Історія та культура українських земель у найдавніші часи.

 Історія та культура українських земель у найдавніші часи.

Вид лекції: традиційна (інформаційна).  

 Освітня мета лекції: Розкрити особливості розвитку духовної та матеріальної культури первісних людей, які мешкали на українських землях у стародавні часи. Пояснити історію становлення, розвитку та занепаду великих племінних союзів і рабовласницьких держав; окреслити причини появи та занепаду античних міст-колоній Північного Причорномор’я, їхнє господарське життя та культуру; охарактеризувати досягнення людини залізного віку.

 Дидактична: Окреслити специфіку еволюції культури давньої людини в епохи палеоліту, мезоліту, неоліту, енеоліту, бронзового та залізного віку; охарактеризувати досягнення людини в давні періоди історії.

 Виховна: Формування поваги до історії та культури України та відчуття патріотизму у кожного здобувача освіти.

Розвивальна: Формування у здобувачів освіти усвідомлення історичної самоідентичності, індивідуальності та унікальності української історії та культури.

Завдання лекції, що студент повинен знати і уміти, фахові (спеціальні, предметні) компетентності:

Загальні компетентності:

•           здатність застосовувати знання у життєвих ситуаціях;
•           здатність спілкуватись державною мовою;
•           здатність використання інформаційних та комунікаційних технологій;
•           здатність вчитися і оволодівати сучасними знаннями;
•           здатність до адаптації та дій в нових ситуаціях;
•           здатність приймати обґрунтовані рішення;
•           здатність працювати в команді або автономно.

Час лекції: тривалість 2 год.

Оснащення лекції (матеріально-технічне забезпечення) лекційна аудиторія з картою України, презентація з даної теми, схеми та таблиці до даної теми, тестові матеріали, рекомендації для самостійної позааудиторної роботи зобувачів освіти, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Закон України «Про державну службу».

План лекції

1. Особливості матеріального та духовного розвитку давніх людей у період первісного ладу (палеоліт, мезоліт).

      Вчених, які досліджують первісне суспільство інколи називають протоісториками. Відповідно первісний період в літературі має назви: «протоісторія», «безшумний період»,«доісторія»,«преісторія»,«палеоісторія».
      Палеоісторія відома також як історія первісного суспільства, що досліджує походження людини та культури. Витоки праці, релігії, науки, етики, способів добування і виробництва їжі, мистецтва, витоки сім’ї, громади, етносів, станів, держави – в палеоісторіі. Палеоісторія розкриває таємниці минулого за допомогою археології та антропології, етнографії, лінгвістики, генетики та інших наук.
      Історію первісного суспільства розподіляють на періоди – залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці. Така періодизація має назву археологічна.

Археологія-галузь історичної науки, що вивчає минуле за допомогою дослідження речових знахідок.

     Первісна епоха починається з появою первісних людей. Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії підтверджують той факт, що первісна людина з’явилася приблизно 3 млн. років тому.
    Антропогенез – це процес формування людини, шляхом виділення людини з тваринного світу, або іншими словами “олюднення мавпи”.
     Територія України (вживаю як поняття географічне, а не політичне) не належить до регіону, де відбувався антропогенез. Найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на українські землі через Балкани та Центральну Європу. Недаремно найдавніша стоянка давніх людей, яка датується періодом 1 млн. – 800 тис. років до нашої ери знайдена на Закарпатті (с. Королево).

     Чому найдавніші людиноподібні створіння (першолюдина) вважаються нашими предками? Вони у своєму розвитку знаходилися ближче до нас чи до тварини?

     Палеоліт – це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу.
Еволюція давньої людини:
      Архантроп або людина з прямою ходою (homo erectus). Зріст сягав 150 – 170 см., кремезна статура, велике надбрів’я, грубі щелепи. Первісна людина вже виробляла знаряддя праці: рубило або чопер (оббитий камінь), загострені палиці. Навчилися використовувати вогонь та добувати його самостійно.       Головними заняттями були збиральництво та полювання. Архантропи мешкали у невеличкому об’єднанні людських істот (20 – 30 осіб), яке історики називають первісним людським стадом. Це перший колектив людей, який не був постійним і склад якого міг змінюватися. У ньому були відсутні кровно-родинні відносини. Члени первісного стада контролювали певну територію, спільно полювали та займалися збиральництвом.

     Палеоантроп або неандерталець. Це невисокі, але сильні, кремезні, широкоплечі люди з дуже розвинутою мускулатурою. Через зміни кліматичних умов (похолодання) загострилася боротьба людини за існування, що привело до виготовлення більш досконалих знарядь праці, як-от: списи, ножі, скребки, гостроконечники. Людина будує штучні житла.

