Дослідницька робота "Нескорені голодом"

«Історія України і державотворення»

«Гуртуймося, братове – українці! Лиш через терни шлях веде до зір.»

Нескорені голодом

Дослідницька робота

 

Виконала:

Босак Юлія Едуардівна

07. 03. 1999 р. н.

жителька с. Боровне

учениця 11 класу

Загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступеня с.Боровне

Керівник:

вчитель історії

Пащук Н. Г

 

 

Боровне-2015

Вступ

З діда прадіда кожен українець був господарем, намагаючись працювати з своєю сім‘єю на власній землі, навіть коли її було мало, а все вирощене забиралось представниками НКВС. Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби. Широкі кола інтелектуалів та економічно самостійне селянство не сприймали політики комуністичного керівництва. Тому за мету було поставлено знищення українців як політичної нації, що могла висунути  питання про створення незалежної держави. Для досягнення цієї мети був обраний жахливий інструмент – вбивство голодом.

Провести і написати дослідницьку роботу мене спонукала та обставина, що тема Голодомору 1932-1933 років в Україні, за часів Радянського Союзу майже 60 років була забороненою, і даний період в історії України не був досліджений. Правда про Голодомор поступово почала відкриватись тільки з кінця 1980-х років, і зараз вона стала доступна для всіх громадян, які бажають провести свою дослідницьку роботу.

Відомі в історії три голодні періоди в Україні 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., здійснені Москвою, були спланованою злочинною акцією проти української нації. Але ще й досі деякі фальсифікатори намагаються пояснити голод 1923-1922  та 1946-1947 років засухою у південних районах України, що не відповідає жодним реальним обставинам. Документами доведено, що у ті тяжкі роки хліб з нашої батьківщини вивозили на експорт і навіть знищували, щоб вбити голодом саме український народ. Непокірливих борців за національну ідею, гідність, історичну пам‘ять.

Ой, як же ти не вмерла Україно,

Бо скільки ж то зловісницька мета.

Звела людей, приречених безвинно,

Й ніхто за це ні в кого не спитав.

Причини запровадження голоду.

Після Жовтневого перевороту впродовж 1917-1921 років на більшій частині території колишньої Російської імперії владу захопили комуністи. Ними, шляхом прямої окупації, була знищена Українська Народна Республіка, проголошена у 1917 році. Досвід важкої боротьби із українським рухом змусив комуністичний режим для зміцнення свого становища в Україні піти на створення у 1919-1920 рокахквазідержави УСРР зі столицею у Харкові та певні поступкиукраїнському національному рухові.

Наша Батьківщина в 1920-х роках переживала культурний ренесанс європейського зразка. Під гаслом «Геть від Москви!», тут формувалися самобутні, відмінні від російських, культурні традиції, орієнтовані на Європу. Створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася економічна концепція України, як автономного економічного організму. Проте до кінця цього періоду в СРСР був встановлений тоталітарний комуністичний режим із суворою суспільною ієрархією. Будь-який прояв незгоди або нонконформізму (як індивідуального, так малих і великих груп людей за професійною, національною, релігійною, партійною ознаками) негайно жорстоко карався і придушувався.

Механізм, який призвів до Голодомору, був приведений у дію із Москви тодішніми лідерами радянського партійного керівництва. У січні 1928 режим запровадив насильницькі хлібозаготівлі. У фермерів держава примусово забирала більшу частину, або й все вирощене зерно за значно заниженими цінами. Одночасно розпочалась «ліквідація» найзаможніших господарств. У 1930 році колективізація викликає масові протести і повстання. Впродовж року в Україні відбулося понадчотири тисячі масових  виступів за участю до 1,2 млн. селян. Однак, не дивлячись на це, до жовтня 1931 року колективізованими, тобто, фактично державними, стали 68% селянських господарств та72% орної землі. Загалом в Україні було ліквідовано понад 352 тисячі «розкуркулених» господарств.

Незважаючи на це, Україна залишалась центром спротиву тоталітарному режиму. Упродовж перших семи місяців 1932 року на цю територію припадає 56% від усіх анти владних виступів у Радянському Союзі.

