Цікавинки про тварин світу

АФРИКАНСЬКИЙ СЛОН

Африканський слон    Найбільша тварина на Землі. Слон досягає ваги до 7,5 т при висоті до 4 м і довжині тіла 6—7,5 м. Має великі вуха. На хоботі, утвореному витягнутим носом і верхньою губою, що зрослися, знаходяться 2 «пальці». Самців прикрашають великі бивні вагою до 50 кг. Є вони і в самиць — але дещо менші. Тримаються слони стадами, досить швидко бігають. Живляться гілками, листям дерев і кущів. Тому і шлунок їм потрібен величезний. Одне маля народжується один раз на 4 роки. Живуть слони приблизно до 70 років.

Коли слон хоче налякати свого ворога, він розчепірює вуха, щоб здаватися ще більшим. Для зоопарків виловлюють слоненят, які дуже сумують за батьками. У неволі слоненята народжуються дуже рідко, хоч доживають до старості. З давніх давен людина полює на слонів, щоб заволодіти дорогоцінними слоновими іклами. Лише створення національних парків і заказників допомагає слонам виживати.

ЇЖА

Слони - травоїдні тварини. Вони їдять різні трави, листя, маленьке гілля й крони дерев, а також фрукти. Слони зривають їх за допомогою хобота й кладуть у рот.   У слонів є тільки невелика кількість функціональних зубів - кутніх, за допомогою яких вони пережовують їжу. Якщо слон втратить відразу всі зуби, то не зможе їсти й загине від голоду.

СПІЛКУВАННЯ

Якщо слони втрачають між собою зоровий контакт, то про своє місцезнаходження вони повідомляють за допомогою хрипких звуків, що нагадують черевне вурчання.    Такі звуки слон видає за допомогою носа, горла й хобота. Ці звуки нагадують також звук, що ми його чуємо під час полоскання горла.

Слони не тільки охоче п'ють воду, але їм також надзвичайно подобається купатись, особливо - вечорами.    Після купання слони зазвичай посипають свою вологу шкіру піском. В результаті цієї „піщаної ванни" утворюється шар бруду та пилу, який успішно допомагає їм захищатися від набридливих комах.

ЧИ ТОБІ ВІДОМО, ЩО...

Слони з'їдають близько 100 кг рослин у день і випивають до 140 л води за один раз.

У посушливий час слони риють бивнями ями в руслах пересохлих рік, куди збирається вода. Такими водопоями користуються не тільки слони, але й інші тварини. Так здобувати воду вміють тільки деякі тварини, наприклад, борсук.

Маршова швидкість слона становить 8-9 км/год, і такий темп він витримує багато годин без перепочинку. Стадо в пошуках нової території долає до 80 км у день.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОРАНГУТАНГ

Орангутанг, далекий родич людини, є єдиним із трьох видів людиноподібних мавп (орангутанга, шимпанзе і горили), який не зустрічається в Африці. Він живе на Суматрі і Калімантані. Орангутанги мешкають в основному на деревах, украй рідко спускаючись на землю. Ця «лісова людина» знаходиться під загрозою зникнення через знищення джунглів.

Орангутанги  мають обличчя, що дуже схоже на людське, довгу кошлату шерсть темно-рудого кольору і довгі передні кінцівки, що сягають майже щиколоток. Зріст дорослого самця досягає 120—130 см. Вони вдвічі більші за самок — вагою до 100 кг, прикрашені бородою, вусами та бакенбардами, жировим гребенем на маківці і великим горловим мішком для підсилення голосу. Живуть у тропічних лісах (Калімантан і Суматра) на верховітті дерев, зрідка спускаючись на землю, їдять плоди, листя, дрібних птахів та їх яйця, равликів. Ночують у гніздах, побудованих з гілок. Під час дощу вкриваються великим листям. Народжують одне маля, що з'являється на світ безпорадним і важить близько 1,5 кг. Маля росте дуже повільно і живе з матір' ю до 4 років. Цілком дорослим стає у віці близько 10 років. У природі живе до  30 років.

ЗВИЧКИ

Більшу частину життя орангутанги проводять високо в кронах дерев. На землю іноді спускаються дорослі самці. Орангутанги є активними в денний час. Щовечора самці і самки з дитинчатами будують прості гнізда, в яких вони проводять ніч. Орангутанги знаходять придатне місце в розвилці і там з гілок і листя будують платформу із спеціальними поручнями, на яку потім і вкладаються. Незважаючи на чималу масу, таке „ліжко" є безпечнішим, ніж укриття на землі.

Орангутанги не такі приязні, як інші мавпи, тому тримаються поодинці або невеликими групами. Дорослі самці зазвичай тримаються осторонь. Орангутанги займають велику індивідуальну ділянку і, зустрівши на ній іншого самця, виганяють порушника територіальних меж.

ЇЖА

Основу харчового раціону орангутангів складають фрукти і листя дерев, кора, горіхи, плоди рамбутану, іноді комахи і пташині яйця. Коли є достатня кількість плодів, орангутанги протягом тривалого часу тримаються на одному місці. Улюблена страва орангутангів - плоди дур'яну (хлібного дерева), схожі на шипуваті футбольні м'ячі. Іноді на покритому плодами дереві можна побачити безліч тварин, проте в близькі контакти вони вступають рідко. Орангутанги дуже розумні. Вони запам'ятовують місця, де знаходили багато фруктів, і можуть визначити, коли знову слід чекати нового врожаю. Залежно від цього тварини проходять багато кілометрів лісом у пошуках улюбленої їжі. Коли необхідно вгамувати спрагу, орангутанги знаходять дупло, де збирається вода. Вони занурюють у воду руку і обсмоктують мокру шерсть.

