Дослідницька робота присвячена вивченню творчості Івана Корсака («Запізніле кохання Миклухо-Маклая»)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

Філологічний факультет

Кафедра української літератури

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з сучасної української літератури

 

на тему: ОСОБЛИВОСТІ БІОГРАФІЧНОГО НАРАТИВУ В РОМАНІ

І. КОРСАКА "ЗАПІЗНІЛЕ КОХАННЯ МИКЛУХО-МАКЛАЯ"

 

 

 

                                                    Студентки  4  курсу, групи  6.0357-у

                                                  спеціальності 035 «Філологія»

                                                           освітньої програми “Українська мова та   література”

                                                           спеціалізації 035.01 “Українська мова та література”

                                                                 Садовнікової Катерини Володимирівни

                                             

                                              Керівник: к. філол. н., доцент

                                         Горбач Наталія Вікторівна

 

 

 

                                                                   Національна шкала ________________

                                                                   Кількість балів: ___ Оцінка: ECTS ___

 

                                                                   Члени комісії

                                                                    ________________________

                                                                                                          (підпис)    (ініціали, прізвище)

                                                                    ________________________

                                                                                                          (підпис)  (ініціали, прізвище)

                                                                    _______________________

                                                                                                          (підпис)   ( ініціали, прізвище)

 

 

 

 

ЗАПОРІЖЖЯ

2021

 

 

ЗМІСТ

Вступ....................................................................................................................3

1 РОЗДІЛ. ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО ЖАНР ТВОРУ, ЯКИЙ ДОСЛІДЖУЄТЬСЯ……………………………………………………………6

1.           Жанрові особливості історичного роману.............................................6
2.           Історико-біографічна ланка як складова історичної літератури..................................................................................................11

2 РОЗДІЛ. ОСОБЛИВОСТІ БІОГРАФІЧНОГО НАРАТИВУ В РОМАНІ І. КОРСАКА «ЗАПІЗНІЛЕ КОХАННЯ МИКЛУХО-МАКЛАЯ»...........................................................................................................13

Висновки...............................................................................................................23

Список використаних джерел……………………………………………….....25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

     Іван Корсак – Волинський письменник історичної прози, зокрема романів, повістей та оповідань. За життя працював і журналістом, редактором («Радянське Полісся» (1975-1990), «Народна трибуна» (1990-1995), «Сім'я і Дім» (1996—2014)), і агрономом, і обласним депутатом. Є членом Ради Національної спілки письменників України та членом редколегії газети «Літературна Україна».

     Має чимало нагород, серед яких ордени (Орден Архистратига Михаїла, два ордени Юрія Переможця, Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого та Орден Кирила й Мефодія), премії (Лауреат премії імені В'ячеслава Чорновола 2007 року (за книгу «Гетьманич Орлик»), Лауреат премії імені Агатангела Кримського (за книгу «Імена твої, Україно», 2008), Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя («Тріумф», 2008), Лауреат Міжнародної премії імені Г.Сковороди (2009), Лауреат Міжнародної премії імені Д.Нитченка (2010), Лауреат премії «Світ волинської книги» 2008 (за книгу «Таємниця святого Арсенія»), Лауреат Літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша за 2013 рік (за історичні книги «Немиричів ключ», «Завойовник Європи», «Діти Яфета», «Корона Юрія II»), Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Зореслава (за історичні романи «Завойовник Європи», «Немиричів ключ», «Корона Юрія II»), Лауреат премії «Найкраща книга України» 2015 в номінації проза (за книгу «Вибух у пустелі»), Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії «Світ Пограниччя» (2017), Лауреат Міжнародної літературної премії імені Веніаміна Блаженного (Білорусь, 2017)), медалі (медаль Івана Мазепи (2016), медаль Олександра Довженка (2016), медаль Генріха Бьолля та медаль Міжнародного клубу Абая (Казахстан, 2018)) та ін. нагороди.

     Творчий доробок Івана Корсака за 28 років письменницької майстерності також чималий, це твори: «Тіні і полиски» (1990), «Покруч» (1991), «Оксамит нездавнених літ» (2000), «Гетьманич Орлик» (2006), «Імена твої, Україно» (2007), «Таємниця святого Арсенія» (2008), «Тиха правда Модеста Левицького» (2009), «Капелан Армії УНР» (2009), «Отаман Чайка» (2010), «Діти Яфета» (2010), «Корона Юрія» (2011), «Секрети королівського діаманта» (KARŪNOS DEIMANTO PASLAPTIS) (2011), «Завойовник Європи» (2011), «Немиричів ключ» (2012), «На межі» (2013), «Мисливці за маревом» (2014), «Борозна у чужому полі» (2014), «Перстень Ганни Барвінок» (2015), «Вибух у пустелі» (2015), «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» (2016), «Dzieci Jafeta» (2016), «На розстанях долі» (2017), «Із кореня дужого. Путівцями героїв історичних романів Івана Корсака» (2018), «За серпанком, загадковим серпанком» (2018) [15].

     Василь Слапчук, лауреат Шевченківської премії, сказав про творчість І.Корсака на історичну тематику, що він «не просто поповнює свій творчий доробок, а й укріплює ще один щабель на драбині духовного вдосконалення — шлях, який належить осягнути кожному індивіду, а відтак і нації загалом».

     Великими шанувальниками творчості Івана Корсака є такі видатні персоналії як: Євген Сверстюк, Михайло Слабошпицький, Вітаутас Йоґела, Дмитро Павличко, Євгеніуш Вільковский, Ігор Гирич та ін.

