Боротьба СБУ ОУН проти радянських спецслужб

Боротьба Служби безпеки ОУН проти радянських окупантів

Історія створення СБ ОУННа початку 1929 року у Відні відбувся перший конгрес українських націоналістів, на якому були присутні представники основних націоналістичних організацій. 2 лютого було проголошено створення Організації українських націоналістів (ОУН). Керівником Проводу ОУН обрали лідера Української військової організації (УВО) полковника Євгена Коновальця.

ОУН створювалася як конспіративна організація з чіткою структурою і підлеглістю. Нижчою ланкою були «п’ятірки» і «трійки», члени яких не знали членів сусідніх «п’ятірок». Кожний член ОУН мав псевдонім, який часто мінявся. Керівники не знали псевдонімів підлеглих нижче ніж на два ступеня. Назви населених пунктів у системі зв’язку було закодовано. Для освоєння роботи в нелегальних умовах та правил конспірації члени ОУН вивчали досвід інших націоналістичних організацій – ірландців, поляків, греків. Конспірація в ОУН була важливою частиною організаційної роботи, і кожен член організації повинен був суворо її дотримуватись.

В Українській військовій організації, що увійшла до ОУН як військова референтура, існував невеликий відділ розвідки і контррозвідки суто військового профілю, на основі якого і було створено Службу безпеки ОУН (СБ ОУН). На конференції ОУН у Празі в червні 1934 року вперше створюється контрольно-розвідувальна референтура на чолі з Я. Макарушкою – прообраз майбутньої СБ. На місцях у складі Крайової Екзекутиви на Західноукраїнських землях з цього часу працює референтура розвідки, а в округах – референтури розвідки та зв’язку. Катерина Зарицька («Монета») очолила жіночий розвідувальний підрозділ у Львові

У 1939 році в ОУН назріла внутрішня криза. Після вбивства Є. Коновальця частина старих членів ОУН, які перебували в еміграції, в т.ч. більша частина Проводу на чолі з полковником Андрієм Мельником, що орієнтувалися на Німеччину, намагалися нав’язати свої погляди всій ОУН. Молоді члени ОУН, які перебували в Україні, відстоювали політику опори на власні сили. Їх очолив Степан Бандера. Стався розкол, внаслідок якого утворилися дві самостійні організації:

Більша частина співробітників Служби безпеки підтримала саме С. Бандеру. Сама Служба безпеки, як свідчив один з її керівників С. Мудрик, перейшла на винятково професійний рівень роботи тільки у 1940 році. До цього змусили обставини. Йшла світова війна. У самій організації після розколу почалися з’ясування стосунків поміж лідерами. Розвідувальні служби Німеччини та СРСР продовжували спроби впровадження агентури в організацію. Причому після підписання пакту Молотова – Ріббентропа НКВС і Гестапо координували свої зусилля, обмінювалися інформацією, передавали один одному заарештованих. Для узгодження дій у 1940 році до Кракова виїжджав чекіст Набрашніков, а в Москву – группенфюрер СС Бруно Штрекенбах. Степан Мудрик

Після приєднання Західної України до СРСР Служба безпеки ОУН провела операцію по виявленню агентури та конспіративних квартир НКВС. За свідченням П. Судопла-това, у Львові агенти СБ стежили за міськвідділом НКВС і супроводжували кожного, хто виходив у цивільному одязі та чоботях. Чоботи в Західній Україні тоді носили лише військові та приїжджі зі східних областей 

З початком Другої світової війни жодна держава не підтримала ідеї незалежності України. І СРСР, і Польща, і Німеччина мали достатні ідеологічні причини для цього. СРСР, втрачаючи Україну, втрачав найбагатші області і сам сенс свого існування як імперії. Польща не могла розлучитися з маніакальною мрією про державу «від моря до моря». Позиція Німеччини була викладена Гітлером у «Майн кампф». Місця Україні, як, проте, й іншим національним слов’янським державам, там не було. І всі ці сили намагалися поглибити розкол в українському націоналістичному русі. Західні ж демократії поставилися до боротьби ОУН абсолютно байдуже

