Життєвий і творчий шлях М.Семенка

Михайль Семенко(1892-1937)

Як поет- футурист Семенко хотів кинути дохлою рибою у Сталіна. Якщо ви хоч трохи пожили в Києві, певно, були на концерті чи виставі в Центрі культури та мистецтв біля майдану Незалежності. Це колишній Жовтневий палац. У 1930-х у підвалах цієї будівлі енкаведисти влаштували тюрму, де катували людей. Зокрема, назагал відомих. Наприклад, літераторів Сосюру й Рильського, Малишка і Йогансена. Ще тисячі згодом розстріляли. Серед них і поета-футуриста Михайля Семенка. Холодного жовтневого дня 1937 року пролунали 36 пострілів. Їх усі чув перед смертю Семенко. Його вбили останнім, 37-м. Тіла вивезли в Биківнянський ліс, що нині за столичною станцією метро «Лісова». Скинули в загальну яму.

Улюбленим віршем полеглого Героя України Романа Ратушного була Семенкова «Патагонія». Я не умру від смерти —Я умру від життя. Умиратиму — життя буде мерти,Не маятиме стяг. Я молодим, молодим умру —Бо чи стану коли старим?Залиш, залиш траурну гру. Розсип похоронні рими. Я умру, умру в Патагонії дикій,Бо належу огню й землі. Рідні мої, я не чутиму ваших криків,Я — нічий, поет світових слів. Я умру в хвилю, коли природа стихне,Чекаючи на останню горобину ніч. Я умру в павзу, коли серце стисне. Моя молодість, і життя, і січа. Після загибелі Ратушного цей вірш згадували як пророчий. А бренд Dodo Socks у пам’ять про активіста й військового випустив хустину з цитатою з перших двох рядків.

Жадан, Андрухович, Ірванець й інші літератори та музиканти вже кілька десятиліть як підхопили епатаж мовної гри цього яскравого поета. Є й присвячений йому фестиваль. Був рік Семенка, флешмоби й літературні вечори з читанням його поезій. У Мистецькому арсеналі презентували проєкт «Футоромарення» про шлях футуризму, який без Семенка годі й уявити. Від 2018 року в Києві є вулиця його імені. Зрештою, зараз його творчість вивчають у школі. Ним захоплюються, на нього рівняються, його люблять.

Я палю свій “Кобзар”А тепер зазирнемо в 1914-й. Там поета проклинали за зверхність і нахабність. Підняв руку, і на кого?! На Тараса Шевченка! Ще й у рік, коли відзначають 100-річчя з дня народження генія. Михайль скандально скидає класика з п'єдесталу своїм маніфестом:

«Сам»«Ей ти, чоловіче, слухай сюди!.. Ти підносиш мені засмальцьованого “Кобзаря” й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно... Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва… А ти вхопивсь за свого “Кобзаря”, від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила… Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами?.. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого “щирого” українського мистецтва. Я бажаю йому смерти… Я палю свій “Кобзар”».

Хоч і палив він «Кобзар» лише символічно, про ці зухвалі слова та загалом про свої перші поезії чує від критиків таке: «Обмежена гама звуків дегенерата», «Бандитизм, а не література», «Поезія хворого і прокаженого», «Плює слиною в очі читачеві».

Та що ж це за вірші такі? А ось, наприклад: B СТЕПУВН С ТIПІ К КНУПЛЬО ЛІ ЛЬО ПНІ С ВН КПІЛЬО ВИ ЛЬ ТІПІ С К КНУ ЛІ ЛЬО ЛЬОТК

Критики не розуміють, що Семенко експериментує не лише з новим змістом, а й з формою вираження. Степ для українських письменників —  усталений образ і символ. Михайль же з цього глузує. Мовляв, застаріло. Як і «очі, ночі, зорі». Не такого мистецтва він прагне. Його вірші бунтівні, він революціонер у «тихій і провінційній» українській літературі.

Так він пише в тому самому 1914-му: Я хочу кожний деньвсе слів нових. Нових нових пісеньідей нових. Я хочу кожний часновожиття. Горіть палать в екстазіпочуття. Нових нових пісеньі тем нових. Я хочу кожний деньроків нових!

Уже за десять років, у 1924-му, Семенко називає збірку власних віршів «Кобзарем».

