20 вересня о 18:00Вебінар: Numicon (Нумікон): проста математика для всіх

Бінарний урок з історії України та геометрії на тему "Симетрія українських орнаментів."

Про матеріал

Тема: Краса та гармонія українських орнаментів

Мета уроку:

Навчальна: повторити етапи українського національного відродження

Розвивальна: розвивати образне і логічне мислення, пам'ять, увагу, спостережливість, уміння і навички робити презентації і захищати їх, уміння мотивувати власні думки, робити ґрунтовні висновки, формувати світогляд учнів, виховувати почуття поваги до історії рідної країни, патріотичні почуття, любов до Батьківщини, народу його традицій. Розвивати креативність, вміння учнів аналізувати, виділяти головне, суттєве, грамотно висловлювати власні думки

Виховна: виховувати національну свідомість, патріотизм, почуття пошани і поваги до історичного минулого рідного народу, прищеплювати учням навички усвідомлення душевної краси і сили наших предків, формувати естетичні смаки, любов до мистецтва, родинних звичаїв і обрядів, високі патріотичні почуття, прищеплювати любов до рідної мови

Перегляд файлу

Тема:  Краса та гармонія українських орнаментів

Мета уроку: 

Навчальна: повторити етапи українського національного відродження 

Розвивальна: розвивати образне і логічне мислення, пам'ять, увагу, спостережливість, 

уміння і навички робити презентації і захищати їх, уміння мотивувати власні думки, робити ґрунтовні висновки, формувати світогляд учнів, виховувати почуття поваги до історії рідної країни,  патріотичні почуття, любов до Батьківщини, народу його традицій. Розвивати креативність, вміння учнів аналізувати, виділяти головне, суттєве, грамотно висловлювати власні думки

Виховна: виховувати національну свідомість,  патріотизм, почуття пошани і поваги до історичного минулого рідного народу, прищеплювати учням навички усвідомлення душевної краси і сили наших предків, формувати естетичні смаки, любов до мистецтва, родинних звичаїв і обрядів, високі патріотичні почуття, прищеплювати любов до рідної мови

Інтегруюча: інтеграція діяльності вчителів математики та історії з формування в учнів навчально-організаційних,       навчально-інформаційних, навчально-інтелектуальних умінь і навичок

Обладнання: мультимедійне устаткування, персональний комп'ютер, карта, ілюстративний матеріал,  історичні анімації

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Епіграф до уроку: 

Преклоняю коліна перед тобою,… що породила мене в великі часи, що напуваєш і годуєш мене всіма  твоїми багатствами хліба, меду, молока твого, твоїх пісень і музики,  що даєш мені радощі і страждання…

О. П. Довженко

 

Перебіг уроку:

І. Організаційний момент. Психологічне налаштування на урок - Вступне слово вчителя:

- Епіграф

 ІІ. Повідомлення теми, мети та очікуваних результатів уроку Очікування від уроку:

  Сьогодні на уроці я дізнаюся…

  Мені буде цікаво …

  Я навчуся …

  Я зможу …

  Я спробую …

ІІІ. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

Бліц опитування

ПОСТАВИТИ У ВІДПОВІДНІСТЬ

Геометрія

1. Симетрія відносно точки – це…                          А поворотна симетрія

2.Симетрія відноснопрямої – це…                        Б центральна симетрія

3.Симетрія за допомогою векторів – це…            В дзеркальна симетрія

4.      Симетрія за допомогою кутів – це…               Г переносна симетрія Історія

5.      Історична спільнота людей, що мають А народність спільні риси, стабільні особливості культури Б нація

та психічного      складу,            а          також            усвідомлення В культурницький

своєї єдності і відмінності від інших;Г етнос

6.      Історична спільнота людей, які маютьД історикоетнографічний

спільну мову, територію, елементи спільної  культури;

7.      Історична спільнота людей, сформована на  основі спільності територій, яку вони 

      населяють,           мови,           особливості           культури,

характеру,економічних зв’язків;

8.      Першим етапом національного відродження вважають; Правильні відповіді:

Геометрія: 1-Б; 2-В; 3-Г; 4-А;

Історія:

5-Г; 6-А; 7-Б; 8-Д;

Робота з картою:

-Покажіть на карті українські землі, що увійшли до складу Російської імперії.

-Покажіть на карті українські землі, що увійшли до складу Австрійської імперії.

-Яким став адміністративно – територіальний устрій українських земель у складі Російської та Австрійської імперій?

IV. Сприйняття та усвідомлення учнями раніше вивченого матеріалу

Учням запропоновано відчути себе етнографами, учасниками етнографічного етапу українського національного відродження.

Клас поділений на групи кожна з яких досліджувала український етнос різних регіонів.

Етапи роботи:

1.      Пошукова робота.

2.      Аналіз інформації.

3.      Створення та захист презентацій.

4.      Зробити висновки.

Група 1. Писанки.

Для наших предків числа були священними, у кожного було своє значення і своя сила. Тому поділ поверхні яйця на певну кількість частин і стале повторення деяких елементів не випадкові. Поділ на два передавав уявлення про

два світи. На три ділили найчастіше по вертикалі, так позначали три небесних сфери. При поділі на чотири утворюється хрест, що означає чотири сторони світу. Класичний поділ півсфер на чотири частини, кожна з яких поділена на три, передає уявлення про чотири пори року з трьома місяцями. За іншими уявленнями світ ділився і на шість сторін. Таку просторову орієнтацію передає шестикутна зірка. Досліджуючи писанки, вчені висловили здогад про те, що в давнину існував восьмирічний календарний цикл. У народній міфології небо має вісім сфер - "хмарин": сім синіх, а восьме червоне, на якому сидить сам Бог. Дуже цікавий поділ на сорок частин, так звані сорококлинці. Кожен клинець позначав якийсь вид людської діяльності або явище природи, а в християнському баченні - сорок днів посту.

Символіка кольорів

Червоний - мабуть є багатозначущим кольором і найдавнішим. Символізує добро, радість життя, для молодих - надію на щасливий шлюб. Саме червоне яйце є головним символом Воскресіння, жертовності і небесного вогню. Символізує також пролиту за людей кров воскреслого Спасителя і радість життя.

Жовтий - небесне світило, тепло, врожай.

Зелений - означає весняне пробудження природи, надію, життя.

Блакитний - небо, повітря, чистота і здоров'я.

Бурий, коричневий - землю і її приховану життєдайну силу.

Чорний - колір ночі, потойбіччя, всього невідомого і таємного. В писанці, будучи тлом, виявляє силу інших кольорів, так само, як в житті темрява даєзмогу зрозуміти, що таке світло. Також символізує нескінченність життя людини, продовження буття після смерті.

Орнаментика

При поділі яйця утворюються поля різної форми і величини. Вони становлять основу для розміщення елементів орнаменту. Кожен із таких знаків прийшов до нас із глибини віків. Закарпатські писанки так само як і українські - це ціла світоглядна система з десятками орнаментальних мотивів. Подаємо основні найпоширеніші накреслення знаківна писанках.

Читаючи їх, можна глибше збагнути сенс Великодня.

Сонце. У давнину Великдень був одним з традиційних свят вшанування сонця. Люди вважали, що небесне світило - то Боже око. У міфологічному світогляді світло символізує всебачення і правду, а темрява, ніч, туман є своєрідними синонімами сліпоти і кривди. Народне повір'я стверджує, що з першим променем вранішнього сонця, зі співом півня гаснуть сили темряви. Отож, сонце символізує знання, справедливість, переможця всілякого зла. Христа називають Сонцем Правди. Спаситель казав: «Я - світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя». Його світло - внутрішнє, духовне. Бог - це світло, а водночас правда, всебачення, свобода. Отже, сонце є Божим знаком. Сонячне світло - це символ єдності, впорядкованості світу. Це також символ ясного і тверезого бачення, правосуддя. Сонце зображали на писанках різними спеціальними знаками - у вигляді кола, вісьмираменної зірки, хреста, тринога, свастики. Ці зображення мали свої назви: вісьмираменна зірка називалася ружею; а ружі бували прості, бокові,

повні, сторцеві. Триніг - це було зображення трьох променів, що виходили з однієї точки і були закручені в один бік. Ще він мав назви тригвер, трикверт. Свастикою ще називали сваргою, гачковим хрестом.

   Хрест. Сонячний знак, стародавній символ сонця, вогню, душі. В орнаменті його називають «божим знаком» і пов'язують з Древом Життя (світовим деревом). Хрест - це перетинання двох ліній: горизонтальної (часу) і вертикальної (вічності) - волі людської з волею Божою. Хрест є водночас і буттям, і небуттям. Для християнина хрест є початком і кінцем, власне життям. Розп'яття стало символом страждання і радісного воскресіння. У християнстві хрест

- також символ є оберегом від гріха і смерті. Походить від схематичного зображення птаха, в давнину сонце уявлялось птицею, що летить по небу. Також є символом чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох пір року.

Зоря, Ружа. Дві вісьмираменні зірки на писанці - це знак сонця. У давнину зорю також пов'язували з Великою боги-

нею, чий чоловік - божество неба, місяць. Стародавнє зображення півмісяця з зіркою символізує цю пару. В українському фольклорі зіронька - це символ дівчини, місяць - символ парубка. В українських обрядових піснях зоря оспівана як панна-красуня. На світанку вона розсипає по луках і садах срібну й перлинну росу. Зорю зображають по-різному. Буває п'яти- шести- семи-, вісьмираменна. Шестикутна зірка з'явилася ще на початку Неоліту. Це знак шести сторін горизонту, проте співвіднесених не з землею, а з небом. Це також знак року: дві половинки по шість місяців. Зображення шістираменних зірок поширені у традиційному різьбленні українців. Восьмикутна зірка часто присутня на українських вишивках і ткацьких виробах. Містить в собі косий хрест, прямий хрест, а також лівосторонню і правосторонню свасті. В народній символіці - незмінний символ любові. Подарувати писанку з ружею означало освідчитися в коханні.

   Квіти. Образ квітів в українській традиції багато чому подібний до образу зірок. Квіти і зірки символізують душі людей, а образ квітів більше пов'язаний із дітьми. За традицією, жінкам, які довго не мають дітей, радять розмальовувати писанки квітами і дарувати їх дітям. Оселя, сповнена дитячим сміхом, - немов Божий квітник. Один із найпопулярніших мотивів у закарпатському писанкарстві.

   Гілка – Сосонка. Ще один надзвичайно часто використовуваний у Закарпатті символ. Зелені дерева, гілки і листя - один з найдавніших символів життя, щорічного весняного відродження, вічної молодості, здоров'я, росту.

   Завиток, змій, спіраль. Завиток, спіраль або змій, як символ життєвої сили та зародження життя, відомий у мистецтві з найдавніших часів. Завиткові форми дуже часто трапляються у природі: галактики, мушлі, бруньки, паростки, рельєфні заглиблення шкіри на долонях, подвійна спіраль молекули ДНК, що є в кожній клітині живого організму. Спіраль є символом часу, циклічних ритмів року, народжень і смертей. Вона позначає розвиток, рух до вдосконалення. За давніми віруваннями змій був володарем земних вод, богом прадавнього океану - хаосу, з якого постав світ. Змієві приписували безсмертність, мудрість і лікувальну силу. Писанки зі спіралями дарують на здоров'я.

S – подібний знак вічності. Це знак єднання протилежностей, на якому тримається світ. «Боротьба» тепла й холоду, дня і ночі, світла й темряви, чоловіка і жінки, але між цими двома «полюсами» - знак єдності, знак першопочатку і вінця завершення.

Безконечник або кривулька. Символ води. За міфами і легендами різних народів, вода існувала ще до створення світу у вигляді первісного «синього моря». Саме з неї постали земля, сонце і все живе. Тому вода є символом вічності і, водночас, плинності часу. Вода також є посередником між світом живих і потойбіччям. На «той світ» у казках можна потрапити через криницю або переправившись через річку чи море. На Великдень кидали на воду шкаралупки із крашанок, таким чином ніби повідомляючи предкам, що їм уже час святкувати їхню Пасху. Воду як втілення жіночого життєдайного начала вважають джерелом родючих сил природи. Водою, як і вогнем, очищаються від бруду тілесного і душевного. Символіка очищення лежить в основі християнського обряду хрещення. Сльози - також очищують. До того ж, як і вода, вони є посередниками між світами - щиро плачучи, людина ніби омивається й очищується. Будучи необхідною для всього живого, вода водночас могла бути злою і невблаганною в час весняної повені. Символічні зображення води - це прямі чи хвилясті лінії, «безконечник», орнаментальні зображення-зигзаги, хвилясті візерунки.

Сорок клинців. Трикутники часто зображують у поєднанні

один з одним. Вважають, що трикутник, розміщений вершиною догори (полум'я), символізує чоловіче начало, стрижень духовності, творчість; а вершиною донизу (чаша) - начало жіноче, лоно, що приймає, мудрість. У поєднанні вони, ясна річ, означають повноту, процес творення і збереження всесвіту, родючість. Це ромб, квадрат або шестикутна зірка. Символіку впорядкування, розвитку і родючості має також площина, всуціль вкрита трикутниками, тобто писанковий мотив «40 клинців». Таких трикутничків-клинців на писанці може бути і 48, і понад 50. Сім «сороківок» - дитя перебуває у материнському лоні. Вважають, що число 40 означає зупинку - випробування перед виходом. Утім чотирикутник може стати «могилою» для тих, хто необізнаний з істинними законами або ж не має надії. Давньоєврейське слово, що відповідає цифрі «4» - «далет», тобто двері. Писанка «40 клинців» ще й позначає 40 днів Великого посту, що провадить до вдосконалення і найбільшого свята та нагадує про 40 років блукань по пустелі Божого народу - до цілковитого визволення від рабства.

Дерево життя. Древо життя, або ж Світове дерево, символізує єдність усього світу. Це своєрідна модель Всесвіту, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами - своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до Вишнього світу. В образі древа поєдналися уявлення про час, простір, життя і смерть. На горизонтальній площині світове дерево і простір довкола нього діляться на чотири частини, відображуючи уявлення про час (ранок, день, вечір, ніч; весна, літо, осінь, зима) і простір (схід, південь, захід, північ). На вершечку дерева днює сонце, саме його «рух» зумовив чотиридільний «поділ» простору довкола нього. По вертикалі дерево ділиться на три частини: нижню - коріння (підземний світ), середню - стовбур (земний світ) та верхню - крону (небесний світ). Із кожною з цих частин пов'язані певні істоти. Внизу, побіля коріння, мешкають змії, жаби, риби, водоплавні птахи і тварини, бо нижня частина k дерева символізує не лише підземний світ, а І і й воду. У середній частині, на землі, довкола дерева гуртуються великі тварини: тури, олені, коні, ведмеді, вовки. Це також світ людей. У верховітті Світового дерева селяться птахи і бджоли, тут же розташовані й небесні світила. У міфологічних уявленнях світ членується на три виміри: людина (мікрокосм), суспільство та всесвіт (макрокосм). Або ж літописні яв, нав і прав - світи сучасний, потойбічний та ідеальний - небесний. Причому всі явища природи, події у суспільстві і переживання окремих людей відбувалися однаково як у кожному з цих трьох вимірів, так і в них усіх водночас як у єдиному організмі. А дерево є посередником між цими світами, або розміщує ці світи на собі. За його допомогою можна переходити з одного світу в інший (у світ предків, у небесний світ). Дерево життя найчастіше зображають у вигляді деревця з квітками у вазоні. Поширеною його назвою на писанках є «вазон». Найпростішим позначенням дерева-сім'ї є, можливо, стовбур із трьома гілочками - батько, мати і дитя.

   Грабельки, Гребінці, трикутнички з гребінцями. Належать до символів, що пов'язані з водою. Зображають хмари і дощ. Писанки із грабельками писали в посуху, гадаючи, що написавши цей знак, можна викликати довгоочікувані небесні води. Це - живлюща волога, яка запліднює землю, дух, що просвічує матерію. У світотворчих колядках дощ називають «самим Господом Богом». Це «небесна вода», що поєднує небо і землю. Коли падав дощ і водночас світило сонце, то казали, що то купаються ангели й Матір Божа.

Інші символи.

Качині лапки, Божа ручка, рукавичка, дідові пальці. Пташиний слід також був оберегом, як відбиток руки язичницького Бога-Сонця, яке, як ми вже розповідали, в давнину асоціювалося з птахом. Подібні знаки символізували владу, заступництво, цілісність -все те, що пов'язувалося з пошаною до руки.

Сварга. Сварга, знайома майже всім стародавнім народам, позначає вічний рух Космосу і творчої енергії. Ця назва походить від санскритського «добре» і «буття». У багатьох культурах цей знак пов'язували з сонцем і небом. Сварга, кінці якої закручуються «проти сонця», означає деградацію, руйнування. Та ж, що закручується «за сонцем», символізує поступ, розвій, рух до вдосконалення. Позначає Божу велич. Один із найстаріших знаків узагалі. Виноградна лоза. У християнстві виноград - символ духовного відродження. «Я - виноградина правдива, а мій Отець - виноградар»  - казав Христос. Виноград - це стародавній символ роду. Він часто зустрічається в обрядових піснях для дівчини. Про «красне зелене вино» співають у колядках хлопцеві, якому зичать щасливо одружитися. Родині співають про застелений стіл, на якому стоять три чаші вина: господарю, господині та їхнім дітям. Існує легенда, що коли хтось виявляє до людей особливу любов і доброту, відбувається чудо: звичайна вода перетворюється у вино.

Дубовий листок. Дубове листя символізує силу, довголіття, терпіння. З жолудями - означає духовну і тілесну зрілість. Стародавні слов'яни по- особливому шанували дуб, пов'язуючи його зі священною твариною - вепром. Коли народжувався хлопчик - батько садив на його честь дубочок. На гарних хлопця й дівчину кажуть: хлопець як дубок, а дівчина як калина. Це підтвердять і слова відомої пісні: За переказами, хрест, на якому розіп'яли Спасителя, був витесаний з дубу. Зображення дубового листка для християн є святим знаком Божої справедливості. Дуб символізує могутню Христову силу, що проявляється у твердості віри і доброчинності.

Баранець. До Вселенського собору 692 р. Ісуса Христа зображали у вигляді ягняти. Вівця, ягня - жертовна тварина, символ смирення, невинності, безмежної любові. Є українська приказка: Вівця, як бджола. А інша приказка пояснює сенс попередньої: Бджола мед носить не для себе, вівця шерсть носить не для себе. І бджолі, і вівці властива самопожертва, тому вони є образом «божої тварини». «Мені моя сопілка і вівця дорожчі від царського вінця», - відповів Григорій Сковорода посланцеві Катерини II, коли та хотіла запросити поета-філософа на службу до царського двору. Утім баранець для багатьох народів - знак Божої благодаті, символ багатства, доброї долі, чоловічої сили, родючості, вогню. Це стародавній символ рослинності. Візерунок «баранячі ріжки» на писанках, вишивках у різьбярстві й ткацтві пов'язується із завитками молодих рослинних пагонів. У важливі, доленосні моменти життя (скажімо, на весільному посаді) українці сідали на волохату овечу шкуру, аби у них завжди був достаток і все велося успішно.

Пташка. Птаха символізує людську душу. Існує повір'я, ніби душа прилітає пташкою до новонародженої дитини. Пташкою вона й відлітає, коли людина помирає. Птахи поєднують земне і небесне, вони приносять людям різні вісті (і хороші, й погані), як правило, здалеку чи з потойбіччя.

Українська писанка /відео/.

Робота з картою /учні показують різні регіони про які іде мова/.

 

Група 2. Рушники.

Слайд 1.

26 вересня в місті Переяславі-Хмельницькому з нагоди 20річчя Музею українського рушника на території Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини відбувся культурологічний захід «Рушник єднає Україну», організований Національним історико-етнографічним

заповідником «Переяслав». У програмі заходу звучали привітання фольклорних колективів та учнів музичної школи імені Павла Сениці, відбулася акція вишивання рушника єдності «Обніміться ж, брати мої!», відвідування музею українського рушника, виставка робіт учнів художньої школи, зустріч із ветеранами музейної справи.

Українські рушники - це історія українського народу. У їх орнаментах збереглися прадавні магічні знаки: «древо життя», символи землі, води, світил, які в рушниках знайшли своєрідне переосмислення. Можна сміливо говорити, що візерунки вишитих рушників - це зашифрована повість про життя народу, природи, людях.

Нерідко рушник служив святковим або обрядовим поясом, що особливо було поширене в Середньому Наддніпров'ї до самого XX сторіччя. При цьому рушник використовувався тільки багато і майстерно орнаментований традиційними обереговими знаками, що відповідало його головному призначенню. Слайд 2. Вінчальний рушник.

На вінчальному рушнику молоді стоять під час обряду вінчання. Сучасний обряд менш суворий, ніж раніше, молоді стають на рушник ногами, а в минулому ставали виключно на коліна. Через таке спрощення сформувалося повір'я про те, що не слід використовувати в якості вінчального рушника той, на якому зображені кільця або пара птахів. Наступаючи на такий рушник ногами, як би відбувається розривання шлюбу. Найбільш придатними для вінчального рушника вважаються рослинні орнаменти, геометричні візерунки. У його центрі не повинно бути вишивки. Це символічне Боже місце.  Вінчальний рушник виступає символом білої хмари, що піднімає молодих до небес і Божому благословенню. Цей рушник вважається головним, саме він визначає подальшу долю майбутньої сім'ї. Не рекомендується використовувати для вінчального рушника та вироби з мережкою. Вона символізує сімейне життя позбавлену цілісності. Також не слід вставляти в рушник мережива, його полотно не повинно перериватися, символізуючи безперервну спільне життя подружньої пари.

Союзний рушник. У вінчальному обряді цей рушник є символом єднання молодих. Для такого рушника найбільш підходить рослинний орнамент, можуть бути вишиті імена молодих або побажання « Щастя та Кохання». Союзний рушник символізує духовні узи подружжя, союз їх любові і взаємної прихильності.

Божник. Ікони молодих прикрашають невеликими благословенними або батьківськими рушниками. Божники мають найбільш багату вишивку, в якій переважає яскрава червона нитка. Ці рушники наповнені радістю, яка супроводжуватиме подружжя все життя. Окрасою божників служать багаті орнаментальні рослинні візерунки або візерунки з геометричних фігур.

Слайд3. Рушники з геометричним орнаментом. Інший вид орнаментації - рушники з геометричним  де вишивка обмежується тільки кінцем рушника, - типовий для Півдня України та Поділля. Рушники з Одеської області і східних районів Молдови орнаментовані з того ж типу, але вони різко відрізняються використаними матеріалами. У

наших кліматичних умовах з характерним посушливим літом льон не давав достатньо довгого волокна, його закуповували в інших областях і рідко використовували як основу. Для тканої основи найчастіше використовувалася конопляна нитка, яка навіть після тривалої і трудомісткою обробки мала грубу структуру і характерний сірий колір. Але це компенсувалося яскравою вишивкою, яка робить заполоч або пофарбованими шерстю або льоном. Для фарбування використовували тільки натуральні барвники. Синю фарбу давали сон-трава і волошки, жовту - листя берези та вільхи, коричневу - кора дуба або груші, цибуля. Змішуючи фарби, отримували різноманітні відтінки, багато з яких є яскравими і зараз.

 

 

 

Слайд 4. Ткані рушники.

Серед тканих рушників різко виділяються так звані кролевецькі рушники. Виготовлялися вони з сер. ХІХ століть у м. Кролевець Сумської області і набули широкого поширення по всій Україні. Кролевецькі рушники виготовлялися в переборну техніці, що давало можливість ткачеві вільно розташовувати на полотні узор з будь-якими геометричними мотивами. Для них характерна строга симетрія і чітко виражена вісь в композиції візерунка. Розміщували рядами зображення квітів, звірів, птахів. Серед птахів найбільш був популярний орел. Традиційними є червоний і білий кольори, але поступово до них додаються й інші: зелений, синій, жовтий. Кролевецькі рушники користувалися великою популярністю і часто вивозилися навіть за межі України.

Слайд 5.Симетрія відносно прямої

Слайд 6.Вишиті рушники.

