Ліна Костенко Практичне заняття: Феномен українського шістдесятництва.

Поезія – це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі. Ліна Костенко

Мій перший вірш написаний в окопі,на тій сипкій од вибухів стіні,коли згубило зорі в гороскопімоє дитинство, вбите на війні.

Страшні слова, коли вони мовчать,коли вони зненацька причаїлись,коли не знаєш, з чого їх почать,бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болів,із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів,а ти їх маєш вимовити вперше!Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія – це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі.

…Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є. Куди тим єгипетським фараонам, у них там у саркофагах мумії, а у нас в атомному живцем похований Валера Ходемчук. Хто сказав, що українці селянська нація? Натепер ми вже нація модернова, нація на атомному підігріві. А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.© Ліна Костенко "Записки українського самашедшого"

- Я може божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа. Коли в похід виходила батаваїї піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні?Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїнибезсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України,що клекотів у наших корогвах!А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дарухоч трохи, люди, треба берегти!Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що я ще додам?Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам. (9хв)

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю,несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон.гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.

Ох, не повчайте молодих!Нехай побудуть молодими. Кожне поколіннявідкоркує своє шампанське. Кожне покоління вип'є свою чашу. Але чому вони повинні пити ще й нашу?Причому вона ж і не наша,це ж нам залишена чаша.

Не говори печальними очимате, що не можуть вимовить слова. Так виникає ніжність самочинна. Так виникає тиша грозова. Чи ти мій сон, чи ти моя уява,чи просто чорна магія чола... Яка між нами райдуга стояла!Яка між нами прірва пролягла!Я не скажу і в пам’яті — коханий.І все-таки, згадай мене колись.Ішли дві долі різними шляхами. На роздоріжжі долі обнялись.

І все на світі треба пережити,І кожен фініш – це, по суті, старт,І наперед не треба ворожити,І за минулим плакати не варт.

Колись давно, в сумних біженських мандрах,коли дитям я ледве вже брела,старі хатки в солом'яних скафандрахстояли в чорних кратерах села. Дроти бриніли арфою Ерделі. Гострила вухо темрява у шклі. Як тяжко стукать у чужі оселі,бездомним бувши на своїй землі!Чужі оселі... Темний отвір хати. Ласкавий блиск жіночої коси. А потім довго будуть затихатидесь на печі дитячі голоси. Уже сидиш зі жменькою насіння. Уже привітно блима каганець. Уже в такому запашному сінів твій сон запрігся коник-стрибунець!І ніч глуха. І пес надворі виє.І світ кривавий, матінко свята!Чужа бабуся ковдрою укриє,

А буває, ідеш по світу,і проходить повз тебе людинатак, неначе проносить квітиі тобі віддає половину. Ще і стебла від рук гарячі. Озирнешся на неї здаляі збагнеш - на промінь багатшастала раптом твоя земля.

Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді...

Вона була красуня з Катеринівки…

…Старесенька, іде по тій дорозі…

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить