Дидактичні матеріали з теми "УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ХІХ СТОЛІТТІ"

ТЕМА. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ У ХІХ СТОЛІТТІ.

ПЛАН

1. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст.
2. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.
3. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст.
4. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Світлична В.В. Історія України: навч. посіб. – К.: Каравела, 2005. – С. 150-187

2. Історія України / Керівн. авт. кол. Ю.Зайцев. – Л.: Світ, 1996. – С. 164 – 192

КОРИСНІ САЙТИ:   

- https://znohistory.ed-era.com/m3

ВІДЕОУРОКИ:

-  https://www.youtube.com/watch?v=N_N7asfD7FI&list=PLv6ufBUWdRi3a99-jLH5Z5adiwYVv16jD&index=22

-  https://www.youtube.com/watch?v=iakrJhort60&list=PLv6ufBUWdRi3a99-jLH5Z5adiwYVv16jD&index=23

-  https://www.youtube.com/watch?v=9FfZcWpMR3s&list=PLv6ufBUWdRi3a99-jLH5Z5adiwYVv16jD&index=24

•                      https://www.youtube.com/watch?v=E1pSUGsjctA
•                    https://www.youtube.com/watch?v=3K9NPuSg7co      

 

1. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст.

Включення українських земель до складу Російської імперії.

На початок XIX ст. більшість українських земель входили до складу Російської імперії:

• Слобожанщина — XVI ст., наслідок приєднання неосвоєних земель;
• Лівобережна Україна, Запоріжжя — середина XVII ст., результат українсько-московських домовленостей;
• Південна Україна — друга половина XVIII ст., підсумок російсько-турецьких війн;
• Правобережна Україна — кінець XVIII ст., наслідок другого і третього поділів Речі Посполитої.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель.

Більшість у дев’яти губерніях:

• Полтавська, Чернігівська, Харківська — на Лівобережжі та Слобожанщині;
• Волинська, Подільська, Київська — на Правобережжі;
• Катеринославська, Херсонська, Таврійська — на Півдні.

Частина суцільно заселених українцями земель опинилася поза межами цих губерній. Українцями були заселені великі райони Кубані (земля війська Чорноморського), області Війська Донського, Воронезької, Курської, Орловської, Гродненської, Мінської, Могилевської, Люблінської, Седлецької, Бессарабської губерній (була приєднана після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. за Бухарестським миром).

Наступна російсько-турецька війна 1828-1829 рр. відбувалася поблизу території України, тому російська влада максимально використовувала її матеріальні та людські ресурси (як і у попередній війні). Під час війни на бік Росії перейшла частина козаків-задунайців на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким. Задунайська Січ перестала існувати (1828 р.), було створено Азовське козаче військо, згодом переселене на Кубань.

Відновлення українського козацтва в час французько-російської війни. 1812 р. — російсько-французька війна, основні події якої відбувалися поза межами України. Українці на заклик російського імператора створювали земські та козачі ополчення,та одразу після війни були розформовані владою.

Отже, адміністративно-територіальний поділ у Російській імперії не враховував географію національного розселення. Наприкінці XVIII ст. українці на цій території становили 89 % населення, а через 100 років — 72,6 % внаслідок антиукраїнської міграційної політики Російської імперії.

Початок промислового перевороту:

• економіка Наддніпрянщини зберігала аграрний характер;
• зростання попиту на продукти харчування в Європі стимулювало розвиток сільського господарства;
• утягування Наддніпрянщини в систему світової торгівлі;
• використання вільнонайманої робочої сили набуло найбільших масштабів у Південній Україні;
• на Правобережжі переважала примусова праця селян-кріпаків, посилення визиску селян, зріст панщини;
• перетворення примусової праці на перешкоду для подальшої індустріалізації, уповільнення темпів розвитку економіки;
• у 30-х рр. XIX ст. в Наддніпрянщині розпочався промисловий переворот (промислова революція).

Отже, господарська система України, яка ґрунтувалася на кріпосництві, увійшла в смугу кризи, з якої вона так і не вийшла до скасування кріпацтва.

На зміну мануфактурі приходить фабрика (завод), в якій ручну працю змінює машинна. Від 30-х рр. XIX ст. кількість фабрик стала збільшуватися такими темпами, що можна було вже говорити про початок промислового перевороту. Візитна картка української промисловості - цукроваріння.

Отже, іншою стороною кризи кріпосницької системи було зародження ринкових відносин, зростання кількості промислових підприємств, збільшення ролі вільнонайманої праці, виникнення нових галузей промисловості.

Політика Російської імперії щодо України. Українські міста заселялися переважно мігрантами, цьому сприяв політичний курс російського царизму. Характер торгівлі свідчив про економічну експлуатацію України. Адже в неї було все для власного виробництва товарів, що завозилися з Росії. Визначне місце належало в Україні у зовнішній торгівлі Російської імперії. Основне місце в експорті займав хліб, який продавали через чорноморські порти: Одесу, Миколаїв, Херсон. Отже, зародження і розвиток ринкових відносин супроводжувалися зростанням міського населення, пожвавленням внутрішньої торгівлі, розширенням зовнішньої торгівлі через південні порти.

Економіка була деформованою, українці становили меншість у містах — це справило негативний вплив на дальший соціально-економічний і політичний розвиток України.

Економічний розвиток, соціальні відносини. Товарні відносини поступово проникали в поміщицьке господарство. Найенергійніше втягувалися в товарно-грошові відносини великі землевласники. Але їхні технічні вдосконалення переважно закінчувалися невдало через опір селян, недостачу грошей і нестачу вільної кваліфікованої робочої сили. Тобто, на перешкоді раціоналізації (вдосконалення) стояла кріпосницька система.

Розклад кріпосницької системи супроводжувався обезземеленням селян. Частина бідноти змушена була шукати заняття в далеких промислах. Почали виділятися заможні селяни. З селян-кріпаків вийшли купці та промисловці-мільйонери Яхненки, Симиренки. Козаком за походженням був родоначальник династії цукрозаводчиків Артем Терещенко.

Причини соціальної боротьби на українських землях:

• посилення визиску - відробіткова, грошова та натуральна рента;
• запровадження місячини — примус селян працювати на панщині щоденно в обмін на місячну норму харчів;
• поширення урочної системи — урок селянам, який виконували кілька днів, панщина — 4-6 днів на тиждень.

Форми соціального протесту українського населення:

• відмова виконувати панщину, псування знарядь праці;
• збройний опір поміщикам і владі, напади на поміщицькі маєтки;
• підпалювання поміщицьких маєтків, втечі з них.

Повстання під проводом У. Кармалюка (1812-1835). Понад 20 років на Поділлі очолював народні виступи У. Кармалюк, який здійснив понад 100 нападів на поміщиків і їх поплічників.

Значення соціальної боротьби на українських землях:

• свідчення волелюбності українського народу, його небажання миритися з чинним становищем;
• селянські виступи змушували послабляти визиск українського населення, обмежували зажерливість панів;
• деякі представники верхівки змінювали умови життя.

Асиміляційна політика Російської імперії щодо України. Після ліквідації автономії України посилилося її зросійщення. З навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова. Велику роль в змосковщенні відігравала православна церква. Києво-Могилянська академія була перетворена на суто релігійний заклад, що стало болючим ударом по українській культурі. У національній політиці Російська імперія дотримувалася трьох принципів: православ’я, самодержавство, народність, що мало забезпечити насильницьку асиміляцію неросійських народів, а українців — у першу чергу.

Українське національне відродження: початок, періоди й особливості. У суспільно-політичному житті України було кілька течій. Українська течія суспільно-політичного руху з’явилася відразу ж після ліквідації автономії. У Новгороді-Сіверському існував патріотичний гурток, до якого входила колишня козацька старшина. У 1787 р. групу автономістів очолив В. Капніст. 1791 р. він з братом їздив до Берліна, обговорювалося питання щодо можливої допомоги Пруссії у випадку повстання в Україні.

Найвизначнішими творами, які будили українську національну свідомість, були вихід друком «Енеїди» (1798 р.) Івана Котляревського та «Історія Русів» (початок XIX ст., надрукована 1846 р.). З «Енеїди» починається нова українська література, яка ґрунтується на живій українській мові. Не менше значення мала «Історія Русів». Головною ідеєю твору було ствердження права кожного народу на самостійний державний розвиток.

Українці поступово сприймають поняття «нація» і «національна ідея». Починається українське національне відродження, тобто процес пробудження і формування самосвідомості народу, який проявляється у розвитку його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови.

Існує умовний поділ українського національного відродження на три періоди, які мають певні особливості:

• академічний, етнографічний, романтичний, Полтавсько-Харківський (кінець XVIII ст. - 40-ві рр. XIX ст.) — збирання спадщини та видання фольклору;
• українофільський, культурницький, громадівсько-народницький, Петербурзько-Київський (40-80-ті рр. XIX ст.) — просвітництво, розробка теоретичних засад відродження, поява перших політичних організацій;
• національно-політичний, Київський (90-ті рр. XIX ст. - початок XX ст.) — поява автономістів і самостійників, радикалізація національного відродження.

Наприкінці XVIII ст. в Україну прийшов ще один різновид суспільного руху — масонство. Основний наголос на національні проблеми України робила полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818-1819 рр.), до якої належав І. Котляревський. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», лідером якого був Василь Лукашевич, автор «Катехізису автономіста». Воно справило помітний вплив на пробудження національної свідомості української інтелігенції.

Українська національна ідея — це усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України. На початку XIX ст. цю ідею сприймали одиниці. У 40-х рр. XIX ст. вона поширюється серед різночинців, найвидатнішим серед яких був Тарас Шевченко. У 1840 р. відбулося перше видання «Кобзаря», яке мало великий розголос. Саме різночинці створили Кирило-Мефодіївське братство (діяльність - 1846-1847 рр.), увійшло 12 осіб, зокрема М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак. Значний вплив на братство мав Т. Шевченко.

