Додаткові матеріали для вчителя. "Доля військовополонених у Другій світовій та російсько-українській війнах"
Матеріал містить інформацію з додаткових історичних джерел (архівні документи, спогади свідків, матеріали зі ЗМІ). Його можна використовувати при підготовці до уроків, проведенні практичних занять, виховних годин.
1
ДОЛЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ У ВІЙНАХ ХХ - ПОЧАТКУ ХХІ СТ.
Історія людських цивілізацій - це історія воєн. Парадоксальним є те, що із зростанням рівня розвитку цивілізацій зростає інтенсивність воєн.
Історія воєн - це не лише історія битв, дипломатії, перемог, поразок, це ще й історія військовополонених. Лише з кінця 60-х рр. ХІХ ст. людство прийшло до розуміння необхідності врегулювати статус військовополонених з позиції гуманізму та толерантності. Сьогодні на захисті безпеки полоненого стоїть міжнародне право, основоположним документом з цього питання є Женевська конвенція (1949 р.).
Актуальність. З початком російсько-української гібридної війни у 2014 р. і, особливо, після повномаштабного вторгнення росії в Україну проблема полону військових та цивільних осіб є надзвичайно гострою та болючою.
Мета даної роботи полягає у порівнянні становища радянських та німецьких військовополонених у ході Другої світової війни та українських і російських полонених у сучасній російсько-українській війні.
За принципами міжнародного права утримування в полоні повинно здійснюватся з єдиною метою - не допустити участі полонених у бойових діях. Убивство чи завдання шкоди беззахисним людям суперечить воєнній традиції. У державах з тоталітарним політичним режимом (гітлерівська Німеччина, Росія) не визнаються та не виконуються норми міжнародного гуманітарного права. Військові, які перебували або перебувають у полоні цих держав, зазнавали (зазнають) фізичних, психологічних, моральних знущань. Ставлення до військовополонених Вермахту у СРСР було більш гуманним, але така політика була складовою пропаганди. Радянська влада хотіла перетворити своїх ворогів на потенційних прихильників. У таборах для військовополонених, які діють на території України, чітко дотримуються усіх норм Женевської конвенції.
Ключові слова: війна, військовополонені, табір, знущання, Женевська конвенція.
ЗМIСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1.
ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
- Радянські військовополонені у німецькому полоні…………………………….8
1.2. Полонені Вермахту у радянському полоні……………………………………..14
РОЗДІЛ 2.
ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІЙ ВІЙНІ
2.1. Українські військовополонені в росії………………………………………….....19
2.2. Російські військовополонені в Україні…………………………...………………24
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................................30
ВСТУП
Американський публіцист ХХ ст. Макс Ескалі сказав: «Цивілізація – це безперервний пошук мирних шляхів вирішення конфліктів, загальне прагнення до миру». Але, на жаль, шлях до миру майже завжди тернистий і кривавий, пролягає він через війну. Ось і виходить, що історія людських цивілізацій - це історія воєн. За підрахунками дослідників Веслін коледжу, починаючи з 3600 р. до н. е. у світі відбулося приблизно 14600 воєн. Парадокс полягає у тому, що із зростанням рівня розвитку цивілізацій, зростає інтенсивність воєн. Якщо на початку ХХст. у світі за рік у середньому відбувалося 4 війни, то на межі ХХ-ХХІ ст. уже більше 10. Приблизна кількість жертв усіх відомих збройних конфліктів складає 3 мільярди осіб. [8, с.32]
Історія воєн - це не лише історія битв, дипломатії, перемог, поразок, подвигів, це ще й історія військовополонених. У війнах, які відбувалися на світанку цивілізацій і майже до середини ХІХ ст., доля полоненого цілком залежала від волі того, хто захопив бранця. Вибір був невеликим – смерть, рабство, викуп (якщо пощастить). Лише з кінця 60-х рр. ХІХ ст. людство прийшло до розуміння необхідності врегулювати статус військовополонених з позиції гуманізму та толерантності. У міжнародному праві починають розроблятися принципи, які лягли в основу багатосторонніх угод (конвенцій). Перша конвенція була прийнята на 1-й конференції миру в Гаазі у 1899 р. Друга Гаазька конференція миру (1907 р.) виробила повнішу конвенцію, далі були Женевські конвенції 1929 і 1949 рр.
На сьогодні статус військовополоненого регламентується кількома міжнародними нормативними актами, у першу чергу Женевськими конвенціями про захист жертв війни (1949 р.), тобто права полоненого захищаються міжнародним гуманітарними правом, так званим правом війни. Женевські конвенції є унікальними, бо разом зі Статутом ООН вони – єдині міжнародні договори, в яких беруть участь усі держави.
Актуальність. З початком російсько-української гібридної війни у 2014 р. і, особливо, після повномаштабного вторгнення росії в Україну проблема полону військових та цивільних осіб є надзвичайно гострою та болючою.
Розповіді солдат ЗСУ, яких звільнили з російського полону внаслідок обміну, жахають і виглядають нереальними, зважаючи на те, що події відбуваються у ХХІ ст. Постає питання, чому одні країни-підписанти дотримуються умов Женевських конвенцій, а інші ні; чи є якісь закономірності у ставленні до військовополонених у країнах з різними політичними режимами.
Відповісти на це питання ми спробуємо, порівнявши становище військовополонених у Другій світовій та сучасній російсько-українській війні, які є наймаштабнішими трагедіями в історії українського народу.
Методи. У дослідженні були використані метод аналізу та синтезу, узагальнення та порівняння.
Джерела. Інформаційною базою дослідження виступають праці вітчизняних і зарубіжних вчених, статті, опубліковані в періодичних виданнях.
Тема військового полону у радянській історіографії протягом 40-х - 80-х рр. ХХ ст. фактично не досліджувалася. Інформація про військовополонених і депортованих осіб належала до державної таємниці і потрапила в «спеціальні фонди», недоступні для більшості дослідників. Лише з розпадом СРСР та проголошенням незалежності України відомчі архіви спецслужб почали відкривати свої таємниці.
Одним із перших до проблеми військового полону звернувся відомий український історик М.В.Коваль у своїй роботі «Україна, 1939—1945: маловідомі і непрочитані сторінки історії». Проблему експлуатації трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною досліджував у своїх працях О. Потильчак («Трудові ресурси радянських військовополонених та «остарбайтерів» з України у нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни»).
Становище сучасних російських та українських військовополонених ми досліджували за журналістськими публікаціями, за висновками МІПЛ (Медійна ініціатива за права людини), за свідченями звільнених військовополонених, за виступами державних осіб: омбудсмена, міністра юстиції Дениса Малюська, його заступниці Олени Висоцької.
Мета даної роботи полягає у порівнянні становища радянських та німецьких військовополонених у ході Другої світової війни та українських і російських полонених у сучасній російсько-українській війні.
Завдання:
-проаналізувати історичні джерела та наукову літературу з питання;
-ознайомитися зі свідченнями звільнених з полону українських військових;
- порівняти отримані результати та зробити висновки.
Матеріали даної роботи можна використовувати під час проведення уроків, тематичних виховних заходів.
РОЗДІЛ 1
ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
- Радянські військовополонені у німецькому полоні
Доля радянських військовополонених у роки Другої світової війни складає одну з найтрагічніших сторінок нашого минулого. Швидке просування німецьких військ територією України влітку 1941 р. призвело до відчутних поразок. Наслідком невдач стали чисельні втрати Червоної Армії загиблими та полоненими. За офіційними даними кількість радянських військовослужбовців, взятих у полон нацистами, склала загалом 4 млн. 559 тис. осіб (у німецьких джерелах – 5 млн. 238 тис.) 6 , причому на 1941-1942 рр. припадає приблизно 85% полонених. Виникла потреба у місцях їх утримання. Український історик О. Потильчак підрахував, що на території України знаходилося 157 таборів військовополонених, 12 концентраційних таборів для військовополонених, 11 спільних таборів для військових і мирного населення, 2 табори-лазарети, 1 збірний табір, 1 спецтабір і 70 таборів для цивільних осіб. [7, с.30]
Відомо, що СРСР відмовився підписати Гаагську та Женевську конвенції про військовополонених. Це дозволило Гітлеру, як свідчив на Нюрнбеззькому процесі начальник штабу ОКХ (командування сухопутних військ Вермахту), генерал-полковник Ф. Гальдер, заявити: «Оскільки росіяни не визнають Гаагську конвенцію, то її принципи не повинні зв’язувати нам руки стосовно радянських військовополонених». [6, с.30]
Командувач Вермахту в Україні щомісяця писав звіти, які свідчать про катастрофічну ситуацію в таборах. За листопад 1941 року повідомляється: «Причину високої смертності необхідно шукати у високому ступені виснаження і голодуванні полонених, які були доставлені у такому жахливому стані до таборів. А тут більшість із них отримували їжу, повністю позбавлену достатньої кількості жирів та білків, не мали одягу та перебували в неопалюваних приміщеннях». [5, с.41] (У листопаді 1941 року в таборах на території райхскомісаріату «Україна» перебувало 445 тисяч полонених, а через місяць їх стало 320 тисяч. Це при тому, що їх нікуди не вивозили. Тобто за місяць померло 125 тисяч осіб).
З ухваленням «Бойового наказу №8» начальника поліції безпеки та СД Райнгарда Гайдріха від 17 липня 1941 року додалася участь Вермахту у цілеспрямованому винищенні радянських військовополонених, у першу чергу євреїв. Верховне головнокомандування Вермахту й Головне управління безпеки Рейху домовилися про проведення так званої «селекції», що означала відбір серед радянських військовополонених «небажаних» за расовими чи політичними ознаками осіб, позбавлення їх статусу військовополонених й знищення у концтаборах. Фактично, це була злочинна діяльність і гуманітарна катастрофа. [3, с.18]
Найбільшою проблемою для нацистського керівництва стало забезпечення військовополонених їжею. Німці не змогли організувати харчування. У своїх листівках вони писали про «непотрібних ненажер» (одна капустина на 20 чоловік і 2 кілограма хліба на сотню чоловік). Звісно, у забезпеченні продовольством пріоритет надавався Вермахту, а не полоненим.
Ще більше мучив полонених брак води. Від спраги влітку 1941 р. загинуло більше, ніж від голоду. У середньому в день помирало 2 000 осіб.
Проблеми, які виникли через надмірну кількість полонених, змусили німців у липні-листопаді 1941 року звільнити близько 300 тисяч полонених. Відпускали відповідно до наказу від 17.07.1941р., в якому надавалися вказівки, як сортувати і перевіряти військовополонених: євреїв та політкомісарів знищувати чи ізолювати, представників деяких національностей, не росіян, якщо це люди лояльні і можуть добратися додому, можна було відпускати. Була можливість вийти з полону у тих, у кого були докази, що вони місцеві жителі. [3, с.15]
Шансом вийти з полону як «українець» скористалося чимало інших військовополонених. Виник цілий рух, коли родичі чи старости сіл приходили в табір у пошуках своїх і, якщо нікого не знаходили, часто натомість забирали чужих полонених. Фактично виник громадський рух взаємодопомоги, коли місцеві жителі намагалися врятувати своїх радянських людей. Наказ діяв до листопада 1941 року. Після цього відпускати з полону припинили. Усіх військовополонених, незалежно від місця їх утримання, чекала трагічна доля.
У результаті битви під Уманню на початку липня 1941 р. 6-а і 12-а радянські армії потрапили в оточення (понад 50 тисяч солдат). Для утримання такої кількості полонених у нацистів не вистачало кухонь і навіть підрозділів для охорони. Три дні люди були навіть без води. Там почався бунт – голодні і спраглі люди проривалися через охорону, через огорожу. Їх розстрілювали, щоб приборкати. [2, с.11] Точна цифра загиблих невідома, але після того випадку пересильний табір забезпечили додатковими польовими кухнями і почали варити якийсь суп, привозити воду.
