеву-Рюміну)

Павло́ Іванович Пе́стель (нар. 1793, Москва, Російська імперія — пом. 1826, Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський та український дворянський революціонер саксонського походження, лідер декабристів в Україні, полковник. Ідеолог декабристського руху, автор програми Південного товариства (1821 рік), що мала назву «Русская Правда», прихильник повалення царату, скасування кріпацтва і встановлення республіканського ладу. Одночасно з цим не визнавав права неросійських народів на національне самовизначення і був противником перебудови Російської імперії на федерацію. До незалежності України ставився негативно. Страчений у справі декабристів. У 1816 р у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку» (з 1818 р «Союз благоденства») яку очолював П. Пестель

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115145319.png$ 2. <...> Російська держава поділяється щодо законного свого простору на 10 областей і 3 уділи. Уділи є такі: столичний, у якому перебуває й зосереджується державне управління, Нижній Новгород або Москва, Донський і Киргизький. Кожна область складається з 5 губерній, або округів. Губернії складаються з повітів, повіт – з волостей. Волості бувають суцільні й приписні – 1000 обивателів чоловічої статі.

3. Держава складається з народу й уряду.

4. Увесь російський народ складає один стан – цивільний; усі сучасні стани ліквідуються й зливаються в один стан – цивільний. Усі різні племена, з яких складається Російська держава, визнаються російськими і, складаючи різні свої назви, становлять один народ російський. Усі росіяни розписані по волостях. Кожний російський громадянин є членом якої-небудь волості. Це замінює сучасний поділ росіян по волостях. Волость має для своїх членів два списки: цивільний і скарбовий. До скарбового списку заносяться громадяни, які мають у волості яку-небудь власність. Подать збирається з власності, тому одна й та сама людина може бути занесена в скарбових списках багатьох волостей, але в цивільному списку може бути записана тільки в одній волості, бо цивільний список означає політичне становище, а політичним правом користується кожний росіянин у тій лише волості, у якій він є в цивільному списку.

5. Уся земля, яка належить до кожної волості, поділяється на дві частини: волосну й приватну. Перша належить всій громаді, друга – приватним людям. Перша становить власність громадську, друга – власність приватну. Волосна земля є недоторкана, вона поділяється на ділянки, ділянки роздаються за вимогами членів волості. Решта землі здається в найм стороннім людям не інакше, як на один рік. Якщо треба більше ділянок, ніж таких є в наявності, тоді не задовольняються вимоги тих, хто бажає взяти найбільшу кількість ділянок; ділянки ці переходять з рук в руки в тих лише випадках, коли є нові претенденти. Цими претендентами є або такі, що раніше ніякої ділянки не брали, або такі, що бажають нині взяти більше <...> .

6. Перехід з нинішнього становища до порядку, який тут запропонований, є поступовим. У нинішніх поміщиків земля відкуповується оброком або працею влітку. Спочатку це провадиться в казенних маєтках і волостях, а потім вже в приватних. Оброчні селища й землеробні селища, дворові люди, заводські селяни продовжують нинішні заняття в належний час і самі відкуповуються, а дворові у волості переходять.

7. Уряд поділяється на верховну владу і державне управління.

8. Щодо побудови верховної влади, то відкидається правило рівноваги властей, але приймається правило визначеного кола діяльності. Верховна влада ділиться на законодавчу й вищу – виконавчу. Перша доручається Народному Вічу, друга – Державній Думі. Крім того, потрібна ще влада наглядова, щоб ті дві не виходили зі своїх меж. Влада наглядова доручається Верховному Собору. <...>

С. І. Муравйов-Апостол про діяльність таємних товариств декабристів в Україні

Сергій Іванович Муравйов-Апостол (нар. 1796, Санкт-Петербург, Російська імперія — страчений 25 липня 1826, Санкт-Петербург, Російська імперія) — один з лідерів повстання декабристів. Підполковник Чернігівського полку. Керівник повстання Чернігівського полку. Син Муравйова-Апостола Івана Матвійовича, брат Муравйова-Апостола Матвія Івановича та Іполита Івановича Муравйова-Апостола. Нащадок (по лінії матері батька) Данила Петровича Апостола, українського гетьмана (1727—1734 роки).

У Південного товариства мета була одна з самого початку: введення в Росії конституції під назвою «Руська правда»; на початку 1822 року, як уже мною показано, зустрівся я в Києві з Пестелем, Юшневським, В. Давидовим, кн. (князем – упоряд.) С. Волконським, членами Південної управи. Тут було вже сказано про знищення в Москві Союзу благоденствія, про невизнання цього знищення Південною управою, через це запропоновано було Пестелем продовжити дії, організувавши вже з нас не управу, а товариство, не відокремлюючись, однак від членів петербурзьких, які будуть однієї з нами думки щодо знищення, оголошеного в Москві; з цим усі погодились і обрали для керування Південним товариством двох директорів – Пестеля і Юшневського. На цих нарадах йшлося про те, що перед тим, як розпочинати будь-які дії, треба мати готову конституцію: тому Пестель пояснив головні риси створюваної ним «Руської правди», після вислухування яких вирішено було залишити рік на роздумування кожному членові для прийняття або відхилення цієї конституції; цим закінчилася нарада 1822 року. Про заходи виконання цього року не йшлося. З часу переведення мого в армію я не листувався ні з ким із членів Північного товариства, я не знаю про перебіг подій, які відбувались у них, і взагалі до самого приїзду кн. Трубецького в Київ повідомлення з Північного товариства до Південного надходили дуже рідко й були надто неповні.

На початку наступного 1823 року члени Південного товариства, вищеназвані мною, і Бестужев-Рюмін, якого я прийняв у 1822 році, знову зібралися в Києві. Пестель знову пояснював «Руську правду», яка була визнана всіма членами з деякими запереченнями, і тут йшлося про введення її через тимчасове управління, яке мало бути доручено директорам товариства.

