Життя і творчість Василя Стуса

Василь Стус

в .п .І не те, щоб жити — більше:споконвіку б — без розлуки. До віків і після віку —це — любов. Оце — вона!І не те, щоб знову — «з Богом!»І не те, щоб — «чорту в зуби!»Ні. Не те. А тихо-тихо:ані пестощів, ні ласк. Тільки б так: вона — як щогла,в ріст Великої Дзвіниці(велич гнітиться доземно,ниць сягає до небес). Не дзвонар ти. І не Шедель,а відвідувач, закоха­ний. Не говори — по вуха:геть поверх людських голів…Це — любов. Вона, як жінкакрутостегна. Це — початоктвій. Це вечір. Смерк ласкавий. Це перерва, як прорив.І не те, щоб більше — (жити б!)І не те, щоб жити — (більше!)…до віків і після віку —перемрієш — тільки й того.18. VIII. 1965

Коли я один-однісінькийсеред зелених снігів Приуралля,коли в казармі порожньосеред ліжок і пірамід,коли я стовбичу на цьомуднювальному місточкусамотній — на обидві земні півкулі,як холодна колодочка караульного ножа,Коли така далека-далекатака миттєва, потойбічна майже,як спалах, вихоплений з ракетниці,швидко згасаєш на спиртовому полум’їсинюватого, майже непомітногоуральського морозу,Заклинаю, немов клинок!Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,на сімсот тридцять чотири «здрастуй»,скажи, що ти мене любиш. Тільки скажи «люблю». Одне-єдине, кругле, вологе соковите,як плід біля вишневої кісточки,червоне слово.І я почую тебе.І я радісно посміхнуся тобі,нехай навіть засіпається моє підборіддя,враз розм’якле,як губи доброго притомленого коня. Скажи — тільки одне слово!Я нікому його не показуватиму. Коли ж до казарми повернуть друзі —я заховаю це слово аж під борлакомі, нахиливши голову,розглядатимунабряклу колодочкукараульного ножа.

Я знаю –ми будем іще не раз бродити з тобою,слухати ліс притихлий,старих і мудрих сорок,вирізняти гудки азотнотукового заводу,чути постріли на мовчазному полігоні,і, лячна, наслухатиме нас земля. Розгублена між роботою і дозвіллям –вечірньою школою, чергами, перукарнею,дощовою погодою і театром,комсомольськими зборами, подругами згуртожитку,ти прийдеш до менесамотня, настрашена і чужа,розграбована на всі свої сто шістдесятсантиметрів зросту.І разом з тобою ми заходимося визбируватироздаровані уста, очі, пам’яті,погляди, губи, плечі,

Будь чистий — за всяку ціну й передусім. Душею і тілом. Допомагає душ (душ для душі — коли ти регулярно вершиш над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що Ти не так зробив? А чому? А що я зроблю, щоб стати кращим, очиститися од того чи іншого бруду, спокутувати свій гріх). Це — як самосповідь.

Бійся телевізора, подивляйся тільки справжній мінімум. Є такі хвороби, які непомітно посідають людину. Одна з них — любов до телепередач.Є  така приказка: дурний думкою багатіє. Вкрай гидка приказка. Такі дурні, що багатіють думкою, — літають перші в космос, пускаються з Магелланом довкола світу, йдуть на багаття з Джордано Бруно. Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій.

Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика – поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід?

Поезії Ця мить – як тріщина у камені,загусла на смолу пітьма. Ані минулого нема мені,ані майбутнього – нема. У водноволені течутьяк ноче-дні, так і дне-ночі,лиш серце вірити не хочеі цідить сіру каламутьна вечори, і дні, і ранки,і ночі – вискалки ждання. Був віщий сон: мов коло ґанкуприспала зграя воронняі голу хату обліпила,і довго каркала в вікно. Зимова блискавка розбилатвій дім надвоє – колуном.І як зліпити половинки,з’єднати як – сам Бог не зна.І плаче син, голосить жінка,немов зигзиця, край вікна.