     Праобщина палеоантропів еволюціонувала. Сформувалися первісні релігії:
магія – обряди та дії, які ґрунтуються на вірі у понадприродні сили людини впливати на інших людей, тварин, явища природи, хід подій;
тотемізм – поклоніння спільному предку (вид тварини чи рослини), який вважався охоронцем роду;
анімізм (від лат. anima, animus – душа, дух) – віра в існування душі людини, одухотворення природи. Формується культ предків, тобто віра у надприродній зв’язок між живими та мертвими членами роду, а звідси вшанування померлих, віра у потойбічне життя;
фетишизм – поклоніння предметам неживої природи, які за переконанням людей мали надприродні властивості (незвичної форми скелі, дерева, каміння).
    Згодом впроваджено табу – екзогамію (заборона шлюбних відносин між представниками одного роду, або громади) в епоху первісної доби (зберіглося до сьогодні як норма моралі). Однак інстинкт продовження роду часом переборював інстинкт самозбереження й ендогамні стосунки бували нерідкими серед палеоантропів. Первісне стадо неандертальців було самодостатнім і замкнувшись у собі не приймало чужинців, мабуть не вважаючи їх навіть за людей (мав місце канібалізм до членів інших первісних груп).
     Зникають неандертальці близько 30 тис. до н. е. Неоантроп поступово витіснив палеоантропів.
     Неоантроп або як їх науковці називають людина розумна (homo sapiens), або кроманьйонець – це людина сучасного фізичного типу. Якщо порівнювати його з сучасною людиною, то «кістки скелету кроманьйонця були більш масивніші з нашими, проте це була несуттєва різниця». Кроманьйонець порівняно з неандертальцем мав тендітнішу будову тіла, меншу фізичну силу, але великих об’єм мозку (1200 – 2000 см3). Неоантроп – це людина, а його попередники – людські істоти, перехідні форми від мавпи до людини.

Первісне стадо неоантропа з ендогамного перетворюється на екзогамну спільноту. Тобто спочатку існувала ендогамія – вільні статеві відносини в межах роду (або статеві відносини без обмежень – проміскуїтет). Згодом впроваджено табу – екзогамію (заборона шлюбних відносин між представниками одного роду, або громади) в епоху первісної доби (зберіглося до сьогодні як норма моралі). Первісне стадо (30 – 40 осіб, які перетворювалися на родичів) еволюціонувало у родову громаду, а з часом відбувалася трансформація кількох родів у племінну організацію суспільства. У зв’язку з цим на зміну первісному людському стаду прийшов родовий (материнський) лад, тобто складається родова матріархальна громада. Рід мав своє спільне майно – мисливські угіддя, вів спільне господарство. Мав свої традиції, за своїх членів солідарно заступався, під час війни виступав єдиним загоном. Згодом кілька родів утворюють плем’я (об’єднання кількох родів, громад). Первісне стадо – родова община (рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією) – плем’я: саме так еволюціонувала людська спільнота. За кілька поколінь плем’я (об’єднання общин) формує власний діалект, традиції, культи.
     Упродовж палеоліту, людина зазнала величезних змін:
– удосконалився фізичний тип людини;
– відносини між людьми та їх знаряддя праці стали складнішими. Протягом палеоліту людське суспільство пройшо три фази розвитку: первісне стадо архантропів, праобщина палеоантропів та родова община неоантропів. У неоантропів основою суспільного устрою стають мала родина, родова екзогамна (зовнішньошлюбна) община та первісне плем’я.

     Отже, поширення екзогамії стало передумовою формування власне людського суспільства, суттєвою особливістю якого є поділ людства на етнічні спільноти;
– формується первісна культура, в межах якої виникає мистецтво та перші релігійні вірування.

Мезоліт –ХІ тис. років до н. е. – VI тис. років до н. е.

      Закінчується льодовиковий період – змінюється флора та фауна, що викликали зміни в умовах життя.

     Удосконалення методів полювання та підвищення ефективності мисливської зброї разом із зростанням чисельності та щільності населення підірвали ресурси природного середовища – зменшується поголів’я тварин, що змушує племена боротися між собою за мисливські угіддя.  Науковці називають це явище – криза мисливського (присвоючого) суспільства, тобто мисливська економіка отстаточно втратила здатність бути основою існування суспільства. Це змусило шукати людей нові можливості добувати собі їжу. На зміну первісній привласнювальній економіці, що ґрунтувалася на мисливстві, рибальстві та збиральництві, приходять відтворювальні форми господарства — землеробство та скотарство.
    Особливістю цього періоду є зародження основ відтворювального господарства: із збиральництва в Передьої Азії (географічно це Кавказ, Іран, Месопотомія, Аравійський півострів) постає землеробство, з мисливства зароджується скотарство. На території України упродовж VIІІ – VI тис. до н. е. люди запозичили основи цих господарств.

