Відтоді, як у дворі з'явилася Пума — так звали чорну кішку з третьої квартири,— Василькові Моргайлу перестало щастить. Та воно й не дивно; адже ще колись бабуся застерігала: перебіжить дорогу чорна кішка — чекай невдачі!І точно. Збирається оце Василько до школи, виглядає у вікно — не видно Пуми. Ага! Моргайло за портфеля — і бігом! Та тільки-но з під'їзду вискочить, аж тут Пума... Ніби навмисно підстерігає хлопця. Чорну шерсть наїжачить, хвоста задере і перебіжить дорогу. Все! Невдача. А яка невдача може бути в учня? Звісно двійка — погана оцінка!— Знову ти, Моргайле, не вивчив відмінки імен-ників,— докірливо каже Олена Михайлівна.— Та вчи-ив...— тягне Василько.— Тільки менічорна кішка дорогу перебігла... От і не пощастило.
У класі — сміх, а Васильку, звісно, не до сміху, якось він, повертаючись додому, взяв та подзвонив третю квартиру. Двері йому відчинила незнайома жінка — висока, сувора на вигляд, в отакезних окулярах.— Чого тобі, хлопчику?Василько посопів і каже:— Тьотю, не пускайте свою чорну кішку, коли я до школи йду, бо вона мені дорогу перебігає. Сувора жінка уважно подивилася на Моргайла і головою похитала:— Не щастить, мабуть? Двійки хапаєш?— Ага, за правила. Жінка подумала якусь мить, а тоді з сумнівом запитала:— А ти хоч правила вчиш?
— Та вчу, вчу,— квапливо запевнив Василько.—Але ваша кішка як перебіжить мені дорогу, так я і за буваю правила. І родовий відмінок з називним плутаю.— Твоїй біді можна зарадити. Жінка запросила Василька до кімнати, всадовила на стілець, а тоді запитала: — А скільки разів ти правила повторюєш?— Ну... ну... раз...— Я так і знала!— сплеснула жінка руками.—Слухай мене, хлопчику, уважно. Чорна кішка і справді може наврочити, якщо правила повторювати лишеодин раз.
Бо число «один» зовсім просте. А ось коли тизнатимеш магічне число, то хай хоч і всі чорні коти нашого міста перебіжать тобі дорогу — відмінну оцінку здержиш.— А яке маг... магічне число? Скажіть, будь ласка.— Тс-с-с... — Жінка приклала палець до вуст і, озирнувшись, зашепотіла: — Скажу, але тільки для тебе, ти нікому анічичирк! Добре? Бо це — велика таємниця. Слухай мене уважно. Як тільки чорна кішка перебіжить дорогу, треба відразу ж тричі підстрибнутина правій нозі, потім — тричі на лівій. Запам'ятав?— Ага,— прошепотів Василько.
— Тричі на правій тричі — на лівій. А далі?— А далі треба швидко проказати: Щоб чорна кішка не зурочила і голови мені не заморочила,повторюю правила разів сім — назовсім!Тьху, тьху, тьху, щоб мені допомогло «сім» — магічне число!— І все? — зрадів Василько.— Все, хлопчику. Тільки не забудь: сім разів треба повторювати правила, адже сім — магічне число, чорні коти перед ним безсилі.
Василько так і зробив. Тільки Пума перебігла йому дорогу (а це сталося наступного ранку), Василько одразу ж підстрибнув тричі на правій нозі, потім — тричі на лівій, швидко проказав усі слова і сім разів повторив правило.І що б ви думали: найвищу оцінку одержав!— Молодець, Моргайле! — сказала Олена Михайлівна. — Сьогодні тобі, я бачу, не перебігала дорогу чорна кішка!А Василько мовчить. Таємниця ж!«От воно що! Виходить, число «сім» і справді магічне! Сім разів повторив правило, і навіть чорнюща Пума не зурочила». Валентин Чемерис