Дидактичний матеріал з теми "Культурне життя у повоєнні роки"

ТЕМА. КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ У ПОВОЄННІ РОКИ

ПЛАН

1.  Історичні умови розвитку культури в повоєнний час.
2. Розвиток освіти й науки.
   1.  Відновлення системи освіти.
   2.  Розвиток науки у повоєнний час.
3.  Розвиток літератури і мистецтва.
4. Ідеологічний наступ сталінізму в повоєнний час. «Ждановщина».

Основні поняття: «ждановщина», «лисенківщина», космополітизм, репресії

Основні дати: 1946—1949 рр. — «ждановщина»; 1946 р. — запуск першого в УРСР і СРСР атомного реактора; 1947—1948 рр. — репресії проти вчених-біологів (генетиків), кібернетиків та інших; 1948—1950 рр. — виготовлення під керівництвом С. Лебедева першої в Європі цифрової обчислювальної машини.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1.Гісем О.В. Історія України (рівень стандарту): підруч. для 11 кл. – Х.: Ранок, 2019. – С. 37-44 (§5).

      Режим доступу: https://history.vn.ua/pidruchniki/gisem-ukraine-history-11-class-2019-standard-level/5.php

2.Пометун О.І. Історія України: підруч. для 11 кл. – К.: Освіта, 2012. – С. 89-95 (§11).

      Режим доступу: https://pidruchnyk.com.ua/440-storya-ukrayini-pometun-gupan-11-klas.html

КОРИСНІ САЙТИ:

• https://znohistory.ed-era.com/m6/l27
• https://history.vn.ua/zno/ukraine-history-zno-2020-panchyk-comprehensive-edition/28.php

ЦЕ ЦІКАВО:

• https://www.youtube.com/watch?v=3b7_df0cLy4
• https://www.youtube.com/watch?v=rmvkQRUY71I
• https://www.youtube.com/watch?v=GZiyj9YzvuA
• https://www.youtube.com/watch?v=43q3KF-yaJs
• https://www.youtube.com/watch?v=1vwNLqkZSdQ
• https://www.youtube.com/watch?v=X2_b9ekQavw

1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ В ПОВОЄННИЙ ЧАС.

Відродження культурного життя в Україні в післявоєнні роки проходило з великими труднощами. Культура, як і раніше, фінансувалася за залишковим принципом (основні витрати держави – на відбудову промисловості). Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспільстві процесів, які виключали один одного: зміцнення тоталітарного режиму (офіційно вважалося та активно пропагувалося, що саме він забезпечив кінцевий успіх у війні) і зростання суспільної свідомості (перемогла армія, народ). Війна радикально підірвала ідеологію людини-«гвинтика», адже її могли виграти лише самостійно мислячі люди, а не сліпі виконавці волі вождя.

Величезний жертовний внесок народу в перемогу відповідно збільшив у його свідомості не тільки відчуття самоповаги, а й поклав початок відродженню відчуття господаря країни, суспільства, своєї історії. Суттєвий вплив на світосприйняття українців справило перебування їх за кордоном (під час військових операцій у 1944-45 рр.), знайомство із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму абсолютної особистої диктатури, створивши передумови для критичної оцінки суспільством і системи влади, і особи керівника. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ, як й інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення матеріального життя і справедливий демократичний лад.

Однак відповіддю режиму на ці вимоги часу стали не реформи, а його самоконсервація. Сталінський режим посилив контроль над суспільством, особливо у сфері ідеології. Прояви національної самосвідомості, бажання зберігти мову, українську культуру,   критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів — усе це кваліфікувалося як український буржуазний націоналізм, космополітизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального й фізичного знищення діячів культури.                                                   

УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ У 1940—1950-ті рр.

Так, наприклад, у 1951 р. В. Сосюру за вірш «Любіть Україну» було розкритиковано у газеті «Правда» й звинувачено у «буржуазному націоналізмі».

2. РОЗВИТОК ОСВІТИ Й НАУКИ.

Розвиток освіти й науки в повоєнні роки був складовою частиною процесу повоєнної відбудови України.