2. Специфіка розвитку людського суспільства у добу «неолітичної революції». 

     Неоліт (новий кам’яний вік): VI – ІV тис. років до н. е. – переламний період в історії людства. В цю добу відбувається перехід людини від споживчого, привласнювального господарства (збиральництво, рибальство, мисливство) до відтворювального (землеробство, скотарство).
     У 1865 р. термін «неоліт» вперше запропонував англійський археолог Джон Леббок, для визначення доби, коли людина еволюціонувала до вирощування рослин та одомашнювання тварин. Гордон Чайлд – англійський археолог назвав цей період «неолітичною революцією», підкреслюючи важливість якісно нового етапу в житті людства, коли люди почали свідомо виробляти продукти харчування.

     Перехід до відтворюючого господарства в різних регіонах відбувся не однаково. Північні племена на українських землях були ще мисливсько-рибальськими, тобто мезолітичними, а південно-західні – уже землеробсько-скотарськими. Відомо близько 10 неолітичних археологічних культур.

Що таке археологічна культура?
    Є кілька пояснень цього терміну науковцями. Зокрема, археологічна культура – це група поселень розташованих на певній території, які належать спорідненому населенню. Або таке визначення, археологічна культура – це загальні риси матеріальної культури (схожі знаряддя праці з подібного матеріалу, подібний обряд поховання, однакові прийоми будівництва жител), які виявлені під час археологічних розкопок, та які дозволяють віднести первісних людей до єдиного етносу.

Характерні риси неоліту:
1) суттєве зростання продуктивних сил й помітне поліпшення умов життя людей;
2) змінюється технологія обробки каменю: традиційне оббивання змінюється свердленням, шліфуванням і пилянням;
3) люди навчилися обробляти землю і вирощувати рослини для їжі, почали поступово приручати і розводити свійських тварин (свині, кози, вівці, бики, собаку), використовувати їх як тяглову силу;
4) розвиток землеробства призвело до осілого способу життя, появи постійних жител;
5) виникають нові види виробництва (гончарство, прядіння, ткацтво).

3. Археологічні культури доби енеоліту.

    Енеоліт (мідно-кам’яний вік): IV – III тис. років до н. е. є періодом переходу від обробки каменю до ери металу.
     Період характеризується опануванням людиною нових технологій виробництва – обробка міді (металу, який використовувався паралельно з каменем). Остаточно утверджується домінуюча роль відтворювального господарства. Вдосконалюється землеробство (відбувається перехід від мотичного до орного землеробства, виникає плуг, використовують тяглову силу – бика). Розвивається майнова диференціація, поширюється патріархат.

    Найпоширенішими археологічними культурами у лісостеповій зоні України є трипільска культура землеробів, а у степовій – середньостогівська культура скотарських племен.
    Трипільська культура («культура мальованої кераміки», «культура Кукутені») IV – III тисяч років до н. е. Відкрив археолог Вікентій Хвойка (досліджував упродовж 1893 – 1903 рр.), а до сьогодні на території України виявлено вже понад 3000 поселень трипільців та 200 поховань.
    Ареал поширення ≈ 200 тис. км2 (Україна, Румунія, Молдова, частково Балкани), на цій території в період розквіту мешкало близько 400 тис. осіб. Центр формування трипільскої культури припускають був у Подунав’ї та в межиріччі Дунаю і Дністра.
    Трипільці займалися приселищним скотарством і землеробством. З тварин мали продукти харчування та сировину для ремесла, обробляли землю ралом та сохою, врожай збирали кам’яними серпами. Добре розвинуте ремесло: гончарство (кераміка розписана орнаментом, звідси трипільську культуру називають ще культурою мальованої кераміки), ткацтво, прядіння, виготовляли човни і дерев’яні побутові предмети, прикрас та предмети з міді й кісток.
    Мешкали у протомістах з населенням 15 – 20 тис. Трипільці мешкали у великих 1 чи 2-х поверхових глиняних будівлях. Хати трипільців мали прямокутну форму з двосхилим дахом, дерев’яними стінами, які обмащувались глиною з обох боків і розписувались. Поселення, після виснаження землі, приблизно кожні 50 – 80 років спалювалося, а його мешканці переїждали у новостворене.
     Родові громади об’єднувалися в племена на основі конфедеративного союзу.  

