Дослідницька робата: "Патріотизм посеред нас"

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ

ЧЕРКАСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

ДЕРЖАВНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНЕ УЧИЛИЩЕ№2

М.ВАТУТІНОГО ІМ.ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ В.Ф.ОРЛОВА»

Проект на тему

«Патріотизм посеред нас»

Виконала творча  група учнів групи  №11, ІІ курсу:

Кудлюк Анжеліка Іванівна, Онопрієнко Вікторія Андріївна,  Пашковська Анастасія Олегівна, Прищепа Ірина Андріївна.

Керівник:

Тарнавська Людмила Петрівна, викладач інформатики та ІТ, класний керівник групи №11

2015

ЗМІСТ

РОЗДІЛ  І .

Патріотизм… Що це таке? Матеріальне чи духовне? Об’єктивне чи суб’єктивне? Це питання завдає собі і учень і депутат, і президент. І ще є поняття «дійовий патріотизм».

Енциклопедія дає пояснення поняттю «патріотизм».

Це, насамперед, любов до Батьківщини. Звичайно, Малої і Великої.

Адже вона найкраща в світі. Скільки про неї написано, сказано, пережито. Скільки людей життя віддали лише за те, що любили свою землю, свою Батьківщину – Україну. Та й нині за неї, рідну, близьку, кохану точиться боротьба, «гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права».

Але кожну людину, де б вона не була, і ким би вона не була, завжди «тягне» додому, в народі кажуть, «де пуп закопаний».

Великий український поет Василь Симоненко в одній із своїх поезій писав, що доріг в житті багато, але добрий врожай може бути лише на ниві батьківській.

Так патріотизм починається з любові до тієї стежинки, яку сходив тисячі разів, до тієї травинки, яку топтав тисячі разів, до тих близьких людей, яких любиш і ціниш.

 Як могутня ріка бере силу з маленьких джерел, так і наше життя збагачується малесенькими родинами – сім’ями. Сім’я – святиня людського духу, благородних людських почуттів: кохання, любові, вірності, піклування.

Так, як життя групи проходить пліч опліч з класним керівником, той й не дивно, що ми зацікавилися життям Тарнавської Людмили Петрівни. І яким же для нас було здивуванням, що в житті її  родини було чимало випробувань, важких життєвих перепон, героїв – яких ми просто зобов’язані знати і пам’ятати!!! Тож і не дивно, що в такій родині виховали таку людину і не одну, але все по-порядку…

Людмила Петрівна почала свою розповідь ще з далеких 60-х., саме тоді народився її дідусь Русак Володимир Семенович та бабуся Волчук Тетяна Нікітішна, за свій вік вони обоє були трудівниками шахтарями і народили трьох чудових дівчаток Наташу, Любу і Віру. Життя в них було не просте, весь час праця, навчання і ще раз праця, потім діти, родина. Все як і у всіх, проте трудівниками вони були на славу, що підтверджують їх ордена та нагороди.

В родині середньої доньки Люби всі теж були шахтарями,  як вона так і її чоловік Петро… В них народилося двоє чудових діток проте доля подарувала їм випробування, бо ще трьох діток вони виховали взявши з інтернату. Тож на їхні плечі лягло виховання 6-х діток. І троє дітей є також частиною історії нашого училища: Максим найстарший син – закінчив ПТУ №2 м.Ватутіного з відзнакою і отримав професію «електрозварник ручного зварювання, муляр» і по тепер є будівельником; Люда найменша донька – вже понад 10 років працює в училищі викладачем, є класним керівником, а ще є профспілковим лідером училища; Віта найменша доня з тих діток, що родина прийняла, теж закінчила ПТУ №2 м.Ватутіного, на той час наше училище мало саме таку назву, за професією «штукатур; лицювальник – плиточник; лицювальник – мозаїст; маляр», вступила до Харківського будівельного коледжу для продовження навчання,  потім до будівельного університету і на даний час є наступником в будівельній галузі, бо працює  майстром виробничого навчання у будівельному коледжі  м.Харків  по своєму профілю.

Тож саме ця розповідь дала всій групі зрозуміти, що це саме те що нам потрібно, бо що є патріоти́зм — це любов та відданість Батьківщині, прагнення своїми діями служити її інтересам. Це слово означає земля батька, предка, а приклад цієї родини, її становлення, виховання і головне результат  усього цього ми бачимо своїми очима -   це і є патріотизм посеред нас. 

РОЗДІЛ  ІІ .

За розповіддю Школьної Любові Василівни, яка є донькою Русака Василя Семеновича, її батько у 18 років пішов служити на морський флот, де служив три роки.

Після мореходки по комсомольській путівці він поїхав працювати на будівництво шахт в Житомирській області м.Коростишів.  Свій шлях трудівника він починав проходчиком і всю свою професійну діяльність «будував  шахту під ключ».  Василь Семенович працював в «Олександрия уголь» будував шахти  «Северная », «Бундурівська», «Морозівська». І перша шахтарська слава третього ступеню була вручена йому на шахті «Олександрия уголь». Саме «Олександрия уголь» направила Василя Семеновича на будівництво шахт до молодого, ще тільки починаючого своє народження м.Ватутіне Черкаської області. Саме Василь Семенович є будівником шахти «Козацька», її будівництво тривало понад 2 роки і весь цей час він розривався між родиною і шахтою, бо родина проживала в с.Пантаївка  Кіровоградської області, а з 1972 року  по закінченню будівництва в м.Ватутіне вся родина переїхала до нового будинку шахтарських родин за адресою  пр.-т.Ватутіна 32а. Де живуть і досі шахтарі нашого славного міста.