Скрипник, філософ чи поет?Звідкіля у хлопчика з полтавського села ця яскравість, сміливість, впевненість у своїй унікальності, цей епатаж?Він народився в Кибинцях 1892-го. Першим, хто оповідав йому про нові світи, був дід Север. Його страшні історії хвилювали уяву хлопчика. Потім — його незвичайна мама, письменниця-самоучка. У неї гарно виходило складати жіночі сільські, а іноді й кримінальні історії. Коли ж варила борщ, розгортала підручник з французької. Марія Проскурівна — такий у неї творчий псевдонім — наполягла, щоб усі її діти мали вищу освіту. Михайль — тоді ще Михайло — вчився в реальному училищі в Хоролі. Там опанував любу матері французьку. До речі, пізніше він стане редактором її оповідань і носитиме їх у видавництва. Незадовго до Першої світової війни він ще повчиться в Петербурзькому психоневрологічному інституті. А насправді бажав стати скрипалем — грав з чотирьох років. Однак на консерваторію в батьків грошей не було, тож вчився там, де давали пристойну освіту.

Так він у третій особі розповідав про свій пошук в автобіографічному нарисі «Мак Долина — футурист»: «Іноді його тягло до науки — був час, коли він бажав бути філософом і захоплено брався за відповідні науки. Але був час, коли справжньою зливою виливалися з нього вірші — тоді він почувався поетом і кидав усе на бік. Через деякий час знімав із шафи футляр, виймав звідти скрипку, обстригав нігті на лівій руці й починав грати по 6–7 годин на добу, повергаючи у великий сум усіх своїх сусід».

Йому складно вибрати, тож підбиває в числах підсумки своїх професійних прагнень:«27 вересня 1913 року. Уранці: поет. Вдень: філософ. Увечері: скрипник.28 вересня 1913 року. Уранці: скрипник. Удень: філософ. Увечері: поет. Потім підрахував за цілий місяць. Виходило за вересень 1913 року: Поет — 10 разів, скрипник — 42 рази, філософ — три рази. Значить — скрипник. У жовтні 1913 року вийшло: Поет — 60 разів, скрипник — два рази, філософ — 28 разів. Значить — поет».

Саме тоді до Петербурга з лекціями завітав Філіппо Марінетті — італієць, який за чотири роки до цього опублікував «Перший маніфест футуризму». Там ідеолог авангардного руху пише, що література досі підносила заціпенілість і сплячку. І що сучасні твори поетів мають бути гарячі, наступальні, шалені — немов рух автівки, яка реве і мчить. «Мотор — найкращий із поетів», — пророчить Марінетті. Нова література має оспівати вік техніки й міської цивілізації, а бібліотеки, музеї й академії, мовляв, слід зруйнувати. Геть високий стиль, хай живе мова вулиць!«Бацила футуризму», як пише сам Семенко, шириться світом. У художніх текстах представники нової мистецької течії викидають розділові знаки та великі букви. Прийменники та прикметники — перешкода для руху, на перший план висувається дієслово. Новою музикою оголошують шум міста.

Семенко відчуває: це його. Так він починає свій взірцевий вірш «Місто»: Осте стебі бобувізники — людитрамваї — людиавтомобілібілібігорух рухобігирухливобіги 

Того ж таки 1914-го Семенко з братом Василем і художником Павлом Ковжуном заснували українське футуристичне об’єднання. Взяли собі екзотичні імена: Михайль, Базиль, Павль. Цим започатковують нову моду: Бажан стане Ніком, а Йогансен — Майком. Правда самого Семенка друзі й дружина все життя кликатимуть Семом. Він вигадує новий напрям — кверофутуризм, від латинських слів «шукати» та «майбутнє». Видає дві збірки. А потім — Перша світова. Михайля відправляють у царську армію аж у Владивосток. Звідти начебто хотів утекти до Америки, та все ж повертається до України.

Дві дружини: вчителька й актриса. Повертається з майбутньою дружиною — на Далекому Сході зустрів українку. Привозить звідти й любовні вірші, з яких укладе не одну збірку. Вони сміливі й відверті. Я на страждання тебе веду —На повільне згорання. Вибухнемо на прощання —Так написано на роду.І, може, в світі не бачив ніхто. Боліда, за наш бучніш. Заплети косу міцніш,Застебни пальто…

Про життя з вчителькою Лілею Горенко, яку любив глибоко і тривожно, знаємо мало. Побралися, народили доньку Ірину, жили в Києві. А от про другу дружину, заради якої покинув вагітною попередню, — більше. Вона — відома акторка Наталія Ужвій. Познайомилися в Одесі. На кіностудії він — редактор. Ужвій освідчилася перша. Про них казали: «Зійшлися красуня і чудовисько». Вона висока, статна, помітна. Він нижчий на пів голови, з чорним, як вугілля шахт, волоссям, з «монголоїдними» очима. 