2.1. Відновлення системи освіти. Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, закладів культури, наукових установ почалося після визволення території України від німецько-фашистських загарбників. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень «методом народної будови» – своїми силами, засобами, руками самого населення, безоплатно, і дорослі, і підлітки. У 1944—1945 рр. у республіці було відбудовано й побудовано 1669 шкіл. На 1950 р. не тільки було відновлено довоєнну мережу, а й споруджено 1300 нових шкіл. Та для налагодження нормальної системи освіти цього не вистачало: у середині 1950-х рр. 16 тис. шкіл (33,2 % від їх загальної кількості), у яких навчалося 1,67 млн дітей, змушені були організовувати заняття у дві, а то й три зміни. Значна кількість шкіл, особливо в сільській місцевості та робітничих селищах, розміщувалася у приміщеннях, які були мало пристосовані для занять. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах та навчальному обладнанні. Для матеріальної підтримки тих, кого батьки не могли забезпечити необхідним мінімумом для навчання, створювався фонд всеобучу.

Труднощі, що стояли перед освітньою системою, призвели до запровадження вечірніх шкіл. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи.

Реалії часу потребували освічених людей. У 1953 р. було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. Ці заходи створили додаткові труднощі: не вистачало приміщень, учителів, навчальних посібників.

Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула використати школу як знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій. Найважливішим покликанням школи вважалося виховання відданості Сталіну та ідеалам комунізму.

У повоєнні роки починається процес неухильного скорочення українських шкіл та учнів, що в них навчалися. Так, від 1948 до 1954 р. кількість українських шкіл зменшилася з 26 до 25 тис., а російських — збільшилася з 2720 до 4051, або в 1,5 разу. У 1953 р. в українських школах навчалося 1,4 млн дітей, а в російських і мішаних — 3,9 млн. Закривалися національні школи, як-то польські, угорські, румунські тощо. Усі вони були перепрофільовані на російські (явище русифікації)

Протягом четвертої п’ятирічки було відновлено систему вищої освіти. Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів на 1956 р. зросла з 99 до 325 тис. Щоправда, майже половина з них навчалася на заочних та вечірніх відділеннях. Викладання в більшості вузів велося російською мовою. Обов’язкове викладання основ марксизму-ленінізму.

2.2. Розвиток науки у повоєнний час. У повоєнні роки відновили роботу науково-дослідні установи України,їх кількість зростає, було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ, зростав їх кадровий потенціал. Кількість науковців у 1950 р. досягла 22,3 тис. осіб.

Головною науковою установою України залишалась Академія наук УРСР, яку очолював О. Палладін, до нього О.Богомолець.

 Українські вчені досягли значних успіхів у дослідженнях з фундаментальних наук, наближенні їх до потреб господарства.

• 1946 р. відбувся запуск першого експериментального атомного реактора.

• Протягом 1948—1951 рр. під керівництвом С. Лебедева було створено першу в Європі і СРСР малу електронно-обчислювальну машину «МЕОМ».

• Удосконалення і широке застосування методу автоматичного зварювання металу під флюсом, розробленого під керівництвом Є.Патона (https://www.youtube.com/watch?v=3b7_df0cLy4). Нова технологія була успішно застосована під час будівництва першого газопроводу Дашава — Київ у 1949 р. (80 % стиків труб було зварено цим методом). Також нові технології зварювання були застосовані при будівництві в 1953 р. суцільнозварного мосту через Дніпро завдовжки понад 1,5 км (міст ім. Патона у Києві).

• У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів у СРСР став виходець із Житомирщини С. Корольов (https://www.youtube.com/watch?v=rmvkQRUY71I).

• Визначних успіхів у медицині досяг офтальмолог В. Філатов.