Програмні засади та документи Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.). Програмні положення викладені М. Костомаровим у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія»:

• національна ідея — створення слов’янської спілки республік;
• християнська ідея — можливість перебудувати все суспільне життя на основі християнських ідеалів;
• соціальна ідея — ліквідація кріпацтва та станової нерівності, здійснення демократичних свобод.

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства:

• поширення своїх програмних документів і творів Т. Шевченка;
• пропаганда волелюбних ідей у навчальних закладах;
• розробка проекту широкої мережі українських навчальних закладів, видання українських книг;
• створення П. Кулішем першої української абетки — «кулішівки»;
• налагодження зв’язків з діячами інших народів.
• Члени братства були арештовані й покарані, особливо жорстоко — Т. Шевченко.

Значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства:

• справила величезний вплив на дальший розвиток українського національного руху;
• перша спроба різночинної інтелігенції вдатися до політичної боротьби, розробка широкої політичної програми;
• єдина організація, що категорично відкидала насильство;
• принципово важливим було те, що товариство стало самостійним політичним формуванням.

Поширення в Україні російського та польського суспільних рухів. Прикладом загальноросійського руху є діяльність декабристів. В Україні в межах цього руху діяли Південне товариство (1821-1825 рр.) і «Товариство об’єднаних слов’ян» (1823-1825 рр.), які у 1825 р. об’єдналися.

      Програма «Південного товариства» «Руська правда», автор П. Пестель:

• Російська імперія мала перетворитися на унітарну республіку з однопалатним парламентом, скасування кріпацтва, відмова в праві на самовизначення всім народам імперії, крім польського.

«Товариство об’єднаних слов’ян», «Правила», «Клятвена обіцянка» братів А. і П. Борисових:

• визволення всіх слов’янських народів від самодержавства, установлення демократичного ладу та об’єднання їх у федерацію, але створення Української держави як члена федерації не передбачалося.

«Північне товариство» в Петербурзі, Конституція Н. Муравйова:

• Росія мала стати конституційною монархією з федеративним устроєм, 14 штатів, три з яких — Чорноморський, Український і Бузький (Одеса, Харків, Київ) — створювалися на території України.

29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. відбулося повстання Чернігівського полку, виступ придушено. Рух за російською назвою місяця — «декабрь» — отримав назву декабристського.

Деяка частина українців брала участь у польському визвольному повстанні 1830-1831 рр. Польська шляхта сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали шляхту. Поразка поляків спричинила ослаблення їхніх позицій на Правобережжі.

Отже, у першій половині XIX ст. українці вже мали власний суспільно-політичний рух, а в російському і польському брали незначну участь.

 

2. Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Події Кримської війни 1853-1856 рр. на українських землях та поразка Російської імперії. Гостру кризу в економічному та суспільно-політичному житті посилила невдала для Росії Кримська війна 1853-1856 рр. Російська імперія воювала у цій війні не лише проти турків, а й проти Великої Британії, Франції та П’ємонту. 11-місячна оборона Севастополя не допомогла Росії, місто було взяте й імперія змушена була підписати невигідний для себе мирний договір.

Наслідки Кримської війни для України. Економічне становище України в середині XIX ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких відносин і формуванням ринкових. У роки Кримської війни відчутно посилився антикріпосницький рух селян («Київська козаччина» 1855 р., рух «У Таврію за волею» 1856 р.). Посилився і суспільно-політичний рух за проведення реформи кріпосницької системи. Ставало очевидним, що кріпосне право необхідно скасувати. Щоб не допустити масових селянських бунтів царизм змушений був вибрати шлях реформ.

Реформи 60-70-х рр. XIX ст. і процеси модернізації в Україні. Основний зміст реформ, особливості проведення реформ на українських землях. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр II підписав «Положення про селян» і Маніфест. Скасування кріпосного права (селянська реформа):

• особиста залежність селянина від поміщика була скасована;
• селяни здобули ряд громадянських прав — особистих і майнових (вступати в шлюб, на службу, навчання, займатися промислами, розпоряджатися своїм майном, торгувати, укладати договори тощо);
• селяни залишалися «нижчим станом», аж до 1904 р. не були звільнені від фізичних покарань;
• якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю в нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали — відрізки. У Лівобережній і Південній Україні відрізали майже третину загальної площі селянського землекористування, на Правобережжі — додали;
• до укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності — оброк чи панщину. Ця категорія була ліквідована лише через 20 років. Питання про викуп цілком залежало від поміщика;
• 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з відсотками;
• у 1866 р. була проведена реформа державних селян, до яких перейшли значні земельні масиви.

Отже, реформа була непослідовною, половинчастою, зберігала поміщицьке землеволодіння, сприяла обезземеленню селянства, аграрному перенаселенню, але все ж вона формувала нестанову приватну власність на землю, стимулювала розвиток підприємництва, сприяла становленню ринку робочої сили, створила умови для швидкого економічного поступу, який прийшов досить швидко.

У 1864 р. була проведена судова реформа:

• суд став відкритим, судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі;
• обвинувачені отримали право захисту, змагальність судочинства між адвокатом і прокурором;
• деяка нерівність у судах залишилася, окремі — для військових і духівництва, для селян — фізичні покарання. Проте в цілому судова реформа виявилася найбільш послідовно демократичною.

