Дослідницька робота на тему" НЕ У ВИШИВАНЦІ КОЗАК, НЕ В ШАРОВАРАХ ВОЇН, А У ВІРНОСТІ І САМОПОЖЕРТВІ!»

У К Р А Ї Н А

ОВІДІОПОЛЬСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

Відділ освіти

Роксоланівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Одеська область, Овідіопольський район ,с.Роксолани, вул.Іщенка ,10, тел..  46-2-18

е-mail: roksolanivska@ukr.net

 

 

 

Тематичний напрямок «Українське козацтво, як прообраз українськоїої армії»

Тема роботи «НЕ У ВИШИВАНЦІ КОЗАК, НЕ В ШАРОВАРАХ ВОЇН,

А У ВІРНОСТІ І САМОПОЖЕРТВІ!»

 

 

 

 

 

 

                                                                                Автор:

                                                                     Гарнаженко Світлана Сергіївна

                                                                   Вчитель історії та правознавства

                                                                    Роксоланівської ЗОШ

                                                                     І-ІІІ ступенів

                                                                    Овідіопольського району,

                                           Одеської області

Проблема  становлення української армії, як структурної одиниці військової сили є однією з центральних у сучасній історичній науці, яка зараз переживає справжню наукову революцію, пов’язану, насамперед, з подіями, що беруть свій початок від 21 листопада 2013 року, які підірвали стереотип звичного життя в нашій державі.

Предмет дослідження: поява українських козаків на території Овідіопольського району, зокрема й села Роксолани; українське козацтво – як прототип відчайдушних воїнів та борців за незалежність, їх прямий зв'язок з українською армією ХХІ століття через призму часу у порівнянні й протиставленні.

Мета дослідження: дослідити умови існування українського козацтва, та їх вплив на духовний запал і звитягу сучасної української армії ХХІ століття на  основі письмових джерел та особистих записів у щоденнику мандрівника Евлія Челебі про перебування українських козаків у Нижньому Подніпровї, а саме – на території   Овідіопольського району, Одеської області, зокрема й села Роксолани; провести паралелі між українським козацтвом періоду ХVІ ст. та українською армією ХХІ ст..; з’ясувати, що залишилось основним пріоритетом борців за свободу і незалежність України.

 

Результатом дослідження є систематизація опрацьованих матеріалів і створення власних «10 заповідей» справжнього козака і борця за незалежність України [дод. 1].

 

 

 

 

• Летів орел по над морем, та й став голосити:

«Ой, як тяжко козакові на чужині жити».

 

• Летів орел по над морем, та й летівши крикнув:

«Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув…»

 

 

 Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу, як факт існування на території нашої держави «феномену звитяги і відданості» - українського козацтва. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців — «і мертвих, і живих, і ненарожденних», усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і буде нерозривно пов’язане з козацтвом.

 

Саме тому, я вирішила дослідити умови існування українського козацтва, та їх вплив на духовний запал і звитягу сучасної української армії ХХІ століття. За основу дослідницької роботи я вирішила взяти письмові джерела про перебування українських козаків у Нижньому Подніпровї, а саме – на території села  Овідіопольського району, Одеської області, зокрема й села Роксолани.

   Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України — це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство. Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам’ять народу, що навіть сьогодні воно запалює серця молодих патріотів, руйнує рамки ідеалізованої політичною елітою реальності, та руйнує межі стереотипних заборон.

Розглядаючи проблему козацтва, потрiбно пам’ятати, що вона – одна з центральних в iсторiї України доби середньовiччя, а тому завжди привертала увагу дослiдникiв. Польськi шляхетськi iсторики пов’язували появу козацтва з дiяльнiстю польських i українських магнатiв. До такого трактування схилялися й тогочаснi iноземнi автори. Так, О.Гваньїнi твердив: магнати Лянцкоронськi, Вишневецькi, Ружинськi та iншi набирали козацькi загони, оголошували себе отаманами й «козакували» в Дикому полi [2].

   Прагнучи захистити право козацької старшини на дворянство, українськi старшинськi iсторики-лiтописцi ХVII-ХVIII ст. намагалися довести, що козаки – це нащадки стародавнiх шляхетних воякiв, лицарiв. Наприклад, Г.Граб’янка писав: козаки «ще здавна були людьми вiйськового стану i бiльше вiдчували нахил до вправ з мечем а не до трудової повинностi».  

