Тема. Активізація дисидентського  руху в Україні в 60 – 80 роки ХХ століття.

Мета:

освітня – познайомити учнів із методами боротьби дисидентів проти тоталітарного режиму на Україні, із формами переслідувань радянською владою інакодумців, людей, що викривали злочини СРСР і критикували політичний курс тоталітарного суспільства;

розвиваюча – з’ясувати, які проблеми піднімали українські дисиденти у своїй діяльності, яким чином поширювали інформацію про тоталітарну систему в СРСР, простежити розвиток дисидентства на Україні від часу виникнення до його апогею, з’ясувати, які заходи вживала влада, щоб "придушити" голос інакодумців, сприяти розвитку в учнів історичного мислення, пам’яті, формувати вміння правильно і послідовно висловлювати власну думку, вміння правильно робити підбір додаткової інформації і на цій основі робити висновки, закріплювати навички роботи з історичним документом, визначати закономірності історичного процесу; виховна – виховувати почуття патріотизму, осуд тоталітарної радянської антидемократичної політики, гордість за національну еліту радянських часів, повагу і вдячність українським дисидентам за мужність в часи розгулу радянського терору "говорити" правду про життя у радянському суспільстві.

Тип уроку: засвоєння нових знань 

Основні поняття: дисидент, тоталітарний режим, опозиція, самвидав, права людини

Обладнання: підручник, схеми, документи, портрети дисидентів, поезія , відео сюжети.

Епіграф уроку      :                                                  «Від зброї до слова »

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ . Актуалізація опорних знань

 Вправа «Хмара слів ».

 

Завдання : із поданого переліку понять та термінів виберіть ті  ,що стосуються :

 

1                група     :Періоду « Україна в умовах десталінізації» 

2                група : Періоду «Україна в період системної кризи союзу радянських соціалістичних республік».

 

             ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ     ,ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ     ,РЕАБІЛІТАЦІЯ      ,НЕОСТАЛІНІЗМ

,ШІСТДЕСЯТНИЦТВО,ЗАСТІЙ ,ВІДЛИГА   ,ХХ З ' ЇЗД КПРС ,ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ,НОМЕНКЛАТУРА ,ІНАКОДУМЕЦЬ ,КОЛАБОРАЦІОНІЗМ ,ОСТАРБАЙТЕРИ

,ОПЕРАЦІЯ « ЗАХІД»  ,САМВИДАВ- ТАМВИДАВ  ,РОЗВИНУТИЙ СОЦІАЛІЗМ.

 

Завдання  2 . На домашнє завдання  ви мали взяти інтерв 'ю у ваших родичів ,щоб вияснити , як вони характеризують епоху 1960-1980- х років .

 

Виступи учнів.

 

Підсумок вчителя. У період 1960 х років відбулося деяке покращення матеріального становища населення ,але платою за це стала втрата свободи .Але не всі погодились на таку ситуацію і з новою силою активізується дисидентський рух. 

Завдання : як ви розумієте слова Степана Бандери «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все.      

 Якщо обирає свободу, матиме вирощений ним і ніким не відібраний хліб.»

                                                                       

III. Мотивація навчальної діяльності

Вчитель. Сьогодні я хочу запросити вас до розмови про тих, хто в часи радянської тоталітарної системи мужньо виборював право мати власну думку, відстоював право мати власну гідність, не боявся сказати правду про життя у радянській державі. Зверніть увагу на епіграф уроку. Сьогодні ми будемо говорити про дисидентів. Клуби , гуртки мистецькі вітальні були місцем зібрання прогресивної молоді, інтелігенції, митців, цього часу, однодумці ділилися своїми поглядами, писали  листи протести,  тому і ми  з вами поділимося своїми знаннями та баченнями .

ІV. Вивчення нового матеріалу.

План уроку.

 

 

Протягом уроку складаємо ментальні карти .У цій роботі вам допоможе подана схема.

 

1.Причини зародження опозиційного руху.

 Ідеологія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України. Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі. На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва. колишніх політичних діячів України, повернення творів представників «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції Неконфронтаційний характер цих вимог пояснювався бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства і водночас уникнути переслідувань з боку каральних органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати піл народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи».