     З-під пера Івана Корсака вийшли романи, повісті та оповідання про знакові історичні постаті, зокрема, про українських королів Юрія I і Юрія II, луцького і галицького князя Ростислава Михайловича і його дочку, першу поетесу Європи Кунігунду, святого, митрополита Арсенія Мацієвича, генерал-хорунжого, душпастиря військ УНР Павла Пащевського, письменника і військового діяча Михайла Чайковського, першого і єдиного канцлера України Юрія Немирича, поета і народного захисника Данила Братковського, братів Степана, Сергія і Володимира Тимошенко, Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок, а ще онука Ярослава Мудрого, норвезького короля Олафа Спокійного, знаменитих учених Георгія Гамова і Феодосія Добжанського, першого проектанта Панамського каналу Михайла Скибицького і першого видавця газет на Алясці на українській і російській мовах Агапія Гончаренка і ряду непересічних особистостей [14].

     Твори Івана Корсака перекладено литовською, польською, англійською, білоруською, російською та турецькою мовами.

     Бачимо, що творчість Івана Корсака цікава широкому загалу, а отже його твори ставали об’єктами багатьох досліджень. Однак, роман Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая», на жаль, не склав достатню конкуренцію багатьом іншим, вже добре дослідженим, романам автора. Загалом, найбільшу увагу привертають особливості саме біографічного наративу цього твору, а, отже, цим і обумовлена актуальність даного дослідження.

Мета даного дослідження полягає у визначенні особливостей біографічного наративу у романі І.Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».

Відповідно до мети дослідження передбачається низка наступних завдань:

1) надати основні відомості про розвиток і характерні риси історичного роману; 2) окреслити  історико-біографічний аспект в контексті історичної літератури; 3) визначити особливості біографічного наративу у романі, що досліджується.

Об’єкт дослідження – роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».

Предметом дослідження є біографічний наратив у романі І.Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».

У курсовій роботі використані: історико-біографічний метод літературного аналізу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» вперше досліджується з боку його історико-біографічної складової. У роботі присутній аналіз біографічного наративу в романі.

Практичне значення: досліджений матеріал може бути використаний в якості навчального матеріалу на уроках та курсах української літератури та історії; а також може стати об’єктом нових наукових досліджень.

 

1 РОЗДІЛ

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО ЖАНР ТВОРУ, ЯКИЙ ДОСЛІДЖУЄТЬСЯ

3.           Жанрові особливості історичного роману

     Літературний доробок будь-якої культурно, освітньо сформованої країни дійсно неможливий без такого багатогранного, різноманітного у своїх підвидах та змісті жанру як роман. Зокрема, мова йтиме про такий жанровий різновид роману як «історичний роман», батьком якого у світовій літературі вважається Вальтер Скотт (роман «Уеверлі» (1814)).

      Певний варіант роману функціонував і в I-III ст., він став останньою жанровою формою давньогрецької літератури. Проте, називався чимсь на кшталт «повісті», «оповіді», «діяння», «оповідання», «бібліо» (з гр. «книга»). Греки у своїх «романах» намагалися скопіювати реальність, вони рідко знаходили місце художньому вимислу. Тож, загалом такому «роману» були властиві такі характерні риси як: гостросюжетність, тонкий психологізм, динамічність розвитку сюжету, елементи пригод, особлива увага до дрібних побутових та інших деталей. Найпоширенішою темою давногрецьких романів було кохання, звідси й найпоширеніший піджанр  – любовний роман. Інші різновиди також, звісно, мали місце у літературі еллінів, проте світове поширення усі вони отримали лише у XVIII-XX ст.

     Щодо саме історичного роману, основними рисами якого є наявність історичної основи певної доби, на тлі якої будується її художня інтерпретація, а тобто історична правда доповнюється художньою, історичні іпостасі балансуються з вигаданими, то він беззаперечно мав місце в доробку давніх греків [7, С. 608]. 

      Зокрема, мова йде про твір Харитона «Повість про кохання Херея і Каллірої». У цьому творі згадується перемога сициліанців над афінською воєнною експедицією (413 р. до н.е.), розповідається про війну між Сирією та Єгиптом. У цих подіях беруть участь справжні історичні особи – стратег Гермократ, сатрап Мітрідат, цар Артаксеркс та інші. М. Томашевська зазначає: «У книзі Харитона представлені всі обов'язкові прикмети жанру. Але, в той же час, у «Херея і Каллірої» є своя особливість, яка відрізняє цей роман від інших, де історичний фон ніяк не охарактеризовано, конкретні риси тієї чи іншої епохи відсутні. Харитон теж не дає прикмет соціально – побутовим умовам, однак його роман прив'язаний до певного часу і в ньому діють історичні особистості [10, С. 10].

        З часом відомими були також історичні романи, які закарбувалися в пам’яті світової літератури як «лицарські романи» («куртуазні романи»). У таких романах головним персонажем був лицар, що ходив у мандри задля здійснення подвигів та подолання авантюр, аби мати особливу славу. Лицар мав бути красивим, молодим, сильним, глибоко моральним і мати кохану – «прекрасну даму», якій часто присвячував свої перемоги. В таких романах могли мати місце і фантастичні елементи (кельтский та ін.).

     Коли за «історичний роман» минулого взялися руки шотландського письменника В. Скотта, вже згаданого вище як офіційного засновника цього жанру, він чітко стверджував, що для нього історичний роман – це дещо значно масштабніше, бо історія – поєднання антагоністичного, вона – багатовимірна. Перший розділ історичного роману Скотта «Уеверлі» (або ж «Шістдесят років тому») перекреслює усі очікування від стереотипних рис жанру минувшини. В. Скотт обіцяє:  «в наступних сторінках вони (читачі) не знайдуть ні рицарського роману, ні хроніки сучасників, ні інших знайомих їм типів розповіді». Так і сталося: історичний роман Сера Вальтера Скотта став романом нового типу, він дійсно несхожий на попередні. «Вальтер Скотт створив революцію не тільки в Романі, але й у всій Літературі…»  - сказав про нього історик літератури О.А. Долинін [5, С. 175], [22].