Релігія – культ великої матері (богині родючості).
До кінця не з’ясованим є причини зникнення трипільців. Серед можливих причин називають: похолодання клімату, зовнішня агресія з втратою незалежності та подальшою асиміляцією.
     Існує гіпотеза, що трипільці – це предки українців, але дані антропології це спростовують. Проте слід відзначити, що археологічні культури етнічно не визначені й відомості про давні часи не повні.
     У степовій зоні відкрита й середньостогівська культура доби енеоліту IV – III тис. до н. е. На підставі досліджень цієї культури доведено, що у Подніпров’ї, вперше у світі почали використовувати коня для верхової їзди, вони ж принесли курганний поховальний обряд, бойові булави, конеголові кам’яні навершя скіпетрів.

    З території поселення цієї культури поширились у Європі не лише конярство, але й шнуровий орнамент, яким прикрашали посуд, а також бойові молоти.

4. Досягнення давніх людей доби бронзи на українських землях.

Характерні риси бронзового віку:
1) помітно зросла роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матриархату патриархатом;
2) у процесі інтеграції суспільства формуються союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі майнової диференціації, потребою захисту власної території;
3) триває поглиблення першого суспільного поділу праці – у Лісостепу розвивається орне землеробство, у Степу – пастуше скотарство, тобто установилося протистояння між землеробами й кочовими скотраями, яке тривало в Україні до ХVІІІ ст. На території України близько 20 археологічних культур.

     До кінця епохи бронзи остаточно сформувалися спільноти праслов’ян, прагерманців та прабалтів. Бронзовий вік – це завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини до утворення воєнних племінних об’єднань.

5.  Перші державні утворення (ІХ ст. до н. е. – ІV ст. н. е.).

     Залізний вік, який тривав від початку І тисячоліття до н. е. до IV ст. н. е., насичений важливими історичними подіями. Це епоха, коли у степовій частині Південної України формуються перші державні об’єднання, племена та народи, що заселяли тоді українські землі мали свої особливості в політичному, економічному та культурному розвитку.

      Розглянемо особливості розвитку племен та давніх народів, що заселяли українські землі в добу заліза.

Таври У І тис. до н. е. на південному узбережжі Криму гірські та передгірські райони півострова заселяли племена таврів (назва, вірогідно, від грецького «tauros» – бик). Свого часу про них писали Геродот, Скілак, Страбон, Пліній Старший, Діодор Сицилійський, Амміан Марцеллін. Щодо їх походження існують різні гіпотези: таврів пов’язують з кіммерійцями, фракійцями, племенами кавказького походження, або місцевим населенням.

     Культура та господарство таврів були примітивнішими попри близьке сусідство грецьких колоній, кіммерійців, пізніше скіфів, сарматів та інших етнічних спільнот. Основними заняттями таврів були полювання, скотарство, землеробство, ткацтво, гончарство, ливарництво (з бронзи), а на узбережжі Чорного моря – рибальство та піратство. Таври асимілювалися з племенами скіфів та іншими народами. Від племені таврів походить друга назва Криму – Таврида.

Кіммерійці У ІХ – VІІ ст. до н. е. у степах Причорномор’я мешкали давні кочовики, яких історики вважають найдавнішим народом, який мешкав на українських землях і назва якого нам відома. Кіммерійці – це іраномовні войовничі племена, які заселяли територію від Дону до Дунаю, мешкали на Кримському та Таманському півостровах. Давньогрецький поет Гомер згадував їх у «Одіссеї» (водночас називаючи їх кобилодойцями та молокоїдами), в ассирійських джерелах – це легендарні воїни гімміра.

«Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану,
Там розташоване місто й країна людей кіммерійських
Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне …
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває».

Гомер. «Одіссея»

     Основні заняття: кочове скотарство (переважно конярство), ремісництво, торгівля, військові набіги. Вважаються першими з етнічних спільнот, які мешкаючи на українських землях перейшли від землеробства до кочового скотарства, почали виплавляти залізо.

     Складалися з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Населення поділялося на родову знать, вільних общинників та рабів.
Кіммерійці відомі військовими походами в Малу Азію, нападали на Ассирію та Лідію, Фрігійське царство та закавказьку державу Урарту. Постійних поселень не мали, жили в зимівниках чи тимчасових таборах. Найбагатші поховання вождів у курганах Висока Могила (Запорізька область), біля с. Зольне в Криму. Небіжчика клали випростаним на спині головою на захід. У похованнях знаходять високоякісну бронзово-залізну зброю (луки, стріли, мечі), досконале кінське спорядження, кам’яні булави та молотки. Відомими є також кіммерійські надмогильні стели – кам’яні стовпи заввишки близько 1,5 м., на яких зображувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому.

     Мистецтво кіммерійців було переважно прагматичним: складним лінійним орнаментом прикрашалися руків’я мечів, вуздечки, посуд. Декоративно-прикладне мистецтво кіммерійців представлене художнім литвом з бронзи та коштовних металів, косторізним мистецтвом та різьбярством.
     Паралельно з кіммерійськими племенами, український Лісостеп заселяли племена чорноліської археологічної культури, яких вчені вважають предками сучасних слов’янських народів (праслов’янами). Свою назву племена отримали за місцем знаходження одного з поселень – городище у Чорному лісі (Кіровоградська обл.). Представники цієї археологічної культури вирощували пшеницю, ячмінь, просо, розводили кіз, свиней, коней, овець. Будували великі укріплення для оборони (городища).

    Центром об’єднання племен у Подніпров’ї було Суботівське городище (Черкащина).
     У VІІІ ст. до н. е. кіммерійці прорвали оборону чорноліських племен (на межі зі степом була створена лінія з укріплених городищ для захисту) і проникнули вглиб Лісостепу – знищено Тясминське городище, пошкоджено Суботівське,Чорноліське.
      У VІІ ст. до н. е. кіммерійців витіснили скіфи, й вони переселилися у Малу Азію, де остаточно були розгромлені скіфами.

Скіфи (VІІ – ІІІ ст. до н. е.)  Батьківщина скіфів знаходилася між Каспійським і Аральським морями, Уралом і Кавказом, проте вони були змушені рушити в Європу під тиском агресивних кочових племен массагетів. У VІІ ст. до н. е. скіфами починається заселення Північного Причорномор’я, де створюють політичне об’єднання – Велику Скіфію. Скіфи добре описані римськими та грецькими істориками й географами, зокрема: Гекатеєм Мілетським, Геродотом, Фукідідом, Страбоном, Птолемеєм, Помпеєм Трогом, Плінієм Старшим та іншими.
   Вчені впевнені, що скіфи – це загальна назва основного населення, яке мешкало у VII ст. – ІІІ ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, заселяли Кримський півострів. Існує думка, що самоназва скіфів – сколоти.

    Скіфи належали до іраномовної групи народів, які складалися із споріднених племен та підкорених ними місцевого населення. Велика Скіфія – перша монархічна держава на українських землях. Ділилася вона на три царства – басилеї, якими керували царі з власними синами. У свою чергу, царства поділялася на номи (округи). Варто відзначити, що в основі управління скіфським суспільством лежала «варварська демократія».

Влада царя не була абсолютною оскільки обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.
    Скіфи поділялися на:
– кочове населення: скіфи-кочовики та царські скіфи або саї, які жили у степах Подніпров’я та Приазов’я та займалися кочовим скотарством;
– осіле населення: скіфи-калліпіди, які мешкали в степу між Дністром та Дніпром, займалися скотарством та землеробством, були асимільовані з греками, мали риси грецької культури; алазони, яких ототожнювали з фракійцями; скіфи-орачі (борисфеніти), можливо місцеве праслов’янське населення поневолене скіфами, яке мешкало між Дністром та Дніпром.
     Скіфи славилися своєю військовою могутністю. Перемігши перського царя Дарія І, здобули славу непереможених воїнів, яка підкріплювалася успішними військовими походами у Малу Азію, пристосованістю до війни побудови скіфського суспільства та досконале для того часу озброєння (мечі-акінаки, славетні далекобійні скіфські луки).

    У ІV ст. до н. е. за часів правління скіфського царя Атея Велика Скіфія переживає час найвищого піднесення. Її столиця – Кам’янське городище (біля сучасного Нікополя) була адміністративним та торгівельним центром. Країна стає централізованою, скіфи карбують власну монету.

     Для скіфського мистецтва був властивий «звіриний стиль», тобто прикрашаючи зброю та створюючи прикраси з золота та срібла використовують зображення тварин: оленів, гірських козлів, птахів, риб, пантер тощо. Як правило, тварин зображували в певних позах, з перебільшеними частинами тіла – очима, рогами, іклами.

     У скіфів було добре розвинене гончарство, вони виробляли прекрасний посуд за зразками грецького. Він прикрашався сценами з грецького побуту, міфології, вкритий блискучою поливою.
    Скіфське мистецтво добре досліджене завдяки артефактам знайденими археологами в скіфських курганах. Найбільш відомі з них, це кургани Куль-Оба (околиця Керчі), Чортомлик (біля Нікополя), Солоха (с. Велика Знам’янка Запорізька область), Товста Могила (біля м. Орджонікідзе) в якому в 1971 р. археолог Борис Мозолевський знайшов скіфську пектораль ІV ст. до н. е.