Про умови утримання радянських полонених у таборах, які були створені на території України, свідчать архівні матеріали Управління СБ України. На території Кіровоградської області в 1941-1944 рр. існувало 15 таборів для радянських військовополонених. Один із них був створений на території машинно-тракторної станції в селі Павлиш. Через нього пройшло близько 140 тис. радянських громадян, десятки тисяч з яких залишилися на території табору навіки.
Сам табір становив велику чотирикутну ділянку поля, обнесену в кілька рядів колючим дротом, з кулеметними вежами по кутках. Людей майже не годували й не давали пити. У архіві знайдені свідчення про випадок, який трапився у цьому таборі наприкінці листопада 1941 р. Того дня зранку до вечора ішов дощ. Голодні вимучені люди, які знаходились за колючим дротом під відкритим небом, вимокли до кісток. Щоб знайти хоч якийсь порятунок від холоду, вони руками розгрібали багнюку, намагаючись добратися до сухого шару землі. Уночі вдарив мороз і у таборі піднялися жахливі крики. Німці відкрили стрілянину. Полонені у відчаї прорвали огорожу. Їх не зупинив навіть кулеметний вогонь фашистів, близько 2 тисяч втікачів вирвалися із табору. Після тієї події режим у таборі став ще жорстокішим, військовополонених розстрілювали за незначні вчинки. У братських могилах на території МТС було поховано майже 3,5 тиячі полонених.
На території Львівської області існувало 4 табори для військовополонених. Один із них- табір “Шталаг-328”, який був створений на початку 1941 р. на території колишньої фортеці “Цитадель”. Відновити картину злочинів, вчинених у цьому таборі, дозволили архівні матеріали, які німецькі військові не встигли забрати з собою при раптовому наступі Червоної Армії. (Згодом за документами в концтабір була надіслана німецька диверсійна група, але операція провалилася). [6, с.64] Окрім цих документів є численні свідчення очевидців злочинів у концтаборі, що загалом утворюють 6 томів справи. На їх підставі можна змалювати точну картину подій.
Режим, встановлений у “Шталаг-328”, був спрямований на повне фізичне знищення полонених. Вони утримувалися під відкритим небом у клітках площею 100x200 м. кв., обнесених колючим дротом. Камери всередині приміщень зимою не опалювались. Раціон полонених абсолютно не відповідав умовам виснажливої праці, оскільки складався вранці з 2-х склянок чорної кави, виготовленої з тирси; обід – з порції супу з овочевих відходів; вечеря – та ж кава і 50 грамів хліба з домішками тирси. Частина військовополонених, украй виснажених, змушена була шукати харчові відходи на звалищах. Були зафіксовані також випадки канібалізму, але з ними табірна влада рішуче боролася (розстрілювали). Згідно архівних даних, взимку 1942 р. від холоду і голоду щоденно вмирали 400-500 людей. [6, с.87]
Щодо розповсюдження епідемій, то навмисно заносились сипний тиф та дизентерія.
У казармах і на вулиці військовополонених розміщували за національними ознаками. Частими були випадки пострілів у натовп полонених при роздачі їжі. Стріляли у тих, хто не встигав піднятися з ліжка після сну.
Командування табору проводило розстріли на території табору у спеціально відведених місцях, які посилено охоронялись табірною поліцією і де спалювали трупи вбитих. Крім того, полонених вивозили в закритих автомобілях в Лисиничівський ліс, де в подальшому знищували. [2, с.11]
Розташовувались табори для військовополонених і на Полтавщині. Сюди доставляли радянських солдат і офіцерів, які потрапили в оточення в перші місяці війни. Табір “Дулаг-151”19 розташовувався у Полтаві і вміщував 5-12 тисяч військовополонених одночасно. Їх праця використовувалася на підприємствах міста. Щоденно від хвороб і тортур тут гинуло приблизно 150 бранців. Масово гинули військовополонені у Кременчуці, де фашисти мали два табори – “Шталаг-346-А” і “Шталаг-346-Б”. Місце для них було обрано не випадково – вулиця Леніна. Обидва вони перетворились на “фабрики смерті”, де впродовж двох років було знищено за різними даними від 70 до 80 тис. радянських військовополонених. Фізичне усунення потенційних ворогів було не єдиною метою окупантів. Як і в інших таборах, міцніших полонених використовували на будівництві мостів, а також на підприємствах. [3, с.18]
У Конотопському таборі військовополонені червоноармійці і командири, навіть у зимовий період, утримувались на вулиці. Всіх полонених, у тому числі хворих, примушували тяжко працювати. Їжі не вистачало. гітлерівці не бажали нести найменших витрат на утримання радянських в’язнів, які нацистською ідеологією заздалегідь були віднесені до приреченої нижчої раси. 28 лютого 1942 р. рейхсляйтер Розенберг підписав документ, у якому засуджував комендантів таборів, які забороняли місцевому населенню передавати їжу військовополоненим. Навпаки, на його думку, цим необхідно користуватися.
Після провалу “бліцкрігу” у керівництві ІІІ Рейху на різних рівнях з’являлося розуміння того, що тотальне винищення військовополонених через розстріли, голод і холод призводить до наростаючого опору окупаційній владі. Водночас стало зрозуміло, що німецькі солдати не повернуться на свої робочі місця. Гітлер і Геринг ухвалили рішення про відправку усіх полонених на роботу до Німеччини.
Необхідність налагоджувати постачання армії змусила Гітлера підписати директиву (1 липня 1942 р.) щодо відновлення видобутку вугілля у Донецькому басейні. Для роботи в шахтах планувалося направити загалом 300 тис. військовополонених. [7, с.31] Також працю полонених використовували на найбільш виснажливих роботах – ремонті шосейних і залізничних доріг, на лісопильному заводі, вантажниками на залізничних станціях, будівництві тощо. Але навіть виробнича необхідність не спричинила пом’якшення умов утримання військовополонених. Кожна нова звістка про невдачі німецьких військ на фронті призводила до посилення знущань над радянськими військовополоненими і їх відправки на роботи, пов’язані із зміцненням тилу. Робочий день тривав 9- 10 (іноді 14-18) годин, що при поганому харчуванні призводило до частих захворювань і високої смертності. Ніякої медичної допомоги не надавалось. Одягу не видавали зовсім, працювали у тій же формі, в якій були взяті в полон. Замість взуття пристосовували дерев’яні колодки. Тих, хто був знесилений і не міг працювати,
убивали прямо під час конвоювання на роботи. Безжально карався найменший непослух.