     За словами В. Бєлінського, Скотт – це той, кого можна дійсно назвати «істинним Гомером християнської Європи» за його новітній історичний роман. «До нього роман задовольняв тільки вимоги епохи, у яку з'являвся, і разом з нею помирав… В. Скотт створив історичний роман, що до нього не існував», - каже Бєлінський [3, С. 39-41].

     Суттєва структурна відмінність історичного роману В. Скотта полягає у тому, що він на план справжнього фрагменту історичного минулого виводить вигаданих особистостей. Усі белетристичні прийоми в романі – лише зв’язуюча ланка, зацікавленність сюжетом та героями переходила в зацікавленність історією, яка вона є. Не сперечаючись з історичною даністю, Скотт додав своїм романам більшого простору задля різнобічного художнього вимислу. Усі персонажі його історичних романів сповнені історичним минулим, але вони авантюрні, а то ж романи Скотта – не суха історія.

     Літературознавець О. Ніколенко запропонувала певну «схему», на яку в подальшому опиралися письменники-романісти, зокрема автори історичних романів. Згідно цієї «схеми», сюжет складався із низки людських доль, через які розкривалась історична минувшина, герої були як і історичними прототипами, так і просто вигаданими, а головне те, що вони хоч і були представниками різних верств суспільства, проте не підрозділялися на позитивних та негативних, конфлікти історичні міксувалися з конфліктами індивідуальності, соціуму, цілої нації, історія зображена в динаміці, події і характери зумовлені соціально-історичними чинниками, авторська позиція у творах передана через дещо ідеалізованих персонажів, а це відповідає рисам романтизму та реалізму, а щодо мови романів Скотта – вона перегукується зі стилем мовлення історичної епохи, яка зображується, проте герої спілкуються сучасною письменнику мовою [4, С. 496].

     С. Андрусів розробила ґрунтовну класифікацію жанрових модифікацій історичного роману, на неї опираються такі сучасні дослідники як Б. Вальнюк, Є. Баран, та ін.

     Андрусів виділяє такі жанрові утворення історичних романів як «історико-художні», «художньо-історичні» та «художньо-документальні» історичні твори. «Для кожної жанрової групи властивий свій тип вигадки і художнього узагальнення…», - каже вона [1, С. 16]. За жанровими утвореннями стоять безліч піджанрових форм, які дійсно важко класифікувати через їх невичерпність. Виведені С. Андрусів різновиди історичного роману вона розмістила на певній шкалі, де в центрі історичний роман вальтерскоттівської традиції (у ньому відіграє важливу роль серйозне, глибоке вивчення іст. фактів та гармонійно поєднується вимисел і домисел), зліва – роман, де більша частина – це саме фантазія (історико-пригодницький роман (традиція О. Дюма) та історико – філософський (традиція Г. Флобера)), а не історична правда, фактографія, а що ж до правого боку – то це твори на історичну тематику, вони дійсно документальні та досліджують історію, вимислу менше, аніж домислу (тут також можна зустріти романізовану біографію та есе) [2, С. 37].

     Художня трансформація дійсності у історичній прозі, зокрема романі, створила художній простір, який не регламентується, час, який не обмежується а ні персонажами, а ні подіями, які штовхають сюжет.

     В Україні, звісно, як і по усьому світі,  особливі історичні постаті та події ставали об’єктами досліджень науковців, об’єктами оцінки критиків, центральними чи пересічними об’єктами літературних творів.

     Однак, цікава думка С. Єфремова: «Дивне діло – надзвичайно багата на визначні події, на трагічні постаті й на цікаві ситуації історія України, коли рівняти, зовсім мало приваблює до себе наших письменників. Історична белетристика у нас чи не найслабше розоране поле в письменстві, навіть російська чи польська белетристика більш використовували наші сюжети, ніж ми самі. В історичній повісті, в історичному романі, – продовжує вчений, – ми так-таки за «Чорну раду» (1857 р.) й не пішли далі. Кулішів роман, коли не брати до уваги здебільшого невдатних спроб Мордовця та Франкового «Захара Беркута» (1883 р.), і досі лишається у нас мало не єдиним історичним романом і зразком такого роду творів» [11, С. 518 -519].

     А українське літературне ХХ ст. багате на такі історичні романи як: «Людолови» (1934 - 1936) Зінаїди Тулуб, «Наливайко» (1940) І. Ле, «Переяславська рада» (1953) Н. Рибака, «Гомоніла Україна» (1954) П. Панча, «Святослав»(1959), «Володимир»(1962) С. Скляренка, «Диво» (1968), П. Загребельного, «Меч Арея» (1972) І. Білика, «Мальви» (1972) «Євпраксія» (1975) , «Черлене вино» (1977) Р. Іваничука, «Гнів Перуна» (1982), «На полі смиренному» (1983) Вал. Шевчука,  «Золоті стремена» (1984) Раїси Іванченко, «Яса» (1987) Ю. Мушкетика, «Северин Наливайко» (1996) М. Вінграновського, «Падіння давньої столиці» (1996) О. Лупія, «Згубні вітри над оазою» (1997) Д. Міщенка, «Князь Ігор: Слово о полку Ігоревім» (1999) В. Малика та ін., і усі ці історичні романи обволікають нас духом історії рідної країни, народжуючи в нас історіософське художнє мислення. 

     Дослідження теорії історичного роману, аналітичні й порівняльні монографії М. Сиротюка «Українська історична проза за 40 років» (1958), «Український радянський історичний роман: Проблема історичної та художньої правди» (1962), Л. Новиченка «Український радянський роман: Стислий нарис історії жанру» (1976), З. Голубєвої «Нові грані жанру: Сучасний український роман» (1978),  В. Чумака «Минуле - очима сучасника» (1980), М. Слабошпицького «Літературні профілі: Літературно критичні нариси» (1984), В. Дончика «Український радянський роман: Рух ідей, форм» (1987), С. Андрусів «Мости між часами: Про типологію української прози» (1987), М. Ільницького «Людина в історії (сучасний український роман)» (1989), А. Гуляка «Становлення українського історичного роману» (1997) та ін. поглиблюють наші знання про український історичний роман у його постійному розвитку.