Насильницька колективізація призвела до кризи сільськогосподарського виробництва в Україні. Селяни насильно  об‘єднані в колгоспи, не були зацікавлені в результатах своєї праці, оскільки за роботу в колгоспі вони майже нічого не одержували. Вироблену продукцію селяни віддавали державі, яка ставилазавищені норми хлібозаготівлі. Зрештою, в 1930-1931 рр. дезорганізація й деградація колгоспного виробництва позначилася не стільки на поставках державі, скільки на матеріальному становищі селян, які опинились без будь-яких запасів продовольства.

Перша колгоспна весна 1930 року була обіцяючою. Українці зібрали непоганий урожай. Було здано по 4,7 центнера з гектара -  рекордний показник за всі роки Радянської влади. Але селян результати першого року суцільної колективізаціїпривели в шоковий стан. Хоч слово «продрозкладка» не вживалося в колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини.

Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932 року. Ускладнювала ситуацію і безгосподарність у колгоспах. На 20 травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Унаслідок неякісного обробітку частина посівів загинула. І все ж урожай 1932 р. був лише на 12 % меншим, ніж середній за 1926-1930 роки і міг забезпечити Україну мінімумом продовольства. Проте радянське керівництво вимагало негайно виконати норми хлібозаготівлі, які не відповідали ситуації, що склалася на селі. Хлібозаготівельна кампанія 1931-1932 рр. фактично залишила селян без хліба.

Улітку 1932 року, через наростання спротиву, Й. Сталін із його оточенням приймає рішення про організацію в Україні штучного голоду, щоб шляхом винищення частини населення не «втратити Україну». Нашій державі нав‘язують завідомо нереальні плани хлібозаготівель.

Українське село ніколи до кінця не підтримувало більшовиків. Мало того, і місто українське теж не завжди було слухняне. Жахливо про це говорити, але і окремі політичні діячі наважувалися виявляти непокору. Наклав на себе руки, не бажаючи зректися українізації, нарком освіти М. Скрипник, те саме вчинив і М. Хвильовий. Щоб зберегти сильну владу, спинити бунтарський дух на Україні, мішенню стали й провідні вчені, письменники. Але, найважча доля припала українському селянину, померти від голоду.

Не погасне біль голодомору.

Голодомору –сльози і могили …

І перед ними ми в боргу завжди.

За тих, що крихти хліба не доїли.

І не допили чистої води.

Методи боротьби з непокірними.

Для того щоб запобігти горю, колгоспники починали збирати продукцію вироблену в громадському господарстві. Такі дії кваліфікувались, як крадіжка. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування або заробити продажем. Замість вирішення цієї проблеми, Сталін та його оточення обрали шляхи репресій. Щоб вижити, селяни в ночі ножицями стали зрізувати ще не дозрілі колоски на полях. Це явище швидко набуло масового характеру. У владних комуністичних кабінетах їх називали «перукарями». Керівництво Союзу не забарилося відреагувати на це. 7 серпня 1932 рокувідредагований особисто Сталіним Закон про охорону соціалістичної власності ( закон «проп‘ятьколосків»), згідно з яким за розкрадання передбачалися розстріл або десять років ув‘язнення. На початок 1933 рокуза цим законом було засуджено понад 54,6 тис. осіб, із яких 2000 розстріляно. Є безліч фактів, які доводять злочинний характер діяльності надзвичайних комісій із хлібозаготівель  на чолі із керівником уряду СРСР В. Молотовим. Її завдання - посилення репресій і збільшення вилучення хліба з українських селян. Організовуються загони для пошуку і конфіскації зерна, інших продуктів, худоби у приватних господарствах. До кампанії залучається весь особистий склад міліції, органів держбезпеки та місцеві члени комуністичної партії і комсомолу.Села які мали надзвичайно велику заборгованість по хлібозаготівля заносились на «чорну дошку»: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо тут не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю.Крім того за невиконання плану хлібозаготівель було усунуто з посад 80 % секретарів райкомів партії. Але такі заходи не допомогли.