Членами, які мали найбільший вплив на Південне товариство порадами або творами, були я, Пестель і Бестужев-Рюмін. Південне товариство передбачало розпочати свої дії відкрито в 1823 році в таборі 9-ї дивізії при к. (корпусі – упоряд.) Бобруйський; у 1825 році в таборі біля м. Ліщина й зрештою в 1826 році під час очікуваного з’єднання трьох корпусів. Спосіб діяльності й причини, через які було відкладено виконання, будуть викладені мною в нижчезазначених пунктах. Для досягнення мети своєї товариство розраховувало на ті війська, які знаходились під керівництвом своїх членів, передбачаючи, що одні вплинуть на інших. А найвищих осіб на державній службі я нікого не знаю, кого б товариство вважало своїм покровителем, та його й не було. Якою мірою думки товариства наявні у військових поселеннях, мені невідомо <...> . Щодо 800 чоловік, які нібито взяті мною в Чернігівському полку, то це цілковита брехня; я навіть ніколи не розмовляв з ними так, як з вищеназваними семенівськими солдатами. Під час п’ятирічної служби моєї в полку встиг їх прив’язати до себе, переймаючись їхніми нестатками й прагнучи допомогти їм, наскільки міг у всякому разі. Жодних інших способів я до них не застосовував. Південне товариство мало зносини з Північним у 1823 році через брата Матвія й через В. Давидова та кн. Волконського, у 1824 році – через Швейковського й Пестеля, а в 1825 році – через кн. Трубецького, який переїхав по службі в Київ. Усі взагалі переговори схилялись з боку Південного товариства до цілковитого з’єднання двох товариств, на що Північне не погоджувалось і виставляло як причину цієї незгоди несхвалення в деяких частинах прийнятої Південним «Руської правди»; а в них була своя конституція, складена М. Муравйовим. Швейковський під час поїздки своєї мав від мене листи до членів: М. Муравйова, кн. Трубецького, М. Тургенева, у яких я всіх їх упрошував приєднатися до нас і не створювати окреме товариства <...> . Товариством прокламації до народу і військ не були заготовлені. <...> На одній з нарад, які відбулися в Києві в 1823 році, як мною показано в 7 пункті, вперше говорилося про знищення всієї імператорської родини. Присутніми були названі в тому ж пункті члени. Засідання було на квартирі кн. Волконського. Думка ця була запропонована таким чином: при введенні «Руської правди», що вчинити з усією імператорською родиною? Думки членів були такі: Пестеля, Юшневського, В. Давидова, кн. Волконського – знищення всіх; Бестужева – одного государя; моя (думка була) – нікого, і разом з тим я пропонував розпочати дії неприхованим заколотом, відмовившись від покори, і залишався при цій думці, хоч і протиставили мені всі бідування міжусобної брані, яка неодмінно повинна була виникнути від запропонованого мною способу дії. Нарада про це тим закінчилася, що Бестужев і я оголосили, що їх четверо однієї думки, а протилежної – тільки нас двоє <...> .

Після цієї наради Бестужев справді писав листа проти цієї думки товариства й подав його до нашої директорії. Список цей був у мене деякий час, але давно вже мною знищений, бо я не зберігав жодних політичних паперів. У 1825 році, під час збору військ 3-го корпусу, у таборі біля м. Ліщина знаходилися члени Артамон Муравйов, Швейковський, Тизенгаузен, Враницький (який, проте, на жодній нараді нашій не був і взагалі мало брав участі в справах товариства), Бестужев-Рюмін і я. Усі названі члени, довідавшись, що у Швейковського відібрали полк, того ж вечора з’їхалися до нього й знайшли його в цілковитому відчаї. А. Муравйов запропонував, не гаючи часу, розпочати дії, ця пропозиція при першому пориві була всіма схвалена.

По-перше, тому що правилом в товаристві було: якщо одного члена його буде викрито, починати дії без зволікання (для нас справжні причини відібрання полку в Швейковського були неясні), по-друге, тому що в усякому разі товариство втрачало таким чином цілий полк, на допомогу якого могло сподіватися, поки Швейковський ним командував. Тут же А. Муравйов запропонував себе, щоб їхати в Таганрог для завдання удару государеві, але його пропозицію не було прийнято, тому що на початку розгортання дій він був необхідний у полку для впливу на нього. Нарада ця закінчилася рішенням: Бестужеву їхати якомога скоріше до Пестеля, повідомити його про наш намір і дізнатися його думку, вимагаючи від нього допомогу й сприяння. А план дії був такий: коли прийде начальник штабу армії – арештовувати його і корпусного командира і, піднявши корпус, вирушити на Київ – оволодіти ним і далі діяти за обставинами <...> .

Під час того ж Лещинського табору побачився з капітаном Тютчевим, який служив у Семенівському полку, а тепер у Пензенському; його і прийняв у товариство. Він перший сказав мені про існування Слов’янського товариства, розповідаючи, що один артилерійський офіцер, і, здається, він назвав Борисова, робив йому пропозицію вступити в таємне товариство і давав навіть читати статут його. Я просив Тютчева постаратися дістати цей статут, що він справді через кілька днів і виконав. З цього статуту, написаного на одному аркуші, ніким не підписаного й при тому досить незрозумілого й незадовільного, довідатися можна було, що товариство мало за мету об’єднати всі племена слов’янські в один народ. Якими ж засобами товариство хотіло досягти цієї мети, про те не можна було довідатись з цього статуту; керівники його мені невідомі, а члени, яких я знаю, такі: в артилерії 8-ї бригади – Горбачевський, Борисов, Пестов, Андрєєвич (чинів не знаю); Пензенського полку <...> – майор Спиридов (прийнятий мною і пізніше Бестужевим приєднаний до Слов’ян), капітан Тютчев (також) і Гробинський (чина не знаю); Чернігівського полку – штабскапітан Соловйов, поручики Щипілло, Кузьмін, Сухінов, а інших членів не знаю, але, здається, є і поляки. Про Малоросійське товариство знаю тільки те, що нібито там керівник маршал Лукашевич і що мета його – приєднати Малоросію до Польщі. Між іншим, Лукашевича самого бачив я раз у своєму житті в кн. С. Волконського, а членів цього товариства не тільки не знаю нікого, але й не чув, щоб коли при мені кого-небудь називали. <...>

<...> Про поширення таємних товариств по всьому царству Польському, Познанському герцогству, Галичині й губерніях литовських, Волинській, Подільській і Київській ствердно не скажу, знаю тільки, що товариства польські дуже численні, і вважаю, за однодумністю, яка існує між поляками, що воно повинно бути так. Гр. Мошинського я завжди знав як члена польського товариства, а не як начальника управи губерній Волинської, Київської і Подільської і про цю обставину ні від нього і ні від кого не чув.

Кн. Трубецькой, призначений черговим штаб-офіцером, приїхав до Києва на початку 1825 року, і через те, що він був одним з директорів Північного товариства, то і приїзд його, полегшивши відносини обох товариств, зблизив їх більше, ніж будь-коли. Члени – я, Бестужев і Пестель - просили його справді подбати про залучення членів у 4-му корпусі, чого він, однак, не виконав. Наприкінці 1825 року, коли він від’їздив у Петербург, доручено йому було оголосити членам Північного товариства про рішення наше розпочати діяльність, не пропускаючи 1826 року, і разом з тим прохання наше, щоб і вони за цим рішенням вжили своїх заходів. Перед від’їздом Трубецького в Петербург було ухвалено в разі успіху в діях доручити тимчасове правління Північному товариству, а війська зібрати у двох таборах: одному – під Києвом, під керівництвом Пестеля, другому – під Москвою, під керівництвом Бестужева, а мені їхати в Петербург. Про цей план знали тільки Пестель, Бестужев, я, брат Матвій, А. Муравйов, кн. Трубецькой і ті, кому він сам сповіщав. <...>

Завдання до теми

Хто такі декабристи?
Коли вони розпочали свою діяльність?
Хто був засновником товариства?
За чиї права боролись декабристи?
Чи домоглись вони справедливості з боку влади?

Викуп з кріпацтва Т. Г. Шевченка («відпускна»)

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч. Національний герой і символ України.