Характеризуючи Запорiзьку Сiч, слiд особливо наголосити: саме тут козацтво продовжило державницькi традицiї України, якi беруть свiй початок вiд Київської Русi, Галицько-Волинського королiвства, Литовсько-Руської держави. Воно створило свiй уряд, мiсцеву адмiнiстрацiю, вiйськовi сили, суд, дипломатичну службу, символiку тощо, контролюючи значну територiю Пiвденної України. За своїм характером Запорiзька Сiч була демократичною республікою[1].

 І.Крип’якевич вважає, що шляхтичі-полководці очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська втягнули людей осілих, зв’язаних із землею та хліборобством, кинули між козацьке військо нові гасла й дали нові завдання. Козаччина почала прислухатися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри і народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою, відчувши себе частиною громадянства та його представником. Так поступово запорозьке військо ставало і стало українським національним військом.

         Існуюча колись Січ – є прототипом тої держави за яку сьогодні бореться цвіт української нації. Основною причиною бажання бачити Україну саме такою є державний устрій Січі.  На Сiчi дiяв оригiнальний державний устрiй, який виключав узурпацiю влади козацькою старшиною, передбачаючи виборнiсть всiх органiв i виконавцiв, забезпечуючи визначальну роль громади у вирiшеннi всiх важливих справ. Неперевершений знавець як iсторiї Запорiзької Сiчi, так i її внутрiшнього ладу Д.Яворницький зазначав: «В основi порядкiв запорозького устрою лежала община, громада, мир, товариство... Зовнiшнiм виявом цiєї общини була рада.., народне вiче. На цiй радi могли бути присутнiми всi без винятку сiчовi козаки, починаючи вiд вiйськової старшини i кiнчаючи простою «сiромою», або простолюддям, «черню». Тут панувала повна рiвнiсть мiж всiма членами общини; кожен користувався однаковим правом голосу, кожен мiг вiдкинути пропозицiї iншого i взамiн запропонувати власнi плани й мiркування; проте, коли рiшення було прийняте бiльшiстю голосiв на радi, воно ставало необхiдним i обов’язковим для всiх».

Запорозька Січ виступала як військовою, так і територіальною структурою. Її військова організація складалася з куренів, а в територіальному відношенні вона була розподілена на паланки. Наприкінці існування Нової Січі вона складалася з тридцяти восьми куренів. Більшість куренів об'єднували козаків за ознакою походження з певної місцевості, і мали відповідні назви: Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський, Батуринський, Канівський, Донський, Менський тощо. За такої ж територіальної ознаки згадується і Чорноморське козацьке військо на Дністрі у праці кубанського історика П.П. Короленка «Ведомости», опублікованої у 1900 році [дод. 2].

Перші дані, що засвідчують діяльність запорожців в цьому районі, належать турецькому мандрівнику Евлія Челебі і відносяться до 1657 року. Описуючи переправу козаків через Дністровський лиман  у найвужчому місці між мисом Отарик і Аккерманом, він згадує, що для того щоб переправитись з лівого берега на правий треба було спочатку запалити сигнальний вогонь і тоді від фортеці підпливали човни. Іноді, саме таким чином козаки грабували кораблі[5].

Становище українських козаків на вказаній території, мало чим відрізнялось від становища української армії в Зайцевому, Авдіївці чи іншому населеному пункті з окупованої території. Цьому є прямі докази того ж таки мандрівника. В період його подорожі по Буго-Дністровських степах, він вказує, що формально вони належали Крмському ханству, але фактично контролювались Єдисанською ордою. Головним центром цієї орди був Очаків, тому іноді її називали Очаківською. Це була одна з найбільших Ногайських орд. Становище козаків ХVІ століття відрізнялось від становище козаків ХХІ століття, оскільки сучасні мають мету відбити єдиного ворога, а от чорноморські козаки були змушені відбивати всіх тих, чий апетит не вдалось вгамувати клаптиком української землі.  Не вдаючись в подробиці, можна сказати, що територію, яку козаки вважали своєю, татари у 1525 році відбили у поляків за допомогою тих таки козаків, а вже потім більше 250 років козаки відбивали її у татар.

Масове заселення нашого краю козаками відбулось теж за несприятливих для козаків умов. Вони були змушені допомагати ще одному зовнішньому агресору у військовому плані і гнобителю української культури і духовності – Московії. Під час російсько-турецької війни, російське правління домовилося з ногайськими мурзами про вихід з під влади кримського хана і переселення орд в степи Приазовя. Цікаво те, що переправляли ногайців через Дніпро саме козаки, надавши для цього 50 човнів і більше 2000 козаків. В ході цієї операції, що тривала з 24 жовтня по 7 листопада 1770р., запорожці втратили три четвертих човнів, бо переправляли не тільки ногайців, але й їхні кибитки, та багато численні стада.

Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. козаки ще краще познайомились з нашим краєм. Саме до цього часу відноситься перша згадка про Аджи-Дер, який козаки захопили у 1770 році по дорозі в Хаджибей.

Козаки, яких згодом в нашій місцевості називатимуть лиманськими, відбиватимуть свою територію від Молдавії і Валахії. Свідчення про те, що ці території захопили Молдавії і Валахії зображені на карті Я.Ф. Шмідта 1774 р., проте сучасні села , що розташовані біля Дністровського лиману носили тільки турецько-татарські назви: Янидуни (Одеса), Босгаз (Бугаз), Гирибурзина (Бузиновате-Роксолани), Оджидере (Овідіополь)[5,с.70-71].

Ще однією спільною рисою козаків із минулого та сучасних є непереборна жага до перемоги і бажання йти до кінця. Так, наприклад, у серпні 1778 року козаки домоглись від турецького султана надати їм землі у цьому районі. Саме тут вони створили ще одну Січ з центром в Кучурганах. Таке зближення козаків з султаном занепокоїло Росію. Щоб повернути запорожців в Росію, 5 травня 1779 р. Катерина ІІ підписала спеціальний маніфест про їх амністію. Знову ж таки можемо провести паралелі з сучасністю. Аналізуючи минуле і сучасне можемо зрозуміти,  що й сьогодні «держави-брати», та ж сама Росія, що незрозуміло за яких обставин і дозволу присвоїла собі звання старшого брата, і «далекі, але дуже добрі сусіди» в обличчі США надто вже прагнуть переманити нас на свій бік, а чи не для того це, щоб зробити нашу державу тільки сировинним придатком? Питання залишається відкритим до моменту, коли побачимо кульмінацію подій міжнародних відносин.

Згадуючи наших славних предків, хочеться зазначити, що від сучасних кіборгів їх відрізняла дисциплінованість, розумне керівництво, дотримання січових норм і відповідальність за неправомірні вчинки. Це підтверджує випадок, що відбувся під час облоги Очакова. Один рядовий козак провинився і коли Г. Потьомкін про це дізнався, він наказав А. Головатому, що був на той час підполковником, щоб він вирішив як наказати виноватого на власний розсуд. Коли все вирішилось, князь запитав як наказали винного, на що Головатий відповів:

• А просто: положили, та й киями від гамселили, так що той і встати не міг…
• Як!? – обурився Потьомкін. - Як ви могли?
• Та й правда, завалити його було важко, але ж його звання залишилось при ньому [5, с.75].

Продовж всього існування української державності моральний натиск був не менш впливовим, аніж військовий, але від цього дух боротьби не зникав. Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що тільки маючи власну державу, він може неперервно розвиватися в просторі і часі, впевнено реалізуючи себе як етнонаціональний цивілізаційний комплекс. Разом з тим, однією з основних підвалин державності є військо — головний захисник і гарант недоторканості кордонів держави і її територій. Період існування українського козацтва можна назвати періодом справжньої організованої і дисциплінованої армії. На жаль, у нашій історії цей період тільки один. Бо не можна вважати періодом бойової звитяги українські Крути, коли в бій йшли молоді юнаки, які й зброю в руках тримати не вміли – це вічний біль у серці матерів, чи теперішню гібридну війну, коли демобілізації підлягає кожен другий, незалежно від фізіологічних особливостей.

