Батьківські збори «Моральне виховання в сім'ї»

Батьківські збори

«МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ В  СІМ'Ї»

 

Мета: розповісти про основні напрямки та завдання морального виховання дітей молодшого шкіль­ного віку в сім'ї; ознайомити батьків з ефек­тивними формати й методами виховання за­гальнолюдських цінностей у школярів.

Зі скриньки народної мудрості

...Добрі почуття мають сягати своїм корінням у дитин­ство, а людяність, доброта, ласка, доброзичливість народжу­ються в праці, турботах, хвилюваннях про красу навколиш­нього світу.

Добрі почуття, емоційна культура — це зосередження лю­дяності. Якщо добрі почуття не виховані в дитинстві, їх уже ніколи не виховаєш, тому що це, істинно людське, утверджу­ється в душі одночасно з пізнанням найперших і найваж­ливіших істин, одночасно з переживанням і відчуттям найтонших відтінків рідного слова. У дитинстві людина повинна пройти емоційну школу — школу виховання добрих почуттів.

Василь Сухомлинський

«Втрачена» дитина здебільшого є результатом не вродже­ного розумового або морального тупоумства, а педагогічних помилок вихователів.

Петро Лесгафт

   Удача дитини дуже схильна до копіювання, і, будучи по­кинута на саму себе, вона досить швидко може набути такого розумового й морального напрямку, що потім найсильніші, найкращі настанови та вимоги честі й обов'язку вже будуть неспроможні вигнати закорінені погані навички.

Микола Добролюбов

...Виховання дітей — це легка справа, коли вона здій­снюється без псування нервів, як здорове, спокійне, розумне й веселе життя. Виховання успішне там, де немає напруги.

Антон Макаренко

Хід зборів

Бесіда вчителя

 

Шановні батьки!

   Людська особистість — це органічне, нерозривне ціле, в якому переплітаються та взаємодіють часом найрізноманіт­ніші, але щонайтісніше пов'язані між собою якості — і гарні, й погані.

Кожна мати, кожний батько прагнуть виростити свою ди­тину, своє майбутнє, такою людиною, яка була б наділена лише позитивними якостями — доброю, щирою, сердечною, здатною до співчуття, розуміння ближнього,— тобто всіма тими чинниками, які ми називаємо людяністю, моральністю, загальнолюдськими цінностями. І це не дивно: адже тільки на таку людину, близьку їм не лише фізично, а, насамперед, духовно,— зможуть розраховувати батьки в літньому віці; лише така особистість зможе принести користь суспільству, державі, стати її гідним громадянином.

   Кожна дитина — це особливий, неповторний індивідуум. Є батьки, які впевнені в тому, що бувають діти самі по собі гарні й самі по собі погані. Але це помилкова думка. «Са­мих по собі» дітей не буває. У вихованні дитини визначальну роль відіграє батьківський вплив. І всі враження дитини, її світосприймання, світовідчування залежать майже цілком від сім'ї. Якщо взяти такі риси характеру, як доброта, чуйність, щедрість, жадібність, байдужість, егоїзм, гуманність, замкну­тість, товариськість тощо, то неважко помітити, що всі вони перебувають на межі «я» і «не я», на лінії - зіткнення та вза­ємодії особистості з навколишнім світом.

    Здавалося б, уявлення про те, що інша людина для себе таке саме «я», як твоє для тебе, природне. Однак між знан­ням та відчуттям цього існує певна дистанція. І, можливо, у її максимальному скороченні й полягає найголовніше за­вдання виховання. Звідси народжуються інтерес, повага до

ближнього, визнання за ним права на власну думку, увага до його потреб. А поруч із цим стоять вимога чесності, товарись­кого ставлення, добросовісного виконання своїх батьківських обов'язків — цілий комплекс різноманітних почуттів: естетич­них, етичних, вольові якості характеру тощо. З одного боку, дитина дуже чуйна, довірлива, товариська, наївна, відверта, і цедра. З іншого боку, їй властиві егоїзм та егоцентризм. І не лише властиві, але й до певної міри необхідні, оскільки ди­тині в безмежному світі потрібно якнайшвидше виокремити себе з навколишньої дійсності, створити своє індивідуальне «я». Це відбувається інтенсивно й хоча слабшає з часом, усе ж таки триває багато років та періодично дає перехід кіль­кості в якість у вигляді відомих вікових криз.

