Контрольна робота з літературного читання: навички читання мовчки

 3 клас

 

1. Прочитай уважно текст.

ЛЬОНОК  

 

Росла в саду дуже красива яблунька. Весною вона вкривалась рожевим цвітом, а влітку на її гілках наливалися червонобокі яблука.

Але цієї весни яблунька ні листя, ні квітів не випустила. Стояла якась сумна, невесела, аж похилилася, бідолашна.

-                   Ось я її поправлю, - сказала Катруся. - Нехай вона не хилиться, а стоїть рівненько-рівненько.

Дівчинка підійшла до яблуньки і почала вирівнювати. Але деревце замість того, щоб стояти прямо, зовсім вилізло із землі. Катруся від несподіванки аж скрикнула. Тато і мама теж злякались, бо такого в них ще не траплялося. Оглянули вони деревце і побачили, що всі корені в нього погризені, сліди на них, як ото від мишачих зубів.

Але, як потім з’ясували, шкоди наробили не миші, а водяний щур, звірина така, схожа на пацюка. Тоді вони втрьох почали шукати нору того щура. Де тільки її не шукали, та так і не знайшли. Пожурилися за яблунькою, але що вдієш, жалем біді не зарадиш - це ж ясно. Довелося миритися з утратою.

Невдовзі після того Катруся з татом ішли садком і раптом побачили, як маленький кошлатий звірок шмигнув біля сарайчика і за одну мить зник під колодками, що лежали вздовж стіни.

-                   Це ж, мабуть, отой щур сховався, - зашепотіла збуджено Катруся. - Татусю, давай спіймаємо його!

Він узяв під кущем винограду палицю і навшпиньки підійшов до колодок. Заглянув туди і бачить: сидить звірок, голову сховав, а спину свою кошлату назовні виставив.

«Ну, не будемо ловити ґав», - подумав тато, підняв догори палицю.

Замахнувся, а рука чомусь не опускається, ніби щось її стримує і підказує: не поспішай, краще роздивися, що воно таке!

Колодок під стіною було три. Скинув тато верхню - звірок поворухнувся, але не втік, тільки щільніше припав до землі. Тоді Катрусин тато почав відсувати другу колодку. І лиш відсунув трохи — звірок повернув голову і так глянув на нього, що тато аж одхилився - такий несподіваний був той погляд. Очі у звірка, виявилось, зовсім голубі, великі і чисті-чисті.

Катруся теж побачила його очі, скам’яніла на мить, потім як закричить:

-    Та це ж кошеня!

І вона не помилилася. То справді було кошеня. Волохате, гарне - сибірської породи. Дощ, який ішов перед тим, намочив його, розкошлав, ото ж воно й здалося їм водяним щуром.

Зрозуміло, що кошеня вони забрали собі й назвали його Льонком - за чисті голубі очі.

                                                                                      Іван Сенченко (310 слів) 

 

 

 

 

 

Контрольна робота з літературного читання:  навичка читання мовчки

 

 

 3 клас

 

1. Прочитай уважно текст.

Романові яблука

 

Дядько Роман викохав садок. І в садку в нього справжні дива! На одній гілці яблуко сніжно-біле. А на сусідній - золотаве або й зовсім червонощоке, як циганка. Визирають яблука з-поміж листя, сміються до сонця, наливаються, спіють.

І от настав час, коли дядько Роман виходить із двору з великим тугим вузлом. З чистої білої хустки випинається боками щось кругле. Польова доріжка сіріє поміж стернями.

Дядько ступає, де менше пиляки, на хвильку зупиняється біля межового стовпчика і шугає рукою в загадковий свій вузол.   З   вузла   з'являється   яблуко.  

Та яке! Червонобоке,  свіже,  велике,  просто мов сонце вранішнє.

Дядько, ніби милуючись, потримає його перед собою і кладе обережно на стовпчику. Так він іде собі і йде - і від яблук, що кладе на стовпчики, польова доріжка змінюється на очах. Сіра, буденна, в пилюці, вона стає зовсім іншою - лежить між стернями вже весела, празникова, вся наче засвітилася від тих яблук. Іде дядько Роман і вдає, що не помічає хлоп'ят, які, мов зайчата, причаїлися в бур'яні край дороги. Насправді ж він знає, що хлопчики-пастушки поблизу, що вони з хвилюванням ждуть - цілого півліта ждуть - цього незвичайного дня.

Біля одного стовпця дядько затримується трохи довше звичайного й, обернувшись, дивиться якийсь час на уквітчану яблуками дорогу. Ніби перевіряє: ну як воно в нього вийшло? І усмішка в нього добра, підбадьорлива. Та тільки він зникне за пагорбом, пастушки зриваються разом на ноги, щасливо мчать чимдуж до стовпця і на льоту, як вершники, схапують яскраві дарунки, що для них так розкішно вродили на голих придорожніх стовпцях. 