Козацтво, що перебувало на території нашого краю мало добру військову підготовку, саме тому вміло чинити напад і дати відсіч при нападі. Чорноморське козацтво завжди вважалось основною силою і засторогою від вторгнення ворожих народів з моря. Знаходячись на передній і найнебезпечнішій лінії протистояння з татаро-турецьким супротивниками, козаки не тільки воювали з ними, але й вчилися і опановували нові засоби боротьби з нападниками, що увійшли в золоту скарбницю світового військового мистецтва. Насамперед, це стосується козацького чорноморського флоту і морських походів запорожців проти Кримського ханства і Турецької Османської імперії. Недаремно А.Тойнбі наголошує, що козаки винайшли свій спосіб блокувати військову потугу кочовиків — вони захопили річки, єдину деталь природного ландшафту, якої кочовики не освоїли і яка була їм не на користь, а на шкоду; отож козаки, навчившись не поступатися своїм кочовим супротивникам у вмінні їздити верхи, не забули й про свій досвід плавати по річках, і саме на човнах, а не в кінському сідлі добулися вони своєї головної мети — панування над Євразією.

Козацький флот складався з легких і довгих човнів, які називалися чайками. Вони були до 18 м у довжину, 3,0–3,5 м в ширину і 2–3 м у висоту, мали 2 керма (переднє і заднє, які дозволяли їм бути надзвичайно маневровими у бою проти неповоротких турецьких галер), від 10 до 15 весел з кожного боку і одну щоглу, яка могла зніматися; отже човни рухалися як за допомогою мускульної сили, так і сили вітру. Козацькі човни переважали галери у швидкості, керованості. Кожна чайка вміщувала 50–70 чоловік, була озброєна 4–6 легкими гарматами. В кожному морському поході мали брати участь від 80 до 100 човнів[4]. Турецький історик так писав про козацькі чорноморські рейди: Можна сміливо говорити, що у всьому світі не знайдеться людей більш сміливих, які зовсім не піклуються про життя, зовсім не бояться смерті; досвідчені в морській справі люди розповідають, що ця голитьба своєю спритністю і відвагою в морських битвах страшніша будь-якого ворога. На своїх чайках козаки за 36–40 годин долали Чорне море і нападали на турецьку Анатолію, здобували узбережні фортеці, а в битвах з галерами застосовували раптовість, швидкість, вогневу силу гармат і рушниць, завершуючи бій абордажним штурмом ворожих кораблів.

 

Українські козаки, виконуючи функцію захисників Батьківщини, приділяли значну увагу морально-духовним аспектам. Козацька духовність — це історично сформована система етично-духовних багатств лицарського стану рідного народу, яка виробила і в своєму бутті, способі життя відобразила найвищі цінності його національної душі, характеру, світогляду та ідеології. Вони також яскраво проявилися і в козацькій педагогіці, а саме у бойовій підготовці молоді України — школі джур. Від своїх наставників, досвідчених козаків, джури (молоді хлопці) переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах, високоякісне і майстерне військове мистецтво. Разом з козаками джури жили в куренях, проходили мілітарний вишкіл і одночасно обов’язково вчилися в січовій школі. Створення українським козацтвом цілісної системи підготовки молодих воїнів — так званий інститут джур — також можна вважати внеском у розвиток світової мілітарної культури.

Запорозька Січ була своєрідним козацьким лицарським орденом, який мав певні паралелі з духовно-лицарськими орденами середньовічної Європи [4, с. 19]. Зокрема, спільними і для запорозьких козаків, і для західноєвропейських лицарів були: релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії-Иокрови, святих Георгія і Михаїла — покровителів лицарства. Всі ці паралелі свідчать, що традиції індоєвропейського лицарства розвивалися і на терені України серед козаків. Слід також зазначити, що Запорозька Січ була тією неопалимою купиною, тим загартованим осердям, навколо яких постійно нуртував український лицарський дух і йшов процес формування і становлення національних збройних сил.

Порівнюючи козацьке військо з сучасними захисниками незалежності нашої держави, можна зробти висновок, що, мабуть, не вистачає нам мудрого керівника, а щоб обрати мудрого керівника, напевне, не вистачає мудрості нам…

В середині XVII ст. Україна знову здобула державність — Гетьманщину, головними творцями якої стали козаки. Як слушно зауважує І.Крип’якевич, з появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Якщо всі наші давніші військові формації організовувалися з почину держави і мали характер державного війська (наприклад, лицарські дружини), то козаччина постала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів і була від свого початку народним військом. Перші козацькі загони складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів; їх об’єднувало бажання повоювати: здобути собі честь, славу і багатство. Можливо, козацтво ніколи б і не стало тим державотворчим чинником (згадаймо його некерованість, анархічність), якби не позитивний вплив найкращих представників української еліти-шляхти, таких, як Дмитро Впшневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у регулярне, дисципліноване військо.