Володимир Куліш — син драматурга Миколи Куліша — у своїй книзі про будинок «Слово» згадує, що, крім зовнішності, відрізнялися Михайль і Наталія ще й вдачею.

Коли прийшли по Семенка з ордером на арешт у квітні 1937-го, родина мешкала в столичному готелі «Континенталь». Утекли з харківського будинку «Слово», де після 1933-го митців хапали мало не щоночі. У Києві, який знову зробили столицею, пара чекала на нову квартиру. На ордері стоїть її підпис як дружини. Усе життя потім вона стверджуватиме, що нібито розійшлася з Семенком за рік до арешту. А в номері, мовляв, опинилася випадково. Її трьох братів репресували, чоловіка визнали ворогом народу, втратити ще й сина жінка не могла. Актриса навіть не скаже матері Михайля, де він дівся. Старенька жінка писатиме листи знайомим письменникам, але безрезультатно. До слова, син Михась помре студентом-п'ятикурсником.

Хотів кинути у Сталіна дохлою рибою. За життя Семенко видасть 20 збірок поезій, відкриє журнал «Нова ґенерація» і, як сказали б зараз, «запустить» ще декілька літературних проєктів під ключ. Сам зізнається, що все давалося непросто: Легше трьом верблюдамз теличкоюв 1/8 вушка голкипролізтиніж футуристові крізь укр. літературу до своїхпродертись.

А втім, Семенко дереться. Це можливо, поки радянська влада ще прихильна до пролетарського мистецтва. Навіть гроші на це виділяє. Дослідниця поета Любов Якимчук пояснює: «росії важко давалося приборкання України. Там навіть не хотіли, щоб і назва така звучала. Але погодилися на Українську Соціалістичну Республіку, якийсь час дозволили мати щось своє. Зокрема, літературу». 

На Всесоюзному з'їзді радянських письменників у 1934-му в Москві основним методом літератури проголошують «соціалістичний реалізм» — найпрямолінійніший і найдоступніший спосіб достукатися до «широких мас». На з'їзд для годиться запросили провідних українських поетів. Тогочасний журналіст і письменник Юрій Смолич пригадує, що Семенко у столиці СРСР купив патефон, а на засідання майже не ходив. А як пішов, побачив Сталіна та Горького в президії. Заявив, що йому настільки це все гидко, що має маніакальне бажання кинути шматок гівна чи дохлу рибу в президію. На той час його журнал уже закрили, а провідний сучасник — Микола Хвильовий — застрелився. І от фраза з його передсмертної записки «Отже, як говорить Семенко... ясно» стає яснішою. Ясно, що творити літераторам в Україні вільно не дадуть. Семенка невдовзі звинуватили в тому, що буцімто хотів вбити Косіора — організатора Голодомору. А ще, за версією «слідства», він член фашистської організації. Спершу футурист звинувачення відкидав, але в комуністів було пів року, щоб його зламати. Зрештою, зізнається:«Я поступово і систематично отруював свідомість молодняка отрутою націоналізму». Ще й «уточнює», що бомба була у формі пляшки. В останньому слові просить зберегти йому життя…

Яким же ти був, Михайлю Семенку?Любив себе. Написав «Автопортрет»: Хайль семе комиихайль кохайль алсе комихихай месен михсе охаймх йль кмс мих мих. Семенко енко нко Михайль. Семенко мих михайльсе менко. О семенко михайль!О михайль семенко!Фанатично любив блокноти. Не розлучався з люлькою. Розмовляв полтавською говіркою. Кокаїн не нюхав, лише про це жартував. Пив. Однак у 1930-х пили від безнадії всі.

Обожнював гаспароне — шоколадні харківські вафлі. Любив подорожі й краватки. Допомагав грошима рідним. Мама лікувалася на найкращих курортах. Часто сидів у кафе «Пок» у центрі Харкова, на Сумській. Туди сходилися всі літератори на каву. Сварилися, мирилися. Сидів там, бо довго не мав приміщення редакції, а зустрічатися з авторами десь треба. Привів у літературу молодих, заряджав своїми ідеями. Яновського, скажімо, відмовив бути моряком. Любив жінок. Є вірші не лише про дружин. Читайте інтимну лірику. Любив життя. Дуже любив.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!