До 85 річниці з дня народження В.А.Симоненка. Стаття "Україно, ти моя молитва..."

85-тій річниці від дня народження

      Василя Андрійовича Симоненка

      присвячую

«УКРАЇНО, ТИ МОЯ МОЛИТВА,
ТИ МОЯ РОЗПУКА ВІКОВА…»

(Образ України в житті й творчості В. Симоненка)

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
з тебе дивуватися повік…
                         В. Симоненко

Серед найсвітліших людських почуттів – любов до матері, що дала життя, і до Вітчизни-матері. Україна – край невимовної краси і тяжкої недолі, край з багатою і на радість, і на криваві сторінки історією, неповторної пісні і волелюбного козацтва. Але найбільше багатство кожної землі – вірні сини й дочки, які рятували її від поневолення, занепаду й духовного спустошення. «Я так її люблю, мою Україну убогу», - прорік Кобзар на весь світ – і був покараний. «Україна в огні», - звучало як застереження, як заклик слово Олександра Довженка. Покарання – творча ізоляція на довгі двадцять років, самотність, заборона жити в Україні. «Любіть Україну», - звертався до кожного з нас Володимир Сосюра – і був принижений. А у Симоненка вона (Україна) «заспідничена», «закосичена» тільки в букварях. У житті ж може бути і покірною, і зрадливою для своїх синів. Таку поет заперечує й ненавидить.

Голосила велика мати,
Благала, кричала мені,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, підлоти й брехні.     «Крик XX віку»

Вірші Симоненка – це правда, промовлена вголос. Життєва і творча дорога Симоненка обірвалася рано, і багато задумів не мали продовження. Про становлення поетів пишуть: вірші складав ще у школі, друкуватися почав у студентські роки і т. д. Такий стереотип не підходить для Симоненка. Він на повні груди вдихнув вітер хрущовської «відлиги» і не ввійшов, увірвався в українську поезію 60-х рр. XX ст. і вразив читача красою власної душі, інтелектуальною високістю, справжністю почуттів. Олесь Гончар назвав його «витязем молодої української поезії».

Василь Симоненко був одним із перших неординарно мислячих шістдесятників, які своєю творчістю обстоювали елементарне право  кожного чесно жити, думати, творити. Його поезія пройнята синівською любов`ю до рідного народу, відданістю Україні. До людей, що зрікаються України, у нього ставлення однозначне:

Хто тебе любов`ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить.

І з прокльоном безвість проковтне!           «Земле рідна! Мозок мій світліє»

Поняття шістдесятництво і дисиденство є частково тотожними: свідомість інтелігенції була меншою мірою отруєна страхом, тому вони започаткували рух опору. Вчорашні шістдесятники стали дисидентами. Саме завдяки їм відбулося культурне відродження нації, що призвело до омріяної в віках незалежності. Цей шлях був важкий і тернистий. Євген Маланюк про них писав так: «Як в нації вождя нема – тоді вожді її поети».

У Симоненка болить душа за гіркі сторінки історичного минулого України, болить через лицемірство, бідність, брехню. На жаль, він не побачив, як народ прозрів, встав з колін, утвердився як нація, усвідомив, що таке національна гідність, яку з нього витравлювали впродовж століть. Але Симоненко вірить у славу і безсмертя народу:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!      «Де зараз ви, кати мого народу?»

Народ для нього – це кожна людина, самобутня і неповторна («Ти знаєш, що ти – людина?»). Василь Симоненко говорив з Україною тоном надмірно щирим і відвертим, а для комуністів це було проявом націоналізму. Він писав такі вірші, ніби вся радянська поезія для нього не існувала, розумів, що «настав час надати соцреалізму людське обличчя» (Ліна Костенко). Для цього необхідна була власна держава, Україна як держава, національна самосвідомість кожного українця. Симоненко говорив з Україною полемічним тоном.

Після молодечого вигуку: «Хто сказав, що все уже відкрито?» («Гей, нові Колумби й Магеллани»)  - закликає до відродження мови, традицій, книгодрукування українською і зізнається в найпотаємнішому:

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе!