Нехтування військовими аспектами державного будівництва призводить врешті-решт країну і її населення до статусу колонії. Але якщо керівництво будь-якої країни планує загарбання навколишніх земель, проводить політику військових агресій щодо своїх сусідів, мріючи в ідеалі про світове панування, маємо іншу крайність — мілітаризм, прикладів якого в історії чимало: від давньої Ассирії до Радянського Союзу і далі аж до наших днів. Як зазначив А.Тойнбі: Мілітаризм руйнує цивілізацію, примушуючи локальні цивілізації, які складають суспільство, сходитися одна з одною в руйнівних братовбивчих війнах. Не можна не погодитися також з його твердженням, що війна — це ракова пухлина людської цивілізації. Тим не менше, саме ця пухлина приросла як тавро до козацького війська і сучасної української армії, та об’єднала їх під єдиним гаслом: «Україна понад усе!» Разом з тим, не маючи добре навченої і боєздатної армії, держава з часом втрачає свій престиж на рівні інших світових держав. Період існування українського козацтва доводить, що формування такої армії – це тривалий і послідовний процес, який потребує не тільки достатньої кількості зброї, але й внутрішнього запалу кожного воїна. Бо, як зазначає поет, композитор, волонтер 72-ї бригади Валерій Мартишко, «за Україну за 11 тисяч не воюють. Щоб помирати в бою, треба мати в серці щось більше». 

Крім воїнів, що захищають нашу державу на Сході і рідко називають себе козаками, існує система самодіяльних об’єднань громадян України, створених з метою відродження традиційних козацьких цінностей (з урахуванням умов сьогодення), як фундаменту розбудови незалежної Української держави. Відродження українського козацтва почалося в умовах демократизації суспільного життя в Україні. У 1990 в Запоріжжі було оголошено про намір утворити самодіяльне громадське об’єднання – Запорізьке козацьке товариство «Запорозька Січ». Серед ініціаторів його створення були члени правління Запорізького обласного товариства української мови імені Т. Г. Шевченка В. А. Чабаненко, Т. Г. Шевченко, Д. І. Симоненко, В. Ф. Тимчина та інші ентузіасти. 14.10.1990 в день Покрови Пречистої Богородиці (свято, особливо шановане серед козаків) ініціативна група просвітян зібралася на о. Хортиці і провела реєстрацію всіх, хто бажав стати козаками. Зареєструвалося протягом дня до 300 чол. 8.12.1990 відбулася Установча велика козацька рада усіх зареєстрованих, на якій члени новоствореної козацької організації склали козацьку присягу і обрали керівництво. Отаманом став В. Мельник, у свій час військовий лікар, капітан медичної служби. Рішенням Запорізького облвиконкому від 9.1.1991 Запорозьке козацьке товариство «Запорозька Січ» було зареєстроване. На цей час у його складі було 4 підрозділи (курені) – по одному в 4 районах м. Запоріжжя. Створення козацьких об’єднань відбувалася в усіх регіонах України.Гостра політична боротьба, яка відбувається в Україні після проголошення незалежності, відбилася і на становищі Українського козацтва. Частина козацької старшини «Запорозької Січі» не сприйняла національно-демократичних засад відродження козацтва і була звинувачена більшістю в антиукраїнських діях. У відповідь, спираючись на підтримку деяких місцевих державних і господарських структур, вони створили альтернативне Українському козацтву Козацьке військо запорозьке низове (КВЗН). Козацька рада альтернативного козацтва, сформованого на базі охоронного приватного підрозділу на чолі з О. Панченком, відбулася з участю представників російського козацтва (Дону, Кубані, Уралу, Москви, Оренбурга) і духовенства Московської патріархії на о. Хортиці у вересні 1994 [3, с.12]. Управління юстиції Запорізької області зареєструвало КВЗН та статут цієї організації. Генеральна канцелярія Українського козацтва оцінила це рішення як незаконне. До КВЗН приєдналися козацькі підрозділи Півдня та Сходу України. Було оголошено про створення Союзу козаків України, але це об’єднання не було офіційно зареєстроване.

