Життя і творчість Василя Стефаника

Новела Василя Стефаника ‘‘Камінний хрест’’.

1.        Головною проблемою твору постає міграція до Канади головного героя Івана Дідуха, задля кращого майбутнього дітей. Подія вплинула на нього негативним чином, адже йому було шкода рідної землі, на якій сам працював з іншими селянами.
2.        Після повернення з 10-річної військової служби Іван не застав батьків, а лише завалену хату та залишений у спадок горб. Місцеві жителі пам’ятали його як працьовитого робітника, який працював не менше за свого коня. Інші насміхалися з нього через те, що він так піклується за землю на горбі, яка була найгірша на селі.  І хоч він завдавав скільки клопоту, та врожаї давав гарні. Діти Івана і жінка працювали на інших нивах, які він придбав за гроші, котрі заробив у війську.
3.        Перед від’їздом до Канади ціле село прийшло проводити родину Дідухів. Іван осипав усіх, кого знав, різними побажаннями. Лише висловлював своє невдоволення до своєї дружини, щодо її сліз: ‘‘Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й підеш у ту Гамерику, як жидівка.’’ Загалом звернення, або зізнання Івана до гостей були в основному зорієнтовані на кам’яному хресті, що він спорудив на пагорбі.
4.        Він символ непосильної, нелюдської праці. Також пов’язаний з образом «далекої могили». Він є пам’ятником, присвячений тисячам українських селян, які так і не повернулися додому з чужих країв. Іван залишив на полі, рясно политому його потом, пам’ятник по собі і своїй дружині. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності.
5.        Іван розповідає, звідки з’явилася ідея переїхати до Канади. Виявляється, сини знайшли якусь карту та лист і пішли вмовляти матір. Після цього лише про Канаду були розмови в хаті. Односельці намагаються його переконати, що не варто сумувати за цим краєм, що ця земля вже виснажена: "і саранчі нема, і пшениці нема". Іван не слухає їх, бо у нього власна думка стосовно цього. Він вважає, що цю землю ще можна врятувати, та молодь не хоче, бо вона лише зацікавлена в торгівлі та грошах, а коло землі не хоче робити. Дідух звертається до селян з проханнями.
6.        Він просив найняти службу, зайти на обід та "віказати очинаш" за старих, якщо сини сповістять, що Іван з Катериною вмерли. Він просить людей, щоб ніколи не минали його горба, де стоїть хрест. Він казав, що забрав би того горба у пазуху, якби міг. Кум Михайло запевнив Івана, що люди будуть його згадувати і хреста ніколи не минатимуть.
7.        Серед бесіди можна було почути спів Івана та Михайла, які співали, наче в молодості, а коли стомлювались, лиш обіймалися і не могли слова вимовити. Та згодом син сповіщає усіх, що пора йти на потяг. Це збентежило Івана, і він ще сидів якийсь час, роздумуючи про щось своє. Тоді різко підхопився та наказав усім збиратися. Автор матеріалізує почуття героїв під час цього моменту в такому образі: "Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач". Хата Дідухів неначе втрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак душевного стану родини.
8.        Згодом Іван раптово почав танцювати з жінкою. Не просто танцювати, а трясти її так, наче не думав випустити її живу з рук. Сини силоміць їх виносили з хати, Іван ще й надворі продовжував свій дивний танок. Дружина припала до порога та голосила, "і все рукою показувала в повітря, як глибоко вона той поріг виходила".
9.        "Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди проводжали Івана. Він ішов зі старою, «згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки». Як усі зупинилися перед хрестом, то він трохи прочуняв і показував старій хрест: “Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє…’’