5 клас. Тарас Мельничук. Література рідного краю

УТОРОПСЬКий ліцей

ЯБЛУНІВСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ

КОСІВСЬКОГО РАЙОНУ   ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

 

 

 

 

5 клас

 Література рідного краю

 Урок-подорож

Шляхами Тараса Мельничука

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчитель української мови

та літератури

 Ласійчук Галина Петрівна

 

 

 

5 клас

Тема. Література рідного краю. Урок-подорож

Шляхами Тараса Мельничука

Мета: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом Т. Мельничука; розвивати пам’ять, образне мислення, навички виразного читання; виховувати шанобливе ставлення  до творчості поета.

 

Обладнання: портрет Т. Мельничука, збірки поезій, мультимедійна презентація.

 

Епіграф:   Мені не треба десять сонць –

                  Живу тобою, Україно (Т.Мельничук).

 

 

Хід уроку

І.  Організаційний момент

У цей ранковий, добрий час

Я рада, діти, бачити вас.

Треба всім нам привітатись:

Вліво, вправо поверніться,

Один одному всміхніться.

Чи готові до уроку? Молодці!

То ж сідайте, працювати починайте.

ІІ. Оголошення теми, мети уроку

ІІІ. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

3.1. Слово вчителя (презентація)

   Сьогодні у нас незвична подорож – подорож у дивовижний світ Тараса Мельничука,  поета-мученика, поета-пророка, Князя Роси.

   20 серпня 1938 року в селі Уторопи (присілок Мальцево) в звичайній сільській хатині народився третій син в сім’ї Ю.Ф.Мельничука. І радів Юрій Федорович, що буде ще один помічник.

  Тарас виростав серед чудової природи. Він грав на сопілці, дримбі, швидко запам’ятовував пісні. Малим хлопчиком Т. Мельничук відкривав для себе  дивовижний світ книжок, світ знань. Він хотів якнайскоріше перечитати всі книги; і коли батько заставляв його до роботи, хлопчина заховувався з книжкою в бур’янах, де не тільки любив читати, писати, а й малював, бо Господь наділив його не тільки гострим розумом, образним мисленням, широкою уявою, а й вмінням прекрасно малювати.

     Відкриваючи для себе Шевченка, малий Тарас  навіть і не здогадувався, що  колись стане послідовником Кобзаря -  Князем поезії.

  У сім років хлопчик пішов до  місцевої школи у другий клас, бо вже добре читав, писав і рахував. У школі Тарас виявився надзвичайно обдарованою дитиною. Він все хотів знати, був дуже допитливим.

   Свій перший вірш написав у 9 років. А було це так: другом для Тараса був півень.  Хлопець навіть не йшов до школи, поки не побачиться з голосистим другом.   Але одного разу сталася  страшна біда. Злий собака впіймав півня і розірвав його на шматки. Це настільки засмутило хлопця, що він цілий день проплакав,  а потім, під впливом гнітючих вражень, написав свого першого віршика:

Червоний когутику,

Тебе з’їв жовтий пес.

 Лишилось лише пір’я,

                                                  А пір’я не співає,

Коли півника нема..

 

     Мало хто знає,  що пізніше Тарас попридумував собі і власні псевда: Олег Чокробор, Зіновій Кайлас, Станіслав Галич, Мирослав Кокіль, Світозар Бойшак.

   У 1952 році Тарас закінчив сім класів Уторопської  школи, і продовжував навчання в середній школі селища Яблунова. Серед однолітків він відрізнявся широким кругозором, самостійним мисленням, глибокими знаннями. Він пише вірші і читає їх на шкільних вечорах, а також вміщує їх у шкільній стінгазеті.

   Після закінчення школи короткий час працював кореспондентом Яблунівської районної газети «Прапор  перемоги»,  лісорубом у колишній Комі АРСР, валовідбійником на Донбасі. Влітку 1957 року одружився, а восени цього ж року його забрали на службу в армію. Прослуживши півроку в Приморському краю, був комісований через хворобу.

  У 1958 році Тарас вступає на філологічний факультет Чернівецького університету, проте на 3 курсі покидає навчання.  На початку 1967 року в Ужгороді світ побачила його перша збірка «Несімо любов планеті».