                                                                                  Олесь Гончар. (252 слова)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         

 

 

 

Прочитай текст.

Перепілки

Улітку на лузі чи на хлібному полі можна почути дзвінку перекличку. 

«Підпадьом-підпа-дьом-підпадьом», – чітко вимовляє хтось у заростях високої трави.

Перепілка – дика родичка домашніх курей. Строката витончена пташка величиною зі шпака - така собі мініатюрна жовто-бура рябенька курочка. Забарвлення гарно маскує перепілку. Пройдеш поруч із нею і не помітиш. Ну, а якщо у пташки нерви не витримають - вона зірветься з місця і швидко побіжить подалі від небезпеки. Найчастіше бігом і пересувається, хоча вміє літати і здійснює довгі і напружені перельоти, вирушаючи на зимівлю до Африки чи до Південної Азії.  

Гнізда перепілка влаштовує на землі, серед густої трави. Найчастіше вона розселяється на полях із зерновими культурами, але інколи, наприклад, під час дощового літа, перепілок можна зустріти і на посівах соняшника. На полях птахи влаштовують гнізда і виводять пташенят.

Мешкає перепілка звичайна скрізь у Європі, у Західній Азії, в Африці. Здавна на цього птаха полювали через його смачне м’ясо. Але є підстави думати, що в Давньому Єгипті перепілок спеціально розводили, - на деяких давньоєгипетських пам’ятниках посеред малюнків домашніх тварин зустрічаються також зображення перепелів. На жаль, диких перепелів з кожним роком меншає. Добре, що їх можна вирощувати в неволі.

Нещодавно люди почали знову розводити перепелів. Перші вдалі спроби були зроблені в Японії. І зараз тут побудовано багато спеціальних перепелячих ферм, на яких вирощують у рік сотні тисяч птахів і отримують десятки мільйонів яєць. Перепелині яйця – унікальний продукт, який використовується в лікувальному і дієтичному харчуванні.

У Японії розводять німу перепілку. Чому її так назвали – неясно. Може, тому, що вона не кричить під час токування класичне перепеляче «підпадьом», а тихо й глухо дзижчить. Німі перепели виявилися дуже підходящими для виведення нових порід. Селекціонери вивели перепелів, які дають багато яєць (250 – 300 за рік) і швидко набирають вагу (гарною для перепела вважається вага в 100 – 120 грамів). Перепели легко пристосувалися до утримання в клітці і харчів, які їм запропонувала людина.

Розведення перепелів широко практикується в зарубіжних країнах. У нашій країні також є перепелячі ферми. Робота по штучному розведенню перепілок лише почата. Але цілком можливо, що людина виведе коли-небудь нові породи цих птахів.

                                                                                                  

За Наталією Пожарицькою (319 слів)

 

Селекціонери – люди, які виводять нові породи  свійських тварин та рослин.

 

 

 

 

 

Читання мовчки  3 клас

Закопане золото (українська народна казка)

            Мав батько трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, батько працював, як віл, - чорнів від роботи, руки йому пухли, а сини ходили собі понад ріки, лісами, вилежувалися у садку.

       Казав їм батько:

-   Сини мої, працюйте, бо тяжко вам буде, коли я вмру.

А найстарший син відповідає:

-   Тату, працюй поки можеш, а ми будемо працювати, як тебе не буде.

-   Та ти не вмієш нічого, - каже батько.

-   Я одружуся – дружина працюватиме.

Другий син говорить:

-   І я одружуся.

А третій:

-   Я так само зроблю.

       Батько працював-працював та й занедужав. Прийшли сини ,питають:

-   Тату, ти вмираєш, а що нам залишаєш?

А батько бідний був, але мав мудру голову, подумав і каже:

-   Діти, шукайте в землі золото.

-   А в якому місці ви золото закопали? – питають сини.

-   Оцього я вам не скажу, - відповідає батько. – Копайте город, оріть ниву, садіть, обробляйте, збирайте, там і золото знайдете.

    Полежав батько трохи та й умер. Настала зима, сини переїли все те, що батько настарав, а нового нічого не стали й не сіяли. На другу зиму голодують ліниві сини.

       Пішов найстарший брат пари шукати – вернувся з гарбузом, пішов середульший сватати дівчину – не пішла за нього, пішов і наймолодший – ніхто не хоче ледарів. Добули якось до весни, а навесні давай золото шукати. Перекопали весь город – не знайшли золота, засадили картоплею – вродилася їм гарна картопля. Пішли ниву копати. Скопали ниву – нема золота, але посіяли пшеницю – вродилася пшениця така буйна, така здорова!     Помолотили, відвезли зерно до млина, намололи борошна, напекли хліба, посідали свій хліб їсти, а наймолодший брат каже:

-   Ой, які ми, брати, дурні! Бачите? Золото уродилося. Правду нам тато казав, аби ми шукали в землі золото!

