"Чорнобиль немає минулого часу"

Чорнобиль не має минулого часу 

На плакаті звернення до Чорнобиля:

                             Ти відомий сьогодні кожному—

                             Не ім’ям своїм , а бідою.

                             Тою вулицею порожньою

                             Понад прип’ятською водою…

                             Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе!

                             У якому ти жив сторіччі!

                             Запеклись перестиглі ягоди,

                             Наче кров, на твоїм обличчі.

                                                         (І.Білий. „Ти відомий сьогодні кожному”) 

   Вступне слово вчителя: 26 квітня 1986 року почався відлік Чорнобильської катастрофи. Вона вразила весь світ, приголомшила людей страшним розмахом невідомої раніше біди, трагічні наслідки якої відчуватиме ще не одне наступне покоління.

    Чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, багатими лісами славилася чорнобильська земля., та тільки до жахливої позначки, до радіаційної межі, проораної квітневої ночі 1986-го. Відтоді ця земля стала називатися зоною. Зона—це скалічена, непридатна до життя місцевість.

   1-й учень: Журбо моя! Зажуре!

                       Ти сива, сиза, біла.

                       Ти чорний біль! Чорнобиль!

                       Ти у моїй крові.

   2-й

учень:  Над Чорнобилем літо сплива,

                       Спрагло пахне хлібом і ріллею.

                       То чому так стогне земля?

                       То чому ж невесело над нею?

                       Вже курличуть вгорі журавлі,

                       Вже збираються вдалеч гуси.

                       То чому на отій ріллі

                       Не стогують снопів стовусих?

                       А тому, що змертвіла земля,

                       Скам’яніла од болю і горя,

                       І веселий клич журавля

                       Вже сюди не долине ніколи!

   3-й учень: Чорнобиль—невеличке українське містечко, що потопає в зелені вишень та яблунь. До трагедії—це спокійний, неквапливий, доброзичливий світ. Здавлося, тут у цілковитій гармонії краси поліської природи і сховані у бетон чотири блоки АЕС.

    Трагедія сталася 26 квітня 1986 року. Біда розчинилася у духмяному повітрі, в біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикосів, у воді сільських криниць, у молоці корів, у всій красі зелені. Та хіба тільки в ній? Вона розчинилась в людях.

   4-й  учень: вона—ця трагедія—ввійде в історію, в усі хроніки людства як невигойна рана на тілі України. Надто дорого заплатили і ще заплатимо за Чорнобиль. За кілька днів людство зробило крок з епохи доатомної в епоху незвідану.

5-й учень:

Чи буде квітень як завжди,

                    Дарунком весняної здоби,

                    Чи власним іменем біди

                    Ми назвемо його „Чорнобиль”?

                    Чи, може, викинем його

                    З календарів своїх, допоки

                    Нас темний грітиме вогонь

                    Ще не відкритих ізотопів?

                    Сумлінна мисль не має меж,

                    Її спинити годі.

                    І ти, Чорнобилю, ти теж

                    Не маєш меж сьогодні.

   6-й учень: Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою. І не віщувала біди. Навпаки, всім жителям містечка атомників ще звечора, під вихідні, жадалося отримати від природи хорошу погоду. Незабаром Першотравневе свято, можна виїхати до Чорнобиля. 

   7-й учень: Це районне містечко Київської області одержало назву від різновиду гіркого полину—чорнобилки. Спочатку так іменувалося стародавнє поселення, потім місто, а за ним і сучасна електростанція.

    Саме в ту ніч, із 25 на 26 квітня, час став уже далеко не мирним. Відлік пішов на години, хвилини, секунди. О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі безтурботно спали, над четвертим реактором Чорнобильської електростанції велетенське полум’я несподівано розірвало нічну темряву.

                   Весна одягла барвисту,

                   Шовком шиту сорочку.

           Весна між Десною і Прип’яттю

                   І не думала навіть про смерть.

                   І прибутному рокові наказувала, наче синочку:

                   „Сину, ступай міцніше

                   На землю отчу, на твердь!”