За здачу під ключ шахти «Козацька»  Василя Семеновича нагородили шахтарською зіркою  «Шахтарська слава» 2-го степеню. З 1972 року наш славний шахтар залишається на постійній роботі в шахті «Козацька» бригадиром проходчиком і працює в шахті аж до виходу на заслужений відпочинок.

За довгі роки трудових досягнень він також був нагороджений званням «Ударник комунистического труда». Кожного року його до дня шахтаря преміювали і нагороджували за його трудові досягнення. Часто дарували  путівки для відпочинку в м.Сухумі, м.Батумі, м.Олександію санаторій «Войновка» - шахтарська здравниця того часу.

Так як Василь Семенович все своє життя проживав на шахтах, то й не дивно, що свою другу половинку він зустрів саме там. Зустрів він свою долю  у м.Коростишеві, коли по комсомольській путівці будували шахту.  Волчук Тетяна Нікітішна  родом з Західної Украни Волинської області Турійського району с.Купічів і він уродженець  міста Прип’ять. Знайомство їх не було довгим і вже за два тижні було весілля. Ось таке воно кохання з першого погляду.

Жила родина в м.Коростишеві де і народилася перша донька Наталка в 1954р., і вже в 1958 році народилася Люба. Василь Семенович продовжував працювати на шахті «Олександрія», а Тетяна Нікітішна виховувала дітей бо була в відпустці по догляду   за дітьми. Тим часом родина переїздить до с.Пантаївка Кіровоградської області і в 1962 році народжується третя донька Віра.

З 1972 року Тетяна Нікітішна працює пліч-опліч з чоловіком в шахті, вона була рукоядчицею вертикального стволу, спускала і підіймала шахтарів до шахти і з шахти і пропрацювала на ній до самого виходу на пенсію до своїх 55 років.

Доньки зростали в родині де праця завжди була на першому місті, Тетяна Нікітішна навчала їх і куховарити, і шити, і в'язати як шпицями, так і крючком. Поки Василь Семенович працював у шахті то вона нав’язувала йому теплих носків, светрів і вся домівка завжди була прикрашена вишитими та вибитими  рушниками, серветками… вона була неабиякою майстринею, що певно і дало своє коріння в  усьому наступному поколінні родини.

В 1972 році родина переїздить на постійне місце проживання до м.Ватутіне, бере участь в його заснуванні, будівництві і лишається там на все життя.

Переглядаючи старі фотокартки своїх батьків, тримаючи в руках нагороди батька з сльозами гордості, і великим смутком, бо рідних вже немає,  розповідала нам про них їхня середня донька Любов Василівна.

Батько герой, мати величезна трудівниця, рукоділльниця, бо навіть на пенсії величезна частина нашого м.Ватутіного зверталася до неї, бо вона чудово в’язала манжети та комірці до шкільних форм, шила фартушки, вибивала подушки, рушники. Тетяна Нікітішна  завжди знаходила собі роботу і ніколи не сиділа без діла, навіть живучи в багатоповерхівці, мала невеличкий городець біля будинку де саджала городину, а вже коли не вистачало здоров’я бралася за в’язання. Ще досі в Любов Василівни і її дітей в побуті є речі зроблені руками мами.

Окрім роботи Василь Семенович полюбляв співати і активний спосіб відпочинку. Він навчив Любов Василівну їздити на мотоциклі і підтримував її усе життя, був для неї як щит, броня і ніколи не сумнівався в її діях чи вчинках. Коли вона розповідає про свого тата це сяйво в очах, тремтіння рук, від одного погляду стає зрозуміло що це була велика людина.

І не дивно що в такій родині виховали трьох діток, що в кожного склалася своя доля, бо доля звичайних людей робочого класу завжди важка і терниста.

Так, як ми вели бесіду з Любов Василівною про її батьків то певна річ ми поцікавилися і її життєвою історією.  В 1979 році вона навчалася в м.Макіївка Донецької області у гірсько-механічній школі на машиніста підйому,  в цей час там також навчався Школьний Петро Васильович на машиніста гірно-добувних машин. Виявилось що вони з одного міста. Вони потоваришували і вже по закінченню навчання одружилися, і почали свій робочий шлях з м.Ватутіне шахти «Козацька» з 1979 року. Любов Василівна працювала оператором пульта погрузки  вугілля, Петро Васильович – машиністом гірно- видобувних машин, як він казав «комбайнером» шахти.

Любов Василівна працювала у шахті 15 років. За цей час встигла народити трьох дітей Максима, Надію і Людмилу.

Доки дружина виховувала дітей, чоловік працював і був нагороджений бронзовим знаком ЦК ВЛКСМ «МОЛОДОЙ ГВАРДЕЕЦ ПЯТИЛЕТКИ».

Жила родина в м.Ватутіне  по вул.Лермонтова  в бараках, і стояла на черзі по квартирі,  дітки підростали і коли пішли до школи то добудували будинок з довгоочікуваною квартирою  і вся родина переїхала до затишної 4х кімнатної квартири у центрі міста в 1992 році. Вони гарно заробляли в шахті і могли забезпечити родину, яка ні в чому собі не відмовляла і вже на той час мала і квартиру і мотоцикл і машину.

Життя йшло і здавалося все б добре, коли через   постійні протяги на роботі Любов Василівна тяжко захворіла, перенесла 2 операції  – важкі випробування для родини, вона лікується в обласній лікарні м.Черкаси, а Петро Васильович сам виховує діток і мотається і на роботу і до неї в лікарню за 120 км. від дому. То був важкий рік, але родина гідно витримала всі випробування, з дітками допомагали батьки, та й  старший син Максим був як нянька для сестер, збирав усілякий метал, здавав його і купував дівчатам цукерки, був їм як охоронець і чудовим сином.

 По приїзду з лікарні стає зрозумілим, що працювати в шахті Любов Василівна вже не буде, бо життя дорожче і на руках маленькі діти. Вона йде працювати в смт.Єрки на плодокомбінат.