     У вірування скіфів поєднувалися елементи тотемів скотарської культури (вірили, що тварини, рослини, стихії природи володіють людськими якостями) з впливами грецької міфології. Пантеон скіфських богів був подібний до грецького. Поклонялися скіфи сонцю, вогню, небу, мали культи коня, меча.
Пантеон богів (сукупність богів у певній ієрархії), культ Семибожжя:
1. Табіті (Гестія у греків) – головна богиня-матір, богиня домашнього вогнища;
2. Папай (Зевс) – повелитель неба, батько скіфів;
3. Апі (Гея) – богиня землі та води, дружина Папая;
4. Арес (Арес) – бог війни;
5. Гойтосир або Ойтозірос (Апполон) – бог сонця;
6. Аргімпаса (Афродіта) – богиня родючості та життя;
7. Тагімасад або Фагімасад (Посейдон) – бог води, родоначальник та повелитель коней.

     Геродот згадував міфи про походження скіфів. Згідно з першим міфом, Таргітай (Таргітаон) народився на березі Борисфена (Дніпра) від богів Папай та Апі, який врешті-решт став першолюдиною рівною богам, родоначальником скіфів. Його три сини – Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай, згодом стали легендарними царями скіфського народу. Другий міф стверджував, що скіфи нащадки бога-героя Геракла і доньки Борисфена, змієногої дівчини Апі.
     З часом військова могутність скіфів слабшає. У 339 р. до н. е. скіфи зазнали поразку у війні з македонським царем Філіппом ІІ, у якій Атей загинув. Це не означає, що скіфи стали беззахисними. У 331 р. до н. е. намісник Олександра Македонського воєначальник Зопіріон напав на Скіфію, але усе військо разом з полководцем були знищені скіфами. Проте ІІІ ст. до н. е. – це початок занепаду скіфської держави. В цей час скіфи зазнають нападів сарматських племен, які зменшили скіфські володіння. Крах Скіфії був зумовлений не тільки експансією сарматів, але й низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Скіфський хліб було витіснено дешевшим з Середземномор’я та Єгипту. Надмірна експлуатація землі призвела до деградації скіфських степових пасовиськ. Територія Великої Скіфії скоротилася, скіфи переселилися на Кримський півострів, де з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. існувала скіфська держава Мала Скіфія. Її столицею було місто Неаполь Скіфський (район сучасного Сімферополя).

     Іраномовні племена сарматів кількома міграційними хвилями заселили українські землі на яких панували з ІІІ ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е. Самоназва сарматів історикам не відома, але науковці припускають, що сусідні народи їх називали давньоіранським словом «саоромант», що означає «оперезаний мечем» підкреслюючи їх войовничість.

Сармати – це узагальнена назва іраномовних племен, які сунули на степи Причорномор’я: язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани.
      Характерні риси розвитку сарматів:
– в середовищі сарматських племен були залишки матріархату. Часто їхніми керівниками були жінки-цариці (Томирис, Амагутаїн);
– сарматська культура була близькою до скіфської;
– сарматське військо славилося своєю важко озброєною піхотою та кіннотою (катафрактарії).
      У ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від германського племені готів й розсіялися по території Західної Європи та Кавказу, їх племена мігруючи дійшли до Іспанії та Північної Африки.

6. Античні міста-держави (поліси) Північного Причорномор’я. 

     Коли в акваторії Чорного моря з’явилися греки, вони його назвали Понт Авксинський (грець. мовою «Негостинне море»), але згодом, коли освоїлися в регіоні, назвали його Понт Евксинський (грець. мовою «Гостинне море»). Для греків землі Причорномор’я були «кінцем світу», відомого їм світу. Стародавні греки саме по Керченській протоці (Боспору Кіммерійському), східному берегу Азовського моря (Меотиди) і річці Дон (Танаїс) проводили межу між Європою та Азією.

    Східний Крим іменували європейським Боспором, а Таманський півострів – азіатським.
     Почалася велика грецька колонізація у VІІ – VІ ст. до н. е. Греків вабили у Північному Причорномор’ї джерела сировини (метали, сіль, ліс), плодючі ґрунти, м’який клімат, потенційні ринки збуту. Найбільше переселенців було з малоазійського міста Мілет. Перше місто на півдні України створене греками у VІІ ст. до н. е. – Борисфеніда (у пониззі Південного Бугу на о. Березань під Очаковом).

Причини колонізації:
1) перенаселення грецьких міст (демографічний вибух);
2) загострення аграрної проблеми, тобто нестача землі в Греції;
3) торгівельна експансія, греки шукали ринки збуту для своїх товарів;
4) ресурсна нестача, греки шукали сировину (метал, ліс, сіль) та продукти для Греції;
5) внутрішні соціальні конфлікти в Греції різних верств населення (демосу й аристократії);
6) колоністи шукали нові землі, уникаючи агресії Лідії та Персії.
Як зазначала дослідниця Марина Скржинська «у назвах грецьких колоній помітні певні стереотипи, зокрема найменування за найбільш виразними відомостями про місцевість, куди після попередньої розвідки прямували колоністи». Упродовж VІ – V ст. до н. е. на Керченському і Таманському півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Горгіппа (м. Анапа), Гермонасса, Керкінітіда (з грець. «місто біля крабової затоки», сучасна Євпаторія), Калос Лімен (з грец. «прекрасна гавань»), Мірмікей (з грець. «місто поблизу виступаючих у морі рифів»). Грецькі міста-колонії проіснували до 370-х рр.