                   Атом ще спав покірно—

                   В реакторах і в долонях,

                   Ще не чули його загрози

                   Поліські бори і вода,

                   І лиш земля відчувала, як б’ється жилка в скронях,

                   Як вишумовує травами весна співуча і молода…

                   І раптом — вибух, як сполох,

                   І полум’я смертоносне,

                   І вмить здригнулася планета

                   На всіх полюсах Землі,

                   Відчули трава і дерево,

                   Що вже не вмиються росами,—

                   Як перед смертю, постали батьки і діти малі.

   8-й учень: Біда відгукнулася болем у серцях мільйонів людей. Наша країна перша відчула на собі таку грізну силу, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю.

    Уже через кілька секунд по тривозі прибули до реактора пожежники на чолі з начальником караулу лейтенантом Володимиром Правиком. Його загін першим ступив на лінію вогню., а Володимиру—лише 23 роки. У молодого лейтенанта не було права на помилку.

   9-й учень: І вони ступили у вируюче полум’я, у смертоносну радіацію, рятуючи станцію і людей, не думаючи про своє життя. Всі чітко усвідомлювали небезпеку, та як і личить воїнам, зовсім не берегли себе.

   10-й учень:    

Лейтенанти—хлопці непохитні,

                   Молоде, вогненне покоління!

                   Ви, як пам'ять у тривожнім світі,

                   Роду незнищенного коріння.

                   Сівачі, поліщуки від роду—

                   Ви з вогнем назавжди подружили,

                   В сонцеткану днину і негоду

                   Той вогонь перепинит зуміли.

                   Де Дніпро та Прип’ять та Іванків,

                   Там, де небо осягали очі,

                   Ваші ще недоспані світанки,

                   Ще невиспівані ваші ночі.

                   Як літа і думи добровісні,

                   В пам'яті  залишились навіки,

                   Та іще у материнській пісні,

                   В небі, що купають наші ріки.

                   Лейтенанти—мужність і звитяга,

                   Від землі ви набирали сили—

                   Ще далеко десь до саркофага,

                   Та вогонь життям ви заступили.

   1-й учень

:    Першим важко. Ви ж були найперші,

                   Із вогню та в полум’я шугнули.

                   Не до подвигів і не до звершень

                   Ви ж собою людство заступили.

                   Лейтенанти—ратники Вітчизни,

                   Юні сурмачі своєї долі,

                   Випали вам дні—страшні і грізні—

                   З чорним сонцем в чорному роздолі.

                   Та серця, мов промені, не гасли,

                   Залишились іскрами на тверді

                   І палахкотіли, ніби гасла:

                   Станемо житям супроти смерті.

                   Де Дніпро та Прип’ять, та Іванків,

                   Там, де пахне хлібом поле отче,

                   Ще не висвітлені ваші ранки,

                   Ще не визорені ваші ночі.

                   Тільки б жити—в нас бунтує спрага—

                   Та продовжить пісню родоводу…

                   А лишилась вірності присяга—

                   Батьківщині, Матері, Народу.

   2-й учень: Через деякий час на об’єкт АЕС, що горів, прибуло більше 50, а потім більше 100 бойових пожежних машин із Києва і області. 26 квітня о 12 годині дня було госпіталізовано 105 осіб, серед них 16—з особового складу пожежних частин.

   Через два тижні після аварії офіцер Віктор Кібенок, красивий, статний, відважний, помер у московській лікарні. Так і не побачив молодий татко свого пер віст-ка, якого народила йому дружина Тетяна.

   На рік старший від Кібенка був Володимир Правик.

   Відважними і героями, як відомо, не народжуються. Ними стають. Поховані герої на новому Митницькому кладовищі під Москвою.

   3-й учень: Із вогню у безсмертя, смерть поправши, ступили вони,

                      Та з такого вогню не виходив ніхто ще в житті,

                      Жити можна і в затінку—поринати в розквіття весни,

                      А вмирати доводиться перед людством—на видноті.

   4-й учень: Вийти з полум’я—значить себе поновити не раз,

                      перевірити мужність, волю і вдачу свою.

                      І щоб вижити—мати життя, хоч на крок, про запас,

                      І відчути душею: супроти негоди стою!

   5-й учень: Я, обпалений атомним, лютим, нещадним вогнем,

                      Хочу вижити, хочу приборкати ядерну смерть,

                      І на себе поглянути завтрашнім сонячним днем,

                      Легко, наче хлопчисько, ступати на твердь.