Поразка під Сталінградом змусила нацистське командування переглянути ставлення до військовополонених, які перебували на окупованій радянській території. 26 квітня 1943 р. з Українського штабу партизанського руху повідомляли народному комісару внутрішніх справ УРСР В. Сергієнку про нову тактику використання німцями населення території окупованої України - мобілізація людських резервів з метою забезпечення свого тилу і вивільнення частини військ для ведення бойових дій. Так, директива командування №79 німецької дивізії від 9 лютого 1943 р. прямо вказувала на використання військовополонених для робіт у другому ешелоні. [1, с. 30]
Отже, радянські військовополонені були абсолютно не захищені нормами міжнародного гуманітарного права і піддавалися тортурам та знищенню. Загалом, командування Вермахту у 1944 році звітувало про 3 400 000 військовополонених, з яких 2 800 000 осіб загинуло. [7, с.32]
1.2. Полонені Вермахту у радянському полоні
Німецькі військовополонені в СРСР – це маловідома сторінка історії Другої світової війни на усьому пострадянському просторі. Тема полону німецьких солдатів та офіцерів була фактично заборонена для дослідження. Єдиним радянським дослідженням з цього питання (опублікованим у ФРН) була робота Олександра Бланка - колишнього перекладача генерал-фельдмаршала Фрідріха Паулюса часів перебування останнього в радянському полоні – «Die Deutschen Kriegsgefangenen in der UdSSR» (видана в Кельні 1979 р.). У Німеччині навпаки до вивчення проблеми підійшли ґрунтовно. Ще 1957 р. у ФРН було створено наукову комісію з вивчення історії німецьких військовополонених. Результатом її роботи стала 15-ти томна серія "До історії німецьких військовополонених у Другій світовій війні", сім з яких присвячувалися історії німецьких військовополонених у радянських таборах. За німецькими джерелами, у Радянському Союзі перебували в полоні приблизно 3,15 млн. німців, з яких приблизно 1,1–1,3 млн. загинули. [1, с.120]
На думку вітчизняних істориків та більшості зарубіжних дослідників, становище іноземних військовополонених у радянських таборах було певною мірою привілейованим. Парадокс полягав у тому, що радянське керівництво ставилося до полонених противника гуманніше, ніж до своїх громадян. Така політика була наслідком ідеологічних міркувань. Радянська влада прагнула перетворити полонених на своїх прихильників, або хоча б не зробити їх запеклими ворогами.
Не будучи підписантом Женевської конвенції 1929 р., у СРСР до кінця 1941 р. розроблялися документи, що визначали принцип утримання військовополонених. 1.07.1941 р. було затверджено «Положення про військовополонених», яке було співзвучне Женевській конвенції: утримання відповідно до статусу військовополоненого, медичне обслуговування, право на листування, отримання посилок, носіння форми, відзнак, бойових нагород. Були прийняті й інші документи («Інструкція НКВС СРСР по обліку військовополонених», «Положення про центральне довідкове бюро у справах військовополонених при виконкомі Союзу товариств «Червоного Хреста» і «Червоного Півмісяця»» та ін.). [1, с.121]
Документи, прийняті більшою мірою для пропаганди, не завжди виконувалися у повному обсязі. Наприклад, СРСР відмовився обмінюватися списками військовополонених через МЧХ, не допустив представників цієї організації до таборів системи УПВІ, а в грудні 1943 р. взагалі розірвав усі контакти з цією організацією. [7, с.31]
Німецькі військовополонені спочатку ставилися до полону як до «нещасного випадку на виробництві». Таке сприйняття ситуації було наслідком пропаганди та переваг німецької армії на початку війни на фронті. Полонені зверхньо дивилися на тих, хто їх полонив. Проте доля більшості з них була трагічною. Ненависть радянських солдат до ворога нерідко штовхала їх на самовільну розправу над солдатами противника - розстрілювали без дотримання формальних процедур попереднього допиту. У наказі командувача 5-ю армією генерал-лейтенанти М.І. Потапова від 30.06.1941 р. зазначалося, що бійці і командири «розлючені діями фашистських бандитів, у полон нікого не беруть, а розстрілюють на місці». [1, с.122] Генерал турбувався не про порушення правил і звичаїв війни, він зазначав, що такі дії виключають можливість переходу ворога на бік Червоної Армії.
Кількість полонених ворожої армії (німців, угорців, фінів, румунів та ін.) відрізнялася на різних етапах війни: на 1.08.1941 р. – 2385 військовополонених, тільки за листопад-грудень 1942 р. – 70 тис., січень-лютий 1943р. – 150 тис. Найбільша кількість полонених була у квітні - травні 1945 р., коли 9-ма арміями в тил було відправлено 1031350 чоловік, для цього знадобилося 385 залізничних ешелонів. [1, с.125]
Особливо тяжким було становище військовополонених в районі Сталінграда. Там у таборах до 28 лютого 1948 р. перебувало понад 90 тис. полонених, фізичний стан яких був тяжким внаслідок тривалого перебування в оточенні в суворих умовах зими.
Суттєвою проблемою для утримання військовополонених було забезпечення їх харчуванням. Тилові служби ЧА при проведенні масштабних стратегічних операцій не завжди встигали забезпечити нормальним харчуванням своїх військовослужбовців, тому полонені забезпечувалися за «залишковим принципом».
