"Дисиденство як різновид протистояння радянщині"

"Дисиденство як різновид протистояння радянщині"

                    Сценарій вечора пам’яті для учнів 11-го класу

Мета: ознайомити учнів з дисидентським рухом у Хмельницькому, його ключовими постатями;  розкрити значення боротьби хмельницьких дисидентів проти тоталітарної системи; удосконалювати вміння аргументовано доводити власні твердження;  розвивати прагнення мати активну життєву позицію,   бути правдивим; виховувати почуття патріотизму.

Обладнання: портрети дисидентів,  книжкова виставка з теми,      національна символіка (державний герб, прапор України, кетяги калини), два стенди.

 

Хід заходу.

Ведучий 1.

Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять людей, які в часи тоталітарного режиму мали відвагу бути вільними. Дисиденти — це ті, хто не погодився мовчати, хто обрав правду замість страху, гідність замість покори.

Ведучий 2.

Їхня боротьба не завжди була помітною, але вона була надзвичайно важливою. За слово, за думку, за право залишатися собою вони платили роками переслідувань, ув’язнень, ізоляції. Та саме завдяки таким людям збереглася ідея свободи, яка згодом стала основою незалежної України.

Ведучий 1.

Сьогодні, в умовах нових випробувань, постаті дисидентів звучать особливо актуально. Вони нагадують нам, що свобода починається з внутрішньої позиції людини — з уміння сказати «ні» несправедливості та «так» правді.

Ведучий 2.

Вечір пам’яті дисидентів — це не лише згадка про минуле. Це розмова про цінності, про відповідальність і про тяглість боротьби за людську гідність і свободу.

 

Ведучий 1.

Запрошуємо вас до спільного осмислення, пам’яті та шани тим, хто своїм життям довів: навіть у найтемніші часи світло свободи не згасає.

Ведучий 2.

«Свобода України — це праця і жертва багатьох поколінь. Ми пам’ятаємо воїнів минулого, мужніх дисидентів, які виборювали право бути українцями в тюрмах та на засланнях, і наших сучасних захисників, які стоять на передовій. Їхні імена — у нашій пам’яті, їхній подвиг — у наших серцях. Прошу вшанувати загиблих героїв і мучеників за волю України хвилиною мовчання».

Дякую. Просимо сідати.

 Читець 1 (читають вірш Л. Костенко «Вирлооке сонце»)

Вирлооке сонце
сідає на чорну скелю.
З неба, гір і свободи собі збудувала дім я.
Небосхил для людини –
якраз відповідна, стеля.
Піднімеш думку – і не розіб'єш їй тім'я.
Майстрували нам стелю до млості, до одуру,
із найкращих ідей, з настановами згідно,
знявши мірку з пресованих бовдурів
і пружинно-спіральних негідників.
Спіральним зручно.
Високим не дуже.
Високим зроду таке не личило,
щоб те, за що ладен віддати душу,
думку твою підгинало й калічило.
Високі думки в'юнитись не вміє.
Впиралась чолом у погашені гасла,
крізь товщу стелі росла в надію
і, як свіча, без повітря гасла.

Читець 2
Боліла правдою. Плакала віршами.
Чистими ранами революції зяяла.
Училась мовчати. На бантині вішалась.
Або йшла милуватись північним сяйвом.
Морозами бита, муштрована покиддю,
виходила сива з тих академій.
На довгих столах вимирала покотом
від різних редакторських епідемій.
А люди питають:
– Де геніальні повісті?
Де думка епохи, весела й печальна?  –
Поїхала у закритому поїзді.
Похована на цвинтарі мовчання.

Читець 3
Слухайте, ви, що ідеї розплямкали,
чиїми руками ту стелю роблено,­ –
воскресла думка, встає над уламками,
живою водою правди покроплена!
Золото мистецтва з переляком сплавити,
добути з брехні – ненадійна алхімія.
Єдина стеля мистецтва –
правда.
Піднімеш поезію – і не розіб'єш їй тім'я.

Читець 4 (читає уривок з вірша В. Симоненка «Злодій»)

Де вони, ті відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в'язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за грати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.

Ведучі виходять і стають стає перед читцями.

Ведучий 1.

Ці сміливі слова, що будили думку, зачіпали за живе і спонукали до переосмислення   радянських реалій життя,  були написані в роки хрущовської відлиги  –  періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Як відомо, цей період характеризувався зменшенням політичних репресій, деяким послабленням цензури, поверненням в рідні домівки багатьох патріотів, кинутих у радянські в’язниці, табори та виселених на заслання.

Ведучий 2.

