Дослідницька робота з фольклористики

Про матеріал

Перекази про Пологівщину - тема для дослідження надзвичайно цікава. Чому саме так названо село, річку? Які події відбувалися в нашім краї у сиву давнину? Чому вони відбувалися? Ось про що йдеться в цих переказах.

Отже, хто ми є? які ми є? звідки наше коріння? Ці питання сьогодні дуже актуальні. І чим більше дізнаємося про свою маленьку батьківщину, тим більше поваги до неї і гордості за неї.

Перегляд файлу

Відділ освіти Пологівської районної державної адміністрації

Шевченківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Матеріали

проведення Всеукраїнської експедиції учнівської молоді

«Моя Батьківщина – Україна»

Напрям: «Із батьківської криниці»

Керівник: Удіванова Людмила Володимирівна, вчитель Шевченківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів; т: 0507497557.

2013 рік

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1 ПЕРЕКАЗИ І ЛЕГЕНДИ ПОЛОГІВСЬКОГО КРАЮ…………..…………….4

Про село Пологи……………………………………………………………………...4
Про річку Конку……………………………………………………………………...6
Про село Кінські Роздори………………………………………………………….....9
Про село Семенівку………………………………………………………………….11
Про село Чапаєвку і Вербове………………………………………………………..11
Про село Гусарку і відвідини нашого краю О.С.Пушкіним………………………..12
Про Козельщанську ікону……………………………………….………………......12

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………………..14

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………………………15

ВСТУП

Як про дитячі літа людини, так і про перші таємничі дні зростання і розвитку народу, коли немає свідків, котрі б щось розказали, важко розповідати. Як дитина, котра, народившись на світ, швидко набирається сил і перетворюється в дорослу людину, так і народ у пітьмі давнини, обдарований винесеною ще з колиски енергією, в незбагненний спосіб формується для своїх майбутніх випробувань.

Отже, нема нічого важчого, як підняти завісу, що закриває давнє минуле народу. Такі століття залишають після себе певні пам’ятки і сліди, але їх небагато. Тільки аналогія, порівняння і народна творчість дають можливість хоч якось наблизитися до правди.

Значне місце в українській літературі посідають народні легенди та перекази. Вони відображають високу поетичну обдарованість нашого народу, особливості його характеру і світогляду, цікаву та героїчну історію.

РОЗДІЛ 1 ПЕРЕКАЗИ І ЛЕГЕНДИ ПОЛОГІВСЬКОГО КРАЮ

1.1. Про село Пологи

Є декілька переказів про походження назви Пологи. За одним - село назване так, бо розташоване на пологій місцевості. За другим - воно засноване переселенцями із сіл Пологи-Яненки, Пологи-Вергуни, Пологи-Чобітки Полтавської області.

Звернемося до дослідницької роботи „Про походження назви Пологи". Автор її, В.А. Пилипець, краєзнавець із міста Харкова, готуючи матеріали для музею в місті Карлівка Полтавської області, вийшов на назву села Новокарлівка Пологівського району. Назва району його зацікавила, і він взяв на себе сміливість зробити спробу відповісти на питання про її походження.

„В „Історії міст і сіл Української СРСР. Запорізька область" говориться: „Робочий висілок, який поклав початок місту Пологи, виник на лівому березі річки Конки у 1887 році під час будівництва залізничної колії Єкатеринослав-Бердянськ. Знаходився він поряд зі слободою Нові Пологи (нині село Пологи), заснованою ще у 1795 році переселенцями із сіл Пологи-Яненки, Пологи-Вергуни, Пологи-Чобітки Полтавської області.

Цікаву інформацію про ці села надають два історичних джерела:

„Полтавська губернія. Список населених пунктів за даними 1859 року". „Санкт- Петербург. 1862. Стор. 161, 253".
„Список населених пунктів Полтавської губернії, з коротким географічним описом губернії". „Полтава 1912" станом на 1911 рік. Стор. 245,246,479".

