Варіант 1
— Бабуню, а де ваші внуки?
— Далеко, ой далеко — хитає головою. — Онучок, як місяченько, один. Мабуть, виріс уже...
— А чому він не їде до вас?
— Мабуть, клопоти не пускають. Уже й листи не пише…
Змовкла. Ще нижче схилилася на палицю.
— Не барися там, Андрійку, — стривожилася. — Дереву вже важко тримати тебе.
Хлопчик хвацько зістрибує на землю. Увесь обмурзаний вишнями. Пузата торбина відтягує йому руку.
— Прийду до вас і яблука трусити, — каже Андрійко.
Небо облягли темні хмари. Не вщухав холодний дощ.
Жучок сидів під кущем глоду біля хворого коника-стрибунця.
Він кутав коника в торішнє листя, щоб той зігрівся. А ще, як міг, веселив хворого. Жучок кумедно хапав себе за голову, махав червоними в чорну цяточку крильцями, падав на спину ніжками-дриґульками догори. Коник зацікавлено позирав на жучка і сміявся… І незабаром він видужав. Скинув із себе торішнє листя, весело підстрибнув і засюрчав жукові:
– Ти турботливий. Ти веселий. Ти – наше миле сонечко!
Почувши слово «сонечко», жучок глянув угору. Проте на небі сонця не було. Там лише клубочилися хмари.
Жучок подумав: «Коник сказав – сонечко … Але ж сонця зараз немає. Усім без нього холодно й незатишно. Полечу-но я до метеликів. Он як вони, бідолашні, тремтять під лопухами! Бояться замочити крильця».
Жучок чемно попрощався з коником, випурхнув з-під куща й подався до метеликів.
– Не журіться! – гукнув жучок, залазячи до метеликів під лопух. – Дощ скоро мине. А щоб вам було веселіше, я заспіваю пісеньку.
Жучок тоненькими, але бадьорим голосочком заспівав. Метелики підбадьорилися, стали виставляти з-під лопушка лапки та мити їх під дощем. Жучок співав, аж поки з-за хмар не виглянуло сонце і сипнуло на землю теплі промінці.
Потім жучок із червоними крильцями в чорну цяточку полетів до дупла. Там жили бджоли. Жучок попрохав у них для метеликів солодкого-пресолодкого медку. І сказали жучкові метелики:
– Ти прихильний до всіх. Ти не жадібний. Ти – наше ласкаве сонечко.
|
– Стривайте, я вам допоможу, - привітно мовив жучок і підняв старенького павучка до його затишної хатинки.
– Ти добрий, уважний. Ти допомагаєш старшим. Ти – наше любе сонечко, – сказав павучок.
– Ви не знаєте, чому всі мене називають сонечком? – здивовано запитав жучок, ніяковіючи.
– А тому, – сказав сивий павучок, – що справжнє сонце зігріває всіх своїм теплом, а ти – своєю турботою, своїм добрим, щирим серцем.
Варіант 1
БАБУСИН ОНУЧОК
Чи то соняшник гойднувся біля тину, чи білявий хлопчик заглядає в подвір'я баби Стехи? Старенькій уже важко розпізнати. Сидить вона на ослінчику біля хати, на колінах руки тремтять – купаються в щедрому сонячному промінні. А довкола – зграйка білих ромашок, ніби сузір’я.
— Бабуню, — крутнувся біля неї Андрійко, — послала мати, щоб я обірвав вишні. Ви, мабуть, самі нездужаєте?
— Еге ж, нездужаю-таки, — старенька привітно глянула на сусідського хлопчика.
— Зате я, бабуню, швидко все обірву, — запевняє Андрійко. — Тільки листя посиплеться!
Баба Стеха дріботить до дверей, шукає в сінцях і виносить полотняну торбину. Хлопчик чіпляє її через плече й біжить у садок. Коли бабуся підійшла до розлогої вишні, Андрійко вже хвацько осідлав найвищу гілку. Між зеленим листям тільки сорочка біліє.
— Не гойдайся, онучку, — застерігає старенька, — бо доведеться ловити тебе.
— Не бійтеся! — гукає хлопчик. — Зате мені звідси можна небо дістати!
— Еге ж, — клопочеться старенька. — Небо чи й дістанеш, а от штани залишиш на дереві.
— Бабуню, а де ваші внуки?