У вірші «Де зараз ви, кати мого народу?» поет ставить знак оклику в діалозі з ворогами України:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Так він пом`якшував біль, постійно говорячи про невмирущість народу; заглушав пекучий біль, який носив у собі, відчував постійно, вимовляючи, як заклинання: «…живеш і житимеш повік!». «Де зараз ви, кати мого народу?» - запитує Симоненко, і це звучить як своєрідний духовний мазохізм, що йшов від трагічного відчуття всередині Василя. «Де зараз ви, кати мого народу?», «древній, обікрадений народе!» - це  лютий крик прозрілого раба («Крик XX віку»). Його свідомість збурювалась, душа протестувала, серце не приймало отих негативних явищ у суспільстві, що були породжені тоталітарною системою. Не з службового обов`язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його безправ`я, злиденність, загроза національного виродження.

З нею я ділити завжди буду

Радощі, турботи і жалі,

Бо у мене стукотить у грудях

Грудочка любимої землі.       «Грудочка землі»

Щодо України він висловлював різні почуття, часто протилежні. Наприклад, несподівано заявляє поет:

Україно! Тебе я терпіти не можу,

Я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й на лубок похожа,

Коли думки на лобі у тебе нема…

«В букварях ти наряджена і заспідничена»

або така думка:

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!      «О земле з переораним чолом» 

іще така думка:

Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.                                     «Україні»

Оприлюдненню різних пекучих проблем він і присвятив своє життя і талант. Партійній верхівці й комуністичним лідерам це не могло подобатися, а ще більше не подобалися його загострене почуття справедливості, суспільно політична активність, журналістські розслідування щодо розвінчання злочинів сталінізму. За його участі був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити місця таємних поховань жертв сталінського терору. Вважаю цей вчинок громадянським подвигом і власноруч підписаним вироком. Байдужість і бездіяльність – вороги українського народу, і це розумів Симоненко в 60-х рр.,  розуміють і тепер.

Хоронили байдужість.

Ніжнішали квіти,

Били в бубони неба

Розчулені віти –

Воскресла любов!..       «Веселий похорон»

Кричуща правда про Україну звучить у вірші «Пророцтво 17-го року»:

Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд…

Що це? Хіба не Майдан і Небесна Сотня? Поштовхом для написання поезії «Пророцтво 17-го року» стало потрясіння, викли­кане трагедією, що відкрилася перед молодим поетом на місці поховання жертв сталінських репресій у Биківні. Ли­ше недавно факт розстрілів визнано офіційно, але місцеві жителі знали про це давно. Дійсно, пророчий поет! Як і Шевченко. Для мене особисто В. Симоненко – другий поет нації після Тараса. Уклін генію, який горів і згорів у неповні 29. Якщо б вибирали святих у літературі – Василь Симоненко, без сумніву, належав би до них..

Життя і смерть Симоненка демонструють, що є такі сміливці й відчайдухи, які не ховаються за красиві слова, не «страждають на популізм», а вірні своїм принципам, мають стержень і не гнуться, не ламаються, а стають героями в мирний час. Про таких ми кажемо: «Герої не вмирають!» Симоненко – «взірцевий продукт» радянської системи – молодий, довірливий ідеаліст, передвісник незалежної України, якого не пожаліла власна держава. Він відрізнявся від більшості загостреним почуттям гідности, національної гордости і свідомости. До свого щоденника він записав: «Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи залишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям». Поет поклявся у вірности батьківщині, віддав їй усе: працю, творчість, життя, всього себе:

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю.        «Задивляюсь у твої зіниці»

Слово правди, слово любови Симоненка до України в 60-х рр. XX ст. будило сонних, запалювало байдужих, вело сміливих. Від життя кожного з нас залежить, яким буде майбутнє України. Сила наша – в згуртованости, бо тільки єдність народу творить державу. Хай заповітом для нас стануть слова вірного сина України Симоненка:

Для мене найсвятіша нагорода —
Потрібним буть, красо моя, тобі. 

«О земле з переораним чолом» 

      М.В. Варьєва, БЕГК БДПУ