Між двома козацькими об’єднаннями України склалися напружені стосунки, зумовлені різним баченням розв’язання соціально-культурних і політичних проблем сучасної України. Так, Українське козацтво беззастережно визнає українську мову конституційно-державною, тоді як КВЗН вважає державну мову необов’язковою, а «Кримський козачий союз» взагалі оголосив своєю мовою російську. Українське козацтво стоїть на позиціях підтримки Української православної церкви Київського патріархату, тоді як КВЗН орієнтується на Українську православну церкву Московського патріархату, а Київський патріархат вважає неканонічним. Українське козацтво орієнтується на політичний центр і праві сили України, КВЗН підтримує лівих і знаходить у їх середовищі підтримку. Українське козацтво вважає себе невід’ємною частиною українського народу і прагне діяти на теренах всієї України, тоді як КВЗН добивається виділення козацтва в окрему групу з наданням певних привілеїв, а у майбутньому – за злиття в єдину спільноту з російським козацтвом. Ідейне протиборство руйнує всі умови існування Соборної України.

Козацька звитяга сьогодні, на жаль, займає другорядну позицію після матеріальних благ та власних амбіцій. Як же влучно написав про це наш сучасник Ярослав Озімінський:

Боронили козаченьки, Славу і Свободу, 
Не лишили безталанні після себе роду. 
Полягли в боях завзяті, в полі і на морі, 
Ми  спутались з москалями, 
Та й не стало Волі. 

 

Ознайомившись з великою кількістю літератури і сучасними публікаціями, роблю висновок, що сучасні козаки – це «фейсбучні супермени з дозою адреналіну, що за рахунок подій на Сході прагнуть покращити свій життєвий рівень». Звичайно ж, мова йде не про всіх. Справа в тому, що ідея віддати власне життя за Батьківщину зникає під впливом «бідняцького» способу життя.

Знову ж таки вдалу ремарку до даного висловлення робить у своїй статті журналіст Оксана ШКЛЯРСЬКА:

•  Є такі гриби — псевдоопеньки: зверху опеньок, а насправді мухомор. Природно, що у суспільстві з'являється драйв, адреналін, коли є зовнішній агресор, є загроза нашим цінностям. Але от чи справжні ці козаки?

Отже, людська цивілізація, поміж багатьох складових, включає в себе і такі реалії, як держава, війна, армія, військове мистецтво. Тому українській політичній нації слід мати не лише державу, але й дбати про власне професійне військо, оснащене найсучаснішим озброєнням і технологіями. А ще – треба пам’ятати хто ти є і якого роду племені; в якій державі завтра житимеш ти, а після завтра твої діти. Сила і воля ще не вмерли, а отже і ми можемо стати справжніми патріотами козацького роду не за територіальною ознакою, а за покликом серця, яке болить за рідну неньку Україну, так само, як за рідних батьків.

 

Допоки ми будемо опеньками зовні, але мухоморами насправді, то й «ліс» наш буде приносити мало користі, а всі інші гриби – червивими.

 

Список використаних джерел та літератури

1. "Запорожжя в залишках старовини і переказах народу Ч.2 " - Яворницький Д.
2. «Іторія України» - Д. Дорошенко, - К., - 1993
3. «Козаки-характерники в українській історії» - Артемчук О. Ю.
4. "Козацькі січі. Нариси з історії українського козацтва XVI-XVIII ст." - Відп. ред. В. Смолій. 1998
5. «Письменние источники о пребивании украинских козаков в Нижнем Поднестровье» - И.В. Сапожников, - Одеса, 1997р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1

«Заповіді справжнього козака»

1. Не май іншої держави в серці крім України!
2. Віра у власну перемогу – стане запорукою успіху!
3. Чесність! Мужність! Відвага!
4. Краще віддати голову під меч, аніж державу – ворогові!
5. Не служи правителю держави, а своїй любові до неї!
6. Будь з народом своїм, а не над ним!
7. Не спіши взяти чуже добро, краще за своїм пильнуй!
8. Не вбивай! Відбивайся!
9. Не у вишиванці – козак, не в шароварах – воїн, а у вірності і самопожертві!
10.  Лише Бог знає, ким ти будеш завтра, тож не забувай про нього!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 2