Благодійна та меценатська діяльність купців Маріуполя

БЛАГОДІЙНА ТА МЕЦЕНАТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КУПЦІВ МАРІУПОЛЯ В ХІХ-НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ.

       Соціокультурні зміни українського суспільства стимулюють пошуки нових відповідей на насущні питання сучасності у минулому. У сучасній історичній науці одне з чільних місць посідають персонологічні дослідження. Визначення місця особистості в історії допоможе реставрувати перебіг історичного процесу та з’ясувати роль української національної еліти в різні історичні періоди. Саме через призму історії доброчинності та меценатства проступає еволюція соціально-економічного та культурного статусу найвідоміших покровителів культури та мистецтва, їх роль і місце в системі загальносвітової культури, можливим стає розкриття духовного єства благодійника, його способу життя. З іншого боку, останнім часом все більш актуальними стають дослідження регіональної історії, що має значні відмінності та особливості історичного розвитку, але невід’ємна від загальноукраїнського історичного процесу.

 Меценатство (від імені римського вельможі, сподвижника римського імператора Августа  Мецената Гая Цільнія, що помер у 8 р. до н.е.) — безкорислива матеріальна підтримка діячів літератури, мистецтва, науки (у вигляді подарунків, пенсій, премій, синекур тощо).

         В Україні явище благодійності існувало ще в часи Київської Русі. Воно базувалося на засадах християнської моралі, яка пізніше стала основою української філантропії

           В радянські часи представники ж "панівних класів" взагалі були виключені з історичних досліджень. Тому важливим завданням є повернення забутих і маловідомих імен політичних, громадських, культурних діячів та промисловців, внесок яких в економічний, політичний і культурний розвиток України був значним. 

           У економічному житті Маріуполя кінця XIX - початку XX ст. було немало яскравих і талановитих підприємців, які за масштабами своєї діяльності виходили далеко за межі рідного міста і виводили свій бізнес не лише на всеросійський, але і на міжнародний рівень. Купці Ісай Матецкий, Аврам Трегубов, Дмитро Пілічев, Ісидор Гофф, Яків Сапальскій, Абрам Гурович, Ізраїль Горєлов, Григорій Рисс та династія Хараджаєвих.

            Місцеве купецтво активно підтримувало освітні заклади надаючи фінансову допомогу викладачам, опікувалося незаможними учнями і студентами.

           Так в Маріуполі, наприкінці XIX – на початку XX ст. діяла низка благодійних установ які традиційно з’являлися слідом за відкриттям навчальних закладів. Це були такі товариства як : «Общество попечения о недостаточных воспитанниках Мариупольской мужской Александровской гимназии», «Мариупольское отделение Екатеринославского общества попичения о детях» та інші.

            На початку XX ст. таких товариств в місті налічувалося п’ять , засновниками яких були представники місцевого купецтва. «Общество пособия нуждающимся воспитанницам Мариупольской женской гимназии» (голова -  Д.О. Хараджає,, «Общество пособия нуждающимся воспитанникам  Мариупольского реального училища» ( голова – М.С. Караманов,). «Общество пособия нуждающимся воспитанникам Мариупольской Александровской  мужской гимназии»( голова- Д.О. Хараджаєв, , «Общество пособия нуждающимся воспитанницам Мариупольской женской гимназии В.С. Остославской».

             Незмінна складова в житті купецтва Маріуполя - участь у благодійній, піклувальної діяльності. Купці Ісай Матецкий, Аврам Трегубов, Дмитро Пілічев брали участь в роботі Маріупольського відділення піклування про в'язниці. Ісидор Гофф і Ісай Матецкий входили до складу Товариства допомоги бідним. Яків Сапальскій, Абрам Гурович, Ізраїль Горєлов, Григорій Рисс були членами правління Товариства допомоги бідним євреям.