Як кажуть біда не приходить одна, після тяжкої недуги не стало Василя Семеновича і Любов Василівна лишається без батька. Бабусю Таню  підтримують усі  онуки, до школи в неї і після, і так потихеньку все стає на свої круги, і життя продовжується.

Та не довго було тихо і спокійно, до бабусі прийшов лист від онуків. Писала онука Аня від маленької доньки Віри. В листі було написано про те, що їхній батька помер, мама Віра здала їх до інтернату бо не має змогу їх сама прогодувати. Діти просили про допомогу. Ясна річ,  вся родина прийняла рішення негайно їхати до дітей.

За два дні троє діток були вже з родиною Школьних Петра і Люби, бабуся Таня була вже в літах і ніяк не могла сама виховувати онуків, тож було прийняте рішення всиновити діток Любою, бо це ж рідна кров. Так в родині   стало шестеро діток.

Зараз вже легко про це говорити, каже Любов Василівна, а тоді це був шок, удар нижче поясу… важкі випробування як для подружнього життя, так і для самих дітей.

«Тьотя Люба», так називали її тоді  Сашко, Аня та Віта, привезла дітей в свою родину в 1993 році восени. Будучи в інтернаті вона побачила в яких жахливих умовах зростали діти, а там вони були вже понад рік. «- Я пам’ятаю ми були тоді ще зовсім малими, я ходила до 4-го класу», розповідала нам Людмила Петрівна, «до квартири увійшла мама і троє дикунів» …

Так, дітки були як дикі, налякані звірі… Перші тижні їхнього життя це був якийсь кошмар в один голос стверджували всі члени родини. Діти яких привезли мали кучу комплексів, були дуже занедбані і мали багато хвороб : чесотку, воші  і це далеко не весь перерахунок, проте наполегливість і рішучість з якою Любов Василівна взялася за справу дали свої результати.

Скільки вона обійшла кабінетів і скільки дозволів, судових процесів довелось пережити всім їм на той час, щоб залишити діток у себе, а скільки пересудів і не порозумінь, косих поглядів сусідів, знайомих і просто перехожих довелося стерпіти, і все ж таки виховати дітей в родині.

Школьна Любов Василівна залишила в інтернаті заяву, що вона тітка Сашка, Ані та Віти і  бере їх до себе погостювати. Тож перші тижні діти жили в родині завдяки цій заяві. Перелякані очі, які здавалось ніколи не бачили іграшок, тремтячими руками хватали все що бачили, ховаючи хліб і навіть цибулю по-первах сховавшись їли, а харчувались спочатку  «ковтаючи» все що насипали, взагалі не розбираючи що їдять, такі вони були голодні. Перші дні були найважчими, сльози, крадіжки, недомовини… пережили і зрозуміли – дітей потрібно рятувати і ніякої мови про їх повернення до інтернату бути не може.

Любов Василівна їде до інтернату вже без дітей і повідомляє, що буде їх всиновлювати, пише заяви що вони у неї, подає позов до суду щодо їх усиновлення і тим самим позбавлення материнських прав на власну сестру, бо по іншому діток забрати було ніяк і вертається до м.Ватутіного де на неї чекала вся родина.

Йде по міських школах і лише директор ЗОШ №2 погоджується без документів, «умовно» бо на Сашу, Аню і Віту ще зовсім ніяких документів не було, взяти діток на навчання, щоб поки йтиме судова тяганина діти не втрачали часу і навчалися.

Здавалося б все налагоджується діти чистенькі, нагодовані і  навчаються, та де там – виявляється у діток дуже низький рівень знань і якщо дівчатка більш кмітливі і втрачали лише рік навчання в порівнянні з однолітками то Сашкові замість 6го класу довелося ходити у 4-й разом з молодшою сестрою Анею. І навіть таке навчання давалося їм не легко, вони ледве закінчили той рік випробувань. Скільки «мама» натерпілася сорому і дорікань у школі за їх поведінку і витівки, згадує донька Надя, проте пережили, вона в нас дуже сильна і тато всіляко підтримував всіх нас, бо ми завжди жили однією родиною, і вирішували все колективно, доречі,  рішення взяти діток в родину теж приймалося колективно: в нас, як дітей, запитали чи ми погоджуємося  з цим, бо це рішення змінить все наше життя.

І життя всієї родини змінилось спочатку на випробувальний термін, як всі його називали в родині, який  почався з листопада 1993 року і вже в 1994 році діти офіційно стали членами родини Школьних.

Батьки гадали що виховуючи трьох ще троє буде не так  складно, бо робота була у всіх і ніхто не боявся труднощів,  заробітня платня у шахтарів тоді була дуже великою і ми жили безбідно, згадує Максим.

В 1995 на початку 1996рр. вся країна переживала крах економіки, затримки в заробітній платі, купони.. це дуже вплинуло  і нашу родину, розповідає Любов Василівна. Батьки весь час намагалися заробити кошти нам на харчування, мама постійно після роботи шила вночі одяг під замовлення і бралася за все, щоб нас прогодувати, зверталася в червоний хрест за допомогою, щоб діток було у що вдягти і прогодувати, 6 дітей і безгрішшя до якого довела держава, змусила подивитись на життя в іншому світлі, і батьки які завжди звикли отримувати те що заробили і бути впевненими у завтрашньому дні були просто розгублені…бо на них лежала величезна відповідальність за виховання дітей. Придбаний дачний клаптик землі стає рятівним кругом в родині – городина і худоба, єдиний спосіб виживання того часу, згадує Люда.