Комісія надала нового імпульсу репресіям проти колгоспного активу, партійних і радянських працівників. Їх почали масово звільняти з партії й віддавати під суд. За період роботи «комісії» у селян за сприяння спеціальних бригад було додатково зібрано 90 млн. пудів збіжжя. Актив цих груп налічував 112 тис. осіб, які отримували відсоток від добутого зерна, і тим годувалися, а відтак виживали, у той же час прирікаючи інших на смерть.

Отже, документи та свідчення усної історії тільки можуть підтвердити сплановане масове вбивство українських селян через засоби блокади та штучного голодує. Але, разом із цим, я спиралась на ще одне унікальне джерело інформації. Це – усні перекази очевидців, тих хто пережив страх голоду і народився вже після цієї трагедії нашого народу.

 Про дану подію, згадувала,Титорчук Марія Григорівна: «коли вмирають люди на війні – це закономірність, нехай гірка, але неминуча. Коли ж у мирний час люди помирають тому, що не мають що їсти, бо так комусь заманулось, - це злочин, якому ніколи й ніде небуде прощення».

Спецоргани розробляють спеціальну таємну операцію зі знешкодження всіх, хто міг би чинити опір повному вилученню хліба. Операція захопила 243 райони України.У грудні 1932 рокурозпочинається етап вбивства голодом українців. Сюди направляють Л.Кагановича та П.Постишева для посилення хлібозаготівель та звинувачують українців у саботажі. Відчувши негаразди,  партійні представники пишуть Сталіну: «Дела на Украине из рук вон плохи. Мы можем потерять Украину». На щотоваришСталінвідповів «крестьянство представляет основную армию национального движения, без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Это именно и имеют введу, когда говорят, что национальный вопрос крестьянский».

ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалюютьтаємну постанову «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі і в Західній області». Вона передбачала ліквідацію українських шкіл на Кубані і масове переслідування української інтелігенції. Із сіл, які не виконали планихлібозаготівель вивозять усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал.

Ольга Садівська у своїх спогадах говорить: «урожай сільськогосподарських культур того року був доволі високий. Зерна мали вдосталь. Своєчасно були здані для кожного двору податки. Але восени під керівництвом сільського голови створили додаткові бригади з місцевих чоловіків, які мали вилучати у населення залишки зерна. Щоб хоч якось врятуватися, більшість українцівпочала ховати зерно в ямах на городі, в садах, погребах, на горищі. Шукали сховане скрізь – металевими стержнями проштрикували стіжки соломи, стріхи хат, підлогу, грунт. Коли знаходили, забирали все до зернини, не залишали навіть насіння. Життя селян ставало надто важким, їсти не було що.

Щоб хоч якось врятуватися, люди їли товчену кору дерев, солому перемішану з глиною й мерзлою капустою, картоплею, що знаходили на полях під снігом, котів, собак, щурів, слимаків, жаб, кротів тощо. Така їжа викликала тяжкі захворювання. Почалося масове вимирання цілих сіл.

Нечуваних розмірів набрав голод у південних та східних областях України. Подекуди смертність сягала 18-20 % усього населення. У деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори: це означало, що жителів тут уже нема.

Мільйони їх, - мов колосків на ниві,

Було й нема, було й нема …

Що сталося з народом українським,

У ті смертельні сталінські жнива?

Чия рука крутила люті жорна?

Голодну смерть хто сіяв між людьми?

Чиє обличчя мала напасть чорна?

Чия ненависть дихала з пітьми?

То Сталін – вождь і вчитель лютих звірів…

То Каганович – його вірний учень …

Як перший наказав – так другий діяв –

І Україну до нестями мучив.

Мільйони тих, що голодом убиті,

Навіки стали Пам‘яттю і болем,

Пшеничним білим хлібом, чорним житнім …

І просто – полем… Українським полем…

Таку ж думку, висловив Зиновій Сердюк. «Був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу. А була тільки зла воля одних проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.»

Загублене дитинство.