         Купці робили значні пожертвування місту, навчальним та лікувальним закладам. Іван Найдьонов, виходець із селян, побудував нову дерев'яну будівлю для початкового училища на Слобідці і подарував його місту. Стефан Горбачов відкрив приватну бібліотеку.

         Широко була поширена така форма благодійності, як піклування над навчальними закладами. За останні 30 років піклувальником  Маріупольської чоловічою гімназією був Давид Хараджаєв, Іван Найдьонов був попечителем початкового училища на Слобідці, Іван Гофф - жіночого училища, Микола Караманов - реального училища. Опікуни надавали фінансову допомогу закладам і учням з бідних сімей. До піклувальників зараховувалися і чиновники, яким за це присвоювалися високі чини і нагороди.

    У дореволюційному Маріуполі жила знаменита династія купців Хараджаєвих. Її засновник Давид Антонович Хараджаєв був купцем з греків Приазов'я. Його син Олександр Хараджаєв організував в Маріуполі експортну контору, яка продавала хліб за кордон. Під його прапором ходив цілий приватний торговий флот. Він же став власником однієї з шахт в Слов'яносербському повіті Катеринославської губернії (нині Луганська область). За рівнем доходів  був зарахований в купці першої гільдії. В 1860-64 перебував на посаді міського голови Маріуполя.

           Олександр Хараджаєв був великим філантропом, брав участь у відкритті навчальних закладів вмісті, став спадковим почесним громадянином Маріуполя, розвивав експортний бізнес батька, розширивши операції із закупівлі на сусідні повіти, ставши найбільшим хліботорговця Приазов'я. Олександр Хараджаев побудував новий маріупольський порт, нові склади і провів телефон в порту. У 1910 його обрали головою біржового комітету Маріуполя.  Хараджаєв відігравав велику роль у місцевому самоврядуванні міста, був гласним міської думи, повітового маріупольського і губернського катеринославського земських зборів, його обирали почесним мировим суддею,  був головою Товариства допомоги бідним, Товариства порятунку на водах, членом правління Товариства тверезості. На пожертви Хараджаєвих була побудована міська лікарня і протитуберкульозний санаторій. Особливою опікою меценатів Хараджаєвих користувалася Маріупольська чоловіча гімназія, вони заснували стипендії для малозабезпечених учнів, збудована церква при гімназії. Давид Хараджаєв 30 років був попечителем гімназії, заслужив чин дійсного статського радника, був нагороджений російськими і грецькими орденами за внесок в зміцнення зв'язків двох країн, був віце-консулом Греції в Маріуполі. 

           Крім участі в благодійних товариствах міська влада та представники великого маріупольського купецтва були засновниками численних стипендій для обдарованих учнів. Так, наприклад, в 1905 р. з нагоди 25-річчя громадської діяльності Д.А. Хараджаєва було прийнято рішення «заснувати з міських коштів п’ять стипендій імені Д.А. Хараджаєва: три стипендії у розмірі 150руб. Для маріупольських жіночої та чоловічої гімназій та механіка-технічного училища, і дві стипендії при маріупольському міському чотирикласному училищі у розмірі 50 руб».

        Д.А. Хараджаєв також виплачував дві стипендії учням, заробітну плату вчителям Олександріївської чоловічої гімназії, побудував на свої кошти гімназичну церкву, фінансував публікацію щорічних звітів гімназії. В пам’ять про своїх батьків заснувала стипендію імені Катерини та Івана Чебаненко матір Давида Хараджаєва, Софія Іванівна.  За багаторічну службу Давид Хараджаєв пройшов всі щаблі чиновницької кар'єри і в 1915 р став дійсним статським радником (генералом). Він був нагороджений орденами Володимира 4-го ступеня, Анни 2-го і 3-го ступенів, Станіслава 2-го ступеня. Іван Гофф удостоєний срібної шийної медалі на Володимирській стрічці.

        У роки І-ї світової війни Хараджаєв був головою маріупольського комітету Червоного Хреста, який чинив допомогу пораненим солдатам. Революція 1917 похитнула бізнес Хараджаєва, він виявився в таборі прихильників встановлення твердої консервативної влади, в 1918, після приходу до влади гетьмана Скоропадського, Хараджаєв був призначений повітовим старостою Маріупольського повіту. Весной 1919 Давид Хараджаєв разом з родиною емігрував до Греції, його власність була конфіскована більшовиками (в одному з його особняків розташувався комітет партії, зруйнований в роки ІІ-ї світової війни).

       У економічному житті Маріуполя кінця XIX - початку XX ст. було немало яскравих і талановитих підприємців, які за масштабами своєї діяльності виходили далеко за межі рідного міста і виводили свій бізнес не лише на всеросійський, але і на міжнародний рівень. Одним з таких підприємців-меценатів був Петро Петрович Регір, який за два десятиліття своїми силами без державних субсидій створив одну з найбільших судноплавних компаній в Російській імперії, що до початку XX ст. п'яте місце серед російських пароплавств за тоннажем суден(14 суден).

          П.П. Регір був не лише успішним підприємцем. Незважаючи, на свою зайнятість, він брав активну участь в різних сферах громадського життя Маріуполя: був членом портового присутствія, а також був директором Повітового відділення Губернського тюремного комітету.

          Передчуваючи революцію, увесь свій статок Регіри у 1917 р. перевели за кордон, діти - син Петро і дочка Марія - емігрували. За деякими відомостями, П.П. Регір-старший залишився у Маріуполі. Останні відомості про нього датуються лютим 1919 р. В народі ходила легенда, що він помер від голоду. У 1919 р. П. Регір-молодший переніс діяльність компанії до Лондона, де пароплавство було зареєстровано під назвою "Регір шиппінг компані".

            Таким чином, родина маріупольських судновласників Регірів в останній чверті XIX - на початку XX ст. відігравала помітну роль у розвитку торгового пароплавства не лише у масштабах Маріуполя, а й у масштабах всієї Російської імперії. Але, нажаль, історія цієї родини та її діяльність поки що так і не стали предметом ґрунтовного наукового дослідження. Рідне місто П.П. Регіра також не виявляє пошани до пам'яті свого видатного земляка: його ім'я майже ніде не згадується, крім поодиноких статей у місцевій періодиці, а чудовий багатоповерховий будинок по вулиці Італійській 13, що належав родині Регірів, перетворився на руїни.

            Отже, представники торгово-промислової верстви Маріуполя прагнули засвоїти європейський облік життя, займалися доброчинністю, що вело до вироблення нової системи соціокультурний цінностей у міському купецькому середовищі.

                                    ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Людин П. Мариупольский судовладелец Петр Регир / П. Людин // Азовский морской Альманах. - Мариуполь, 1996. - С.38.
2. Барышников М. Н. Деловой мир России : Историко-биографический справочник / М.Н.Барышников. -  СПб.: Искусство- СПБ,  Logos, 1998 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.booksite.ru/localtxt/del/ovo/delovoi_mir/21.htm
3. О товариществе пароходных предприятий на Дальнем Востоке // Русское Судоходство.- 1909.-№9.-С.68-81.
4. Див.: Балтийский торговый флот в 1907 г. // Русское Судоходство. -1908. -№4. - С. 38-47, 52; Сведения о плавании балтийских судов за февраль - март // Русское Судоходство. - 1908. -№4. - С. 147,148; Сведения о плавании балтийских судов за апрель // Русское Судоходство. - 1908. -№6. - С.174, 175.

Див.: РГИА. - Ф. 108. Русское общество коммерческого пароходства (1912 - 1914 гг.). - Оп.1.- Спр.1. Журнал Правления ( 1912 - 1913 гг.); Спр.2. Протоколы заседаний Правления ( 1912 - 1914 гг.)