Авторські ілюстровані "Казки"

                        КОТОЧОК-КОНТУРОЧОК

Дівчинка Марійка була неохайна і лінива. Коли мама просила їй допомогти,вона хмурила брівки, надимала губи і невдоволено казала:

 -Не хочу, не буду! Краще пограюсь.

Одного разу матуся поспішала на роботу і попросилa:

 -Марійко, ти вже доросла, наведи лад у своїй кімнаті: склади іграшки, витри пил, повісь у шафу одяг.

Марійка нічого не відповіла, лише мовчки щось собі черкала простим олівцем на білому аркуші паперу. Тільки-но за мамою закрилися двері, як дівчинка стала весело стрибати,перекидатися на м’якому килимку, розкидаючи іграшки навколо себе.

Довго Марійка ще бешкетувала, поки не стомилась. Стрибнула на канапу, взяла в руки олівець і стала знову малювати. Спочатку вона хотіла намалювати слона, але замість нього вийшла гора. Марійка зім’яла папір, і він полетів на підлогу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 На другому аркуші вона хотіла намалювати козу, а отримала грозу. Розгнівалась примхлива дівчинка, і ще один зім’ятий аркуш опинився на підлозі. Втретє вона взялася за роботу, і на папері з’явився контур котика.

Зраділа Марійка і, вхопивши малюнок, почала кружляти з ним по кімнаті.Несподівано вона спіткнулася, наступивши на іграшку, що лежала на підлозі,і згадала про мамине доручення. Проте Марійка не хотіла прибирати, закинула малюнок в куток за шафу, лягла на канапу і задрімала.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Та ось в тиші кімнати почулося легке шарудіння і  нявчання. За шафою,у кутку кімнати, обережно ступаючи лапками, зійшов з аркуша паперу контур котика. Коточок-Контурочок швидко взявся до роботи: своїми маленькими лапками він дбайливо склав іграшки, розвісив у шафу одяг, м’якеньким хвостиком витер скрізь пил. Скінчивши роботу, тихенько повернувся назад на аркуш.

Марійка проснулася від ніжного дотику маминої руки.

-Яка ти в мене молодчинка, маленька трудівниця!

Дівчинка здивовано оглянулась навколо і заусміхалась до мами.Наступного дня мама загадала донечці вимити посуд і поставити його на полички.  Похнюпившись, Марійка пішла до своєї кімнати. Дочекавшись, доки мама піде з дому, дівчинка знову стала пустувати: бігала, стрибала і, стомившись,заснула.

 У цей час в тиші кімнати почулося шарудіння і нявчання. Із-за шафи вийшов Коточок-Контурочок. Котик взявся до роботи: вимив посуд і розставив його на поличках, а потім прибрав розкидані по кімнаті іграшки.І знову повернувся на своє місце.

 Коли дівчинка проснулася, то зрозуміла, що коїться щось дивне: хтось невідомий господарює у будинку, поки вона спить. Їй стало страшенно цікаво, і вона почала шукати невидимого помічника по всіх кімнатах. За цим заняттям її застала мама. Цього разу мама не тільки похвалила Марійку, а й дала їй цукерки. Наступного дня зарані прокинулася і, трішки щось поміркувавши, сама попросила:

 -Мамо, я сьогодні хочу теж тобі допомогати.

 -То полий квіти в горщиках та витри пил на листочках, - сказала мама,поцілувавши доню.

 

 

 

 

Марійка з нетерпінням чекала, поки мама вийде. Тепер вона уже не бігала і не пустувала, а лягла на канапі і довго очікувала дива, але нічого не відбувалося. Тоді дівчинка закрила очі і вдала, що спить.

  Раптом вона почула шарудіння: із-за шафи вийшла фігурка – це був Коточок-Контурочок, якого вона намалювала напередодні. Він полив квіти, витер своїми лапками пил і вже хотів повертатися назад, як несподівано Марійка зіскочила з канапи і спробувала спіймати фігурку котика за хвоста.Контурочок спритно сховався за шафу.

Дівчинка роздратовано вигукнула:

-Я все одно тебе спіймаю.

 У цей час вже повернулася додому мама і завадила здійснити задум Марійки. Наступного дня дівчинка знову чекала Коточка-Контурочка, але він не з’явився і мамине завдання довелося виконувати самій. Тепер дівчинка із задоволенням допомагала мамі і чекала нового помічника, який так і не з’явився.

  Одного холодного осіннього дня дівчинка захворіла. Вона лежала в ліжку,у неї боліло горло. Вночі їй стало дуже холодно, і вона не могла заснути.Раптом відчула ніжний дотик Коточка-Контурочка, і тепло розлилось по її тілу.

 

 Зігрівшись, разом з Коточком, Марійка заснула.Вранці Контурочка знову не стало. Дівчинка, на диво, була вже зовсім здорова. Вона швидко кинулася шукати свій малюнок. Знайшовши його за шафою у кутку, вона із задоволенням стала розмальовувати Коточка.Він став пухнастий, сірий і веселий. Тільки-но Марійка закінчила свій малюнок, як Коточок, але вже не Контурочок, - зіскочив з аркуша до дівчинки.

З того часу Марійка і Котик стали нерозлучними: разом навчалися, разом трудилися і завжди допомагали один одному

 

 

 

 

 

 

 

.