Загартовані випробуваннями на Колимі, Соловках, Магадані, Воркуті, в чужинських шахтах і рудниках, на лісоповалах і рибних промислах Північного Льодовитого океану, ці українці акумулювали в собі велику силу протесту, потужне енергетичне поле, яке формувало своєрідну ауру на західноукраїнських землях.

Ведучий 1.

Прагнення влади будь-що втримати суспільство під своїм контролем та проводити десталінізацію (тобто ліквідацію найбільш одіозних проявів сталінізму) тільки у визначених межах неминуче вело до її конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення.

Ведучий 2.

Тож в кінці 1950-х років на Україні виникла нова форма опозиції – дисидентство.  «Незгідні» висували реальну альтернативу тоталітарному режимові, а саме пропонували забезпечити суспільство реальними, а не формальними громадянськими, релігійними та національними правами, а також запобігти наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства – антирелігійна кампанія, моральний занепад суспільства.

Ведучий 1.

Хто ж вони, «незгодні» – дисиденти?

Читець 1

Василь Стус (1938–1985)

Видатний поет-шістдесятник, літературознавець та один із найактивніших учасників правозахисного руху. Його відкритий протест розпочався у 1965 році під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків», де він закликав присутніх підвестися на знак протесту проти арештів інтелігенції. За свою безкомпромісну позицію та творчість був двічі засуджений і провів у таборах загалом понад 12 років. Був членом Української Гельсінської групи та номінувався на Нобелівську премію з літератури. Помер у таборі суворого режиму «Перм-36» після оголошеного голодування. Василь Стус став символом незламності духу та морального опору тоталітарній системі.

Читець 2

Левко Лук’яненко (1928–2018)

Видатний юрист, політичний діяч та «батько» незалежності України, який провів у радянських тюрмах і на засланні понад 25 років. У 1958 році він створив підпільну «Українську робітничо-селянську спілку», яка ставила за мету мирний вихід України зі складу СРСР. За це у 1961 році був засуджений до страти, яку пізніше замінили на 15 років позбавлення волі. Після звільнення став співзасновником Української Гельсінської групи та продовжив боротьбу за права людини. Саме Левко Лук’яненко є автором Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Був удостоєний звання Героя України за визначний внесок у розбудову держави.

Читець 3

В’ячеслав Чорновіл (1937–1999)

Журналіст, публіцист і лідер національно-визвольного руху, який став «голосом» українського дисидентства. Він започаткував видання самовидавного часопису «Український вісник», де фіксував факти політичних репресій та порушень прав людини. Через активну правозахисну діяльність у складі Української Гельсінської групи Чорновіл відбув кілька термінів ув’язнення та заслання. Після проголошення незалежності очолив Народний Рух України та був головним опонентом тогочасної влади на президентських виборах. Його називали «людиною, яка пробудила Україну» від радянського заціпеніння. Загинув у 1999 році за досі не з’ясованих до кінця обставин у автокатастрофі.

Читець 4

Іван Дзюба (1931–2022)

Блискучий літературознавець, критик та інтелектуальний лідер дисидентського руху. У 1965 році він написав знакову працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій з наукової та марксистської точок зору довів руйнівну політику Кремля щодо української культури. Ця книга стала «маніфестом» покоління і масово розповсюджувалася через самвидав, за що автор зазнав переслідувань і арештів. Дзюба наголошував, що радянська влада нищить національні особливості народів під маскою дружби. У часи незалежності він очолював Міністерство культури та продовжував активну наукову діяльність. Його внесок у деколонізацію української думки вважається фундаментальним.

Читець 5

Євген Сверстюк (1928–2014)

Філософ, письменник і президент Українського ПЕН-клубу, який був «совістю» української інтелігенції. Він активно виступав проти нищення духовних цінностей та брав участь у напівлегальних заходах з вшанування пам'яті Тараса Шевченка. Його есе «Собор у риштуванні» стало одним із найважливіших текстів самвидаву 1960-х років. У 1972 році був заарештований за «антирадянську агітацію» та засуджений до 12 років таборів і заслання. Після повернення Сверстюк присвятив себе християнській просвіті та відновленню історичної пам’яті народу. До останніх днів життя він залишався моральним авторитетом для українського суспільства.

Читець 6

Микола Руденко (1920–2004)

Письменник і філософ, який пройшов шлях від партійного функціонера та фронтовика до засновника Української Гельсінської групи. У 1976 році він очолив УГГ, поставивши собі за мету легальну боротьбу за дотримання СРСР прав людини згідно з Гельсінськими угодами. За цю діяльність він був засуджений до 12 років таборів і заслання, а його твори були офіційно заборонені. Окрім політики, він займався економічними та космогонічними дослідженнями, критикуючи марксистську теорію додаткової вартості. Після вимушеної еміграції до США та Німеччини повернувся в Україну у 1990 році. За значний внесок у розвиток прав людини був відзначений званням Героя України.