Завдання : З переліку «Хмари слів » наведіть ті ,які є причинами , що сприяли зародженню дисидентського руху ?

Підсумок :

 

 

 

Робота із словником

Дисидентський рух — це форма опозиційного руху.

Опозиція — це протидія, опір, протиставлення своїх поглядів, своєї політики офіційним поглядам та офіційній політиці.

Слово «дисидент» (від лат. dissidens, dissi-dentis — незгодний) — термін, який увійшов до сучасного політичного лексикону з історії релігії. В епоху Середньовіччя дисидентом в Західній Європі називали усякого віроотступника, єретика. Після

Реформації дисидент — це людина, яка не підтримувала тогочасне віровчення, і тому в залежності від зміни влади та її релігійної орієнтації дисидентами ставали то католики, то протестанти.

Слово «дисидент» означає «людину, що протестує», яка відкрито протиставляє свої погляди панівній ідеології та рішуче виступає за свої переконання.

Із середини 70-х років XX ст. саме цей термін почали застосовувати західні політологи щодо громадян СРСР та усього соціалістичного табору, які відкрито протиставляли свої погляди пануючій комуністичній доктрині.

Синонімами слова «дисидент» є «правозахисник» та «інакомислячий».

 

 

2.Течії дисидентства.

 

 

Відео сюжет.

Учитель. Щоб вивчити це  історичне явище, ми його структуруємо, в нашому випадку — виділяємо особливості та основні течії дисидентського руху в Україні.

Дисидентський рух в Україні мав свою особливість:

 

-   Мав національно-демократичний характер, а це те, що відрізняло українське дисидентство від аналогічних проявів в Росії . 

 

-   Ненасильницькі методи і форми боротьби.

 

-   Мав чіткі організаційні форми: гуртки, об’єднання, комітети.

 

-   Мав загальноукраїнський характер і існував в усіх регіонах України.

 

-   Охоплював всі  верстви населення ( інтелігенцію, робітників, селян).

 

Завдання .Опрацюйте документ та проаналізуйте соціальний і географічний склад дисидентського руху.

Додаток 1. 

Соціальний і географічний склад дисидентського руху.

До дисидентського руху слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників.

  Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 р. своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8 %, далі йшли робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6 %, один працівник міліції і один матрос.Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 % жінок. За віком домінуючою була група людей 25–45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою булла й кількість колишніх членів ОУН.

  Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Р івненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5.

   Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують, що активних учасників опору було близько тисячі.

Підсумок. 

 

 

 

 

3.Форми боротьби дисидентів проти влади .

 

 Робота в групах :  Опрацюйте подані документи  і випишіть на дошці та прокоментуйте форми ,якими дисиденти боролися проти влади.  Група 1 .

 

1.1 Самвидав – явище друкування та розповсюдження підпільних і позацензурних видань, яке виникло в умовах авторитарних і тоталітарних режимів. У другій половині ХХ ст. набув особливого поширення в СРСР і країнах Східної Європи.

За своєю тематикою самвидав дуже різниться: національно-культурний, політичний, релігійний, побутовий тощо. Тому неправильно вважати його проявом лише дисидентства та національного руху. Проте саме національно-культурні та політичні публікації викликали найбільший резонанс та привертали пильну увагу органів влади.

Термін «самвидав» пов’язаний з пародійною алегорією на назви низки радянських видавництв  та означає «сам себе видав» 

Уперше такі савидання зявилися в 1964 році .У них  можна ознайомитися з творами в Симоненка.Л.Костенко,І світличного,ІДзюби.

Зазвичай самвидав розповсюджували так: автор або перший читач підпільних матеріалів передає їх «вірним» родичам, друзям і товаришам; останні ширять документи серед уже своїх «надійних» знайомих і т. д.

У СРСР створення та розповсюдження нелегальної літератури переслідувалося: такі дії підпадали під норму «Антирадянська агітація та пропаганда». Можна було отримали ув’язнення строком до 7 років.

      Публікація заборонених у СРСР праць радянських авторів закордоном отримала назву «тамвидав». Найпоширенішими формами стали: періодика, збірки, книги, переклади зарубіжних авторів.

