Хто з’їв пиріжок? У лузі косили сіно три брати — Іван, Петро й Василь. Коли сонце піднялося до полудня, надумали вони спочити. Лягли під стіжком сіна та й заснули міцно-міцно. Коли брати спали, прийшла мати. Вона принесла обід: миску каші, хліба і три великі пиріжки з маком. Жаль було матусі будити синів. Нехай, думає, посплять. Прокинуться, самі знайдуть, пообідають. Накрила мати обід лопушиною та й пішла додому. А тим часом ішов подорожній — дідусь із паличкою. Він дуже втомився. І їсти йому хотілося.
Підійшов дідусь до стіжка, побачив трьох братів, що спали, почув, як смачно пахне їжа. Думає подорожній: «Хіба не дали б вони мені поїсти, якби не спали? Звичайно, дали б». Жаль було дідусеві будити братів. З’їв він один пиріжок, подякував пошепки та й пішов. Прокинулися брати. Сіли обідати. Бачать — тільки два пиріжки, а мати ж завжди приносила три. Думає кожен: «Це ж хтось із моїх братів прокинувся й тихенько з’їв пиріжок». Усім трьом братам соромно, всі похилили голови, бо кожен вважає винним не себе. З’їли вони кашу з хлібом, а пиріжки лежать. Пішли мовчки косити. До вечора косили й слова один до одного не промовили.
А ввечері повертався додому подорожній. Зайшов до братів, дивується: чого це вони стоять, похиливши голови? Чого так дивно відпочивають, що й словом не перемовляться? — Добрий вечір,— каже дідусь.— Дякую вам за пиріжок. Жаль мені було будити вас, з’їв я один... Брати й пораділи. — Так це ви пиріжок з’їли? — допитується дідуся кожен брат.— Ой, як добре. Ходімо, дідусю, ми вам і ті пиріжки віддамо. Ходімо, ходімо... Дідусь пішов з братами. А ті були щасливі і доброзичливо дивилися один одному в вічі.