Брати повставали з-за столу, закатали рукави поза лікті й узялися до роботи. Відтоді земля давала їм золото: родився хліб. Вони дбали, все мали ,скоро поодружувалися. Разом із дружинами сходилися й при столі говорили:

-   Якби-то наш мудрий батько тепер жив, то і нам ліпше було б. (315 слів)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Варіант 2

 

Добре слово

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".

Оля їла мед у стільниках* і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало - дівчинка вже ледве вставала з ліжка.

Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:

-                   Чогось їй не вистачає. А чого - і сам не можу зрозуміти.

Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі - столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.

Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик**, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:

-                   Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці - щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.

Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.

-                   Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.

(271 сл.) ВасильСухомлинський

 

Стільник* - лист, утворений чашечками з воску, що його бджоли й оси роблять для  зберігання меду. Ослінчик **— стілець, стільчик.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Робота з літературним твором

Варіант 1

 

ПРОГАЯНИЙ ДЕНЬ

Мама йшла на роботу рано, до сходу сонця. Вона розбудила Петрика й сказала:

— Сьогодні в тебе почалися канікули. Але гаяти часу не можна, тобі робота на сьогодні: посади біля хати дерево й прочитай цю книгу «Далекі Сині Гори».

Мама показала, де викопати дерево, поклала на стіл книжку про Далекі Сині Гори й пішла на роботу.

Петрик подумав: «Посплю ще трохи». Ліг, задрімав, потім заснув мі міцно і снилося йому: біля хати виросло дерево, яке він посадив, а Далекі Сині Гори стали зовсім недалекі й стоять над самісіньким ставком.

Прокинувся Петрик — ой, лишенько! Сонце вже серед неба.

Хотів зараз же до роботи взятися, та подумав: «Ще встигну...».

Сів під грушею. Думає: «Ось посиджу ще трохи та й почну».

Потім пішов у садок, ягоди їв, за метеликом ганявся, потім знову під грушею сидів.

Прийшла мати ввечері й каже:

— Показуй, що зробив, сину.

А Петрикові нічого показати. Соромно йому матері у вічі дивитися.

— Ходімо, сину, покажу тобі, що люди зробили за той день, що ти згаяв.

Взяла мама сина за руку й повела. Підводить до одного поля й показує: — Вчора тут була стерня, а сьогодні рілля. Тут працював трактор. А ти байдики бив.

Підвела до колгоспного двору, показує багато-багато ящиків з помідорами й каже:

— Ці помідори вранці були на полі, а тепер у ящиках. Завтра їх і повезуть у місто. Це робила я з жінками. А ти байдики бив.

Підвела до великої-великої купи зерна.

— Це зерно вранці було в колосках. Хліб скосили й змолотили, з привезли на тік.

А ти байдики бив.

Підвела до стіни, вимуруваної з цегли.

— Тут вранці був тільки гранітний фундамент, а тепер мур стоїть. Це муляри працювали. А ти байдики бив.

Підвела до великого кам'яного будинку, зайшла із сином. На полицях — паляниці, калачі. Усе пахло хлібом.

— Це пекарня, — сказала мама. — Ці хлібини вранці були ще борошном, а тепер сам бачиш. Цілий день трудилися пекарі. А ти байдики бив.

От що таке прогаяний день.

(314 сл.) Василь Сухомлинський

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Варіант 2

 

Негарна звичка

Легенько скрипнула дерев’яна хвіртка, і на подвір’я зайшов сусідський дідусь Микола.

–                 Дай, Боже, здоров’я! – привітався він і лагідно посміхнувся.

–                 Дай, Боже, всім! – відповів од хлівця Мишків дідусь Іван і ступив сусідові назустріч. Мишко, що сидів під крислатим горіхом, полишив їсти з мисочки вишні й відсунувся на край лави, звільняючи для дідусів місце. Він дуже полюбляв слухати розмову дорослих, але мав негарну звичку безцеремонно в неї втручатися. Тим часом дідусі посідали на лаві й завели мову спочатку про те, яким спекотним видалось цьогорічне літо, потім про пасіку. А далі дідусь Іван почав розповідати про поливальну систему, яку він надумав змайструвати, щоб поливати город.

–                 А я вчора у тітки Ганни був. Вона мене ситром напувала, – втрутився Мишко.

Але дідусь продовжував свою розповідь, навіть не глянувши на онука. Мишко перечекав якусь мить і знов сказав:

–                 Наш Мурчик десь носа подряпав, і мама каже, що він горе-мисливець. Проте Мурчиків ніс теж не зацікавив дідусів: вони й далі розмовляли про своє.

Мишко образився: «Чого це вони не звертають на мене уваги?» – сердито подумав він, смикаючи то одного дідуся за рукав, то другого. Однак вони його наче не чують.

«Але ж вони один одного чують! – подумки з обуренням відзначив хлопчик. – Про город чують, про бджіл чують. А про Мурчиків ніс – ні!» І Мишко, набравши повні груди повітря, вигукнув:

–                 Учора Максимко, що їхня хата біля криниці, ліз через паркан і штани подер!

