До уроку літератури рідного краю. Поети Кіровоградщини Творчість Антоніни Корінь

До уроку літератури рідного краю. Поети Кіровоградщини

Творчість Антоніни Корінь

Це її четверта книга, збірка, після прочитання якої, за словами авторки, «ворухнулось щось у душі», бо у віршах - дні віку, дні віку жінки-митця Антоніни Корінь.

Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав'язь все-таки дали.

Ці слова Ліни Костенко можна взяти епіграфом до поезій А.Корінь, датованих 60-90-ми рокам» (у збірці «Віку мого день», виданій 2000 року видавництвом «Степ»).

Тридцятирічна творча спадщина поетеси є своєрідним ужинком доброго й щедрого врожаю на літературному полі, що блищить золотом непідробної мистецької вартості – талантом.

Чомусь у підзаголовку Антоніна Корінь скромно написала «Наївні вірші». У чому їхня наївність? Просте часом є геніальним... Доступне – захопливим... Зрозуміле – рідним та очевидним...

Добре розуміючи менталітет нації, знаючи психологію сучасного читача, котрий завжди кудись і чомусь поспішає, котрому завжди ніколи, авторка змушує зупинитись у вирі страшної та стрімкої буденщини, торкнутись потаємних струн свого серця. Розкриває очі на гаму кольорів нашого оточення, виділяючи два основних кольори - вишні і землі (червоного та чорного – відпливи і припливи), спонукає слухати музику «дивної дивини».

Чи полюбляє широкий загал читачів поеми, кількасторінкові поезії? Мабуть, лише фахівець-філолог за певних обставин працює над такими творами, або він читає те, що має хоч якусь художню для нього цінність.

А тут читаєш короткі рядки раз-вдруге, а потім запам’ятовуєш маленький вірш назавжди, і не просто віршик, а справжню поезію, в котрій є відповіді на найболючіші питання сучасності та попередньої епохи.

Твори збірки - здебільшого малі поетичні форми, які можна назвати етюдами, фрагментарними замальовками. Це 4-8-рядкові вірші, астрофічні монологи, роздуми.

Про що ж поезії уродженки Придесення й загартованої «зеленим вертепом» степовички? А про те, що у людському житті після непорозуміння обов'язково буде перемир’я; розлука обов'язково згодам віщує благо; Мавчина погроза – то мить щастя; одночасна дружба жінки з двома чоловіками означає вірність третьому, котрий ніколи не потрапить у список друзів цієї жінки; чорний колір – не тільки жалоба, то є таїна, якої й не хочеться розгадувати, а просто поринути в її пітьму; любовний трикутник – ритуальний танець утрьох, у якому є забаганка й жінки: ревнувати для подальшого щастя можна й авансом; на березі хули після золотої казки будуть ще припливи; природа прощає вітрові, котрий усіх підряд голубить, то як не прощати чоловікові, котрий любить двох? Душа може цвісти без гілок і стебел; прохання жінки не приходити означає її бажання зустрітись і готовність на всепрощення. Хіба це не є своєрідна філософія нашого буття, котру поетеса називає «Антонінологією для закоханих» у розділі «Любов – це початок». Хіба ж не з любові все починається на землі?

Якесь особливе піднесення відчуває людина, коли подумки поринає у минуле, ворушить світлу і вічну пам'ять. Тому цікаво читати наступний розділ «Хоровод». Від першого кроку до мами і аж до бабиного літа ми – діти своїх батьків. І яке це щастя, коли є до кого приїхати, кому допомогти, є кого оберігати. Про це ми читаємо у віршах «Перечитуючи мамині листи», «Вальс для мами», «Бабине літо», «Портрет самотності», «Диво» і відчуваємо себе вічними боржниками перед батьками, вболіваємо за нерозтрачене почуття обов'язку перед ними, самі, нарешті, дуже тяжко переживаємо самотність, особливо тоді, коли «літа... зозуленька чужим синам кує...»

А як добре після втоми трудового дня повертатися в казочку свого дому:

...Та серце розпускається,
побачивши на вішалці,
мов на сторожі щастя,

дитячі два пальта.

Між ними син-невтома

на «гойдалці» колишеться –

на сестриній скакалочці

він сам себе гойда.

І я сміюсь, бо вдома

знов легко мені дишеться,

бо знов до мене казочка

у очі загляда.

А ось як своєрідно про сенс нашого життя Антоніна Корінь говорить у вірші "Прикмети часу»:

Вже жовто-сині прапори несуть.

Вже син малює на стіні тризуб.

Вже й копійок не стало у кишені.

І вкотре ціни нас гризуть скажені.

І повен місяць, і вагітна жінка –

до вічності вторована стежинка.

Авторка не розмінюється на дрібниці в сірій масі, в стрімкому потоці життя, котре буквально загризає інформація, комп'ютеризація. Вона не боїться повернути книгу – свій «човник рятівний» — проти юрби, від якої стомлюється найбільше. В ній жінка вирізняється то зимницею (сорт яблуні), то бабусиним приворот-зіллям, то піснею, яку мама не співає, а вишиває...

Наступний розділ «Нехай святиться ваш поріг» – це посвяти близьким людям, рідним, побратимам по перу, митцям слова та пензля, акторам, художникам, співакам. Що відчуває кожен з них, коли йому або про нього пише справжній поет? Чим тоді проймається думка уже героя твору? І як у цьому творі виражається особисте ставлення художника слова, чи збігається воно з оцінкою героя читачем? Читач добре усіх знає і замислюється над тим, чому саме такою є Катерина Білокур, згадує її листи рідним, згадує її відомі картини: «Мальви», «Ружі», «Польові квіти».

Про Світлану Барабаш оригінальніше й точніше чи хто сказав? Пропливають образи Василя Марка, Володимира Панченка, Тамари Журби, Леоніда Куценка, Софії Ротару під єдиними вітрилами уже не човника, а великого ковчега, котрий рятує наше українське мистецтво від гибелі в потоці бездуховності.

Хто ж був літературним батьком, творчим натхненником чудової цієї літераторки? Це знає лише вона сама, як і те, хто надихнув її на чудодійне сприйняття істини та вміння донести її читачеві, а часом і в чомусь втішити, заспокоїти, від чогось лихого застерегти.

Та чомусь відчувається велика близькість, моногамна творча поєднаність ідейних задумів, форм, сюжетів саме з Володимиром Базилевським. Варто відкрити його «Краплі з весла» у збірці «Побачення з гобою» та «Добромову» Антоніни Корінь. В обох є щось від Григорія Сковороди, в обох — щось автобіографічне. Та немає ніякого копіювання, переспівування. А духовна близькість у мистецтві - то не гріх, а навпаки — багатство музи!

Отож, шановна Любодарко!

Ваші «ожини не віджили». Ваші «стежини не відгули». I чужі дружини ще не втихомирились, дон-жуани їх з Вами не віддружили, бо ще «...під льодом зеленіє осока, а з-за обрію дорога виника...»

Вам ще йти та йти цією дорогою! Нехай вона стелиться рушниковою долею на довге та щасливе життя. Відганяйте свій біль на край світу і продовжуйте писати туди листи, а ще пишіть їх нам, шанувальникам Вашої творчості. Ви завжди посміхаєтесь, тож і далі квітоносьте своїм словом.

І хочу Вам сказати:

Не сумуй, що серпень росянистий диха,

Бо в душі твоїй травневий зорепад.
Хоч і підкрадеться осінь дуже стиха,
А в душі буяє хай весняний сад.

Знайте: про Вас теж пишуть... Доказ тому - ось цей мій нарис, який допоможе старшокласникам у вивченні Вашої поезії.