Ведучий 1.

Вагомий внесок у рух опору зробили і хмельничани - борці за демократію і права людини у всьому світі. Сьогоднішня наша зустріч  присвячена подвигу цих відважних людей у період середини 1960-х – початку 1980-х років.

Ведучий 2.

Вони мали мужність кинути виклик системі, її фальші і неправді тоді, коли відбувалася реанімація сталінізму, а Україною прокотилися нові хвилі політичних репресій проти незгодних.

Ведучий 1.

Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять людини, чия життєва дорога стала прикладом громадянської мужності, внутрішньої свободи й вірності правді. Ім’я Кузьми Матвіюка — дисидента з Хмельниччини — належить до тих тихих, але надзвичайно важливих імен, без яких неможливо уявити історію українського спротиву тоталітарному режиму.

Ведучий 2.

У часи, коли слово могло коштувати свободи, а думка — життя, Кузьма Матвіюк не зрікся права бути українцем, говорити правду й захищати гідність людини. Його спротив не був гучним, але був послідовним і принциповим. Саме з таких людей складалася моральна основа майбутньої незалежної України.

Ведучий 1.

Сьогодні, коли наша держава знову виборює право на свободу й самостійність, постаті дисидентів набувають особливого значення. Вони нагадують нам: свобода починається з внутрішнього вибору — не мовчати, не коритися несправедливості, не зраджувати власні цінності.

Ведучий 2.

Вечір пам’яті Кузьми Матвіюка — це не лише згадка про минуле. Це розмова про відповідальність, про силу людського духу і про те, якою ціною здобувається свобода.

Читець 1

Народився Кузьма Матвіюк на Старокостянтинівщині у селі Ілляшівка 2 січня 1941 року в бідній селянській родині.

Його дід, повернувшись із першої світової війни, підтримував більшовицьку ідеологію, але коли в село прийшли вони самі і забрали в нього землю, а його самого із сімома дітьми викинули на вулицю, інакше, як сколотою, комуністів не називав. Адже за час розкуркулення, виселення і голоду 33-го із семи дітей вижили лише двоє.

Читець 2

Після закінчення сільської школи вищу освіту здобував в Українській сільгоспакадемії у Києві.

Зі своєю дружиною Софією познайомився уже в зрілому віці, коли  здобував вищу педагогічну освіту у цій же академії.

З 60-х років минулого століття Кузьма Іванович товаришував із дисидентами та займався розповсюдженням їхніх праць.

На той час він проживав і працював в Умані викладачем технікуму механізації сільського господарства. Кузьма Іванович так згадував той період: «Тоді я вже був, можна сказати, свідомим українцем. Я абсолютно не вважав, що займаюся політикою, але цікавився історією України.» В Умані він познайомився із секретаркою Грушевського, і  був прийнятий в те коло людей, які були навколо неї. А це були всі без винятку на той час українські дисиденти: Євген Сверстюк, Іван Світличний, Надія Світлична, Євген Пронюк та інші.

Читець 3

Саме там Кузьма Матвіюк  познайомився з таким явищем, як «самвидав». На той час він був дуже популярний, всі свідомі українці «тягнулися» до підпільної літератури, адже лише так можна було прочитати щось інше, свіже.

Надрукована на тоненькому цигарковому папері, передавалася лише в руки добре знайомому і обов’язково із застереженнями «не розкидайся» - так функціонувала самвидавська література у радянські роки. Це була єдина «віддушина», де можна було прочитати не «те». У самвидаві порушували заборонені теми, піднімали національне питання, критикували владу. За таку підпільну діяльність їх авторів та тих, хто займався тиражуванням самвидаву, переслідували. Потрапивши у поле зору КДБ, дисиденти часто зазнавали політичних репресій, опинялися у в’язницях і таборах суворого режиму.

Читець 4

Понад п’ятдесят років тому вийшов перший публіцистичний матеріал самвидаву Кузьми Матвіюка. Тоді, у далекому 1970 році, він писав про колоніальне становище українського народу.

У 1972 році робота Іванас Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» була оголошена антирадянською. За тиражування і розповсюдження її Кузьму Івановича затримали.

Ці епізоди фігурували у порушеній проти нього кримінальній справі.

Читець 5

На допитах, як згадував Кузьма Іванович,  йому втовкмачували, що «його київські знайомі не такі дурні, як він, і думають вони про себе, тож розповіли все і про всіх». І він теж мав здати всіх, засудити їх і свою діяльність.