   24 січня 1972 року Т.Мельничука  заарештували. В тюрмі поет звертається до матері:

Мамо,

підіть, будь ласка, у поле,

зловіть за крильця

чи за ніжку

волю

і пришліть мені у конверті.

Я покладу її коло себе:

нехай стрекоче.

А не захоче –

то хай тікає у небо:

небові теж

волі треба.

 

 

    Можливо, зі сторони здавалося, що людина навмисне ускладнює собі життя. Але це не так. Просто він був такою людиною,  що  не вмів грати ролі кращі чи гірші, а був самим собою: то спокійним і мрійливим, а то різким і прямолінійним.

Я різним був. Несмілим і хоробрим.

Бунтарним і спокійним. Наче сон.       

   Ніхто і ніщо не могло зупинити Тараса Мельничука, бо він твердо вирішив для себе, що буде йти тією дорогою, що підказувала йому  тверда думка і совість. І він твердо, рішуче ішов невідомою людям дорогою,  незважаючи на жодні перешкоди.

Дороги, як долі, схрещуються.

                                           Котра з них моя? Котра?

        Куди б не закидала доля Тараса Мельничука,  у які б життєві перипетії не потрапляв, він ніколи не розлучався з поезією, тому що мав свій внутрішній світ, своє розуміння життя. Він був поетом, він жив Словом.

Поети живуть не для себе,

       Не для себе пісні тчуть поети.

                                              Якщо в пісні немає неба,

   То немає неба в серці поета.

   Напевне, саме тому не склалося сімейне життя. Адже «поети живуть не для себе», а жінки хочуть стабільності, затишку, а кохання усіх поетів минуще, нетривке. Тарас так і не зустрів жінку, яка б пішла за його словом, була його вічною музою. Але  крізь все своє життя він пронесе біль за сином,  з яким назавжди розпрощався, коли той був ще малесеньким.

Пішла до іншого від мене моя Ніжність,

А з нею і мій син.

   Через роки  Тарас з докором сам до себе скаже, що син для нього – це все, але він так нічого про нього і не знає.

Де ти, мій сину? Мій ти! Мій!

 Ти десь за дзвонними лісами…

      Там тільки ти, мій син русявий…

      Коли Т. Мельничука запитали, що найтяжче в неволі, він відповів: « У неволі найтяжча неволя. Але в тюрмі я плакав тільки раз, коли один мій товариш не дав мені на етапі «Кобзаря». Я нічого, ніколи ні в кого так не просив, як Шевченкового «Кобзаря».

    Всі роки ув’язнення Тарас не розлучається з поезією, веде з нею розмову, розмірковуючи над своєю долею, бо він і поезія  разом за гратами, разом ув’язнені. Крім віршів, коротко пише про своє тюремне життя, свої болі і нарікання.

    У 1983 році в Канаді виходить  збірка «Із-за грат». В 1990 році побачила світ його інша збірка – «Князь роси».

    Тарас став іншим.  З тюрми він прийшов так,  ніби з університету, бо за гратами в той час був зібраний весь цвіт української нації. Спілкування принесло правдиву істину тодішньої пропаганди та ідеології.

       Всі твори Тараса Мельничука безжально проходили цензуру.  Його тримали, як рибину на гачку. Проте, поета ніякі пута не втримають,  а ще такого бунтівного характеру, як Тарас Мельничук, бо на те він і поет, щоб бути самим собою, бути людиною.

   Поета вирішують зламати іншим способом. Його запроторюють до психічної лікарні, де з людиною можна робити що завгодно, адже відповідати за неї не треба – психічно ж хвора. Фальш, брехня, несправедливість – те, що  знову і знову зустрічається на  нелегкому шляху Тараса. Але ж це така тодішня система.

Здаля здається море синім,

         а зблизька й чорним може бути.

   Здаля усе, либонь, красиве..

           Поринь-но краще в глибину ти.

       Всім ворогам на зло, при Божій допомозі, Тарас виходить з фізичної і психологічної катівні. Поета зломили фізично, але не духовно. Він береться за свою зброю – Слово, оголошує свій поетичний бунт проти тоталітарної системи...

