Читання мовчки тексту "Вовченя"( За Д. Чубом. )

                                             Вовченя

Смеркалось, коли до хати увійшов батько і сказав синові :

-          Васильку ! Я тобі звіря приніс, - і випустив на долівку сіреньке щеня. Але побачивши, по обличчю хлопця пробігла тінь розчарування, батько додав :

-          Та це ж вовченя…

-          Вовченя ? – перепитав хлопчик.

А звірятко тим часом, підібравши під себе пухнастий хвостик, метнулось під ліжко.

Слово «вовк» для Василя звучало гордо.

Скільки він чув страшних оповідань про вовків. А тепер у нього в самого є вовк.

Дідусь чомусь часто розповідав про вовків. І про те, як за ним гналися два вовки, і про те, як вовки колись узимку прорвали у хліві стріху і порозривали овець.

-          Ні, я з нього зроблю ручного вовка. – думав Василько. І, справді, вовченя швидко звикало до Василька, який доглядав і годував його.

Хлопець влаштував вовченя у хліві, намостивши в діжці соломи, і назвав його Сірком. Прокинувшись уранці чи прийшовши зі школи, Василько відразу біг до Сірка, який, здавалось, теж чекав його з неменшою радістю, ставав на задні лапи, намагався вилізти з діжки. І Василько, виносив його з хліва, бігав по двору, качався з ним по траві. Дворові собаки теж не ворогували з вовченям і ставилися до нього, мов до щеняти. Пізніше Василько прив’язував Сірка на ланцюжок, щоб не збіг.

За півроку Сірко зробився великим і міцним. Проте Василько став помічати, що собаки почали боятися вовка, триматись осторонь. Згодом Сірко уже ошкіряв зуби на свиней і собак. І часто серед ночі, коли на селі панувала тиша, розносилось тужливе затяжне вовче виття.

-          Треба вовка вбити, - сказав якось батько, - а то ще лиха накоїть.

Сусіди теж підказували таку думку.

Але одного ранку Василько стривожений убіг у хату і крикнув :

-          Тату, вовка нема !

Справді, мов передбачаючи небезпеку, він уночі одірвався і втік зі шматком ланцюга.

З тиждень хлопець сумував за вовком, але весняна робота потроху розвіяла цей смуток.

Час минав. Якось Василько повертався з пасовиська додому. Несподівано з-за кущів вибіг вовк. Затремтівши з переляку, Василько вихопив ніж, але в ту ж мить помітив на шиї вовка нашийник і шматок ланцюга.

-          Сірко ! – крикнув, зрадівши Василь.

Вовк пізнав Василька і сміливіше підбіг до хлопця. Тернувшись по-давньому об ноги, він почав обнюхувати кишені.

«Певно, голодний», - подумав Василько і дав йому шматок коржа.

За кілька хвилин хлопець виходив з лісу, а поруч нього біг Сірко. Василько гладив його по спині, а він тулився до ніг, забігаючи то з одного боку, то з другого, ніби хотів затримати свого приятеля.

Але коли в долині блиснули вогники села, а потім почулося й гавкання собак, вовк зупинився й далі не пішов. Тоді хлопець взяв шматок ланцюга і спробував повести його. Проте вовк знову зупинився. Та Василько й сам знав, що дома для Сірка спокою не буде. У цей час Василькові зробилося невимовно боляче й шкода сірка. У хлопцеві ворухнулась давня приязнь до тварини, яку він так любив , вирощував, годував, бавився, але життя поклало між ними глибоку прірву.

Василько обійняв Сірка за шию, притулився до теплої морди вовка і трохи не плакав. Потім відчепив нашийника зі шматком ланцюга, ще раз обійняв слухняну тварину й пішов геть, раз-у-раз оглядаючись.

Зникаючи позаду в темряві, вовк стояв на місці, дивлячись Василькові вслід. І коли вже хлопець досить далеко відійшов, позаду почулось сумне затяжне виття, виття, в якому чути було важкий смуток і самотність.

                                                                                                         ( 530 слів )

                                                                                                         ( За  Д. Чубом. )