У тому ж році була проведена земська реформа:

• передбачала запровадження місцевого (земського) самоврядування. У губерніях і повітах створювалися виборні земські управи. Членів земств обирали від усіх станів населення;
• земства отримали право займатися господарськими (статистика, лісництва) і культурними (школи) питаннями. Великі їхні заслуги у налагодженні системи охорони здоров’я. Земці брали участь як у загальнодемократичному, так і національному русі. Не мали політичних повноважень;
• земства до 1911 р. не були поширені на Правобережжі.

Міська реформа:

• з 1870 р. — перехід і до міського самоврядування, створення міських дум, які обирали міську управу;
• займалися благоустроєм міст (освітлення, соціальні питання, шляхи тощо), під контролем губернатора.

Освітня реформа:

• з 1864 р. запроваджувалася єдина система початкової освіти, навчання в народних училищах;
• середню освіту здобували в класичних (давали ґрунтовну гуманітарну освіту і право вступу до університету) і реальних (давали природничо-математичну освіту, можливість вступу до технічного вишу) гімназіях;
• відновлення автономії університетів у навчальних справах, дозвіл вищої освіти для жіноцтва на курсах.

Військова реформа:

• у 1874 р. було запроваджено перехід до загальної військової повинності чоловіків віком від 20 років;
• замість 25 років служби при рекрутських наборах перебування в армії скорочувалося до 6-7 років;
• термін служби значно зменшувався для тих, хто мав освіту, ріст кількості військових навчальних закладів.

Проведені також фінансова (1860-1864 рр.) та цензурна (1865 р.) реформи.

Наслідки реформ 1860-1870-х рр.:

• скасування кріпосного права відкрило перспективу утвердження ринкового господарства, але збереглися феодальні пережитки;
• інші реформи адміністративно-політичного управління також були позитивним явищем, але вони не зачіпали основ ладу;
• відбулася певна демократизація суспільства;
• закладено основу для переходу Російської імперії до буржуазно-представницького устрою;
• російський уряд не зважав на національні особливості.

Наслідки промислового перевороту. У 80-х рр. XIX ст. остаточно завершився промисловий переворот:

• значно збільшився приплив іноземного капіталу, який прискорював розвиток окремих галузей, але з України викачувалися великі кошти.
• формування українського індустріального району, який включав такі промислові центри загальноімперського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий;
• тут спостерігалося значне промислове піднесення, інші ж галузі стояли на місці, за винятком сільськогосподарського і транспортного машинобудування;
• створення цілої системи залізниць, перша — Одеса-Балта (1865);
• формування нових соціальних верств.

Зміни в соціальному складі населення в другій половині XIX ст. В умовах ринкової економіки з’являються нові соціальні групи. Посилюється суспільна роль підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетаріату). Ці соціальні верстви в Україні були багатонаціональними за складом. Для пролетаріату характерно: високий ступінь концентрації, низькі зарплати, значний рівень згуртованості.

Українське селянство неохоче залишало сільське господарство і приходило до незвичної для нього роботи в промисловості. Воно залишалося найчисленнішим, поділялося на куркулів (заможних), середняків і бідняків.

Відставав і національний капітал, джерела формування — дворянство, заможні селяни, купці, лихварі, чумаки.

Процеси модернізації.

Після реформи 1861 р. Наддніпрянська Україна переживала період бурхливого економічного зростання. Але прогресували тільки ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам’яновугільна промисловість). Україна була колонією «європейського» типу — промислово розвинутою, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки капіталу і потенційних прибутків.

В Україні виділялися чотири великих центри: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав. Після реформи 1861 р. швидко зростають обсяги торгівлі. В зовнішній торгівлі Україні належало провідне місце у хлібному експорті.

Зростання попиту на хліб разом з появою мережі залізниць перетворило на район торговельного зернового господарства Південну Україну.

В Україні відбувався демографічний вибух, який загострював земельну проблему (аграрне перенаселення). Історична драма України полягала в тому, що її селяни були не готові до життя в місті. Тому, вирушаючи з дому в пошуках кращої долі, вони обминали українські міста, а згодні були переселятися навіть на окраїни Російської імперії, де були вільні землі. А тим часом міста в Україні заселялися вихідцями з російських сіл.

У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався швидшими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значним впливом іноземного капіталу; побудовою промислових об’єктів на принципі незавершеності тощо.

Українські підприємці. Найвідоміші — Алчевські, Терешенки, Симиренки, Харитоненки, Яхненки. Потужне цукробурякове виробництво розвинулося на Правобережжі. Все активнішу роль у сільськогосподарському виробництві почали відігравати заможні селяни. Формувався новий тип селянина-фермера, який, поєднуючи талант хлібороба з важкою працею, ставав співтворцем нової ери. Такими новими людьми були перш за все родини Яхненків і Симиренків, які створили спільну фірму. Вони відзначилися як цукрозаводчики, але займалися й іншими галузями економіки, зокрема машинобудування, розвивали інфраструктуру і культуру рідної Черкащини.