ЧИ ТОБІ ВІДОМО, ЩО...

Довгі і сильні руки орангутангів допомагають їм пересуватися особливим чином.

„Орангутан" - це малайське слово, яке означає „людина лісова".

У минулому орангутанги були значно більші, ніж нині. Про це свідчать знайдені в Китаї скам'янілості гігантських орангутангів, вік яких становить 500 тисяч років.

У самців орангутангів розвинений шкірястий горловий мішок. Вони можуть наповнювати його повітрям, а потім, випускаючи його, видавати характерний звук. Горловий мішок служить для підтримання важкої голови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РИСЬ

Тривалий час рись вважали шкідливою твариною і винищували. Насправді, як і багато інших хижаків, рись заслуговує на уважне ставлення до себе. Їхній ареал скорочувався у міру вирубування великих ділянок лісів. Крім того, людина переслідувала цих хижих тварин заради гарного хутра. Все це в результаті призвело до зникнення рисі в багатьох районах. Нині рись охороняється законом.

Рись — типовий мешканець лісів. Це велика плямиста кішка з коротким, наче обрубаним, хвостом. На вухах в неї китички, очі проникливі, зелені, лапи кігтисті і м'які. Ступає вона безшумно. На полювання виходить на світанку або вночі. Вона прекрасно лазить по деревах і скелях, добре плаває. Всупереч поширеним думкам, рись ніколи не стрибає на свою жертву з дерева. Вона полює крадькома або із засідки. Але на косуль, кабаргу, оленів і навіть лосів та ізюбрів може напасти зненацька. Основна її здобич — зайці.

Дитинчата народжуються вкритими м'якою шерстю, проте новонароджені є сліпими і глухими. Вони розвиваються досить повільно. Очі у кошенят розплющуються тільки на 14 день. Кошенята вперше виходять з лігва тільки у віці 5-6 тижнів. Батьки виховують дитинчат разом.

Шерсть: забарвлення шерсті змінюється від світло-жовтого до рудуватого з численними темно-коричневими плямами і подовжньою смугою на спині. Цятки можуть бути помітні різною мірою, залежно від підвиду. Взимку шерсть темніша, густіша, а темні плями на ній стають малопомітними.

Слух: за допомогою вух з довгими китичками на кінчиках рись дуже точно визначає, звідки йде звук. Ця особливість компенсує той факт, що рись не може розвинути дуже велику швидкість на довгій дистанції.

Лапи: широкі та овальні, що дозволяє рисі легше пересуватися по снігу. Між подушечками пальців на стопах росте густа шерсть.

Нюх: відомо, що рись має дуже добре розвинений нюх. Вона використовує його під час полювання та вистежування тварин.

МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ

Рись живе на території Скандинавії, Росії, в Східній Європі, країнах Балтії, Карпатах і деяких районах Альп і Балкан. У Північній Америці живе споріднений вид - канадська рись.

 

 

ВЕРБЛЮД   ДВОГОРБИЙ

Друга назва двогорбого верблюда - бактріан - походить від назви його батьківщини, стародавньої держави Бактрії, яка була розташована на території сьогоднішнього Афганістану і Узбекистану. Близько 2 мільйонів років тому предки верблюдів з Північної Америки перебралися в Євразію. Незабаром після переселення верблюди на американському континенті вимерли.

МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ

Дикі двогорбі верблюди у минулому населяли значну частину території Середньої Азії. Сьогодні вони збереглися тільки у віддалених районах Монголії, в пустелі Гобі. Бактріан прекрасно адаптувався до місцевих екстремальних кліматичних умов. Верблюди тримаються невеликими табунами, на чолі кожного з яких стоїть дорослий самець. Чисельність верблюжого табуна складає від б до 9 особин (рідше до 20). Молоді самці поодинці кочують по пустелі, поки не заведуть власний гарем. Бактріани зустрічаються в пустелях, напівпустелях, в трав'янистих степах і гірських районах, що розташовані на висоті не більше ніж 2 000 м над р. м. Літо тварини проводять у посушливих долинах і в горбистій місцевості, а зиму - неподалік від струмків і маленьких річок, якщо такі джерела води знаходяться неподалік від оазисів.

ЇЖА

Харчується він травами, тонкими гілками і листям кущів, що ростуть у місцях його проживання. Дикий верблюд харчується також чагарниковими і напівчагарниковими солянками, цибулею, плоскухою, парнолистником, ефедрою і молодими пагонами саксаулу. Восени дикі верблюди тримаються в оазисах, де поїдають листя тополі й очерет.

Незважаючи на те, що тварини можуть довго обходитися без води, особливо сильно вони страждають від браку водопоїв. Бактріан пристосувався до життя в умовах пустелі завдяки здатності регулювати температуру тіла від 30°С до 45°С протягом доби. Густа шерсть відіграє роль ізолятора тепла, не даючи організмові охолонути вночі і, відповідно, перегрітися вдень.

ЧИ ТОБІ ВІДОМО, ЩО...

В 1860 році для транспортування солі по дорозі в пустелі завдовжки в 320 км, в США було привезено п'ятнадцять двогорбих верблюдів.