Однак і ця новина не справила на дідусів ніякісінького враження.

–                 Ви чуєте?! – несамовито заволав Мишко, – Максимко штани-и-и подер!

І тут дідусь Микола, роззирнувшись довкруги, питає в дідуся Івана:

–                 А де це твій Михайло? Щось я давненько не чув його й не бачив. Він у вас не з тих, що язик, мов лопата, і строчить, як з автомата. Либонь, зараз десь при цікавому ділі?

Од цих слів очі в Мишка округлились, як блюдця, і рот став круглим, наче бублик. Він мовчки зсунувся з лави і, присоромлений, потюпав до хати.

(316 слів) Оксана Кротюк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Варіант 3

Крадений  віл

  Мав чоловік сина.  От виріс  хлопець та такий собі красень, хоч  картину  з нього малюй, а до роботи щось не дуже квапиться.

  Якось питає в нього батько:

-                  Чи не  пора, синку, за якесь діло братися?

 А той стоїть і чухає потилицю:

-                  Та не знаю, тату, за що й братися…

-                  Гаразд, - озвався батько. – Підемо по світу, поглянемо, як інші живуть.

Може, й тобі якась там робота до серця припаде.

    Ішли вони, йшли, вже й назад повернули, коли дивляться – під лісом віл пасеться.

-                  Я цього вола вкраду! – каже тоді син. - Що ж, - зітхає батько, - то кради…    Зловив син вола, взяв на налигач і привів.

-                  Жени його додому. А я в село загляну – знайомого провідаю, - сказав  йому батько.

   Повернувся пізно, а вже до того дня зарізали вола і зварили багату вечерю. Син затулив ряднами всі вікна, аби хтось не підглянув, і аж потому сів до столу.

-                  Стривай, - каже батько. – Спершу собі поміряємо шиї. Побачимо, хто ліпше з нас погладшає.

   Поміряли шиї, взялися за їжу. Батько – той їсть повагом, наче в гостях, а син поспішає, немов на пожежу. Загавкає собака, а він усе мерщій ховає до комори. І вночі не спав: весь час йому здавалося, що хазяїн вола об’явився.

   Через місяць того вола з’їли. Повеселішав парубок.

-                  Ану, сину, - каже тоді батько, - поміряємо шиї.

   Поміряли. У батька шия на два пальці більша, а в сина – тонша стала.

-                  Це тому, чоловічку, що ти крадене їв! – сміється з нього батько.

-                  А ви хіба купували, тату? – дивується син.

-                  Еге, я їв своє, тому і погладшав, - примружив старий  очі. – Пам’ятаєш,  я в село заходив? Це тоді хазяїну я за вола односив гроші.

   Син аж вирячився з дива.

-                  Ну, сину, - каже батько, - то, може, знову підеш вола красти?

-                  Ні, хай  йому  всячина! – сказав син. – Більше не буду красти. Радше  піду волами землю орати та хліб сіяти.

(297 слів)

___________

 Налигач – мотузка, яку прив’язують до рогів худоби.

 

 

 

 

 

 

 

 

4 варіант

Живі камінчики

    Олежко на морі вперше. Воно таке велике, що другого берега не видно, хоч скільки б не вдивлявся в далечінь.

     Море ніколи не втомлюється. Шумить і вдень, і вночі. Хлюпає на берег білою хвилею. Вона охоче бавиться з Олежком. Ш-шу-у, ш-шу-у… Манить до себе, а тоді як хлюпне на ноги: шу-ут! Олежкові лоскітно, і він радісно сміється.

    А одного разу був шторм. Хвилі заввишки із трамвай накочувалися на берег одна за одною. Били по причалу, і дрібні бризки маленькими світлячками розліталися в усі боки.Шурхотіли й перекочувалися то на берег, то в море камінчики.

   Коли хвилі вгамувалися, Олежко з мамою й татом вийшли на берег. Море було тихе, немов втомилося. Вмиті хвилями, на березі блищали різнокольорові камінчики.

-         Погляньте! – захоплено вигукнув Олежко. – Вони світяться, немов живі!    Олежко підняв один камінчик. Він мінливо поблискував вологими боками і здавався живим.

-         А он ще й ще!

   Камінчиків було багато, і такі вони блискучі та гарні, що Олежкові хотілося всі забрати з собою.

-         Отой камінчик схожий на чобіток! – вигукнув він. – Справді, ніби чобіток з барвистими халявками.

   А он той поцяткований, немов перепелине яєчко. Оцей – з білим пояском посередині. Той – з рожевим вершечком. Були тут і смугастики, схожі на зебру, і горбаті, як верблюди.

-         А он той горить!