— Далеко, ой далеко — хитає головою. — Онучок, як місяченько, один. Мабуть, виріс уже...
— А чому він не їде до вас?
— Мабуть, клопоти не пускають. Уже й листи не пише…
Змовкла. Ще нижче схилилася на палицю.
— Не барися там, Андрійку, — стривожилася. — Дереву вже важко тримати тебе.
Хлопчик хвацько зістрибує на землю. Увесь обмурзаний вишнями. Пузата торбина відтягує йому руку.
— Прийду до вас і яблука трусити, — каже Андрійко.
— Еге ж, — старенька неквапно ступає, обмацуючи стежку палицею. — вночі так гупають, аж у хаті дзвенить.
На ґанку хлопчик висипає соковиті вишні у велику емальовану миску.
— Бери, Андрійку. Мені вистачить.
Хлопчик дивиться на стареньку, на сиве її волосся, що вибилося з-під хустки, й каже:
— Бабусю, візьміть мене внуком...
За Володимиром Сенцовським, 330 слів
Сенцовський В.Дивень-ранок: оповідання. – Київ: Веселка,1993.
________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Баба Стеха дріботить до дверей, шукає в сінцях і виносить полотняну торбину.
Андрійко швидко зістрибнув на землю.
________________________________________________________________________________________________________________________________
Бабусині руки (купатися) в щедрому (сонячне) (проміння).
________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Варіант 2
ДОБРЕ СЕРЦЕ
Небо облягли темні хмари. Не вщухав холодний дощ.
Жучок сидів під кущем глоду біля хворого коника-стрибунця.
Він кутав коника в торішнє листя, щоб той зігрівся. А ще, як міг, веселив хворого. Жучок кумедно хапав себе за голову, махав червоними в чорну цяточку крильцями, падав на спину ніжками-дриґульками догори. Коник зацікавлено позирав на жучка і сміявся… І незабаром він видужав. Скинув із себе торішнє листя, весело підстрибнув і засюрчав жукові:
– Ти турботливий. Ти веселий. Ти – наше миле сонечко!
Почувши слово «сонечко», жучок глянув угору. Проте на небі сонця не було. Там лише клубочилися хмари.
Жучок подумав: «Коник сказав – сонечко … Але ж сонця зараз немає. Усім без нього холодно й незатишно. Полечу-но я до метеликів. Он як вони, бідолашні, тремтять під лопухами! Бояться замочити крильця».
Жучок чемно попрощався з коником, випурхнув з-під куща й подався до метеликів.
– Не журіться! – гукнув жучок, залазячи до метеликів під лопух. – Дощ скоро мине. А щоб вам було веселіше, я заспіваю пісеньку.
Жучок тоненькими, але бадьорим голосочком заспівав. Метелики підбадьорилися, стали виставляти з-під лопушка лапки та мити їх під дощем. Жучок співав, аж поки з-за хмар не виглянуло сонце і сипнуло на землю теплі промінці.
Потім жучок із червоними крильцями в чорну цяточку полетів до дупла. Там жили бджоли. Жучок попрохав у них для метеликів солодкого-пресолодкого медку. І сказали жучкові метелики:
– Ти прихильний до всіх. Ти не жадібний. Ти – наше ласкаве сонечко.
– Стривайте, я вам допоможу, - привітно мовив жучок і підняв старенького павучка до його затишної хатинки.
– Ти добрий, уважний. Ти допомагаєш старшим. Ти – наше любе сонечко, – сказав павучок.
– Ви не знаєте, чому всі мене називають сонечком? – здивовано запитав жучок, ніяковіючи.
– А тому, – сказав сивий павучок, – що справжнє сонце зігріває всіх своїм теплом, а ти – своєю турботою, своїм добрим, щирим серцем.
За Юрієм Ярмишем, 330 слів,
Ярмиш Ю.Летюче дерево: казки. – Київ: Веселка, 1985.
________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________________________________________________________
Коник-стрибунець під дубом.
Метелики під лопухом.
Павучок під кущем глоду.
Чекав допомоги від усіх; допомагав усім, чим міг; розпалював кожному піч.
Жучок підняв старенького павучка.
______________________________________________________________
Жучок попрохав у бджілок солодкого медку для метеликів.
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Справжнє сонце (зігрівати) всіх своїм (тепло), а ти – своєю (турбота).
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________