    “Історичне минуле – своєрідне дзеркало, в яке вдивляється кожне наступне покоління, аби усвідомити власну генетичну природу й можливості та перспективи суспільного розвитку” [9, С. 4]. Отже, історія існує, аби майбутнім поколінням надати особливий досвід, особливі уроки, формуючи певну свідомість цілої нації. Звідси, зацікавленність історичним минулим України є не лише у істориків. Проте, український історичний роман – це поки ще жанровий різновид, який постійно трансформується, гібридизується, проходить низку експериментальних модифікацій, а, отже, є досить впливовим на інші літературні жанри.

4.           Історико-біографічна ланка як складова історичної літератури

     Під історико-біографічною літературою розуміють художньо-наукові твори, герой чи герої яких є історичними постатями, які залишили певний слід у житті людства: у суспільно-політичному, науковому, мистецькому та ін.

     Витоки такої «форми» літератури сягають античності. У еллінів основою біографії був енкомій (громадянська надгробна поминальна промова (IV ст. до н.е.); походить від добре відомих нині, проте більш давніх, “заплачок”). Велика роль у розвитку біографічної літератури відведена римському історику та письменнику Светонію (близько 70-140 н.е.), який був автором “Життєписів дванадцяти монархів” і творів про життя риторів, поетів, граматиків. Також відомий грецький біограф Плутарх (роки життя: 46/51 - 120/130 н.е.) своїми знаменитими “Порівняльними життєписами”, де паралельно представлені розповіді про відомих діячів Греції і Риму. Доба Середньовіччя представлена “житіями святих”. Історико-біографічна література набула відчутного розвитку в епоху Ренесансу (найвагоміша книга епохи - Дж. Вазарі “Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів” (Флоренція, 1550 р.), яка включала 133 біографії митців. Просвітництво відоме внеском Вольтера у розвиток історико-біографічної літератури (“Історія Карла XII”) та Дж. Босуелла (“Життя Семюеля Джонсона”). Життєписи XIX ст. стали продовженням традиції: вийшла 7-томна біографія “Життя Вальтера Скотта”, яку написав сам зять Скотта -  Д. Локхарт, 6-томник Дж. Мессона “Життя Дж. Мільтона” та 3-томник “Життя Чарлза Діккенса”. XX ст. прославило таких майстрів історико-біографічної літератури як А. Моруа, І. Стоуна, А. Лану, С. Цвейга, Р. Роллана, Ю. Тинянова та ін.

     Звісно, українську літературу теж не обійшла історико-біографічна традиція. Ще за часів Київської Русі зародилися і поширилися “княжі житія”. Згодом героями життєписів також ставали і різні світські діячі – політики, полководці, письменники та ін. У XIX — на поч. XX ст. мала місце і віршована історико-біографічна література.

    Історико-біографічну літературу, згідно з співвідношенням наукового і художнього складників, можна розподілити на три типи:

- біографію наукову (науково-популярну) - (тут недопустимий художній вимисел чи домисел; книги: “Житєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича” О. Маковея, “Тарас Шевченко — поет, борець, людина” Л. Новиченка, “Тарас Шевченко” Маріетти Шагінян та ін.);

- біографію науково-художню (романізовану, белетризовану, есеїстичну) -(історична даність доповнюється художнім вимислом чи домислом; це, наприклад, серія  “Жизнь замечательных людей” (видається з 1933), “Життя славетних” (видається з 1966 р., після 1972 р. — “Уславлені імена”);

- біографію художню (включає в себе такі жанрові різновиди як: історико-біографічний роман, повість, оповідання, драма, поема, цикл поезій, окремий вірш; в даному випадку доля художнього вимислу чи домислу значно більша, ніж у попередньому типі історико-біографічної літератури; до цього типу історико-біографічної літератури належать твори таких письменників як: М. Костомаров (“Співець Митуса”), О. Олесь (“Смерть Олега”), І. Франко (“Іван Вишенський”), В. Сосюра (“Мазепа”), П. Карманський (“Його дорога”), Х. Алчевська (“Луїза Мішель”), І. Кочерга (“Пророк”), А. Малишко (“Тарас Шевченко”), Т. Франко (цикли “Оповідання” в збірці “Про батька”), В. Шевчук (“Мандрівка в гори” у книзі “Долина джерел”), М. Хазан (збірки “Вічна зірка”), І. Кирія (“Ключі до щастя”), Б. Гончаренко (“Гості буковинської орлиці”); також “Четвертий вимір” та “Шрами на скалі” Р. Іваничука, “Помилка Оноре де Бальзака” Н. Рибака, “В степу безкраїм за Уралом” З. Тулуб, “Поетова молодість” Л. Смілянського,  “Син волі” та “Терновий світ” Вас. Шевчука, “Марія” О. Іваненко та ін. [7, С.314-316].

 

 

2 РОЗДІЛ

 ОСОБЛИВОСТІ БІОГРАФІЧНОГО НАРАТИВУ В РОМАНІ І. КОРСАКА «ЗАПІЗНІЛЕ КОХАННЯ МИКЛУХО-МАКЛАЯ»

У сучасній українській прозі простежується тенденція зростання популярності історіографічної металітератури з елементами біографічного наративу в структурі оповіді. Центральними персонажами таких творів є реальні особистості, які постають перед читачами водночас і як суб’єкти, і як об’єкти історії. На сьогодні історико-біографічний роман усе частіше стає предметом письменницького інтересу майстрів слова, і Іван Корсак цьому гідне підтвердження.