Основною технологією творення самвидаву був машинописний друк. Проте набули розповсюдження й альтернативи: рукописи під копір, магнітофонні записи (т. зв. «магнітіздат», ним у СРСР поширювалися головним чином популярні авторські пісні, зокрема В. Висоцького), електронні носії (дискети, магнітні стрічки) тощо.

Основу аудиторії самвидаву  становила інтелігенція (учені, журналісти, письменники тощо) та студентство. Література ширилася насамперед у містах. Тут не тільки читачів багато, а й кращі умови для нелегального обнародування випусків.

 

Група 2.

 

 

2. Не справляючись з дисидентами «ліберальними, м’якими» методами, радянський режим використав випробувані засоби: арешти, ув’язнення та заслання до концтаборів. У серпні 1965 р. КДБ заарештував у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі та Луцьку майже 60 дисидентів.

Проте жорсткі заходи привели до зворотного результату. В Україні з’явилися люди, які не злякалися репресій, а виступили на захист жертв комуністичного беззаконня. 4 вересня 1965 р. це в драматичний спосіб зробили І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Стус на прем’єрі знаменитого фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у Києві. Перед початком кіносеансу виступив режисер картини. За ним слово взяв критик І. Дзюба. Та замість того щоб обговорювати кіно, він сказав: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні розпочалися арешти творчої молоді». І. Дзюба почав називати імена заарештованих. У залі виникла розгубленість. Директор кінотеатру спробував відштовхнути критика від мікрофона. Утримавшись на ногах, той продовжував називати прізвища побратимів. Тоді в залі ввімкнули пожежну сирену. Щоб підтримати І. Дзюбу, підвівся В. Чорновіл і вигукнув: «Хто проти тиранії — устаньте!» Частина присутніх підвелася.

Запустили фільм. У перерві між частинами В. Стус знову розбурхав зал. У своїй промові він закликав: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!» До протестувальників на захист української мови приєднався С. Параджанов.

Це була перша в СРСР післявоєнної доби акція громадського протесту, улаштована інтелігенцією. За її організацію І. Дзюбу й В. Чорновола звільнили з роботи, В. Стуса виключили з аспірантури.

 

Група 3.

 

 

3.  Поширення набула така форма опору, як листи протесту проти порушення «соціалістичної законності». Так, у листопаді 1965 р. до ЦК КПУ і ЦК КПРС надійшов колективний лист проти таємних арештів («Лист 78-ми»). Його підписали не лише шістдесятники, а й відомі та лояльні до влади композитори В. Кирейко та П. Майборода, авіаконструктор О. Антонов. Це була перша колективна заява з вимогою публічного розгляду справи заарештованих. Із запитами про долю заарештованих до ЦК КПУ звернулися депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР А. Малишко й Г. Майборода.

У березні 1968 р. 139 представників української інтелігенції написали відозву з протестом проти придушення владними структурами громадянської активності та соціальної критики («Лист 139-ти»).

 

 Серед форм громадянського протесту була й така, як самоспалення. 5 листопада 1968 р. колишній вояк УПА, згодом політв’язень, а після звільнення — робітник з Дніпропетровська В. Макух вийшов на Хрещатик, облив себе бензином і з гаслами «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» підпалив себе, а через два дні помер. Так протестував на Чернечій горі й О. Гірник (січень 1978 р.).

 

Формою дисидентського руху стали публічні зібрання з приводу відзначення значущих подій національної історії. Так, наприкінці 1960-х років були традиційними щорічні збори молоді біля пам’ятника Т. Шевченку в Києві 22 травня (день перепоховання праху поета в Каневі 1861 р.). Вони перетворювалися на справжні маніфестації молоді, яка була під впливом дисидентів.

У 1972 р. після ще більш багатолюдних зборів біля пам’ятника Т. Шевченку влада скасувала фестиваль мистецтв «Київська весна-1973», побоюючись, що він стане місцем і приводом ще масштабніших протестів.

 

Група 4.

 

4 .Серед форм протестів були акції вивішування синьо жовтих прапорів та розповсюдження листівок.     На переломі 1960-1970-років   в нашому краї група юнаків із села Росохач Чортківського району Тернопільської області  утворили підпільну організацію, котра увійшла в історію як «Росохацька група».  Метою організації  була  боротьба проти існуючого режиму за ідею Соборної самостійної Української Держави. 