Братчик Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115145550.png$ Тисяча вісімсот тридцять восьмого року квітня двадцять другого дня, я нижчепідписаний звільнений від служби гвардії полковник Павло Васильїв син Енгельгардт відпустив довічно на волю кріпака мого Тараса Григорова сина Шевченка, який дістався мені в спадщину після покійного батька мого дійсного таємного радника Василя Васильовича Енгельгардта, записаного за ревізією Київської губернії, Звенигородського повіту, у селі Кирилівці, до якого кріпака мені, Енгельгардту, і спадкоємцям моїм надалі ніякого діла нема і ні до чого не втручатися, а може він, Шевченко, вибрати собі спосіб життя, який побажає. До цієї відпускної звільнений від служби гвардії полковник Павло Васильїв син Енгельгардт – руку приклав. Свідчать підпис руки й відпускну, дану полковником Енгельгардтом його кріпакові Тарасу Григорову синові Шевченка, дійсний статський радник і кавалер Василь Андріїв син Жуковський. У тому ж свідчу й підписуюсь – професор восьмого класу – К. Брюллов. У тому ж свідчу й підписуюсь – гофмейстер, таємний радник і кавалер граф Михайло Вієльгорський. Ця відпускна Санкт-Петербурзької палати цивільного суду в 2-му департаменті при проханні вільновідпущеного кріпака Тараса Григорова сина Шевченка до засвідчення подана й згідно з резолюцією, ухваленою в палаті цього травня 16-го числа, за записом у 2-й книзі № 130, з цим написом видана травня 20 дня 1838 року.

Обвинувальний вирок у справі Т. Г. Шевченка 26 травня 1847 р.

a) Із обвинувального акта. Шевченко, замість того, щоб довічно відчувати благоговійні почуття до осіб августійшої фамілії, які удостоїли викупити його з кріпацтва, писав вірші малоросійською мовою, найобурливішого змісту. У них він то зображав плач про уявне поневолення й лихо України, то оспівував славу гетьманського правління й колишньої вольниці козацтва, то з неймовірною зухвалістю зводив наклепи й виливав жовч на осіб імператорського дому, забуваючи в них особистих своїх благодійників. Крім того, що все заборонене захоплює людей зі слабким характером, Шевченко набув між друзями своїми славу знаменитого малоросійського письменника, а тому вірші його ще більш шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли виникати й згодом укорінятися думки про уявне раювання часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість існування України як окремої держави. Судячи з тієї виняткової поваги, яку почували й особисто до Шевченка, і до його віршів всі україно-слов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути якщо не діючою особою між ними, то знаряддям, яким вони хотіли скористатися у своїх задумах; але, з одного боку, ці задуми були не такі вже важливі, як уявлялося на перший погляд, а з другого – і Шевченко почав писати свої підбурливі твори ще з 1837 р, коли слов’янські ідеї не захоплювали київських учених, як і вся справа доводить, що Шевченко не належав до Україно-слов’янського товариства, а діяв окремо, захоплюючись власною зіпсованістю. Проте за підбурливий дух і зухвалість, що виходила за всякі межі, його потрібно було визнати одним з найважливіших злочинців <...> .

б) З вироку суду. Художника Шевченка, за писання підбурливих і надзвичайно зухвалих віршів, як наділеного міцною будовою тіла, призначити рядовим у Оренбурзький окремий корпус з правом вислуги, доручивши начальству найсуворіше наглядати, щоб від нього, ні в якому разі, не могло вийти підбурливих і пасквільних творів. Власноручна приписка Миколи до вироку: «Під найсуворіший нагляд, заборонивши писати й малювати». Визнання царським урядом необхідності скасування кріпосного права (Уривок з промови Олександра ІІ 30 березня 1856 р. перед предводителями московського дворянства) Я дізнався, панове, що між вами поширились чутки про намір мій скасувати кріпосне право. Щоб запобігти усяким необґрунтованим чуткам у такому важливому питанні, я вважаю за потрібне оголосити вам, що я не маю наміру зробити це тепер. Але, звичайно, ви й самі знаєте, що чинний порядок володіння душами не може залишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само собою почне ліквідовуватися знизу. Прошу вас, панове, подумати про те, як би здійснити це. Передайте слова мої дворянству для обміркування.

Завдання до теми

Яким чином Т.Г. Шевченко висловлював свої думки про тогочасну владу?
До якої таємної оргпнізації він належав?
Чому закінчилась його діяльність в братстві?
Де відбував покарання Кобзар?
Яким був вирок Т.Шевченка?

Із загального положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності 19 лютого 1861 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115145816.png$ Кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди, у порядку, зазначеному в цьому Положенні й у інших разом з ним виданих Положеннях і Правилах <...> .

3. Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, надають за встановлені повинності в постійне користування селян садибну їх осілість і, крім того, для забезпечення їх побуту й для виконання їх обов’язків перед урядом і поміщиком ту кількість польової землі й інших угідь, яка визначається на підставах, зазначених у місцевих Положеннях <...> .

8. Поміщики, наділивши селян у постійне користування за встановлені повинності землею, на підставі місцевих Положень не зобов’язані надалі ні в якому разі наділяти їх будь-якою додатковою кількістю землі.

9. Після набрання чинності цього Положення знімаються з поміщиків: 1) обов’язки з постачання продовольства та опікуванню селян; 2) відповідальність за внесення селянами державних податей і виконання ними грошових і натуральних повинностей; 3) обов’язок клопотатися за селян у справах цивільних і кримінальних <...> і 4) відповідальність за них у всіх казенних стягненнях, як-от: штрафах, митах та ін. <...> .

17. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності, утворюють у справах господарських сільські громади, а для безпосереднього управління й суду об’єднуються у волості. У кожній сільській громаді й у кожній волості громадськими справами керують громада та її виборні на основах, викладених у цьому Положенні <...> .

23. Селянам, які вийшли з кріпосної залежності, надається право нарівні з іншими вільними сільськими жителями і з додержанням встановлених у загальних законах і в цьому Положенні правил:

1) провадити вільну торгівлю, дозволену селянам, без взяття торговельних свідоцтв і без сплати мита <...> ;

2) відкривати й утримувати на законній підставі фабрики й різні промислові, торговельні та ремісничі підприємства; <...>

3) записуватися в цехи, займатися ремеслами у своїх селищах і продавати свої вироби як у селищах, так і в містах; <...>

4) вступати в гільдії, торговельні розряди й відповідні їм підряди. <...>

59. Поки селяни залишаються зобов’язаними поміщикові, на землі якого вони оселені, сільський староста повинен: селян, які виконують «іздельну» повинність [панщину], наряджати на роботу, а з оброчних стягувати оброк, відповідно до вимоги поміщика, обґрунтованої правилами місцевих Положень, і взагалі негайно виконувати законні вимоги поміщика під свою особисту відповідальність, згідно з виданими про селян Положеннями. <...>

148. <...> Поміщикові надається на підставах і в межах, нижчезазначених, право вотчинної поліції в сільській громаді тимчасовозобов’язаних селян, на землі його оселених, і разом з тим поміщик є попечитель сільської громади.

149. Поміщик має право нагляду за додержанням громадського порядку й громадської безпеки на території належного йому маєтку.

150. Тому сільський староста виконує невідкладно всі законні вимоги поміщика щодо:

1) припинення всякого бешкетування та насильства в сільській громаді, а також всякого явного порушення громадського порядку й законів;

2) подання допомоги й захисту як самому власнику, так і всім особам, що проживають у маєтку, у разі підпалу, розбою, пограбування, крадіжки, насильства тощо;

3) захисту власника і його майна, а також і всіх осіб, що проживають у його маєтку, від небезпеки при всяких нещасних випадках, як-от: пожежах (у тому числі й лісних), пошестях і падежу худоби й заходів припинення цих та інших подібних лих;

4) нагляду за особами підозрілої поведінки й затримання біглих, бродяг і безпаспортних;

5) ремонту сільських шляхів на землях, у користування селян відведених <...> ;

6) про затримання винних і збереження слідів злочину до прибуття поліції або судового слідчого в разі вчинення ким-небудь злочину.

151. Селяни, оселені на землі поміщика, зобов’язані захищати його і його домашніх від усяких насильницьких дій, зазначених в пунктах 1 і 2 ст. 150, а також надавати їм допомогу при раптових громадських лихах (п. 3, ст. 150), для усунення яких потрібна одночасно велика кількість робочої сили. Для цього в разі небезпеки як сільське начальство, так і селяни повинні з’являтися на допомогу навіть і без виклику їх поміщиком. <...>

153. У разі зловживань і взагалі несправного виконання старостою або помічником старшини їх обов’язків, поміщик має право вимагати заміни їх.

158. Поміщикові протягом перших дев’яти років після затвердження цього Положення надається право, якщо він визнає перебування якого-небудь селянина в громаді шкідливим або небезпечним, запропонувати самій громаді виключити цього селянина й віддати його в розпорядження уряду. У разі незгоди громади з пропозицією поміщика він може звернутися про це з проханням у повітове мирове зібрання для подання губернської в селянських справах присутності. <...>

160. Якщо поміщик вважає, що мировий присуд суперечить існуючим постановам або є шкідливим для добробуту сільської громади, або таким, що порушує права поміщицькі, то, припиняючи виконання такого присуду, доводить про це до відома мирового посередника, який зобов’язаний негайно задовольнити законні вимоги поміщика. <...>

187. Кожна сільська громада як при общинному, так і при дільничному або подвірному (спадковому) користуванні землею відповідає круговою порукою за справне відбування казенних земських і громадських повинностей кожним з її членів.

188. Щодо несправних платників казенних і громадських повинностей сільська громада може вживати таких заходів стягнення:

1) повернути в покриття недоїмок доход з належного недоїмникові як власність нерухомого майна;

2) віддати самого недоїмника або кого-небудь з членів його сім’ї на побічні заробітки, у тому ж повіті або сусідньому, з умовою, що зароблені гроші будуть передані в громадську касу; віддавати на заробітки в інші, невіддалені, губернії дозволяється тільки за присудом сільського сходу, затвердженим мировим посередником, і при цьому тільки таких несправних платників, які не платять повинностей через впертість або розпусту;

3) призначити до недоїмника опікуна, без дозволу якого не давати несправному хазяїну відчужувати будь-що з його майна та з його доходів для покриття недоїмки; або замість несправного хазяїна призначити старшим у домі іншого члена тієї ж сім’ї;

4) продати належне недоїмнику особисто нерухоме майно, за винятком лише викупленої селянином садиби;

5) продати ту частину рухомого майна й будівель недоїмника, яка не є необхідною в його господарстві;

6) відібрати в недоїмника частину відведених йому польових угідь або навіть увесь його польовий наділ. <...>

Завдання до теми

Поясніть терміни «кріпацтво», «кріпаки»
Яку частину населення українських земел було звільнено з кріпацтва в 1861 році?
Які положення були прописані в документі про звільнення від крапосної залежності?
Чи повноцінно селяни стали вільними після указу? Чому?

З положення про викуп селянами їхніх садиб і польових угідь 19 лютого 1861 р.

3. Придбання у власність селянами разом з садибною осілістю польових земель і угідь, відведених їм у постійне користування, допускається не інакше, як за згодою поміщика <...> .

35. <...> Придбання у власність садибного й польового наділу, відведеного селянам у постійне користування, може провадитися за вимогою одного поміщика не інакше, як усією сільською громадою. <...>

64. <...> У разі купівлі селянами у власність їх наділу за взаємною добровільною угодою з поміщиком, як без сприяння, так і при сприянні уряду, сума платежу за куповані землі не обмежується ніякими певними розмірами, а залежить тільки від розсуду сторін, які домовляються. <...>

65. За основу для визначення розміру викупної позики береться грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика по уставній грамоті <...> .

66. Зазначений у попередній статті річний оброк за куповану землю капіталізується з шести процентів, тобто множиться на шістнадцять і дві третини. З обчисленої на цій підставі капітальної суми призначається в позику селянам для видачі поміщикові <...> певна частина, а саме: 1) під час купівлі у власність селянами повного, по уставній грамоті, наділу – чотири п’ятих (тобто 80 коп. за карбованець); 2) під час купівлі наділу зменшеного – три чверті (тобто 75 коп. за карбованець). <...>

113. <...> Селяни, які придбали у власність землю за допомогою викупної операції, зобов’язані вносити в казну щорічно взамін належного поміщикові за цю землю оброку по шість копійок на карбованець з призначеної урядом викупної позики аж до погашення її. Такі платежі звуться викупними.

114. Викупна позика погашається внеском викупних платежів протягом сорока дев’яти років з дня видачі позики.

Завдання до теми

Як могли отримати в користування землі селяни?
За що брався грошовий оброк? На чию користь він найчастіше вирішувався?
Чи вігідно було селянам отримувати землю в поміщика?

Про заборону української мови. Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва від 18 липня 1863 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115175717.png$ Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого характеру, через обставини чисто політичні, що не мають жодного стосунку до інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення грамотності й освіти, видавати книги для початкового читання, букварі, граматики, географії тощо. Серед подібних діячів було багато осіб, про злочинні дії яких проводилася слідча справа в особливій комісії.

У С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд у С.-Петербурзький цензурний комітет. Не мало таких же книг буде представлено й у Київський цензурний комітет. Цей останній відчуває деякі утруднення з розглядом згаданих видань через такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою й вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає й не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії й згубних для Малоросії. Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синоду й шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою, як духовного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. <...> Це розпорядження було передано на височайший государя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схвалення.

Завдання до теми

Чому ввелась заборона української мови?

Про заборону українського письменства (Урядовий указ 1876 р.)

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115180113.png$ Госуд. імп. у 18/30 день минулого травня височайше наказав:

не допускати ввезення в межі імперії без окремого на те дозволу Головн. упр. яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі; 2) друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного письменства, але з тим, що при друкуванні історичних пам’яток безумовно додержуватися правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати жодних відступів від загальноприйнятого російського правопису й щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів у Головн. управл.; 3) заборонити також різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот; 4) припинити видання газети «Киевский Телеграф».

Про цю височайшу волю пропоную Головн. упр. до належного виконання.

М. Міхновський. Самостійна Україна

(Пропонована як програма Революційної української партії

Львів, 1900 р.)