Верблюди погано переносять вологий клімат, проте  витримують перепади температур від -27°С до +50°С.

Дикий двогорбий верблюд відрізняється від свого домашнього родича меншими горбами, вужчими ступнями і не так добре розвиненими мозолями на колінах передніх ніг Забарвлення шерсті домашніх верблюдів може сильно мінятися - від світлого до темно-коричневого, дикі ж верблюди мають постійне червонувато-коричнево-піщане забарвлення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лемінг

Лемінгами живиться майже весь тундровий «народ» — чотириногі і пернаті хижаки, поморники, чайки.

Житель суворої безлісої арктичної тундри. У лемінгів затуплена форма мордочки, маленькі вуха, компактне тіло і м'яке густе хутро. Довжина тваринки не перевищує 15 сантиметрів, а важить він не більше 80 грамів. Шерсть лемінга звичайно однотонна сірого або бурого відтінку. Іноді зустрічаються представники зі світлими вкрапленнями. У природі існує кілька різновидів цих тваринок і деякі з них узимку отримують біле забарвлення.

Улітку живуть у неглибоких нірках, взимку прокладають довгі нори в снігу. Спати їм ніколи — треба шукати вкриті снігом рослини, щоб харчуватися. Лемінги народжують 5—6 дитинчат двічі на рік. У сприятливі роки їх стає стільки, що тундра аж кишить лемінгами.

ЇЖА

Харчуватися тварини люблять їжею рослинного походження. Улюбленою їжею для них є молоді пагони дерев і чагарників, свіжа трава, мохи, ягоди. У пошуках джерела енергії вони не гидують рогами оленів, які здатні повністю згризти. Не відмовиться лемінг і від ласощів у вигляді комах. Маленька  тваринка відрізняється великою ненажерливістю. За одні добу він здатний з’їсти їжі у два рази більше, ніж власна вага. Через таку особливість лемінги не можуть постійно жити на одному місці, і вони змушені постійно пересуватися в пошуках їжі.

Цікаво знати…

Любов до подорожей закладена в них природою, тому вони зовсім не побоюються різних перешкод у вигляді водойм або поселень людей. Часто їх необережність призводить до загибелі, багато лемінгів щорічно гине під колесами автомобілів.

Узимку пазурі звірка перетворюються у своєрідні копита.

Це дуже сміливий  тваринка, він може атакувати людину, собаку й навіть кішку (захищаючись). Очевидно, суворі умови півночі загартували цього невеликого гризуна.

 

 

 

МОРЖ

Морж живе в прибережних водах Північного Льодовитого океану. Характерними особливостями цієї тварини є довгі шаблевидні ікла, зморшкувата шкіра і жорсткі вібриси. Довгі ікла моржа - не тільки зброя в битві за становище в стаді і за самок, але й істотна допомога при пересуванні по льоду й суші. Один з найбільших представників ластоногих. Довжина тіла самців сягає 300—450 см, вага — 1,5 тонни. Більшу частину життя морж проводить у воді, вибираючись на берег чи крижину для відпочинку або народження маляти. Густі, схожі на дріт вуса моржа називаються вибрисами. їх звичайно нараховується до 400 штук. Величезні ікла верхньої щелепи у самців можуть досягати 90 см у довжину і важити близько 5 кг. У самиць вони тонші і більш короткі. Ними вони користуються для того, щоб вибратись на кригу з води, роздобути з ґрунту їжу, ними і захищаються. Моржі знаходяться на межі зникнення. Популяція цих тварин, що живе в північній частині Тихого океану, поступово збільшується, проте стан, у якому знаходиться північноатлантична популяція моржів, залишає бажати кращого.

РОЗМНОЖЕННЯ

Самки народжують малюків на крижинах. Довжина новонародженого становить близько 120 см, маса - декілька десятків кілограмів. Спочатку дитинча ані на крок не відходить від матері. Плавати воно починає поступово, але вже у двотижневому віці вражає своєю майстерністю перебування у цій стихії. Однорічний морж втричі важчий за новонароджене дитинча, у нього прорізаються маленькі ікла завдовжки близько 2,5 см. Після досягнення дворічного віку дитинча йде від матері і приєднується до стада однолітків.

СПОСІБ ЖИТТЯ

Морж цілодобово знаходиться у відкритому морі або на крижинах, що плавають поблизу узбережжя Північного Льодовитого океану. Якщо морж не знаходить крижин, він зазвичай задовольняється кам'янистими пляжами. Часто в таких місцях збирається величезна кількість тварин, які лежать дуже щільно, іноді навіть одна на одній - не через відсутність вільного місця, а тому, що люблять спілкуватися між собою. Кінцівки моржів перетворилися на ласти.

Взимку, коли товщина льоду збільшується, моржі перекочовують на південь, оскільки, на відміну від тюленів, вони не можуть робити продухи у кризі. У квітні настає арктична весна, і тоді самки з дитинчатами повертаються на північ.