Недостатнім було харчування військовополонених і під час евакуації в тил. Їх забезпечували мізерним сухим пайком через перебої з постачанням хліба та інших продуктів. Ще тяжчою була доля тих, кого відправляли в глибокий тил, особливо до Сибіру. Транспортували військовополонених у погано пристосованих вагонах, їхали дуже повільно. За час пересування дуже рідко отримували гарячу їжу або кип’яток. Нерідко до місця призначення доїжджало 30-40% полонених, які потребували негайної госпіталізації через дистрофію, дизентирію та ін. [4, с. 27]
Регулярне якісне харчування було необхідною умовою для покращення стану ослаблених людей. У реальному житті цього не було через встановлені норми харчування (вони могли поповнити енергетичні затрати людини, яка перебувала у спокої), халатність табірної адміністрації, погане постачання таборів. У 1943 р. були збільшені норми: житнього хліба -600гр., овочі, картопля – 500гр., м’ясо, жири – 90 гр., риба- 120 гр., крупа -80. (Якщо порівняти норми для ворожих військовополонених з нормами радянських в’язнів ГУЛАГу, то вони вищі). Один із німецьких ветеранів, що пережив радянський полон і повернувся на батьківщину, до Німеччини, свідчив: «У полоні нас годували краще, ніж їли самі росіяни. Я залишив в Росії частину свого серця». [8, с.24]
Німецькі офіцери та генерали забезпечувалися суттєво краще: набір продуктів був більшим, вони могли купувати за власний рахунок продукти, взуття, одяг, предмети особистого вжитку.
Варто зазначити, що служби УПВІ вживали суворих заходів для боротьби з розкраданням, використанням продуктів не за призначенням тощо. Одним із найважливіших аспектів діяльності УПВІ було підтримування фізичного стану військовополонених для ефективного використання їхньої праці. У перший період війни продуктивність праці полонених була низькою саме через поганий фізичний стан. Начальник УПВІ П.К. Супруненко доповідав заступнику міністра внутрішніх справ В.В. Чернишову 2.09.1942 р. про те, що смертність по окремих таборах (Актюбінський, Спасозаводський) становить до 40-50%. З цього приводу УПВІ НКВС вдавалося до репресивних заходів по відношенню до табірного керівництва аж до судових розглядів. [1, с.124]
Утримувати таку кількість полонених в належному стані воюючій країні було дуже важко. Тому було поставлене завдання про переведення таборів військовополонених на самооплатність. Військовополоненим віддавали лише частину зарплати, невиплачені гроші йшли на його рахунок. При репатріації їх не можна було вивозити, а лише купити на них якісь товари.
Праця військовополонених широко застосовувалася на відбудові. Наприклад , в 23-х таборах на території України на 1.06 1947 р. утримувалося 209488 чоловік. На будівництві, у сільському господарстві, на підприємствах використовувалася праця лише рядових та унтер-офіцерів. Офіцери та генерали працювали в межах табору. Усі військовополонені проходили щомісячний медичний огляд. Ще в липні 1942 р. усіх полонених розділили на 4 групи працездатності за станом здоров’я для диференційованого використання на роботах різної важкості. Перша і друга групи працювали 8 год., третя - 4-6 год, четверта (інваліди) – не працювали або виконували посильну роботу. Полонені повинні були бути одягнені по сезону, забезпечуватися гарячою їжею, дорога на роботу повинна бути не довшою за 5 км. Але ці норми нерідко порушувалися, особливо у віддалених від адміністративних центрів місцях. Керівники «виміщали пролетарський гнів», подовжуючи робочий день на 2-3 год., занижуючи розцінки тощо. Виправити ситуацію з порушеннями вдалося УПВІ НКВС лише після війни. (Утім умови праці військовополонених не дуже відрізнялися від умов праці радянських робітників на тих же підприємствах).
У таборах була налагоджена робота радянської пропагандистської машини. Обов’язковими були лекції, конференції, «вечори запитань і відповідей» тощо. Така робота мала свої результати - у липні 1943р. виник Національний комітет «Вільна Німеччина», а у вересні 1943 р.- «Союз німецьких офіцерів» (лише 3% німців до кінця війни мали антифашистські настрої). [1, с. 125]
Отже, становище військовополонених Вермахту в СРСР регламентувалося документами, прийнятими радянською владою у відповідності до Женевських конвенцій. Уряд докладав значних зусиль, щоб забезпечити полоненим такі умови, які б зберегли їх життя та працездатність. Не дивлячись на це, смертність у радянських таборах була доволі високою, на що вказують офіційні дані: всього полонених 4377300 чоловік, померло 15%, 600 тис. було відпущено (насильно мобілізовані з окупованих країн), решта – дожили до звільнення. (За німецькими даними, у радянський полон потрапило 3,2 млн. солдатів та офіцерів, з яких 35% загинули). [1, с.126]
РОЗДІЛ 2
ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІЙ ВІЙНІ
2.1.Українські військовополонені в росії
У 2019 р. Російська Федерація денонсувала Протоколи 1 і 2 до Женевської конвенції (додаткові протоколи прийняті в 1977 і 2005 рр.). Але не дивлячись на це вона зобов’язана виконувати принципи, викладені в тексті Конвенції станом на 1949р. про поводження із військовополоненими.
Війна продовжується. Звичайно, ще зарано підводити підсумки злочинів проти людяності, які вчиняють російські військові по відношенню до цивільного населення та військовополонених, але вже достатньо фактів, які дозволяють порівняти політику СРСР, нацистської Німеччини, росії та України стосовно полонених.
Точної кількості тих, хто потрапив до російського полону, немає, але йдеться про тисячі осіб. Частину з них утримують на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, утім більшість перебуває на території росії. МІПЛ ідентифікувала 42 місця утримання військовополонених — це слідчі ізолятори і виправні колонії. [12]
З 24 лютого 2022 року і до 15 червня 2023 року документатори МІПЛ опитали понад 50 військовослужбовців, звільнених під час обмінів із російського полону. Аналізуючи зібрані свідчення, МІПЛ визначила системність політики і методів поводження з українськими полоненими, які застосовує росія. Вони спільні для всіх місць утримання.
Свідки описують своє перебування у полоні від початку перебування до звільнення з мінімальними розбіжностями. Транспортують полонених у переповнених вантажівках (камазах), із зав’язаними очима та руками, без їжі, води, нерідко під час етапування до них застосовують фізичне насильство, у тому числі й до хворих та поранених.