«Дачники», нас ще довго так називали в с.Чичиркозівка, саме там була придбана дача на 10 сотках землі і старенькою хаткою, де вже скоро замість кроликів для втіхи і собаки для розради з’являться корови, кури, свині й качки… Важке дитинство коли доводилося постійно працювати: після школи швиденько робити уроки, бігти навідувати бабусю, клопотати їй по квартирі з прибиранням, бігати в магазин, потім художня школа, чи музична і так цілий тиждень поки не прийдуть вихідні бо тоді на велосипед і на дачу до тата з мамою і сестер з братом, як потім ми вже стали їх називати, згадує Люда.

Всі вихідні, а особливо канікули, ми були біля батьків в селі бо саме туди вони переїхали в 1997 році з прийомними дітками. Діти не могли навчатися за програмою міської школи і було прийняте рішення влаштувати їх до сільської, їм там було легше та й батькам була допомога в господарстві. Тато який завжди був шахтарем  стає справжнім фермером, заводить корову, яку сам і доїть, потім долучає до цього Максима , а вже потім потихеньку і мене, розповідає Люда. До тварин підпускали не всіх бо вони відчувають страх, тож доїння лежало на батькові, Максимові  і мені, а трохи згодом і Аня допомогала. З 1 корови господарство збільшилось до 8 ще й з телятами і бичком, птахами і свинями, городини було багато і все це треба було обробляти, а тварин і годувати, тому займалися заготівлею   сіна  і буряка, тож весь вільний від навчання час всі працювали як бджілки, не знаючи спокою щоб вижити і жити, гарно жити!

Максим іде навчатися до ПТУ №2 м.Ватутіного, а потім до армії, Надя з Людою живуть у квартирі і навчаються у школі, а на вихідні приїздять до нас в село, згадує Любов Василівна, Саша , Аня і Віта ходять до сільської школи, тато ще працює у шахті, а я пораюсь по господарству, бо комбінат закрили і я потрапила під скорочення. Ось так і жили доки діти навчались.

Не можливо не згадати літній період, коли вся родина сапала буряки в колгоспах як у с.Чичиркозівці, так і в с.Козацькому і с.Богачівці, бралися за всю роботу і за все що платили. Пам’ятаю як навчалася у 11 класі незабаром іспити, випускний а в нас за плечима висапаних 11 гектарів буряків… загар як у «негрів», мускулисті і з мозолями руки…проте присмак перемоги що ми це зробили, розповідає Людмила Петрівна. Сам голова колгоспу с.Козацьке приїздив до нас до хати у селі, прохав щоб ми з дітьми сапали йому поля… дуже подобалось їм як вправно, швидко, а головне чисто ми їх обробляли, розповідає Любов Василівна.  А ми сапали, бо мусили і за це отримували цукор, який продавали і мали змогу купити взуття, спортивні костюми, рюкзаки до школи і нашу першу магнітолу, мати кошти на навчання. Того літа ми заробили 22 мішки цукру, 2 тони зерна і колгосп виділив нам дві машини буряків щоб ми могли утримувати худобу, а ще особисто голова подарував нам 2-х поросят, ось такі спогади про дитинство у всіх дітей.

Заготовка сіна, 2005 рік (на задньому плані онук Діма)

Ми важко працювали, навчались і крутились як могли, проте ми ставали сильнішими, витривалішими і не боялися майбутнього, бо знали що наша доля в наших руках, сказала нам Людмила Петрівна. Можливо хтось скаже що в нас не було дитинства, та ні – було!!! Ми і по дискотеках ходили і на велосипедах катались і по деревах  лазили і досхочу об’їдалися усілякою смакотою з фруктів і городини, яка і не снилась нашим одноліткам що жили у місті. Ми вміли і відпочивати, і працювати, і пишалися цим. Їздили відпочивати  до санаторіїв, Аня була навіть в знаменитому дитячому лагері «Артек»,  Сашка  далеко страшно було відпускати, він оздоровлювався у санаторіях в Черкаській області, а Віта з Людою їздили до Севастополя, Віточці путівку виділила Ватутінська міська рада, а Люді, ми батьки, подарували за відмінне навчання, розповідає Любов Василівна.

В нашій родині було багато і сліз, і смутку, і турбот, і клопотів, і радощів, і перемог, але все це наша історія, і якби нам довелося пройти цей шлях ще раз, то ми б його здолали, каже Петро Васильович – бо любов до родини, до землі яка дає тобі силу жити, віра у майбутнє – надихає, окриляє і веде вперед.

Максим, як найстарший першим полетів у вирій сьогодення… Щоб підтримувати батьків і мати змогу їм допомагати він вступив до професійно-технічного училища № 2 м.Ватутіного, здобув робітничу професію «муляр; електрозварник ручного зварювання», був найкращим учнем групи і на відмінно закінчив навчання. Також Максим дуже полюбляє робити техніку з паперу, будувати, конструювати він любив ще з дитинства. Після училища відразу пішов до збройних сил України, відслужив в Десні 1.5 року і залишився там працювати по контракту ще на 3 роки. Він розумів, що дома чекають батьки, проте далі ніж село і поміч на городині перспектив на той час в його житті не було, тож батьки підтримали його рішення і він лишився служити. Був Максим помічником і на кухні, і в медчастині працював і незамінним механіком в частині, загалом поносило його життя по армійських стінах, та по закінченню свого контракту, розуміючи, що армію починають просто відкрито розкрадати не зміг цього терпіти і пішов з неї.  Оселився він у м.Києві спочатку на знімній квартирі, а в же згодом облаштувався, знайшов себе, допомогли армійські товариші та знайомі і він визначив своє місце в житті – став будівельником і по цей час будує і батькам і людям, є підрядником будівельних робіт, співвласником будівельної фірми і взагалі гарним лідером у своїй родині. Має дружину, доньку і свекруха в ньому душі не чає бо хто ж як не Максим робить усім ремонти  і відновлення будівель.