А йому на той час було що втрачати - місце асистента в академіка Михайла Брауна на кафедрі металознавства в аспірантурі Української сільгоспакадемії.

В ізолятор до нього підсадили людину, що переконувала його, що в разі, якщо він відмовиться співпрацювати з КДБ, на нього чекає лише смерть. Тож ті два тижні, які він просидів у ізоляторі, були найважчими в його житті. Тоді він перебрав у пам’яті всіх відомих людей з історії: і Залізняка, і Гонту, і тих хлопчиків, які загинули у Крутах. Думав він, що там багато було таких, яким теж було що втрачати. І він прийняв рішення померти.

І зразу стало легше, тож на допит почав ходити спокійний...

Читець 6

Йому дали чотири роки таборів суворого режиму в мордовських таборах, де він познайомився з Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом. У таборі Кузьма Матвіюк брав участь в акціях протесту в’язнів,  оголошував голодування, писав до міжнародної спільноти, за що отримав ще рік домашнього арешту.

 Звільнився у 1976 році . Повернувся додому, «як такий, що не став на шлях виправлення, контактував з особами, ворожими до Радянської влади».

Тому за кілька років він сім разів змінював місце роботи (його або звільняли по статті, або ж створювали такі умови, що він сам звільнявся) і тричі - місце проживання.

Читець 7

У 1978 році повернувся у Хмельницький.

Мордовські табори не зламали його. Лише загартували дух і бажання боротися проти усього колоніального та прокремлівського. Наприкінці 80-х він доєднався до участі у створенні громадських організацій «Спадщина», Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка та ініціативної групи зі створення Народного Руху України в області. Згодом створив обласне товариство політв'язнів і репресованих, яке очолював до 1999 року. Усі роки Кузьма Матвіюк продовжував свою публіцистичну діяльність, опублікувавши понад півтори сотні статей, спогадів та аналітичних матеріалів, у яких порушував питання національного відродження, державотворення, збереження села і захисту української землі... У його книзі «І ми цей шлях пройшли» в основу сюжету лягли події із періодів безперервної боротьби українців за свободу – від 60-х років минулого століття до відновлення української державності і перших років становлення Незалежності.

Читець 8

2017 року за активну громадську діяльність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу та громаді Кузьмі Матвіюку присвоїли звання «Почесний громадянин м. Хмельницького».

14 липня 2025 року на 85-у році життя Кузьма Іванович Матвіюк відійшов у вічність.

Ведучий 1.

Життя Кузьми Матвіюка — це нагадування про те, що навіть в умовах тиску й страху людина здатна зберегти гідність і свободу духу. Він не шукав слави, але обрав правду. Не мав влади, але мав принципи. Саме такі люди творять моральний фундамент нації.

Ведучий 2.

Наразі, за даними обласного архіву, на Хмельниччині є дві особи причетні до дисидентського руху. Кузьма Матвіюк, у своїх спогадах згадував ще прізвище Бронько Грищук, який також відкрито висловлював свою проукраїнську позицію. Але це питання потребує подальшого дослідження. Можливо, є іще дисиденти, про яких ми не знаємо.

Читець 1 (читає вірш О. Ковальчук «Колискова для В. Мороза-молодшого»)

Зимові жур-птиці на вікнах

І крила, й хвости розпустили …

Як добре: нікого не видно.

Помолимось, хлопчику милий.

На людях у ранах – найважче:

У вирі бездум’я і глуму

Боїшся ти, що в душу болящу

Хтось знов з насолодою плюне.

Та ніч промине і промінно

Ще обрій засяє для тебе.

Й побачиш: жур-птиці, дитино,

Жар-птицями зринуть у небо.

   Ведучий 1.

 Повоєнне покоління українських патріотів знову підняло прапор боротьби, обравши мирні форми. Не оминуло це явище і Хмельницький, де також піднялися на боротьбу свідомі українці – патріоти, такі як Кузьма Матвіюк...

Ведучий 2.

Так, дисиденти своїми творами і діяльністю становили небезпеку для радянської держави. Але не слід забувати, що ця держава нахабно й облудно порушувала права людини, які були записані в міжнародних документах і Конституції УРСР,  і вважала за крамолу правдиве слово, все робила для того, щоб перетворити українців в радянський народ.

Читець 3 (читає поетичні рядки В. Симоненка)

Воскресайте, камінні душі,

Розкривайте серця й чоло,

Щоб не сказали про вас

                                   грядущі:

«Їх на землі не було».

Ведучий 1.

 На цьому наш вечір пам’яті добігає свого завершення. Нехай наше життя буде сповнене тої любові до Батьківщини, яку проявили відважні дисиденти!