 

ЇЖА

Моржі харчуються в основному молюсками, яких піднімають з лна моря: двостулковими і черевоногими молюсками, наприклад, сердцевидками і мідіями, а також черв'яками і ракоподібними, рідше рибою. Морж не вміє пірнати так глибоко, як тюлень. Він занурюється під воду не більше, ніж на десять хвилин на глибину до вісімдесяти метрів. Морж охоче пірнає на мілководді. У каламутній воді поблизу дна тварина знаходить їжу за допомогою чутливих вібрисів. На мілководді моржі добувають їжу іншим способом. Вони піднімають здобич з дна сильним струменем викинутої з рота води. Іноді трапляється так, що великі самці навіть нападають на молодих тюленів і на китів, та з'їдають їх. Крім того, у шлунках моржів зрідка знаходили також залишки птахів (пір'я і кістки) і клапті шкіри тюленів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧОРНИЙ ВЕДМІДЬ

Чорний ведмідь, або барибал - найдрібніший ведмідь у Північній Америці. Попри свій грізний вигляд, він вважається м'яким і незлим звіром. Чорний ведмідь - дуже полохливий звір. Він є численнішим за гризлі. Барибала називають чорним ведмедем, та забарвлення його шерсті, залежно від підвиду, варіює від чорного й синяво-чорного до рудувато-коричневого, а іноді навіть до бежевого кольору.

ЇЖА

Чорний ведмідь є хижаком, проте харчується він переважно рослинною їжею. Навесні, після пробудження від зимової сплячки, він особливо голодний, і, щоб насититися, зриває кору з дерев, добираючись до м'якої серцевини. Передніми лапами з міцними кігтями він розламує трухляві пеньки і шукає там комах та їхні личинки. Чорний ведмідь добре лазить по деревах, де він шукає пташині гнізда і руйнує їх, поїдаючи яйця або пташенят. Ласощами, які змушують його забиратися на дерево, є медові соти диких бджіл, а також самі бджоли та їхні личинки. Якщо випаде нагода, чорний ведмідь також полюватиме на ссавців середніх розмірів. Його улюблена здобич - це дикобрази. Чорний ведмідь спочатку сильним ударом лапи перевертає їх на спину, а потім встромлює кігті в м'який живіт. Барибал добре плаває, тому успішно ловить рибу. Досить легко впізнати місце, на якому годувався чорний ведмідь - всюди розкидані перевернуті камені і уламки дерев, стовбури дерев подряпані, а гілки обламані. На індивідуальній ділянці барибала можна помітити розкидані залишки здобичі, зазвичай голови і шматки шкури. В пошуках корму вони також інколи вирушають у населені пункти, там вишукуючи все, що їм придатне для поживи.

РОЗМНОЖЕННЯ

Ведмежата з'являються на світ узимку, тому навесні, коли мати виходить з барлоги, вони слідують за нею. Самка чорного ведмедя народжує, як правило, 2-3 голих і сліпих ведмежат, масою 250-400 г. Холодними зимовими місяцями вони залишаються в барлозі, мати їх годує і дбайливо зігріває. На початку травня в малюків розплющуються очі. Ведмежата вкриваються густим чорним хутром. Через 6-8 місяців ведмедиця перестає годувати їх молоком, проте зиму ведмежата проводять у її барлозі. Повністю самостійними вони стають тільки навесні, вирушаючи на пошуки своєї ділянки.

 

 

 

СПОСІБ ЖИТТЯ

Чорний ведмідь - лісовий мешканець, який більшу частину свого часу присвячує пошукам їжі. Він ходить по перевірених стежках, які перед тим протоптали цілі покоління його предків. Самки селяться на ділянці площею від 2 до 90 км . Територія самця буває значно більшою - до 500 км2. Ділянки тварин різних статей найчастіше чітко відокремлені. Але, що цікаво, чорний ведмідь уникає зустрічей з іншими особинами свого виду. Якщо він відчуває, що його територією нещодавно проходив інший самець, то звертає в інший бік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПІВНІЧНИЙ ОЛЕНЬ

У північних районах Америки, Гренландії та Євразії мандрують по тундрі стада північних оленів. Роги у них дуже великі. Це єдиний вид оленів, самки яких мають роги, але дещо менші.

Дикі північні олені віддають перевагу гористій місцевості, де багато моху, ягелю, грибів та трави, які вони їдять. Недолік калорій поповнюють також поїдаючи лемінгів та полівок. По Сибіру північні олені постійно подорожують — навесні з лісів в тундру, а влітку назад в ліси. Такі переходи відбуваються великими стадами. Як правило, слідом за ними йдуть вовки, нападаючи на відсталих старих і хворих тварин. Дорослому і здоровому північному оленю зазвичай вовк не страшний.

Народжене оленятко вже наприкінці першого дня життя спроможне йти за матір'ю. В оленів особливе хутро — щільне, з пухом. Шерсть настільки добре утримує тепло, що сніг під лежачим оленем не тане, а тварини прекрасно витримують 50-градусний мороз. Колір дорослих оленів темний. Майже в усіх оленів є світла пляма, що охоплює край хвоста

Північні народи повністю залежать від північних оленів, і все їхнє життя, як правило, проходить разом з ними. Вони кочують слідом за північними оленями і всіляко піклуються про пасовища. На Півночі багатство вимірюється не кількістю грошей, а кількістю оленів. До речі, Дід Мороз їздить саме на північних оленях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вівцебик або мускусний бик

Вівцебики мають довгу шерсть, яка звисає до землі; під нею знаходиться товстий шар пухового волосся. Така шерсть захищає цю тварину від лютих арктичних морозів.

Вуха: короткі і вкриті шерстю. Видно тільки кінчики.

Роги: у дорослих самців біля основи плоскі, розширені і вкривають лоб, далі загинаються вниз, а їхні кінці заломлені вперед і і вгору. Роги служать для захисту від ведмедів і вовків, а також для поєдинків між самцями.