 

 

ЯК ВОВК СОБАКУ ЗАХИСТИВ

  Одного разу вирішив господар поїхати в ліс по дрова. Та й  узяв із собою собаку воза стерегти.У лісі господар хутко взявся до роботи, а собака тим часом за пташками ганявся, коників ловив. Раптом з лісу вискочив сірий вовк, побачив собаку і каже:

 -Ой братику, ти наче нашої вовчої породи, але ж такий малий.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А собака відповів:

 -Ти, вовче, на волі гуляєш, а я господареві служу.

 -А хочеш і ти вільним бути? – запропонував вовк.

Та не встиг собака нічого відповісти, як на галявині з’явився господар із

в’язкою дров. А вовк до нього:

 -Що ж це ти, чоловіче, так мого родича замучив, на прив’язі весь час тримаєш та працювати заставляєш? Хочу тобі запропонувати, а давай поб’ємося. Якщо ти переможеш, то собака й далі тобі служитиме, а якщо я - то піде зі мною на волю.

 Господар відказав:

 -Що ж, гаразд, тільки я свою силу вдома залишив, то піду та заберу. А потім уже й поб’ємося.

 -Добре,-промовив вовк.-Я почекаю.

 -А чи не обдуриш ти мене, вовче? – запитав чоловік. – Бо піду я додому, а ти візьмеш та й утечеш. Давай-но я прив’яжу тебе до дерева, то певний буду, що ніде не дінешся.

 Згодився дурний вовк. Господар прикрутив його з усієї сили до дерева, а сам взяв велику товсту палицю та й пригрозив розправою, а потім мовив:

 -А тепер іди й усім вовкам закажи: нічого господаревих собак до лісу зманювати.

Дременув зляканий вовк і більше ніколи не пропонувавсобакам кидати господаря та волі шукати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАЯЧА ШУБКА

 Порожньо і сумно стало в лісі. Дерева стояли голі, скинувши свої золоті барвисті сукні. Багато птахів відлетіло до вирію. Сховався від холоду старий мудрий вуж під корінням дуба. Жабки-квакушки спустилися на дно лісового озерця і заснули у м’якому мулові. Навіть косолапий ведмідь солодко смоктав лапу на листяній постелі в барлозі. Тільки маленький сіренький Зайчик весело стрибав лісовими стежками по сніжку. Не хотілося йому спати, а все б йому гуляти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Біля старої високої сосни зустрілися йому дві Білочки-майстрині, які в’язали рукавички старій сові:

 -Зайчику, а тобі не холодно? Може вже час теплішу шубку одягти? – запитали білочки – Ми можемо тобі зв’язати. Тільки шубка буде біла, бо сірих ниток немає.

 

 Почухав Заєць  лапкою за вухом і мовив:

 -Не хочу білої шубки, моя сіра найкраща.

Сумно похитали головами білочки:

 -Як надумаєш, то приходь.

Захотілося Зайчикові кору молодої ліщини погризти та й пострибав він на узлісся. Тільки-но захрумкотів смачно, як з кущів вистрибнула хижачка Лисиця і кинулася на Зайчика. Ледве він встиг утекти. Хутко тікав Зайчик шукаючи, де б сховатися. Раптом побачив кущ калини, вкритий сніговою ковдрою, і подумав: «Ось тут я сховаюся…». Але сіра осіння шубка видавала малого втікача. Тут де не візьмись худий Вовк, злий від голоду.

-Оце вже посмакую, - підкрадався Вовк.

 Та Зайчик вчасно відчув небезпеку і дременув у лісову гущу.Сів ображений  на пеньок та й заплакав:

   -Як же мені сховатися від цих звірюк?

Почули цей плач Білочки-майстрині та й порадили:

 -Поміняй свою сіру шубку на нашу білу і станеш непомітним на снігу для своїх ворогів, а весною переодягнешся назад.

Подумав Зайчик і згодився. З тих пір Зайчик завжди взимку змінює сіре хутро на біле.

 

 

 

 

 

 

 

.

ЯК СВИНЯ ВОВКА ОБДУРИЛА

Жила-була розумна Свиня із своїми чудовими поросятками: Товстунчиком,Коротунчиком, Кривунчиком і Побиванчиком. Мати-свинка дуже піклувалася про своїх діток. Часто виходила на город, в поле, в ліс, щоб знайти смачних корінчиків, жолудів, картопельки. А інколи приносила поросяткам навіть грушу чи яблуко. Тому Товстунчик, Коротунчик, Кривунчик і Побиванчик були розовенькі та кругленькі.

 Якось Свинка пішла до лісу по смачненькі жолуді, щоб порадувати діток.Діставала Свинка по одному жолудю з-під листя і веселу пісеньку співала:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Хрю-хрю-хрю, хрю-хрю-хрю,

  Діточок своїх люблю.

Хочу жолудів їм принести,

 Будуть гарними вони рости.

Коли це де не візьмись – Вовк підбіг: зубами скрегоче, очима іскри метає:

 -Привіт, Свинюко! А що це ти тут робиш?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Злякалася Свиня, аж мурашки по спині побігли:

 -Доброго дня, пане Вовче! Та це жолуді збираю діткам на вечерю. Поглянь скільки їх нападало.

 -Ах ти, клята Свинюко, це ж бо скільки дубів би виросло з них! А так ти їх з’їси разом зі своїми малими ненажерами. За такий ганебний вчинок мушу тебе з’їсти!