Національний рух на Наддніпрянській Україні.

Молода інтелігенція Правобережжя почала заперечувати польські шовіністичні твердження, намагалась бути ближчою до народу. Поляки погордливо називали їх «хлопоманами», лідером яких був Володимир Антонович. Польське національно-визвольне повстання 1863-1864 рр. знову не викликало масової підтримки населення Правобережної України. Поразка повстання ослабила польські позиції на Наддніпрянщині, можливості українського руху зростали, але нова політична еліта формувалася повільно.

Розвиток громадівського руху. Організаційною формою українського руху 60-90-х рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об’єднання, які називали громадами. Перша з них виникла в 1859 р. у Петербурзі. Її духовне життя помітно пожвавилося з приїздом туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема Т. Шевченка. Значним успіхом громади було видання першого українського журналу «Основа» (1861-1862 рр., видавці В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров).

Центром громадівського руху в Україні став Київ, очолили його В. Антонович і О. Кониський.

Основні погляди та напрями діяльності громадівців. Мета — підвищити культурно-освітній рівень українського народу шляхом поширення шкіл і друкування книг.

Діяльність:

• започаткування видання української преси — «Основа» у Петербурзі, «Чєрніґовскій лісток» (Л. Глібов);
• видання української літератури, створення підручників;
• організація недільних і щоденних шкіл для дорослих;
• поширення літературних творів Т. Шевченка, П. Куліша та ін.

Політика російського царизму щодо України. Активізація українського руху викликала урядову реакцію. Таємним Валуєвським циркуляром 1863 р. (П. Валуєв — міністр внутрішніх справ) проголошено:

• окремої «малоросійської мови не було, немає й бути не може»;
• заборонено освіту, друк шкільних, наукових і релігійних видань українською мовою;
• дозволено видання лише української художньої літератури.

Цей документ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з діяльності невеликої кількості інтелігентів на масове явище.

Наслідки Валуєвського циркуляру:

• навіть українська художня література практично перестала існувати у межах Російської імперії;
• українська мова фактично поставлена поза законом;
• український національний рух загальмований на майже 10 років.

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. громади поступово відновлюють свою роботу, створена «Стара громада».

Діяльність «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873-1876 рр., перший голова — Г. Ґалаґан, діловий керівник — Павло Чубинський):

• збирання етнографічних, фольклорних, історичних, економічних матеріалів з багатьох сіл і міст України;
• видання дев’яти томів «Записок» зібраного матеріалу;
• організовано і проведено III Археологічний з’їзд у Києві (1874 р.).

Друкованим органом громади стала газета «Кієвскій телеграф». Громадівці заклали основи української науки, обґрунтували самобутність українського народу, підвели український рух до політичної стадії.

1876 р. — Емський указ імператора Александра II:

• заборона друкувати українською мовою книжки і тексти до нот;
• заборона ставити українські театральні вистави та влаштовувати концерти з українськими піснями;
• заборона ввозити українську літературу з-за кордону;
• заборона перекладів українською мовою, викладання в школах;
• вилучення українських книг з бібліотек, вислання деяких діячів.

Наслідки Емського указу. Невдовзі було закрито «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». Один з найвідоміших громадівців Михайло Драгоманов виїхав за кордон. 1878 р. він у Женеві організував видання українського журналу «Громада» (1878-1879, 1880, 1882 р.). Як політичний мислитель, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації. Він став першим, хто виніс проблему українства, зокрема переслідування української мови, на ширшу міжнародну арену. Своєю працею М. Драгоманов зробив для пробудження українців більше, ніж будь-хто в цей час.

З 1882 р. почав видаватися російською мовою історико-етнографічний і літературний журнал «Кієвская старіна». Значна кількість матеріалу була присвячена українській історії. Часопис відіграв значну роль у розвитку української культури наприкінці XIX ст.

У 70-80-х рр. XIX ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Наслідком цього була поява на початку 90-х рр. таємної організації Братство тарасівців. Біля її витоків стояли І. Липа, М. Міхновський, Б. Грінченко. Воно оформилося в Каневі на могилі Т. Шевченка. Найбільший успіх Тарасівні мали в Харкові. Ця група увійшла в історію як перша самостійницька організація в Наддніпрянській Україні. Припинила існування в 1893 р.

Національне відродження кримськотатарського народу. У цей період розпочинається кримськотатарське національне відродження, що пов’язано перш за все з іменем Ісмаїла Гаспринського, який фактично створив нову літературну мову свого народу, почав видавати першу газету кримськотатарською мовою.

Частина українців (А. Желябов, О. Михайлов, М. Кибальчич) брала участь у загальноросійському визвольному русі, який у 70-80-х рр. називають народницьким. Народники України в 1875 р. об’єдналися в гурток «Південних бунтарів». Їхні практичні дії для втілення своїх задумів у життя одержали назву «Чигиринська змова», яка у 1877 р. була розкрита. Народницькі організації згодом перейшли до політичного терору, а на початку 80-х рр. XIX ст. були розгромлені. Характерно, що пріоритетом загальноросійських рухів була боротьба за соціальне визволення, а український рух основний акцент робив на національне визволення.