Керівництво ОУН(б) для підготовки військових кадрів, використовуючи протиріччя в правлячих колах Німеччини, пішло на угоду з представником Вермахту (ОКВ) Т. Оберлендером та Абвером. З дозволу Ріббентропа і Кейтеля було сформовано два українські батальйони загальною чисельністю близько 700 осіб, призначені для проведення диверсій у тилу противника. Батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» організаційно входили до складу полку «Бранденбург-800», який підпорядковувався начальнику відділу «Абвер-ІІІ» (диверсії) Е. Лахаузену. «Нахтігаль» під командуванням Романа Шухевича увійшов до Львова разом з передовими частинами німецької армії 30 червня 1941 року . Але у знищенні львівської інтелігенції, як це стверджувала радянська пропаганда, бійці «Нахтігалю» участі не брали. В усякому разі, багаторічні пошуки відповідних документів незаангажованими істориками не підтвердили участь бандерівців у цій трагедії

В умовах підпілля, ведення бойових дій, склад референтур Служби безпеки не був сталим. З 1943 року робилися неодноразові спроби уніфікувати організаційну структуру СБ. З 1941 року аж до своєї загибелі 27 січня 1947 року в бою поблизу села Жуків Бережанського району Службою безпеки ОУН(б) керував Микола Арсенич («Михайло»), референт СБ Проводу ОУН(б), досвідчений підпільник і конспіратор, який до війни декілька разів побував у польських в’язницях. До числа керівників СБ в різний час також входили Василь Турковський («Павло»), Василь Макар («Буженко», «Безрідний»), Петро Козак («Смок»), Петро Федорів («Дальнич»), Мирон Камінський («Дон»), Іван Равлик, Петро Ковальський («Юрко»), Іван Кашуба, Степан Мудрик. Микола Арсенич

Успішній професійній підготовці особового складу Служби безпеки сприяло те, що більшість керівників СБ мали багаторічний стаж підпільної роботи в умовах найсуворішої конспірації, і про методи роботи розвідки і особливо контррозвідки знали добре. Влітку 1941 року в ході відступу Червоної Армії до ОУН(б) потрапили архіви управління НКВС в м. Луцьку, де був і підрозділ закордонної розвідки, а також архіви деяких районних підрозділів НКВС. Німцям вказані архіви передано не було

Стосовно відбору кадрів для Служби безпеки, то цьому питанню керівництво ОУН(б) приділяло постійну і пильну увагу. Це й зрозуміло, бо від роботи СБ, професійної підготовки співробітників часто залежала успішна діяльність самої організації, усієї підпільної мережі. До СБ підбирали відносно молодих, енергійних, авторитетних в ОУН(б) людей з відповідними схильностями, здібностями та освітою. Більшість співробітників СБ мали великий стаж перебування в ОУН та значний досвід підпільної роботи

Розвідка Служби безпеки сприяла успішним рейдам загонів УПА на схід, вста-новлюючи контакти з місцевим населенням, розвідуючи місця дислокації німецьких частин та радянських партизанських загонів. Такі рейди проводилися регулярно, в основному у зоні Полісся. Великі загони УПА доходили до Житомира, Києва, Фастова, а деякі переправлялися через Дніпро і оперували у чернігівських лісах та в районі Миргорода і Полтави. Є відомості про діяльність малих рейдових груп УПА у Донбасі і навіть на Кубані. Рейди загонів УПА на схід продовжувалися до кінця 1945 рок