Зрозуміла Свиня, що треба рятуватися, тому не сперечалася, а сказала:

 -Пане Вовче, я вас пам’ятаю ще маленьким, добре знала вашого батька і навіть дідуся, бо багато років живу вже на світі. А тому подумайте, чи смачна я вам буду така стара? Чи не поламаєте ви зуби об мої кістки?

 Задумався Вовк:

 -То що ж робити?

 -Приходьте до мене в гості, є у мене четверо діток, вони молоденькі і смачненькі. Першого синочка звати Товстунчик, другого – Коротунчик,третього – Кривунчик, а найменшенький – Побиванчик. Виберете одненького, а тоді вже й мене з’їсте, як захочете.

 Покотилася слинка у Вовка при згадці про молодих поросят:

 -Це добра порада, Свинюко, – скрипучим голосом сказав Вовк. – Я завітаю до тебе увечері. Та дивись – не обдури!

І пішов Вовк геть, облизуючись.

Поспішила і Свиня додому, остерігаючись, щоб Вовк не повернувся.Розповіла вона про свою пригоду в лісі малим поросяткам і навчила їх,що слід робити і як розмовляти з Вовком. Сама ж міцно зачинила двері,лягла біля них і чекала Вовка. Пізно ввечері прийшов до свинячої хатини Вовк і почав грюкати у двері. Свиня запитала, прикинувшись здивованою:

 -Хто там? Кого це принесло в такий час?

 -Та це ж я – пан Вовк.

 -Ми гостей не ждемо, йди звідси!

Тоді Вовк почав кликати Товстунчика:

 -Товстунчику, відчини двері!

 

 

 

 

 

А Товстунчик йому відповідає:

 -Не можу, бо я саме їм, щоб не схуднути!

Тоді Вовк почав кликати друге порося:

 -Коротунчику, пусти мене до хатинки!

 

 

 - Не можу, бо в мене ніжки короткі, не дістану до замка.

 - Кривунчику, а може, ти відчиниш?

 - У мене ніжки кривенькі, не дійду до дверей,

Розгнівався Вовк не на жарт, та як закричить:

  - Побиванчику, негайно відчини свою поганючу хатку!

А Побиванчик, недовго думаючи, мовив:

    - Іди звідси, поки цілий, бо поб’ємо так, що й кісток не збереш!

Довго ще стояв Вовк під дверима та вмовляв поросят. Потім намагався двері виламати, але не вдалося. Голодний- преголодний почвалав додому.З тих пір Вовк Свиням недовіряє.

 

 

 

 

 

 

 

 

МУХА ТА МУРАШИНКА

Подружилися Муха з мурашинкою. І вирішили вони разом подорожувати. Муха летить, а  Мурашка повзе. І так мандрували вони довго, аж поки не трапився їм поперек дороги струмок.

Муха й каже:

-Я перелечу його, а що ж тобі робити, мурашко?

-А я спробую перескочити,- відповіла Мурашка.

Перелетіла Муха на протилежний берег, сіла на очеретинку й дивиться –  Мурашка тоне в струмку. Благає вона Муху, щоб порятувала її:

- Урятуй мене, подруго, витягни з води!

Пожаліла муха Мурашку і полетіла шукати допомоги. Раптом бачить: Павук плете павутину. Стала вона його просити.

-Павуче, павуче!

Дай мені павутину.

І сплети чимдуж корзину,

Щоб Мурашку врятувати.

Із  води дістати.

А Павук і каже:

- Піди до Травинки,

Принеси мені росинки,

Щоб води напитися,

На світ ясний подивитися.

Полетіла Муха  до Травинки та й просить у неї росинки:

 

 

 

 

 

-Травинко, дай мені росинку,

Занесу Павукові напитися,

Він сплете мені корзину,

І я врятую Мурашину.

А травинка відповідає:

-А ти полети до Сонечка

І постукай у віконечко,

Попроси, щоб сильніше світило

І на мене гріло.

Полетіла Муха до Сонечка,

постукала у віконечко:

-Сонечко, сонечко,

Виглянь у віконечко,

На травичку посвіти,

Швидше вона буде рости.

Дасть мені росику,

І врятую Мурашинку.

Виглянуло Сонечко у віконечко, послало свої промінці на травинку.Дала травинка Мусі росинку.Віднесла муха росинку Павукові. Сплів Павук корзинку, та й віддав Мусі. Забрала Муха корзинку та полетіла рятувати Мурашинку.

Прилетіла до струмка. Опустила корзинку і врятувала Мурашинку. Подякувала Мурашинка подружці. Вони трішки відпочили і помандрували далі.

 

 

 

 

 

ДВА ПІВНИКИ

Жили собі два веселі Півники. Вони мали червоні гребінці, яскраве пір'ячко, міцні дзьоби та гострі шпори і голосисті горлечка. Та й працьовиті вони були: любили дзвінким співом будити Сонечко, сповіщати про початок нового дня. А ще любили Півники вихвалятися.

 

 

 

 

 

Одного разу, сидячи на високому паркані, почали Півники вихвалятися один перед одним. Один каже:

-У мене найдзвінкіший голос.

А другий заперечує:

-Ні, у мене голос сильніший!

Та й ну співати один перед одного:

-Ку- ку- рі-ку! Ку- ку-рі!

-Ку- ку- рі-ку! Рі-ку!

 

 Репетували, репетували та й втратили голос.

Вранці всі навколо довго спали, тому що хворі Півники своїм хриплим голосом не змогли збудити Сонечко. Півники гірко заплакали. Їх плач почув швидкий Вітер. І запитав :

-Чому ви плачете, мої любі Півники?

-Як же нам не плакати, адже  все навкруги спить, бо ми не можемо голосно заспівати і розбудити Сонечко, а воно своїми лагідними промінцями розпочало б новий день.

-Я вам допоможу,- сказав Вітер,- але ви мені пообіцяйте, що ніколи не будете вихвалятися.

 

 

 

 

 

Від легкого дотику Вітру, прокинулося ясне Сонечко. Яскраві промінці зігріли темну холодну землю, нагріли повітря. Півники відчули тепло, голос до них повернувся і дзвінке « Ку-ку-рі-ку» залунало навкруги. З того часу дружні Півники ніколи не  вихвалялися, а тільки голосно виспівували ранкових пісень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВОВК І ВІВЦЯ

  В одному лісі часто сходилися звірі на раду. Коли приходив великий Вовк, вони  тремтіли з переляку, бо він міг з'їсти будь- кого.

 От звірі почали думати- гадати, як їм порятуватися від вовка. І вирішили: щодня щось приносити йому на обід, аби тільки він нікого з них не чіпав. Вовк погодився із таким рішенням:

Тільки приносьте вчасно, якщо хоч на хвилинку запізнитесь – поїм вас усіх!

Щодня носили звірі Вовкові на обід якусь тварину. Одного разу трапилась їм бідолашна  Вівця, несуть її Вовкові, а вона й говорить:

-Пустіть мене, не бійтесь, я не втечу, а вам допоможу від Вовка звільнитися.

Почали звірі сміятися:

-Ви тільки подивіться на цю нерозумну! Та Вовк тебе  зразу ж з'їсть.

Проте відпустили вони вівцю. Із запізненням вона прийшла до Вовчої хатини. Від страху вся тремтить. Розсердився вовк та як закричить:

-Де ти була так довго, в мене вже живіт до спини присох!

А вівця відповідає:

-Та я несла тобі, Вовчику, поживу, але по дорозі зустрівся мені ще один Сіроманець та й забрав твій обід, а сам сховався.

Розізлився вовк.

-Покажи його мені!

 

 

Повела його вівця до криниці і каже:

• Вовчику – братику, ось там сховався той Сіроманець, що з'їв твій обід. Заглянь- но туди, бо я його боюсь.

Подивився Вовк  у криницю, та як завиє зі злості, побачивши там такого самого, як він. А той вовк, що в криниці, і собі завив. Розгнівався тоді він ще сильніше – і шубовсть у криницю. Тільки  кола по воді пішли.

Розповіла вівця про цю пригоду. Всі зраділи і подякували кмітливій рятівниці. І з тих пір запанували у лісі мир і спокій.

 

 

 

 

 

ХОРОБРИЙ ХЛОПЧИК ВАСИЛЬКО

 У далекому царстві за морями та горами протікала небесно- голуба річка, на березі якої росла кучерява верба. Під деревом опустивши ноги у воду, сиділа похнюпившись маленька білява дівчинка Оленка. Вона гірко плакала. Ніхто не міг їй допомогти, адже завтра триголовий дракон мав забрати її до себе, щоб вона доглядала маленьких драконенят і була йому за прислугу. А в цей час по річці на човнику  пропливав королівський рибалка- хлопчик Василько. Побачив він заплакану дівчинку та й запитує:

• Чому ти така сумна? Що сталося?

А вона йому відповідає:

• Завтра має трапитися біда зі мною: триголовий дракон забере мене в підземну печеру, щоб я прислуговувала йому та няньчила маленьких драконенят. І ніхто не може виручити мене з такої біди.

Тут Василько їй і каже:

•              Я тобі допоможу. Коли прийде до тебе дракон, то ти йому скажи:
•              Не піду я з тобою, бо ти  не найхитріший, не найсильніший і не найсміливіший у цьому королівстві.

Оленка погодилася так зробити.

Наступного дня зранку, задвигтіли гори, загула земля, заблискало з хмар – прилетів дракон. Його голови дихали вогнем,очі горіли. І був він такий страшний, що все

живе навколо сховалося. Дівчинка від жаху затремтіла всім тілом. Але, згадавши Василька,сказала:

• Не піду я до тебе, бо ти не найсміливіший і не найсильніший. Є такий хлопчик Василько, який кращий за тебе у всьому, він тебе здолає.

 Розлютився дракон. Здійнявся унебо і полетів шукати рибалку Василька. Коли знайшов хлопчика, то  розлючено запитав:

• Як ти посмів проти моєї волі піти?-  заревів  дракон.

А Василько йому відповідає:

• А хто ти такий? Ти навіть рибу ловити не вмієш, а ще хочеш, щоб твоїй волі підкорялися.

Дракон дуже розлютився на такі слова й каже:

• А давай змагатися, хто більше риби наловить!
• Добре, давай,- усміхнено відповів хлопчик.

І почали вони змагатися. Дракон над річкою літає і намагається рибу зубами  схопити. Вода під ним почала кипіти, а риба повтікала.

Василько ж дістав спокійно чарівного черв'яка з банки і почав ловити рибу, одну кращу від іншої. Побачив дракон, що програє, і каже:

• Добре, виграв ти це змагання.

 

 

Проте хлопчик зупинятися не збирався та й говорить:

• А  спробуємо, хто довше під водою просидить?
• То й спробуємо!- вигукнув дракон.

Тільки- но пірнув дракон під воду, Василько взяв соломинку до рота та й теж пірнув. Сидить Дракон напружився, повітря йому бракує, а хлопчик Василько спокійно дихає через соломинку. Годину просидів лютий  Дракон, ще хотів протриматися, та йому забракло повітря: з небувалою силою злетів він у небо, та тільки його й бачили.

 Зраділа дівчинка, що Василько звільнив її від Дракона. Подякувала йому. І з тих пір королівський рибалка та білявка Оленка стали справжніми друзями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНЮШИНА І БДЖОЛА

 На зеленому луці росла красуня Конюшина. Одного ранку , після дощу, милувалася вона літнім сонечком. Вона замріялась,і раптом почула тривожне гудіння бджоли, яка повільно летіла до неї, ледве махаючи крильцями.

• Порятуй мене!- прошепотіла бджола.

Конюшина підставила свою бархатисту голівку і підхопила бджолу. Комаха притулилася до ніжної квітки і завмерла.

• Відпочинь , погрійся на сонечку. Що ж трапилося з тобою, бджілко?- лагідно запитала Конюшинка.
• Ой, надумала я зібрати смачного медку. Та налетіла чорна хмаринка і змочила мене дощем. А з мокрими крильцями далеко не полетиш. Ще трішки посиділа комаха на запашній конюшині, а коли відчула, що крильця висохли, то зібралася летіти.
• Конюшино, ти така мила і добра, я дуже хочу віддячити  за допомогу,тому  подарую тобі веселу пісеньку.

І почала бджола літати навколо  конюшини і виспівувати на всі лади.

 Напевно тому, коли б ми не пішли на луки, над розквітлою конюшиною завжди можна побачити трудівницю- бджілку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯК МІСЯЦЬ І СОНЕЧКО ПОДРУЖИЛИСЯ

Колись давним -давно зустрілися в небі Місяць і Сонечко. Та й почали сперечатися: хто ж важливіший для людей. Сонечко взяло руки в боки і  гордовито промовило:

• Мене  люди люблять більше, ніж тебе, Місяцю. Ось дивись:  взимку мене просять, щоб я  вийшло й освітило землю, і тоді настрій у всіх поліпшується. Весною всі чекають мене з нетерпінням, хочуть, щоб я швидше розтопило сніг, пришвидшило настання тепла. А влітку  я дарую людям золоту засмагу, нагріваю моря, річки й озера, в яких люди люблять купатися. Завдяки мені ростуть рослини, стигнуть овочі, фрукти і ягоди. Навіть коли приходить осінь, мої прощальні теплі промені продовжують гріти все навколо. І люди ще так просять мене, щоб я не сходило з горизонту.

Місяць довго слухав Сонце  й не заперечував, а потім каже йому:

 

• А я освітлюю землю тоді, коли ти стомишся і спиш.

Сонечко на ці слова голосно розсміялося і сказало:

• Ой, що ти там освітлюєш? Тлієш, як жаринка, от я освітлюю- то освітлюю.

Образився Місяць і сказав:

• Як я такий непотрібний людям, то сховаюсь у свою хатинку за хмарами і більше  не буду виходити на небо.

Так він і зробив. Якраз у цей час поверталися люди після тяжкої праці з поля. Спочатку вони йшли веселі й радісно співали, а коли місяць сховався за хмари, вони збилися з шляху і заблукали. Почали вони просити Місяця:

• Місяченьку, наш братику, освіти нам дорогу додому.

Місяць дуже зрадів, коли почув прохання людей. Тому швиденько виглянув із-за хмар і освітив землю. Люди знайшли дорогу додому. Дізналося про це Сонечко і зрозуміло, як потрібний місяць та його світло людям. Стало соромно йому за свою поведінку, і вирішило воно попросити пробачення у Місяця:

• Пробач мені, друже, давай не будемо більше сваритися й освітлюватимемо землю разом: я – вдень, а ти – вночі. Місяць згодився. Так воно і є: Сонечко світить  нам вдень, а Місяць вночі.

 

 

 

 

 

 

 

УКРАДЕНИЙ  НАСТРІЙ

Жив собі хлопчик Михасик. Хлопчик був завжди радісний, усміхнений, мав багато друзів, любив гратися.

Та одного разу з ним трапилася біда: налетів злий Вихор і забрав настрій у хлопчика. Михасик став сумним та невеселим. Не хотів гратися з друзями, а бродив самотній і безрадісний. Якось він натрапив на дивний сад, де росли дивні дерева. Вони були чудернацькі: листя велике і схоже на слонові вуха, а  між ним висіли волохаті фіолетові плоди. Михасик байдуже розглядав все навколо.

 Раптом один плід відірвався  від дерева і впав прямо в  долоні хлопчика. Михась здивовано поглянув на плід, забрав його додому і поклав на підвіконні. А коли прокинувся вранці, то з подивом помітив, що на місці плода сидить фіолетовий блискучий Дракончик.

Він запитав:

• Чому ти такий сумний, Михасику?
• Злий Вихор украв мій веселий настрій, і тепер я завжди сумний, - відповів Михасик.
• А я знаю, як повернути твій хороший настрій: ти маєш зробити три добрі справи за один день,- сказав Дракончик.
•  Що ж я маю зробити?
• Ходімо зі мною в подорож і там обов'язково зустрінемо тих, кому потрібна твоя допомога.

Ось Михась і Дракончик вирушили в дорогу. Ідуть та й ідуть вони. Аж бачать стоїть  старе велике дерево. А над ним стурбовано кружляє птаха і жалібно кричить. Підійшли Михайлик і Дракончик до дерева і побачили в траві маленьке пташеня, яке випало з гнізда. Михасик обережно підхопив пташеня і повернув у гніздо.

• Ось і є твоя перша добра справа,- промовив  Дракончик.

Помандрували вони далі. Недовго вони йшли, аж побачили під горбочком маленьке заплакане зайченя.

•              Що трапилось?- запитав хлопчик у зайченяти.
•              Я заблукало і хочу до мами.

Михасик з Дракончиком довго шукали Маму- Зайчиху, поки врешті натрапили на заячу домівку. Ох і зраділа заяча родина, що їм повернули братика.

• От уже і другу добру справу зробив ти, Михасику!- захоплено вигукнув Дракончик.

Тільки–но це промовив Дракончик, як неподалік почувся жалібний писк. Не роздумуючи, мандрівники кинулися туди. Вони побачили руденьке лисеня, що попало ніжкою в мисливську петлю. Михась допоміг звільнитися звіряткові з пастки.

•                   Дякую тобі, хлопчику,- промовило лисеня і, радісно крутнувши хвостиком, побігло до лісу.

І тут сталося диво. Михасик став веселим, а дивний фіолетовий Дракончик зник.

 

 

 

ДРУЖНІ ФАРБИ

  Маленькій дівчинці Яринці бабуся на день народження подарувала фарби, альбом для малювання та пензлик. Дуже зраділа Яринка і зразу ж взялася до роботи. Маленькі пальчики схопили пензлик і почали виводити різнокольорові квіточки, небо, травичку, метеликів. Дівчинка малювала до пізнього вечора, поки й не заснула біля столу. Тато переніс Яринку на ліжко, а фарби так і залишилися на столі. Вночі, коли всі спали, фарби почали сперечатись, який колір найкрасивіший, найяскравіший.

Кожна щосили вигукувала:

-Я!Я!Я!

А потім червона фарба не витримала і вистрибнула на білий папір, а за нею жовта, синя. Кольори позмішувались, що було вже не розібрати, де який. Фарби засмутились, що не обрали найкращу і стомлені заснули.

 Вранці, прокинувшись, Яринка зразу ж прибігла до столу, щоб знову взятись до роботи, і, побачивши  гарний малюнок, вигукнула:

• Мамо, подивись,які чудеса роблять мої фарби!
• То це ж веселка,- відповіла мама.

І тут фарби зрозуміли, що кожна окремо- це всього лише колір, а тільки разом вони можуть творити чудові картини. І в майбутньому вони були  дуже дружніми,допомагаючи маленькій Яринці ставати художником.

 

 

 

 

 

МАЛЕНЬКЕ ДЕРЕВЦЕ

  В парку ріс високий горіх. На ньому любила гратися білочка. А ще вона любила їсти горішки і гралася ними.

 Одного разу білочка стрибала з гілки на гілку, тримаючи в зубах горіха. Горіх не втримався і полетів додолу. Упав і думає:

• Як добре мені було на дереві. Я все бачив. А тут темно і сумно.

Засумував горіх. А дерево побачило і порадило:

• Не сумуй , пускай швидше корінці і виростеш високим горіхом.

Так в парку з'явилося молоденьке деревце.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ФЕЇНКИ  - ВЕСЕЛИНКИ

Жили на небі чотири дівчинки Феїнки – веселинки разом зі своїм батьком королем Веселуном. Одна Феїнка дуже любила зиму тому, що її звали Холодушка. Друга Феїнка дуже любила весну тому, що її звали Веснолушка. Третя- літо, і мала вона ім'я Літушка, а четверта отримувала насолоду від осені, і тому її кликали Осінюшкою.

 Кожна феїнка хвалила лише ту пору року, яку вона найбільше любила, тому між дівчатками часто виникали суперечки. Перша суперечку розпочинала Холодушка.

•    Зима- найкраща пора року.
•    Ні-ні-ні, взимку холодно, морозно, бридко. А от весною сяє сонечко, витикається зелена травичка, все ніжиться під сонячними промінчиками,- вигукнула Веснолушка.
•    Що там весна,- незадоволено пробуркотіла Літушка.- Літо-ось справжнє царство насолоди і краси: навколо море квітів, ягід ,можна посмакувати запашним медком.
•     
•     
• Та ніяка пора року немає таких багатств, як осінь,- гордовито промовила Осінюшка.

Набридло королю слухати суперечки донечок і весело вигукнув:

- Гей, феїнки- веселинки, годі сперечатися. Летіть на Землю до діток, а там дізнаєтесь, яка пора року найкраща.

З цікавості полетіли Феїнки за пригодами. Спочатку потрапили вони на зимову гірку. А тут діти з'їжджають з гірки на санчатах, ліплять Сніговичка, будують снігову фортецю, грають у сніжки. Повеселилися феїнки з дітьми вдосталь- і Веснолушка,Літушка і Осінюшка згодилися з тим, що зима хороша пора року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Вирушили вони в мандрівку далі. Згодом прилетіли на весняну галявину, а там дітки милуються весняними квітами, водять зхороводи,співають веснянки. Феїнки і собі замилувалися квітами, навчилися співати веснянок та набігалися по весняній траві.