Надя була за старшу доки Максим був в армії і виховувала Люду бо вони у двох декілька років жили в місті, щоб мати змогу ходити до міської школи, музичної та художньої, і на вихідних приїздили до батьків в село.  Закінчивши 11 класів вона закінчила курси в Черкаському коледжі на менеджера, закохалася і вийшла заміж. Чоловік її був родом з Канева, тож декілька років вони прожили там, а потім переїхали до м.Ватутіного і оселилися в батьківській квартирі, яка вже давно пустувала, бо всі діти навчалися, а батьки жили на дачі в селі. Вона працювала і в податковій і теплових мережах бухгалтером, проте знайшла себе секретарем у місцевій нотаріальній конторі, і тепер всіляко допомагає людям узаконеним шляхом вирішувати всі їхні побутові негаразди. Виховує дуже талановиту доньку, Танюша займається музикою і як і її мама полюбляє робити усілякі прикраси власними руками, мають неймовірно багато ідей і найголовніше вміють їх втілювати в життя.  Чимало жителів рідного міста та й за  його межами звертаються до неї щоб бути гарними, щоб саме вона зробила їм ту чи  іншу річ, Надія Петрівна вишиває бісером і різними коштовними каміннями костюми для виступів нашого місцевого танцювального колективу «Стайл», тож коло її життєвих інтересів не замкнулося на самій роботі і родині, вона дарує радість і дітям і дорослим своїми працями, останні роки відвідує багато виставок де також презентує власні роботи, навчається і сама надає майстер класи дітям, щоб кожен міг зробити щось для себе у цьому житті. Надюшка  прекрасна людина, чуйна і головне надійна, яку я безмежно люблю і вдячна їй за те, що вона в мене така є, розповідала нам про сестру Людмила Петрівна. 

Саша з Анею навчалися в Чичиркозівській школі з 6-го по 9-й  класи, вони були однокласниками,  закінчивши її разом вступили до Козацького профтехучилища. Сашко на тракториста, Аня на бухгалтера, а Віта в цей час ще навчалась у школі.

На останньому році навчання Сашко вирішує поїхати на батьківщину і віднайти маму Віру, його постійно тягло туди, він розумів що там на нього ніхто не чекає, проте хотів поїхати, тож його ніхто не зупиняв, освіту йому дали, професію також, а далі кожен сам кує своє життя, і він поїхав, матір знайшов, але дуже хвору, і та його не признала, а згодом померла. Облаштувався в батьківській старенькій хаті і перебивався заробітками по селу, згодом стало відомо що він живе і працює на фермі під Харковом, йому соромно було що він так нічого в житті і не досяг і тому він не давав про себе знати, що коли жив в родині робив багато шкоди, і не поважав батьків, тому і не думав що його чекають, не дзвонив, і весь час мовчав. Бо більшу частину життя жив в надії що він потрібен справжній рідній мамі, проте сподівання не завжди відповідають дійсності і здебільше глибоко ранять.

А от Аня, ще студенткою одружилася і вже під закінчення навчання народила  доньку, а згодом ще трьох діток, так і лишилася жити в селі і весь свій вік працює на землі, в колгоспі, в ланках, сапає, саджає, прибирає.

Дуже не вистачало батьків в підлітковому віці, бо вони тяжко працювали, щоб нас прогодувати, але це ми вже зрозуміли як в нас самих з’явилися діти. Проте тоді ми розуміли що інакше нашій родині просто не вижити і мусили ділити батьків, бо з ними в селі жили Сашко, Аня і Віта і виходило що саме в ці роки «ніби сиротами» в шкільні дні були ми…сумно це згадувати, але як же було тоді важко батькам, навіть словами не можу це висловити згадує Людмила Петрівна.

Люда, «мізинчик» як її завжди називав тато, після школи вступила до ЧДТУ здобула фах програмування комп’ютерних систем і мереж, за результатами іспитів пройшла на бюджет чим значно полегшила життя батькам, влаштовується на роботу і працює позмінно, навчання відвідує за вільним графіком, за гарне навчання їй дав на це дозвіл ректорат. Навчаючись на програміста Люда ще не раз про це пожалкує, бо багато не виходитиме, опускатимуться руки, але не зникне жага до перемоги. По приїзду якось додому вона скаже про свої страхи батькові і той підтримає її і дасть дозвіл на те, що якщо вона себе не відчуває у цій справі то треба вчитися на когось іншого. Тож повернувшись на навчання вона була налаштована що піде з коледжу, а на ній лежала велика відповідальність вже тоді її обрали старостою групи і 41 студент був під її опікою, вона турбувалась про всіх, а от знайти себе в програмуванні не могла… та саме в цей час була зимова сесія здавши яку в неї були канікули, тобто час на роздуми піти чи довчитись і вона вирішує здати сесію. Прийшовши на іспит о 8 .00 ранку вона залишила кабінет в 18.00 розв’язавши всі завдання і зрозумівши що вона може, поштовхом  до цього була величезна віра і правильні направлення від її куратора групи Руслани Юріївни. Всі розв’язки були роздані одногрупникам для навчання бо це були найтяжчі завдання з якими група на підготовці до іспиту так і не справилась.. Тож звідси Люда  починає розуміти – вона може, вміє і буде навчатися. Та те розуміння і підтримка близьких дійсно дасть їй зрозуміти, мама і тато це дійсно  найрідніші і ніколи не зрадять, підтримають і пригорнуть.   Вона мала змогу лишитися в м.Черкаси, там її запрошували на роботу, але мама хворіла і Люда вирішує повернутися до батьків, бо це найдорожче що в неї було в цьому житті – її родина. Живучи з батьками влаштовується до училища лаборантом,  де навчалась на той час Віта,  працює з усією документацією училища і згодом зустрічає своє кохання, одружується і по настанові чоловіка йде навчатися, щоб здобути вищу освіту. Завдяки вищій освіті в своєму вже рідному училищі вона починає викладати інформатику та інформаційні технології, бере на себе класне керівництво і починає плідно працювати. Невдовзі народжується син Діма, проте декретна відпустка не затяглась і вже за 2 роки вона повернулась до роботи, за загальних зборах трудового колективу її обирають головою профспілкового колективу училищі, який і по даний час вона очолює. Училищу вона присвятила всю себе і вже понад 10 років працює у ньому, вирішує побутові і робітничі проблеми працівників закладу, учнів. Ще згодом в неї народжується донька, Анастасія, та вже за пів року  Людмила Петрівна повертається  до роботи. Дуже жвава, активна і охоча до роботи. З донею допомагала мама, вона приїздила до неї з села і доглядала онуку поки донька на роботі, дитинка зростала в любові та ще й на грудному молоці матері до 1,5 року. Всі близькі і знайомі дивувалися, чого Люді не сидиться в декреті, та вона сама не раз казала, що рух це життя і тим самим змушувала всіх і все крутитися і працювати, робити і долати.