5 листопада 1972 року, на лісовій галявині, де раніше зупинялися партизани УПА, в урочистій обстановці  –  зі свічками, вклякнувши на коліна перед хрестом та образом Божої Матері, члени організації прийняли присягу, текст якої написав організатор  групи Володимир Мармус. Присягу прийняло десятеро хлопців: Володимир і Микола Мармуси, Петро Вітів, Петро Винничук, Василь Лотоцький, Володимир Сеньків, Андрій Кравець, Микола Слободян, Микола Лисий і Степан Сапеляк.

В час розгулу брежнєвського режиму, в протест розправ і репресій над патріотами, учасники «Росохацької групи»  в ніч на 22 січня 1973 року,(цього року виповнюється 50 років від події ) тобто до Дня Незалежності і Соборності України, підняли над м.Чортків  4 синьо-жовті прапори і розповсюдили 19 прокламацій до 55-ої річниці проголошення Четвертого Універсалу Української Центральної Ради в Києві. Вже 19 лютого 1973 року почалися арешти, а наприкінці 1973 року  у м.Тернопіль відбувся закритий суд. За статтями 62 (проведення антирадянської агітації і пропаганди) і 64 (створення антирадянської організації) Карного Кодексу УРСР Володимира Мармуса засудили до 6 років таборів суворого режиму і 5 заслання, його товариші теж отримали різні покарання.

  Їх чекали довгі та тяжкі роки випробувань. Одна справа протистояти тоталітарній машині дисидентові з гучним на весь світ іменем, інша ‒ простим хлопцям з невеликого села. 

Але вони пройшли цей шлях гідно.

Організатор групи Мармус Володимир наш земляк , що після довгих років  ув 'язнення активно продовжує діяльність по відродженні України. Він Член Української гельсінської групи (1988), з 1989 — голова її районної організації, член  Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих «Меморіал»,  Народного руху України. 

Про Володимира Мармуса та членів Росохацької підпільної організації Харківською правозахисною групою видана книжка «Юнаки з огненної печі». 

Володимир Мармус автор публіцистичних книг «Друже зверхнику» (2001, у співавторстві), книги спогадів «Доля обрала нас» (2004).

Указом Президента України від 18.08.2006 росохацькі  побратими, нагороджені орденом „За мужність” І ступеня. Їхні імена закарбовані на пам΄ятній дошці , відкритій на  будівлі головного корпусу Чортківського педучилища 26 січня 2012 року. 

 

Група 5.

5.Ознакою кризи комуністичної ідеології та політики стало виникнення націоналкомуністичної течії. У 1959 р. молоді компартійні функціонери та радянські чиновники нижчого рівня об’єдналися у Львові в Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Її засновником та автором програми був Левко Лук’яненко, уродженець Чернігівщини, випускник юридичного факультету Московського університету, який був направлений на партійну роботу в Закарпаття, а потім — у Львівську область. Молодий чоловік швидко переконався, що ніякого оновлення життя після XX з’їзду КПРС не відбулося.

У програмі Л. Лук’яненко обґрунтовував необхідність боротьби за самостійність України за допомогою мирних засобів. Така мета була цілком законною, адже конституції СРСР та УРСР, міжнародне законодавство таке право визнавали. Проект програми також передбачав поширення демократичного устрою й одночасне обмеження впливу бюрократії шляхом виконання радянських законів, ліквідацію економічної централізації.

У січні 1961 р. учасники УРСС спілки були заарештовані, а в травні отримали судові вироки: Л. Лук’яненка засуджено до розстрілу за «зраду Батьківщини», інших учасників — до 10-15 років ув’язнення. Згодом смертний вирок Л. Лук’яненку замінили 15-річним терміном ув’язнення. Розправа над УРСС зайвий раз продемонструвала облудність радянського режиму: не все деклароване радянською конституцією дозволяло розуміти саме так, як написано.

 

4.Відомі діячі дисидентського руху .

Презентація домашнього  завдання , яке готували групи учнів.