   6-й учень: Щоб  земля не хиталась від струсів, від полум’я, від смертей,

                       А світилась промінням черешні, трави чи ріки,

                       Щоб садами цвіла та у снах колисала дітей,—

                       Лиш земля виліковує всі недуги й душі людські.

 7-й учень: Я назву поіменно: Володя, Віктор і Леонід.

                      Зарубайте, нащадки, полум’яні, немов смолоскип, імена,

                      У вогні не згорів їх жертовний чорнобильський слід,

                      Ще затужить по хлопцях земля і скорбота земна.

   8-й учень: Немає, мабуть, в Україні місця, яке б не було пов’язане з горем Чорнобиля. Комусь довелося стати в ряди тих, хто ліквідував наслідки аварії, комусь—рятувати життя і здоров’я потерпілих, інші просто допомагали і матеріально, і морально.      

   9-й учень:

 Люди в білих халатах,

                      Доземно вклоняємось вам!

                      В час біди ви солдати

                      Чи ангели милосердя?

                      Це крізь ваші серця

                      Йде жорстоко передова,

                      Де незвично чатують порожні

                      Очиці смерті.

                      Скільки крапельок крові

                      Волає у мікроскоп

                      Про третину життя, що тільки встиг

                      Хтось прожити,

                      І тривожно сьогодні,

                      Мов у горлі саднить волосок,

                      Слово непоетичне

                      Пристрашає: лейкоцити…

   10-й учень:

Ой, хто низом, хто горою,

                         А поема—без героя.

                         Він по краю смерті ходить,

                         Він пожежників виводить.

                         Вже в „швидкої допомоги”

                         У самої важкі ноги.

                         Серце смертне, руки ватні…

                         А пісні наші приватні.

                         …Люди в білих халатах

                         У чорних лабетах імли,

                         Нам на ціле життя

                         Стане сліз ваших сиріт і болю.

    1-й учень:  

Людство прагне весь світ осягнути

                          І себе у ньому зрозуміть.

                          А тривожне „бути чи не бути?”

                          Страшно над планетою висить.

                          На землі, у домі вселюдському

                          Протиріч і негараздів—тьма.

                          Будьмо, люди, обережні в ньому,—

                          Іншого житла у нас нема.

                          Прилетіли птахи навесні,

                          Натомили у польоті крила.

                          Знову чути щебіт і пісні,

                          І тривоги стримати несила:

                          Чи безпечні пущі і ліси?

                          Чи немає для життя загрози?

                          Слухаю пташині голоси,

                          А на очі напливають сльози.

   2-й учень:  

За днями дні, мина повільно рік.

                        За днями дні—і другого немає.

                        Нехай же лихо наше проминає

                        І в світі не повториться повік.

                        Хай стане мир міцнішим у стократ,

                        Хай над землею чисте небо буде.

                        Чорнобиль— попередження, набат,

                        Його уроків людство не забуде.

   3-й учень: Трагедія Чорнобиля зайняла важливе місце в наших сьогоднішніх роздумах про життя та людину. Бо це трагедія життя.

   4-й учень: Що ж нам відомо про причини трагедії?

   5-й учень: У книзі „Чорнобиль” Юрій Щербак наводить роздуми академіка Легасова про те, що „техніка, якою пишався наш народ, яка стартувала польотом Юрія Гагаріна, була створена людьми, котрі стояли на плечах Толстого і Достоєвського”.

   6-й учень: Як же зрозуміти це висловлювання? Люди, які створювали тоді техніку, були виховані на гуманістичних ідеях, на прекрасній літературі, на високому мистецтві, на правильному почутті. Сам Легасов дає відповідь. „Ключ до всього, що відбувається,—це те, що тривалий час ігнорувалася роль морального начала, роль історії, культури, духовності. Трагедії могло б і не бути, якби не було в нашому суспільстві байдужості і безвідповідальності”.           

    7-й учень: До яких уроків Чорнобиля ми підійшли? Насамперед, це—моральні уроки трагедії. І головне тут людський фактор. Один із уроків—крок безвідповідальності. Ми були неготові до такої аварії, і коли вже сталася трагедія, довго подавалося все в присмерках напівправди. Лише на десятий день міністр охорони здоров’я республіки попросив населення зачинити кватирки. Дев’ять днів дихали на повні груди нуклідами, набирали берів.

    Ще один з уроків—низький технічний рівень підготовки працівників АЕС. Керівництво станції погано знало реактори. Але не стільки низький технічний рівень, скільки низький рівень відповідальності спричинив трагедію.

   8-й учень: На скромних плитах із червоними зірками підмосковного Митниць-кого кладовища навічно викарбувані імена Правика, Ващука, Ігнатенка, Кібенка, Титенка, Тиншури.

                   На грані людства, на краю—

                   В тривозі атомній стою.

                   Душа тривожиться, мов птиця:

                   А що, як висохне криниця?

                   Тривожиться у полі колос:

                   Чому замовк пташиний голос?

                   І вмить здригається планета—

                   І річка Либідь, річка Лета.

                   Не все. Не все пропаще в світі.

                   Ще в зорях сад. Земля—у цвіті.

                   Лист подорожника. Дорога…

                   Та в серці атомна тривога.

   9-й учень: З’явившись під знаком біблійної зірки Полин, той „чорний Чорнобиль” став якщо й не розплатою, то найсерйознішою пересторогою нашому варварству, технократичній сваволі, коли дозволяли собі знущатися з природи—нашої одвічної матері й заступниці. Ця зірка Полин наче була послана з майбутнього, з ХХІ століття, нам усім, як грізне попередження: опам’ятайтеся, задумайтеся, поки не пізно.

                   Чи знаєш ти, світе, як сиво ридає полин,

                   Як тяжко, як тужно

                   Моєму народу болить.

   10-й учень:  Свічка Поминальна

                          І свічка Надії…

                          26 квітня полум’я їхні

                          В кожному нашому домі

                          Зіллються в одне полум’я Віри!

                          Ми будемо жити.

   1-й учень: А ще який урок нам дав Чорнобиль? Урок милосердя. Всі люди відгукнулися на біду, прийшли багатьом чорнобильцям на допомогу: збирали гроші у фонд Чорнобиля; діти чорнобильців відпочивають, оздоровлюються в санаторіях, будинках відпочинку; надходила гуманітарна допомога з усіх кінців світу для сімей, які прибули із зони відчуження.

   2-й учень: Коли академіка Лихачова запитали, у чому він вбачає сенс життя, учений відповів: „Природа творила людину мільйони років. Давайте ж поважати цю роботу, проживемо життя гідно, підтримуючи все створене і протистоячи всьому руйнівному в житті”.

                   Бути людиною—це дуже просто,

                   Бути людиною—геройство в наші дні,

                   Встати і крикнути з трибуни, із помосту:

                   О люди! Залишайтеся людьми.

   Учитель: Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС. Минув двадцять шостий. А біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов’язаних скорботним часом ядерного апокаліпсиса.

                   Поки знов ця земля зцілиться,

                   Проминуть віки, не народи.

                   Мушу ждати. Незнані побачивши лиця,

                   Затамую востаннє свій подих.

                   Ліси і села за дротом, 

                   І тяжко зітхає глина.

                   Перед Поліссям, стражденним народом

                   Стаю на коліна.

  Діти, на території сільської ради живуть люди, які брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Це наші земляки, сусіди і родичі. Вони ризикували своїм життям і здоров’ям заради нас, заради нашого щасливого майбутнього. Будьмо чуйними, добрими у відношенні до них. Скрашуймо їхнє життя своїм теплом, ласкою, усмішкою, випромінюймо зі своїх сердець одне тільки добро, щоб у нашім оточенні вони завжди почувались щасливими.

                   Триста літ поволеньки пролине—

                   Стронцій розпадеться і помре,—

                   На новому полі неодмінно

                   Час його, мов попіл, пригорне.

                   Час очистить Прип’ять незглибиму,

                   Оживуть і луки, і сади,

                   Та Чорнобиль вічно берегтиме

                   Хрест своєї чорної біди,

                   Вічно буде пам’яттю судити

                   Тих, хто розп’яли його в огні.

                   І з їх ребра, що стронцієм пробите,

                   Кров його тектиме по мені.