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115180325.png$ <...> В історії української нації інтелігенція її раз-у-раз грала ганебну й сороміцьку роль. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила своєму народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачити спільності тих інтересів. На очах історії, сильна, освічена й культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і всі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі – плоть від плоті й кість від кості наших. Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтелігенцію. Ся друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX ст. і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки – і «їм же ність числа» – усі вони наша кров <...> . Відступництво забрало цвіт нації – найкультурнішу її верству. <...> Але вкраїнський народ здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних і національних витворити собі нову третю інтелігенцію. Еволюція українського інтелігента третьої формації ще не закінчилася, але характерна його прикмета – служіння своєму власному народові – відбилася в ньому з повною силою. Отже, коли третя інтелігенція має органічні зв’язки з українською нацією, коли вона є заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного корабля належить їй.

<...> Між молодою Україною й українофілами немає жодних зв’язків, крім одного страшного й фатального зв’язку – своєю кров’ю заплатити за помилки попередників. Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули й ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої й безпощадної. Вона вірить у сили свої й національні, і вона виконає свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Вона віддає себе на служіння цьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе зброї, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься всіма засобами, і боротьба культурна вважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою <...> . Наша нація у своєму історичному (минулому – упоряд.) часто була не солідарною поміж окремими своїм частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки, і Полтава. <...>

<...> Ми зобов’язані вказати ту найближчу мету, яку ми маємо на оці. Ця мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою.

<...> Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами й ми виголошуємо їх ворогами вітчизни.

Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти зброю. І пам’ятаймо, що слава й перемога – це доля борців за народну справу. Вперед! І нехай кожен з нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність. Уперед! Бо нам ні на кого сподіватись і нічого озиратись назад!

Завдання до теми

Коли було створено РУП?
Хто був основоположником політичної партії?
За яким принципом було побудовано статут партії?

Програма Української народної партії 1902 р. (опублікована в Чернівцях 1906 р.)

Українська народна партія є партія робітничої маси українського народу; є партія українського міського й сільського пролетаріату.

Усіх українців, хто виробляє, продукує, хто живе з власної праці, усіх, кого визискують і кривдять: робітників фабрик і заводів, сільських і міських, робітників-ремісників, робітників транспорту й торгівлі, робітників інтелігентних фахів, хліборобів-наймитів і тих, хто робить на власному ґрунті, але без найманої праці, усіх їх має об’єднати Українська народна партія для боротьби з панами, гнобителями і визискувачами. Українська народна партія визнає соціалістичний ідеал як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ’я, знищити сучасний устрій, збудований на насильстві, примусі, нерівності й пануванні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробництва, фабрики й заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати українцям-робітникам, а землі (рілля) – українцям-хліборобам.

1. Головні завдання Української народної партії: просвітити, освідомити українців-робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних і класових інтересів.

2. Зорганізувати освічений і свідомий своїх інтересів український пролетаріат у Всеукраїнський союз українців-робітників.

3. Зорганізувати так само українців-хліборобів у Всеукраїнський союз хліборобів-українців. Необорна спільна сила з’єднаних українців-робітників і селян учинить захват політичної влади на Україні, знищить визиск, насилля, нерівність і утворить непідлеглу Україну – Республіку вільних працюючих людей. Аби осягнути свої завдання, Українська народна партія вважає необхідним і доконечним: українці-робітники мають свої організації економічного й політичного характеру, мають свої каси й свою програму діяльності. Так само і хлібороби. <...> Українські робітники складають свою незалежну робітничу партію, яка у своїй діяльності не підлягає ніяким обмеженням і контролю, бо знають, що тільки свої власні організації, своя власна робітницька партія, можуть оборонити інтереси українського пролетаріату; що ті тільки свої власні організації дадуть українському пролетаріату політичну й економічну силу, яка забезпечить його від утисків і визиску. <...>

Націоналізація землі

<...> Націоналізувати землю значить зробити її власністю тієї нації чи народу, що цю землю оселяє, тільки власністю не окремих одиниць, а власністю усієї нації. Кожний член нації, що заробляє з землі, бере її тільки до уживання. Націоналізувати землю на Україні значить зробити її національною власністю українського народу, кожний член української нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита. Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного ладу й соціалістичного оброблення землі – це наш ідеал і наше конечне завдання, бо тільки єдино таким шляхом назавжди розв’яжеться аграрне питання на Україні. <...> Еміграція чужих народів на Україну

Ходячи зараз по містах укр. Галичини, помислиш, що ходиш по польській землі; скрізь лунає польська мова, урядовці, промисловці-капіталісти й робітники – поляки, жиди й німці. Тільки виїхавши за околицю міста, побачиш, що то Україна, бо в селах живе український люд і лунає українська мова.

<...> Цей процес зараз відбувається й на Україні російській. Польський елемент вкупі з руський і німецьким випихає український по містах Правобережної України. Руський елемент випихає український в Лівобережній Україні. Еміграція руських на Україну, ведена стихійною силою шукання ліпшого життя, щороку збільшується, забираючи вигідні профе сії, промисли й складаючи таким чином заможні класи на Україні. Слідом за урядовцем, купцем і промисловцем суне на Україну робочий люд, стає в конкуренцію з робітником-українцем і завдяки своїй культурній перевазі й перевазі політичній рус. культури, поволі випихає елемент український з усіх професій, починаючи з самих найвигідніших. Неорганізованість і несвідомість укр. пролетаріату цій справі допомагає.

<...> Треба пам’ятати, що еміграція на Україну робітників чужих народів: росіян, поляків, німців, ведена стихійною силою шукання ліпшого життя, коли вона встигне швидше зорганізуватись, ніж український пролетаріат, може забрати українську промисловість, відіпхнути місцевого неорганізованого робітника-українця в ряди безробітних, у ряди «промислової резервної армії», а звідти дуже легко потрапити в ряди «вовчого» пролетаріату, що з голоду уживає всяких злочинств зі свого життя, сидить в тюрмі. Вільна непідлегла самостійна республіка – Україна робочих людей

<...> Самовизначення українського народу є ніщо інше, як право рівної свободи з іншими вільними культурними народами світу. Деякі українські партії вважають своїм ідеалом перетворення Росії на федеративному ґрунті. Приклад федеративної держави ми бачимо зараз у Сполучених Штатах Північної Америки і Швейцарії, але ці федерації примусові. У цих федераціях нема ані національної рівності, ані рівності штатів. Ми визнаємо тільки добровільні федерації народів; це значить добровільні федерації уже вільних народів. Росія, Австрія, Германія й інші, де поряд з панівними живуть десятки поневолених націй, мусять поперед розпастись; федерації потім коли й зложаться, то зовсім не в межах сучасних держав, а в залежності від інтересів кожної нації. Можуть бути федерації українців і чехів, поляків і руських тощо.

<...> Будуємо й боремося за Самостійну Україну зовсім не для того, аби в ній панували капіталісти, хоч і українські. Весь час боротьби не забуваємо, що єдино соціалістичний ідеал може остаточно задовольнити український пролетаріат і взагалі працюючий український люд. Самостійна Україна буде республікою вільних людей, вільних від гніту й експлуатації, республікою людей вільної праці.