Переміщення з вантажівки до камер у місці утримання полонені називають «прийомкою». Цей процес всюди однаковий. Полонених виводять із машин, біля яких на них чекає шеренга російських спецпризначенців у повній бойовій готовності — з кийками та електрошокерами. Проходячи повз них, військовополонені зазнають потужних і масованих ударів від російських військових. Найчастіше бʼють по спині і ногах. Жорстоку процедуру прийомки проходять усі, незалежно від віку, статі чи стану здоров’я. Колишній військовополонений Владислав розповів: “Під час прийомки мені поламали всі ребра, одне й досі стирчить. Нас усіх дуже сильно били, ноги сині були. Місяць гоїлося все, не міг лягти і встати з ліжка”. Артем Середняк згадував, що, коли його та ще 50 українців перевели до СІЗО №2 у Таганрозі, їх зустрів офіцер словами: "Вітаю, хлопці. Ви знаєте, куди ви приїхали? Тут ви будете гнити до кінця свого життя". До жінок ставлення було не кращим. Колишня полонянка, 36-річна старша бойова медикиня 56-ї бригади, Ірина Стогній говорила: "У Таганрозі живуть і працюють одні дияволи. Крім зґвалтувань, вони робили з нами все, що хотіли". [11]
Правила для військовополонених в усіх установах, де їх утримують, однакові. Підйом — о 6 ранку. У цей час бранці зобовʼязані встати і заспівати гімн Росії, кожен полонений повинен знати його напам’ять, тих, хто забуває слова, б’ють. Приміщення, де утримуються полонені, переповнені. Упродовж дня сидіти на ліжках суворо заборонено, та й взагалі сидіти можна лише кілька хвилин під час прийому їжі. У деяких закладах можна сидіти на підлозі або на лаві. У кожній камері повинен бути черговий, який відповідає за порядок і посуд. У випадку «порушень дисципліни» в першу чергу б’ють саме чергового. Інтенсивність побоїв збільшується під час прийому їжі, відвідування душу і перевірок камер.
Двічі, а подекуди й тричі на день у камерах влаштовують перевірки на наявність заборонених предметів. Для цього всіх виганяють у коридор з вимогою стати обличчям до стіни, руки вгору, а ноги максимально розставити. Невдачі росіян на фронті були ще одним приводом для знущань. “Якось забігли, почали нас бити, кричати: “Хохли, потвори, ми вам — жест доброї волі, від Києва відходимо, а ваші бандери-фашисти нам у спини стріляють із балконів, кущів, каналізаційних люків”, - розповів Олександр, колишній військовий. [13]
У душ полонених водять украй рідко, не частіше ніж раз на тиждень. На миття зазвичай дають не більше 5 хвилин, часто бранці миються в холодній воді. Засоби особистої гігієни видають в обмеженій кількості, коли ті закінчуються, додаткові не видають.
Окрім фізичного застосовується і психологічне насилля. Більшість полонених засвідчують, що в камерах протягом усього дня звучить музика (воєнні пісні часів Другої світової війни), тобто людина не може розслабитися і морально відпочити. У більшості закладів забороняється розмовляти між собою українською мовою, а в деяких взагалі розмовляти. Є випадки катування під час допитів. Ціль допиту - не здобути об’єктивну інформацію, а змусити людину взяти на себе вину, заздалегідь визначену тим, хто проводить його. Для досягнення своєї мети «слідчі» використовують найрізноманітніші способи: б’ють гумовими кийками, дерев’яними молотками, електрошокерами, надягають на голову поліетиленовий пакет. Якщо полонений ламається, зазвичай починається так зване слідство, а згодом — судовий процес. МІПЛ відомо про кілька десятків випадків, коли на території РФ проти полонених українських військових порушували кримінальні справи і виносили їм обвинувальні вироки.
Майже всі, хто був у полоні і кого опитали документатори МІПЛ, стверджують, що зазвичай прохання про медичну допомогу завершується побиттям, тому ті, хто її потребує, мовчать, хоча й потерпають від хвороб. Дехто говорить, що нерідко медпрацівники відмовляються приходити на запит полоненого, а коли приходять, то разом із ліками охорона виписує власне лікування — кілька ударів кийком. Фізичну силу до хворих застосовують і самі медики. [10]
У багатьох випадках тортурами військовополонені називають харчування в місцях утримання. Дуже часто на прийом їжі дають лише 2—3 хвилини, страви надзвичайно гарячі, тому бранці весь час ходять із обпеченим ротом. Свідки кажуть, що обід (а це водянистий суп, рагу і шмат хліба) вміщався у пів алюмінієвої кружки. “Ми як засинали голодні, так і прокидалися голодні. Я повернувся з полону мінус 18 кг. Це за два місяці”, — свідчить колишній полонений Олександр. Більшість звільнених мають критичну втрату ваги — від 10 до 30 кілограмів. Єдине, що допомагало зберігати бодай якусь енергію, — хліб. Артем Середняк вважає, що це робилося навмисно, щоб ослаблені полонені не чинили опору. [12]
Іноді полоненим надають можливість повідомити рідних про факт, але не місце утримання. Написання листів відбувається під диктовку. Дозволяється написати, що людина жива і здорова, утримується в хороших умовах, із нормальним харчуванням та належною медициною.
МІПЛ також відомі випадки смертей у полоні. Опитані військові повідомляють про те, що вони бачили або чули про факти загибелі військовослужбовців. Очевидно, що смерті є наслідками тортур за відсутності медичної допомоги. Також колишні полонені повідомляли про випадки самогубств. Один із них розказав, що він особисто протягом полону відмовив п’ятьох побратимів від самогубства. У одній із колоній 18-річний хлопець розбив дзеркало і порізав собі шию. Рятували його усі разом, а після того випадку в усіх камерах познімали дзеркала.