Перше джерело повідомляє, що всі три села знаходилися в Переяславському повіті Полтавської губернії і розташовувалися праворуч транспортного тракту з міста Переяслава в місто Лубни на одній маленькій річечці. Точніше, це була просто низина, полога низина. Саме вона, місцевість, дала першу половину назви - Пологи. Кожне село мало свою православну церкву. А це означає, що станом на 1859 рік вони були вже досить старими населеними пунктами. Взагалі, села на Переяславщині, як правило, мають дуже давню історію. Найбільшим серед згаданих було Пологи-Яненки, що при 374 дворах мало населення 2070 чоловік.

Друге джерело підтверджує близьке розташування сіл і подає цікаву інформацію про назву кожної церкви: „Пологи-Вергуни - церква „Василівська", Пологи-Чобітки - церква „Успенська", Пологи-Яненки - церква „Миколаївська". Важливим є те, що один раз освячена в селі церква ніколи не міняла своєї назви - імені свого Святого Покровителя.

За матеріалами Пологівського районного краєзнавчого музею, церква в колишній слободі Нові Пологи, а нині село Пологи, мала назву „В Ім'я Святителя Христова Миколи Чудотворця", тобто - „Миколаївська" (рис. 1.1).

І це не просто збіг. Коли вже брати за основу версію, що слобода Нові Пологи була заснована саме переселенцями з усіх названих сіл, то обов'язково треба надати перевагу Пологам-Яненкам. Не виникає сумніву, що саме жителі цього населеного пункту і склали головне ядро нової громади і були, певне, найчисельнішими і найавторитетнішими серед інших.

Але, що спонукало людей покинути насиджені місця, свої домівки, могили рідних, свої нивки і шукати щастя на нових землях? Звернемося знову до видання „Історія міст і сіл Української СРСР", але тепер вже „Київська область", видавництво Київ, 1971 року. Саме в Київську область, разом із містом Переяславом, ввійшли всі три села після відміни поділу на губернії під час проведення в колишньому Радянському Союзі адміністративно-територіальної реформи в період з 1923 по 1937-1938 роки.

Дуже цікаві відомості стосовно Поліг-Яненок містяться на сторінці 526: „Уперше село згадується в історичних джерелах за 1622 рік". Отже, воно дійсно дуже старе. „У червні 1795 року тут спалахнуло повстання селян на чолі з А. Каплюком на знак протесту проти покріпачення жителів села. Повстання було жорстоко придушене". Ця подія дійсно мала місце.

Отже, один і той же рік - 1795 - повстання в Пологах-Яненках і заснування

слободи Нові Пологи. Це не може бути простим збігом обставин. Саме цією подією потрібно пояснювати появу переселенців у 1795 році. І знову перевага за Пологами-Яненками. А як же інші? Пологи-Вергуни згадуються в „Історії міст і сіл Української СРСР. Київська область» у 1919 році, коли було створено партійний осередок, а Пологи-Чобітки навіть не згадуються.

За сучасними топографічними матеріалами найбільша відстань між Пологами-Яненками, Пологами-Вергунами, Пологами-Чобітками становить лише 3-4 кілометри. Власне кажучи, разом вони нагадують один, але дуже розгалужений населений пункт. Може, колись так і станеться. У цій місцевості бере початок і протікає маленька річка, що має назву Яненка, яка далі впадає в річку Броварку.

Поки що немає свідчень про те, як реагували жителі Поліг-Вергунів і Поліг- Чобіток на драматичні події 1795 року в Пологах-Яненках. Але буде цілком логічно припустити, що всі ці сусідні села мали дуже тісні стосунки, а найголовніше - мали одну на всіх страшну біду - покріпачення. То чи змогли б вони стояти осторонь тих подій? А це повинно означати, що після придушення повстання в Пологах-Яненках помста можновладців не могла не бути розповсюджена і на інші села. Отже, разом боролися - разом і відправилися шукати кращої долі на Запоріжжя.