    І знову Тараса ніде не приймають на роботу.  Проте час розпорядився по-справедливому, адже ті люди, які могли допомогти, але відвернулися від нього, вже давно  забуті. Тарас Мельничук же  відзначений Шевченківською премією!

     Свій край поет любив синівською любов’ю. Він був людиною з відкритим серцем, чистою душею, не байдужим до найменшого людського горя, надзвичайно справедливим. Саме тому, напевно, завжди почував себе самотнім. Але система не зруйнувала головних цінностей, які дають право називатися  людиною. Тарас – сильний, готовий до всіх випробувань.

І сильний той, хто любить всіх,

       Хто любить й не любить не може.

                                           Його, як сонце у росі,

                                           Ніхто й ніде не переможе.

     З роками Тарас Мельничук все більше усамітнюється – зламане життя зробило його  відлюдькуватим. Коло друзів – вузьке.  Єдиним другом поета залишається поезія…

Коли поети стають великими,

Знаменитими, як пророки?

Лиш тоді, як їх голос

Стане голосом віку,

Голосом роду, народу

І світу широкого.

   12 квітня 1990 року за добірку поезій, надруковану в «Літературній Україні», Тарас Мельничук удостоєний премії імені В. Сосюри.

І знов  я в рідному селі…

                                              Мені знайоме тут усе…

 

    Куди б не закидала доля поета, він завжди повертався до рідної домівки, де писалося легко і радісно, хоча життя важке – вдома ні хліба, ні дров. Тарас ішов у ліс, ніс на плечах  в’язочку дров, щоб протопити і зігрітися, і знову писати.

Поет  ніколи не цурався свого простого  селянського дому, де навіть не було електрики, а завжди горів каганець…

     Та 20 серпня 1990 року, в день народження Тараса Мельничука,  доля приготувала ще одне випробування для поета: згоріла його хата. Злі люди  нанесли ще одну невиліковну рану, яка ятрила болем до кінця  його днів. І хоча поет знав палія, до суду на нього не подав.

     «Душу спалили», - скаже Тарас. В хаті згоріли зшитки його творів, яких уже ніхто не поверне, бо за словами поета: «…Одне й те саме не напишеш, як не ступиш двічі в одну ріку.».

  Та  торжество правди прийшло весною 1992 року: Тарас Мельничук (за збірку «Князь роси») – лауреат Державної премії України імені  Т. Г. Шевченка. Він  -  законний князь поезії…

Люблю березень.

Березень – це той місяць,

 котрий забере мене.

   Напевно, так дав Бог, що , крім таланту, справжній поет  - пророк.  І це непоодинокий факт, коли митці вгадували час, а то і місце своєї кончини.

 29 березня 1995 року перестало битися  серце вічного мандрівника – Тараса Мельничука. За заповітом поета поховано біля рідної домівки.

3.2. Робота в групах

1 група :  На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну

(виразне читання учнями поезії Т. Мельничука)

1. На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну –

Із усіх безнадій і надій,

Чи то в чорну, чи в ясну годину,

Бо там слово моє і мій дім.

 

На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну,

Камениста, тернова – іду все одно.

Людині дано одну Батьківщину –

Серце одно.

 

2 . Така Гуцульщина!

       Тут все співа:

Про волю – птаха, про косу трава,

Про горе матері – мальована трембіта,

Про чорного джмеля – черемха біла.

Гуцулка древня журними губами

Співа про Довбуша  й червону його барду,

Струмок-джигун  - про море сиве,

Барвінку синь – про жовть осінню,

Вітри про полонину, ніч  про днину,

А кожне серце – про Україну.

 

3.Я прийшов на свою Батьківщину,

Мов вертався з далеких мандрів.

Як цвіте китичками ліщина?

А роса, а роса, а роса

ця миліш діамантів.

Наче в дивному сні,

чи у вальсі я

із своєю молодістю, із любов’ю.

Все минає, а це невмируще,

А це висвітлить душу до дна.