Часто військовополонених переміщують між різними місцями утримання на території росії. Колишні бранці вважають, що так РФ намагається сховати людину, заплутати її пошуки, а такождля того, щоб військовополонені не звикали до місця утримання і не могли згодом ідентифікувати персонал, який причетний до знущань над ними. Наприклад, одного із колишніх бранців етапували в місце, про яке чоловік розповідає тільки так: “Їхали два дні потягом. Було дуже холодно, умови були жорсткими. Жоден із тамтешніх полонених не має найменшого уявлення, де розташоване те СІЗО. Навіть на тюбику з зубною пастою хтось стер інформацію про її місце виробництва”.[11]
Свідчення, зібрані під час багатотижневого розслідування, проведеного ВВС, підтверджують постійну практику насильства й жорстокого поводження в одному з місць утримання українських військовополонених - СІЗО № 2 міста Таганрог Ростовської області. Фізичне й психологічне насильство, зокрема побиття й катування електрострумом, мали, за їхніми словами, систематичний характер. Полонених тримали голодними і відмовляли в адекватній медичній допомозі, що призвело до загибелі деяких з них. ВВС звернулась до міністерства оборони росії з проханням прокоментувати свідчення колишніх українських полонених, але відповіді не отримала. [9]
Речник верховного комісара ООН у справах біженців Кріс Яновський каже, що Москва неодноразово відхиляла запити ООН на доступ до українських військовополонених, не наводячи "жодних поважних причин".
Оскільки більшість російських в'язниць закриті для сторонніх спостерігачів, "російські солдати можуть робити з українськими полоненими все, що завгодно», у таборах «створена система тортур", - зазначає Дмитро Лубінець, український омбудсмен.
Отже, неналежні умови утримання полонених, фізичні і моральні тортури, погане харчування та неякісна, а подекуди й зовсім відсутня медична допомога – це реалії українського військовополоненого у росії ХХІ ст. .
2.1. Російські військовополонені в Україні
Після повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну 24.02.2022 р. з’явилися перші російські військовополонені. 12 березня 2022 р. президент Володимир Зеленський заявив, що через велику кількість полонених росіян уряд України створив Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Він зазначив: «Тисячі солдатів ворога, які були захоплені чи здалися, отримують від нашої держави таке ставлення, якого вимагають міжнародні конвенції. Але їх так багато, що потрібна спеціальна структура, яка займатиметься усіма повʼязаними з цим питаннями». (На сьогодні, листопад 2023 р., відкрито другий та готується третій табір для військовополонених). [10]
Українські урядовці не розголошують інформацію про кількість полонених та точну адресу їх перебування. Але достеменно відомо, що до російських військових в Україні ставляться, дотримуючись вимог 3-ї Женевської конвенції. За словами представника Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петра Яценка, табори, де перебувають росіяни, розташовані на Заході України. Адже відповідно до вимог Женевських конвенцій, полонені повинні утримуватися далеко від місць бойових дій. Також Україна не утримує в полоні російських жінок, оскільки це заборонено Женевською конвенцією. У координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими заявили, що російських жінок-військовослужбовців, які потрапили в полон, репатріювали.
Російські полонені отримують триразове харчування. Олена Висоцька, заступниця міністра юстиції констатувала, що відповідно до ЖК «військовополонений харчується так, як офіцер української армії». «Це стандартні порції, це калорійні порції. Більшість російських військовополонених, на відміну від наших військовополонених у росії, набирають, а не втрачають вагу», — наголосив П. Яценко.
У таборі є умови для медичного обслуговування, оскільки багато військовополонених мають різні ураження, зокрема, важкі травми. Є стоматологічний кабінет, різноманітні процедурні кабінети, а також рентген.
За словами Олени Висоцької на утримання одного російського військовополоненого держава витрачає близько 10 тис. грн. Це витрати на одяг, медзабезпечення, їжу, комунальні послуги, а також на облаштування місця тримання, персонал, охорону.
Крім того, військові РФ мають можливості для дозвілля, для занять спортом: на території табору функціонує спортмайданчик та футбольне поле. Для них доступна і церква. А мусульмани можуть скористатися обладнаним місцем для намазу.
Женевськими конвенціями передбачене право на листування полонених. Наш уряд, враховуючи реалії сьогодення, прийняв рішення про надання дозволу військовополоненим на телефонні розмови з рідними. «Ми показуємо всім, що перебування в українському полоні — це гідні умови. Російські військові можуть не боятися, що до них будуть ставитися так, як вони цього заслуговують», —наголосив Петро Яценко.
Україна зацікавлена у тому, щоб російські військові не боялися здаватися в полон. Маємо збільшувати свій обмінний фонд, аби повертати з полону наших військових та цивільних, бо тисячі наших громадян і досі перебувають у російських в’язницях.
Зараз у російських пабліках можна знайти досить багато «свідчень» про неналежне утримання військовополонених в Україні. У відповідь міністр юстиції, Денис Малюська, зауважив, що «російська пропаганда максимально намагається дискредитувати українську систему утримання в’язнів, поширюючи міфи про катування. Насправді це не так. Україна максимально дотримується міжнародних стандартів та Женевських конвенцій». [10]
Це легко перевірити, бо українські пенітенціарні заклади, на відміну від більшості російських, відкриті для міжнародних експертів. Їх інспектують представники МЧХ. Інспектори ретельно перевіряють умови утримання, самі живуть у таборі протягом 2-3 тижнів. Це зрозуміло, бо МЧХ забезпечує фінансування таборів, звичайно допомагають і інші фонди, наприклад, канадські. Преса також має доступ до місць утримання військовополонених. Журналісти можуть навіть взяти інтерв’ю у полоненого, за його бажанням. Іноземні журналісти також моніторять це питання. Наприклад, «The Times» написала: "Відповідно до Женевських конвенцій, військовополонені працюють шість днів на тиждень, за що їм платять 8 доларів на місяць, що дозволяє їм купувати напої та солодощі в табірному магазині. «Coca-Cola» на сьогоднішній день є найпопулярнішим товаром".
Отже, перебування російських військовополонених в Україні регламентується та чітко відповідає вимогам Женевських конференцій. До місць утримання мають доступ міжнародні організації, які опікуються питаннями гуманітарного права, та ЗМІ.