Проте майже всі досягнення науки і техніки належали галузям, що були пов’язані з воєнним або суміжним із ним виробництвом. Суспільні ж науки остаточно перетворилися на служницю існуючої системи. Сталінська система не полишала надій встановити контроль і над природничими науками. Яскравим проявом цього стало таке явище, як «лисенківщина» — засилля в науці посередностей, людей споживацького ґатунку, авантюристів. Особливої шкоди «лисенківщина» завдала біологічній науці, зокрема генетиці. У 1947—1948 рр. відновилися переслідування генетиків. Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т. Лисенко, підтриманий Й. Сталіним, оголосив ген міфічною частинкою. Він заперечував існування генів як матеріальних утворень у клітині, носіїв біологічної інформації про спадковість організмів. «Народний академік» (Лисенко) стверджував, що створення зовнішніх умов для утримання, наприклад, худоби не просто підвищує надої... а й дає змогу розраховувати на закріплення цих ознак у майбутньому. Фактично Лисенко переніс на біологічну науку комуністичні постулати про виховання нової людини — будівника комунізму. В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д. Третяков, М. Гришко, І. Шмальгаузен, І. Поляков, С. Делоне, що на багато років загальмувало розвиток біологічної науки.

Лисенківщина — кампанія зі знищення науки генетики та учених у цій галузі.

3. РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА.

У складних умовах працювали діячі літератури й мистецтва. Усупереч обставинам, у 1940—1950-х рр. було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу.

Особливу популярність у повоєнні роки набула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці», повісті «Земля гуде». Плідно творили також прозаїки В. Козаченко, В. Собко, письменник і режисер О. Довженко, гуморист Остап Вишня (П. Губенко), поети М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський.

На цей період припадає творчий злет української майстрині народного декоративного живопису, представниці наївного мистецтва Катерини Білокур (https://www.youtube.com/watch?v=43q3KF-yaJs). Її твори регулярно демонстрували на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах. У 1954 р. на Міжнародній виставці в Парижі картини художниці «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» увійшли до експозиції радянського мистецтва. Побачивши ці твори, художник Пабло Пікассо сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї весь світ».

Хата в Богданівці.

Художниця К. Білокур

(для ЗНО)

Визначним явищем даного періоду в українському мистецтві стала творчість Тетяни Яблонської (https://www.youtube.com/watch?v=GZiyj9YzvuA)

Хліб. 1949 р. Т.Яблонська

(для ЗНО)

4.ІДЕОЛОГІЧНИЙ НАСТУП СТАЛІНІЗМУ В ПОВОЄННИЙ ЧАС. «ЖДАНОВЩИНА».

Переможне завершення війни сприяло зміцненню особистого авторитету Й. Сталіна. Але післявоєнні реалії потребували зміцнення сталінського режиму та його нового ідеологічного забезпечення. Адже чимало людей, перебуваючи за кордоном, побачили «загниваючий капіталізм». Повернувшись на батьківщину, вони відчували себе переможцями і мріяли про краще, заможне і вільне життя. Населення у західних областях, що напередодні війни увійшли до складу СРСР, взагалі ставилося вороже чи з недовірою до комуністичної ідеології, політичної та економічної практики. До того ж, у людей залишилася грізна зброя — вільнодумство і національні почуття, виразником яких була в першу чергу інтелігенція. Саме проти неї й було спрямоване вістря сталінських репресій.

Повоєнний час починається зі славнозвісного сталінського заклику «за великий російський народ». Це свідчило про прагнення Й. Сталіна сполучити комуністичну ідеологію з ідеєю виняткової місії росіян у світовій історії. Для кожного винаходу західних вчених радянські пропагандисти знаходили росіянина, який говорив про цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а для кожного видатного державного діяча Заходу знаходився російський зі ще більшими досягненнями.

Нові ідеологічні засади сталінського режиму мали особливо негативні наслідки для українців. У 1950 р. Й. Сталін, беручи участь у дискусії з мовознавства, висунув тезу, що російська, українська і білоруська нації є результатом розгалуження «єдиної давньоруської народності». Цю тезу дозволено було тлумачити як давньоросійську, але в жодному випадку не як давньоукраїнську.

Наприкінці 1940-х рр. у СРСР виникло явище, яке отримало назву «ждановщина», за іменем його головного офіційного теоретика і провідника А. Жданова. Суть його полягала у широкому наступі сталінського режиму в галузі ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства.

Ждановщина — кампанія посилення парт. контролю за культ. життям СРСР, ідеологічний наступ сталінського керівництва на рад. (у т. ч. укр.) інтелігенцію, переслідування діячів к-ри, назва якої походить від прізвища секретаря ЦК ВКП(б), близького соратника Сталіна А. Жданова, тривала 1946-1948, інколи називають 1946-1953.

Причини:

• певне послаблення ідеологічного тиску на радянське суспільство в роки Другої світової війни;

• початок розгортання «холодної війни», зростання патріотизму національної інтелігенції.

Мета:

• зміцнити тотальний ідеологічний контроль над культурними процесами;

• нейтралізація патріотично налаштованої інтелігенції, придушення національного руху;

• створити образ внутрішнього і зовнішнього ворога, культурно-ідеологічна ізоляція країни.

Сталінське керівництво розгорнуло боротьбу проти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом», проти «буржуазного націоналізму». За період від 1946 до 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Початок було покладено постановами ЦК ВКП(б) «Про журнали “Звезда” і “Ленинград”», спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка, «Про кінофільм “Большая жизнь”» та інші.

Цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в “Нарисі історії української літератури”», «Про журнал сатири і гумору “Перець”», «Про журнал “Вітчизна”», «Про репертуар драматичних та інших театрів України» й інші. Для «зміцнення керівництва» українською парторганізацією з Москви було направлено Л. Кагановича, який розгорнув бурхливу діяльність по боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом». Ним фактично була підготовлена велика розстрільна справа, жертвами якої мали б стати представники української інтелігенції того часу: А. Малишко, П. Панч, М. Рильський, Ю. Яновський та інші. Але ініціатива Л. Кагановича виявилась невчасною, і він був відкликаний до Москви.

Наступним етапом ідеологічного наступу сталінізму стала боротьба з «низькопоклонством» перед Заходом, проти «космополітизму». Об’єктом переслідувань були обрані літератори, митці, учені.

Космополітизм (від гр. «громадянин світу») — ідеологія, що проповідує байдуже ставлення до історії своєї Батьківщини, зречення нац. традицій і к-ри, патріотизму, заперечує держ. і нац. суверенітет в ім’я абстрактно витлумачених «єдності людського роду», єдиної держави із «світ. громадянством».

Ця кампанія мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію радянського суспільства, ізолювати і протиставити інтелігенцію іншим прошаркам суспільства, розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації, відновити образ «внутрішнього ворога» як необхідного атрибута тоталітарного режиму.

Сигналом до атаки проти «космополітів» стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків О. Борщагівського, А. Гозенпура та інших. В Україні С. Адельгейма, Я. Сакова, А. Кацнельсона та інших звинувачували в антипатріотизмі, у низькопоклонстві перед реакційною буржуазною культурою Заходу, в замовчуванні зв’язків української культури з російською тощо.

Кампанія боротьби з «космополітами» мала негативні наслідки для розвитку культури:

• ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, але гальмували його досить суттєво;

• розкол інтелігенції, фізичне знищення і заслання її значної частини;

• ліквідація патріотичного піднесення народу післявоєнних років, українського національного відродження;

• критика із засобу стимулювання творчого розвитку перетворилася на засіб утримання в офіційних межах;

• обмежено свободу творчості.

• посилення відірваності радянських митців від досягнень світової культури.

У задушливій атмосфері тотальної несвободи митці змушені були продукувати відверто апологетичні, славословні твори, далекі від життєвих реалій. Українцям вкотре нагадали, що вони живуть у державі, абсолютно не зацікавленій у розвиткові її культури. Життя переконувало, що без здобуття незалежності гармонійний економічний, соціальний і культурний розвиток просто неможливий.

Від початку 1950-х рр. насувається нова хвиля звинувачень української інтелігенції. Переслідувань зазнали не лише письменники, а й українські композитори Б. Лятошинський, М. Колесса, М. Вериківський, К. Данькевич (опера «Богдан Хмельницький»), науковці.

Особливо нещадної критики зазнав В. Сосюра за вірш «Любіть Україну» (1944), який було оголошено «ідейно порочним твором».

«Ждановщина» призвела до гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва в країні, породила потворні явища в середовищі радянської інтелігенції, викликала її розмежування. Сталінський режим остаточно протиставив владу й народ, ліквідував патріотичне піднесення років війни, паростки відродження української культури. У міжнародному плані «ждановщина» посилила відірваність радянських митців від досягнень світової культури, стала ідеологічним обґрунтуванням конфронтаційної зовнішньої політики СРСР.