Навколо непересічної особистості видатного біолога-дослідника, антрополога, етнографа, мандрівника Миколая Миколайовича Миклухо-Маклая вже давно розгораються палкі дискусії: як із приводу його національної ідентичності, так із приводу його надвагомого внеску світового масштабу в розвиток таких галузей наук, як етнографія, антропологія, біологія тощо. 

У романі Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» головний герой постає вже не просто як історична особистість, про яку знаємо лише з підручників історії.

Разом із автором-оповідачем спостерігаємо за долею дослідника, ніби переживаючи разом із ним усі події його життя. Це дозволяє нарешті усвідомити, наскільки непростим був життєвий шлях мандрівника, як багато він зазнавав поневірянь та розчарувань у житті, зокрема незабутнім було його гірке розчарування в державному устроєві Російської імперії: «Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою духовних цінностей і поділом суспільства на рабів та вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали тільки ті з нижчої суспільної верстви, хто, думаючи, у своїх міркуваннях угадував бажання вождя…» [6, С. 12].

Однак до кінця днів своїх із мужністю й честю приймав Микола Миколайович усі виклики долі: «Що ж, труднощів я ніколи не боявся і ніколи на успіх легкий рота не відкривав…» [6, С. 195].

Як не прикро, але всесвітньо відомого науковця Миклухо-Маклая мало хто знає в Україні, його рідному краєві, де він народився та провів своє дитинство. Багато хто й досі помилково вважає, що він є уродженцем Російської імперії, тому всі його наукові здобутки приписують цій державі. Насправді, хоча М. Миклухо-Маклай і був підданим Російській імперії, але народився на Великій Волині, у місті Малині на Житомирщині, де знаходився його родинний маєток. Микола Миколайович мав українське, німецьке та польське коріння, на що і вказує читачам автор роману: «…він наполовину українець, на чверть поляк і ще на чверть німець…» [6, С. 171].

Російська державна машина не тільки не сприяла підготовці дослідника до численних експедицій, але й відкрито ставала на заваді здійснення його планів: «Не раз спадало на гадку, що все, чого він досяг і що встиг зробити, зробив не завдяки, а всупереч тій машині, вайлуватій, малозрозумілий на звичний глузд і безтолковій» [6, С. 171].

Зі сторінок роману довідуємося, що до переважної більшості своїх мандрівок Маклай готувався самостійно, вкладаючи в них власний та сімейний кошт, оскільки Російське географічне товариство не вбачало серйозних підстав для фінансування наукових експедицій дослідника: «…за кошти маєтку малинського він більшість мандрівок наукових своїх зробив, з ниви малинської хліб його годував, з лісів дубових тутешніх, що їх продавала матір і кошти йому надсилала» [6, С. 194].

Білими плямами в біографії науковця й досі залишаються суперечливі погляди на природу походження його прізвища.

Подвійне прізвище Миклухо-Маклай не є прізвищем Миколая Миколайовича від народження. Родове прізвище сім’ї науковця – Миклуха. Думки біографів дослідника щодо історії виникнення другої частини його прізвища розходяться.

І. Корсак припускає таку версію походження прізвища, яку вкладає у вуста головного героя:  «Мій паспорт, мені й авторство має належати. Як колись в часи Запорозької Січі родину дражнили? Махлай! Це по-перше. А по-друге, хочу для солідності подвійне прізвище: не Миклуха, а по-закордонному дещо – Миклухо. І не Махлай, а по-шотландському – Маклай…» [6, С. 16].

У романі опущена інформація щодо давніх предків роду Маклая. Про це можемо довідатися з історичних джерел.

Е. С. Томассен у своїх нотатках мав такий запис, зроблений самим Миколаєм Миколайовичем: «Мої предки родом з України, і були запорозькими козаками з Дніпра. Після анексії України Степан, один з членів родини, служив сотником (вище козацьке офіцерське звання) під командуванням генерала графа Румянцева і відзначився під час штурму турецької фортеці Очаків, указом Катерини II було надане дворянство...»[23].

Про дитячі роки історичного Маклая відомо небагато. Він отримав якісну домашню освіту, до семи років уже відносно добре володів латиною, французькою та німецькою мовами. Проте незважаючи на загальну ерудованість хлопчика, його відмовились прийняти до початкової школи – він був дуже хворобливим і кволим, і тому його сприйняли за «слаборозвиненого».

І. Корсак так описує цей період дитинства Миклухо-Маклая у своєму романі: «…він хворів безперестанку на всі мислимі болячки, зазнав різних бронхітів, ангін та ревмокардитів, частковий параліч голосових зв’язок залишив на спомин легке заїкання. З кволого хлопчака безсердечна дітвора немилосердно дражнилася, інколи пригощала добрячим штурханом, а він не міг, не в силі був дати їй здачі. А як настав час до школи йти, то попри більш ніж прегарну підготовку освітянське начальство порадило батькові: – Віддайте його у школу для слаборозвинених…» [6, С. 11].

Відомо, що у жовтні 1861 року Миколай Миколайович перебував разом зі старшим братом Сергієм протягом декількох діб під арештом у Петропавлівській фортеці за участь у студентському зібранні біля Петербурзького університету. Молодим гімназистам допоміг, потурбувавшись про їх звільнення, граф Олексій Костянтинович Толстой, правнук останнього гетьмана України Розумовського, який потоваришував іще з батьком дослідника Миклухо-Маклая – Миколаєм Іллічем Миклухою: «Толстой допоміг йому влаштуватися в Інститут інженерів шляхів сполучення, потурбувався про житло. А зараз за обов’язок мав дітям Миколи Ілліча помагати, бо батько так рано відійшов у засвіти…» [6, С. 15].

Олексій Толстой іще раз допоміг Маклаю вже 1864 року, коли потурбувався щодо таємного виготовлення його закордонного паспорту, з яким майбутній дослідник виїхав закордон: «Не кожен би зважився на таке: Олексій Костянтинович знайомого губернатора попросив «зробити» чистий бланк паспорта» [6, С. 15].