«Особливі» стосунки ОУН(б) та її Служби безпеки склалися з радянськими партизанами. До кінця 1942 року на території Західної України діяли лише загін полковника Медведєва в районі Рівного та два батальйони (7-й та 12-й) з’єднання Сабурова. Одним із завдань, що виконувалися цими загонами, було всіляко дискредитувати національний рух перед населенням, а при зустрічі з формуваннями націоналістів – знищувати їх. Тому бійці Сабурова часто діяли у формі УПА, вбиваючи і грабуючи мирне населення під виглядом бандерівців 

По мірі просування фронту на захід загони УПА, підпілля ОУН та Служба безпеки переносили свої дії на нового супротивника. Одним із важливих завдань підпілля був зрив примусової мобілізації до Червоної Армії. З мобілізованих звичайно формували погано навчені і слабо озброєні підрозділи, кидаючи їх у наступ у першому ешелоні військ, часто – на німецькі мінні поля. За сучасними підрахунками втрати у таких підрозділах становили до 90%. Замість мобілізації населення віддавало перевагу відходу в ліс. Саме на кінець 1944 року чисельність УПА була найбільшою – понад 100 тисяч бійців.

Керівництво СРСР поспішало знищити збройний опір у Західній Україні. З весни 1944 року стали проводитися чекістсько-військові операції з ліквідації загонів УПА. Лише під час однієї з таких операцій, у районі північніше залізниці Ковель–Рівне, у боях з повстанцями брали участь 2 стрілецькі дивізії, танкова бригада, 2 бригади внутрішніх військ НКВС, 2 прикордонні полки, з’єднання партизанів та авіація. У ході боїв напередодні цієї операції 29 лютого 1944 року потрапив у засідку, влаштовану боївкою Служби безпеки «Примака», і був смертельно поранений командувач 1-го Українського фронту генерал армії М. Ватутін

Ще одну гучну акцію проти вищих командирів Червоної Армії, підготовлену за допомогою агентів Служби безпеки, було проведено 3 травня 1946 року. Бійці УПА сотні «Месники» під проводом «Гонти» влаштували засідку на дорозі поблизу селища Майдан Станіславської області, маючи інформацію про точний час виїзду командувача 38-ю армією генерал-полковника К. Москаленка та члена Військової ради армії генерала Єпішева зі Станіслава до Стрия. У результаті обстрілу колони було поранено трьох бійців охорони. Степан Мигаль – «Гонта»

У регулярній війні, яку повстанцям нав’язували війська НКВС, УПА віддавала перевагу тактиці засідок, наскоків, рейдів. І це, при наявності ефективної розвідки, приносило успіх. Міста Володимир-Волинський, Сарни, Трускавець, Солотвіно, Сколе, Галич та інші регулярно піддавались нападам, а іноді і повністю займалися загонами УПА.

При цьому знищувалися партійний та радянський апарат, військовослужбовці НКВС, захоплювалися документи, зброя та продовольство, із в’язниць визволялися ув’язнені. Так, 26 квітня 1945 року бойова група СБ під командуванням Д. Куп’яка («Клея») зайняла місто Радехів, звільнивши із в’язниці 550 осіб. А 31 жовтня 1945 року після докладної розвідки три оперативні групи УПА «Чорний ліс» під загальним командуванням Грегора («Різуна») раптово напали на Станіслав (Івано-Франківськ), зайнявши приблизно четвертину міста

Для ліквідації підпільної мережі ОУН(б) органи безпеки шляхом залякування, шантажу і погроз намагалися схилити до співпраці місцевих жителів, зіштовхуючи між собою різні частини населення. Проти УПА та оунівського підпілля влада застосовувала тактику терору, захоплення та розстрілів заручників. Запідозрені у симпатіях до УПА піддавалися тортурам. З місцевих прорадянськи настроєних жителів створювалися загони «яструбків», які викликали особливу ненависть бандерівців. Служба безпеки вистежувала та безжально знищувала бійців таких загонів. Значну частину батальйонів «яструбків» через їх неефективність і відверто бандитські дії розформували у 1947 році . Для знищення формувань УПА, за непідтвердженими даними, на Тернопільщині та Івано-Франківщині застосовувалася навіть хімічна та біологічна зброя