За ці роки училище двічі ставало переможцем в обласному конкурсі з охорони праці, під наставництвом Тарнавської Людмили Петрівни в 2014 році  її вихованці здобули перемогу на Обласному конкурсі профтехосвіти Черкащини в номінації на кращий дидактичний засіб виготовлений руками учнів. Вся її група всіляко допомагає при зборі харчів та малюнків для наших солдат в зону АТО. Її завжди підтримує чоловік, який також, поки дружина була в декреті викладав інформатику в училищі, вона так хвилювалася за дітей що довірила їх лише йому. Ось така вона фанатична до роботи, проте чудова мама, бо в свої 8 років її син Діма вже сам ліпить вареники, доня чудово малює, а коли родина розуміє і підтримує то це певно те, до чого людина йде усе своє свідоме життя.

Віточка ж навчалась у школі і по закінченню як і Максим вступила до професійно-технічного училища №2 м.Ватутіного і здобула робітничу професію «штукатур; лицювальник-плиточник; лицювальник-мозаїст; маляр», коли в училищі сказали що є можливість по переводу навчатися далі в м.Харкові, тож розуміючи що вона може вирватися з села вся родина допомагала їй вчити іспити і таки потрапити до кількості тих учнів яким вдалося вступити до Харкова. Мама їздила туди з нею і всіляко допомагала облаштуватися, поставила її на чергу по отриманню житла як дитині сироті під опікою, і тепер Віта навчалася, жила в гуртожитку і мріяла про гарне майбутнє. Вступила на заочній формі до університету, а в коледжі де напередодні навчалася залишилась працювати майстром виробничого навчання. Зустріла кохання, народила доньку, проте шлюб не вдався, і з новонародженою дитиною вона лишилась сама ще в пологовому будинку, лишилась проте не зламалась, в цьому житті всій родині нічого легко не давалось, тож вона знала, щоб жити треба щось робити. І вона зробила, взяла себе в руки, виписалася з пологового і почала виховувати доньку, підробляла  штукатурними та плитковими роботами, до неї часто навідувався Максим і всіляко підтримував її з донькою і харчами і одягом і грошима.  Коли доня підросла, Віта отримала очікувану квартиру, до якої переїхала з гуртожитку з донькою, Настуню так звати її доньку, влаштувала в садочок і вийшовши з декретної відпустки приступила до навчання молоді.

Пройшли роки, діти виросли, розлетілись з сімейного гнізда і  подарували цьому світу нові життя. На даний час у Любов Василівни і Петра Васильовича 9 онуків і певно це ще не кінець. Діти частенько навідують батьків і всіляко допомагають їм, бо хоч діти і виросли, а повернутися жити до квартири у місто з села вони так і не наважуються, господарство кидати не хочуть. Максим усіляко допомагає по будівництву і устрою хати в селі, а дівчата пораються по городам. Так і живемо, як усі – бо це і є справжнє життя, коли ти даєш землі частину себе і вона тобі за це віддячує, сказала Любов Василівна прощаючись з нами.

Тож і не дивно що в родині з таким глибоким змістом, витримкою і усвідомлення сьогодення виросли такі чудові діти, які і самі тепер навчають, будують, виховують і зміцнюють нашу українську націю.

РОЗДІЛ  ІІІ.

Біографічні данні

1. Русак Василь Семенович  народився 10 січня 1934 , 1952р армія, морфлот,  з 1955р працював у шахті проходчиком, бригадиром проходчиків, мав дружину, 3-х доньок,  вийшов на пенсію.

Будучи на пенсії він був активним громадським діячем, завжди виступав на зборах, давав наставництво молодим шахтарям і ніколи не цурався людей.

В місцевому парку його знала кожна білка, він щодня годував їх горіхами і приманював до себе на руки, місцеві дітлахи тішились з того що бачили й собі годували їх приносячи до парку горішки і стукаючи ними звали білочок.

В 1994 р. його не стало.

Профспілковий лідер шахтарської галузі

Чуйний чоловік  і надзвичайний тато

Робочі будні

Виступ в будинку культури, як пенсіонера вугільної промисловості

2. Валчук  (Русак) Тетяна Нікітішна – 1932 р.н. працювала рукоядчицею вертикального стволу. Все життя займалася рукоділлям: в’язанням, вибиванням, шиттям. Виховала трьох дітей6 Наташу, Любу і Веру. Все життя працювала в шахті і коли їй виповнилось 55 років пішла на заслужений відпочинок,  і до самої смерті займалася вихованням онуків.