 

 

4.Батьківщино моя,

Що було між нами

Не твоя це, а моя вина.

Я вертався до тебе важко,

Як вертаються із того світу.

За травинку твою, за ромашку

Я віддам свого серця світло.

Все віддам.

Усього себе.

                                 До краплини.

А інакше – не варто жити…

Як нема Батьківщини в людини,

То й людини не треба на світі.!

 

 

5. Заговоріть  до мене, гори,

Я не люблю лиш розмовляти з горем.

А з вами розмовляти люблю,

                           як з зорями.

Я ваш листок? Росина ваша?

Чи, може, соловій?

А може, я надія дорога,

немов криниця?

Мені так радісно,

        що ви живі,

що вас освєнціми

не зачинили у своїх темницях.

І я цвіту, бо мені втішно,

бо у левадах – сонця гул,

Й здається бджолам, що я – вишня,

а я не вишня, я – гуцул.

                   

 

                6.    Я хочу дивитися
                    на людей
                    з такою ніжністю
                    як дивлюся
                    на звірят
                    чи на водорості
                    та люди точать
                    сокири
                    і я стаю деревом
                    в цих горах
                    я засипав комори
                    неба
                    зірками
                    в цих горах
                    я росу не ударив
                    не зламав пасткою крил
                    жадній птасі
                    й сама Вкраїна — вулик золотий.

 

 

 

7. І чорні гори,

й синє море

мені болять,

бо то є я,

бо то душа

і плоть моя,

бо то історія народу,

що дав мені життя

й ім’я .

Болять!

 

 

 

8. Навіщо я? Хіба не досить

І без мене на землі?

Але ці проліски?

Ці проліски вологі, голубі!

А ці гілки!

Всередині яких, напевно,

Вже цвіт непереможний

І листки пручаються!

А нива ця!

А це велике сонце,

Народжене  сьогодні вранці!

А я, дивак, спитав:

«Навіщо я?»

 

9. Певно, я син калини,

Певно, я син пшеничного колоса:

де б я не був –

пізнаю Україну,

мов кохану,

по голосу.

 

10. Я різним був. Несмілим і хоробрим.

Бунтарним і спокійним.

Наче сон.

Як смерч жорстоким.

І як дитина добрим.

Палким як честь.

Холодним як патрон.

Я різним був.

І хочу бути різним.

Одноманітність – все одно, що смерть.

 

11. Дороги, як долі, схрещуються.

Котра з них моя? Котра?

Напевно, ота в суперечностях,

Як небо нова, і як небо – стара.

А може дорога моя не визначена?

А може, шукаю дарма?

Тоді мені сили вистачить

Іти по дорозі, якої нема.

 

 12. Не снись мені, кривавий сон,

не сніться, рани і руїни,-

мені не треба десять сонць,

живу тобою, Україно.

В мене ланів, в мене пшениць,

як срібла-злота на всім світі.

За сто чужинських зоряниць

я не віддам й вишневу віту.

 

 

2 група : Він Князь,

                     він – Витязь,

                            він – слуга краси.

(виразне читання учнями віршів про Т. Мельничука)

1. Ніна Гнатюк

Відлетіла птаха душі,

Розірвавши земні тенета.

Із долонь твоїх бриндуші

Добуває гуцульська планета.

 

Виростає глиця з очей,

Оксамитова і колюча…

Невигойдане у грудях пече.

Щось невидиме серце мучить.

 

Це подоба моя жива –

Я ж з тобою в той день померла.

Поховала усі слова

Під собою могили Говерла.

 

Там розіп’ято на хресті

Березове твоє смеркання

І квітневе моє кохання –

Все, що з нами було в житті.

 

І минає бездумно час,

І стікають безслідно води,

Бо судьба розлучила нас

З мовчазної моєї згоди.

 

І прощення мені нема:

За спиною шепочуться люди.

Знову в Уторопах зима.

Там весни вже ніколи не буде.

                                  15 квітня 1996р.

 

2. Орися Яхневич (м. Городенка)

Коли ти впав, то страшно стало в горах,

А личко бриндушок сколов холодний сніг..

І звірина заплакала у зворах –

Та вже Тебе ніхто в житті піднять не міг.