Шерсть: на спині шерсть коротша, ніж на решті ділянок тіла, де вона може "досягати 90 см. Вона дуже густа, на 60-80% складається з пухового волосся.

Очі: невеликі, прикриті рогами.

Копита: розширюються, тому вони міцно тримаються.

Літня шерсть: у червні і травні — має темно-коричневе забарвлення.

Зимова шерсть: довга, майже чорна з густим підшерстком. Навесні набуває темно-коричневого забарвлення.

Місця проживання: На півночі Канади, на Алясці і в Гренландії, на Шпіцбергені, на острові Врангеля і на Таймирі. На волі стада вівцебиків зустрічаються у Швеції, Норвегії.

ЇЖА

Взимку вівцебики можуть знайти небагато поживи. Тому в цей час вони перебувають на гірських плато, добуваючи собі корм з-під снігу: лишайники, вербу, осот, хвощ, пшеницю, карликові берези і злаки.

Вівцебики - це жуйні тварини, тому в них немає верхніх різців. Траву вони щипають, притискуючи її гострими нижніми різцями до ороговілої пластинки на верхній щелепі. Коротке арктичне літо, коли тане сніг і з'являється достатня кількість рослин, дарує вівцебикам вдосталь їжі. Їхні стада переходять з одного місця на інше, по дорозі поїдаючи всі їстівні рослини. У вересні, коли насуваються перші зимові бурі і сніги, вівцебики прямують у гори, де ще не встиг випасти сніг.

РОЗМНОЖЕННЯ

Новонароджені вкриті густою, хвилястою шерстю, але вони нерідко обмерзають, не встигнувши обсохнути після народження. Якщо дитинчата зуміють пережити ці перші небезпечні миті, то потім ховаються від морозів під теплою довгою шерстю матері. Протягом перших трьох місяців вони харчуються тільки ситним материнським молоком. Ще через декілька тижнів телята вперше намагаються щипати траву та інші рослини. Проте молоком мати годує дитинча протягом усього першого року його життя.

СПОСІБ ЖИТТЯ

Важко собі уявити, в яких нелегких умовах живуть вівцебики в далекій Арктиці.

У цьому північному регіоні, де немає лісів, також обмаль їжі. Цілий рік в Арктиці дмуть вітри, від яких неможливо сховатися. Щоб зігрітися, тварини змушені збиратися у стада, що забезпечує вівцебикам як захист від ворогів, так і дозволяє їм оберегтися від замерзання. Зимові стада вівцебиків можуть складатися навіть із ста особин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

БІЗОН

Раніше бізони населяли всю Північну Америку. Для щорічних міграцій вони об'єднувалися у величезні стада. Сьогодні чисельність бізонів складає всього

50 000 особин. Бізон - єдиний дикий представник родини порожнисторогих у Північній Америці. Бізони живуть на відкритій місцевості - у преріях, хоча представники одного з підвидів, лісові бізони, населяють також гори й ліси.

ЇЖА

Бізони годуються травою та іншою соковитою зеленню, методично, метр за метром, пересуваючись по пасовищу. Лісові бізони, окрім трави, поїдають також листя, пагони і гілки кущів і дерев. Під час годування стадо бізонів проходить щодня до 3 км. У пошуках нових пасовищ бізони шороку здійснюють сезонні міграції. До винищування людиною величезні стада тварин навесні йшли на північ, а восени поверталися на південь.

СПОСІБ ЖИТТЯ

Більшу частину дня бізон проводить на пасовищі. Вночі тварина пережовує їжу, що накопичилася за день у її шлунку. Бізони полюбляють купатися в грязюці й пилу, потім очищають густу шерсть від паразитів, потираючись спиною об камені і стовбури дерев. Бізони тримаються невеликими стадами, що налічують до 50 тварин. На пасовищах, де особливо багато трави, а та-кож під час міграцій, що повторюються двічі на рік, можна спостерігати відразу багато сотень бізонів. Бізони об'єднуються у стада для спільного захисту від хижаків. Вони мають добре розвинений нюх і слух, проте зір у них досить слабкий. Бізони відчувають небезпеку на відстані до 2 км. Воду вони відчувають на ще більшій відстані, за 7-8 км. Бізони здатні жити в районах з екстремальними температурами - у минулому вони були поширені на території від Канади до Мексики.

БІЗОН І ЛЮДИНА

За часів відкриття Америки європейцями бізони мешкали на 1/3 частини континенту. Декілька сторіч після цього бізони опинились на межі вимирання.   Колонізатори винищували бізонів навіть для того, щоб індіанці, які втратили джерело харчування, продавали їм свої землі за безцінь. Крім того, існувала навіть спеціальна розвага - в бізонів стріляли з вікон потягів. За рік вбивали приблизно 2,5 млн. тварин. У 1905 році було організовано Американське товариство з порятунку бізонів. Нині невеликі стада бізонів живуть тільки в національних парках і резерватах Північної Америки.

