Доробок митців радянської доби

Доробок митців радянської доби

Шовкуненко Олексій Олексійович

Далекого 1970 року Шевченківську премію отримав уродженець Херсона, видатний художник та педагог України Шовкуненко Олексій Олексійович (1884-1981) за серію портретів (поета М. Рильського, генерала-майора С.Ковпака, партизанки М. Вовчик) і цикл нових пейзажів.

Народився Олексій Олексійович 21 березня 1884 року в Херсоні. Син маляра-покрівельника вправно дерся на дахи херсонських будівель, щоб разом зі старшим братом, майстром альфрейних робіт, допомогти батькові вчасно впоратися із замовленнями городян, а ще помилуватися з висоти на панораму міста, Дніпра. Антон – старший брат Олексія, який добре малював і компонував орнаменти для трафаретів, за допомогою яких розфарбовував пароплави, навчав хлопчину азів художньої грамоти.

Проте істинним наставником Олексія став вихованець майстерні Києво-Печерської Лаври іконописець Семен Семенко, який працював у відомій на той час у Херсоні іконописній майстерні Івана Клименка.

Саме він порадив батькові Олексія продовжити навчання сина в Одеському художньому училищі. Досить підготовленого юного херсонця зарахували одразу на другий курс. Так Шовкуненко залишив рідні пенати. Але не на завжди. Мистецьку освіту він здобув в Одеському художньому училищі (1908) і Петербурзькій академії мистецтв (1917).

Згодом молодий художник очолив одну з трьох майстерень у херсонській Пролетарській художній студії (1917-1922 pp.), пізніше - Одеському політехнікумі образотворчих мистецтв, Київському державному художньому інституті. Навіть після переїзду до Одеси Олексій Шовкуненко, щороку навідуючись до брата на вулицю Декабристів у Херсоні, поспішав на Карантинний острів, щоб попрацювати там.

Закоханість у навколишній світ, відданість Батьківщині сприяє його постійному творчому руху вперед. Любов О.Шовкуненка до життя, до різнобарв'я та розмаїття в природі виливається в роботі над квітковими натюрмортами і пейзажами Одеси, Києва, Уфи, Москви, створеними художником в різні роки. Пейзажі О.Шовкуненка полонять не тільки соковитістю темпераментного живопису, могутньою, що переливається через край бадьорістю духу, а й глибокою людяністю. Шовкуненко О.О. до кінця свого життя послідовно утверджував активне ставлення до природи. Вона для нього не лише невичерпне джерело естетичної насолоди, а й могутній чинник очищення людського характеру. Ось чому він був завжди вірний своїй любові до пейзажу.

Повінь. Конча-Заспа.

Зимка. 1960 г.

Херсонські мотиви спостерігаються у творчих пошуках художника упродовж усього життєвого шляху. Твори художника зберігаються в музеях Москви, Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Херсона. Митець удостоєний звання народного художника СРСР (1944) та високих державний нагород.

Помер О.О.Шовкуненко 12 березня 1974 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

У 1981 році ім'я художника присвоєно Херсонському художньому музею, вулиці в рідному місті Херсоні та Києві.

Тетя́на Ни́лівна Ябло́нська 

(11 (24) лютого 1917, Смоленськ, Російська імперія — 17 червня 2005, Київ, Україна) — українська художниця-живописець, професор (1967 рік), академік Академії мистецтв СРСР (1975), Народний художник СРСР (1982), дійсний член (академік) Академії мистецтв України (1997—2005), лауреат Державних премій СРСР (1945, 1951, 1979) та Національної премії України імені Тараса Шевченка (1998), Герой України (2001).

Свою творчу діяльність починала як послідовниця соціалістичного реалізму, переважно в сюжетних композиціях. Її приваблювали теми активного руху, праці, спорту. Але чимало робіт сповнені ліризмом, особливо присвячених материнству, тонким психологізмом у портретах, автопортретах. Стилістично манера письма Т. Яблонської зазнавала змін за весь період її довгого й плідного творчого життя, зокрема, у багатьох творах відчувається її захоплення імпресіонізмом (наскільки це було можливо у межах офіційно затвердженого соцреалізму).