      Свої поселення колоністи облаштовували так само, як і на батьківщині. Місце мало чітке планування, розподілялося на квартали з широкими вулицями. У центрі міста-колонії розміщувався великий майдан для народних зібрань (грецькою – агора), навколо якого були адміністративні будинки, спортивно-навчальні установи (гімнасії), торгові лавки, храми, алтарі, казна тощо. На околиці міста знаходилося кладовище (некрополь). Міста були оточені укріпленою частиною – міцними стінами та баштами (акрополь).  Навколо міста була розташована сільськогосподарська округа (хори) на якій оброблялися земельні ділянки (клери).
     Політичний устрій полісів був різним. Демократичні республіки (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні республіки (Пантікапей до V ст. до н. е.), або ж монархії (Боспорське царство з династіями Археанактіди, Спартокіди, яке включало в себе близько 20 міст. Пантікапей був столицею).

       Переважна більшість колоній були рабовласницькими республіками, в яких політичні права мали вільні чоловіки. У таких республіках виконавча влада належала колегії архонтів, а законодавча – народним зборам, військовими справами відала колегія стратегів.
      Греки займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. З ремесел знали кушнірство, чинбарство, ткацтво, гутництво, гончарство, ювелірне та склоробне ремесло, ковальство, металургію. Створювали торгівельні факторії (вивозили зерно, хутра, мед, віск, рибу, сіль, янтар, дерево, рабів).

Історик Олександр Бойко виділив такі риси грецького періоду(VІІ – І ст. до н. е.):
– тісні зв’язки з материковою Грецією;
– переважання в житті колоністів елліністичних традицій і звичаїв;
– стабільний характер розвитку;
– перетворення міст-колоній на центри посередницької торгівлі між Грецією і сусідніми племенами;
– відносно мирне співіснування греків із місцевим населенням.
У І ст. до н.е. територія Чорноморського басейну потрапляють у сфери впливу Римської держави.
Характерні риси римського періоду (І ст. до н. е. – IV ст. н.е.):
– нестабільна військово-політична ситуація;
– певна залежність міст-колоній від Римської імперії;
– варваризація населення міст-колоній;
– натуральний характер господарства;
– безперервний агресивні напади кочових племен, занепад античних колоній.
     З ІІІ ст. н. е. почалася загальна криза античного суспільства: праця рабів стала невигідною, значно зменшилися обсяги внутрішньої та зовнішньої торгівлі, римляни вивели легіони з Криму у зв’язку з кризою в середині Римської імперії (у 395 р. відбувся поділ Римської імперії на Східну і Західну). Відчутного удару завдала навала готів та гунів.

Готи (ІІІ – ІV ст. н. е.)  Подія, яку історики назвали Велике переселення народів (IV – VII н. е.) починається наприкінці залізного віку, а завершується на початку доби Середньовіччя. Це час масових міграцій германських, слов’янських, тюркських та інших народів на території Євразії, в наслідок яких виникають перші варварські держави, формуються нові етноси, розколюється Римська імперія на Західну й Східну провінції, й врешті решт варвари захоплюють Рим, гине Західна Римська імперія.
      У ІІІ ст. германські племена рухаючись з Прибалтики до узбережжя Чорного та Азовського морів поступово витісняють сарматів, беруть під контроль грецькі міста-колонії, знищують Малу Скіфію та Боспорське царство, підкорюють слов’янські племена. Готи, які мешкали в пониззі Дніпра, називалися остготами. Вестготи, це ті, які розмістилися між Дніпром та Дунаєм.
     Держава готів (Готія, Гетика, імперія Германаріха) набула найбільшої могутності в ІV ст. за правління короля Германаріха. Її територія охоплювала землі від Балтійського моря до Чорного й Азовського морів, включаючи Кримський півострів. Столицею держави було місто Данапрштадир (Данапарштадт), що означає «Дніпрове місто» або «Місто над Дніпром».

     З м. Александрія у ІV ст. н. е. готи запозичили християнську релігію, але у формі аріанства (послідовники священика Арії). Аріани відкидали догмат про єдиносущність Бога-Отця, Бога-Сина та Святого Духа й вважали, що Ісус Христос не вічний і нижчий за значенням у порівнянні з Богом-Отцем.
     У 370-ті рр. у готів з’явився могутній суперник – гуни. У 375 р. гуни завдали важкої поразки готам. Анти (слов’янські племена, які мешкали між Дністром і Сіверським Донцем) перейшли на бік гунів. Готський король Вінітар (наступник Германаріха) напав на антів і полонив їхнього князя Божа (Боз, Бус) і стратив – розіп’яв його самого та його синів і старшин (всього 70 осіб). Але навала гунів, яких європейці називали «бичем Божим» або «карою Божою», витіснила готів.