Отже, український національно-визвольний рух вступив у новий період — етап політичної боротьби.

 

3. Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст.

Включення західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Галичина в 1772 р. відійшла до Австрії внаслідок першого поділу Польщі, туди ж у 1774 р. — Буковина. Закарпаття ще раніше належало Угорщині, а вона — теж входила до складу Австрійської імперії.

Адміністративно-територіальний поділ західноукраїнських земель. Фактично Закарпаття управлялося з Буди (Будапешта) Угорщиною — Братиславське намісництво Угорського королівства. Буковина у 1787 р. була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статус окремої провінції (краю). Інші українські землі були об’єднані разом з польськими у «Королівство Галичини і Лодомерії». На соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці займали найнижчий щабель.

Політика Австрійської імперії щодо західноукраїнських земель, її наслідки.

Реформи Марії Терезії та Иосифа II позитивно позначилися на господарському житті Західної України, але вони були не настільки глибокими, щоб суттєво змінити ситуацію.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, з яким було пов’язане життя майже всього населення. Початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії дуже негативно вплинув на галицьку промисловість.

Загалом західноукраїнські землі перетворювалися на аграрний придаток вказаних провінцій Австрії. Українцями управляли іноземці: в Галичині — польська шляхта, на Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські пани.

Форми соціального протесту населення.

Відповіддю на посилення кріпацтва в західноукраїнських землях Австрійської імперії (причини антикріпосницького руху) стали виступи селян. Масові заворушення спалахнули на Буковині в 1843-1844 рр. під проводом Л. Кобилиці та в 1846 р. у Галичині.

Традиційною формою відкритої збройної боротьби у Прикарпатті був рух опришків, особливо поширений у 1810-1825 рр. Найбільшу популярність серед їхніх ватажків мав М. Штолюк.

У Закарпатті в 1810-1815 і 1831 рр. відбулися так звані «холерні бунти».

Значення антикріпосницького руху — свідчив про збереження волелюбності українського народу, спричинив певне послаблення гноблення українського населення.

Початок національного відродження. Внаслідок імператорських реформ у Західній Україні виросла суспільна верства, яка виявилася в змозі очолити національне відродження у краї. Нею стали греко-католицькі священники. І. Могильницький у Перемишлі в 1816 р. створив освітнє товариство галицьких греко-католицьких священників. Це місто стало осередком першої хвилі відродження під покровительством єпископа М. Левицького. У 30-х рр. XIX ст. центр українського відродження в Галичині перемістився до Львова.

Діяльність «Руської трійці». Переломною подією в історії національного відродження стала діяльність «Руської трійці» (1833-1837 рр.), до якої належали молоді студенти богослов’я М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький, які були названі «будителями». Головною постаттю був М. Шашкевич, який у 1836 р. виголосив першу публічну промову українською мовою в музеї духовної семінарії перед духівництвом і запрошеними гостями, інші дії:

• збирання українського народного фольклору;
• підтримка використання української мови у побуті інтелігенції;
• підготовка М. Шашкевичем першої української «Читанки» (1836 р., сам термін належить Шашкевичу);
• підготовка до друку збірки поезій народною мовою, у якій виразно звучав заклик до єднання народу, до національного пробудження. У 1837 р. цю збірку (альманах) «Русалка Дністровая» вдалося видати у Буді (Будапешті). Фактично альманах став політичним маніфестом українського національного руху, основні ідеї — визнання єдності українського народу, пропаганда ідеї власної державности, уславлення народних борців за національне визволення.

Очолило український рух греко-католицьке духовенство — єдина освічена соціальна група українців, яка не була зденаціоналізована. На Закарпатті лідером українського національного відродження став О. Духнович.

Західноукраїнські землі в європейській революції 1848-1849 рр. Перебіг українського національного руху під час революції. У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, вимагали демократії, політичної рівноправності всіх класів і станів («Весна народів»). Активними учасниками революції стали українці Галичини, Буковини та Закарпаття. 15 березня 1848 р. австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію. У Галичині вже в квітні 1848 р. відбулося скасування панщини (селянська реформа), раніше, ніж в інших провінціях імперії (у Буковині — в серпні 1848 р., а в Закарпатті — аж у 1853 р.). За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків.

Діяльність Головної Руської Ради (1848-1851 рр.). Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували в Львові Центральну раду народову. У відповідь на дії поляків українська інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган — Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. Це була перша політична організація українців у Галичині. Програмні вимоги:

• викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українською мовою;
• забезпечення для українців рівних можливостей обіймати урядові посади:
• запровадження української мови у діловодстві краю;
• об’єднання українських земель Австрійської імперії в одну провінцію;
• поділ Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: східну — українську і західну — польську.

Заходи Головної Руської Ради (ГРР):

• ініціатор видання першої українськомовної газети — «Зорі Галицької» (1848 р.);
• затвердила рішення про створення «Галицько-руської матиці», яка мала відати організацією видання дешевих підручників і книг для народу українською мовою;
• відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм;
• створення близько 50-ти місцевих рад у містах і селах;
• перше використання національної символіки — жовто-блакитного прапора і герба із зображенням золотого лева на синьому тлі (герб Галицько-Волинського князівства);
• участь у роботі Слов’янського з’їзду (червень 1848 р., Прага), ухваленння рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань;
• уперше заявлено про єдність галичан і українців Наддніпрянщини;
• у Львівському університеті наприкінці року влада відкрила катедру української мови та літератури, на чолі якої став Я. Головацький;
• 19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові окреслив широку програму організації української науки та народної освіти;
• організація української національної гвардії, а на Закарпатті — Народної самооборони і гірських стрільців.

Перший досвід парламентаризму. Ще 10 липня 1848 р. у Відні розпочав роботу загальноімперський парламент. Інтереси українців представляли 39 депутатів, з них 27 були селянами. Вони запропонували парламентові розглянути питання про національно-територіальний поділ Галичини. Уряд пообіцяв це зробити, але до самого розпаду цієї держави обіцянка не була виконана. Парламент було розпущено в березні 1849 р.

1-2 листопада 1848 р. у Львові відбулося повстання, в якому брали участь польська й українська національна гвардія (розпущені після нього), студентство, міська біднота. Було придушено, в місті запровадили стан облоги. Селянське повстання на Буковині (1848-1850 рр.) очолював відомий селянський ватажок Л. Кобилиця, який був депутатом австрійського парламенту. Рух там набув найбільшого розмаху, але після арешту керівника був придушений. На західноукраїнські землі прийшла урядова реакція. Влітку 1851 р влада заборонила діяльність Головної Руської Ради.

Значення подій 1848-1849 рр.:

• скасування панщини і початок засад конституційного правління;
• визнання існування в Галичині українського народу;
• виникнення першої в XIX ст. української політичної організації (ГРР), захисника прав українців;
• уперше українці сформулювали власні політичні програми й усвідомили себе єдиним народом;
• західні українці досягли суттєвих результатів порівняно з іншими народами імперії;
• В. Подолинський під час подій революції уперше обґрунтував право українців на національну незалежність.

 

4. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. У 1868 р. унітарна Австрійська імперія перетворилася у двоїсту Австро-Угорську імперію, конституційну монархію. Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель. Галичина отримала обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Внутрішнє самоврядування було надане і Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був дуже обмежений. Австрійська влада продовжувала на землях Західної України політику «поділяй і владарюй». Закарпаття ще більше віддалилося від Галичини та Буковини, оскільки стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не отримало, а управлялося з Будапешта.

Українські землі продовжували розвиватися слабко:

• великих підприємств було мало, промисловий переворот затягувався (до середини 80-х рр. XIX ст.);
• причиною застою краю був імпорт промислових виробів із західних провінцій Австрії, в експорті 90 % становила сировина;
• західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції;
• краще розвивалися ті галузі, які не мали конкуренції в імперії (борошномельна, лісопереробна, нафтова, солеварна, спиртова);
• провідні галузі — під впливом збільшення попиту на нафтопродукти розвивався Дрогобицько-Бориславський нафтовий район;
• переважання у великій і середній індустрії іноземного капіталу;
• першою залізницею в Україні стала лінія Львів — Перемишль (1861 р.), яка з’єднала українські землі із Заходом держави;
• більшість трудових ресурсів краю зайнята в сільському господарстві.

Отже, Західна Україна залишалася внутрішньою колонією Австро-Угорської імперії.

Зміни в соціальному складі населення:

• майнове розшарування селян — 5 % багатих господарств і 80 % бідняцьких, решта — середняки;
• поява пролетаріату (понад половина працює на дрібних — до п’яти робітників — підприємствах);
• майже повна відсутність української буржуазії.

Причини трудової еміграції українців:

• малоземелля і безземелля, демографічний бум, аграрне перенаселення, пошуки порятунку від голоду;
• слабкість місцевої промисловості, злиденні заробітки;
• тягар національного гноблення і політичного безправ’я.

Наприкінці XIX ст. почалася масова еміграція — переселення до Канади, США, Бразилії та інших країн. Трудова міграція охопила понад 400 тис.

Зародження і розвиток кооперативного руху:

• західноукраїнська інтелігенція намагалася поліпшити долю селянства та міської бідноти, залучаючи їх до кооперації;
• організувати спеціалізовані кооперативи зумів В. Нагірний, який у 1883 р. заснував перший кооператив «Народна торгівля»;
• у 1899 р. створено товариство «Сільський господар», покликане навчати селян сучасних методів господарювання;
• поява перших українських банків, страхових компаній.

Національна політика австрійського уряду щодо українських земель:

• після революції 1848 р. у центрі суспільно-політичного життя Західної України стояло національне питання;
• австрійська влада використовувала українсько-польські незгоди;
• польська мова стала мовою освіти й управління (1869 р.);
• влада не переслідувала українські просвітницькі організації;
• офіційно проголошено міжнаціональну рівноправність в освіті, управлінні та судах;
• українці отримали право обирати й бути обраними до Австрійського парламенту, Галицького сейму.

Основні течії суспільно-політичного руху (москвофіли та народовці):

Частина галицької інтелігенції, селянства почала шукати порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. Так у другій половині 60-х рр. XIX ст. оформилася течія, яка отримала назву «москвофільство». Її діячі сповідували такі ідеї:

• вважали Росію головною для слов’ян, хотіли приєднання до Росії;
• заперечували існування окремої української нації;
• відмовляли українцям у праві на національну мову.

1870 р. «москвофіли» заснували політичну організацію — Руську раду, створили потужну видавничу базу. Поширення ідей, які спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам народу, сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Національна течія на початку 60-х рр. XIX ст. проявилася в русі народовців. Вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, тому й отримали свою назву. Народовство мало багато спільного з українофілами Наддніпрянщини. Поступово діячі цього напряму стали провідною силою в українському таборі, їх ідеї:

• єдність усіх українських земель, об’єднання їх у єдину державу, розвиток єдиної української мови;
• визнання галицьких русинів українцями, пробудження їхньої національної свідомості.

Напрями діяльності та здобутки провідних діячів західноукраїнських земель у національному русі другої половини XIX ст. Українські видання: «Правда», «Діло». Діяльність народовців проявлялася в двох формах:

• пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у пресі (особливо важливим було видання щоденної газети «Діло», а також журналу «Правда»);
• пропаганда національних ідей через створювані народовцями різні товариства, гуртки, культурно-освітні заклади.

1868 р. — створення у Львові товариства «Просвіта», перший голова — композитор А. Вахнянин.

Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»:

• видання української літератури, проведення літературних вечорів;
• організація читалень, через які народ долучався до надбань літератури, знайомився з передовими методами ведення господарства;
• фінансування діяльності кооперативів, за сприяння «Просвіти» створені найвідоміші кооперативи.

Діяльність Наукового товариства імени Тараса Шевченка, «Записки Наукового товариства імени Шевченка». Важливе значення для розвитку української мови та літератури мало створення у Львові 1873 р. Літературного товариства імени Т. Шевченка (від 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка), перетворившись на своєрідну національну академію наук (перший голова — Олександр Барвінський, згодом — М. Грушевський). Він з 1894 р. очолював щойно відкриту катедру історії України у Львівському університеті.

На початку 90-х рр. XIX ст. відбулося деяке зближення позицій частини українських і польських політичних діячів («нова ера»). Зміст політики:

• надання українцям певної кількості місць в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі;
• відкриття трьох українських гімназій, кафедри української історії у Львівському університеті;
• Літературне товариство ім. Т. Шевченка перетворене на НТШ, частково фінансоване державою;
• розширено доступ українцям до посад;
• створення ощадного товариства «Дністер» для українців;
• українському фонетичному правописові надано статус офіційного й запроваджено в шкільні підручники.

Тривала «нова ера» лише до 1894 р., оскільки лише частина передбачених в угоді заходів була виконана.

З’явилася народовська течія і на Буковині. Найвідомішими її представниками стали члени «Буковинської трійці» — Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Лідер цієї групи Ю. Федькович був визначним письменником, з 1885 р. він видавав газету «Буковина». Серед усього західноукраїнського населення найтяжчим було економічне та національне становище закарпатських русинів. Сильний угорський тиск змушував їх шукати допомоги ззовні. Тому в національному русі Закарпаття панувала москвофільська течія.

Політизація національного руху й утворення перших політичних партій. Під впливом М. Драгоманова частина молодих українських діячів звертається до соціалізму. Так виникає радикальна течія українського руху. Це активізувало рух у цілому, виникло усвідомлення необхідності об’єднання зусиль радикалів. У 1885 р. народовцями була створена Народна рада, яка стала прообразом політичної партії.

У 1890 р. була створена перша українська політична партія — Русько-Українська радикальна партія (РУРП), засновниками і керівниками якої були Іван Франко, М. Павлик, Є. Левицький. Питання про автономію як програмну мету РУРП викликало в партії гостру дискусію. Один з молодих членів партії Юліан Бачинський опублікував брошуру «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною повної незалежності. На підтримку ідеї самостійносте України виступив І. Франко. Поступово вона стала основною в західноукраїнському національно-визвольному русі.

Інші цілі: економічні реформи з метою поліпшення життя трудівників, установлення демократичних прав і свобод, піднесення національної свідомосте українців, як максимум — перемога соціалізму, парламентські методи.

У 1899 р. в Галичині виникло ще дві партії — Українська національно-демократична партія (УНДП) і Українська соціал-демократична партія (УСДП). УНДП швидко стала найпопулярнішою партією в Західній Україні, до неї увійшла частина колишніх радикалів (І. Франко), лідерами були Ю. Романчук, К. Левицький. Їхні цілі:

• створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом і адміністрацією;
• програма-максимум — соборна і незалежна Україна, боротьба за неї парламентськими методами;
• УСДП керували Микола Ганкевич, Семен Вітик та інші. Партія прагнула досягти соціалізму через реформи, легальні парламентські методи боротьби.

Отже, український національно-визвольний рух приходив до усвідомлення необхідносте боротьби за власну самостійну державу.