 

1.     Історичний портрет І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи  русифікація»

Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Закінчив Донецький педагогічний інститут. Після закінчення у 1953 році педагогічного інституту вчився в аспірантурі інституту літератури ім.Т. Г. Шевченка АН України. Працював у видавництвах і періодичній пресі. 30 грудня 1965 р. у самвидаві вийшла відома праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Роботу над нею письменник розпочав ще восени, а безпосереднім поштовхом до появи книги стали масові арешти «шістдесятників», які відбулися у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі серпні-вересні

1965                                                                                                                                 р.  

У праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюба спробував ґрунтовно проаналізувати національно-культурну владу більшовиків в Україні. В результаті, він дійшов висновку, що ще з 30 –х рр. ХХ ст. російське керівництво цілеспрямовано почало діяти по відношенню до України на засадах російського великодержавного шовінізму. Для свого аналізу письменник використав велику кількість цитат з робот Леніна та партійних документів 20-х рр. Він зауважив, що радянська політика спрямована на тотальне придушення національних інтересів корінного населення України і вимагає негайних змін. Одразу після виходу твору його оголосили антирадянським, а всі, хто зберігав, поширював або просто читав працю, оголошувалися кримінальними злочинцями. Сам І. Дзюба був виключений зі Спілки письменників України і опинився під наглядом КДБ. Не зважаючи на це, з 1968 р. праця неодноразово друкувалася за кордоном, її переклали на російську, англійську, китайську, французьку та італійську мови. Проте в Україні твір був опублікований тільки у 1990 р. у журналі «Вітчизна».

             Додаток                                                                                                                №2

 

Витяг      із      книги      І.      Дзюби      «Інтернаціоналізм      чи       русифікація?»

 

От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з успіхів русифікації, то, що мовляв понад десять мільйонів неросіян в Союзі, за останнім переписом1, назвали «рідною» російську мову і зреклися своєї мови. І ставимо це в заслугу «великому и могучему русскому языку», забуваючи, що всі великі росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й оскільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поширення її на інших. ... Щоб десятки націй СРСР «добровільно» відмовилися від своєї мови й національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й несправедливості. Бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама постановка того питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народом відмовлятися від своєї мови... Кому і що це дає?... Потрібно багато несправедливості і неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах. Чи при цьому можливе буде створення тієї високолюдяної й високоморальної атмосфери, з якою тільки й пов'язується в наших поглядах комунізм. Вітчизна. - 1990. - № 7."-С. 100.

 

2.Дослідники релігійної течії

Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Антирелігійна кампанія Хрущова у 1959—1964 призвела до закриття половини православних церков в Україні (з усіх близько 7 000 у 1959).

Релігійний опір прийняв форму петицій, протестів проти порушень свободи совісті і релігії, переконань та напівлегальної діяльності.

Намагання влади закрити 1974 Почаївську Лавру в результаті солідарного опору монахів і вірних та розголосу за кордоном не було здійснене. Духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі.

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні.

Учень 8 . У 1968—1969 органи КДБ провели масові арешти серед священників Греко-Католицької Церкви, а 1969 єпископ В. Величковський був засуджений на три роки ув'язнення. 1973 священник В. Прокопів був заарештований за те, що супроводжав до Москви делегацію вірних, яка вимагала офіційного відновлення Греко-Католицької Церкви.

У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями в Україні в 1960—

70-х роках були баптистська та інші протестантські церкви — п’ятидесятники, адвентисти,Свідки Єгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. Їхні погляди, організація, що спирається на простих віруючих, відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

3.    Дослідники самостійницької течії

Дисидентський рух в Україні був започаткований у середині 50-х років. Його виразниками були підпільні групи, організації, окремі особи. Протягом 1954—1959 pp. в Україні було викрито 229 таких груп, притягнуто до відповідальності понад 2 тис. осіб. Більшість їх діяла у західних областях України й ідеологічно була близько до ОУН—УПА, орієнтувалася на збройну боротьбу за самостійну Україну.

Типовою щодо цього була підпільна організація "Український національний комітет" у Львові, яку каральні органи розгромили у грудні 1961 р. Керівників її — І. Коваля та Б. Грицину розстріляли, 16 осіб засудили до 10—15 років ув'язнення, решту покарали в адміністративному порядку.