Завдання до теми

Коли було створено УНП?
Хто були учасниками партії?
Які суспільні норми захищали учасники партії?
Назвіть основні принципи діяльності партії.

Десять заповідей Української народної партії

1. Одна, єдина, нероздільна від Карпат аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей – оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди – твої брати, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди суть вороги нашого народу, аж поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців. Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробись перевертнем-відступником.

8. Не обкрадай власного свого народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові наперед усіх. Держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаси їм сили й відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо ти зрадником будеш.

Завдання до теми

Про що йшлось у заповідях УНП?
Що йшлось про простих людей?
Чому не дозволялось брати в дружини чужинців?
Які з заповідей вам найбільше сподобались?

Із спогадів Д. Дорошенка про перехід Революційної української партії на засади соціал-демократизму 1903 р.

<...> Весною 1903 року була проведена реорганізація Громади (Стара Громада в Санкт-Петербурзі – упоряд.) й було остаточно з’ясовано її політичне обличчя: вона офіційно вся в цілому приєдналася до Української революційної партії, а тому що сама партія перетворилася в Українську соціал-демократичну партію, то й ми всі стали соціал-демократами, подобалось це кому з нас чи не подобалося. А треба зізнатися, що певна опозиція до такого перетворення була. У складі Громади знайшлася певна група, так би мовити національного напрямку, яка вважала, що Українська соціал-демократична партія, по-перше, зрікається первісного гасла, яке висунула була на початку Українська революційна партія, – гасло самостійності України, ставлячи у свою програму постулат усього лиш автономії України. По-друге, опозиція знаходила, що українська соціал-демократія не приділяє належної уваги національному моменту, ставлячи на першому місці справи соціально-економічні. <...> Але треба сказати, що опозиція не покинула Громади, щоб не порушувати товариської солідарності й не виломлюватися з організаційної дисципліни. Мушу по щирості зізнатися, що соціал-демократична доктрина була й мені не дуже до смаку і гасло самостійної України було мені дороге, причарувавши від самого свого проголошення, коли я прочитав брошуру під цією назвою; мені було жаль, що керівники партії так скоро його зрікаються, міняючи на доволі таки прозаїчне гасло автономії. Але я думав: провідники партії, певно, – досвідчені й мудрі політики, вони знають, що роблять; певно, так треба, і наше діло слухатись і виконувати директиви, що йдуть з нашого центру – Києва. Отже, чи подобалося це мені, чи не подобалося, мушу дисципліновано підлягати наказам з центру і, не «мудрствуючи лукаво», слухатись старших товаришів, які тримали у своїх руках провід. <...>

Завдання до теми

Коли було створено партію РУП?
Хто входив до складу партії?
Які основні положення були в партії?
Які програмні документи входили до основи партії?

З матеріалів другого з’їзду Революційної української партії 1905 р. Резолюція про назву партії

Вважаючи теперішню назву такою, що не відповідає соціал-демократичній програмі й тактиці партії, II черговий з’їзд партії ухвалює назву «Революційна українська партія» замінити назвою «Українська соціал-демократична робітнича партія». <...>

Резолюція про відношення до буржуазної демократії взагалі і до української демократії зокрема. Приймаючи до уваги, що різні демократичні партії, прикриваючись загальнолюдськими й особливо щодо України, ще й загальнонаціональними інтересами, затуманюють класову свідомість пролетаріату, насправді ж у своїй діяльності цілком керуються класовими інтересами буржуазії; що, дякуючи своєму класовому становищу, навіть у справі знищення абсолютизму, буржуазна демократія є не до кінця демократичною (бо не ставить у своїх програмних вимогах демократичної республіки) і не революційною (бо не користується революційними методами боротьби за політичну волю), у чому особливо показала себе українська демократія, представлена двома партіями: Українською демократичною і Українською радикальною (скоро об’єдналися в одну – Українську демократично-радикальну партію – упоряд.), ІІ черговий з’їзд УСДРП постановив:

1) якнайенергійніше розкривати класові підвалини як буржуазної демократії взагалі, так і української зокрема;

2) ніякі постійні спілки чи блоки з ними для УСДРП неможливі;

3) вважати можливими часові змови з ними під час окремих виступів, не відступаючи ні на крок від своєї програмової й організаційної незалежності.

Завдання до теми

Як було названо партію?
Що постановив ІІ з'їзд партії?
Назвіть позитивні та негативні сторони діяльності партії.

Програма Української демократично-радикальної партії

Грудень 1905 р.

Російська держава перетворюється на державу народоправну. Одначе, яка б не була конституція демократична, вона тільки тоді дасть людності спромогу мирно розвиватися, коли не буде централістичною. Як забезпечуються права одиниці – громадянина, так саме мусять бути забезпечені ще й права одиниці колективної – нації, народності. Росія – держава така велика, так багато живе в ній усяких народів, не однакових і побутом, і культурними й економічними прикметами, що коли до всіх частин держави, до всіх народів прикладатимуться однакові закони й однакові способи порядкування, то неминуче й закони та способи суперечитимуть справжнім

потребам і вимаганням народів і країн. Через те децентралізація мусить бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого крайового законодавства. Коли тепер не всі, може, частини держави розуміють потребу такого ладу, то в усякому разі основні закони держави повинні забезпечити кожній народності, кожній країні змогу завести собі автономію тоді, коли вона цього забажає. Таким чином, Українська демократично-радикальна партія, обстоюючи в справах політичних глибоко демократичну державну конституцію, у той же час розуміє це так, що реформована держава мусить бути федерацією автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії

вимагає партія і для свого українського народу на всій тій території, яку

він фактично тепер заселяє суцільною масою.

<...> Новий лад мусить забезпечувати загальнознані вже людські права й найперше – волю від кари на тілі, від кари на смерть і від кари вічною тюрмою – кари, що часом буває гірша за смертну; потім – незайманість особи, оселі й листування без судового декрету. Опріч того, кожна людина мусить мати волю: а) оселятися й жити скрізь, добирати собі яке схоче діло й порядкувати своїм добром як схоче, без ніякого окремого дозволу; б) вживати рідної мови в приватному й громадському житті; в) говорити, писати й друкувати, що хоче, відповідаючи тільки перед судом, коли зламала закон; г) належати до якої хто хоче віри або й ні до якої; д) збиратися на збори, гуртуватися в спілки й товариства, страйкувати. Громадянські права й повинності повинні бути рівні для всіх, усі привілеї класів, станів, полу, віри, нації мусять бути скасовані.

<...> Українська Народна Рада сама виробляє крайову конституцію, яку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент, але ця конституція не може суперечити вищезгаданим основним все державним законам.

<...> Мова в урядових, освітніх та інших інституціях уживається вкраїнська. Інші народності, що живуть на території України, мають рівне з українцями право задовольняти свої національні, культурні й економічні потреби і в урядових установах вживати своєї рідної мови. <...>

Завдання до теми

Коли було створенл УДРП?
Про що йшлось в головних програмних документах партії?

Зі спогадів Євгена Чикаленка 1907 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115180756.png$ <...> Буваючи в Галичині й спостерігаючи там широкий, як порівнювати з Великою Україною, національний рух, я набирався певності, що й у нас він розів’ється, коли в Росії буде конституція й коли настане воля для прояву національного життя. Тому я завжди радив нашим українцям по змозі частіше їздити до Галичини, щоб наочно побачити тамошнє життя й укріпитися у вірі в майбутнє відродження української нації на всім просторі України. Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував у нас віру й надію на краще майбутнє, Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, наука і взагалі національне життя, яке в російській Україні було суворо заборонене й придушене царським урядом.

<...> Коли стало відомо, що полтавська міська дума дістала від уряду дозвіл на відкриття пам’ятника Котляревському (у 1903 р. – упоряд.), то на чергових загальних зборах Організації поставлено було взяти в цьому святі якнайактивнішу участь <...> і таким чином заманіфестувати силу українського руху.

Такі самі постанови роблено було на загальних зборах і щодо ювілею Лисенка, І. Нечуя-Левицького. <...> Так само організація дбала про щорічне, коли можливо, прилюдне святкування роковин Шевченка тощо. На всіх цих ювілеях, з’їздах, роковинах організація намагалася показати світові, що українська нація живе, а що її тільки придушено. На свято відкриття пам’ятника Котляревському приїхало багато делегатів від галицьких установ і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації, як чехи казали, що якби завалився будинок, у якому збиралися «будителі» чеського національного руху – Рігер, Полацький, Танка та Гавличек, то може не було б і відродження чеської нації.

Завдання до теми

Коли написав свої спогади Є.Чикаленко?
Про що саме розповідав у своєму щоденнику Чикаленко?
Що найчастіше радив в своєму щоденнику Є. Чикаленко?

Протест селян проти насильницьких методів запровадження аграрної політики П. Столипіна

Телеграма селян с. Собківки Уманського повіту Київської губернії

на ім’я міністра землеробства

9 березня 1910 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115191746.png$ З пошаною просимо Державну раду й усіх панів міністрів не затверджувати законопроект про землеустрій, прийнятий Державною Думою. Закон від 9 листопада (1906 р. – упоряд.) погубить селянське землеволодіння. Селяни це бачать, почувають, заявляють начальству, але воно не слухає, силою примушує підписувати погоджувальні вироки; тих, що не бажають, саджають за грати й тримають, доки вони не погодяться підписати. Тих, що відмовляються, ув’язнюють і етапом висилають з губернії на два роки. Всякій людині відомо, що в кожній общині земля не однакова; є хороша, посередня, погана; кому дають хорошу, кому посередню, а більшості погану. Сльози, горе в кожнім селі. Почуваємо, відруби не утримаються, їх розпродадуть, хто сп’яну, хто по нужді, а більшість через родинні сварки. Скуплять землю мужицьку куркулі сільські й прийшлі різноплемінні, залишиться селянство безземельне й безробітне, а це не доведе до добра. Рятуйте хліборобів і разом з ними Русь православну, поки ще не пізно. Уповноважені 127 домогосподарств села Собківки Уманського повіту Київської губернії, вислані в Кишинів на два роки за те, що не погодились підписати вирок, складений місцевим начальством.

Завдання до теми

Хто такий П. Столипін?
Коли він провів свою аграрну реформу?
Чому прості люди вважали методи Столипіна насильницькими?
Якими були основні пункти реформи?

Заява Товариства українських поступовців до IV Державної Думи 1912 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115191952.png$ У сучасних умовах громадсько-політичного життя Росії українське громадянство позбавлене можливості мати в Державній Думі своїх представників. Це примушує нас висловити оцією заявою наше ставлення до останніх виступів у Державній Думі з українського питання. Заявляємо про свою солідарність з тими поважними депутатами, котрі, не бувши українцями за походженням, але, правильно оцінюючи становище представників демократичних верств населення, підняли свій голос проти нестерпних утисків, які відчуває українське слово й взагалі всі прояви українського життя і завдяки яким українська інтелігенція й український народ позбавлені можливості користуватися своєю мовою та іншими засобами української культури. Визнаємо негайну потребу націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу.

Вважаємо автономію України, рівно як і інших областей і націй, гарантією від втручань у сферу національного життя й запорукою (забезпеченням) вільного культурного й громадянського розвою. Разом з тим протестуємо проти виступу делегата Скоропадського, який, зловживаючи своїм історичним ім’ям, дозволив собі говорити від імені українського (малоруського) громадянства. Як представник лиш тої частини його, яка давно порвала зв’язки з національним життям рідного народу, він не має на це права. Голос його, як і голос всяких перевертнів з інтелігенції і з темних мас, не може висловлювати поглядів і змагань української інтелігенції і свідомих елементів українського суспільства. Підписались: Мих. Грушевський, проф. унів., С. Єфремов, В. Леонтович, В. Лозинський, Ф. Матушевський, І. Полторацький, В. Уляницький, Є. Чикаленко, В. Шемет, Ф. барон Штейнгель.

Завдання до теми

Хто такі Українські Поступовці?
Коли вони розпочали свою діяльність?
З якими важливими питаннями вони звертались до Думи?

Із програми Української національно-демократичної партії

Опублікована 1913 р.

В Австрійській державі Наша партія – національно-демократична (народна) домагається:

Поділу Галичини на частину східну (з Лемківщиною) руську (українську) з руським (українським) соймом у Львові і на західну польську (мазуруську) (без Лемківщини) з польським соймом у Кракові; а так само поділу Буковини на частину руську (українську) і волоську (румунську) та прилучення української частини Буковини до східної Галичини. У такий спосіб має постати одна українська провінція в австрійській державі. На випадок переведення такого поділу Галичини й Буковини й утворення одного українського краю мали би ми у Львові свій власний сойм, який ухвалював би корисні для нашого народу права, мали би ми свого намісника українця, а так само свого крайового маршалка, своїх українських урядників по староствах, повітових виділах, судах, податкових урядах, почтах, залізницях і т. д. – одним словом ціла управа нашого краю була би в руках наших людей, котрі розуміють наші інтереси й потреби та прихильно ставляться. Тоді зникли би з нашого краю ті хмари польських урядників і підпанків, що живуть нашим податковим грошем і нашою працею, а притім ставляться дуже ворожо до нашого народу. Домагаємося заведення в українській частині Галичини вже тепер української урядової мови замість дотеперішньої польської, а так само законної постанови, щоби всі публічні уряди з українськими сторонами зносилися тільки виключно в нашій мові <...> .

Боремося за те, щоби наш народ в австрійській державі здобув собі якнайбільший вплив на законодавство й адміністрацію в державі, краю, повіті і громаді. <...> А щоби охоронити національні меншості перед перевагою національних більшостей (приміром, наші меншості по містах перед польсько-жидівською перевагою при всяких виборах) і взагалі завести справедливість у міжнародних стосунках (у стосунках між народами, тобто міжнаціональних – упоряд.) у краю, наша партія домагається заведення пропорційної репрезентації національних меншостей у всіх публічних інституціях. <...>

Тому що наш руський (український) народ мешкає не лишень в Австрії (у Галичині й на Буковині), але й поза її границями (в Угорщині й Росії), наша партія буде намагатися зав’язати й підтримувати зносини з угорськими й російськими русинами (українцями), щоби витворити почуття національної (народної) єдності на цілій землі, заселеній нашим народом і щоби на цілім просторі руських (українських) земель наш народ здобув собі повну свободу та став паном своєї долі.

Завдання до теми

Де і коли було створено партію?
Чого насамперед хотіли домогтись учасники партії?
Яким, на вашу думку, було головним гаслом партії?

Війна й українці 30 липня 1914 р.

$C:\Users\ПК\Downloads\qrcode-20200115192203.png$ Виклик Німеччини Росія прийняла, і тепер її військо виконує свою повинність перед країною. <...> В ідеалах українців і у практичних постулатах українського суспільства, починаючи з Кирило-Мефодіївського братства і аж до наших днів, національний розвиток тієї частини українського народу, що увійшла до складу Росії, завжди розглядався в межах останньої й у тісному союзі з народами, що її заселяють. Свідомість національної єдності цілого українського народу без огляду на дроблення його на частини, що входять до складу різних держав, як також свідомість культурної спільноти цілого українського народу, не може бути прирівнювана до сепаратизму. <...> Вороги Росії при переході кордону будуть, звичайно, намагатися прихилити українську людність на свій бік і різними політичними обіцянками та національними принадами посіяти неспокій серед неї. Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця й не тільки на полі бою, у шеренгах війська, що бореться проти порушників світового миру і права, але й як громадяни-обивателі, що повинні в міру своїх сил і спроможності сприяти успішному виконанню російською армією винятково відповідального завдання, що випало на її долю. Ми можемо твердити, що суцільність і сила тієї одностайності, що під впливом усвідомленої небезпеки тісно з’єднала всю різноплемінну людність Росії, усі класи і групи суспільства, одностайності, якої давно не бувало і яка так яскраво виявилася, повстали й за участю українського суспільства, що зуміло знайти в собі досить і політичного розвитку й громадянського такту, щоб у годину державного потрясіння поставити на перший план ідею оборони держави й відбиття загрозливої для неї небезпеки. У цій одностайності запорука успіху й коріння надії на щасливий вихід з тяжкого випробування. Хай вона не покидає Росії та її різноплемінної людності, означаючи собою одностайність і у вирішенні складних проблем загальнодержавного життя, що з них національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв’язання. <...>

<...> У цьому єднанні – прообраз і дальшого мирного співжиття «частин» з цілим, основаного на наданні їм природних прав на національний розвиток. Якщо в найбільш критичні дні випробувань народи Росії виконують свої обов’язки стосовно її, то у свідомість суспільства і його керівних кіл повинна закластися думка про надання цим народам і відповідних прав. Щодо цього можна завважити вже сприятливі симптоми. <...>

Завдання до теми

В яких роках відбувалась І світова війна?
Яким було становище України під час війни?
На чиїй стороні були українські війська?

Програма для створення QR-кодів http://qrcodes.com.ua/generation-links/#
https://www.youtube.com/?gl=UA&tab=r11 для отримання відеоматеріалів до документів
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0 для пошуку документів та матеріалів з історії України
Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, коментарі В. В. Яременка. — Київ : Радянський письменник, 1990. — 558 с. — ISBN 5-333-00032-8.
Слово о полку Ігоревім у віршованих перекладах / пер. й переспіви: Т. Шевченка, М. Максимовича, С. Руданського та ін. — Відень: Накладом Заг.-Укр. Культ. Ради, 1915. — 55 с.
Літопис Руський. — К. : Дніпро, 1989. — 591 с. — ISBN 5-308-00052-2.
Київський літопис ХІІ ст. за Іпатіївським списком близько 1425 року // Німчук В. Історія української мови. Хрестоматія Х-ХІІІ ст. — Житомир: Полісся, 2015. — С. 236.
В. І. Головченко. Переяславсько-московська угода 1654 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812 с. ISBN 966-316-045-4
Богдан Хмельницький // Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К. : Видавництво «Україна», 1993. — 396 с.
Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002.
Борисенко В. Й. Курс української історії: з найдавніших часів до XX століття. Навчальний посібник. — К., 1996.
Британ В. Т., Висоцький О. Ю. Історія України з давнини до початку XXI століття. — Дніпро: НМетАУ, 2007. — 170 с.
Історія русів / Укр. пер. І. Драча; іл.. О. Штанка. — К.: Веселка, 2001. — 366 с.: іл.
Історія України. Джерельний літопис / за ред. В. І. Червінського, М. І. Обушного ; [упоряд.: В. І. Червінський, Л. В. Шимчак, М. І. Обушний та ін.]. — 2-ге вид., виправл. й доповн. — К. : КВІЦ, 2012. — 832 с. : іл. — ISBN 978-966-2003-87-1
Історія України. Комплексний довідник + профільний рівень / [уклад.: Воропаєва В. В. та ін.]. — Вид. 5-те, допов. та перероб. — Харків: Весна: Співак В. Л., 2014. — 703 с. : іл. — (Крок до ВНЗ). — 3000 пр. — ISBN 978-966-2342-25-3
Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів, 1992.
Нарис історії України / А. Жуковський, О. Субтельний. — Львів: [б. в.], 1992. — 230 с. — ISBN 5-7707-1368-2
Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України: Навч. посіб. для уч. гуманіт. гімназій і ліцеїв та студ. іст. ф-тів ВНЗ / Н. Яковенко. — 3-тє вид., перероб. та розширене. — К. : Критика, 2006. — 584 c. : ілюстр.
Стародавня історія України / Леонід Залізняк. — К. : Темпора, 2012. — 541 с. : іл., портр. ; 25 см. — Бібліогр.: с. 525—541 (373 назви). — 1 000 пр. — ISBN 978-617-569-083-3
Термінологічний і хронологічний довідник з історії України / П. А. Михальчук. — 4-те вид. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 192 с. — (Довідники з історії України). — ISBN 978-966-07-0860-0
Україна. Історія / О. Субтельний ; пер. з англ. Ю. Шевчук ; вступ. ст. С. В. Кульчицький. — К. : Либідь, 1991. — 512 с. : іл. — ISBN 5-325-00090-X

Боярчук Іванна Миколаївна –

заступник директора з НВР, вчитель історії, правознавства та географії Рачинської гімназії Тараканівської сільської ради

Досвід:

На творчій ниві працюю з 2010 року.

2010-2013 рр. – вчитель початкових класів Молодавської ЗОШ І ступеня

З 2013 року – вчитель історії та правознавства Рачинської гімназії

З 2017 по 2018 рр. – вчитель географії КЗ»Молодавська ЗОШ І-ІІ ступенів Привільненської сільської ради

З 2018 року – вчитель географії Рачинської гімназії Тараканівської сільської ради

З 2024 року – призначена на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Боярчук Іванна Миколаївна

Пов’язані теми

Історія України, Матеріали для друку

Додано

19 січня 2025

Переглядів

1619

Оцінка розробки

Відгуки відсутні