У пошуках їжі трагічною була доля селянських дітей, яким випало відчути пекло голодомору, дехто помирав прямо на дорозі.

Була весна 1933-го року, згадував один із очевидців, - білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільська малеча не бігала, не гралася, а сиділа під тином з пухлими ногами. В той час у кожному класі навчального закладу висів лозунг: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!». Траплялися випадки коли діти помирали на уроках. Під час переклички почастішали слова: «помер», «померла». 1 вересня 1933 року до навчального процесу приступили близько 10 %минулорічних учнів.

Усі були худенькі з опухлими животами, заплаканими очима.

Із спогаду: «Кожного ранку до цвинтаря під‘їжджала підвода, навантажена мертвими людьми, серед них було багато дітей. В довгий виритий рів скидали трупи худих, чорних, напіводягнених людей із розкритими очима». Трупи валялися на вулицях міст і дорогах сіл. Прокидалося людоїдство, зареєстровані випадки трупоїдства. Збожеволілі матері вбивали своїх дітей, варили і їли людське м‘ясо.

Чуєш, Йванку?

Чуєш, кличе мама…

Одягнути чистеньку сорочку.

Білий день.

Така червона пляма.

Озовись, загублений синочку?

Кличе світ

Тебе за свідка, Ваню!

Хоч одне розплющи, синку, очко…

Божевільна мама…

Біль…

Страждання…

Подивись, загублений синочку.

Стративсь розум.

В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку…

І голодні, перепухлі діти.

Не вмирай, зарубаний синочку!

Таку ж страшну історію розповідала, Аврамович Євдокія Іванівна з м. Чернігова. «У 1933 р. мене направили на практику в Ріпкінську лікарню. Завідуючий лікар наказав усім, хто звертався з проханням видати справку про смерть родичів, видавати такі довідки і писати в них, що смерть сталася від гострої серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками в лікарню зверталася багатодітна мати. А одного разу міліціонер привів до нас дівчину років 18-19 і приніс всі довідки, які ми видавали її матері.

З‘ясувалося, що ця дівчина та її мати вбили і з‘їли усіх молодших дітей, а потім озвіріла від голоду дівчина вбила і матір. Коли її варила, сусіди заявили в міліцію, що з хати чути запах вареного м‘яса».

Свідчення очевидців, зібрані у книзі Міщенка «Безкровна війна» холодить наші серця.

«Стояла серед степу хатка, а в ній жили три сестри – Софія, Галька, Параска. А пололи ми грядку, аж чуємо крик. Тато наш осторонь були і подумали, що, може, на нас напали: балачки прокотилися,що сестри ті ловлять і ріжуть дітей. Прибігли – на місці ми, полемо. Біжать далі тато, а в житі крик: дві сестри залягали третю сестру мотузкою, і ніж у горлі стирчить…» - Вона нас хотіла зарізати», - пояснювали сестри кричучи, як звірі, в яких намагались відняти здобич. « - А ми їй це зробили…» Бігала і я дивитись. Що ж це? Сестри трупа потягли додому. Невдовзі дим пішов із димаря: Софія і Параска варили Галчине м‘ясо в печі, щоб самим не вмерти.»

Ось, таким чином, проти українців велася війна, нерівна, людоморська. Війна проти такого працьовитого, безвинного народу. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею, зруйнувати спільність людську, фізичну й духовну.

Наслідки трагедії.

Саме за цей менш ніж календарний рік (1932-1933) в Україні загинули мільйони людей. На жаль, страшні обставини злочину та свідома заборона ведення статистики смертності унеможливлюють встановлення точної кількості загиблих невинних людей і вичерпного поіменного списку жертв.

Перші оцінки кількості загиблих з‘явилися ще у 1933 році. Вже тоді називались цифри і 7 і навіть 9 млн. загиблих від штучно організованого голоду. Оцінки сучасних дослідників щодо кількості убитих голодом також значно різнятьсь – від 1,8 до 7 і навіть до 10 млнжертв.