У 1864–1865 роках Миклухо-Маклай навчався в Гейдельберзькому університеті на філософському факультеті, відвідував лекції з хімії, медицини та інші. 1865 року навчався на літньому триместрі медичного факультету Лейпцизького університету. Був старанним, наполегливим і працьовитим студентом, уважним до перевірки достовірності будь-яких фактів. Сам Микола Миколайович писав про себе: «Визнаю тільки факти. Особливо експериментально підтверджені» [6, С. 23].

У 1865–1868 роках навчався на медичному факультеті Єнського університету, де і познайомився з філософом та природознавцем Ернстом Геккелем, у якого згодом працював асистентом та з яким здійснив кілька подорожей: «Чи бачив Маклай небо чи ні, а от настирність його побачив професор Геккель, чия слава котилася вже всією Європою. І одного разу професор сказав: – Я збираюсь у відповідальну експедицію… Буду далі досліджувати морські губки, ці дивовижні найпростіші організми. Маю намір податися в Африку. А вас запрошую в експедицію асистентом» [6, С. 31], [15].

Покровительство Е. Геккеля стало тим самим універсальним ключиком, який відчиняв юному науковцеві всі двері в успішне майбутнє: «Ті експедиції гарно доповнювали і навчання, і освоєння вже напрацьованого в провідних європейських центрах. З рекомендаційним листом професора Геккеля, наче з універсальним ключиком, подався Маклай найповажнішими науковими установами, і той ключик безвідмовно їх відчиняв. Франція, Данія, Норвегія, Швеція, перебування в старовинних ботанічних садах, звіринцях, віваріях, природничих музеях…» [6, С. 32].

Перша експедиція дослідника на острів Нової Гвінеї у 1870 році стала вирішальною для нього. Саме в той період він визначився зі своїм призначенням у житті: «Він поклявся життя присвятити науці, особливій при тому, задля якої стати повинен вічним мандрівником: може, як доля судить, він ще раз той голос почує й зустріне. І те не розходиться з іншою мрією: знайти хоч на краєчку світу плем’я, а чи народ з душею ще не пропащою, ще не замуленою і не прокислою» [6, С. 30].

До такого доленосного рішення Маклая безпосереднє відношення мала його перша любов. Незабутній голос своєї першої коханої, Ангели, яка, на жаль, померла ще в юності, неодноразово протягом усього життя згадує Миколай Миколайович: «Миколу вразив її голос, він готовий був сперечатися, що вже чув його, хоч досі ніколи з Ангелою не доводилось бачитися; може пам’ятався з дитинства на рідкість схожий, миловидної дівчинки, якою хлоп’ям-малолітком без пам’яті захопився, і не забувся той голос, і не затих у душі навіть через десятиліття» [6, С. 30].

Відомо, що з 20 вересня 1871 року Миклухо-Маклай прибув на корветі «Витязь» на острів Нова Гвінея на узбережжі затоки Астролябія. Згодом він назвав його Берегом Маклая. Дослідник перебував там до 27 вересня 1871 року. Після чого неодноразово повертався туди знову [15].

Дослідник Михайло Мельнійчук, зауважує, що Миклухо-Маклай, провівши кілька років у Новій Гвінеї, досконало вивчив усі звичаї папуасів, їхні сім’ї та громади, знав їхню мову, мистецтво. Він розумів, що вторгнення білих неминуче, тому задумав створити з сіл берега Маклая Папуаський союз і самому стати на його чолі. На жаль, російський уряд відмовив йому у підтримці [6, С. 204].

Микола Миклухо-Маклай усеціло присвятив себе пошукам істини в цьому світові. Свого часу він сказав імператорові Олександру ІІІ: «Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі» [6, С. 127].

Науковець безкорисливо допомагав людям та вбачав у творенні добра та справедливості справжнє своє покликання: «Микола Миколайович старався усе, на що здатен був і що в силі було, робити для люду тутешнього. Приходили з багатьох сусідніх поселень хворі – і не відмовив нікому, лікував чим мав, хоч самому велося часто непереливки» [6, С. 80].

Папуаси звали його людиною з Місяця, безмежно шанували його та поклонялися йому, наче божеству. Він був для них непохитним авторитетом: «Миклухо-Маклая звуть там здебільшого «каарам тамо», тобто людиною з Місяця, або ж «тамо-боро-боро», що в очах люду новогвінейського значило особливу ступінь…» [6, С. 157].

Із червня 1883 до лютого 1886 років Микола Миколайович жив у Сіднеї; боровся за захист прав папуасів, проти підготовки колоніального розділу Нової Гвінеї, проти анексії Берега Маклая Німецькою імперією; виступав проти расизму та колоніалізму. Із цим нагальним питанням звертався до нового Державного секретаря у справах колоній лорда Дербі, але безуспішно – його клопотання було відхилене [15].

Микола Миколайович у романі І. Корсака так описує свою боротьбу за захист земель папуасів від руйнівного вторгнення: «Останнім часом, коли вторгнення європейської колонізації з усіма її небезпеками загрожує моїм чорним друзям, я гадаю, настала пора дотриматися даного слова, попри те, що рішення це відриває мене від чисто наукової праці й що я сповна розумію серйозність і трудність справи, яку починаю сам, без будь-чиєї допомоги»              [6, с. 83]; «Не вважаючи влаштування колонії на цьому березі легкою справою, я не сумніваюся в її успіхові. Бо керуюся ідеєю людинолюбства та симпатією до нещасного тутешнього населення» [6, С. 161].