Опір не міг продовжуватися в старих організаційних формах, оскільки це вело до посилення репресій з боку держави, цілковитого винищення борців за визволення. У дисидентських колах тривав посилений пошук нових форм і методів боротьби. Практичним виявом таких пошуків, що започаткував новий етап національновизвольного руху в Україні, було створення в 1959—1961 pp. Л. Лук'яненком "Української робітничо-селянської спілки" (УРСС) у Львівській області. У проекті програми УРСС вказувалося на мирні, конституційні методи її боротьби, серед яких найважливішими визначалися агітація та пропаганда. Наголошувалося на необхідності боротьби на незалежну Україну на основі чинної союзної конституції, яка формально надавала республікам право виходу з Союзу. Ширшої роботи організація розгорнути не встигла: за доносом підпільників у січні 1961 р. заарештували. У травні того ж року Львівський обласний суд на закритому засіданні засудив Л. Лук'яненка до страти (Верховний Суд УРСР замінив вирок на 15 років ув'язнення), І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцьківа, О. Любовича, І. Кіпіша, Л. Боровицького до 10—15 років ув'язнення. Це була так звана «Справа юристів».  Інформація про «Справу юристів» поширювалася шляхом самвидаву, один примірник якого потрапив за кордон. На Заході 1967 року вийшла у світ брошура «Українська інтелігенція перед судом КДБ», яка була справжньою сенсацією для світової громадськості. Квітень 1967 р В. Чорновіл підготував збірку матеріалів «Лихо з розуму» про арешти в Україні. З 1970 р. він редагував самовидавничий часопис у Львові "Український вісник". До 1972 р. вийшло 6 його номерів.  

Представлення учнівської презентації про В. Чорновола.

4.Дослідники правозахисної течії 

Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Ґельсінською групою (УҐГ, 1976–1988). Після підписання у Ґельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх до активізації легального правозахисного руху.

   На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у Москві на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню Ґельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і генерал Петро Григоренко  

    УГГ була утворена в 9 листопада 1976 р. у Києві. її очолив письменник М.

Руденко. До складу групи входили О. Бердник, IT. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандйба, М. Маринович та ін., усього 37 чоловік.  

Відомим правозахисником, який писав самовидання, був В.Мороз. Відомі його есе "Мойсей", "Серед снігів", "Хроніка опору" і ін.

Загальна характеристика Української Ґельсінської групи (УҐГ)

 (1976–1982)

Створення	9 листопада 1976 р. у Києві було проголошено створення              Української     громадської    групи    сприяння     виконанню Ґельсінських угод, або Української Ґельсінської групи (УҐГ)
Основне завдання	Ознайомлення урядів країн-учасниць Ґельсінської наради
	і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта
Засновники	М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий, Н. Строката-Караванська
Підсумки діяльності	Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї діяльності. На початку 1988 р. на її основі постала Українська Ґельсінська спілка (УҐС)

 

 

4. Кримськотатарський національний рух. М. Джемілєв

У літописі опозиційних течій і рухів післявоєнного періоду помітне місце посідає кримськотатарський національний рух - самовіддана і послідовна боротьба нескореного народу за повернення на свою історичну Батьківщину, збереження самобутньої куль тури, реалізацію прав і свобод гарантованих йому між народними актами, союзною та українською Конституціями.

Перші кроки в становленні та консолідації кримсько татарського національного руху були безпосередньо пов’язані з реакцією депортованого народу на той суворий і принизливий режим “спецпоселення”, в якому він опинився внаслідок сумно відомих акцій 1944 року. У зведеннях партійних та радянських органів, правоохоронних структур знаходимо чимало переконливих свід- чень про поширення серед кримських татар таких випробуваних форм протесту як масові втечі з місць поселення, порушення встановленого режиму їх функціонування тощо.

Певні надії на розв’язання своїх нагальних потреб щодо відновлення історичної справедливості, кримськотатарський народ, пов’язував з політичною “відлигою” кінця 1950 - початку 60-х рр. Підставою для таких сподівань були прилюдні заяви радянських керівників, а також ухвалені, в згаданий період, численні партійно-урядові документи.