Відомі твори:

•                     «У парку»
•                     «Перед стартом» (1944)
•                     «Автопортрет» (1944)
•                     «Хліб» (1949)
•                     «Весна» (1950)
•                     «У парку» (1950)
•                     «Ранок» (1954)

•                     «Над Дніпром» (1954)
•                     «На будові» (1957)
•                     «Наречена» (1966)
•                     «Колиска» (1968)
•                     «Життя йде» (1971)

•                     «Вечір. Стара Флоренція» (1973)
•                     «Італійський краєвид» (1977)
•                     «Венеція. Гранд Канал» (1977)
•                     «Стара яблуня» (1986)
•                     «Липовий мед» (1993)

«Хліб»

«Вечір. Стара Флоренція»

«Льон»

У багатьох творах вона наблизилася до руху нового українського мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.

Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (з 1953 року), дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1975 року), учасниця міжнародних виставок радянського мистецтва. Дійсний член (академік) Академії мистецтв України (1997 — 2005)

Картина «Хліб» зберігається в Третьяковській галереї (Москва) як зразковий твір «соціалістичного реалізму».

 Микола Глущенко 
 

Український живописець-пейзажист Микола Петрович Глущенко народився 17 вересня 1901 року в Новомосковську (тепер Дніпропетровської області). Максим Рильський, добре обізнаний з глущенківським живописом, свої спостереження висловив такими словами: “Глущенко, людина широкого обдарування, головну увагу віддає пейзажному живопису. Пейзажист. У цьому слові є спільне щось із словом лірик… Назви справжнього пейзажиста заслуговує тільки той, хто не лише вміє вправно віддати олією, пастеллю чи аквареллю лінії і барви, тони й відтінки, світлові ефекти і т. д., але й глибоко любить свою країну, її дерева, води, сади, міста, села і ту саму любов огріває і окрилює у глядача…”.

Глущенко — пейзажист. Ця думка усталена, зафіксована в численних дослідженнях сучасного українського радянського мистецтва. Та й сам митець неодноразово наголошує на цьому, завжди додаючи, що постійний, практично щоденний конктакт з природою допомагає йому, його колегам за обраним жанром зберегти енергію творчості, щире і безпосереднє сприйняття вічно прекрасних, поетичних, надихаю-чих її мотивів, розмаїття життя.

“Поет живопису”, “перший український імпресіоніст” – так часто говорять про Миколу Глущенка. Мало кому з вітчизняних художників творили справжні настільки вільно – за часів розквіту соцреалізму. Він був одним з найуспішніших і модних художників у Парижі. Його роботи виставляли поруч із творчістю Пікассо, Матісса, Ван-Гога. Але була й інша сторона медалі. Він був радянським розвідником. Але перш за все він був людиною, яка просто хотіла повернутися додому.

У дев’ять років він поступає вчитися в Комерційне училище в Юзівці (Донецьк), але вже тоді проявляє неабиякі здібності до малювання: копіює картини з козаками, готує декорації для аматорських вистав.В сімнадцять молодий Глущенко був мобілізований до лав білогвардійців. Незабаром із залишками розбитої армії Микола потрапляє в табір для військовополонених у Польщі, звідки біжить до Німеччини. Глущенко йде навчатися малюванню в школу-студію Ганса Балушека. Гетьман Скоропадський оплачує його освіту в Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва. Обдарованого юнака підтримують представник УНР в Берліні професор Роман Смаль-Стоцький і письменник Володимир Винниченко. Молодий художник заводить дружбу з Олександром Довженком, що працював у той час у радянському консульстві в Берліні. Олександр Петрович розповідає Глущенку про Україну – прекрасну і тепер таку далеку. Художник мріє повернутися на батьківщину. Але ціна повернення колишнього білогвардійця висока – він повинен стати розвідником. У 1925 році, після здобуття освіти, Микола вирушає до столиці мистецтва – Парижу. Тут до нього приходять успіх і визнання. В 1940 Глущенко за дорученням спецслужб організовує виставку радянського мистецтва в Берліні. Він на п’ять місяців раніше Ріхарда Зорге повідомляє Сталіну про підготовку Німеччини до війни з Радянським Союзом. В останній день виставки її відвідує керівництво Рейху на чолі з Ріббентропом, який почесно вручає Глущенку альбом акварелей Гітлера. У 1944 році Микола Глущенко нарешті зміг оселитися в Києві. Професор Київського державного художнього інституту з 1939 року. Тепер він повністю присвячує себе живопису – кар’єра шпигуна підійшла до кінця. Але повністю вільним Глущенко бути не може – його засуджують за імпрессіоністічную манеру, намагаються зламати. В цей час художник змушений писати роботи в дусі соцреалізму. Перед смертю в 1977 році Глущенко заповідає своїй дружині спалити двісті п’ятдесят своїх полотен – картини, які були створені під тиском цензури. Микола Петрович не хотів, щоб про його творчість судили за такими роботами. Народний художник УРСР (1944). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1972). Народний художник СРСР (1976).

 Віктор Зарецький
 

1925, 8 лютого – у місті Білопілля на Сумщині народився Віктор Зарецький, модерніст, майстер пейзажу та жанрової картини. Його називали українським Клімтом.

Художник стверджував, що має двох духовних батьків: Тараса Шевченка та Густава Клімта. Зарецький здійснив переворот в українському мистецтві, виробивши власний стиль – українську неосецесію. Завдяки дружині Аллі Горській він захопився монументалізмом. Брав участь у оформленні театрів у Івано-Франківську, Сімферополі та Сумах; залів для прийомів у консульствах НДР, Чехословаччини, Польщі, що будувалися в Києві.

«Одвічні терези життя наміряли Віктору Зарецькому талану за десятьох, щедро відважили й енергії для нього. – писала мистецтвознавець Олеся Авраменко. – Але не дали долі».

Віктор Зарецький був нащадком козацького роду. Спогади про матір насичені великим материнськм коханням. «Тендітна жінка з великим круглим чолом та великими очима. – писав Віктор Зарецький у спогадах, – Дуже рухлива. Перші спогади припадають на період голоду. Спочатку ми жили втрьох – батько, мати і я. Батько працював комірником на хімічному заводі в Юзівці. Потім приїхала бабуся... Приїхали якісь речі, шуба, в котрій виявилася миша. Скільки було вереску! Мама одягла шубу, а під підкладкою повзала миша». Мама гарно співала та грала на роялі. «Батько був високий, із чорним розкуйовдженим кучерявим чубом та рудою бородою. Дослужився до бухгалтера. Був людиною чесною, безкомпромісною. Через те довго на одному місці не затримувався й сім’я багато переїздила: жили в Юзівці, Горлівці, Дніпродзержинську».

Визнання творчості Зарецького відбулося в 1950–60-ті роки. Він входив до кола шістдесятників. 1963-го став головою Київського клубу творчої молоді «Сучасник». Розробив учбову систему “Роздуми біля полотна”, текст якої опублікував син Олексій Зарецький.

Після того, як радянські спецслужби організували вбивство у 1970-му Алли Горської та батька – Івана Зарецького, художник усамітнився, поринув у монументальне мистецтво. Згодом вів найпопулярнішу в Києві приватну студію малюнка.

«Солдатка»

Василь Стус. 1989-1992. Полотно, темпера.

Козак Мамай. 1960-і. Картон, темпера, пензель

Адальберт Михайлович Ерделі
 

Навчався у 1911–1915-у роках у Будапештській Академії мистецтв, у 1922–1926-у роках в Мюнхені, з 1926-о – в Ужгороді. У 1927-у заснував разом із Йосипом Бокшаєм Ужгородську художню школу, у 1931-у – Товариство діячів образотворчих мистецтв у Підкарпатській Русі. У 1929–1931-у роках жив і працював у Парижі, де і познайомився з імпресіонізмом і фовізмом, брав участь у виставках разом з А. Дереном, П. Боннаром, Дюфі, А. Матіссом. У 1945–1955-у роках викладав малювання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Адальберт Ерделі був улюбленцем Імре Ревеса, Бела Івані-Грюнвальда, працював у знаменитій Кечкеметській художній колонії. На початку шляху і в зеніті слави, мандруючи по європейських столицях чи живучи безвиїзно в Закарпатті, Адальберт Михайлович ніби ненавмисне, не прикладаючи до того ніяких зусиль, опиняється в самому центрі художнього життя. Критика до нього постійно уважна і майже завжди прихильна. Значну кіль­кість його робіт закуповує Празька національна галерея та ряд інших значних європейських музеїв та зібрань. Його бачення людей, краєвидів, “мертвої” природи, його мистецтво були, по суті, перетворенням живого життя в легенду, в дивовижний світ, по-чарівливому осяяний його талантом.

Для Ерделі дуже характерна рано пробуджена воля до розв’язання гранич­но ускладнених живописних завдань і вибір мотивів, що під силу тільки справ­жнім віртуозам. Із натюрмортом “Склянки з водою” (1921) в мистецтво Ерделі входить один із його найулюбленіших мотивів. І тоді, в молодості, і через ба­гато років по тому він із дивовижною постійністю пише воду — воду, налиту в склянки, у високі чари, в круглі скляні вази. Кожен живописець знає: мож­ливо, й немає в мистецтві натюрморту важчого завдання, ніж зображення во­ди, її прозорості, перемінливого життя світла, відображеного й переломленого в воді. І предивна легкість, з якою він розв’язує завдання, що стояли перед ним у натюрмортах “з водою” (“Натюрморт”, 1938; “Натюр­морт з яблуками”, 1939; “Натюрморт”, 1947; “Натюрморт з червоною чаш­кою”, 1950 тощо).

Джерело мистецтва Ерделі — образ рідної землі, що ще з молодих літ назавжди заполонила художника, і глибоко осмислений патріотичний обов’язок. Природа Закарпаття, саме повітря якої, здається, вчить і виховує живописців, рідний на­род — його боротьба за краще майбутнє, його життєвий устрій, його традиції, його мистецтво — все це й лягло в основу ерделівського живопису, стало живильним середовищем.

Йосип Бокшай
 

Народився Йосип Йосипович Бокшай у с. Кобилецька Поляна на Закарпатті. Перші юнацькі спроби майбутнього майстра були помічені й підтримані вчителем Мукачівської гімназії Т. Кальмаром і другом батька, художником І. Рошковичем. У 1910—14 рр. Йосип Бокшай навчався в Будапештській академії образотворчих мистецтв, у Імре Ревеса (Чебрая). Повернувшись 1918 р. в Україну, жив в Ужгороді і працював учителем гімназії. Виставлятися почав з 1919 р. Перша персональна виставка, яка всебічно репрезентувала художника, була організована 1926 р. у Празі, а потім продемонстрована в Ужгороді.

У творах Й. Бокшая оспівується краса рідного йому Закарпаття, в краєвидах якого він уміє побачити і передати епічну велич, яскраву багатобарвність природи та органічне буття людини в ній. Його твори захоплюють віртуозністю та енергією авторської манери, вишуканими нюансами поетичного переживання, безпосередністю бачення і водночас злагодженістю композиційної побудови. Митець тонко відчував багатобарвний колорит Закарпаття, де поруч живуть українці й угорці, румуни й цигани, росіяни і євреї. Самобутність його творчості полягає в умінні синтезувати культурні впливи всього розмаїття національних традицій, звичаїв, обрядів, використати багату палітру життя закарпатців. Ця здатність художника сприймати впливи різних культур — характерна риса української еліти, яку видатний учений і громадський діяч Д. Антонович визначив як «передумову культурного розвою і поступу кожного народу».

Художник працював у різних жанрах, матеріалах і техніках: створив розписи митрополичих палат і плафона кафедрального собору в Ужгороді, писав портрети, картини, ілюстрував книги.

Йосип Бокшай викладав в Ужгородському училищі ужиткового мистецтва і Львівському інституті ужиткового та декоративного мистецтва. Серед його учнів такі непересічні художники, як А. Коцка, А. Кашшай, В. Габда, 3. Шолтес, та син — Йосип Бокшай-молодший, що працює в монументальному живопису. Вимоги, які ставив Й. Бокшай-старший до своїх учнів, він сформулював так: «Щоби створити справжнє полотно, художник має бути, по-перше, майстром, по-друге — громадянином». Цим вимогам Йосип Бокшай передусім відповідав сам.

У зеніті своєї слави Йосип Бокшай захворів на цукровий діабет і швидко почав сліпнути. В наші дні його катаракту могли б видалити за одну операцію, а тоді видатний митець, котрий все життя працював очима й руками, був змушений поступово відмовлятися від своїх творчих мрій. Його онук Франциск Ерфан пригадує, як разом з дідусем малював натюрморт. Йосип Бокшай, як завжди, намалював у кутку маленький хрестик і почав писати — повільно, вже майже наосліп. А тоді розмахнувся пензлем і відкинув його зі словами: “Ні, не можу! Не бачу вже зовсім нічого!”. Чотири роки провів Бокшай у суцільній темряві, а 19-го жовтня 1975 року, у віці 84 роки, він помер. Родина художника свято береже пам’ять про свого відомого предка, ужгородці ж на знак шани до митця у 1992 році (до сторіччя з дня народження Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі) поставили корифеям закарпатської школи живопису пам’ятник, виготовлений київським скульптором Михайлом Олійником.

Фе́дір Мана́йло 
 

Фе́дір Фе́дорович Мана́йло (19 жовтня 1910, Іванівці — 15 січня 1978, Ужгород) — український живописець, народний художник України (1976). Член Національної Спілки художників України з 1946 року.

Федір Манайло народився 19 жовтня 1910 року в родині сільського вчителя в селі Іванівці Мукачівського району на Закарпатті.

У 1928-1934 роках навчався у вищій художньо — промисловій школі у Празі. 1930 року — відвідав Францію. Як здібний та талановитий митець експонує свої роботи на виставці закарпатських художників у Празі в 1933 році, серед них виділяється робота «Дідо — Бідняк».

Від 1936 року працював вчителем в с. Іванівці, а у 1937—1945 роках викладав декоративне мистецтво в Ужгородській ремісній школі. 1946 року — прийнято до Спілки художників України. До 1955 року — викладач в Ужгородському училищі прикладного мистецтва.

Федір Манайло працював головним художником закарпатського обласного будинку народної творчості (1947), обирався головою правління Закарпатської організації спілки художників УРСР, був у складі творчої групи в будинку творчості ім. Коровіна в Гурзуфі (1963).

Працював у галузі монументально-декоративного живопису. Фор-ескізи для мозаїчних панно, мозаїки для фасадів та фойє клубів, кінотеатрів, залів ресторанів, готелів, турбаз, автобусних зупинок. А проекти ресторанів-колиб залишаються незвичним явищем в художній біографії митця.

Своїм художнім кредо Минайло обирає народне мистецтво, його дослідження і творчу переробку. Він опановує закони мистецтва, пронизаного невмиручим духом українського народу, його віковічними мріями, естетичними й етичними ідеалами. Як стверджує Ігор Шаров, наприкінці 30-40-х років ХХ століття остаточно формується художня програма митця. Минайло вважає, що художник так само, як і народний майстер, мусить відчувати породжену життям необхідність того, що він робить, необхідність кожної картини, яку він збирається написати. Естетична система Федора Минайла ґрунтується на народних ідеалах краси, справедливості, добра. Основним у мистецтві, за ствердженням митця, є принцип доцільності, як і в народній творчості, принцип заощадження засобів виразності, принцип простоти – простоти справжнього мистецтва.

У цей період художник створює певною мірою програмні твори, утверджуючи свої мистецькі ідеали. Найважливішим серед них є картина «Гуцулка» (1939). Правда народного життя і правда почуттів, точність спостережень, широта і сміливість художнього задуму — все реалізовано талантом майстра. Минайло вимальовує жіночу постать у всій її величі й домірності. Вона займає мало не всю площину портрета, підкреслюючи і стверджуючи вагомість зображуваного. Усі елементи наче сплощуються, стають лініями контуру, плямами кольору, становлять декоративну систему твору. Художник достовірний у передачі етнографічних дрібниць, що надає його творам глибокого національного звучання. Широкі шорсткі мазки пензля дарують творові матеріальність, із них складається реальність і життєва правда. Упродовж 1939-1940 років Минайло кілька разів повертається до образів, що нагадують втілене в "Гуцулці", ніби обживається у новому, відкритому ним творчому просторі.

Звернувшись до книжкової графіки в 1947 році, проілюструвавши перше в області видання повісті Івана Франка «Захар Беркут», митець неодноразово повертається до роботи над книжковими оформленнями. В їхньому числі: ілюстрації до творів Марка Черемшини та Ольги Кобилянської, цілого ряду збірок народного фольклору. В другій половині 50-х років народжується яскрава співдружність Федора Манайла з Антоном Кашшаєм, вершиною якої стала збірка «Народні балади Закарпаття».

Відомі роботи : «Вересень» (1956), «Колочава» (1956), «Село в Горах» (1958).