Але на новому місці не забули своєї рідної землі, тому і поселення назвали Новими Пологами, і церкву освятили, як колись вдома було. Що ж шукали переселенці із Поліг-Яненок, Поліг-Вергунів, Поліг-Чобіток? Напевно, найдорожчого в житті - волі. І, мабуть, знайшли. Назва поселення - слобода Нові Пологи. За словами відомого історика Слобожанщини Д.І. Багалія, „слобода" означає „поселення вільних людей". Та й остаточне закріпачення на нових землях пройшло тільки у 1827 році і навіть тоді стосувалося не всіх.

Отже, обидва перекази про виникнення назви села Поліг мають історичне підґрунтя. Може, не всього, чого хотіли, домоглися наші прадіди, але головне те, що вони вижили, освоїли новий край, виростили нащадків і залишили по собі і по своїй рідній землі пам'ять, яка живе і в назві села, і в назві міста - Пологи.

1.2. Про річку Конку

Річка Конка - одна з приток Дніпра (рис.1.2, 1.3 ). Вона розмежовує місто і село Пологи. Є декілька версій щодо походження її назви. Перша - перекази про золотого коня.

1) Кінська в старі часи була повноводною. Від Дніпра аж до Кінських Роздор кораблі плавали. Колись жили тут козаки, а степи татарськими були. Одного разу плив по Кінській корабель. А на ньому був татарський хан, віз чимало золота. Татари гадали, що вибрали найкращий час: запорожці у похід кудись пішли. Думали: „ Якось проберемося Великим Лугом і Січ проскочимо." Але не так сталося. Козаки дізналися, напали на корабель, татар перебили. Хотіли впіймати хана, але не встигли. Кинувся він у річку прямо на коні. Не на простому, а на золотому. Так і не випірнув. Потім пройшли великі повені, коня занесло. З тих пір і назвали річку Конкою.

2) Схопили турки козака Федора, який стомився після довгої степової дороги і заснув ненароком у зимівнику. Зв'язали мотузками з кінського волосу - певно, настала запорожцеві остання година. Та турки так просто не хотіли з Федором розлучатися. Мали вони на меті напасти на козацький табір. Ось чому намагалися вивідати, скільки січовиків та які в них укріплення. Але як запорожця не мучили, нічого не дізналися. Побачили турки, що не боїться козак ні сили їхньої, ні мук страшних. І тоді вирішили підкупити золотом. Було чим туркам зачудувати козака. Повезли його до турецького паші. Загадково посміхнувся він запорожцеві і показав йому коня. Багато бачив Федір на своєму віку, у різних місцях побував, але такого не доводилося зустрічати. Зняв паша накидку - і перед очима постав чудовий скакун. Як живий, хоч і зроблений із щирого золота. І грива, і морда були дуже виразні. Здавалося, кінь ось-ось заірже, вирветься з цієї загородки, птахом вилетить на простір. Козак був вражений. Цього і очікував турецький паша. Він знову почав настоювати, щоб запорожець хоча б натякнув, як минути козацькі застави. За це турок обіцяв золото, вино й наложниць. Прийшов до тями Федір. Це був не сон. Кінь наяву стояв перед ним. Сяйливий, могутній, чарівний. І не хотілося січовику помирати. Тепер треба обов'язково жити. Нічого не сказав козак. Стояв замислений. Лише на вустах промайнула посмішка. Шкода, що він не характерник, не може чудо зробити - ворогів розбити, галери їхні спалити. А найбільше не хотілося коня золотого туркам віддавати. Та що ж тут можна вдіяти? Раптом пролунало десь далеко знайоме кінське іржання, і незабаром вірний Федорів товариш ледь чутно бив об землю копитом. Тихо покликав козак свого улюбленця, прошепотів йому останні слова. Ударив кінь копитами, як грім на небі прокотився, і поскакав до січової застави. Вилетіли козаки, як птахи, посікли яничар, забрали золотого коня. Але Федора вже не застали живим. І вирішили поховати його з почестями. Насипали шапками високу могилу, бо великі муки прийняв, подвиг учинив, тому і могили великої гідний. Та ще згадав хтось стародавній звичай - чи не поховати козака удвох з конем, його нерозлучним товаришем? Вірно жили - разом хай і в останню путь ідуть. Але не погодились січовики. Такий кінь нехай гуляє на волі. Може, новий богатир на нього сяде. З Федором вирішили поховати золотого коня. Так і вчинили.

От і ходить світом переказ, що десь у степу є могила, в якій козак похований із золотим конем (рис. 1.4). А де вона - ніхто достеменно не знає. Тільки річку, що протікає поряд, Кінською назвали.

3) Хан Батий мав силу-силенну золота. Одного разу звелів вилити з нього пару коней у натуральну величину і поставити в столиці свого ханства Сарай-Берке. Пам'ятники, поставлені при вході, мали знаменувати могутність Золотої Орди. Онук Батия, хан Берке, переніс ці скульптури в нову столицю. А нащадок золотоординських владик хан Мамай утік у Сарай-Берке після розгрому на Куликовому полі. У його могилу нібито й поклали одного золотого коня. А що сталося з другим? На столицю Золотої Орди напала руська дружина. Яничари не витримали тиску, і хоробрим воїнам вдалося захопити золотого скакуна. Через деякий час турки, що наспіли, кинулися наздоганяти дружину. Розпочався бій. Руські воїни загинули. Але безцінного коня вони сховали ще раніше на дно якоїсь степової річки. Може, це Конка?

4) У широкій долині, біля річки, відбулася страшна битва козаків з турками. Запорожці перебили стільки ворогів, що потекла кров потоками в річку і всю її зачервонила. Тільки невеликий загін турків, втікаючи, встиг перебратися на лівий берег і зник у степу. Кинулися козаки за втікачами, а коні не захотіли заходити в річку: боялися червоної води. Як не намагалися козаки перепливти на той бік - нічого не вийшло. Тоді їхній отаман сказав: „Нехай уже буде ця річка границею з бусурманами, тільки не нашою, а кінською, бо коні не хочуть далі йти. А ми ще у степу знайдемо ворогів і звідти їх колись виженемо". З того часу і назвали річку Кінською. І, справді, колись вона була кордоном між Україною і Туреччиною.

5) Є ще одна версія виникнення назви річки Конки. За народними переказами, біля її берегів водилося багато звірів: вовки, дикі коти, кози, бабаки, вепри, зайці, лисиці, барсуки, горностаї, тхорі, бобри, куниці, видри. Із птаства були дрохви, стрепети, журавлі, лелеки, куріпки, тетерева, чайки, зозулі, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлиці, гайворони, сороки, чижі, щиглики та інші. Табунами паслися дикі коні, яких козаки називали „тарпанами".

Отже, на берегах тоді ще могутньої і повноводної річки Конки бродили цілі стада диких коней. У степах була така висока трава, що з неї витикалися лише їхні голови. Взимку випадало багато снігу. Висока трава не дозволяла йому лягти на землю і тримала весь час на собі. Худоба, розгортаючи сніг ногами, могла пастися в степах цілу зиму.

1.3. Про село Кінські Роздори

Село Кінські Роздори Пологівського району досить давнє (рис. 1.5). Багато переказів пов'язано з цим населеним пунктом.

1) Відомо, що раніше кордон із кримчаками і турками проходив по річці Кінській. Отже, частина Кінських Роздор знаходилася на колишній турецькій території. Розповідали діди, що за селом, у вибалку, з одного місця раптом вирвався потік води. З кожним днем він збільшувався, став підтопляти городи і пасовища. Почала вода добиратися і до осель. Побачивши таку біду, люди боролися з цим явищем. Закидали ту дірку камінням, забивали вовною. Навіть отара овець потрапила туди. Довго боролися, поки не вгамували стихію.