17 квітня 1884 року Миклухо-Маклай прокоментував факт виправдання присяжними Квінсленда осіб, звинувачених у тяжких злочинах в зв'язку з полінезійським трафіком примусової праці. Дослідник зауважив у своєму листі до Товариства захисту аборигенів: «Цей чудовий імунітет від покарання спричиняє до того, що білі чоловіки сприймають життя тубільців як таке, що нічого не варте... Це, я вважаю, дуже природно, що місцеві жителі помстяться білим, коли отримають нагоду» [15].

Непростим було й особисте життя мандрівника.

Після втрати свого першого кохання Микола Миколайович зустрічав різних жінок на своєму життєвому шляху. Але вони були для нього лише тимчасовою пристрастю. Іван Корсак делікатно, інтелігентно, але при цьому експресивно описував особливості стосунків дослідника з його жінками. 

Про одну з юних коханок Миклухо-Маклая Корсак пише: «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі» [6, С. 49].

Під час перебування на острові Нової Гвінеї Маклай, змальовуючи символічні татуювання на тілі однієї місцевої дівчини, захоплювався її квітучою красою: «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» [6, С. 94].

Папуаска Бунгарая своїми чарами зцілювала мандрівника від лихоманки: «Бунгарая майже вилікувала його тоді своїми чарами, своїм пружним тілом, що неймовірно хвилююче вигиналося й топило в собі Маклая…» [6, С. 159].

Особливим для науковця було знайомство та спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, і водночас дискутував із нею, немов з ровесником» [6, С. 153].

Однак лише Маргарет-Емма Робертсон стала для Миколи тим самим омріяним коханням, якого він так довго шукав протягом усього життя. Він боготворив свою майбутню дружину: «В уяві невідступно спливав жіночий звабливий силует, ніжний овал обличчя, плавні неспішні рухи та погляд упевненої в собі людини – писане ним немов туманом вкривалося, натомість спливав образ його Маргарет» [6, С. 45]; «Та головно, дарував цей край його милу, його кохану Маргарет; австралійські роки, як не перекидав літа, мов шелесткі листки календарика, були найщасливіші» [6, С. 194].

27 лютого 1884 року Микола Миколайович одружився з Маргарет у Сіднеї в резиденції її батька, сера Джона Робертсона. Їхній шлюб благословив преподобний В. М. Уайт. Із Маргарет вони мали двох синів – Олександра-Нільса та Володимира-Аллана [15].

Маргарет-Емма Робертсон також усім серцем кохала свого чоловіка. Незважаючи на деяке невдоволення її батьків – поважних високопоставлених постатей у тогочасному англійському суспільстві, – які були не в захваті від того, що їхня донька обрала собі нареченого, який мав слабке здоров'я, складний ідеалістичний характер, не мав статків, а також збирався вивезти дівчину в далеку Росію, дівчина вийшла заміж за науковця та була йому вірною та відданою дружиною до самої його смерті: «Я готова з тобою поїхати будь-куди, куди тільки хочеш…» [6, С. 200].

У записах свого щоденнику жінка висловлювала всю щирість почуттів до коханого: «Листи Маргарет закінчувалися незмінною монограмою, тими самими шістьма латинськими літерами, значення яких, окрім них, не знав у світі ніхто… То були перші літери шлюбної клятви: «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» [6, С. 200].

Особливо проникливими та чуттєвими були щоденникові записи Маргарет в останні дні життя її чоловіка: «Мій любий страждає. Він ще при свідомості, ми говорили з ним багато разів. Він може тільки вимовити і повторювати «моя кохана». Як же боляче дивитися на нього…» [6, С. 191].

За своє недовге життя Миклухо-Маклай переніс багато тяжких хвороб, серед яких були неодноразове запалення легенів, плеврит, невралгія, ревматизм і малярія. Напади останньої переслідували його з юності до кінця днів. Кончині науковця передували муки: безсоння, набряки, блювота й порушення опорно-рухового апарату, а також бронхіт і пневмонія [21].

Але чоловік стійко переносив усі фізичні страждання. В останні моменти свого життя він відмовлявся змиритися лише з одним – ніяк не міг розпрощатися зі свою любою дружиною. Останніми словами Миколи Миколайовича були звертання до своєї єдиної, своєї коханої Маргарет: «Kричати хотів з розпуки непосильної, бо не хотів, не міг, не здатен був витерпіти розлуки з єдиною, куди дорожчою за його власне життя, найбільшим скарбом своїм; не було вже моці у нього те висловити, і на пальцях, на мигах того теж не викажеш, тільки лишались два слова, які ще давались йому, які стачило сили видихнути: «Моя кохана… Моя кохана» [6, С. 201].

Після смерті науковця чимало дослідників та письменників присвячували свої наукові та мистецькі праці нетлінній пам’яті цієї видатної особистості. 

Зокрема Михайло Мельнійчук надзвичайно високо оцінив внесок Миколи Миколайовича у всесвітній розвиток численних галузей науки, а також ті високоморальні цінності, яким до кінця була вірна ця видатна особистість: «Внесок Миколи Миколайовича в етнографію й антропологію неможливо переоцінити. У своїх подорожах він зібрав безліч даних про народи Індонезії і Малайзії, Філіппін, Австралії, Меланезії, Мікронезії і західної Полінезії. Як антрополог Миклухо-Маклай проявив себе борцем проти теорій про расову нерівність, виступав проти концепцій нижчих і вищих рас. Найбільша наукова заслуга Миклухо-Маклая – висновок про видову єдність і спорідненість рас людини [6, С. 205].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

У ході дослідження ми виявили низку особливостей біографічного наративу в романі І. Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».

Основою аналізованого історико-біографічного роману стали факти біографії Миколи Миклухо-Маклая, його непростий життєвий шлях.

Історичні події тісно переплітаються з багатим внутрішнім світом головного героя. У цьому виявляється специфіка сюжетної канви роману.