Гуни (ІV – V ст. н. е.) Велике об’єднання кочових тюркських племен хунну виникло в монгольських степах у ІІІ ст. до н. е., проте було розбите китайською армією й почало рухатися на Захід. Наприкінці ІІ ст. до н. е. вони з’явилися у Волзько-Уральському межиріччі, де створили велике об’єднання гунів. Вторгнення гунів до Східної Європи стало початком Великого переселення народів.
Гуни, за твердженнями європейців, були типовими азіатами: невисокі на зріст, коренасті, темноволосі, зі смаглявим відтінком шкіри («жовтолиці»), з вузьким «розрізом» очей.
    Верховним божеством гунів був Тенгрі (Тенгре, Тангра). До цього вшановували бога Куара, бога доріг, покровителя мандрівників (кочовиків) Мала, а також Сонце, Місяць, воду, вогонь. Поважали дерева, перш за все дуб – символ сили, довговічності і краси. Традиційними в гунів були поминальні ігри-бої з мечами, кінні ресталища, танці. Згодом гуни перейшли на аріанство – ранню течію християнства, яку згодом почали вважати єретичним відхиленням від церковних догматів.
    Близько 400 р. гуни переселилися у Середнє Подунав’я. За часів правління Аттілі (434 – 453 рр.) Гунський союз племен досяг найбільшого територіального розширення і найбільшої могутності. У 451 р. гунів розгромив на Каталаунських полях (або Шалонських полях) на території Північно-Східної Франції римський полководець Аецій. Ця битва підірвала могутність гунів. У 453 р. під час свого весілля Аттіла помер.

     Після смерті Аттіли імперія гунів розпалася, це дало поштовх розвитку іншим народам, зокрема на українських землях зміцнюються племена слов’ян – антів та склавинів.

Аварський каганат VІ ст. – 620-ті рр. У VІ ст. орда тюркських племен аварів керованих царем Бояном (Баян, Байан) пройшла територією України в Європу на територію сучасної Угорщини, де створила Аварський каганат. Авари (за давньоруськими літописами – обри) були кочовими тюркомовними племенами, які прийшли з Азії. Після поразки 626 р. під Константинополем авари втратили свою могутність, проте зіграли велику роль в формуванні угорського народу. Натомість, після зменшення впливу аварів в Східній Європі набирають могутність слов’янські племена.

Рекомендована література

1.  Баран З., Кокотко Н., Тарнавський Р. Історія України(від дав-нини  до  сучасності):  навчальний  посібник. –  Львів:  Видавництво Львівської Політехніки, 2018. – 104 с.

2.  Історія української культури: навчальний посібник для студентів і курсантів вищих навчальних закладів МВС України/ авт. кол.; за ред. М. П. Гетьманчука. – 2-ге вид., доп. та перероб. – Львів: ЛьвДУВС, 2019. – 404 с.

3.  Історія України: навчальний посібник/ за ред. проф. М. П. Гетьманчука. – Львів: ЛьвДУВС, 2015. – 210 с.

4.  Король В. Історія України: навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2008. – 496 с.

5.  Лановик Б. Д.,  Лазарович  М. В. Історія  України(навчальний посібник). – К.: Знання-Прес, 2006. – 598 с.

6.  Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навчальний по-сібник/ за ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Львів: Світ, 2019. – 568 с.

7.  Українська та зарубіжна культура: навч. посібник/ М. М. Зако-вич, І. А. Зязюн, О. Л. Шевнюк та ін.; за ред. М. М. Заковича. – 4-те вид., випр. і допов. – К.: Знання, 2019. – 589 с.

8.  Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінцяXVIII століття/ Н. М. Яковенко. 3-тє вид., перероблене та роз-ширене. К.: Критика, 2020. – 584 с.

Додаткова:

1.  Аркас М. Історія України-Руси/ М. Аркас. – Одеса: Маяк,1994. – С. 58–66.

2.  Баран В., Баран Я. Історичні витоки українського народу. – К.: Генеза, 2005. – 208 с.

3.  Бурдо Н. Б. Сакральний світ трипільської цивілізації/ Н. Б. Бур-до. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.

4.  Вівчарик М., Капелюшний В. Українська нація: витоки, станов-лення і сьогодення: навч. посібник. – К.: Олан, 2003. – 283 с.

5.  Войтович В. Українська міфологія/ В. Войтович. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.