Наступна група - рушники вишиті, виконані вручну в самій різноманітній техніці, різними швами і прийомами, різною колористиці. Основний колір вишивки - червоний, чітко виділяється на білому тлі. У північних, центральних і східних областях України домінує саме червоний колір ниток. Іноді додається жовтий, синій, чорний. Буковинські рушники поєднують червоний, зелений і синій кольорів. Основними композиційними прийомами є два: розташування малюнка декількома горизонтальними рядами або у вигляді одного вертикально розташованого мотиву.

Слайд 7. Поворотна симетрія.

Слайд 8.

На рушниках з Полтавщини біле поле обведення по конту-

ру пластичним стебельчатим швом або неширокою смугою косою гладі і заповнюється всередині червоним квітковим малюнком. Особливий ефект створюють контрастні поєднання ажурних елементів і щільною корпусних гладі. Орнаментація полтавських рушників дуже різноманітна. Основний мотив - так зване "дерево життя", - представлений як зростаюче дерево або букет у вазоні, де яскраво виражена центральна вісь композиції розвивається за допомогою більш дрібних додаткових елементів. Крім квітів вводяться ягоди, птахи, але обов'язково в характері розробки основного мотиву.

Тут же  переносна симетрія Слайд9. Символіка. 

Вся українська вишивка позначена знаками Води і Сонця. Сонце часто зображується восьмикутної розеткою або квіткою, а знак Води нагадує згорнутого вужа. Дві стихії, які створили земне життя, а тому їх треба розуміти як водну материнську і сонячну батьківську енергії. 

Зірки - розкидані по рукаві і зібрані в геометричний орнамент, - це уявлення про структуру Всесвіту, яка вже не хаотична, а впорядкована і наповнена гармонією.

 Головним символом на рушнику є символ Матері, в основі якого 8-кінцева зірка, як говорилося раніше. Обрамляє цей символ стилізована гірлянда з квітів, що символізуємо велич

матері, її особливу роль у продовженні життя. Наявність в малюнку жовтого і блакитного кольорів ниток говорить про українські корені даної вишивки..

Ромби - Найпоширенішим орнаментом української вишивки , був геометричний орнамент, головні елементи якого становили «ромби». Вони, за давнім слов'янським повір'ям, втілювали богиню землі, служили добрим охоронним символом, який приносить щастя і протегує родючості. Саме наявність останнього значення пояснює широке розповсюдження цього оберегового орнаменту в обрядовому одязі, насамперед, жіночої.

Калина - дерево українського роду. Колись у давні часи вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому й отримала калина таке ім'я від старослов'янського назви Сонця - Коло. А оскільки ягоди калини червоного кольору, то і стали вони символом крові та безсмертного роду. Саме тому всі весільні рушники, дівочі і навіть чоловічі сорочки важчають могутніми гронами калини.

Виноград -  відкриває нам радість і красу створення сім'ї. Сад-виноград - це життєва нива, на якій чоловік сіяч, а дружина повинна ростити і оберігати дере во їхнього роду.

Хміль - дуже близький до символіки води та винограду, він несе в собі значення молодості, любові. Можна сказати, що узор хмелю - весільний символ. Узори, що нагадують листя хмелю, відносяться до молодіжної символіки.

Мак - З давніх часів в Україні освятили мак і їм обсівали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. Також вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. Ніжний і трепетна квітка несе в собі незабутню пам'ять роду. Дівчата, в сім'ї яких був загиблий, з любов'ю і тугою вишивали візерунки маку на сорочках, а на голови одягали віночки з семи маків, обіцяючи цим ритуалом зберегти і продовжити свій рід. Троянда - Стара назва троянди, ружа, співзвучно древньому назвою Сонця - Ра. Крім того, є і староукраїнська назва крові - руда. Узори з трояндами складалися за законами рослинного орнаменту, що позначало нескінченне сонячний рух з вічним відродженням. Там, де троянди складені в систему геометричного узору, ці рослини не просто квіти - це квіти-зірки, які втілювали уявлення народу про Всесвіт як про систему.

Вазон і Берегиня - Етнічним обереговим знаком українців служила і вишивка, орнамент якої складали вазон (великі гілки з квітами і птахами) і Берегиня (стилізована жіноча фігура або загадковий могутня квітка). Вони, як правило, вишивалися нитками червоного кольору, який символізував очисний вогонь і сонце і був пов'язаний з охоронною магією, оберегом, очищенням і лікуванням.

Слайд 10. На символі Матері зображена симетрія відносно точки.

Слайд 11.

Також ще символікою є Павичі. Вони дуже важливі птахи, які розсілися на весільних рушниках і часто над ними розташований вінок або вінець. Павич - це жарптиця, що несе в собі сонячну енергію життя, тому вона птиця сімейного щастя. Тут ми бачимо усі види симетрій.

Слайд 12.Рушники різних областей.

Полісся.  Поліські рушники. Полісся охоплює територію сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, та північні райони Київської, Чернігівської й Сумської областей. Рушники Полісся насамперед відрізняються невеликою шириною (25-30 см) і значною довжиною ( до 4 м). Кольорова гама червоно-чорна. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому льняному полотну – графічно чітка. Кінці рушників оздоблені горизонтальними смугами геометричного або стилізованого рослинного орнаменту в техніці лиштва, вирізування, занизування. Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Характерною їх прикметою є спокійно-розмірений ритм якогось одного лаконічного за абрисами мотиву. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Улюбленими мотивами були також і пташки.

Прикарпаття. Прикарпатська вишивка виділяється стриманим колоритом з перевагою темно-червоних, чорних кольорів, витонченою ювелірною проробкою деталей орнаменту.  Гуцульщина. Своєрідну групу утворюють вишивки Гуцульщини – історико-етнографічного краю, що охоплює гірські райони Івано-Франківської та Чернівецької областей і Рахівський район Закарпаття. На Гуцульщині й дотепер усі жінки вишивають. Кожний район, навіть кожне село має своє художнє обличчя, улюблену колірну гаму. Орнаменти чорного кольору доповнюють украпленнями зеленого, коричневого, жовто-гарячого, вишневого, іноді проступає біле тло. В цілому гуцульські вишивки справляють враження коштовної інкрустації. Кольори завжди гармонійні й підкорені якомусь основному, завдяки чому складається чорнофіалкова гама верховинських вишивок, темно-вишнева – пистенських, ясно-червона – яворівських, зелено-блакитна – села Річки.

Поділля. Подільські рушники виділяються технікою виконання і кольоровим строєм. Вишиті вони червоними, жовтими, синіми, зеленими, чорними вовняними нитками, що лягають рельєфними опуклими рядами, утворюючи виразні, сповнені спокійного ритму композиції. Полтава. Техніка полтавського рушникового шва включає попередню прорисовку малюнка на полотні. Контур обводиться стебловим швом, а поле квіток, листків, птахів заповнюється «штапівкою», «драбинкою» чи «бігунцем». Утворюється декоративна єдність невеличких квадратів, ромбів, прямокутників, вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів різної густоти, площин, щільно заповнених кольором. Така різноманітність елементів створює враження динаміки, внутрішнього руху. Нитки, покладені в різних напрямках, утворюють гру червоного кольору, що наче випромінює сяйво. Декоративність заповнення підсилюється контрастом чітко окресленого контура, через що весь малюнок сприймається виразно, а композиція виглядає легкою, ажурною. У Черкаському, Золотоніському районах композиції більш компактні, на Київщині стібки лягають рельєфними, опуклими масами червоного кольору. Тут застосовують старокиївський шов. На Полтавщині рушники виконувались виключно червоним кольором.

Закарпаття. Закарпаття виділяється різноманітністю технік виконання й колірної гами, яка включає до десяти-п’ятнадцяти барв, застосуванням бісеру, стеклярусу, металевих леліток. Вишивки густі, без пробілів, “кучерявим стібком”, “заволікуванням”, а також прозорим шитвом. На Закарпатті виготовлялись і узорноткані рушники (отиральники). що вивішувались на жердці (грядка), прибитій над ліжком, навпроти вікна, утворюючи цілий ряд декоративних прикрас. Орнаментувались вони тільки з одного боку, того, що вивішувався в хату і відповідно звались “отиральник на грядку”. 

   Робота з картою /учні показують різні регіони України про які іде мова/.

Слайд 13. Вишивана моя Україна.

Група 3. Вишиванки.

Сорочка, найдавніший вид одягу в Україні, незмінно прикрашалася вишивкою. Орнамент відігравав не стільки роль декору, скільки вважався оберегом і ніс глибокий сакральний зміст. Прикрашалися ті частини одягу, які відкривали доступ до тіла: горловина, нагрудна частина, низ рукавів і поділ.

Легенда про вишиванку

Легенда про вишиту сорочку. Існує легенда про те, як на землі лютувала страшна пошесть. Вимирали сім’ї та навіть села. І ось одна жінка, утративши сім’ю. крім одного найменшого синочка, молила Бога, щоб він зберіг хоч цю її дитину. І Бог відкрив їй таємницю… Вишитий дитині та собі на сорочці хрести – знак для ангелів, бо на кому немає хреста, той загине. Але нікому не розповідай про це, бо загинеш сама і твій син. Жінка зробила все так, як було велено, але не могла дивитися на те, як вмирали інші. І розповіла вона всім про обереги, та люди не повірили їй. Тоді вона зірвала сорочку із свого сина, і він помер на очах у всіх. З того часу люди вишивають собі та своїм дітям сорочки – обереги.

За мотивами орнаменти вишивок поділяють на три групи: геометричний, рослинний орнамент та також зооморфний (стилізоване зображення тварин і птахів) гармонійно сусідять один з одним і несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Барвінок – є символом немеркнучого життя. Узор “яблучного кола”, є символом кохання. Узор “дерево життя” з листя або гілок є прагненням до свободи та неза-

лежності Лілія — символ дівочих чарів, чистоти; Мак має чарівну силу, що захищає від зла. Рута — сонячний рух з вічним оновленням. Троянди — уявлення народу про Всесвіт. Виноград — радість і краса створення сім’ї.

С в я т к о в і сорочки одягали в неділю до церкви, на данець, на різні родинні свята (весілля, хрещення).

Вишивали святкові сорочки на тонкому вибіленому полотні. Орнаментація та кольорова палітра вишиванок залежала від віку власниці сорочки. Сорочки дівчат та жінок молодого віку прикрашалися пишніше, використовуючи складні орнаментальні композиції. Кольорова гама в оздобленні була веселою, використовували нитки рожевого, малинового, жовтооранжевого, світлозеленого кольорів. Сорочки жінок середнього віку прикрашалися нитками більш стриманого, спокійного відтінку. В орнаментації сорочок жінок похилого віку за основу брався чорний або темнобордовий ("бурячковий") колір з незначними вкрапленнями ниток помаранчевого, жовтого, червоного та зеленого кольорів. Святкові сорочки відрізнялися від буденних більш складнішим кроєм і називалися "морщанками". Верх сорочки та низ рукавів призбирувалися міцною ниткою, яка утворювала навколо шиї та зап'ястя безліч зморщок - звідси і походить назва сорочки - морщанка. Рукав морщанки мав тридільний поділ і складавcя з:

"плечика" (полика) - верхня частина рукава;

"уставка" (зморшка) - середня частина; "стовп" - нижня частина рукава.

Особливим багатством в оздобленні святкових сорочок відрізнялося Буковинське Поділля,

ВІДЕОСЮЖЕТ

зокрема, Заставнівський повіт. Композиція сорочок цього регіону чітко продумана. Лінії крою підкреслювали декоративність вишивки. Окремі частини сорочки з'єднували між собою при допомозі ажурних швів. Виробництво тканини для одягу займало цілий рік, включаючи стадії посіву, вирощування, збору та обробки. Урожай збирали двічі на рік - влітку та восени. Літній врожай "плоскінь" давав більш м'які і тонші волокна, з яких виготовляли полотно вищого ґатунку для святкового вбрання. З осіннього врожаю "матірки" виготовляли грубіше полотно для буденного одягу та подолів святкових сорочок. Процес виготовлення сорочки починався навесні посівом прядива. Зібраний урожай коноплі чи льону складали у сніпки, вимочували на дні водоймища, били, терли, розпушували, розчісували, сортували волокна. Волокно "повісьмо" отримували трьох видів - плоскінь, матірку та зугріби. Зугріби використовували для виробництва мішковини. Із повісьма пряли нитки, золили, висушували, звивали в клубки, снували та ткали полотно. Потім його вимочували і відбілювали на сонці. Шматки полотна, відрізані на сорочки, ще раз відбілювали взимку на морозі - в золі, в дерев'яному кориті. В давнину зоління проводили в видовбаній дерев'яній колоді без днища. Туди кидали сувої полотна, пересипані попілом із соняшника, картоплиння, кукурудзяних качанів, дубової та березової кори, заливали окропом та гарячим лугом. В золінні вбачали магічний зміст, тому це заняття вважалося небезпечним та відповідальним, адже люди мали справу із попілом, вогнем і водою. Вогонь і вода мають велику силу, а з попелу Бог створив Землю. Зола і попіл використовувалися у ворожінні, так як вони пов'язані з родючістю. Особливою цілющою магією наділена "четвергова зола" (зібрана у Великий четвер).На Полтавщині ви-

шиванки в основному вишивають білими нитками, використовуючи таку техніку вишивки, як гладь. У рідкісних випадках використовуються сірі та червоні нитки .На Поліссі, Київщині, Волині, як правило, вишивали червоними нитками по білому матеріалу сорочки. При цьому, на Поліссі переважали геометричні візерунки, а на Волині та Київщині — поєднання геометричних і рослинних орнаментів. Дуже різноманітні стилі вишивки на Харківщині та Поділлі, які запозичили самі різні стилі та напрямки вишивок і орнаментів. На Поділлі, наприклад, деякі орнаменти мають схожість з народними орнаментами Болгарії та Візантії, що, ймовірно пов'язано з османським минулим цих територій. На Чернігівщині вишивки традиційно виконувалися дуже тонкими нитками, нерідко з використанням бісеру та широкої колірної гами. На Тернопільщині вишивка розміщувалася також і на рукавах сорочки. Дуже різноманітні, контрастні і яскраві вишиванки виходили у майстрів Карпат. Їх візерунки включали і тваринні елементи, а не тільки рослинні та геометричні, як в інших регіонах країни. Колірна гамма і техніки вишивки в Карпатах надзвичайно різноманітні і колоритні. Свої особливості існують в техніці вишивки на Закарпатті та Буковині. Це пов'язано, в першу чергу, з різноманітним етнічним складом населення цих регіонів. У цих областях компактно проживають не лише українці, а й румуни (на Буковині), угорці, словаки, цигани (на Закарпатті). Це накладає свій відбиток і на національний одяг цих груп населення, і на особливості вишиванок

Робота з картою /учні показують різні регіони України про які іде мова/.

Група 4. Будинки різних регіонів України.

З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для життя: народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, передавалися з покоління в покоління.

В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для сезонного чи тимчасового — колибами, куренями. Не менш важливими, ніж хати, були господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору: комора для зберігання всього найціннішого, погріб, стайня, возівня, де тримали вози й ґринджоли (сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко — колодязь із «журавлем», а також клуня для зберігання необмолоченого хліба, що ставилася окремо. Селянське обійстя поділялося на дві половини: так званий чистий двір і господарський. Неодмінною приналежністю кожної садиби були сад і город. Суворі історичні умови призвели до появи унікального явища — окружного двору, який у Карпатах називали граждою. В ньому всі будівлі й споруди групувалися довкола внутрішнього двору, утворюючи невелику фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою.

Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання. Найчастіше її робили з одним житловим приміщенням, до якого могли прилягати

допоміжні — сіни, комора; а також із двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних комбінаціях допоміжні й навіть виробничі. Матеріалом для стін слугувало дерево в різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах, каркас із комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Найкращим деревом для стін вважалася липа. Дахи вкривали соломою, очеретом, дрібними дерев'яними дощечками — ґонтом чи дранкою.

Декор в українській дерев'яній архітектурі був дуже різноманітний і вишуканий, проте заснований на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі, що завжди були на виду; застосовували принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі вжитих засобів давав максимальний мистецький ефект.

ри архітектурного мистецтва: величні собори та маленькі

каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та башти, оскільки храм — не лише осередок духовного спілкування  людини з Богом, а і також центр громадського життя.

Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував естетичну та магічну функції. Так, просте споглядання садиби, житла та господарських споруд

давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували те ж саме і про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок. Для того щоб зацікавлені мали привід зупинитися і довідатися про все детальніше, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпочинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, знаходилася криниця, де можна було

напитись води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини.

Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем «усього входящого». Функцію оберегу виконували також наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Їхня вишивка обов'язково відрізнялась від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон.

Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.

Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились і як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.

Настінні розписи традиційно розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система — явище не випадкове, адже й житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні — три отвори (двері та два вікна), більшість традиційних хат мала триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів швидко набули широкого побутування вікна на три шибки.

Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю. Вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут, де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками, обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички, а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси.

Під іконами уздовж бічної стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами, а в заможних сім'ях — килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба. В одноподільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. побутувала архаїчна форма курної печі, дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір із засувкою. Поліщуки майже до 20-х років XX ст. продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу, зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною. Своєрідності поліському та карпатському інтер'єру надавала ціла система жердок (на більшості території України їх було лише одна — дві). Це поздовжні й поперечні жердки-полиці, жердка-перекладина для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата, жердка-сушка біля печі та повсюдно поширені жердки-вішалки над спальним місцем.

Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою, який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківським. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди — у вигляді вільно нависаючого над припічком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з'єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті — з природного каменю, пізніше — з цегли.

Традиційна українська хата мала, як правило, не менше трьох вікон: у чільній стіні — двоє навпроти печі та третє навпроти столу. Робили й маленьке віконце у причілковій стіні. В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку XX ст. зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев'яними засувками — волоками.

Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників.

Давні традиції в Україні мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці XIX — на початку XX ст. змінюється на користь останніх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючись на своєрідний символ добробуту. У північній смузі Лісостепу каркас заповнювали деревом та частково глиносоломою, а у південній — плетінням (мінімально вживали дерево, максимально — лозу, очерет, солому з глиносоломою). На Правобережжі відстань між стовпами каркасу заповнювали дерев'яними горбилями, які горизонтально закладали в пази цих стовпів. У лівобережному варіанті переважав вертикальний спосіб заповнення каркасу. Проміжки між стовпами каркасу закладали більш тонким деревом — торчами, які заводилися зверху у поздовжню обводку, а знизу або закопувалися в землю, або вставлялися у нижню балку — підвалини. Торчові стіни з обох боків обмазували глиною та білили. Для кращого прилягання обмазки її накладали на забиті у стіни дерев'яні кілки. У XX ст. замість тиблів почали набивати металевими цвяхами дерев'яні планки або дранку. Стіни з плетеним заповненням каркасу мали поширення у зоні Лісостепу та Степу. Вони мали досить легкий каркас із густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердок. Каркас вертикально заплітали хмизом, лозою, очеретом, а далі з обох боків обмазували товстим шаром глиносоломи. Турлучні хати мали різні назви: мазка, мазанка, хворостянка, кильована, на підпльоті та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо у степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та блоків-цеглин, а в ряді районів — із природного каменю — ракушняку, солонцю тощо.

Декоративно-художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазкою глиною, до того ж лише житлової частини хати, то у крайніх північно-західних районах зруб залишався небіленим або підбілювалася тільки частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення. Значним розмаїттям прийомів оздоблення характеризувалось каркасне та безкаркасне житло лісостепових та степових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання — шалівку.

У традиційному українському житлі долівка завжди була глиняною. Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці XIX — на початку XX ст. траплялася дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс. Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками — сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, дощок, пруття, переплетеного глиносолом'яними перевеслами, тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата) стеля. Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небіленими іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян.

Найбільш поширеною конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених верхом стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах кількох варіантів: накотом, на стільцях, на сохах тощо. У правобережних лісостепових районах дах покривали переважно соломою, зв'язаною снопиками, а в лівобережних — розстеленою соломою. На Правобережжі та в Карпатах по ребрах та вздовж усього даху викладали сходинки. Такий дах завершувався високим гребенем, прокладеним на всій його довжині. Через велику кількість атмосферних опадів дахи тут були значно вищі, ніж в інших районах. У зонах, багатих на ліс, покрівельним матеріалом слугувало дерево.

Робота з картою /учні показують різні регіони України  про які іде мова/.

 

 

Група 5. Предмети українського побуту.

Рубель представляв собою пластину з деревини твердих порід з ручкою на одному кінці. На одній стороні пластини нарізалися поперечні округлені рубці, друга залишалася гладкою, а іноді прикрашалася вигадливою різьбою. У різних регіонах рубелі могли відрізнятися або особливостями форми, або своєрідним декором. Так, у Володимирській губернії Рубеля, прикрашені геометричній різьбленням, відрізнялися надзвичайною завдовжки, на річці Мезень Рубеля робилися широкими, злегка розширюються до кінця, а в Ярославській губернії, крім геометричної різьби рубель іноді прикрашала об'ємна скульптура, яка, виступаючи над різьблений поверхнею, служила в Водночас і дуже зручною другу ручку. 

Віз (підво́да, хві́ра, фі́ра, ху́ра, телі́га, пово́зка, ко́ла) — засіб пересування на чотирьох колесах з кінною або воловою тягою здебільшого для перевезення вантажів. В Україні за розміром розрізняють «Воловий» або «кінський» вози. На Лівобережжі найтиповіший віз невеликого розміру, правобережні «хури» й «фурманки» довші й глибші. Існують драбинясті, збіжжеві вози — «гарби» та «літерняки». Чумацькі вози, «мажі» перевелися ще на початку 20 ст. При всій різнорідності форм українського воза, його будова однакова так само, як і назви складових частин. Щодо упряжі варто зауважити різницю між лівим і правим берегом Дніпра. На лівому всі кінські вози мають голоблі й дугу, дишель — тільки волові. На правому — знають для цих возів дишлі без дуги, замість «хомута» — «шлею». При воловому запрягу вживають, за винятком півночі, тільки ярма з «підгірлицею». За Б. Грінченком основні частини воза: снасть, ящик, швірень, колеса, голоблі або війя.

Топірець - у минулому зброя, в пізніші часи атрибут обряду. Топірець складався з бартки- стародавнього виду сокири та дерев'яного топорища. Бартка була інколи лита з металу, найчастіше латуні або була також дерев'яною, окованою       металом,         та         інкрустована мета-

лом, бісером та перлами. Можливо, що топірець використовували чоловіки також, як палицю поряд із келефом.

На литих топірцях зображувались голови птахів та коней, в той час як келефи прикрашали голови змі-

їв. Орнамент топірців складався з кола з шестипелюстковою розеткою або з кола поділеного хрестом на чотири частини, яке розміщувалося в центрі. Також прикрашалися топірці меншими колами, ромбами і хвилястими або зигзагоподібними лініями, видовженими трикутниками.

Топірці використовувалися в весільних обрядах. Топірці на весіллі мав князь та його дружки, а також деякі інші уча-

сники весілля. В гуцулів та бойків в кін. 19 ст. княгині відрубували топірцем косу. А також при виході з дому до шлюбу віддавали топірцями та келефами честь порогам.

Прядка — предмет народного побуту, знаряддя праці, на якому пряли нитки. Ручна прядка, що складається з вертикальної частини, куди прив'язується кужіль і горизонтальної (донце), де сидить пряха. Вертикальна частина складалася з лопаски і шийки (ніжки).

Прядку, особливо лопаску, часто прикрашали і розписували.

       Виділяють       два      види       прядок       по      конструк-

ції: цільні (робилися з кореня і стовбура берези або ялини) і складові (складалася з двох деталей горизонтальної та вертикальної).

Си́то (рос. си́то, англ. sieve, screen, separator, strainer, нім. Sieb n) — пристрій, з допомогою якого відсіюють дрібні частинки зі сипких речовин.

Від решета відрізняються більш дрібними вічками. Побутове сито має вигляд широкого обруча (обичайки), виготовленого з дерева, металу, з одного боку обтягнутого сіткою із тканини або металевого дроту. Існують також побутові механічні сита у вигляді кухля.

Майстер з виготовлення сит — ситник, ситар.

Кумане́ць(такожзрідка куман) — керамічна фігурна посудина, що нині використовується здебільшого як прикраса.

Куманці є оригінальним різновидом українського традиційного посуду. Якщо раніше (а подеколи і тепер) їх ви-

користовували, для зберігання й подання на стіл різноманітних напоїв, то      у теперішній час — це переважно декоративна оздоба інтер'єру в національному стилі.

Куманці могли бути різної форми, однак найвідомішими є ті, зазвичай полив'яні та щедро оздоблені (розписані, з ліпленням), які використовували для спиртних напоїв, зок-

рема, виокремлюються з-поміж них куманці у формі дисків або кілець (тобто дисків без середини) з вигнутою ручкою та носиком, горловиною (нерідко з кришкою) та з ніжкоюпідставкою.Назва «куманець» є тюркським мовним запозиченням української мови. Куманці були предметом вжитку козаків. Через це, в тому числі, фахівцями зазначається, що вони (їх форма) як побутова річ могли бути запозиченням українців у східних народів.

Робота з картою /учні показують різні регіони України про які іде мова/.

 

 

 

 

 

 

 

 

Група 5. Музичні інструменти.

Скрипка як український народний інструмент.

Слово «скрипка» походить від старослов’янського «скрипати», тобто скрипіти. Вперше воно зустрічається для позначення музичного інструмента в Польщі в 1434 р. Звичайно, ця назва стосувалася тоді ще випадкового і примітивного скрипкоподібного інструмента. А вже в XVI ст. скрипка була відома в Україні. Так, Г. Хоткевич посилається на словник Зизанія (1596), в якому згадується «скрипица»; М. Грінченко наводить приклад з поборових реєстрів кінця XVI ст., згідно з якими в Луцьку було взято на облік п’ять скрипалів; він же говорить, що наприкінці XVII — початку XVIII ст. в

Кам’янці на Поділлі існував скрипковий цех .Як зазначає А. Іваницький, скрипка «прийшла в Україну десь у XVI—XVII ст. — і, значною мірою, завдяки єврейській еміграції із Західної Європи».

В Україні скрипка отримала особливо широке розповсюдження. Це зумовлено цілим рядом обставин. По-перше, скрипка, як уже зазначалося, має голос найбільш близький до людського. Українська ж музика за своєю природою особливо співуча, мелодійна, отже, їй необхідний був такий інструмент. Виконання на скрипці українських пісень і танців стало особливо органічним, бо відповідало насамперед природному звукоідеалові українців. По-друге, скрипка в Україні — це далеко не запозичений інструмент. Ми вже знаємо, що в українців здавна побутував струнний смичковий інструмент — гудок, і що він, як і ряд інших подібних слов’янських інструментів, був провісником скрипки. Зауважимо принагідно, що дослідник скрипки А. Агажанов стверджує, що саме гудок був прототипом скрипки. По-третє, для українців уже було звичним грати на смичковому інструменті з квінтовим строєм, і перехід на більш досконалий інструмент, як і спів та танці в супроводі цього нового інструмента, був також природним явищем.

Без скрипки в Україні не обходилося жодне свято, весілля. Вона входила до складу полкової музики Війська Запорозького, на ній супроводжували вертепне видовище та ін. У музичному побуті скрипка використовувалася не лише як акомпануючий інструмент до пісень чи танців, у руках народних скрипалів-віртуозів вона відтворювала також музику для слухання. Так, талановиті гуцульські скрипалі часто виконують самостійні п’єси розгорнутого сюжетного характеру Один з типових сюжетів присвячений народному меснику XVIII ст. Олексі Довбушу. На Гуцульщині є багато варіантів пісень і переказів про Довбуша, про те, як мужньо він долав ворогів, уникав переслідувачів, про його самовіддану любов до красуні Зіньки і про її підступну зраду. Народні скрипалі відтворюють у своїй музиці численні епізоди з життя Довбуша і оголошують для слухачів кожну окрему тему: «Як Довбуш приходив до річки», «Як Довбуш приходив у Криворівню» і т. д. Досліджуючи це явище гуцульського музичного побуту, І. Мацієвський підкреслює, що місцеві жителі з великим емоційним переживанням слухають таку музику ще й тому, що знають — дорога до річки відіграє вирішальну роль у його долі: там він зустріне віщого старого, який направить його на шлях боротьби за справедливість, а річка викине йому чудо-топірець, так необхідний йому в цій боротьбі. Слухачі розуміють сповнену драматичного і навіть трагічного напруження музику скрипаля, що відтворює тему ходи Довбуша в Криворівню, бо знають, що це шлях до коханої, яка і пригорне його, і видасть ворогам, — це шлях до смерті . Відтворення такої музики народними скрипалями, як і емоційне відчуття її змісту слухачами, є свідченням глибокої внутрішньої музичної культури народу, високого рівня його естетики.

Скрипка оспівана в багатьох піснях різних регіонів України. Наприклад, у Центральній Україні співають: Ой грай, коли граєш,

Коли добрий смичок маєш,

Як не будеш добре грати, Кажу смичок поламати.

А ось куплет галицької пісні:

Ой ніхто так не заграє,

Як Іван весело — А Йванову скрипку чути На десяте село.

Як зазначав Г. Хоткевич, у лемків на скрипку переходить її давня назва «гудок», а скрипаля там називають «гудак»: Заграй мі, гудачку,

Не жалуй си смичка,

Я тобі заплачу,

Як продам конічка.

Заграй мі, гудачку, На тонку струнечку,

Най я витанцюю Мою фраіречку.

А на Буковині, пританцьовуючи до скрипки, співали:

А той любий Григорій

Забув скрипку в коморі,

Григориха муку брала,

А та скрипочка заграла.

У народних казках, переказах, легендах скрипка фігурує як чудодійний інструмент. Так, в одній казці вона сподобалася левові, завдяки чому скрипалеві, мов тому Орфею, вдалося приручити звіра, навчивши його навіть грати на скрипці (Київщина). А в іншій — лихого пана, який хотів оволодіти дружиною молодого легеня, Іванова скрипка так зачарувала, що той увільнив від панщини і Івана, і його красуню-дружину (Гуцульщина).

Незважаючи на те, що ми не торкаємося теми функціонування скрипки в українській класичній музиці, слід зазначити, що в народній музиці використовуються і скрипки народних майстрів, і класичні інструменти, про які скажемо побіжно кілька слів.

Серед українських майстрів, що досягли значних успіхів у виготовленні класичних скрипок — Т. Підгорний, Л. Мар’яненко, Л. Добрянський, Мочалов, Ф. Драпій-Драпіковський, С. Коваль, І. Гейман, О. Доможиров, А. Шапран, І. Любченко та ін.

Зокрема, Л. Добрянський на межі XIX і XX ст. був знаменитим реставратором унікальних скрипок. Його, мов чудодійного лікаря, запрошували до Відня, Парижа, Берліна, Варшави, несучи йому «на прийом» свої дітища. Він п’ять років доглядав скрипкову колекцію одного німецького мецената, п’ять років — колекцію російського царя Миколи II. На одній з його скрипок грав відомий чеський скрипаль Ян Кубелік, якого багато музикознавців вважають неперевершеним інтерпретатором скрипкової музики Паганіні. Ось таких світових висот сягає українська музика і в цій сфері.

На сьогоднішній день скрипка залишається найпоширенішим інструментом Гуцульщини, Бойківщини, Буковини, Західного Поділля, Полісся.

Інструментом особливої любові і гордості скрипка є в усьому Карпатському регіоні. Вона виконує тут функцію не лише акомпануючого інструмента до співу чи танців, а й інструмента сольної народної музики «до слухання», супроводжує весільні обряди, ритуальні хороводи під час зимово-календарних свят, на ній виконують маршову музику до ходи колядників, а також вступ безпосередньо перед колядуванням. На Гуцульщині використовують скрипку і в трудових обрядах — при закладанні хати, під час проводів на полонини і в різних дозвіллях.

Скрипка є також провідним інструментом троїстих музик, народних ансамблів.

Найпоширенішим в Україні є варіант малого ансамблю з двох скрипок і баса, двох скрипок і барабана чи бубна. Перша скрипка веде основну мелодію, друга — акомпанемент. На Гуцульщині скрипка входить до троїстих музик різних складів: скрипка — цимбали — барабан, скрипка — сопілка — бас, скрипка — сопілка — цимбали і т. д. Якщо до складу малого ансамблю входили дві скрипки, то, за свідченням Г. Хоткевича, вони звучали в унісон, але вражали слухачів всілякими мелізмами, високою технікою і синхронністю виконання. Народне скрипкове музикування також відрізняється своєю специфікою: постановкою рук, голови, тіла, манерою виконання, барвистістю звучання. Якщо професіональні скрипалі кладуть скрипку на ліве плече і притискають підборіддям, то народні музики під час гри опирають скрипку до власного корпуса на рівні грудей, грають в основному в першій позиції. Розкриваючи деякі аспекти гуцульської народної скрипкової мелізматики, дослідники перш за все звертають увагу на оригінальність виконання різноманітних прийомів. Так, на відміну від академічного виконання чіткої трелі високим підняттям робочого пальця, у народному стилі це досягається за допомогою вібрації з низьким положенням робочого пальця. Мелізми досить яскраві і виконуються у швидкому темпі. Глісандо виконується без напруги, з підкресленням віртуозності й невимушеності. З подвійних звуків найчастіше використовуються найпростіші співзвуччя: терція, кварта, квінта, октава — і все це в повільних творах.

Смичок у карпатських традиціях тримають у позиції пальців перший — третій — перший значно вище колодки . Для різноманітного тембрального забарвлення народні скрипалі грають часом волосом по кобилці, або по площині грифа, іноді ефектно вибивають тростиною по струнах, деці, грифі.

Нині досить активно побутує скрипка на всій території Полісся. Ця традиція свого часу була зафіксована К. Квіткою та іншими дослідниками самобутнього музичного інструментарію. У поліських селах трапляються ще народні колоритні зразки довбаної скрипки, що зафіксовано численними експедиціями фольклористів Національної музичної академії, а також іншими дослідниками народного інструментарію.

На Поліссі зберігаються давні форми народного інструменталізму, скрипка в яких складає основу гуртової музики: скрипка, скрипка-втора, барабан .

Характерно, що численні переселенці з Карпатського регіону, де скрипка в особливій шані, в будь-якому куточку землі зберігають вірність цьому інструментові. Зокрема, І. Мацієвський, який досліджував інструментарій Бойківської діаспори на нижньому Придніпров’ї, зазначав, що провідне місце серед інструментарію бойків на Дніпрі продовжує займати скрипка. Тут зберігається і народна термінологія інструмента: голо́ука — голо́вка з шийкою, закрутки — кілки, розпорка — душка, кобилка — підставка, лучок (від лук) — смичок і т. д.

Сопілка

Сопілка зустрічається в усіх народів світу, тільки порізному оформляється і називається. Згадку про сопілку знаходимо ще в писемних джерелах східних слов’ян XI ст. На Україні вона стала національним інструментом, їй, як і скрипці, належить велика роль в становленні й розвитку народної інструментальної музики. На Поділлі сопілку називають ще дудкою або дудочкою, а виконавця на ній — дудариком. Не слід змішувати назви «дуда» (волинка) і «дудка» (сопілка). Це зовсім різні інструменти.

Сопілка або дудка широко відображена в народних піснях, особливо коли йдеться про музику до танців. «На вулиці скрипка грає», часто співають, замінюючи слово «скрипка» словом «дудка» (сопілка): На вулиці дудка грає, Мене мати не пускає.

Ой, йой, йой! 

На сопілці не менш майстерно можна виконувати й протяжні мелодії та інструментальні награвання-імпровізації, про що також говориться в пісні:

Ой дівчата, голубочки,

Візьміть мене по грибочки;

Ви будете гриби брати,

А я буду в дудку грати .

В іншій пісні сопілка оспівується як улюблений інструмент, на якому висловлює свої почуття закоханий козак: Риплять вози та бряжчать ярма,

Воли ремиґають;

Попереду козаченько В сопілочку грає. А сопілка з барвіночка, Оріхове денце.

Прийди, прийди, козаченьку, Потіш моє серце .

Зрідка пісня зображує сопілкаря як нещасливу людину, в якої, крім сопілки, нічого немає.

Дівчина горює з того, що бідний сопілкар має стати її чоловіком:

Нещаслива годинонька,

Нещасливий смутку,

Ой я піду за такого, Що грає на дудку .

Маленька сопілочка й тепер, як і колись, залишається улюбленим інструментом українського народу.

Сопілка на Україні має досить сталу форму. Як правило, роблять її з прямої бузинової чи калинової цівки, вибравши м’яку серцевину. Але можна зробити й з клена, берези, бука, горіха тощо.

Як підказує виконавська практика, тембр звука сопілки залежить не лише від внутрішнього діаметра трубки (що коротша сопілка — в певних межах, звичайно, — і більший діаметр, то густіший і сильніший її звук), а й від якості дерева (що твердіше воно, то різкіший звук).

Виготовляються сопілки також з витої фанери (не більш трьох витків фанери товщиною в один міліметр) вже названих порід дерева. Трубки майбутніх сопілок бажано полакувати або витримати в перевареній олії. Від цього сопілки міцніші і на їх звучання не впливають зміни температури, вода і сонце.

В один кінець описаної трубки вставляють «сердешник» з щілиною в ньому для вдування повітря. Напроти щілини по всій довжині роблять виріз на тілі дудки, починаючи від того місця, де кінчається «сердешник». Цей квадратний виріз з протилежного кінця по відношенню до «сердешника» загострюється для розрізування повітря. Якщо в таку дудку подути, здобудемо звук певної висоти, який дещо нагадує звук звичайного свистка.

Основним і найскладнішим процесом роботи майстра є розташування голосових отворів. Ті, хто робив сопілки «на око», довільно клали на виготовлену дудочку з «сердешником» (свистком) по три середні пальці обох рук і на тих місцях вирізували або випікали розжареним залізним прутиком голосові отвори. Тому звукоряд октави такої сопілки мав довільну настройку. Рідко траплялося, щоб зроблена «на око» сопілка мала більш-менш точний мажорний чи мінорний звукоряд.

Досвідчені музичні майстри виготовляють сопілки переважно з мажорним звукорядом.

Сопілка (денцівка)

Сопілки діатонічні. XIX ст.

Оспівана в народних піснях, переказах та легендах, віршах тисяч поетів, сопілка — чи не найрозповсюдженіший інструмент в Україні. Юнак із сопілкою — таким часто постає образ закоханого парубка, замріяного, сповненого високих прагнень, ліричного героя. А сопілка з барвіночка, Оріхове денце.

Прийди, прийди, козаченьку, Потіш моє серце, — співається в пісні.

Багато прикладів поезій і легенд, які свідчать про особливу популярність сопілки в народі, наводить у власній праці Г. Хоткевич. Згідно з легендою, яка побутує біля Дністра і Прута, вважається: якщо знайти зелену вербу, що не чула шуму води і крику півня, і зробити з тієї верби сопілку, то під неї не лише всі живі танцюватимуть, а й мертві встануть із могил. Інша легенда стосується тих, які хочуть навчитися гарно грати на сопілці. Виявляється, для цього сопілку треба повну налити горілкою й закопати в землю. Через сім днів відкопати: коли чорт випив половину — закопати знову на сім днів, якщо ж випив усю — будеш грати навіть крізь сон .

Прообразом сопілки були різні трубчасті кістки, роги тварин тощо. Як уже зазначалося раніше, на території Кельменецького району Чернівецької області археологами під час розкопок було виявлено кістяну флейту, виготовлену 18 тис. років тому. Вона має довжину 400 мм, п’ять пальцьових отворів. У Львівському історичному музеї зберігається також первісна флейта, виготовлена 15 тис. років тому. Вона має чотири отвори, хроматичний звукоряд при терцієвому передуванні. У Чернівецькому історико-краєзнавчому музеї зберігається флейта з рога оленя, якій 12 тис. років.

Сопілка та її різновиди відомі й за часів Київської Русі з назвами «сопель», «сопелка», «свирель», «дудка» та ін. У церковних літописах, починаючи з XI століття, ці назви часто фігурують як «диявольські» скомороші атрибути. Так, гра скоморохів на сопілках та інших інструментах викликала осуд Феодосія Печерського. Київський митрополит Кирило (1243— 1250 рр.) називав скомороший інструмент «сопели сатанинские», а гру на ньому — «чудеса бесовские». Подібний осуд гри на сопілках та інших інструментах з боку священнослужителів ми зустрічаємо і в пізніший період.

Водночас «сопели» поряд з «трубами» і «сурнами» з давніх-давен зустрічаються в переліку інструментів руського війська.

   Згідно з документами XVI—XVII століть, музиканти повинні були сплачувати податки

«від гри на дудці, свирілі та інше...»

Незважаючи на різні офіційні заборони грати на сопілці, вона залишалась у всі віки улюбленим народним інструментом. На ній у виконанні музик-віртуозів проникливо звучить мрійлива лірична мелодія, досить жваво виходить темпераментний гопак, козачок, метелиця, аркан, різні коломийки тощо. На сопілці любили грати студенти Києво-Могилянської академії, на ній музикували видатні діячі української культури. Так, Г. Сковорода ще в домі батька навчався грати на сопілці і свирілі. Він виходив рано в гай і з сопілкою зустрічав схід сонця. За деякими свідченнями, він так удосконалив власну сопілку, що міг відтворювати на ній пташиний спів. За словами Д. Яворницького, народові Сковорода здавався «праведником, що і своїм словом, і своїми піснями, і чудовою грою на сопілці замовляв душевні і сердечні рани недужих, сліпих, зневажених і убогих».

Сопілка та її різновиди побутують у багатьох регіонах України, але скрізь по-різному називаються, мають власну технологію виготовлення і певні конструктивні відмінності. На Гуцульщині сопілка називається денцівкою, бо має свисток у вигляді денця, у лемків — сопівкою, на Поділлі і Поліссі — дудкою. Традиційна денцівка на п’ять—шість отворів була й залишається найулюбленішим інструментом гуцулів. Це інструмент буднів і свят, на ньому грають «для себе» і «до слухання». На сопілці легко і ефектно виходять різні мелізми: форшлаги, трелі, морденти та ін. Три основних прийоми гри на сопілці, що впливають на тембр звука сопілки, виділяє І. Скляр. Так, звичайним диханням при майже горизонтальному положенні сопілки досягається флейтовий тембр. Для одержання соковитого грудного звучання, особливо в нижньому регістрі, сопілку нахиляють вниз під гострим кутом. Цей прийом називається півбурт. Цікавий ефект досягається грою «на бурт», коли сопілкар тримає інструмент так, щоб нижньою губою перекрити частково голосниковий отвір, від чого звуки «ніби клекочуть».

Насиченої наспівності сопілки можна також досягти стриманою вібрацією повітряного стовпа, яка створюється зібраними напруженими губами.

Сопілки в народі виготовляють з бузини, верби, калини, крушини, горіха, груші, ялини, сосни та ін. Як правило, кращий звук мають сопілки, зроблені з твердих порід дерева. Традиційна народна сопілка має п’ять—шість пальцьових отворів, діатонічний звукоряд. Основний елемент сопілки — це свисток, що розташований у її верхній частині. Головною деталлю свистка є корок (чопик, денце, сердешник), в якому під невеликим кутом зроблено бічний зріз так, щоб, майже закривши верхній отвір сопілки, зберігався канал для вдування повітря. Цей канал направляє струмінь повітря на голосник — прямокутний отвір на бічній поверхні сопілки. Повітря, надходячи на загострений край цього отвору — «зуб», розсікається, і утворюється свист.

Крім свисткового пристрою на бічній поверхні сопілки розташовані пальцьові отвори. Іноді їх називають аплікатурними отворами, часом — ігровими. Остання тенденція в органології — називати ці отвори грифними за деякою аналогією з термінологією струнних інструментів. Але ми не будемо цього робити, аби не ввести в оману читачів: де шукати в сопілці «грифні» отвори, коли в ній немає самого грифа, та й чи науково це — переносити термінологію з більш новітнього академічного інструмента на незрівнянно давній автентичний інструмент, до того ж інструмент зовсім іншої групи.

Висота звука сопілки залежить від висота повітряного стовпа у стволі. Якщо сопілкар закриває всі пальцьові отвори, звук буде найнижчим. Якщо залишити не закритим найвіддаленіший від сопілкаря отвір, повітряний стовп зменшиться і звук стане вищим. Так, поступово відтуляючи один за одним отвори знизу догори, сопілкар видобуває всі звуки сопілки від найнижчого до найвищого.

Звичайно, розташування кожного пальцьового отвору і його розмір вимагають від майстра попередніх точних розрахунків, що залежать від довжини ствола, внутрішнього діаметра і запроектованого строю інструмента. Але досвідчені майстри «на око» вирізають отвори, вистроївши точно сопілку відповідного (частіше мажорного) звукоряду. При цьому слід мати на увазі, що повний звукоряд сопілки не обмежується лише кількістю пальцьових отворів. Шляхом передування (більш сильного нагнітання повітря) видобуваються відповідні звуки октавою вище, а наступним передуванням можна отримати звуки ще квінтою вище.

У кожному регіоні України віками складалася власна технологія виготовлення сопілки, від якої часто залежала і назва інструмента.

На Рівненщині пишаються так званою сопілкою-викруткою (дудкою-викруткою). Весною, коли по дереву йде сік, вирізають вербову, калинову чи соснову гілку, проте довшу, ніж має бути сопілка, на ширину долоні. Потім на цьому лишку зрізають всі шари деревини, крім серцевини. Тепер можна, взявшись рукою за серцевину, викрутити її з усієї гілки. Звичайно, легше було б просвердлити отвір на свердлильному станку, проте, по-перше, не в кожного бажаючого мати сопілку він є. По-друге, свердло зачепить і сусідні шари деревини, не буде тієї природної відполірованості ствола, що є у викрутки і забезпечує їй своєрідну співучість.

Коли трубка готова, в неї вставляють свистковий чопик і прорізують пальцьові отвори.

Для сопілки-викрутки характерний також виступ частини свисткового чопика зі ствола у вигляді невеличкого язичка. Нижній отвір викрутки розширюють, роблячи його схожим на розтруб.

На Поліссі поширена також сопілка-колянка. Роблять її так. Навесні майстер вирізає в розмір із сопілкою гілку крушини чи горішини і робить на ній у верхніх шарах деревини п’ять— шість пальцьових отворів. Потім на майбутній сопілці нарізається кільцями кора, і після легкого простукування дерев’яним молотком ті кільця знімаються. Після цього майстер розколює (звідси — «колянка») уздовж цей прутик, з якого має бути сопілка, вишкрібає серцевину і складає знов обидві половинки, натягнувши на них кільця кори. Готову сопілку намочують у воді, деревина набухає і всі шпаринки зникають. Акцентуємо увагу, що прутик майбутньої сопілки не розрізають, а розколюють, а це при наступному з’єднанні забезпечує кращу герметичність, причому лінія розколу не повинна зачепити пальцьових отворів.

 

 

Цимбали.

Цимбали — струнно-ударний музичний інструмент. Складається з дерев'яного корпусу, прямокутної, частіше трапецієвидної форми з натягнутими над ним струнами. Верхня дека виробляється із ялини або смереки, нижня — із явора. Існують такі різновиди народних цимбалів:

        бурдонові бойківські цимбали: розмір деки 35-45 см прямокутної форми, грають стоячи, тримаючи одною лівою рукою;

        гуцульські мелодичні цимбали: розмір деки 60-90 см, грають сидячи або стоячи за наявності спеціального ременя;

        подільські цимбали: розмір деки 50-60 см, подібні до гуцульських за формою деки.

Звук      видобувається      ударами     паличок      по     струнах

(Гуцульщина, Покуття, Тернопільщина, Наддніпрянщина), або гнучким вербовим прутиком (Бойківщина).

Репертуар: весільні марші, надобридні, полечки, гопачки, вальси, козачки, народні фокстро, гуцулки до співання, гуцулки до танцю, коломийки тощо.

В Україні, як народний інструмент відомі з XVII століття. Зафіксовано використання цимбалів у складі народних ансамблів (троїсті музики) на Гуцульщині (грають мелодію), Тернопільщині, Покутті, Наддніпрянщині (грають супровід), Бойківщині (грають бурдоновий супровід). Сучасне виробництво цимбал побутує на Гуцульщині.

На думку вчених, різновиди цимбалів існують уже майже три тисячі років. Цей інструмент був поширений всюди — у Китаї, Південно-Східній і Середній Азії, на Близькому Сході. Це засвідчують і давні зображення, що збереглися до наших днів. Зокрема на ассирійському  кам’яному барельєфі в  Куюнджиці викарбовано музиканта, що грає 

на гуслеподібному інструменті, як наші народні цимбалісти — почепивши за довгого ременя на шию і вдаряючи паличками по струнах. Живим свідченням далекої минувшини цимбалів є стародавній арабський прародич інструмента — сантир (писантир), який зберігся в Єгипті. Цікаве мовне походження терміну «цимбали». У давній Елладі під час свят лунав примітивний музичний інструмент у вигляді металевого тазу — «кімвал», або «цимбалум», як його пізніше назвали римляни. Згодом ця назва поширилась по усій Європі — нею стали називати подібні струнні інструменти.

Проте були й противники цимбалів та їхньої назви. Він «власне, до музики не належить»,— запевняв учений початку XVII століття Преторіус. Ще раніше, 1536 року, Оттомар Луциній констатував, що цей «інструмент є неблагородним через галасливе звучання». В Італії цимбали охрестили «інстроменто ді порко», тобто «свинячий інструмент». Зневажальних назв прибрав він свого часу і в Німеччині.

Починаючи від XVI століття не бракує повідомлень і згадок про цимбали в писемних джерелах, а дещо згодом — в усній творчості східнослов'янських народів. При дворі московського царя Михайла Федоровича Романова грали цимбальники «Потєшной палати». У «Другій книзі царств» видатного білоруського гуманіста і просвітителя Франциска Скорини читаємо: «…гудяху бо на гуслєх на смицєх на цимбалєх й на трубах й бубнєх». Український лексикограф, поет і друкар Памво Беринда у своїй праці «Лексикон славеноросскій и имен толкованіє» робить спробу надати цимбалам слов'янської назви: «Бряцало — брязкальце, тоє, что брязчит, яко клепало; цитра, фестула у органов, цимбал, арф».

На ті часи цимбали вже міцно входять до українського народного інструментарію. Французький інженер і мандрівник Ґійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України», змальовуючи селянське весілля, каже, що коли молода йде до церкви, то йдуть «поперед неї скрипка, дуда і цимбали».

В Україну, вважають учені, цимбали могли дістатись різними шляхами. По-перше, оскільки угорська культура свого часу мала певний вплив на культуру українського Закарпаття, цимбали могли поширитися на цій частині України власне з Угорщини. З Закарпаття — прямий шлях через Гуцульщину, Галичину на всю Україну.

Є теж припущення, що цимбали потрапили в Україну з Білорусі, куди її ще раніше, у першій половині XIII сторіччя, могли занести німецькі співаки міннезингери, що супроводили хрестоносців у воєнних походах.

Інструмент, що поширився в Україні, попри певні індивідуальні відмінності, насамперед у кількості бунтів, способі настроювання, за своїми загальними ознаками мало чим відрізнявся від нинішніх народних цимбалів. Він має плаский, схожий на гусельний, корпус. Щоб звук із нього линув «яскравим гожим, а не закупореним, як у діжці», у верхній рівній чи опуклій деці вирізують два голосники, через які коливання повітря передається з порожнини корпусу назовні. Раніше існував звичай через ці голосники кидати в цимбали мідні та срібні гроші, які потім музики видобували через спеціальну щілину у правому боці інструмента. Суттєві відмінності цимбалів від гуслів починаються від наявності бунтів і способу їх напинання, який зовні дуже нагадує перетин ниток на кроснах селянського ткацького верстата. Струни, спершу жильні, з часом змінилися металевими, кількість яких у хорі досягала навіть восьми, хоча найчастіше дорівнює чотирьом-п'яти.

Ліра

В свій час під назвою «ліра» існувало кілька струнних інструментів, різних структурою, принципами звукодобування, тембром тощо. Найбільш відомі серед них чотири типи ліри. Перший — це старогрецька ліра, яка зовнішнім виглядом нагадувала кіфару. Зображення її стало емблемою музики. На відміну від інших типів лір вона є струнним щипковим інструментом, який колись був розповсюджений на Близькому Сході, в Греції та Римі. Класичний зразок цієї ліри мав сім струн, які приводили в коливання пальцями або плектром. Другий тип ліри — однострунний смичковий інструмент грушовидної форми, що певною мірою нагадує древньослов’янський гудок. Розповсюджений він був серед народів Західної Європи. Відомості про нього

можна знайти в літературі про культуру VIII — IX ст. Виходячи з того, що перші зображення однострунної ліри відносяться до XIII ст., можна думати, що вона досить довгий час побутувала в Європі. Третій тип ліри — також струнний смичковий інструмент, який своєю формою наближається до скрипки. На відміну від другого типу цей інструмент

багатострунний. Розповсюджений був серед європейських народів у XV — XVIII ст. В той час існувала сім’я лір: тенорова, відома під назвою «ліра да браччо», яка мала п’ять надгрифних струн і дві бурдонні (басові, розташовані поза грифом, під час гри весь час звучать), басова, відома під назвою «ліра да гамба», яка мала дев’ять — дванадцять струн надгрифних та дві бурдонних, і контрабасова, відома під назвою «ліроне перфетто» або «архівіола ді ліра» з дванадцятьма або чотирнадцятьма надгрифними струнами і двома бурдонними. На грифі деяких з них робили ладки-поріжки. Нарешті, четвертий тип — колісна ліра, поширена в багатьох народів світу. На Україні її ще називають риля або реля. Історія розвитку і поширення цього типу ліри в Європі надзвичайно цікава. Вже в X — XII ст. вона відігравала велику роль в музичному житті багатьох народів нашого континенту. Її форма, структура, принципи гри на ній та звукоутворення були такими ж, як і на українській лірі. Вона в той час мала вісім клавішів і називалась «органіструм».

Після XV ст. колісна ліра занепадає разом з мистецтвом лірників, власне, витісняється грою на досконаліших інструментах, переважно смичкових лірах, але зберігалася серед трудового народу. В руках народних виконавців вона не лише продовжувала своє існування, а й трохи удосконалювалась. Основна суть цього удосконалення зводилась до збільшення кількості клавішів.

Відомості про те, коли ліра потрапила на Україну, в Білорусію і Росію, де й стала національним інструментом, суперечливі. Чимало джерел, а також і довідкова література останніх років, повідомляють, що ліра в середині X ст. була розповсюджена в усіх країнах Європи, а отже, і на Україні, в Білорусії й Росії. Інші дослідники вважають, що ліра з’явилась у нас десь у XVII ст. Не заглиблюючись у це питання, відзначимо, що ліра на Україні завжди була супутницею бандури, а лірниками — старці, незрячі чоловіки. Їх репертуар майже повністю збігався з репертуаром бандуристів, за винятком кантів, яких кобзарі не співали. Лірники грали соло, супроводжували свій спів, а іноді й цілий вокальний ансамбль старців. Зарисовку такого ансамблю зробив відомий художник В. Є. Маковський, назвавши її «Сліпі старці на ярмарку». До складу цього незвичного для нас ансамблю входило сім співаків та один лірник. Виконували вони переважно канти і псалми — моралізаторські твори, які збереглися в репертуарі лірників аж до XX ст. Їх записав відомий український фольклорист П. Демуцький і видав 1903 р. під назвою «Ліра та її мотиви».

Канти, як відомо, виникли у міському побуті наприкінці XVI і на початку XVII ст. Авторами їх були переважно учителі співу та учні братських шкіл. Учились грати на лірах у старших, яких називали благочинними. На Україні відомі цехи-школи, на чолі яких стояли вибрані старці («королі старців»). Серед них були й такі, що здобули собі гучну славу як здібні виконавці і вчителі.

Ліра в порівнянні з бандурою не користувалась великою популярністю. Її вважали примітивним інструментом старців. У текстах народних пісень ліра і лірники зображуються дещо в гумористичному плані. Про лірника устами жінки говориться таке:

Ой коли б я була знала,

Та за лірника пішла, Лірник грає і співає, А я б ліру несла .

Або:

Ой, боже мій, ой, боже мій, Переросла міру. Якби мене той узяв, Що грає на ліру.

В цих рядках — глузування над лірником-старцем. Насправді жебрацьке життя лірників ніколи не приваблювало жінок.

Можливо, таке скептичне ставлення народу до мистецтва лірників пояснюється саме тим, що вони співали набридливі моралізаторські твори, часто не народного походження. Так, П. Демуцький від лірника Редька Слюсаря з с. Якишівці Таращанського повіту Київської губернії записав канти «Страстям Христовим», «Ти мой бог, Ісусе», «Многомилостиві», «Дивна твоя тайна», «Георгію», «Василію», «Об смертному часу», «Восплач, душа горко», а також близьку за характером до кантів і псалмів чудову пісню «Сирітка», яка в свій час виконувалась Державним українським народним хором у супроводі ліри та всього складу оркестру українських народних інструментів.

Велике місце в репертуарі лірників посідали тужливі пісні про важку сирітську долю. Вони були розраховані на те, щоб розжалобити слухачів, нагадати їм про божу кару, якщо вони не будуть шанувати бога і забуватимуть про калік перехожих. 

Думи, історичні, жартівливі й танцювальні пісні, що становили основу репертуару бандуристів, лірники виконували дуже рідко.

Пригадаймо, що в Царському наказі про організацію музичної школи в Глухові йдеться лише про гуслі, бандуру, скрипку та партесний спів як предмети вивчення. Ліра там не згадується. Не згадується вона також серед інструментів, які музичний майстер Енкольм продавав у Петербурзі ще 1740 р. Але 1677 р. вийшов статут київського музикантського цеху, вірніше, братства кобзарів та лірників, куди входили музиканти — старці. З наведених фактів напрошується два висновки: що мистецтво лірників було мало популярним серед народу і що ліру зберігали, як правило, тільки лірники-старці. Якщо зважити на те, що братства кобзарів та лірників почали організовуватись у другій половині XVII ст., то виходить, що ліра на той час була досить поширена серед старців, отже, в побут українського народу потрапила значно раніше.

Форма, структура ліри, принцип звукодобування та спосіб гри на ній зовсім не змінились на протязі ряду століть не лише на Україні, а й у всіх європейських народів. Оволодіти грою на цьому інструменті досить просто. Саме тому в уже відомих нам братствах кобзарів та лірників на лірах вчились менш обдаровані учні, власне, ті, яким було важко оволодіти технікою гри на бандурі. Деякі лірники майстерно грали і на іншому інструменті, переважно на скрипці. Лірник Гребінь, наприклад, був і вправним скрипачем. Такі випадки були непоодинокими. Очевидно, цьому сприяло те, що звукодобування, як і характер награвань народних виконавців, на лірі та скрипці було де в чому схожим.

Ліра в музичному житті українського народу істотного значення не мала, хоч завжди була поруч з бандурою. Твердження М. Лисенка про те, що лірники більш живучі, ніж бандуристи, — помилкове. Мистецтво лірників завжди було в тіні кобзарського. Виконання лірниками дум та історичних пісень було з художнього боку мало цікавим, спрощеним у порівнянні з виконанням їх бандуристами. Відзначимо, однак, що вправні лірники зрідка грали музику до танців без співу. Ось що з приводу цього писав один із кореспондентів «Киевской старины»: «Думка, яка зустрічається в пресі, що на лірі не грають танці, абсолютно несправедлива. Козачки, навпаки, входять обов’язково в коло лірницької науки, і в глухих куточках лірники часто грають їх на досвітках і весіллях». Про те, що лірники грали музику до танців, можна прочитати і в поезіях Т. Шевченка.

Наприклад:

У неділю на селі,

У оранді на столі Сиділи лірники та грали По шелягу за танець.

Кругом аж курява вставала,

Дівчата танцювали

І парубки... — Уже й кінець!

А нуте іншу! — Та й це добра! — 

І знову ліри заревли,

І знов дівчата, мов сороки, А парубки, узявшись в боки, Навприсядки пішли...

«Гопак» у виконанні лірника А. Гребеня

Про виконання танцювальної музики на лірі писав також А. Демуцький: «Але опріч «божественного» лірник часом у веселій компанії «під охотою» вдарить по струнах і плясовий мотив. Запас у кожного з них буває великий: козачки, дрібушечки, польки (пізнішої формації). Отакі веселі мелодії лірники воспроізводять тільки на лірі, дуже рідко приспівуючи. Здавалось би, сам принцип колесного — безконечного — смичка не дає способу взяти на лірі акцент, стаккато, одначе лірники з великим хистом проробляють ці і другі штуки смичковострунної техніки, користуючись кистю правої руки для корби від смичка і пальцями лівої руки для клавіатури .

Бандура.

Бандура — український народний струнно-щипковий музичний      інструмент.       Класичний

(діатонічний) і сучасний (діатонічний або хроматичний) інструмент з родини арф, гусель та псалтиріонів. Музикант, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, не притискає струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки тощо) у потрібний момент видобуває звук певної струни, зате в XVIII і XIX ст. всі бандури використову-

вали техніку притискання струн до грифа. Бандури XVIII ст. були більш схожі на німецькі пів-лютні, ніж на сучасні інструменти.

В ширшому розумінні до бандур зараховують кобзу — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих. Музикант, граючи на кобзі, притискає струни на грифі, тримаючи її подібно до лютні, і щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.

Існує кілька тез щодо походження української бандури. Вірогідно вона еволюційно пов'язана з кобзою, а не з гуслями. Давньоруські гуслі мали невелику кількість струн (4-5), на яких грали брязканням (рос. бряцаньем). Такий спосіб гри, притаманний балалайці, не зафіксований в Україні. До речі, як не знайдено жодного зразка самих давньоруських гусель. Після об'єднання з Литовським князівством (1321 р.) орієнтація русинських земель була спрямована на західну культуру. Імперська культурологічна асиміляція почалася з кінця XVIII ст., коли багатострунний український музичний інструмент «бандура» вже сформувався і побутував (1740 р.).

На користь тези про походження бандури від кобзи говорять такі факти:

1.     у XIX ст. бандури були симетричні, що притаманне лютнеподібним інструментам;

2.     основні струни розміщені на корпусі бандури називаються «ПРИСТРУНКИ», тобто як частина струн при основних струнах на грифі;

3.     функціональні назви струн на грифі кобзи подекуди збереглися на бандурах;

4.     спільність традиційного репертуару та форм діяльності кобзарів та бандуристів;

5.     конструктивні незручності для виконання на приструнках бандури «думового ладу» у порівнянні з абсолютною зручністю його гри на грифі кобзи. Поява бандури як інструмента гомофонно-гармонійної музичної формації не могло відбутися раніше появи та формування самої системи у європейській музиці.

Кобза-Бандура споріднена з центральноєвропейською пандурою чимандорою. Всі ці інструменти через середньовічну лютню походять від тюркського копуза та близькосхідного уда.

Зображення кобзи-бандури відомі з XII ст.

Ще у XV ст. українських придворних бандуристів запрошували до королівського двору Польщі, а у XVIII–XIX ст. — до російського імператорського двору. 

На початку XIX ст. старосвітська витіснила ладкову бандуру. В різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил; пізніше їх обвивали мідним дротом. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, думи, псальми, канти тощо.

Діатонічна багатострунна бандура — це музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1840 (помилково датований 1740) року знаходиться у Санкт-Петербурзькій консерваторії під назвою «бандура Недбайла».

Походження назви бандури — з латинської (Пандура) через старопольську (Barduny, i.e. Лютня).

В XVII сторіччі ладкова бандура була популярна в Україні, а з початку XVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від простолюдної назви «кобза» у панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою «бандора» на латинській манір. Така назва інструментів зафіксована в багатьох польських джерелах (з 1441 р.), бандура тлумачиться як "козацька лютня" (О. Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, «а селяни… на кобзі», пояснюючи у дужках, що то «рід бандури» сповіщав 1788 року О. І. Рігельман. Більшість свідків

(Бергхольц, Штелін, Беллерман ) сповіщали про бандуру XVIII ст., як «інструмент схожий з лютнею, але меншій за розміром та за кількістю струн», «тільки ручка дещо коротша», «тон абсолютно схожий з тоном лютні». Отже, мова велася саме про «козацьку лютню» — кобзу. Та поруч існували справжні бандури на «20 і більше струн…на останніх (багатострунних бандурах) не усі струни натягуються уздовж грифа, половина — на самому корпусі» (О. Фамінцин).

Отже, на початку XIX ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які «українізувавшись», почали зватися бандурами, а виконавці на них — бандуристами.

Порівнюючи бандури з вересаєвою бандурою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розміщені праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі відігравали другорядну роль. На бандурі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені у способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію — збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).

Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у XIX ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деяких сільських регіонах й назву самого інструменту.

 

 

 

 

 

Трембіта.

ВІДЕОСЮЖЕТ

Трембі́та, тримбіт́ а,рідко тромбіт́ а — народний духовий мундштуковий(дульцевий) музичний інструмент, рід дерев'яної труби без вентилів і клапанів, інколи обгорнутої березовою корою. Довжина до 3 м, діаметр 30 мм, збільшується у розтрубі; у вузький кінець трембіти вставляється дерев'яний, роговий або металевий мундштук (дульце, пищик). Висота звукового ряду трембіти залежить від її величини. Мелодію виконують переважно у верхньому регістрі. Трембіта поширена у східній частині Українських Карпат, зокрема на Гуцульщині, у Польщі та Угорщині.

Слово «трембіта»,    як        вважають,      походить від румунського trîmbiță. У самій румунській мові воно, ймовірно, є слов'янізмом – від праслов’янського - тру-

ба.Варіант «тромбіта», очевидно, запозичений з угорської мови (trombita), де походить від італійського trombetta.

Споконвіку трембіта була єдиним засобом зв'язку чабана з селом: за трембітовими звуками люди дізнавалися про місцеперебування ватага з отарою, про те, як триває випас маржини (худоби). Трембіта на полонині з діда-прадіда виконувала утилітарну функцію, будучи замінником годинника. Ще у прадавні часи, коли в гуцульських селах був відсутній будь-який комунікаційний зв'язок (телеграф, радіо, годинник), пастухи на полонинах визначали час за тінню. Ватаг («потрембач», «трембітанник»), ставши обличчям до сонця, слідкував, коли його тінь з'єднається з його ростом, що означатиме початок обідньої пори («південь»). Визначений таким чином час ватаг оповіщав трембітною мелодією-сигналом («вівці йдуть на обід до стаї»). Особливі звуки інструмента попереджали і про небезпеку. Вживалася трембіта і для подання сигналів про початок та закінчення робочого дня. Цей інструмент супроводжував гуцульські обряди і свята. У Карпатах за давньою традицією жодні урочистості не відбу-

валися без трембіти — цієї, на перший погляд, довгої дерев'яної труби з яворовим мундштуком та нехитрою, здається, навіть спрощеною мелодією. Саме трембіта сповіщала про народження в сім'ї дитини. Поклик цього інструмента припрошує людей на весілля. Трембіта плакала, коли проводжали людину в останню путь. З приходом у гори радіозв'язку й телебачення, ці функції трембіти майже втрачені. Нині вона слугує здебільшого мистецтву — часом її включають до оркестру, на фестивалях етнографічної музики. Трембіта являє собою трубу з дерева або кори до 3 м довжиною. Мундштук трембіти називається пищо́к, розтруб — голосник, а розширена частина взагалі — голосни́ця.

Згідно з давньою гуцульською традицією, трембіту треба виготовляти з громовиці, тобто дерева, в яке влучила блискавка. Вважається що така трембіта звучить найкраще. До речі, жоден найвправніший тесляр не розчахне смеречину так рівно, як удар блискавки. Вік дерева повинен бути 120—150 років. До того ж громовиця повинна, як мовиться, дозріти: чим довше стоятиме вона під сонцем, чим довше її обвіватимуть вітри, тим гучнішою та дзвінкішою буде трембіта.

Майстер, принісши додому громовицю, намагається загнати лезо топірця в деревину так, щоб, повагом натиснувши, розчахнути «сурму» навпіл. Це — дуже відповідальна операція. Заганяти лезо можна тільки на 10—15 сантиметрів, бо цей шмат, «обцілований металом», доведеться зрізати, він не звучатиме. А розчахнути триметрову сурму необхідно на дві рівні частини (якщо не вдалося — праця змарнована). Після цього майстер береться за різці та ножі різної конфігурації, з допомогою яких «ладнає голос інструментові». Обережно, протягом годин і діб (виготовлення одного інструмента може тривати майже рік) вибирає серцевину з обох половинок заготовки. Залишається тільки двоміліметрова оболонка. Заготовка має 8— 10 кілограмів ваги, а готова трембіта — до півтора кілограма. Отже 6—8 кілограмів деревини треба вишкребти вручну, не поранивши при цьому краї, які будуть стулятися без застосування клею. Необхідно скласти дві половинки і міцно стягнути їх обручами. Ці обручі виготовляються зі смерекових віт. Віти мають рости на смереці зі східного боку стовбура, до того ж не вище, як півтора метра від землі. Бо саме такі пагони, як помічено в народі, гнучкі та сильні. Після цього — останній етап: виготовлення мундштука. Він повинен бути обов'язково яворовим, бо ця деревина має солодкий присмак, отже, такий мундштук приємно прикладати до губ. І коли мундштук, що нагадує за формою сопілковий чи кларнетовий, готовий, то вже можна випробовувати інструмент.

Вважається, що трембіта — це суто гуцульський інструмент. Але відомо, що бойки також користувалися трембітами. Щоправда бойківська трембіта «трумбета» дещо різниться конструкцією від гуцульської трембіти.

  Захист кожної групи був поділений на етапи. На кожному з них учні показували симетрію.

  Робота в групах

  Задання групам: на аркушах А-3 накреслити композицію симетричних перетворень, довести, що кожне виконане перетворення є рухом та зробити відповідні висновки.

1етап – симетрія відносно точки

Завдання 1. Побудувати фігуру, симетричну даній трапеції ABCD відносно точки. Довести, що дана симетрія є рухом.

 

 

2  етап – симетрія відносно прямої

Завдання 2. Побудувати фігуру, симетричну трапеції A1B1C1D1 відносно даної прямої. Довести, що така симетрія є рухом.

 

3  етап – паралельне перенесення

Завдання 3. Виконати паралельне перенесення трапеції A2B2C2D2 в напрямі заданого вектора. Довести, що паралельне перенесення є рухом.

 

                                                                               A4

V.Узагальнення та систематизація знань

Обговорення проблемних запитань

-    Які історичні етнічні назви регіонів України ви використовували в своїх проектах?

-    Покажіть ці регіони на карті.

-    Чи можна зробити висновок, що композиція зроблених перетворень є рухом? Чому? 

VІ. Підбиття підсумків уроку. Оцінювання навчальних досягнень учнів Рефлексія

1.        Сьогодні я дізнався…

2.        Було цікаво …

3.        Я зрозумів, що…

4.        Тепер я можу…

5.        Я відчув, що…

6.        Я набув…

7.        Я навчився…

8.        У мене вийшло…

9.        Я зміг…

10.    Я спробував… 

 

VІІ. Домашнє завдання:

1.  З історії України. Повторити навчальний матеріал, з пройденої теми. Підготуватись до тематичної атестації.

2.  З геометрії. Довести самостійно, що поворот є одним з видів руху.  

 

 

 

 

Середня оцінка розробки
Структурованість
5.0
Оригінальність викладу
5.0
Відповідність темі
5.0
Загальна:
5.0
Всього відгуків: 1
Оцінки та відгуки
  1. Пилипенко Вікторія Юріївна
    Загальна:
    5.0
    Структурованість
    5.0
    Оригінальність викладу
    5.0
    Відповідність темі
    5.0
pdf
Пов’язані теми
Геометрія, 9 клас, Розробки уроків
Інкл
Додано
7 листопада 2018
Переглядів
232
Оцінка розробки
5.0 (1 відгук)
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку