Фундатор Перемишльської композиторської

школи М. Вербицький. Просвітницька дяльність

і творчість А. Вахнянина, О.Нижанківського, Д.

Січинського.

Фундатор Перемишльської композиторської школи М. Вербицький. Просвітницька діяльність і творчість А. Вахнянина, О.Нижанківського, Д. Січинського.

Музика – одна із найцінніших етнокультурних чинників суспільного розвитку. При видатних музичних здібностях нашого народу, при надзвичайно багатій скарбниці народної музики – пісні та музика відігравали велику роль у культурному житті українців, зокрема й у бездержавний період. Княже місто над Сяном, Перемишль, із своєю тисячолітньою історією, здавна було на перехресті культур. Багатонаціональне населення міста, де окрім русинів-українців жили поляки, німці, австрійці, вірмени та євреї, дуже позитивно впливало на його культурний розвиток, який збагачували різноманітні національні елементи. Взаємовплив культур цих народів надавав місту специфічного колориту, створюючи неповторну етнокультурну атмосферу. Особливо важлива роль у культурному розвитку міста належить корінному українському населенню. Розквіт української музичної культури в Перемишлі припадає на першу половину ХІХ ст. Цей період, званий “Перемиською школою”, дав початок не тільки формуванню української професійної музики, але й українському національно-культурному відродженню в Галичині.

Творчість композиторів “перемиської школи” в останні роки привертає до себе особливо пильну увагу, а надто починаючи з часу “романтичного національного відродження” початку 90-х років XX ст. Тоді, після багатьох років заборони і забуття, спадщину Івана Лаврівського та особливо Михайла Вербицького, автора Державного гімну “Ще не вмерла Україна”, починають розглядати як своєрідний символ питомої української культури, виплеканої національно-визвольними змаганнями періоду “весни народів” 1848 р. та всієї другої половини XIX ст. Саме визначення “перемиська школа” належить Борисові Кудрику і завдяки йому увійшло в науковий обіг.

Здебільшого “перемиську школу” обмежують двома іменами – Вербицького та Лаврівського, проте насправді список персоналій значно більший, і якщо врахувати і чітко сформулювати основні засади творчості і культурно-просвітницької діяльності школи, то логічно буде розглядати тут і Анатоля Вахнянина та Остапа Нижанківського, спадщина якого переважно окреслюється в музикознавстві з позиції сприйняття “лисенківської школи” в Галичині.

Історично “перемиська школа” формувалась в декілька етапів. В цій школі навчались провідні представники згаданої композиторської школи – Михайло Вербицький та Іван Лаврівський. Якщо коротко окреслити основні етапи становлення та розвитку “перемиської школи”, то їх буде щонайменше три, відповідно, період підготування, пошуку оптимальних форм розвою не лише національного музичного мистецтва, але й його суспільно-духовного призначення, другий – утворення відповідних інституцій і їх забезпечення, і врешті третій – розвиток, здобуття суспільного визнання, кристалізація певних художньо-естетичних засад, відбір провідних жанрів, образно-емоційних домінант тощо, тобто утворення стійкої художньої традиції.

Музичний романтизм у творчості представників “перемиської школи” розвивається у вельми тісних взаємозв’язках з літературою та театром, котрі теж зазнають неабиякого впливу фольклорних досліджень, підносять сюжети, теми та образи, почерпнуті зі збірників народних пісень, переказів, легенд. Звідси особлива роль співогри, що в цьому середовищі далеко переростає суспільну значимість водевілю у Франції чи зінгшпілю в Німеччині та Австрії.

Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства. Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його аматором.

Він є автором музики до найголовнішої пісні країни – гімну.

Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862—1863 рр., але без відповідних наукових аргументів. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований близько 15 січня 1864 року. Ймовірно, це надихнуло отця Михайла (або йому було замовлено перемишльською "Громадою") написати патріотичну пісню.

Урочисто заспівали "Ще не вмерла Україна" хором, але ще не в якості гімну (це відбудеться через рік) в Перемишлі 1-го липня 1864 року.

Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою "Кобзар".

У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор.

В останні роки життя композитор вчителював, писав статті і музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський.

Відео «Гимн України»

Серед українських композиторів вагоме місце займає Денис Січинський. Вражає різносторонність обдарування та масштаб його музично-громадської діяльності. Він проявив себе як композитор, педагог, диригент, фольклорист, музичний критик, організатор мистецького життя Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Творча спадщина Дениса Січинського представлена різними жанрами: це опера, кантати, хорова музика, солоспіви, камерно-інструментальні твори. У своїй творчості митець звертався до поезій Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

Згодом композитор долучився до створення та діяльності мистецьких об’єднань в інших містах. Не маючи постійної роботи, композитор часто змінює місце проживання, шукаючи твердого заробітку – із Львова він переїздить до Перемишля, потім до Стрия, а 1899 року — до Станіслава, де він і жив з невеликими перервами до самої смерті.

В історії української культури Денис Січинський (1865–1909) займає особливе місце, адже він першим серед галичан вибрав музику своєю професією. Якщо більшість попередників та сучасників композитора, зокрема Михайло Вербицький, Іван Лаврівський, Сидір Воробкевич, Анатоль Вахнянин були священиками, які поєднували душпастирські обов’язки із музично-громадською діяльністю, то Січинський повністю присвятив себе мистецтву.

У творчому доробку композитора центральне місце займають кантати «Дніпро реве», «Лічу в неволі», «Минули літа молодії», «Витай, архиєреє» (з присвятою станіславівському єпископу Г. Хомишину), хорові композиції «Пісне моя», «Непереглядною юрбою», «Даремне, пісне», зразки духовної музики, зокрема прекрасна «Літургія».

Анатоль Вахнянин – композитор, диригент, співак громадський діяч, літератор.

Деякий час викладав українську мову в гімназії у Перемишлі, згодом переїхав до Відня. Навчаючись на філософському факультеті Віденського університету, 1867 року організував студентське товариство «Січ» і став його першим головою.

Завдяки плідній громадській, виконавській, диригентській, композиторській діяльності Вахнянина музичне життя Галичини того часу збагатилося новими ідеями, зміцніли зв’язки з композиторами з Великої України (М.Лисенком, П.Ніщинським). В еволюції музичної культури Галичини діяльність Вахнянина сприяла переходу від аматорського етапу композиторської творчості до подальшого її розвитку на професійній основі.

Автор опери «Купало» (1870–1892, поставлена 1929 року в Харкові), музики до драм Тараса Шевченка «Назар Стодоля», Федора Заревича «Бондарівна», хорів, пісень, а також літературних творів — «Три тополі», «Оповідання і гуморески» (1902), «Споминів з життя» (1908), шкільних підручників.

Остап Йосипович Нижанківський народився у с. Малі Дідушичі (за ін.дан., у Стрию) на Львівщині. Навчався у Дрогобицькій гімназії та Львівській духовній семінарії, а в 1897 р. склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия. В 1885 р. заснував музичне видавництво "Музикальна Бібліотека" (1885-87), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, А.Вахнянина, М.Лисенка, П.Ніщинського, М.Вербицького, С.Воробкевича та ін. О.Нижанківський був активним пропагандистом українського хорового мистецтва, засновником і диригентом товариства "Боян" у Бережанах (1892), диригентом "Бояна" у Львові (1895-96) та Стрию (1900-14). Брав активну участь в організації та проведенні Шевченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию Автор багатьох хорових творів ("Гуляли", "З окрушків" на сл. Ю.Федьковича, "В'язанка слов'янських гімнів", "Наша дума, наша пісня" на сл. Т.Шевченка), численних солоспівів ("Пісня вечірня", "О не забудь", "В гаю зеленім", на вірші Т.Шевченка - "Вітер в гаю нагинає", "Минули літа молодії"), обробок народних пісень (зб. "Українсько-русинські народні пісні", 1907).

Відео «О, не забудь» Вик Андрій Боженський»

Хорова й симфонічна творчість Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, С. Людкевича.

Вокальна музика – це музика, що створена для голосу або багатьох голосів. Жанри: пісня, романс, арія, кантата, ораторія.

Інструментальна музика – це музика, яка виконується на музичному інструменті. Особливостями жанру є авторська та народна музика. Класична інструментальна музика поділяється на симфонічну й камерну.

Симфонія – твір для оркестру; найбільша музична форма серед концертної оркестрової музики.

Камерна музика – вид музичного мистецтва: вокальна, інструментальна, вокально-інструментальна, створена для виконання малим складом музикантів у невеличких приміщеннях. Жанри камерної музики: романси, ноктюрни, прелюдії, квартети, а також циклічні жанри – сонати, сюїти, камерні симфонії.

Вагомий внесок в розвиток хорового, вокально-симфонічного і симфонічного мистецтва зробили такі митці: С. Людкевич, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський та ін. Перший композитор про якого ми поведемо мову це Станіслав Людкевич.

Станіслав Людкевич – музикант-професіонал на теренах Західної України, фундатор провідних музичних жанрів, диригент, фольклорист, педагог. Творче кредо майстра – творити національну музику. Помітним був вплив М. Лисенка на формування митця. Першим викладачем музики для хлопця стала його мати, учениця Михайла Вербицького.

Світогляд С. Людкевича формувався під впливом двох велетнів української літератури Т. Шевченка та І. Франка. Протягом свого творчого життя С. Людкевичу вдавалося поєднувати композиторську діяльність та наукові дослідження. Його однодумцями були Соломія Крушельницька, М. Менцинський.

С. Людкевич вважав твори мистецтва втіленням духовності народу, нації. Проте, плекаючи самобутність національну, він постійно акцентував на необхідності активної взаємодії з західноєвропейськими музичними системами.

Творчість Станіслава Людкевича народного артиста України, заслуженого діяча мистецтв становить цілу епоху в історії української музики. Станіслав Пилипович – автор багатьох великих музичних творів, чудовий знавець української народної пісні, дбайливий і мудрий педагог. Усе своє життя віддав він музиці і вихованню митців. Його музика багата змістом, інтонаціями, мистецькими знахідками.

Народився С. Людкевич у старому княжому місті Ярославі, нині це територія Польщі в сім’ї вчителів. Мати добре грала на фортепіано й навчила цього сина. Музика до Шевченкової «Гамалії» чотирнадцятирічного юнака, диригента хору гімназистів одержала схвальну оцінку самого Миколи Лисенка. У 1897р. С. Людкевич вступає на філологічний факультет Львівського університету. У 1899р. стає членом відомого хорового товариства «Боян» у Львові.

Після закінчення університету (1901р.) С. Людкевич працює вчителем української мови, пізніше відбував військову повинність у Відні. Після закінчення військової служби Людкевич на деякий час повертається до вчителювання у Львові. Відчуваючи потребу у поглибленні своїх музично-теоретичних знань, композитор у 1907р. виїздив для подальшого студіювання до Австрії. Мобілізований під час Першої світової війни до австрійської армії, він потрапляє у російський полон (1914р.) і до кінця війни перебуває у Перовську (Казахстан).

Розквіт творчості С. Людкевича припадає на 1920 – 1940-і рр. один за одним він створює: «Меланхолійний вальс», «Каменярів», «Галицьку рапсодію», «Веснянки». Пише багато хорів та здійснює обробки народних пісень, постійно редагує твори українських композиторів ХІХ ст.: М. Вербицького, В. Матюка, С. Воробкевича.

До останнього Станіслав Пилипович працював над редакціями своїх творів попередніх років, багато сил віддав вихованню молодих музикантів та науковій роботі. Після 100-річного ювілею він прожив недовго. Поховали Станіслава Пилиповича Людкевича на Личаківському цвинтарі у Львові. Там творчий дух великого митця навіки застиг у бронзовому образі Прометея – вічно юному, прекрасному і непідвладному швидкоплинному часі.

А зараз прослухаємо фрагмент з кантати-симфонії С. Людкевича «Кавказ».

Відео С. Людкевича «Кавказ».

Найвидатніші досягнення українського симфонізму пов’язані з іменами Л. Ревуцького, С. Людкевича, Б. Лятошинського. Видатний композитор, педагог, учений, музично-громадський діяч Лев Ревуцький творчо розвинув методи М. Лисенка й М. Леонтовича, які полягали у нерозривному злитті музичного фольклору із досягненнями гармонійного мислення кінця XIX ст. Він збагатив українську музику індивідуальними стилістичними знахідками. Творам митця притаманна життєствердна настроєність, ліризм, стриманість, широта і багатство емоцій.

Лев Миколайович Ревуцький – український композитор, педагог, музичний і громадський діяч. Народився на Чернігівщині. Батько – Микола Гаврилович мав непоганий бас та інколи співав; мати – Олександра Дмитрівна вільно володіла французькою і німецькою мовами, здобула музичну освіту – у її репертуарі були твори Бетховена, Шопена, Шуберта і Шумана. За спогадами самого композитора, у 4 роки він вивчив ноти, у нього виявився абсолютний слух, з 5 років він навчався гри на фортепіано. З 1898 р. Ревуцький зі своїм старшим братом Дмитром навчається у Прилуцькій гімназії.

У 1903 р. був зарахований до київської приватної гімназії Г. Валькера та одночасно до музичної школи М. Тутковського. Там він навчався гри на фортепіано у М. Лисенка.

У 1913 – 1916 рр. учився композиції у Київській консерваторії. У 1916 р. Ревуцький паралельно закінчує консерваторію та Київський університет.

У 1916 – 1918 рр. перебував в армії, у 1919 – 1924 рр. викладав у школі та керував сільськими хорами в Іржанці та Прилуках. У цей період було написано кантату «Хустина». Із 1924 р. у Києві – викладач Музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка.

Гостро критикований за фортепіанний концерт (1934), Ревуцький обмежив свою композиторську творчість, зосередившись на професійній діяльності, редагуванні раніше написаних творів та громадській діяльності у Спілці композиторів України.

У лютому 1969 р. у зв’язку з 80-річчям від дня народження та за визначні творчі заслуги Л. Ревуцький був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Помер композитор 30 березня 1977р., похований на Байковому кладовищі в Києві.

Ревуцький – автор творів великих музичних форм: соната для фортепіано, дві симфонії, два концерти для фортепіано. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина» та обробки народних пісень для голосу з фортепіано. Значний внесок Л. Ревуцький зробив і в розвиток жанру обробки народних пісень, близько 120 оригінальних обробок.

Прослухаємо фрагмент кантати – поеми «Хустина» на слова Т. Шевченка.

Відео «Хустина» на слова Т. Шевченка

Композитор Борис Миколайович Лятошинський збагатив жанрово-стильову палітру української музики. Він написав дві опери «Золотий обруч», «Щорс», п’ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, увертюри, сюїти, балади, поеми, кантати, обробки народних пісень, музику до театральних постановок («Ромео і Джульєтта» В Шекспіра, «У пущі» Л. Українки) та кінофільмів («Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Кармелюк»).

Борис Лятошинський (1895 – 1968) народився в м. Житомирі в інтелігентній родині. Його батько, Микола Леонтійович, був учителем історії. Мати добре грала на фортепіано й співала. Людина дуже освічена, Микола Леонтійович дбав і про повноцінне виховання та освіту свого сина. З дитинства хлопчик учився грати на скрипці та фортепіано. У 14 років написав кілька музичних творів, серед яких – мазурка і вальс для фортепіано, фортепіанний концерт. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі.

У 1913 р. Б. Лятошинський переїхав до Києва, де почав навчатися на юридичному факультеті Київського університету. Одночасно він готувався до вступу до щойно відкритої консерваторії, до якої вступив у клас Р. Глієра.

У 1918р. Лятошинський закінчив юридичний факультет університету, а ще через рік – консерваторію. У 1935 – 1937 рр. працював професором Московської консерваторії. Разом із педагогічною і творчою роботою Борис Миколайович займався й громадською діяльністю – у лютому 1939 р. на І Республіканському з’їзді композиторів його було обрано головою Спілки композиторів України. Під час Другої світової війни Київську консерваторію було евакуйовано, Борис Миколайович працював у Саратові у складі професорів Московської та Саратовської консерваторій, які на час війни об’єдналися в один заклад. У складних умовах евакуації – в холодній кімнаті, часто при каганці – Лятошинський працював для спеціальної в Саратові радіостанції ім. Т. Г. Шевченка, що транслював свої передачі для партизан і мешканців тимчасово окупованої України. У цих передачах брали участь відомі піаністи та співаки.

Прослухаємо фрагмент твору на вірші Т. Шевченка, музику Б. Лятошинського «Тече вода в синє море».

Відео «Тече вода в синє море».

В. Барвінський — майстер інструментальних мініатюр.

Помірковано-модерний напрям репрезентує Василь Олександрович Барвінський. Композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, почесний доктор Українського університету в Празі (1938р.). Особливістю творчості митця є нахил до мініатюрного та інструментального жанру, особливо до фортепіанного. У 1929-1930рр. написав увертюру до опери «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» («Маруся»).

Творчість Василя Барвінського стала поворотним пунктом від суто вокально-хорового до урівноваженого вокально-інструментального напрямку розвитку української музики.

«Тандем» Барвінський – Людкевич є взагалі явищем унікальним. Дві талановиті, рівновеликі постаті зуміли протягом усього життя не лише плідно співпрацювати, а й творити своєрідне, гармонійне ціле.

Музика для дітей В. Косенка.

Українська фортепіанна музика для дітей і юнацтва займає визначне місце в педагогічному репертуарі. У створенні її українські композитори набули великого позитивного досвіду. Створений у 1936 році альбом “24 дитячі п’єси для фортепіано” В. Косенка є ніби підсумком перших успіхів українських композиторів у галузі дитячої музики. Глибоко народна музична мова альбому, її простота і ясність, художня опуклість виражальних засобів, органічний взаємовплив піаністичних принципів і композиційних прийомів, різноманітність і близькість образного змісту до дитячого сприймання зближає його з найкращими збірниками дитячих п’єс і особливо з “Детским альбомом” Чайковського, чия творчість була дорога і близька нашому композиторові.

Косенко характерними поспівками, інтонаційно-ритмічними зворотами, поліфонічними прийомами, ладовим строєм української ліричної пісні, думи, танцювальної пісенності тонко розкриває зміст своїх мініатюр. Художній світ ліричних пісень знаходить своє відображення у п’єсах “Пастораль”, “На узліссі”, епічних - в “Українській народній пісні”. Народнопісенні ритмо-інтонації проходять у мініатюри танцювального характеру (“Танкова”). Близька до веснянок музична мова живих картинок дитячого життя, пов’язаних з образами природи (“За метеликом”, “Ранком у садочку”, “Дощик”).

Тональний план “24 дитячих п’єси” сміливий і оригінальний. Косенко, перший в історії вітчизняного фортепіанного репертуару, залучає юного виконавця до сприймання всі 24 мажорних і мінорних тональностей. Він майстерно добирає відповідно до даного образу тональність, що своїм колоритом допомагає його розкриттю. В альбомі природно використані прийоми народної поліфонії. Основну виражальну функцію найчастіше виконує пісенне двоголосся, що чергується з хоровим багатоголоссям або іноді супроводжується органними звучаннями басу. Структурними особливостями музичної форми збірник Косенка близький до згаданих альбомів. Переважна тричастинність природно закріплює в музичних уявленнях і виконавських відчуттях дітей звукові образи. Виразна катиленна “Мелодія” інтонаційно близька до “Української народної пісні”. Співуче легато, пластичне динамічне нюансування, природне мелодичне дихання, епізодичне застосування педалі як засобу звукового забарвлення – ці основні виконавські прийоми розкривають образний зміст мініатюри.

“Казка” Косенка – яскрава, глибока лірико-епічна розповідь. Справді “казковим” є широкий регістровий діапазон твору. Розспівні, “билинно-богатирські”, суворі інтонації проймають ритмічно-мірний рух двооктавної унісонної мелодії у похмурому низькому регістрі на початку п’єси. Особливо напруження поступове нагнітання звучності у другій частині п’єси. Зароджуючись у пісенних унісонах далеко, глухо, на рр у найнижчому регістрі (субконтроктаві) мелодичний рух через терцеві, секвенційні зіставлення вихідних модулюючих акордових груп приходить до загальної кульмінації твору – триоктавного унісону, що пронизливо звучить у високому регістрі. Такої разючої сили регістровий “розворот” майже не трапляється в кантиленних п’єсах фортепіанного репертуару. Усе сказане дозволяє віднести “Казку” до найкращих ліричних п’єс радянського педагогічного репертуару. Російська лірична вальсовість поєднана з інтонаційною характерністю українського побутового романсу, оживає у “Вальсі” Косенка .

Усі ці риси надають великої співзвучності її простоти мелодії “Вальса” в інтонаційному строї якої типово народному, м’яко чергуються звороти гармонічного і натурального мінору. Художнє втілення світу природи мальовничо передане в п’єсах “За метеликом”, “Ранку у садочку”, “Дощик”. Порив радості почувається в п’єсі “ Купили ведмедика ”, емоційно близький до “Новой куклы” Чайковського. Дитячі рухливі ігри знайшли своє відображення в “Скакалочці”, “Балетній сценці”, “Гумореска” – жива картина безпосередньої радості, примхливої впертості. “Петрушка” – завзятий веселий клоун-жартівник з ритмічно загостреними вугластими рухами.

Слова, які композитор з любов’ю вивів на титульній сторінці збірника: “Юним піаністам нашої квітучої соціалістичної Батьківщини присвячую”, знайшли щирий відгук у серцях наших дітей, які полюбили близьку їм музичну мову альбому. “24 дитячі п’єси для фортепіано” Косенка – великий внесок до золотого фонду радянської фортепіанної музики для дітей. Альбом Косенка значно збагачує творче музичне мислення і виконавську техніку юних піаністів. Він став дійовим творчим імпульсом для всього дальшого розвитку національної фортепіанної педагогічної літератури на Україні.

Відео «В. Костенко «Дощик»»