Доповідь "Код Т. Шевченка у сучасній літературі"

Код  Т. Шевченка у  сучасній літературі

Тарас Шевченко! … Це ім’я дрогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці  світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, чия мистецька спадщина стала надбанням усього людства.

 Тарас Шевченко – символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Уся його творчість пройнята гарячою любов’ю до Батьківщини.

 Тарас Григорович прожив дуже мало – лише 47 років.Із них 34 роки провів у неволі: 24 роки – під ярмом кріпацтва і понад 10 років – у найжорстокіших умовах заслання. А решту – 13 «вільних» років перебував під невсипущим наглядом жандармів.                                                                                                                                                                                                                                                

 Оглядаючи прожите життя, сповнене страшної негоди і злиднів, він з болем говорив: «Сколько лет потерянных, сколько цветов увядших!»

 Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета,        М. О. Некрасов писав:

Все он изведал: тюрьму Петербургскую,

Справки, доносы, жандармов любезности,

Все – и раздольную степь Оренбургскую,

И ее крепость… в нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый каждой невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими,

Мог умереть он, конечно, под палками,

Может и жил-то он этой надеждою.

 Царський уряд не вперше так розправився з  небажаними йому  людьми. Полум’яний співець свободи, Тарас Григорович Шевченко, поділив сумну долю кращих людей, які жили в роки царської реакці. Пушкін і Лермонтов убиті, декабристи загинули на каторзі, Чаадаєва оголосили божевільним, Герцену довелося тікати за кордон.

 Але ні арешти, ні жорстокі переслідування, ні темні каземати 111 відділення, ні заслання й солдатчина – ніякі утиски не змогли зігнути поета: «Караюсь, мучуся… але не каюся!»

  Ми звикли чути та читати про Т. Шевченка як про геніального українського поета, забуваючи при цьому, що він ще був і геніальною людиною, геніальним митцем. Скільки писано про нього, скільки казано, а Тарас Григорович залишається загадковим, величним  і невичерпаним. Сучасність заново перечитує спадок Кобзаря, скидаючи з нього міф про Батька й пророка національного письменства. Для постмодерністів література не є ні замкненим каноном, ні віддаленим у часі процесом, ні індивідуально перпжитим міфом. Вона існує одночасно у вигляді своїх сюжетів, текстів, імен.  

 Постмодерністи не оминають Шевченка, навпаки, його поетичний світ опиняється в центрі прихованої полеміки-гри постмодерністів із національною класикою. Фактично саме Шевченко і є тим «проклятим поетом», якого вперто намагаються ідентифікувати постмодерністи. Наприклад, більшість романів    Ю. Андруховича є відкрито постколоніальною та відверто відсилає читача до   Т. Шевченка. Зокрема архетип поета-богеми – головно протагоніста всіх романів Андруховича – пов’язний не лише з Енеєм Котляревського, але й і козацьким прототипом мандрівного поета,  Шевченкового героя.

 Власне, Шевченко прояляє та офорлю колоніальну символку України, яку розгорнено через космологічну візію протору, розділеного на столицю та провінцію, і вибудовано на основі історіософського міфу долі України. Доля країни переплітається з долею поета, його символіка є натурфілософською. Метафоричний образ колоніальрої України у Шевченка вбирає в себе й опозиції пророчої мови, яка стає Словом Господа, і мови як «розмови», материнського права та батьківського закону.

У романі «Московіяда» Андрухович використовує основний топос творів Шевченка – мандрівку до серця Імперії, яка постає  символом розпусти, зла, каліцтва людських душ:

… Долітаю –

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може те, що й московський.

Церкви та палати,

Та пани пузаті…

Також простежується спорідненість з Шевченком у наслідуванні плачу за Україною, який скеровує читача на пробудження національної свідомості, до збереження українських коренів, до самовизнання.

Зрештою, Т. Шевченко у постмодерну добу набуває нового іміджу, переписується автобіографічна література, що  чілком відповідає тому переписуванню   класики, яке   спостерігаємо в Україні   впродовж 1990-х років.

 Приховані й неприховані цитати з Кобзаря знаходимо у Віктора Неборака, Сергія Жадана, Володимира Цибульки, а брати Капранови навіть видають свій «Кобзар 2000».

 Порівняймо образ Перебенді у Шевченка та Жадана.

  Т. Шевченко:

  Перебендя старий, сліпий,-

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає…

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує;

Нема йому в світі хати;

Недоля жартує…

С.Жадан :

Сколовши босі ноги об стерню,

Старенький Перебендя коло тину

 Ячить собі, що, скурившись на пню,

Лукаві діти в цю лиху годину

Забули стид, пр… Україну. 

Таким чином перед нами постає саркастичний варіант осмислення образу, але зв’язок сучасності з класикою є не заперечним, цим ще раз підкреслюється вічність прочитання безсмертних рядків поета. Ми можемо сперечатися про можливість, моральність такого діалогу культур, та живий літературний процес довоть своє: література підкоряється лише власним законам, а не окремим бажанням.

Неборак, натомість, привласнює Шевченкову іронію, цитуючи фрази-кліше із його творів, наприклад:

  Мені тринадцятий минав,

  Очима я сідниці пас,

  В час незалежних рушень мас

  То потопав, то виринав

На різних сценах, влада Рад

Вивчала мову, козаки

Снували Січчю,брата брат

Заокеанський стис таки

В обіймах…

 Письменники сучасносі використовують такі способи не для знищення класики,а відновлюють інтимне прочитання літератури та культури взагалі, відновлюють право на власно-особистісне розуміння шедеврів та на вільний пошук нових мисецьких напрямів.

 Володимир Даниленко вводить Тараса Григоровича до своїх творів, як дійового персонажа, таким чином письменник намагається відкрити і підкреслити звичайне людське начало в міфологізованого Шевченка:

 Двері з гуркотом відчинилися, і до зали ввалився Шевченко. «А ось і я» - весело гукнув. Тарас Григорович був напідпитку, в смушевій шапці, кожусі, у густо заквеняних дьогтем чоботах.

 Таке вільне поводження із літературною спадщиною поета доволять собі не всі письменники. Оксана Забужко відверто призається у своїй відповідальності перед «ліратурним родоводом»:

…писати про Шевченка – це якесь колосальне енергетичне підживлення…  

 Забужко виористоує вироблений Шевченком образ знедоленої покритки-України,   жінки-українки, яка   створена для любові, а розтрачує своє життя на боротьбу  за існування. Українка   підноситься над брудом, несправедливістю і є  символом  вічності, краси, минулого й майбутнього.

 Звертання   сучасників до творів   Кобзаря підкреслює   його колосальний талант і   обдарованість,  доводить, що і   через сотню років Тарас Григорович Шевченко залишаться однією основних постатей   у діалозі українських письменників. У рамках посмодернізму фактично відбувається    віднолення шевченківського  культурного мислення. На  жаль, у своєму розвитку українська література  не  повністю  розгорнула   всі    відкриті поетом образи, а критика   приділила  належну увагу лише  народницькій  лінії у творчості Тараса Шевченка.

Література

1. Войнова О. Т. Шевченківські дні в школі. – К., 1963.
2. Гундорова Т. Після чорнобильська література. – К.,2005.
3. Лисенко В. Легенди про Тараса. – К., 1963.
4. Тарас Шевченко: документи та матеріали 1814 – 1963. – К., 1963.
5. Шевченко Т. Кобзар .- К.,1995.