3. Русак (Школьна ) Любов Василівна  1958 р.н. ,  після школи  1975-1978 рр.  навчалася в Черкаському обласному биткомбінаті на закршйницю (Професійно технічне училище № 23), з 1977-1979 по путівці комсомолу була направлена в Долганську капітальну шахту брала участь в її будівництві, з  1979 р. навчалася в м.Макіївка в гірській механічній школі  на машиніста підйомника, де і знайшла свою долю, одружилась, і  по закінченню навчання  була направлена на роботу до м.Ватутіного де і  пропрацювала 15 років в шахті «Козацька», за станом здоров’я вимушена була звільнитися з шахти і влаштувалася на Єрківський плодокомбінат де пропрацювала понад 4 роки., коли закрили комбінат лишилася домогосподаркою  і займалася вихованням 6х дітей. На даний час має 9 онуків і проживає у с.Чичіркозівка. 

Перший раз у перший клас

Надпис у сімейному альбомі. І цей заклик іде з родиною усе її життя!!!

1979 рік 15 вересня весілля.

Коли ми були дітьми мама робила нам такі іграшки своїми руками:

В великій турботі і любові зростали діти

Її турботи завжди відзначали не лише ми її діти, але й керівництво школи

Зустріч випускників ЗОШ №6

30.11.1996 р. колектив Єрківського биткомбінату

Зустріч випускників ЗОШ №6

З шиттям вона йде по життю

Онуки в бабусі

Трудівниця і любляча матуся

4. Школьний Петро Васильович – 23 лютого 1957 р.н., закінчив ЗОШ №6 м.Ватутіне, навчався  в Дніпропетровському автотранспортному технікумі 1972-1976 рр., потім за прикладом власного батька шахтаря, Школьного Василя Леонтійовича почав навчатися з  1979 р. в м.Макіївка в гірській механічній школі по закінченню працював на шахтах «Козацька», «Богачівська» комбайнером від самого становлення шахт до їх закриття, має 25 років підземного стажу, вже понад 10 років  працює в тепломережі м.Ватутіне слюсарем та сторожем, є пенсіонером, гарним батьком і улюбленим дідусем.

Весільне фото великої династії шахтарів родин Школьних та Русаків.

Очікування первістка

Путівка за доблесну працю.

Петро Васильович захоплюється рибальством та господарством

Робочі будні, з фото з газети м.Робітниче (м.Ватутіне)

Петро Васильович в лаві

Шахтарський колектив на погашенні шахти «Козацька»

Найкращий тато і дідусь

5. Школьний Максим Петрович  - 15 червня  1980 р.н.,  під час зростання навчався в Ватутінській школі мистецтв яку закінчив з відзнакою, закінчив  9 класів у Ватутінській ЗОШ №1, з 1996 року навчався в ПТУ №2 м.Ватутіне, закінчив його з відзнакою, по закінченню пішов до збройних сил України, був призваний , відслужи і лишився ще на 3 роки дострокової служби, пішов з армії  в званні старший сержант і до тепер за покликом душі працює будівельником, є співвласником будівельної фірми в м.Києві, має дружину і доньку. 

Максим був завжди люблячим «СТАРШИМ» братом

Дуже любив будувати ще у дитинстві

Присяга на відданість Україні!!!

Авто бригада 2го зводу Десна

Родина Школьного Максима дружина Віта та донька Таня

                               Максим зробив з паперу

6. Школьна (Забродова) Надія Петрівна – 23 квітня 1982 р.н. Навчалася в Ватутінській школі мистецтв яку закінчила з відзнакою, закінчила  11 класів у Ватутінській ЗОШ №1, потім навчалася 1,5 р в Черкаському коледжі за професією менеджер, з 2001 року працювала в Канівській налоговій інспекції, переїхали до м.Ватутіного з родиною у 2005 р і до тепер працює в нотаріальній конторі секретарем. За покликом душі самонавчалась і тепер є гарним майстром, створює авторські прикраси "Hand-made", дає діткам майстер класи по їх виготовленні, бере участь і виставках є гарним прикладом як для власної доньки так і для оточуючих.

Крашанка, яку Надя намалювала ще в художній школі.

Родина Забродових Володимира та  Надії з донькою Танею

Одна з її робіт, на конкурс патріотичних виробів.

Всі  ці прикраси виготовлені руками Наді.

Донечка Таня на виступі  в музичній школі

7. Школьна (Тарнавська) Людмила Петрівна – 1 жовтня 1984 р.н. Навчалася в Ватутінській школі мистецтв. За час навчання в художній школі має почесну грамоту за зайняте І місце в обласному конкурсі  присвяченому 185 річниці  з дня народження українського кобзаря Т.Г.Шевченко, нагороджена пам’ятним подарунком. Робота яка принесла їй перемогу не збереглася, бо була виготовлена з тіста, але ще не один рік використовувалася викладачами художньої школи для наслідування, на цій роботі була виліплена українська родина на подвір’ї прибрана у вишиванки.

Також Люда відвідувала музичну школу по класу домра, закінчила  11 класів у Ватутінській ЗОШ №1, потім в 2001 році вступила до Черкаського бізнес коледжу де отримала фах програміста, в 2004 році повернулася до рідного міста і влаштувалася на роботу в ПТУ №2 м.Ватутіного  на посаду лаборанта. В 2006 році вийшла заміж. Працюючи в 2007 р. почала  навчатись заочно в  ЧДТУ пройшовши курси перепідготовки  з 2008 працює в ДНЗ  «ПТУ №2 м.Ватутіного»  викладачем інформатики та інформаційних технологій, у 2009 році була обрана головою профспілкового комітету училища, якою і є до тепер, з 2010 р. є делегатом обласних конференцій профспілки освітян України в Черкаській області.

Сімейні фото Люда з чоловіком Сергієм та сином Дмитром і донею Анатсасією.