 Літушка, Холодушка й Осінюшка згодилися, що весна теж чудова пора року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Феїнки – веселинки продовжили свої мандри. Теплим вітром принесло їх на берег літньої річки. Весела дітвора бавилась у теплій воді. Накупавшись, діти гайнули  до вишневого саду. А Веселинки непомітно полетіли за ними. Разом з дітьми казкові феї смакували соковиті ягоди. Згодом діти повернулись на річковий берег, а Холодушка, Веснолушка і Осінюшка згодилися з тим , що літо не гірше  зими і весни.

 

 

 

 

 

 

 

Феїнки знову вирушили в дорогу. І тут Осінюшка зраділа, бо побачила осінній сад.

-  Давайте перепочинемо в цьому чудовому саду і ви переконаєтесь, що осінь теж чудова і багата пора року.

Казкові дівчатка слухняно приземлилися біля дерева  з червонобокими  яблуками і зустрілися  з юрбою діток, які збирали врожай яблук, груш , слив у кошики і весело наспівували пісень. Феїнки взялися завзято допомагати дітям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Стомлені, але задоволені казкові феї повернулися до батька Веселуна і розповіли, що кожна пора року по- своєму гарна, корисна і потрібна.

 З тих пір в королівстві Веселуна припинилися суперечки, і чути лише сміх та жарти. А Феїнки- Веселинки полюбляють з'являтися до діток у різні пори року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДІВЧИНКА І ПРОМІНЧИКИ

Якось вранці Катруся проснулася від дивного відчуття, ніби хтось лоскотав її обличчя і носик. Дівчинка замружилась і надула незадоволено губки:

• Мамо, що це?

Мама весело засміялася і сказала:

• Доню, це ж сонечко грається з тобою. Воно радіє, бо скоро прийде весна і промінчики стають веселі та грайливі.

Дівчинка швидко одяглася і побігла на вулицю, щоб погратися на подвір'ї в сніжки. Але швидко повернулася  назад засмучена. Помітивши  це , мама  запитала:

 

• Що з тобою?
• У сніжки гратись просто неможливо. Надворі калюжі, сніг почорнів, капає із даху,- сердито сказала дівчинка.
• Це ж так добре . Буде скоро зовсім тепло,-  заусміхалась мама. -Тільки послухай, як радіють пташки, співаючи весняні пісні. Підсніжники пробиваються з-під снігу, тягнуться до теплого сонечка. Підійди до люстерка, поглянь , як сонечко намалювало тобі носика!

Глянувши в дзеркало, Катруся затупотіла ніжками:

• Не хочу сонечка! Не хочу весни! Не хочу рябого носика!
• Що ж ти хочеш?- спитала матуся.
• Я хочу, щоб зима ніколи не закінчувалась. Щоб можна було кататись на санчатах, ліпити сніжки і снігову бабу.

Тільки – но дівчинка промовила ці слова, як навколо враз потемніло, стихли пташині співи, насунула чорна хмара і посипався лапатий сніг.

За вікном стало творитись щось неймовірне. Вітер рвав гілля дерев. За снігом не було видно білого світу. Стара Зима реготала своїм жахливим сміхом.

 

 

 

 

Але Катрусі було байдуже і вона вигукнула:

• Як добре, що пішов сніг! Катя швидко вибігла на подвір'я і попала в холодні обійми Зими. Стара Зима пригортала дівчинку своїми сніговими руками і , радіючи, щохвилини   молодшала.

Раптом Катруся почула тонесенький голосок:

• Дівчинко, спаси нас!

Катруся озирнулась, проте нікого не побачила, і продовжувала ліпити снігову бабу. Але знову почула голосок:

• Спаси нас!

І тут дівчинка побачила навколо себе дивні сніжинки, які ніби світились із середини.

Катруся простягнула свої рученята, і сніжинки стомлено впали їй на рукавички. Дівчинка стала розглядати їх:

• Хто ви такі і звідки тут взялися?

Тоненькими голосочками сніжинки розповіли, що вони насправді не сніжинки, а весняні промінчики, які заморозила і хоче знищити люта Зима.

• Ми  прилетіли, щоб розбудити землю після холодів. І хоча нам допомагали своїм дзвінким співом птахи, хтось лихий та злий позвав зиму назад, і вона тепер знищить весь світ.

Почувши це, дівчинка зрозуміла, хто насправді помічник холодної баби. Їй стало дуже соромно. Будь- що- будь, але я врятую всіх, виправлю те, що зіпсувала,- твердо вирішила Катруся. Вона притулила рукавички до ротика і теплим подихом почала відігрівати промінчики.  Вони весело заблищали золотистим сяйвом. Дівчинка підняла руки вгору, і промінчики розлили своє тепло навкруги.

 Зима лютувала, нестерпно шмагала  холодним вітром щічки дівчинки, але промінчики гріли все більше і більше. Баба – Зима відразу стала зовсім стара і люто гарчала останнім холодним подихом. А навкруги весело защебетали птахи, застукотіли краплями бурульки, сонечко всіх обіймало теплими промінчиками.

Катруся дуже зраділа, що все оживає. Весело побігла до матусі:

• Мамо, як добре , що вже весна! Які гарні й веселі в мене на носику веснянки!

Мама також зраділа, що настрій у донечки змінився на кращий, а сама дівчинка побачила красу весни і стала добрішою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СИЛА ДРУЖБИ

 В одного господаря жили Півень та Собака. Вони дуже дружили і навіть їжу ділили порівну. Але господар погано доглядав за ними: ні їстоньки не давав, ні питоньки, та ще й ображав їх. І вирішили друзі втекти від нього.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Довго йшли вони і зайшли  до лісу. Почали шукати, де їм переночувати. І ось вони запримітили високого товстого дуба. Внизу дерева  було велике  дупло, а гілля товсте та могутнє. От Півень вистрибнув на гілку дерева,а Собака зручно примостився в дуплі. Так і переночували. Сподобалося їм нове житло, і лишилися вони тут жити. Жили звірі мирно і дружно. І все було б добре, якби  півняче « Ку-ку-рі-ку!» не лунало щоранку на весь ліс.

 Одного разу почула цей спів лисиця та й вирішила уполювати Півника. Уважно вислухала , звідки лунало « ку-ку-рі-ку!» і прийшла вранці до дерева. Та й стала міркувати, якими хитрощами виманити Півника на землю:

• Півнику , Півнику ти так високо один живеш, сходь до мене – будемо дружити, один одному допомагати.

Цю розмову почув Собака, вискочив із дупла і прогнав Лисицю.

 

 

 

 

 

 

 

Стала Лисиця знову думати – гадати, як перехитрити друзів. Дочекалася, коли Собака пішов на полювання і,перестрівши його, запропонувала:

• Собако, давай дружити! А  Півника разом посмакуємо, не потрібно буде і на полювання йти.

Розсердився собака на таку мову та як загарчить, та як плигне на Лисицю, як схопить її зубами за шию. Стогне Лисиця, пручається, зубами скрегоче – вирватися не може. На крик прибіг Півник та й собі став клювати Лисицю. Крутилася , крутилася Лисиця, ледь вирвалась. Дременула геть із лісу, тільки її й бачили, зрозумівши, що справжні друзі не залишать один одного в біді.

ЯК ОСЛИК КОЗЛИКА ВРЯТУВАВ

 На одній лісовій галявині жив сірий Козлик. Не мав він ні приятелів, ні друзів, бо всіх навколо ображав. Зайчика він штовхав ніжкою, ослика- називав боягузом. Тож бродив Козлик самотній і сердитий.

 Якось взимку помчався Козлик до річки води напитися і здивувався:  замість води, він побачив блискучий лід. Захотілося йому на льоду посковзатися. Довго грався Козлик та й провалився в ополонку.

-Ой, рятуйте! – закричав Козлик не своїм голосом.- Йду під лід, хтось мені допоможіть!

Почув несамовитий крик Зайчик, який на березі гриз молоде деревце, хутко побіг до лісу і покликав на допомогу Їжачка. Їжачок погукав ще й Ослика. Прибігли друзі до річки і стали думати, як врятувати Козлика, що ледь тримався на воді.

Звірі обступили ополонку і почали щосили тягти грубіяна з неї. Але ледь самі туди не впали. Тоді Ослик запропонував:

•    Давайте я ляжу на лід , Козлик схопиться за мого хвостика, зайчик буде тягнути мене за копитце, а Їжачок Зайчика за лапки.

Так і зробили: Козлик схопився за хвостик Ослика, Ослик – за Зайчика, Зайчик – за Їжачка. Та й витягнули Козлика. Соромно стало йому, що завжди ображав звірят. І сказав на радощах Козлик:

-Друзі, я більше ніколи не буду ображати вас. Запрошую до себе на гостину.

 

МИСЛИВЕЦЬ – НЕВДАХА

 Якось однієї зимової пори надумав мисливець пошити теплий одяг: кожуха- із ведмежого хутра та коміра до нього із лисиці, шапку – із вовчого хутра, а рукавички – із зайця.

От пішов він у ліс на полювання. Довго він ходив по лісі та нічого не вполював: стомився , розсердився й надумав схитрувати.Викопав глибоку яму, накрив її старим гіллям і сухим листям. «Може , якась звірина та й потрапить у цю пастку»,- подумав з надією мисливець.

Брів лісом ведмідь і раптом провалився в яму. Спробував звір вилізти, та все марно: надто глибокою була вона. Сів,засумував.

Де не візьмись біжить голодний вовк і теж потрапив до пастки.

А згодом до ями впали і лисичка, і заєць.

Сидять учотирьох та й гадають, що їм робити, як із пастки порятуватися.

Хитра лисиця і придумала:

• Нумо , голосно співаймо!

 І почали звірі співати кожен на свій лад: ведмідь заревів, вовк почав вити, лисиця- гавкати, а зайчик -жалібно пищати. Довго звірі кричали, стомилися та й замовкли. Раптом почули, що хтось іде.

 

 

Лисиця й каже:

- Прикиньмося мертвими. Звірі послухалися: ведмідь перекинувся і витяг лапи, вовк скрутився, ніби неживий, лисиця вилізла вовкові на спину, повернула на бік голову і роззявила пащу, а зайчик лежав у кутку ями і не дихав.

У цей час заглянув до ями мисливець, зрадів такій здобичі, хоча й здивувався: чому донедавна звірі отак кричали, а тепер лежать неживі?

Заліз чоловік у яму, обмацав звірів. Відчувши, що вони всі теплі,промовив:

• Буде в мене тепер новий кожух, шапка і рукавиці.

Став мисливець викидати звірів по черзі з ями: спочатку зайця, потім лисицю та вовка, ледве підняв і викинув ведмедя. Добряче стомився і сам насилу вибрався з ями. Оглянувся- а навкруги нікого.

 І зрозумів мисливець- невдаха, що звірі його перехитрили.