 

Коли ти йшов, то всюди було сонце –

Земля купалась в морі Твоїх слів.

Свою любов, наповнену по вінця,

Ти надто довго до Вкраїни вів.

 

Коли вже сил не стало, щоб летіти,

А сонце вперлося на брамі до Весни,-

Ти крила склав на перші сині квіти,

І затужили Твої сонячні сини.

                                                    1995р.

3. Дмитро Гриньків (м. Коломия)

У калинову заметіль

Слова червоні, мов ті грона,

Веснують серце з-під невіль

Під знак, де панська заборона.

 

А воля що? Прийди – візьми!

Хіба не хочеш волі, брате?

Своїми світлими крильми

Ти принеси її до хати.

 

До хати, в Уторопах, в сіль,

Де зорі по саду гуляють.

Тарасе, брате, - в заметіль

Тебе тут олені згадають.

 

І прийде миле оленя,

І упаде знов на коліна,

Велична вся Твоя рідня –

Висока світла Україна.

 

Духовний Гранд вершини Слова,

В очах зловісний світ тремтить…

Його замучили на ловах.

Та не впокорили на мить.

 

4. Юрій Петричук (м. Вижниця)

Тарасові Мельничуку на прощання

Не стало в гуцулів князя…

Згубилась обірвана фраза

У сірім байдужім гомоні

І дзвоні гірських октав.

Хіба в це душа повірить –

Навколо немає Тараса?

… Колись так писав про маму Ти,

Коли сиротою став..

А десь у сибірських далях

Тебе пам’ятають смереки.

Такі ж, як понад Карпатами,

Задивлені в голубінь.

Вслухалося спрагло серце

В лелечий журливий клекіт

І в дикій пітьмі за гратами

В словах тамувало біль.

Тобі будували хату

Громадою – справді, як князю.

Бо першу спалили з віршами

(Хтось, кажуть, із КДБ).

Не встигли.. Бо ти здоров’я

Лишив у новітнім гулазі,

Та з трону у краї росянім

Не скине ніхто Тебе.

Довіку під синім небом

Стоятимеш Ти в Уторопах

І слухати будеш ранками

Зозулині голоси.

І йтимуть до Тебе вірші,

Умиті у чистих росах,

Бо ти залишився вірний їм –

Нескорений Князь Роси.

 

5. Ярослав Кузик (с. Карапчів на Буковині)

Вже досить Україні втрат!

Неправда, що його між нас немає,

Це – Князь Роси. Це Князь Карпат

В траві. В комашці кожній проростає.

 

Це в нього в рідному селі

Поезії відчулася потреба.

Він є у кожному зелі,

Де збанком сонця п’ють смереки небо.

 

Де доленьки нелегкий дар,

І серце грає, наче би валторна.

Це і Чугайстер, і Мольфар –

З ним і Гуцульщина знана і неповторна.

 

6. І .Д. Демедюк (житель с.Уторопи, вчитель фізики Уторопського ліцею)

Могила Тараса Мельничука

Останнє бажання поета Тараса

Законом для всіх мало стати,

Щоб  тіло прийняла земля рідна, наша

В могилі, край рідної хати.

 

Його поховали на ріднім подвір’ї ,

Де він народився і виріс,

Могила його височить на узгір’ї ,

І хрест, що Тарас його «виніс».

 

Його хрест важкий у житті був щоденно,

Та ніс наш поет його справно,

А свят він не мав, лиш дні чорні, буденні,

Та гордо він жив, вільно, славно.

 

Він ніс, як Христос, на Голгофу тягар свій,

Він падав, але не зламався,

Боровся за волю, щоб вільним наш край цвів,

Таким наш поет і зостався…

 

Лежить у могилі край рідної хати

Прах тіла Тараса-поета,

А слово його всіх зове й буде звати

До волі, до щастя, до злету.

 

Священним куточком для Утороп стала

Тарасова тиха «хатина»,

«Живе» в ній для Утороп гордість і слава,

Відважна і мужня людина.