  Олежко підняв його. Камінчик був білий-білий, аж ніби світився всередині. Хлопчик назбирав повні кишені живих камінчиків. Ще й татові в жменю поклав. Він повезе їх додому, далеко від моря.Восени і взимку вони йому нагадуватимуть про море і літо.

    Відпустка минула. Минуло й літо.

    А там зима настала. Камінчики лежали на столику поряд з іграшками, але вони чомусь уже не нагадували Олежкові море. Не нагадували ні пустотливої хвильки, ні сердитих штормових хвиль. Потьмяніли, стали сірими й шорсткими, немов постаріли. Навіть отой білий-білий, що світився всередині, згас. Що з ним сталося, Олежко не знав.

-         Море – їхній дім, - пояснив татко. – Не можуть вони без нього.

Андрій Михайленко, (307сл.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З клас

Як птахи готуються летіти у вирій

Сонячний  осінній день, небо чисте, ясне. Раптом в далині     з-за лісу з`явилася темна хмарка. Вітру нема, а хмарка сунеться швидко-швидко, так і зростає на очах.   Ось вона вже зовсім близько… Та це зовсім і не хмарка, а величезна зграя шпаків! Навесні та на початку літа вони живуть парочками, а зараз зібралися у зграї. Це вони готуються до відльоту в далекі теплі краї – у вирій.   Та доки ще не настала пора відлітати, зграї шпаків днями літають над полями, над луками, шукають собі їжу.   А як мине тиждень, другий, як вибілять перші заморозки поля та луки, глядь, шпаків уже й нема! Значить, полетіли наші шпаки у вирій аж до наступної весни.   Хліб давно уже покосили й зібрали, а по стерні походжають чорні граки – хлібні зерна підбирають, різних черв`яків, жуків їдять.   Тут і старі граки, й молоді – всі разом до відльоту готуються.   А подивись на ластівок. Скільки їх восени вздовж дороги на телеграфних дротах сидить! Посідають щільно одна до одної. Здаля поглянеш – ніби намистинки на разочок нанизані.   Щебечуть ластівки, хвилюються, метушаться, - це вони теж у дальню путь зібралися.   А то ще осіннім днем раптом долинає звідкілясь згори: крукру-кру… Подивишся – високо-високо, аж під хмарами, летять у вирій ключем журавлі. То вже, значить, до зими недалеко!

9 19 27 39 48 57 66 76 84 93 103 111 121 129 130 141 151 159 166 174 177 187 189 198 206

Г. Скребицький   (206 слів)

               1.Про який день йдеться у тексті?

2.Чим насправді була диво-хмарка?

3.Чому шпаки зібралися у зграї?

4.Що роблять шпаки перед відльотом?

5.Коли шпаки відлітають у вирій?

6.Які птахи летять у вирій ключем?

 

 

 

 

 

 

Легенда про вишню

Жила колись в Україні родина. Чоловік козакував на січі, коли вороги нападали, а в мирний час сіяв хліб на своєму хуторі. Жінка допомагала йому й наглядала за дітьми. Було в них п’ятеро синів і одна донька. Жили собі та працювали, досягли вже якогось достатку. Обминало їхнє обійстя будь-яке нещастя та лихо. Від татарського й польського розорення оберігав глибокий байрак, у якому ховалася невеличка похила хатинка та хліви, а ще гострі шаблі й стріли батька й синів.   Як наслала цариця Катерина на вкраїнські землі своїх вояків, то знайшли вони той щасливий хутір і взялися до пограбування. Билися з непрошеними гостями батько й сини, проте не змогли подолати натиску загарбників. Кинулися тікати до хати, та на порозі стала зі самострілом мати. Поклала кулею отамана тих розбійників, одначе з іншими вояками не впоралася.   Залишилася живою лише донька. Поховала вона матінку в садочку, й на тім місці виросло деревце, що навесні зацвіло пишним білим квітом, а влітку налилося червоними ягодами, схожими на краплини крові. Милувалася дівчина квітом деревця, коли скуштувала смачних ягід, відразу заснула. Наснилося їй те деревце, а з нього наче вийшла постать матері.    - Видиш ня, донечко? – шепотіли люблячі вуста.    Відтоді те деревце всі люди називають вишнею.

9 20 30 40 49 57 65 77 86 95 103 110 121 130 131 139 149 157 161 168 179 182 188 195

 

1.З якими подіями пов’язана легенда?

2.Де жила родина?

3.Що трапилося на хуторі?

4.Хто послав вояків на вкраїнські землі?

5.Де поховала донька свою матінку?

6.Чому деревце назвали вишнею?