 

КОЙОТ

Койот, одинокий хижак, що виє на місяць, став символом американського дикого Заходу. Насправді койоти не завжди е одинаками. Дуже часто вони полюють зграями. Цей звір знайомий жителям Канади, Америки і Мексики. Койот, звичайно, є близьким родичем вовка і шакала, але це зовсім особливий вид, який можна називати саме так. Довжина тіла досягає метра, довгого пухнастого хвоста — 40 см, а маса не перевищує 20 кг. Надає перевагу преріям і відкритим рівнинам, що перемежовуються з деревними та чагарниковими заростями. Охоче заселяє місцевість, порізану ущелинами з виходами скель. У глибині лісів і гір звичайно не зустрічається. Живуть сімейними парами. Самка приводить 5—6 дитинчат.

МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ

Койот населяє простір від холодних районів Аляски до Коста-Ріки. Можна захоплюватися вмінням койота пристосовуватися до навколишнього середовища. Більш охоче койоти селяться на відкритих рівнинах та в районах, порослих рідким чагарником. У своєму природному середовищі койот живе на певній ділянці, у менш придатих районах веде кочовий спосіб життя.

ЇЖА

З настанням сутінків койоти залишають місця відпочинку й вирушають на полювання. Вони чудово вміють спілкуватися між собою і пристосовують способи полювання до навколишніх умов й здобичі, на яку полюють. Койоти харчуються майже виключно м'ясом: приблизно 90% раціону складають кролики, зайці, білки і дрібні гризуни.

Під час полювання, як і лисиця, койот підстрибує вгору і приземляється всіма лапами на спину жертви. Койоти можуть напасти і на велику тварину, наприклад, на оленя, але тоді в полюванні мусить брати участь ціла зграя. Зграя койотів найчастіше складається з 6 тварин. Під час полювання койоти поводяться як вовки: зграя оточує вибрану жертву і переслідує її, поки тварина не здасться.

 

 

 

 

 

ДИКОБРАЗ

Цей гризун за розмірами і масою поступається лише деяким південноамериканським видам (капібара, пакарана) і бобрам. Довжина тіла з хвостом — близько метра, маса до 27 кг. Прекрасний землекоп, у твердому ґрунті влаштовує глибокі нори, де днює і виводить потомство. Самка народжує 2—4 дитинчат з добре розвиненими зубами і м'якими голками. Живиться опалими плодами, корою дерев, викопує із землі цибулинки, кореневища й бульбочки.

   Завдяки колючкам дикобраз може не боятися зустрічі з хижаками. Лише леопард, можливо, для нього небезпечний. Довгі колючки дикобраза легко відділяються під час захисту, і якщо вони потраплять у голову чи пащу хижака, то невдалого мисливця чекає люта смерть. їх не милують землероби, оскільки навіть одна тварина може завдати шкоди. Місцеве населення полює на дикобраза і заради смачного м'яса. Дикобраз скрізь захищений мисливським законодавством.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Опосум віргінський

Віргінський опосум є одним із сімдесяти п'яти представників сумчастих в Америці. Він пристосувався до життя поблизу людей й навіть поїдає харчові відходи на звалищах.

Віргінський опосум на зріст як домашня кішка. Своїх численних дитинчат самка опосума носить у сумці, що відкривається назад. У опосума скуйовджена жорстка шерсть, довга мордочка, голі вуха й довгий чіпкий хвіст, яким він притримується за гілки дерев.

 ЇЖА

   Віргінські опосуми є практично всеїдними. Вони харчуються комахами, дрібними ссавцями, яйцями, плодами, безхребетними, земноводними, а також відходами або мертвечиною. Корм опосум шукає не тільки в лісі, але і на звалищах, поряд з людським житлом, іноді навіть й в курниках. Наприкінці осені та взимку, коли інші джерела їжі вичерпуються, опосум переходить на рослинні корми, збираючи гриби та деякі зернові культури.

СПОСІБ ЖИТТЯ

Спосіб життя віргінського опосума    Ділянка віргінського опосума охоплює територію площею близько 0,3 км2. Тварини населяють найрізноманітніші місцевості - і низини, і узвишшя. Найчастіше опосуми влаштовуються поблизу водоймищ. Останнім часом ареал опосума дещо розширився на північ, проте холоди обмежують це просування. Більшу частину часу опосум проводить на землі, проте в разі небезпеки або під час пошуку їжі вільно пересувається по гілках дерев. На лапках опосума є по 5 пальців. Задні кінцівки пристосовані для обхоплення гілок - перший палець протиставлений до інших, як великий палець руки людини. Своїм довгим та голим хвостом опосум також може притримуватися за різні предмети. Дитинчата опосума люблять висіти вниз головою, зачепившись за гілку хвостом. Вдень опосум відпочиває у зручному гнізді з сухого листя. Він влаштовує гнізда в дуплах дерев, під купами гілок або в покинутих норах інших тварин.

   Збираючи матеріал для вистилання гнізда, опосум бере листя зубами, укладає його на животі та притримує хвостом. Перш, ніж дістанеться до гнізда, він 6-8 разів поправляє „будівельні" матеріали. Такий спосіб транспортування властивий усім представникам родини. В холодні зимові дні опосуми це-пеніють, намагаючись зберегти енергію; температура тіла у них падає.

 

 

СМУГАСТИЙ  СКУНС

Яскраве контрастне забарвлення попереджає ворогів смугастого скунса про те, що його носій зможе захистити себе. Помітні з великої відстані чорні і білі смуги - характерна ознака тварини, що має небезпечну зброю - секрет із сильним запахом. Приплід скунса складається з 4-10 (зазвичай 3-5) голих і сліпих дитинчат, у яких очі розплющуються тільки в тритижневому віці. Вони харчуються материнським молоком 6-8 тижнів. Починаючи з п'ятого тижня життя, малюки здійснюють короткі прогулянки неподалік від нори, а ще через тиждень - супроводжують матір на полюванні.

