Адаптований текст оповідання О. Винничука до уроку ПЗ у 5 класі

Олег Винничук. «Соловейко з одним крилом»

              В одному чудовому-пречудовому лісі, де водилося багато-пребагато різного  птаства, в кущах побіля розлогого  старого дуба звили собі затишне гніздечко соловей та солов’їха. Всіх людей і лісових мешканців співоча родина тішила дивовижними піснями. Від їхнього співу завмирали серця, й усі навкруги добрішали. Невдовзі у гніздечку з’явилося перше яєчко — гладеньке, кругленьке, дуже гарненьке!

— У нас таке чудове яєчко! Мабуть, і дитятко наше буде дуже гарне, — тішилася мама-солов’їха.

І стали соловейки чекати на свого первістка. Голубили яєчко, пестили його та витьохкували свої пісні про те, як вони, батьки, любитимуть своє маленьке  пташенятко та як пишатимуться ним!

І от… одного разу з яєчка хтось голосно постукав, шкаралупка затріщала,  розкололася, і з неї визирнули цікаві оченята маленького солов’ятка.

— Яке ж ти чудове, яке гарненьке! — не втрималася мама-солов’їха.

– Благословенною хай буде твоя пісня, синку! – врешті промовив соловейко-тато , традиційні в солов’їному роді слова привітання для щойно вилуплених  жовтодзьобиків.

– Ми любимо тебе і підтримаємо у твоєму польоті, – додала від себе солов’їха-мама.

І пташа, немов би зрозумівши зміст отих слів, заворушилось і... враз батьки сахнулися – їхнє малятко мало лише одне крило! Засмучені посідали вони на край свого гніздечка, думаючи про долю свого дитяти.

– Як же він полетить у ирій?– розпачливо заломила крила солов’їха- мати.

– як добуватиме собі їжу, коли не зможе літати? – бідкався соловейко- тато.

І  довго б вони так журилися, та дитятко врешті пропищало свої перші слова, які на мові птахів означають «хочу їсти!». І соловейко- тато отямився й полетів за поживою. тільки в сивенькій голівці матері, що залишилася біля малого соловейчика, роїлися гіркі думи: про випробування, яке випало на їхню долю, про майбутнє їхньої пташиної родини, про те, як дістатися їм тепер такого недосяжного ирію…

              Минали дні, настало тепле літо. В усіх птахів попідростали пташеня та тільки-от синочок-соловейко геть не хотів рости. соловейки-батьки усі крила збили, літаючи та добуваючи щонайліпші солов’їні смаколики, аби їхній солов’ятко зміцніло та підросло– дарма: пташа чомусь погано росло й було дуже кволим. коли надходив вечір, потомлені пташки примощувалися у гніздечку біля малого та, боячись щось cказати, так і засинали, забувши навіть про колискову.

– Щось не чути вже наших соловейків, – казали хлопці, гуляючи з дівчатами ввечері за селом.

– не чути, – відповідали дівчата та заводили сумної, а потім змовкали, бо чомусь не хотілося співати.

              Так невесело минали літні дні, наближаючи час Великого Збору, на який пташині пари приводили своє пернате потомство, щоб познайомити зі зграєю, з котрою мали рушати у далекий ирій. І щоб показати їхню готовність до першої в житті далекої мандрівки, а вкінці почути вирішальне слово Проводиря солов‘їв.

              У сім’ї наших соловейків зі страхом чекали цього вирішального дня. Порозмисливши, подружжя вирішило, що на Збір полетить один соловейко-тато і він розповість про їхнього сина та чекатиме, що скаже на те проводир.

              Ніколи ще солов’їха-мати не чекала так повернення свого соловейка. А Повернувся він сумний-пресумний та довго мовчав, не наважуючись сказати найгіршого. Врешті, коли син заснув, соловейко-тато промовив:

– Великий Збір постановив, що то не птах, в якого не має двох крил. І він не може належати до зграї.