 

 

 

 

 

 

 

Ліки для Буцика Дід Василь щоранку виводить Буцика пастися на леваду. Максимко час від часу бігає до телятка, носить йому траву.   Якось прибіг Максимко до Буцика і дає морквину, а той не їсть, а лише мукає: му-у-у ... Жалісно так.   Максимко спочатку здивувався, що бичок не хоче моркви, бо раніше хрумав залюбки, а потім занепокоївся: чи, бува, не захворів Буцик?   Хлопчик помчав до дідусевої хати, відшукав коробку з таблетками, висипав ліки в кашкет і тільки-но вибіг на подвір’я, аж на зустріч іде дід Василь.  -                 Ти куди це? – запитав онука. -                 Дідусю, біда! Буцик захворів. Мукає і мукає і моркви не їсть. Я йому ліки несу. Ось, дивіться.   Дід Василь зазирнув у кашкет і всміхнувся: -                 Ти, Максимку, не ті ліки приготував. Буцик, мабуть, води хоче. Я його, здається, забув уранці напоїти. -                 Дідусю, а можна я принесу води? -                 Якщо подужаєш, то чому ж ні? -                 Подужаю.   Максимко схопив відро і подався до криниці. Набрав повнісіньке відро води, несе на леваду. Доки телятко пило, Максимко погладив його шию й промовляв: -                 Пий, Буцику, пий. Я тобі зараз ще й бур’янцю нарву… Напилося телятко вволю, підняло мокру мордочку і знову тихенько: -                 Му-у-у …   Максимко дивиться на бичка і не може второпати – чому він знову мукає? Та саме підійшов дід Василь. У руках він тримав косу. -                 Дідусю, а він знову мукає. -                 То він, Максимку, дякує за воду.

8 18 31 36 45 55 56 44 56 61 66 78 83 90 99 106 112 118 119 128 138 142 152 161 162 173 184 189 195

(За А.Коцюбинським, 195 слів )                                      

1.   Кого виводить пастися дід Василь на леваду?

2.   Чому занепокоївся Максимко?

3.   Як хлопчик хотів допомогти телятку?  

4.   Куди подався Максимко?

5.   Як змінилася поведінка Буцика, коли він побачив відро з водою?

6.   Чому телятко, напившись, знову мукало?

 

 

 

Синичка та хурделиця

  Синичка жила в дуплі старої груші. Намостила собі сінця – і їй 11 було там тепло й затишно.        16   Тітьки докучала люта хурделиця. 20

  Якось хурделиця кілька днів і ночей висвистувала:                              27

  -Маю хвищі й холоди – все завію назавжди!                                          34

   А синичка висувала голівку із дупельця і проказувала:           42   -Хай би як ти шуміла, хай би як висвистувала. Все одно вигляне   54 сонечко – сніг розтане, і весна настане.   60

   -Сніг не розтане, весна не настане, - сичала хурделиця. – Мої 69 морози застудили лози й закували ріки кригою навіки! 77

   -Ців-ців-ців! – стояла на своєму невгамовна синичка. – Хоч ти й 88 заволокла темними хмарами сонечко, та воно є в моїй пісенці. 98    -У пісенці? – зневажливо вигукнула віхола. – Та тебе ж не чути. 109 А я так умію шуміти-свистіти, що од мене утікають до осель всі 122 діти!   130

   Синичка перелетіла з гілки на гілку і проспівала:  142    -Бач, від тебе утікають до осель всі діти, а від пісеньки моєї 144 зацвітають квіти!          153

   Тут налетів вітер. Затріщало сухе потрухле гілляччя, а здорове,     162 пругке так розгойдалось та захльоскало по хмарі, що вона        168 розпоролася, і крізь прогалину виглянуло сонечко. 174    -Ців-ців-ців! – привітала його синичка.   183

   Сонечко простягло свій теплий промінець і погладило синичку 184 по голівці.    196

   Вона защебетала ще веселіше на весь ліс. І всім у лісі почулося: 200

«Покинь сани, візьми віз!»

 

   

 

                             (Андрій М`ястківський ) 200 cл.

1.Де жила синичка?

2.   Хто докучав синичці?

3.   Про що сперечалися синичка з хурделицею?

4.   Яку пісеньку співала синичка?

5.   Чи вдалося синичці прогнати хурделицю? 

6.   Як сонечко звеселило синичку?

 

 

ПОГАНІ  ВЧИНКИ

Українська народна казка

             Ця історія сталася дуже давно, вже й не пам'ятаю, коли та в якій країні. Проте одне знаю  напевне — все було насправді. Якось зустрілися три давні товариші й почали  розповідати історії зі свого життя. Спочатку розмовляли лише про радощі та успіхи, а згодом  — про печалі та розпачі. 

         — Побратими,— сумно мовив Назарій, найстарший із друзів, — моє серце тужить через   негідні вчинки та лихі думки. Відчуваю, що просто зобов'язаний очистити совість відвертим зізнанням. Товариші, мені надзвичайно прикро,що маю заздрість у душі, забуваю про добро та  частенько пригадую зло...