СПОСІБ ЖИТТЯ

   Вдень маленька група смугастих скунсів сидить у „власноручно" виритій або залишеній колишніми господарями норі, яку нерідко розділяє з тваринами іншого виду, займаючи лише невелику її частину. Увечері скунси виходять з нори і вирушають на полювання.

   У містах і сільській місцевості скунси живуть на дров'яних складах і в садових будиночках, а за межами населених пунктів в рідких лісах. Скунси часто тримають хвіст сторчма, його видно здалеку, і разом з яскравим забарвленням спини він служить застереженням для всіх можливих ворогів. Скунси захищаються від ворогів, направляючи в них струмінь секрету з огидним запахом. їдка рідина, потрапивши в очі, викликає тимчасове засліплення переслідувача. Поки ворог не здатен діяти, скунс встигає сховатися.

ЇЖА

   Скунси є активними найчастіше в сутінках і вночі, рідше вдень. Смугастий скунс - це типова м'ясоїдна тварина, яка харчується великими комахами, наприклад, кониками і цвіркунами, а також дрібними ссавцями. Зазвичай скунс годується на землі, розворушуючи опале листя у пошуках личинок жуків, дощових черв'яків, корінців і грибів, при цьому він орудує кігтями. Під час полювання скунс покладається в основному на свій нюх. Він не гидує падаллю, восени і навесні поїдає яйця птахів, що гніздуються на землі, та рослинні корми. Смугастий скунс найбільш поширений в Канаді і США, за винятком Аляски.

Смугастому скунсові зникнення не загрожує. На нього полюють заради хутра. Щорічно багато тварин гине на дорогах під колесами автомобілів, оскільки замість того, щоб рятуватися втечею, вони вистрілюють у ворога свій секрет із сильним запахом.

ГРИМУЧА ЗМІЯ

Гримуча змія — належить до родини гадюкових або просто гадюк, і є найпоширенішою на американському континенті. Її головна відмінна риса, за що власне і отримала змія свою назву — «брязкальце» на кінці хвоста. «Брязкальце» являє собою кілька, одягнених один за одним на кінчик хвоста, рогових кілець. Ці кільця — залишки щорічної линьки, тому дуже легко по них визначити вік гримучої змії. Коли вона в гніві і готується до нападу, то трясе кінчиком хвоста і «брязкальце» гримить, попереджаючи противника, що у гримучої змії найсерйозніші наміри.

Довжина  гримучої змії зазвичай близько півтора метри, хоча зустрічаються і довші. Основний колір темно-сірий з коричневим відливом. На початку дев’ятнадцятого століття в Північній Америці гримучих змій було дуже багато, але зараз, у зв’язку з розвитком землеробства, вони залишилися тільки уздовж Мексиканської затоки. Харчуються вони в основному гризунами (ховрашками, мишами, луговими собачками, бурундуками), птахами та жабами.

Гримучі змії надають перевагу скелястій місцевості, поблизу річок та струмків. Вони вкрай чутливі до перепадів температур. Гримучі змії  моментально ціпеніють і не подають ознак життя, як тільки падає температура, і відразу оживають, коли вона підвищується.

Гримучі змії досить таки ліниві і, якщо їх не турбувати, ніколи не нападуть першими. Отрута у цієї змії надзвичайно токсична і може призвести до смерті людину, і навіть великих тварин — биків, коней та оленів. Укус гримучої змії дуже сильний, вона може прокусити і грубий одяг, і міцні чоботи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГАРПІЯ

Гарпія американська (лат. Harpia harpyja) — великий хижий птах із родини Яструбових, єдиний вид у роді Гарпія. Мешкає в тропічних лісах Південної й Центральної Америки; харчується в основному лінивцями й мавпами.

Довжина тіла цього орла від 90 до 110 см. Розмах крил близько 2-х метрів. Самиця важить в середньому 7–9 кг, більш дрібний самець 5–8 кг. Гарпія має темно-сіру спину. Світло-сіра голова з великими від сіруватих до коричневих очима і порівняно невеликим, але потужним чорним дзьобом прикрашена широким темним пір'ям. У момент збудження гарпія піднімає його майже вертикально на голові. У молодих птахів чуб світліший. Черево біле, на оперених лапах дрібні темні смужки. На шиї темний широкий нашийник. По довгому хвосту йдуть широкі поперечні смуги темно-сірого кольору. Лапи надзвичайно великі й потужні, здатні витримати дуже велику вагу, пальці озброєні дуже довгими чорними кігтями

ЇЖА

Основною їжею гарпії є лінивці, мавпи й інші ссавці, а також рептилії й великі птахи. Зокрема, в їх раціоні зустрічаються агуті, носухи, опосуми, броненосці, мурахоїди, змії діаметром до 5 см, ящірки й амфисбени; серед птахів — кракси, каріами, папуги-ара та інші. Гарпії є єдиними хижаками, що полюють на їжатців (деревних дикобразів). З сіл гарпії часто крадуть свиней і дрібних собак.

Чисельність цих великих південноамериканських орлів — менше ніж 50 000 особин (за оцінкою 2008 року), і вона неухильно скорочується. Основною причиною цього є знищення лісів в районах гніздування гарпій, а також особливості розмноження: пара зазвичай вирощує єдине пташеня раз на 2–3 роки.