– але ж ми не покинемо його тут одного на зиму! Він же без нас пропаде! – з болем вигукнула солов’їха-мати.

– ні, не покинемо! – твердо відповів соловейко-тато і... враз відчув як з глибини його маленьких грудей проривається до неба тамована увесь цей час Пісня... Пісня, про яку вони забули, якої вже, здається, вічність не співали, сама полилася з пташиних грудей над кущами, до вершини дуба і ген-ген по лісі. Вона зачепила, як живу струну, вірну соловейкову дружину, і та підхопила її, і соловейки співали разом до самого ранкую. Вони навіть не помітили, як збудився і зачаровано їх слухав соловейко син. А ті виспівували свій сум, свій біль, тугу і свою любов...

              І коли над лісом врешті зійшло сонце, в очах обох було щось нове - в них світилася рішучість їхньої любові та нова сила життя.

           А малому соловейкові так сподобався той спів, що він охоче став підспівувати батькам, і тепер їхня спільна пісня лунала щоночі понад лісом, селом, під небесами.

            І дивина – від того часу соловейко став швидко рости і міцніти. Він відчував себе невимовно щасливим, бо відкрив у собі щось неймовірне – дар пісні!

            Зима того року прийшла, як завжди, несподівано – уночі. Стара жінка із крижаним серцем щороку вкривала все сніжним покровом, даючи відпочити землі й деревам. Тільки цього разу, коли вона, крадучись, зайшла в ліс, ніч приготувала їй несподіванку. Замість мертвої тиші Зима почула дивовижний спів, якого ще ніколи не чула. Стара, мов заворожена, пішла на чарівні звуки, і побачила троє малесеньких сивеньких пташок, які так чарівно співали! І було в тій пісні щось таке, од чого теплом наповнилось її серце, а на старому зморшкуватому обличчі з’явилася усмішка... Забувши про свої обов’язки, зима відступила!

Настала весна, як ніколи рано зацвіли дерева, а в солов’їному гніздечку вже лежало нове яєчко. З нього з’явилася на світ сестричка — гарненька, миленька, з двома крильцями. Вона була товариська та весела, швидко навчилася літати і знайшла собі багато друзів. І всі вони відразу ж стали не тільки її друзями, а й друзями її братика — особливого соловейка. Не могли не стати — пісенька його сердечка звучала напрочуд зворушливо!

             Тим часом минало літо, настав день Великого Збору. але цього разу усі пташки, що потоваришували із соловейком, заступилися за свого друга. «Ми будемо нести його почергово, ми не можемо залишити друга!» – в один голос вигукнули вони, і пташиний провідник відступив перед їхньою одностайністю та прийняв соловейка з одним крилом до спільноти.

             Тоді друзі для особ­ливого соловейка сплели з лозинок та хмизинок кошик, щоб підняти його в небо й подарувати радість висоти польоту.

            Кошичок став у пригоді й для далекого перельоту. Соловейко примостився в ньому, і було йому там зручно й затишно! За літо та осінь пташенята виросли, зміцніли й несли той кошик у дзьобиках по черзі. Вони відчували велику радість від того, що кожен з них дбав не лише про себе, а й про свого товариша.

            А ще то був перший переліт з піснею. І був він не важким, а, навпаки, — легким та радісним, бо пісня, що лунала з кошичка, додавала всім сил та згуртовувала пташину зграю. І наш соловейко почувався найщасливішим у світі!

Нарешті Проводир звелів птаству сідати й оголосив, що вони прилетіли. Потомлена зграя сіла на Великому лузі. І тільки старий соловей, провідник зграї, здійнявся у небо, щоби побути на самоті й подумати про все, що сталося. Коли він врешті повернувся, то, скликавши всіх, промовив: «Пташина громадо, я довго міркував і прийшов до думки, що, мабуть, у природі не буває помилок, і кожен із нас такий, яким він є, кожен має своє, дуже важливе покликання».