ВИСНОВКИ
Війна – це завжди трагедія. Вона породжує безліч проблем для всіх учасників конфлікту. Серед них вирізняється проблема полону. З одного боку полон - це завжди поразка, з іншого – надія на порятунок. Об’єктивно ж доля військовополоненого довгий час залежала від волі супротивника. Виключити суб’єктивізм у ставленні до військовополонених дозволив досвід, накопичений протягом попередніх війн. Міжнародна спільнота поступово виробила норми гуманітарного права, які б регламентували ставлення до військовополонених. Так на початок Другої світової війни провідним документом з цього питання була Женевська конвенція 1929 р.
Керівництво Радянського Союзу відмовилося підписувати Женевську конвенцію щодо утримання військовополонених, у результаті сотні тисяч червоноармійців, які потрапили у нацистський полон, опинились на межі виживання. Влада взагалі не переймалася долею цієї категорії своїх громадян, бо здачу в полон противникові розцінювала як дезертирство й зраду, а не свої прорахунки. У роки Другої світової війни навіть не піднімалося питання обміну полоненими. Відмову СРСР від підписання Женевських конвенцій нацистська Німеччина використала для легалізації своїх злочинів. До радянських військовополонених застосовувалися фізичні тортури, психологічний тиск, «наукові випробування», масові розстріли та ін. Рішенням Нюрнберзького трибуналу ставлення до радянських військовополонених у Німеччині було визнано воєнним злочином.
Важкими були спочатку й умови утримання німецьких військовополонених у СРСР. На початку війни не вистачало ресурсів на утримання власної армії, не говорячи про полонених. Згодом умови утримання військовополонених із країн Осі стали більш гуманними. Полонені потерпали від голоду лише тоді, коли продукти неможливо було доставити до табору в принципі. Таких ганебних експериментів як чай із тирси, або хліб із соломи над ними не проводили. Тричі за роки війни збільшувалися продуктові норми, а німецькі полонені офіцери харчувалися краще, ніж радянські солдати. Жили полонені у бараках. За жорстоке поводження та високу смертність у таборах співробітники та керівництво притягувалися до відповідальності. Звичайно працю військовополонених масово використовували для відновлення зруйнованої інфраструктури. Умови праці були дуже важкими, але вони мало чим відрізнялися від умов праці звичайних радянських робітників. Суттєву роль у ставленні до військовополонених ворогів відігравала радянська ідеологія. З метою пропаганди переваг радянської системи в таборах дотримувалися обмежених принципів гуманізму. Саме тому в радянському полоні загинула третина полонених, а в нацистському - дві третини.
Воєнні злочини, скоєні ницистами протягом 1939-1945 рр., спонукали міжнародну спільноту переглянути та доповнити існуючі норми гуманітарного права. Так 12 серпня 1949 р. 190 країн світу приєдналися до Женевських конвенцій про захист жертв війни, а після розпаду СРСР підписантами стали Росія і Україна. У 1977 і 2005 рр. були прийняті додаткові протоколи до неї. Саме їх (Протоколи 1 і 2) у 2019 р. Російська Федерація денонсувала. Але, не дивлячись на цей факт, вона зобов’язана виконувати принципи, викладені в тексті Конвенції про поводження із військовополоненими, станом на 1949 рік.
За принципами міжнародного права, утримування в полоні мусить мати тільки одну мету – не допустити участі полонених у бойових діях. Убивство чи завдання шкоди беззахисним людям суперечить воєнній традиції. Росія та її військові систематично порушують норми гуманітарного права. До українських військовополонених застосовуються фізичні та психологічні тортури, постійно принижують їх честь і гідність. Полонені потерпають від голоду і холоду, знаходяться в інформаційній ізоляції, їм відмовлено у праві переписки з близькими та рідними. Представники МЧХ, ЗМІ та інших міжнародних організацій не мають доступу до більшості таборів.
Детальне вивчення проблеми дозволяє встановити спорідненість тоталітарних режимів у сучасній Росії та нацистській Німеччині, отже, і міра їх відповідальності за злочини проти людства повинна бути ідентичною.
В українських таборах для російських військовополонених чітко виконуютьсянорми норми Женевських конвенцій. Полонені в повній мірі забезпечені їжею, одягом, предметами гігієни тощо. До них не застосовується насилля та тортури. Полонені мають право на дзвінки рідним.
Отже, Україна, як демократична правова держава, створила належні умови для перебування військовополонених, що ще раз доводить про правильність нашого цивілізаційного вибору.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Буцько О.В. Військовополонені в СРСР. Український історичний журнал.2000. №4. Ст.-120-126.
2. Гончар О.Т. Щоденники. Т.1: 1943-1967, Київ, 2002. – С. 17
3. Довідник про табори тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944) Упор. М. Г. Дубик – К., 2000. – С. 18.
4. Інтерв’ю з М. Коробенком від 4.11.2004, м. Бровари, Київська обл. // „То була неволя… Спогади і листи остарбайтерів” – К., 2006. – С. 326.
5. Коваль М.В. Україна: 1939 - 1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. - К., 1995.
6. Потильчак О. Експлуатація трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації. Дис... канд. іст. наук. – К., 1999;
7. Потильчак О. В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939–1954) – К., 2004. – С. 30–32;
8. Сергійчук В. Новітня каторга. Військовополонені та інтерновані Другої світової війни в УРСР. - К., 2001;
9. Інтернетресурс https://www.bbc.com/ukrainian/features-42736809
11. Інтернетресурс https://portal.lviv.ua/news/2022/04/04/spohady-zvilnenykh-vijskovykh-iz-rosijskoho-polonu
12. Інтернетресурс https://suspilne.media/572233-bili-strumom-dusili-ta-pogrozuvali-rozstrilom-istoria-polonenoi-z-kamanki-dniprovskoi/
13. Інтернетресурс https://www.radiosvoboda.org/a/novyny-pryazovya-rosiyskyy-polon-rozblokuvaty-obmin-tysk-na-putina/32701848.html
.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку