До міжнародного дня поезії

Ліна Костенко

Вона мріяла літати, працювала педагогом, і тільки розкривши свій талант стала «невловимою королевою української поезії» і слова її стали літати у світі як «високовольтні лінії духу»...

19 березня 2024 року Ліна Василівна Костенко відзначає свій 94-й день народження. Геніальна українська улюблениця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), Премії Петрарки (1994), нагороджена медаллю Святого Володимира, Почесною відзнакою Президента України (2000). У 2000 р. стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги і нагороджена Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року. 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Це ЖІНКА-ГЕРОЙ, котра принципово відмовилася від Премії Золотий Письменник України та звання Героя України, мотивуючи, що ці нагороди «як політична біжутерія їй не потрібні», адже у неї головне – Ім’я. Одна із найвпливовіших жінок давньої та сучасної України, яка стала незаперечним моральним авторитетом для українців. Вона ніколи влади не боялася. Пише, що хоче і говорить, що думає.

Вона переконує нас, що слова «незалежність» і «свобода» існують в мові не просто так. А останніх 10 років вона ігнорує різні світські заходи та не спілкується з пресою, бо це для неї «пусті теревеньки». Сила волі та її незламність вражають. Вона сучасна і активна користувач інтернету, а постать її жодного разу не була заплямована безглуздими дурницями в токсично засміченому інформаційному просторі. Її поезія – про жінку, любов, красу рідної мови і України – це словесна зброя, яка надихає і окриляє.

Її горде мовчання – це життєва позиція, а творче спілкування – це словесна зброя у вигляді інтелектуальної поезії. А поезія її про жінку, про любов, про красу рідної мови та Україну надихає кожного і не перестає звучати.

Крила. А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо. Немає поля, то буде воля. Немає пари, то будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина…А як же людина? А що ж людина?Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,А з правди, чесноти і довір’я. У кого – з вірності у коханні. У кого – з вічного поривання. У кого – з щирості до роботи. У кого – з щедрості на турботи. У кого – з пісні, або з надії,Або з поезії, або з мрії. Людина нібито не літає…А крила має. А крила має!

Буває часом сліпну від краси. Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—оці степи, це небо, ці ліси,усе так гарно, чисто, незрадливо,усе як є — дорога, явори,усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна,що хоч спинись і з Богом говори.

Шипшина важко віддає плоди. Шипшина важко віддає плоди. Вона людей хапає за рукава. Вона кричить: – Людино, підожди!О, підожди, людино, будь ласкава. Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!Одна пташина так мене просила!Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.І просто осінь щоб була красива.

Спинюся я. Спинюся яі довго буду слухать,як бродить серпень по землі моїй. Ще над Дніпром клубочиться задуха,і пахне степом сизий деревій. Та верби похилилися додолу,червоні ружі зблідли на виду,бо вже погналось перекотиполеза літом —по гарячому сліду…

Дякую за увагу!