 

 

 

 

 

 

 

ГРИФ

 Гриф — найбільший хижий птах, родич орлів. Ці птахи водяться практично скрізь крім Австралії і звичайно Антарктиди. Грифи люблять теплий клімат, тому найбільше їх в Африці.

    Гриф — хижий птах, але … таке визначення буде не зовсім точне. Він нападає на тварин дуже рідко, воліючи харчуватися падаллю. Тільки зрідка, коли дуже голодний, нападає на живих тварин, але вибирає найбільш слабких та хворих. 

В основному грифи будують свої гнізда з приходом весни на неприступних скелях або в густих лісах. В гнізді зазвичай 1-2 яйця. Пташенята народжуються зовсім безпорадними і стають самостійними тільки через кілька місяців. Сімейство грифових дуже різноманітне. До нього належать сірий, американський, лисий, вухатий та бурий грифи, а також найблагородніший з стерв’ятників — гребеневий гриф. Крім того до цього сімейства належать і сипи. До речі кажучи, до грифів належить і шанований індіанцями птах — кондор.

    Користь від грифів очевидна. Це своєрідні природні прибиральники. Тільки уявіть собі, що могло б бути, якби трупи розкладалися по всій території лісів та саван.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТУКАН

МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ

Тукани зустрічаються на всій території Південної та Центральної Америки. Птах любить гніздитися в гаях, на світлих лісових галявинах. Особливо подобається тукану селитися в безпосередній близькості від людського житла, сидіти на верхівках пальм

Цікаво! Тукан добре себе почуває, мешкаючи в горах на висоті близько 3-х тисяч метрів над рівнем моря.

ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД

Масивний, розкішний, міцний дзьоб – ось, що відразу впадає в очі, коли перед нами постає тукан. Птах притягує до себе якимось нереальним шармом. Жовто-оранжевий дзьоб великого тукана зверху трохи червонуватий, а на кінці позначений чорною плямою. Довжина його досягає 20 см, це третина тіла птиці тукана. Оперення великого тукана не відрізняється особливою строкатістю, зате захоплює контрастом: чорне тіло з чіткими білими коміром, грудьми і верхньою частиною хвоста. Знизу хвіст червоний.

ЇЖА

Тукан в основному харчується фруктами. Однак, якщо вдасться зловити, то залюбки поласує ящіркою і дрібною змією. Тукан може руйнувати чужі гнізда, з’їдаючи яйця або пташенят. Комахи теж не є винятком, жирненький павук на обід – саме те.

Самостійно робити дупло тукан не буде. Зазвичай він займає чужі гнізда, розташовані досить високо. Іноді  птаху доводиться трохи попрацювати дзьобом, підганяючи знайдене житло під свої немаленькі розміри. Деревної потерті, що покриває дно дупла, для кладки птиці цілком достатньо.

Цікаво! Буває так, що в якості гнізда вибирає тукан порожній термітник або яму на березі річки.

 

 

 

 

 

Колібрі

Колібрі — одягнене в райдужне оперення прекрасне творіння природи, за сумісництвом представляє собою найменшого птаха на планеті. Живуть ці рекордсмени виключно на просторах Америки — від Південної Аляски і Лабрадору до Вогненної Землі. Довжина тіла більшості видів сімейства коливається в межах 7,5-13 см. Найменший вид, колібрі-бджілка з острова Куба, в довжину досягає всього 5-6 см (від дзьоба до кінчика хвоста) і важить близько 1,6-2 грам . Найбільший представник, велетенський колібрі, ареал проживання якого охоплює деякі райони західній частині Південної Америки, може досягати 19-22 см в довжину і важити 18-20 грам.

Колібрі відомі своєю рухливістю, маневреністю і вражаючою швидкістю польоту, яка може досягати 80 км / год. Дрібні види в звичайному стані роблять 50-80 помахів в секунду і до 200 помахів, якщо самець на льоту доглядає за самкою. Кількість помахів великих представників обмежується 8-10 разами.

Здатність зависати в повітрі — ще одна яскрава особливість цих дивовижних птахів. Швидко махаючи крилами, обриси яких часто при цьому зливаються, вони можуть нерухомо триматися біля квітки, неквапливо попиваючи нектар. Під час таких «зависань» траєкторія руху крил вимальовує в повітрі вісімку. Саме вона дозволяє колібрі залишатися нерухомими і підтримувати рівновагу у вертикальному положенні.

У спокійному стані серце колібрі робить 500 ударів на хвилину, а під час фізичного навантаження може битися з частотою 1200 ударів і більше.

Всі види сімейства колібрі мешкають на просторах Нового Світу. Пік різноманітності видів припадає на Центральну і Південну Америку.

Багато хто думає, що колібрі харчуються виключно квітковим нектаром. Пташкам вдається зловити літаючу або застряглу в павутині комаху. За день колібрі може облетіти до 2 тисяч квіток. Барвисті малятка вважаються самими ненаситними птахами на земній кулі — за 16 годин вони здатні випити до 120 разів більше рідини (нектару) і з’їсти в два рази більше їжі, ніж становить їхня маса тіла.

Крім зелених павуків-птахоїдів і деревних змій серйозну небезпеку для колібрі несе і людина. Їх виловлюють заради пір’я, що ставить під загрозу існування цілих видів, адже деякі з них мають дуже вузький ареал проживання.