 

 

3 група : Шукаю дороги, що не знає про завтра,

               Вірю дорозі, що веде до людей

 

(виразне читання висловлювань щирих і відвертих поціновувачів таланту Тараса Мельничука)

«Коли читаєш поезію Т. Мельничука, душу заполонює якесь дивне, незнане почуття, своєрідний сплав болю і ніжності. І починаєш розуміти, що справді доля поета – це доля народу: в обездоленого народу – бездонна поезія».

Іван Андрусяк  

«…Спробуймо порівняти життя двох українців – Тараса Шевченка і Тараса Мельничука. Об’єднує їх найперше ім’я, відтак – Україна. А ще – Україна».

Василь Бабій

 

«…Гордий бути односельцем лауреата Шевченківської премії Тараса Мельничука. Але в той же час прикро усвідомлювати, що ми, односельці, можливо, не зрозуміли, не оцінили, не підтримали, не захистили».

Дмитро Бейсюк

 

«…В українській поезії Тарас Мельничук є як Великодня ніч, що несе світлу надію на воскресіння».

Олександр Биструшкін

 

«А на ділку, на Тарасовій могилі, плаче сніг».

Микола Близнюк

 

«Бути поетом в Україні – подвиг і трагедія».

 Богдан Бойко

 

«Його пристрасне слово надихатиме ще багатьох творців, хто не збайдужів до фольклорних глибин, не відцурався своїх коренів».

                                                                                Михайло Василенко

 

«Народившись не для світу цього, через росину біль князівського статусу він дуже дорого заплатив за право залишатися суддею не тільки для людей свого часу, але й для прийдешніх поколінь».

Микола Васкул

 

«Найбільше  Тарас любив мандрувати манівцями Всесвіту. Там його душа знаходила спокій. Особливо у ясну, зоряну гуцульську ніч».

                                                                                                Марія Влад

 

   «Як орли літають у високості, так і люди, подібні до Тараса, народжуються і виростають на пагорбах»

                                                                                                   Марія Вовк

 

    «Він став легендою і проростає його слово у людських душах, бо є ті, що оберігають його».

                                                                                               Роман Ворона

 

    «Тарас прожив своє життя важко і гірко, але завжди горів і палахкотів його Дух. Тарас був Князем Духу по своєму уродженню. Своє життя він офірував Україні».

Дзвенислава Гарасюк

 

     «Він усе життя утримувався на найвищих висотах духу і творчості. Водночас – і на найвищих висотах болю і мук, страждань і поневірянь».

                                                                                     Василь Глібчук

 

 «…Сковороду світ не впіймав, а Мельничука світ не зрозумів».

                                                                            Володимир Голобородько

 

«…На Дагестані князював Расул Гамзатов, у Карпатах – Тарас Мельничук».

                                                                               Олесь Гончар

 

 

ІV. Закріплення вивченого матеріалу

4.1. Колективне складання грона на тему «Т. Мельничук»

4.2. Евристична бесіда.

V. Підсумок уроку

Тарас  Мельничук міг ще би багато написати, але, як він написав :

   Я цар,

       я думав

              буду вічно жити

                   Не вийшло

                                    Гину

                                          Була б Вкраїна.

  «… Його життєвий шлях був важким і тернистим. Він мав достатньо розуму, щоб створити для себе легше життя, але він мав ще й талант, а талант Бог вручає  людині, щоб вона поділилась з іншими. Ми одержали свою частку в його поезії. Якою завбільшки буде ця частка – залежить від нас», - не можна не погодитися із словами Василя Курищука.

     Отож, шукаймо й ми Тараса Мельничука в його поезії. Шукаймо, ще і ще раз перечитуючи його поетичні збірки. Йти до Тараса Мельничука нашим сучасникам і нащадкам – означає йти  вгору. І цей шлях доволі довгий для осягнення істинно суті цієї яскравої творчої особистості, навіть якоюсь мірою незбагненної, загадкової, таємничої.

VІ. Рефлексійно-оцінювальний етап

Робота з рефлексійною анкетою

VІІ. Домашнє завдання

Написати твір-мініатюру

                 Мені не треба десять сонць –

                  Живу тобою, Україно.

                                             (Т. Мельничук)