Аналізований твір становить собою лінійний прозовий текст і характеризується наявністю іманентної логіки. Змальовані події розгортаються з минулого через теперішнє в майбутнє, також наявні ретроспекції та авторські відступи.

У романі наявний гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації – він переповідає історію головного героя так, ніби сам є її свідком, що допомагає читачам повністю зануритися в атмосферу описуваних подій.

Головний та другорядні персонажі в романі описані з максимальною достовірністю. Автор свідомо уникає конкретизованих описів зовнішності тих історичних персонажів, особливості зовнішнього вигляду яких йому достеменно не відомі, тобто які неможливо документально підтвердити, наприклад, завдяки спогадам їхніх сучасників у листах, нотатках, щоденникових записах тощо. 

І. Корсак не лише відтворив біографію Миклухо-Маклая, описавши найвизначніші віхи його життя. За допомогою вкраплень художнього вимислу і, здебільшого, художнього домислу, письменник створив унікальний психологічний портрет загадкової постаті всесвітньо відомого мандрівника.

Завдяки такому підходу до побудови образу головного героя можемо сказати, що роман «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» не тільки зберіг чітку подієву структуру, але й частково набув окремих рис так званої умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу. До них відносимо зокрема авторські відступи та ретроспекції, внутрішні монологи головного героя, уведення в канву роману окремого розділу з перекладеними щоденниковими записами дружини Миколи Миклухо-Маклая, відтворення діалогів та переписок головного героя з іншими історичними персонажами тощо.

Отже, роман І. Корсака є безцінним вшануванням пам’яті Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая, а також майстерним зразком сучасної української історіографічної металітератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. Андрусів С. М. Мости між часами: Про типологію історичної прози. С. М. Андрусів. Українська мова і література в школі. 1987. – № 8. – С. 14 – 20.
2. Андрусів С. Український історичний роман: Онтологія та типологія жанру. С. Андрусів. Artline. 1997. – № 4. – С. 36 – 37.
3. Белинский В. Г. Разделение поэзии на роды и виды. Белинский В. Г. Собрание сочинений: в 3-х т. – Т. 2. М.: Художественная литература, 1948. С. 5 – 67.
4. Днепров В. Черты романа ХХ века: монография / В. Днепров. Л: Советский писатель, 1965. 496 с.
5. Долинин А. История, одетая в роман / А.Долинин. — М.: Книга, 1988. – 318 с.
6. Корсак І.Ф. Запізніле кохання Миклухо-Маклая: роман / Іван Корсак. К.: Ярославів Вал, 2016. 264 с. (Серія «Сучасний Бестселер України»).
7. Літературознавчий словник – довідник. Р. Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. К.: ВЦ «Академія», 1997. 752 с.
8. Путилов Б.Н. Н.Н. Миклухо-Маклай: путешественник, ученый, гуманист. Под ред. Д.Д. Тумаркина. Москва: Прогресс, 1985. 279 с.
9. Ромащенко Л.І. Жанрово-стильовий розвиток сучасної української історичної прози: основні напрямки художнього руху: Монографія. Л. І.Ромащенко. Черкаси: Вид-во Черкаського держ. ун-ту ім. Б.Хмельницького, 2003. 388 с.
10.                      Томашевская М. Три романа античной Греции. Греческий роман. М.: Правда, 1988. С. 5–18. 
11.                      Єфремов С. Історія українського письменства.  Сергій Єфремов. К.: Femina, 1995. 688 с.
12.                      Електронний ресурс: Хроніки Любарта. Любов, що віку не питає: Іван Корсак – про запізніле кохання Миклухо-Маклая. URL: https://www.hroniky.com/news/view/4129-zapiznile-kokhannia-myklukho-maklaia-u-romani-vidomoho-volynskoho-pysmennyka
13.                      Електронний ресурс: Карпенко-Бесараб О. Світ, який збудував Маклай. «Україна молода», № 121-122, 15 липня 2011 року. URL:   https://www.umoloda.kiev.ua/number/1912/169/68015/
14.                      Електронний ресурс: Іван Корсак. URL:   https://ivankorsak.com/biografiya/
15.                      Електронний ресурс: Вікіпедія – вільна енциклопедія. Миклухо-Маклай Микола Миколайович. URL:  https://uk.wikipedia.org/wiki/Миклухо-Маклай_Микола_Миколайович
16.                      Електронний ресурс: ХРОНОС. Николай Николаевич Миклухо-Маклай. URL: http://www.hrono.ru/biograf/bio_m/mikluho_mak.php
17.                      Електронний ресурс: Вікіпедія – вільна енциклопедія. Корсак Іван Феодосійович. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%81%D0%B0%D0%BA_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D0%B5%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
18.                      Електронний ресурс: Сінкевич О. Історія Великого кохання. Інформаційно-розважальний портал «Сім'я і Дім». URL: https://web.archive.org/web/20080927230328/http://www.simya.com.ua/articles/15/8883/
19.                      Електронний ресурс: Сюндюков І. Родовід великого мандрівника. Козацькі предки Миклухо-Маклая: правда і вигадки. «День», № 240, четвер, 30 грудня 2004 року. URL: http://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/rodovid-velikogo-mandrivnika
20.                      Електронний ресурс: Косинська Ю., Крук О. Козак-мандрівник. URL:  http://planetal.narod.ru/MMM.html
21.                      Електронний ресурс: 24СМИ. Николай Миклухо-Маклай. URL: https://24smi.org/celebrity/133462-nikolai-miklukho-maklai.html
22.                      Електронний ресурс: Херсонська обласна бібліотека для юнацтва ім. Б.А.Лавреньова. В. Скотт: шляхетний дух, шляхетний розум... URL: https://unalib.ks.ua/news_2016-08_10_001.htm
23.                      Електронний ресурс: Дерусифікація: Микола Миклухо-Маклай. URL: https://matrix-info.com/derusyfikatsiya-mykola-mykluho-maklaj/