   Без уваги до самого себе, без бажання самоствердження людська особистість не буде формуватися.

   Немає таких батьків, які б свідомо добивалися того, щоб їхня дитина росла байдужою, грубою, злою. Усі батьки, нав­паки, хочуть бачити свою дитину лагідною, чуйною, доброю і в міру сил, вільного часу та педагогічної інтуїції вихову­ють позитивні якості. Проте в одних батьків, незважаючи на всі їхні старання, нічого не виходить, тим часом як в інших, навпаки, без докладання особливих зусиль усе йде як слід. Виходить, у цих, інших, більш здорова атмосфера в роди­ні. Окрім того, успішність виховання свідчить ще й про те, що дитина від народження посіла належне місце в емоційній структурі сім'ї, що рідні люди знайшли й утвердили в спіл­куванні з нею правильний тон.

 

   Дитина — це ще не доросла людина. її слід любити. Біль­ше того, її треба поважати, про що часто не здогадуються навіть найніжніші батьки, примудряючись суміщати при­страсну прихильність до дитини з приниженням її гіднос­ті, ігноруванням її суджень, думок, прагнень. Дитина болісно сприймає таке ставлення, особливо в молодшому підлітко­вому віці, коли світовідчуття загострюється й відбувається інтенсивне формування моральних основ юної особистості.

   Жодної зневаги, жодного пригнічення з боку дорослих не має бути. Під пригніченням ми розуміємо постійні нагадуван­ня дитині про її залежне становище, зловживання своєю вла­дою щодо неї, надмірні покарання тощо.

   Звісно, дитина має слухатися батьків, проте вона не повин­на бути рабом, а підкорятися родинній дисципліні, яка, як правило, накладає певні обов'язки на всіх членів сім'ї. Дити­на не повинна відчувати якусь особливу винятковість свого місця серед дорослих — ні в гарний, ні в поганий бік, а бу­ти членом невеликого, але міцного колективу. Вона повинна ..мати право на власне дитяче життя, але в жодному разі не позбавляти особистого життя  батьків, не перетворюватися в єдиний сенс їхнього існування.

   У міру того, як дитина вчиться доброти, уважності, чуй­ності, як формуються у неї поняття про позитивне та не­гативне, складається й моральна категорія її совісті.

   Переживання сина через недостойну поведінку — пережи­вання вищою мірою благотворні. Знаючи це, багато батьків прагнуть за всякого зручного випадку посилити відчуття со­рому в дитини шляхом тривалих докорів і пояснень, від чого та чому їй має бути соромно. Але совість, сором — почуття потаємні, їх рідко виставляють напоказ, а, навпаки, намага­ються приховати від сторонніх. Дотик до цього потаємного має бути тактовним, обережним та недовготривалим. Доки ви соромите й урезонюєте дитину, совість, замість того щоб за­говорити голосніше, часто зовсім замовкає, змінюючись нудь­гою та роздратуванням.

   Подеколи ми недооцінюємо значення виховання особис­тості — самобутньої, своєрідної. Іноді ми передчасно почина­ємо «підганяти» дитину під уявний зразок, примушуючи її бути «як усі»: «Так ніхто не робить!», «Подивися, хіба хто-небудь так поводиться?». Домагаючись слухняності, ми для зручності посилаємося на авторитет суспільної думки. Також ми не завжди визнаємо право дитини на самостійність мис­лення, на самобутність поглядів: «Вважаєш, що інші дурніші за тебе?», «Рано тобі ще розмірковувати».

   Звичайно, не можна привчати дитину нехтувати думкою інших людей, але не можна прищеплювати їй і безперечне підкорення цій думці, навіть усупереч самій собі, адже суспіль­на думка в   масштабах дитячого життя може бути різною.

Педагогічний практикум для батьків

Ситуації для обговорення

   1. Четвертокласник приховав від батька кілька дві­йок, підтерши в щоденнику. Прикро вражений батько по­вертається додому з батьківських зборів. Розгніваний через несподівані неприємності, він, незважаючи на те, що вже піз­но — син якраз лягає спати,— кличе його до себе. Цієї ми­ті батько стурбований, мабуть, не стільки тим, як боротися :іі злом, скільки непереборним бажанням виплеснути гнів на винуватця переживань. Батько почав докоряти хлопчикові за Його невдячність і попередив, що на день народження він не отримає обіцяних, довгоочікуваних подарунків.

   «Завтра обов'язково попроси вибачення в учителя й поо­біцяй, що більше не будеш так робити»,— категорично закін­чив батько. «Не буду я вибачатися, і ніяких подарунків мені від вас не треба!» — ледь не плачучи, кричить син. «Не бу­деш — переведемо до іншої школи»,— підвищує голос батько. «Ну й переводьте, мені байдуже!»

Запитання для дискусії

• Чи правильно поводився батько із сином?
• Яких педагогічних помилок припустився батько?
• Які якості формує батько в сина таким «вихованням»?
• На вашу думку, як мав поводитися батько за такої си­туації?
• Що б ви порадили цьому батькові?
• Чи були у вас із вашою дитиною подібні конфлікти?

   2. Першокласниця Марійка прийшла зі школи додому й побачила, що підлога в кімнаті чиста, аж блищить.

— Як у нашому класі після уроків,— сказала Марійка.

— Як це, після уроків? — здивувалася мама.— А під час уроків?

— Ми прибираємо після уроків, адже комісія приходить після занять і ставить оцінку за чистоту. Навіщо витирати підлогу під час занять?

— Ну й порядки у вас,— усміхнулась мама.

   Раптом хтось постукав. Мама відчинила двері. У хату ввій­шла сусідка — старенька бабуся Христина. Бабусі дев'яносто дев'ять років, У неї семеро синів, троє дочок, сорок онуків, сто три правнуки.

   Мама низько вклонилась бабусі, взяла її під руку й по­вела за стіл.

   Марійка злякалась: на вулиці дощ, взуття в бабусі брудне. Довго сиділа за столом бабуся Христина. Мама пригоща­ла її чаєм.

   Коли бабуся пішла додому, Марійка сказала:

— А ми в клас у таких брудних черевиках не пустили б. Підлога ж має бути чистою.

• Підлога буде чистою, доню. А душа? — тихо сказала мама. (Обговорення ситуації з батьками.)

 

Учитель. Слід зазначити, що душу дитини потрібно обе­рігати й від безсердечного, бездушного ставлення до люди­ни, від тої байдужості, з якої виростає отруйний плід егоїзму: «Мені все дозволено; роблю те, що мені подобається; тільки б мені було добре, а до інших мені немає діла».

Шановні батьки, незважаючи на те, що ваша дитина ще тільки молодший школяр, ви маєте закріпити в її свідомості думку про те, що кожна людина — і маленька дитина, і лю­дина зрілого віку, і дідусь на схилі віку — мають право на щастя. Але найбільше Зло, яке може «прилаштуватися» в ди­тячій душі,— егоїзм.

   Як же убезпечити дитячу душу від егоїзму? (Думки, ви­ступи батьків.)

Учитель. Найкращі ліки від егоїзму — навчити дити­ну управляти своїми бажаннями. Виховна робота в цьому

напрямку має початися в сім'ї звідтоді, коли дитина зрозу­міє, що вона живе серед людей і що в кожної людини є свої бажання, які вона прагне вдовольнити. Тому, дорогі батьки, Ви маєте засвоїти одну істину: щоб діти шанували людей, потрібно навчити їх поважати людські бажання, інтереси, прагнення.

 

   Ось приклад життєвої ситуації. Біля школи ростуть кві­ти. Діти проходили повз ці квіти десятки разів. Напевно, не одному з них хочеться зірвати квітку, щоб помилуватися нею і  отримати насолоду. Але що було б, якби кожний робив, так, як йому хочеться? Отож слід запам'ятати, що бажання дити­ни — це швидкий птах на ім'я «хочу», який, літаючи в бла­китному небі, обов'язково зустрінеться з іншим птахом, яко­го звати «не можна». І здебільшого буває так, що птах, якого дитина випускає, має повернутися назад, у гніздо.

   Орієнтуватися в цій складній системі — хочу, не можна, можна, потрібно — це значить уміти вимагати від дитини ве­ликої сердечної чутливості до духовного світу інших людей, до гармонії узгодженого життя. А дитина має бути сама пев­ною мірою творцем цієї гармонії — ось так потрібно вводити дитину у світ пізнання розумом і серцем.

   У тісному зв'язку з попередженням егоїзму перебуває убезпечення чистоти дитячої душі від зла, що має назву бай­дужість. Це одна з граней егоїзму. Паросток байдужості ви­ростає з того маленького зернятка, в зародку якого лежить повчання матері-батька: «Думай і піклуйся про себе, а до ін­ших тобі діла немає».

 

   Байдужість — це ягідки, які визрівають на квітах егоїзму. У байдужої людини в душі немає жодних ідеалів. Вона мо­же стати зрадником, сьогодні вона буде топтати в болото те, перед чим вчора схиляла голову. Байдужість — рідна сестра безсердечності, бездушності. Із приводу цього доречно послу­хати одну бувальщину.

   «Вузькою стежиною йшли двоє подорожніх. По один бік стежини розкинулося синє море, по інший — здіймалися си­ві гори.

Подорожні йшли довго. Вони шукали Красу. Один із них був Людиною з Гарячим Серцем, а інший — Людиною з Холодним Серцем. Людина з Гарячим Серцем глянула на море, і її очі засяяли лагідністю. Вона сказала:

— Яке воно сильне, могутнє й вічне — це море. А Людина з Холодним Серцем мовила:

— Так, багато води.

   Ось підійшли подорожні до сірого каменя. У Людини з Гарячим Серцем радісно стало на серці.

— Поглянь, яка прекрасна квітка. Оце і є та Краса, яку ми шукаємо!

— Де ти бачиш квітку? — здивувалась Людина з Холод­ним Серцем.— Це ж сірий камінь. Ось і тріщина в ньому, ось і пилюкою вкритий він, камінь.

— Так, камінь, але там, усередині, троянда,— запротестува­ла Людина з Гарячим Серцем.— Треба тільки дібратися туди, звільнити її з кам'яного полону.

   Людина з Гарячим Серцем багато днів різала сірий ка­мінь. А Людина з Холодним Серцем сиділа на березі і з су­мом дивилась на море.

   Нарешті із середини каменя з'явилась квітка дивовижної краси. Здавалось, що цієї миті притих увесь світ, вдивляю­чись у Красу, яку звільнила людина з кам'яного полону.

   Навіть гори піднялися вище. Навіть морські хвилі стихли, і безмежне море стало, немов дзеркало.

   Тільки Людина з Холодним Серцем була байдужа. Вона торкнулась пальцем чудової квітки, пошкрябала по ній ніг­тем і сказала:

• Так, міцний камінчик».

 

   Отож і ви, дорогі батьки, маєте добитися того, щоб ваша дитина бачила світ не тільки очима, а й серцем.

   Слід сказати, що ви маєте також оцінювати поведінку своєї дитини. Завдяки вашій оцінці діти краще усвідомлю­ють правила поведінки та їхнє виконання. Позитивна оцінка викликає задоволення, що сприяє закріпленню навичок дис­циплінованості. Діти добре усвідомлюють результати своїх учинків.

   Оцінка дорослих допомагає дитині правильно усвідоми­ти свою поведінку, адже діти перших класів завжди шукають підтримки своїх дій у дорослих, прагнуть одержувати по­зитивні оцінки від близьких їм людей, думку яких вони не­абияк цінують. Одержати похвалу від батьків за свої вчинки стає потребою дитини, яку вона завжди намагається задо­вольнити.

   Позитивна й негативна оцінки дій дитини вже в перші роки життя допомагають їй правильно орієнтуватися в то­му, що погано й чого не слід робити. Позитивна оцінка за­кріплює гарну поведінку, робить її звичною, дитина починає прагнути такої поведінки. Ось чому значення заохочення є набагато більшим порівняно з покараннями. Ви часто оці­нюєте тільки погану поведінку дітей, а добру не відзначаєте зовсім. Тим часом діти молодшого шкільного віку нерідко до­бре поводяться тільки заради того, щоб їх похвалили.

   Заохочення позитивних учинків дитини особливо потріб­не в тих випадках, коли помітні її зусилля краще поводити­ся, хоча, можливо, це й не зовсім їй вдається.

   Однак при вихованні в дітей моральної поведінки нерід­ко доводиться застосовувати й покарання. Наша система ви­ховання допускає такі міри покарання: зауваження, обурення, висловлювання незадоволення, позбавлення дитини чогось цікавого для неї. Фізичне покарання, яке не тільки не сприяє формуванню моральної поведінки, а, навпаки, виховує в ді­тей такі небажані риси, як брехливість, боязкість, озлобле­ність заборонене.

   Тим часом покарання має супроводжуватися почуттям сорому, вини, тільки в такому разі воно матиме виховний ефект. Покаранням, як і   заохоченням, слід користуватися вдумливо, залежно від учинку дитини та умов, за яких став­ся прикрий випадок. (Батьки обговорюють застосування за­охочень і покарань для дітей молодшого шкільного віку.)

 

Підсумки зборів

   Василь Сухомлинський писав: «...Найвища мудрість бать­ківської любові полягає в тому, як ми, батьки і матері, вміє­мо розкрити перед нашими дітьми справжні джерела радощів життя, у чому бачать і відчувають діти радощі буття. Дитяче щастя за своєю природою егоїстичне. До тих пір, поки дити­на не відчула, не пережила на власному досвіді того (а досвід сам по собі, стихійно ніколи не приходить), що найважливі­ше джерело її особистої радості — це праця й піт старших, вона буде глибоко переконана в тому, що мати і батько іс­нують лише для того, щоб приносити їй радість.

   Учити дитину бачити й відчувати людей — це одне з най­важливіших завдань у важкій справі виховання людини. Бать­ківська любов повинна бути такою, щоб у дитини пробуджу­валася чулість серця до навколишнього світу, до всього, що створює людина, що служить людині, і, зазвичай, насамперед, до самої людини. ...Виховання людського благородства в ди­тячому серці починається з максимального олюднювання її ставлення до людей, одухотворення цього ставлення чистими, високими почуттями поваги до людини і, насамперед, поваги до матері й батька.

   Переживаючи безкорисливу радість творення добра, дити­на набуває дорогоцінного багатства душі: вона відчуває сер­цем, коли й де товаришеві, другові, дорогій людині, що живе поруч, треба допомогти. Дитина, яка відчула потребу робити добро, потребу в людині,— стає дуже проникливою, сприй­нятливою, чутливою до навколишнього світу, до людей, до вчинків, подій, до стосунків між людьми.

   Які чутливі діти, що пережили радість творення добра для людей! Вони відчувають, що стомлені на роботі мати і бать­ко потребують відпочинку, що тиша, спокій, чистота в домі, краса — важливі умови тієї повноти духовного життя, яку треба дати матері й батькові. Діти, які пізнали радість творення добра для людей, серцем відчувають, що їхня погана поведін­ка, погані успіхи в навчанні — усе це засмучує матір і бать­ка, а засмутити найближчу, найдорожчу людину для сердеч­ної чуйної дитини рівнозначно злому, поганому вчинкові».

   Звертаючись до батьків, В. О. Сухомлинський писав: «Не йдіть легким шляхом. Ідіть найважчим! Подолання трудно­щів возвеличує людину. Знання людей — це особлива люд­ська мудрість, якій немає місця в розкладі уроків. Ця му­дрість досягається тільки тоді, коли батьки зуміли поєднати в дитячій душі "потрібно" й "важко"».