Перша випускна група 2011р. №2

Наша група №11 на прибиранні території училища на чолі з Людмилою Петрівною.

Робота з батьками учнів.                Патріотичне виховання молоді

Патріотичне виховання молоді

Голуби миру які група зробила своїми руками і передала на передову

Профспілкова робота

Участь у виставці «Профтехосвіта Черкащини  - 2014р.»

Захист переможного проекту на найкращий педагогічний засіб навчання.

Вшанування ветеранів праці

(в центрі Шарапова Ємма Петрівна, про її життєвий шлях і досвід в 2011 році описали  учні групи № 2 під керівництвом Тарнавської Л.П. на конкурс стежками історичної спадщини регіону.)

8. Куйда Олександр Вікторович  - 2 червня 1983 р.н. , перші роки життя були в рідному с.Ясиновата, в 1993 році  - інтернат, 1994 р – усиновила родина Школьних, з 1994-95 рр. навчання в ЗОШ №2 м.Ватутіне (5-6 кл.), 96-98рр. навчання в ЗОШ с.Чичіркозівка, 1999-2001рр. навчання з ПТУ с.Козацьке за фахом «Тракторист», робітничий шлях різноробочого, з 2013 рр. працює на фермі у м.Харків.

Документи по усиновленню, архівні довідки

Шкільні роки Сашка

9. Куйда Анна Вікторівна – 1 серпня 1984 р.н. перші роки життя були в рідному с.Ясиновата, в 1993 році  - інтернат, 1994 р – усиновила родина Школьних, з 1994-95 рр. навчання в ЗОШ №2 м.Ватутіне (5-6 кл.), 96-98рр. навчання в ЗОШ с.Чичіркозівка, 1999-2001рр. навчання з ПТУ с.Козацьке за фахом «бухгалтер», працювала в сільському коглоспі с.Козацьке , 2002 р. одружилася, має 4х дітей, на даний час проживає в Тальнівському районі, працює в колгоспі на промгородах ланковою.

Шкільні роки Ані

Аня з Вікусею                   Артем                     Сашуня

Яна з Артемчиком

10. Куйда Віта Вікторівна  - 31 жовтня 1985 р.н. перші роки життя були в рідному с.Ясиновата, в 1993 році  - інтернат, 1994 р – усиновила родина Школьних, з 1994-95 рр. навчання в ЗОШ №2 м.Ватутіне (3-4 кл.), 96-2000рр. навчання в ЗОШ с.Чичіркозівка, 2001-2004рр. навчання з ПТУ №2 м.Ватутіне за фахом «штукатур; лицювальник-плиточник; лицювальник-мозаїст; маляр», 2005-2006 рр. коледж м.Харків, 2007р. народилася донька, 2008-2010рр. заочне навчання в Харківському будівельному технологічному університеті, по даний час працює в м.Харків майстром виробничого навчання у коледжі, де сама ще недавно проходила навчання.

Віта на роботі                                                    

Віта з донькою Настею.

ВИСНОВОК

Патріотизм  як суспільний і моральний принцип, який характеризує ставлення людей до своєї країни та проявляється у певному способі дій і складному комплексі суспільних почуттів, що узагальнено називається любов'ю до своєї батьківщини. Це одне з найглибших почуттів, яке закріплювалося століттями та тисячоліттями розвитку відокремлених етносів. Це соціально-політичне явище, якому притаманні природні витоки, власна внутрішня структура, що в процесі суспільного розвитку наповнювалася різним соціальним, національним і класовим змістом. Русак Василь Семенович, Тетяна Нікітічна, Школьний Петро Васильович та Любов Василівна та їхні діти дійсно є патріотами нашої України. Кожен довів це у своїй трудовій чи родинній страві, своїми вчинками, поглядами на життя і відношенням до виховання дітей.

На прикладі нелегкої життєвої долі всіх учасників нашої розповіді починаючи від дідуся Васі дійсно легендою шахтарської самовідданості, людини праці і надзвичайного батька з дідусем до тендітних дітей- онуків, які за силою волі характеру, чи  то генно,  чи то дійсно за покликом власної душі є також трудівниками , самовідданими з широкою душею, любов’ю до людей, родини, дітей, країни в нашому місті на власному прикладі виховують патріотів.

Мати! Батько! Якими дорогими для кожного з нас є ці слова! Скільки в них тепла, радості, милосердя, доброти. Але не завжди ми буваємо доброзичливими, уважними до батьків. Часто не розуміємо їхніх мудрих порад, не завжди реагуємо на їхні зауваження. Хочеться, щоб кожен із нас цінував своїх батьків, думав про них, був поруч у складну хвилину. Бо вони вчать нас жити, вчать любові до праці, чесності, щирості, терпінню і великодушності. Вчать своїм життєвим прикладом. Бережімо своїх батьків, будьмо уважнішими до них.

Мама – то ніжність, ласка, тепло, а батько – то впевненість, мужність, сміливість. Якщо в сім’ї – син, то він горнеться до батька, а донька – до матері. Та до кого б ми не горнулися, нам потрібні і мама і тато. Якщо в сім’ї немає одного з них – тоді ми, як птах без крил, як пісня без слів, як соловей без пісні, як квітка без сонця.

Патріотичне  почуття набувається особистістю не лише через біологічну спадковість, а неодмінно під впливом соціального середовища, виховання (соціалізації) у широкому розумінні слова. А маючи такі приклади наслідування ми неповинні забувати своє коріння, батьків, вчителів  і головне чому вчить нас історія ( як приклад) , любити власне життя, працю, землю по якій ти ходиш, повітря яким ти дихаєш, людей які тебе оточують і життя яким ти живеш і яке ти можеш подарувати іншим – все це і є патріотизм посеред нас, патріотизм в кожному з нас!!!