Починаючи з травня 1944 року проти повстанців почали використовувати т.зв. «спецзагони» – групи перевдягнутих у форму УПА співробітників НКВС. Діючи методом провокації, такі загони нападали на села, грабували та вбивали місцевих жителів, намагаючись внести розкол між населенням та УПА. Усього, за даними, наведеними у монографії генерала І. Біласа, діяло 156 таких загонів

29 червня 1947 року у с. Бунів Служба безпеки викрила командира спецзагону Є. Войцова, який здійснював вбивства місцевого населення, імітуючи голодуючих-біженців з Центральної України, а біженців – під маскою бандерівців. Сьогодні існування спецзагонів НКВС і їхні провокаційно-терористичні дії незаперечно підтверджено архівними документами. Навесні 1945 року з Волинських лісів на Львівщину прибула «Волинська» сотня УПА. Командир сотні через зв’язкових запросив на нараду референтів СБ деяких районів та командира групи Крайового Проводу Д. Куп’яка. Служба безпеки, отримавши насторожуючу інформацію від агентів, у свою чергу запросила представників «Волинської» сотні до с. Болотиново на нараду, де їх було заарештовано. У ході допитів з’ясувалося, що «Волинська» сотня УПА насправді є підрозділом НКВС, завданням якого було знищення активу ОУН(б) та референтури Служби безпеки у Львівській області. Дії сотні координувалися Львівським управлінням НКВС

Безпосередньо дії Служби безпеки ОУН(б) стали однією з причин тривалого і успішного протистояння формувань УПА спочатку німецьким каральним підрозділам, а потім і військам НКВС. Використовуючи широку агентурну мережу, ефективну роботу розвідки і успішно блокуючи дії ворожої агентури, підрозділи УПА випереджали дії НКВС, і були здатні вести боротьбу з супротивником, що мав перевагу у живій силі у 5 – 10 разів, а в озброєнні – незрівнянно. Більше того, підрозділи УПА часто виходили переможцями у ситуаціях, коли проти сотні УПА діяло 2-3 бригади НКВС за підтримки танків та авіації.

Лише розквартирування частин НКВС майже в усіх населених пунктах і масовий терор проти мирного населення змусили УПА спочатку перейти до дій малими групами, а потім частково піти у підпілля, а частково перейти на територію Польщі, Чехословаччини, згодом Німеччини. Але окремі бойові зіткнення в лісах Західної України продовжувалися аж до початку 60-х років. До 1950 року великих загонів УПА в лісах майже не залишилося. Ті, хто зумів через декілька кордонів пробитися на територію Німеччини, склали закордонні частини ОУН (ЗЧ ОУН), очолені С. Бандерою. В Україні залишалася розгалужена підпільна мережа ОУН(б).

Подальшій ліквідації бойових підрозділів і значної частини підпільної мережі сприяло те, що в 1949 році співробітники НКВС розшукали архів ОУН(б), вивезений зі Львова та схований у Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна в Ленінграді. НКВС ударив по найуразливішому місцю в структурі ОУН(б) – системі зв’язку із закордоном. Охорону кордону було посилено, кур’єри часто перехоплювалися і використовувалися проти ЗЧ ОУН в агентурних іграх. Робилися спроби засилання за кордон емісарів від нібито існуючих загонів для проникнення в емігрантське середовище. Виникла й інша небезпека. ОУН(б) і СБ менше ніж інші емігрантські організації контактувала із розвідками країн НАТО. Але і ці контакти, спроби десантування зв’язківців через кордон літаками, призвели до невдач і арештів груп, яких направляли в Україну. Значну допомогу НКВС в паралізації системи зв’язку ОУН(б) надали відомі нині розвідники К. Філбі, який очолював відділ по боротьбі з СРСР в англійській МІ-6, та Х. Фельфе, колишній есесівець, який керував радянським відділом контррозвідки німецької БНД

З метою виявлення та ліквідації активу ОУН(б) на території України НКВС-МДБ створювали псевдооунівське підпілля. Навесні-влітку 1945 року СБ були розкриті агенти Фоя, Калуженко, Захаржевський, які виступали від імені створеної НКВС мережі і робили спроби проникнути до Центрального Проводу ОУН(б). Деякий час СБ за допомогою цих агентів вела успішну контргру, яку організував один з її керівників М. Козак («Смок»). У ході контргри було зірвано спробу НКВС спровокувати бандерівців на вбивство Остапа Вишні та Максима Рильського. П. Козак загинув у лютому 1949 року. М. Козак («Смок»)

Органами безпеки СРСР неодноразово робилися спроби фізичної ліквідації керівників ОУН(б) та ЗЧ ОУН. Команда на вбивства віддавалася безпосередньо у Кремлі. Тільки на Бандеру було скоєно вісім відомих замахів. 15 жовтня 1959 року агент КДБ Б. Сташинський застрелив Бандеру в його будинку в Мюнхені з газового пістолета. Але перекласти відповідальність за це вбивство на інших не вдалося. Після втечі Сташинського на Захід та відкритого суду над ним всьому світові було продемонстровано систему фізичного знищення політичних противників, що функціонувала в СРСР

Служба безпеки ОУН(б) блокувала численні спроби проникнення до емігрантських організацій агентів КДБ, викриваючи їх та передаючи матеріали місцевій владі. Із викритих агентів слід назвати Й. Крутія, І. Бесагу, В. Василакі, Ю. Шелона, А. Печеру, Я. Мороза, С. Лібгольця, К. Капустинського, О. Винцига, Ф. Колесника. Деяких з них було перевербовано, і вони певний час працювали на СБ

Одним з напрямків діяльності СБ ОУН(б), яка після 1945 року увійшла до Закритого сектора, стала протидія насильницькій репатріації українців до СРСР . Було організовано спостереження за репатріаційними місіями на території всіх зон окупації Німеччини. Встановлювалися прізвища офіцерів, які займалися репатріацією. У таборах для переміщених осіб діяли, часто таємно від окупаційної влади, групи СБ, організовуючи масовий спротив репатріації, знищуючи списки, розкриваючи радянських агентів. Неодноразово, особливо наприкінці 1945 року, виникали ситуації, коли групи СБ ОУН(б) та розвідслужб інших українських партій силою відбивали людей у радянських репатріаційних місій. Союзники у таких випадках, як правило, залишалися нейтральними, посилаючись на матеріали Нюрнберзького трибуналу, на якому документально було доведено активну боротьбу ОУН з фашистами.

У 1949 році колишні в’язні концтаборів – члени ОУН спільно з СБ викрили гестапівця, гауптштурмфюрера СС В. Вірзінга, який видавав себе за латвійця і переховувався на території Німеччини. Вірзінг, працюючи у підвідділі IV-Д-3 Гестапо, протягом 1941–1943 років сприяв виявленню підпільної мережі ОУН(б) у Німеччині та проведенню масових арештів. Чимало заарештованих загинуло в нацистських концтаборах. Американський військовий суд засудив Вірзінга до 4 років позбавлення волі 

Були в період еміграції у СБ і провали. Службі безпеки так і не вдалося викрити агентів Ю.Іванченка, В. Петрова, С. Панчишина, Ю. Корнієнка та деяких інших, які передавали КДБ інформацію про внутрішню обстановку в ОУН, контакти СБ з англійською розвідкою, стосунки ОУН з іншими партіями, паралізували спроби відродити підпілля в Україні. Насамкінець додам, що Служба безпеки ОУН(б), будучи захисним підрозділом одного з багатьох українських політичних рухів, єдина змогла піднятися до професійного рівня роботи і загалом успішно протистояти такому гігантському механізму придушення, яким був НКВС-МДБ-КДБ.