Темою підрахунку втрат України у Голодоморі 1932-1933 років із 2007 року займається Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України імені М. Птухи.За висновками фахівців Інституту, які увійшли до матеріалів кримінальної справиза фактом вчинення геноциду в Україні 1932-1933 років, через дану трагедію в УРСР загинуло 3 млн. 941 тис. осіб. Непрямі втрати (дефіцит народжень) унаслідок голодомору у нашій державі дорівнюють 600 тис. чоловік.

Аналіз етнічного складу прямих демографічних втрат свідчить, що було вчинено вбивство голодом саме етнічних українців –становить 91,2 % від загальної кількості прямих втрат.

Ученими інституту демографії  та соціологічних досліджень НАН України імені М. Птухи. Створена карта втрат УРСР. За даними вчених, найбільше постраждали лісостепові регіони України із давніми козацькими традиціями – Полтавщина, Черкащина, Кіровоградщина, Київщина. У цих регіонах в окремих районах упродовж 1933 року вимерло понад половини населення. Смертність перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішній Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищим у 5-6 разів, у Донецькій і Луганській області – у 3-4 рази.

Подолання інформаційної блокади

Радянська влада злочинно замовчувала факт голоду. Жодної офіційної згадки про цю трагедію не було зроблено. Офіційно голоду не було. Навіть такого слова в офіційних документах не вживалося. Масові смертність і опухання  у владних документах називали – «продовольчими труднощами».

Дії влади з приховування фактів голоду підтверджують злочинну сутність політики сталінського тоталітарного режиму з організації Голодомору. В Радянському Союзі режиму Й. Сталіна вдалося завдяки страху перед репресіями майже повністю вилучили пам‘ять про цю страшну подію із публічного простору. Жорстокі керівники прагнули приховати дану трагедію не тільки від зовнішнього світу, а  й від нащадків. Сільрадам наказано при реєстрації смерті не вказувати її причину. Практично до кінця 80-х рр.. ХХ ст. в СРСР офіційно заперечувалася наявність Голодомору та його жертв у 1932-1933 роках. Однак приховати цей страшний злочин не вдалося.

Першим художнім твором в українській літературі про голод 1933 року був: «Жовтий князь» В. Барки виданий у 1963 році у Нью-Йорку.  Роман «Марія» У. Самчука,має посвяту «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роки 1932-1933». Жах матері у голодні роки полягав в тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно угасала на її очах, і частіше за все помирала першою. Ось,як висловлюється автор у творі «Марія стоїть над дитиною і думає: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба…»» В Україні роман вийшов лише у 1991 році.

Керівництво Радянського Союзу свідомо дезорієнтувало світову громадськість. У січні 1933 року нарком закордонних справ М. Литвинов зробив спеціальну заяву про відсутність голоду в Україні. Режим відмовився від зовнішньої допомоги.

В синьому Босфорі

Пливли на Україну кораблі.

То хліб з Канади – від братів по крові.

Та гримнуло з північної імли

Вертайтесь, поки живі-здорові.

Який там голод?

Звідки ви взяли?

 Про Голодомор знали керівники Франції, Великобританії, Німеччини, Італії, США, Канади. Прем‘єр-міністра Франції Еррбо вели по вулицях, очищених від трупів і він писав: «…В Україні люди живуть чудово».

Тим не менш, деякі західні журналісти, які побували за західною завісою тоталітаризму, публікували репортажі про злочин, доносили світові про те, що там відбувається насправді. Британські журналісти МалколмМаггерідж та ГаретДжоунз, висвітлили у своїх статтях горе, яке діється на Україні. Ці роботи друкувалися у США та Німеччині.

Публікації про ситуацію в Україні з‘являлися також у французькій, австрійській, бельгійській та польській пресі.

Населення Західної України, яка на той час перебувала у складі Польщі, не залишилося байдужим до горя українців по той бік Збруча. Одним із найпотужніших був голос митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. 24 липня 1933 року він проголошує відозву «Україна в передсмертних судорогах». Шептицький став координатором допомоги жертвам штучного та поширення інформації про цей злочин комуністичного режиму.