        Не підводячи очей, розпочав гірку сповідь Олесь:

-                  Усе частіше розумію, що лють і жадібність знищують найкращі якості: здатність співчувати  та кохати. Нехай же обіцянка друзям спонукає  мене до очищення. Почулося тяжке зітхання третього — Святослава:

-                  Настала моя черга зізнаватися. З бажанням знехтувати найчистіші прагнення душі та загальнолюдські традиції веду успішну боротьбу ще з юних літ. Одначе нещодавно я вчинив підло й безчесно... Справа в тому, що від моїх слів залежало життя...

     Святослав розповів про те, що вперше злякався осуду оточуючих, тому й не став на захист обмовленої людини.  Почали приятелі міркувати, хто ж більше  завинив! Що гірше: багато незначних (звісно, на перший погляд ) повсякденних проступків або ж за життя один великий?

      Думали-гадали, проте ніяк не могли дійти  згоди. Саме тому й вирушили до судді, щоб  з'ясувати відповіді на найважливіші життєві  запитання.

       Вислухавши друзів, справедливий чоловік   виніс вирок:

-                  Вирушайте до річки. Ти, Святославе,   вчинив один великий проступок, тому приволочи   найбільшого каменя. Ви, двоє, що припустилися   багатьох малих помилок, — по мішку дрібних  камінчиків.

Щойно приятелі виконали наказ, як суддя  оголосив нове розпорядження:

— А зараз віднесіть усе назад. Будьте уважними:кожен камінчик повинен повернутися на своє колишнє місце!

Святослав запам'ятав, де лежав булижник,одначе перекочувати його коштувало неймовірних зусиль. Чоловік так стомився, що навіть  на ногах не міг триматися. Назарій з Олесем успішно впоралися з виконанням першого завдання, оскільки володіли богатирською силою. Проте друзі не пригадали, де лежав кожен камінчик.

Ось так мудрий суддя вирішив суперечку приятелів.  Запитання до тексту.

1. Про що розповів Назарій?

  2.Якою була сповідь Олеся?

  3.В чому зізнався Святослав?

 4.Яким був вирок мудрого судді?

 5.Чи впоралися товариші з наказами судді?

 

 

ЛІТНІЙ ВЕЧІР

        Дід бере ґирлиґу в кутку і виходить з хати. Я за ним.

      — Діду, а скільки ж ви дасте мені кавунів, скільки донесу, га?

       —  Скільки донесеш.

-       А коли я одного ще на баштані з'їм?  

-       З'їси.

-       А дині у вас є?

    —  Є і дині.

     А чорнобривці й собі:

—   Є і дині! Хе-хе!

      Дід не чує чорнобривців. Він чує тільки мене і себе.

       —  Є і дині, і всяка всячина. Я пішов.

      А чорнобривці дідові вслід:

      —  Я пішов!

      —  То я прийду, діду!

      А тут ще лелека на хаті:

       —  То я прийду, діду!

        Дивлюсь на чорнобривці, на вітер, піднімаю   голову на лелеку.

       - Кла-кла-кла-кла!— каже лелека і летить зі стріхи.Цей наш лелека — злодій. Увечері, коли ніхто  не бачить, він краде зорі з неба. Стоїть на хаті на одній нозі, скине голову в зоряне небо — шия  довга, дзьоб до зір, та й хап зорю. Зоря гаряча, застряга  в  горлі, лелека ковтнути не може, студить зорю, клекіт із горла — кла-кла-кла. Злодій... Небо наше домашнє, як чорнобривці. Я люблю небо.       Я люблю небо над нашою хатою і над нашою мамою люблю. Люблю його над нашим собакою  і над борщем у полив'яній з квітами мисці.

      Люблю і над маминими сльозами, коли,  буває, заплаче вона за своїми синами, а за моїми   братами, які лежать десь в інших країнах з іншими кавунами, дідами, лелеками і чорнобривцями.   Небо, як дід. От скаже мені небо: бери мішечок  і приходь по кавунці. Пішов би, та й все. Склав би мішечок та й мамі сказав би: 

    — Не забудьте збудити мене до неба... 

  Сплю. Що ж це сниться мені? Нічого такого  і не сниться. Сниться мені Наливайко на баштані в курені замість діда, шаблю мені дає. На тобі, каже, шаблю та рости. Рости, каже, та...   

  — Ти чуєш чи ні? Вставай!   

  — Зараз, зараз...  

  — Не зараз, а вставай!..  

    Вночі село менше. А дерева більші. Більші  і густіші. Тихо, як у вусі. Спить на подвір'ї жито в снопах. Сплять чорнобривці. Сплять горобці у стрісі.Спить і лелека на одній нозі. Це вже я добре помітив, що цілу весну і літо наш лелека спить на одній нозі. Друга нога у нього відпочиває. Вона у нього для Африки. Прилітає в Африку, стає на ту відпочилу ногу, а нашу цю підгинає.  Так і живе: одна нога для Африки, друга длянашої хати. На цій нозі бачить наші сни, на тій — бачить сни африканські. Так і живе: одна нога тут, а друга — там.

                                      Микола Вінграновський

1.  Яким хлопчик уявляє лелеку?

2.  Чому, на думку хлопчика, лелека спить на одній нозі?

 

ВЕДМЕЖЕ ЗІЛЛЯ

Хантийська народна казка

     Одного разу подався мисливець на полювання. Як пішов іще влітку, так і не повернувся додому  в чум і восени. Довго чекала на нього дружина,  ходила шукати до лісу, та не знайшла. Почала  думати бідолашна, що загинув її любий десь у  тайзі. Поплакала жінка, посумувала, проте нічого не вдієш — мусила повернутися додому сама.

     Минула зима. Почав швидко танути сніг,  надворі потеплішало. Одного привітного сонячного ранку діти бавилися біля чуму. Гралися-гралися,  а тоді почали вигукувати:

— Яке щастя! До нас татусь із лісу наближається!

— Не може бути! — здивовано вигукнула мати,  визираючи з чуму. — Ваш батько ще влітку загубився.

           — Ні, ненько, це наш рідненький іде! — не вгавали діти.         

     Дружина вибігла з оселі й радо обійняла  чоловіка.

— Любий, де ж ти був усю зиму? — поцікавилася вона.

     Мисливець утомлено сів і почав поволі розповідати:

— Влітку подався до лісу, мандрував тайгою,доки не зустрівся з ведмедем. Довго полював на  бурого звіра, проте не зміг наздогнати — їжі в  торбині було обмаль, сили швидко залишили  мене.Та згодом помітив, що клишоногий ласує  якоюсь травою.   Знайшов я це зілля й міркую: "Ведмідь їсть, то чого б і собі не скуштувати?" Трішки відкусивши дивовижної трави, відчув, що ситий. Сили

відразу поновилися, тож знову погнався за  здобиччю.

 Згодом натрапив на барліг бурого, зазирнув  усередину — порожньо. Мабуть, не схотів звір у  ньому зимувати. 

     Помандрував би далі, проте не зміг: несподівано мене почало хилити на сон. Скинув лижі,рушницю повісив на гілку, а сам заліз до ведмежої  домівки. Зручненько вмостившись на м'якому  ліжку з моху, солодко задрімав. Заснув улітку,  прокинувся ж лише навесні. Ось якою виявилася ця дивовижна трава: не тільки втамовувала   голод, а й навіювала міцний сон.

     Відтоді мисливець більше не чіпає незнайомих рослин і дітей своїх застерігає, щоб були  обережними в лісі з невідомими травами та   ягодами. Адже й нині скільки ще всього непізнаного  та загадкового приховує в собі наша Матінка-  природа!

 

 Запитання до тексту:

  1. Що трапилося з мисливцем?

  2.Як він рятувався від голоду?

  3.Від чого мисливець застерігає дітей?

 

 

 

 

 

                  

 

 

Хоробрий Сашко

Сашків тато — командир великого морського корабля. Але він ще ніколи не брав Сашка у море. Все, було, каже:

— Ти ще малий. Підрости. А оце недавно сказав:

— Ось ти вже підріс, восени школярем станеш. Збирайся, в море підемо. Прийшов Сашко з татком на корабель. Тут він одразу подружився з моряками. А найбільше — з боцманом. Боцман — вусатий, височенний — Сашко йому тільки до пояса дістає, — а подружилися...

— Ти не боїшся шторму ? — спитав боцман Сашка.

— Я нічого не боюсь, — гордо відповів йому хлопець.

— Хоробрий! — засміявся боцман. Незабаром корабель пішов у море.

Спершу на безхмарному небі ясно світило сонце, дув легенький вітер. А потім небо вкрили чорні хмари, сонце сховалося, і покотились високі піняві хвилі.

Корабель так розгойдало, що й на ногах триматись було важко. Здавалось, він ось-ось перекинеться і пірне в морську безодню.

Сашкові стало страшно, навіть плакати захотілось. Але він не заплакав, боявся, щоб не сміялися матроси. Заховався в шкіперській, скрутився калачиком, заплющив очі й принишк, слухаючи, як об борти б'ють хвилі. В цей час до шкіперської зайшов боцман.

— Ходімо, Сашко, допоможемо матросам зачиняти ілюмінатори й люки, щоб вода не потрапила в середину корабля, — сказав він.

З боцманом Сашкові не було страшно. Вони ходили вдвох і ретельно зачиняли корабельні вікна-ілюмінатори та міцно прив'язували на палубі все, що могло змити водою.

Коли вже роботу скінчили, боцман похвалив Сашка:

— О, тепер видно, що.ти — хлопець хоробрий. Адже і нас з тобою могло в море змити, а ти не злякався.

— Спершу я був злякався, — зізнався Сашко. Боцман погладив Сашка і дружньо сказав:

— У тому ж і полягає хоробрість, щоб переборювати страх!  

                                                                                                                         

  (Д. Ткач,  257 слів)