У різні роки активну роль у його діяльності та підтримці брали С.Амет-хан,

А.Решидов, С.Сеїтвелієв, У.Абдураманов, Р.Джемілєв, Р.Мустафаєв, М.Халілов,

Б.Османов, М.Селімов, А.Джеппаров, А.Аблаєв, М.Джемілєв, Ю.Османов, А.Сейтмуратова, С.Меметов, П.Григоренко,А.Сахаров, А.Марченко, А.Костерін, Л.Алексєєва, Г.Алтунян, Р. Чубаров та ін. До політ. кер-ва країни складалися петиції, провадилася роз'яснювальна робота як протидія антикримськотатарській пропаганді. Відповіддю влади були незначні поступки в галузі к-ри та репресії. Коли на поч. 1960х рр. було створено Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину, то його лідерів – М.Омерова, С.Умерова – заарештували. Це не спинило рух. Продовжили його на цьому етапі "ініціативні групи" (діяли в рамках законодавства), і невдовзі заг. чисельність їхніх членів склала 5 тис. осіб, що дало змогу у 2-й пол. 1960х рр. створити цілісну орг. структуру руху. Посилилася агітація за повернення до Криму та відновлення Крим. Автономної РСР як національної  республіки. 

5 вересня 1967 Президія ВР СРСР ухвалила указ "Про громадян татарської національності, що проживали в Криму", він формально повернув кримським татарам громадян. права, а також передбачив можливість проведення обмеженого "оргнабору" переселенців до Криму. У цей же час тисячі активістів були в різних формах піддані переслідуванням. З поч. 1970-х рр. зростає число тих, хто самочинно повертався до Криму. 1973 таких було 1494 особи, вони зазнали відвертого знущання і жорстоких переслідувань з боку властей. Подальше повернення (з дозволу властей чи ні) було унеможливлено: з 1973 "оргнабір" до Криму фактично було призупинено, влада насильно почала виселяти крим. татар з Криму. 1978, опираючись повторному виселенню, Муса Мамут на знак протесту в с. Нова Мазанка (колиш. с. Беш-Терек, нині село у складі с. Донське Сімферопольського р-ну АР Крим) здійснив самоспалення. 1989 ВР СРСР засудила депортацію кримськотатарського народу 1944 і цим актом зняла формальні перепони до повернення кримських татар у Крим. С ьогодні в Криму мешкає близько 270 тисяч кримських татарі і вони знову під утиском Росії, яка окупувала Крим.

Відомим поборником свобод кримськотатарського народу був і є на сьогоднішній день М. Джемілєв . Своє життєве кредо борець за права людини, просто і дохідливо виклав в останньому слові на судовому проце сі 1970 року  “ Виступаючи за свої національні та громадянські права, - говорив він, - чекав, звичайно, від влади лише переслідувань та репресій... Та яким би я не піддавався репресіям та переслідуванням, я твердо можу сказати, що ніхто, ніколи і ні за яких обставин не зможе примусити мене відмовитись від справи, покладеної честю, національною гідністю і громадським обов’язком. Світлі ідеали, в ім’я яких я вступив в активне політичне життя країни, я думаю, варті не лише свободи, а й людського життя ”.  М.Джемілєв 6 разів притягався до кримінальної відповідальності (в 1966 р., 1969, 1974, 1975, 1979, 1986 рр.). В ув'язненні неодноразово проводив голодування, здійснював інші акції.

 

 

5.Форми і методи боротьби з дисидентським рухом)

1. Арешти:

•  1-ша хвиля арештів — серпень–вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб);

•  2-га хвиля арештів — 1970–1972 pp. (заарештовано понад 100 осіб); • 3-тя хвиля арештів — початок 1980-х pp. (заарештовано близько 60 осіб). 2. Позасудові переслідування 1) Звільнення з роботи.

2)  Виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок.

3)  Позбавлення радянського громадянства.

4)  Організація громадського осуду. 5). Ізоляція в психіатричних лікарнях.

  

   Значення дисидентського руху

1.                      Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів.

2.                      Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.

3.                      Відкривав Україну світові.

4.                      Набутий дисидентами досвід та ідеологічні напрацювання були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності.

5.                      Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва.

6.                      Із середовища дисидентів вийшла когорта політиків незалежної України.

7.                      Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури.

Еврестична бесіда

Чи погоджуєтеся ви із епіграфом до нашого уроку?

V. Оцінювання навчальних досягнень учнів.

VІ. Домашнє завдання  

1.Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Написати твір –ессе  на тему «Доля незгодних».