1953 року американський юрист Рафаель Лемкін, який запровадив у світову правову термінологію термін «геноцид», охарактеризував Голодомор як «класичний приклад геноциду».

Вагомий внесок у дослідження голодомору в Україні, зробив Роберт Конвест, американський історик, автор книги «Жнива скорботи», яка й до сьогодні найвідомішою у світі працею про Україну.

Не менш важливу справу зробив ДжейсМейс, американський історик, Голова Комісії Конгресу США зі збору свідчень очевидців Голодомору, автор безлічі публікацій про цю подію.Саме Мейс запропонував запалити свічки в знак пам‘яті за померлими: «…щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки – вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів». Свою роботу він описував, так: «Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хочаб напівукраїнцем».

З особливою силою правда про Голодомор зазвучала в незалежній Україні після 1991 року. З того часу українські історики провели величезну роботу, результатом якої стали тисячі великих і малих досліджень. 2015 року Верховна Рада України спеціальним актом засудила комуністичний тоталітарний режим, поруч із нациським, а наступним законом відкрила повний доступ до архівних матеріалів радянських каральних органів, аби минуле, зокрема історія Голодомору, більше ніколи не ставали об‘єктом цензури та маніпуляцій.

Висновок

Оплакані й неоплакані сини й дочки роду нашого!

Знайте: Україна пам‘ятає!

Ми, ваші нащадки, будемо зі всіх сил старатися, щоби такого страшного горя більше не повторилося. Бо дуже боляче дивитись, як старенька бабуся ще й досі ховає шматочок хліба під подушкою… ми повинні пам‘ятати про всіх невинно закатованих під червоним прапором, про тих, хто недожив, про живих і ненароджених!

Сьогодні ми українці не маємо морального права забувати страждання наших предків. Ми не вправі забути!!! В останню суботу листопада згадуємо одну із найстрашніших трагедій, яка закарбувалась в історії нашого народу жовто-червоними кольорами страждань, безсилля, відчаю, страху, голодної смерті. Смерті безжалісно довгої та безпорадної, смерті мільйонів через амбіції одиниць. Смерті з нахабним обличчям комунізму, яка безжалісно зціпивши зуби душила наш народ витискаючи останні життєві соки.

Кому це було потрібно? Хто прагнув таким чином поневолити Україну, підкорити, знесилити її як морально, так і фізично? Свого ворога знали тоді, знаємо його й тепер. Ось він, кат та безжальний вбивця, який прагнув побудувати свою імперію, клав у її фундамент безлике тіло нашого народу. Саме ми, землероби та шанобливі господарі перетворилися на вбогих та безталанних куркулів, котрі «розоряли совєтський народ» не віддаючи катові землі. Що власним потом і кров‘ю зрошували з діда прадіда включаючи в неї волю, працю та любов. Саме ті, хто оберігали свій добробут не підкоряючись режимові відплатили занадто дорогою ціною – ціною власного життя.

Голодомор 1932-1933 років це не просто голод, це справжній геноцид проти українського народу, це чорна діра в українській історії про яку говорить увесь світ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел і літератури

1. Віддала останній вузлик. // Волинь-нова.-2015.- 28 листопада.
2. Голод 1932-1933 років (очима істориків, мовою документів). – К.: 1991.
3. Довідник з історії України. – К., Генеза, 2001.
4. Енциклопедія Голодомору 1932-1933 років в Україні: http://www.histori.org.uа.
5. Кульчицький С. В. Трагедія голоду.- К., 1991.
6. Ольга Садіввська. Мені вижити допоміг Бог//Нова доба. –2003 - 11 квітня.
7. Початком 1937 року в Україні став 1933.//Україна молода – 2000 – 01 грудня.
8. Самчук У., 2001. Марія: Хроніка одного життя. Роман/ У. Самчук. – К., 2000.
9. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.
10. Трагедія і подвиг Джеймса Мейса// Волинь. – 2005 – 26 листопада.
11. Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша 1914-1939 рр. – К., Генеза