Механізатори КСП імені Чапаєва робили спробу відкрити ту криницю екскаватором. Місцезнаходження її вказали діди. Але так нічого і не знайшли. Тільки струмок, який Мимриком назвали, тече тепер давнім руслом.

2) Татарам не дуже подобалися сусіди, що поселилися на річці Кінській. Вони намагалися зробити їм якусь капость. Коли була велика посуха, татари забивали вовною джерела у верхів'ях Кінської. Води ставало менше.

3) Заслуговують на увагу і перекази про походження назви села. За одним - воно назване так, бо рельєф майже гористий і під час швидкого бігу тут „коні роздиралися". За другим - „Кінські" походять від назви річки Конки, а „Роздори" - від того, що Конка „розідралася" на два рукави і так проходить по селу. А третій переказ повідомляє, що колись у цій місцевості відпускали солдати своїх коней у степ на пашу. А вони бігли аж у балку, до Кінської. Там водилося багато диких коней, які часто приходили на водопій. От як зведуться дикі і свійські жеребці, як почнуть іржати та кусатися, так шерсть цілими клаптями вгору летить. У диких вона була довга, як овеча вовна. Не мирилися на цій землі коні між собою. Від того і село назвали Кінськими Роздорами.

Розповідають ще одну цікаву історію про Кінські Роздори. Виявляється, село могло стати містечком, у якому повинен був розташовуватися залізничний вузол. Але цього не сталося. Чому? Є три варіанти відповіді на це запитання.

4) Через Роздори повинна була пролягти залізниця. Та заможні односельці того часу скинулися на доброго хабара і підкупили підрядника-залізничника. Мотивували люди свої дії тим, що паровози лякатимуть худобу і дітей. Підрядник після того і провів олівцем на своїй карті через Воскресенку.

5) У цій місцевості вирощували кращих коней-тягачів. Візників наймали хліб відправляти в порт звідусіль, не тільки з Гуляйполя, а навіть і з Покровського. Ціла „корпорація" існувала, кажуть, могутня така, що не дозволила тягнути в своє село залізничну гілку.

6) У ті далекі роки Роздори були адміністративним повітовим центром. Навіть покарання відбували дрібні правопорушники з усього повіту на місцевому гранітному кар'єрі, який почав працювати у 30-х роках XIX століття. Цей кар'єр став першим промисловим підприємством, що не було пов'язане із сільським господарством. На території знаходилися також управа і заїжджий двір. Трапилося так, що деякі подорожні, користуючись гостинністю роздорівського заїжджого двору, зчинили бійку і образили місцевих жителів. Поки було літо, селяни забули про цей випадок, бо роботи багато. А взимку згадали. І поїхали роздорівські парубки на возах бити всіх, хто на шляху зустрічається, аж до самого портового міста Бердянська. Де шукати винних? На дорогах і в заїжджих дворах. А розмова у парубків коротка: кого ціпом, кого палицею. І куди не приїдуть, всюди є винні. Та настала весна з її польовими роботами, і образа вщухла. Відтоді, якщо хочуть когось налякати, говорять: „Роздорівця тобі у двір!"

Зрозуміло, що після такого випадку не можна було будувати залізничний вузол у Кінських Роздорах - багато подорожніх!

7) У Кінських Роздорах збереглася чудова церква (рис. 1.6). За народними переказами, за радянських часів її хотіли зруйнувати. Але один із жителів села, який повинен був брати участь у знищенні святині, вирішив будь-що її врятувати. Він сказав керівнику, що руйнація призведе до небажаних наслідків: вибуховою хвилею можуть бути пошкоджені будівлі, розташовані поряд (контора, школа). Таким чином, підривні роботи було призупинено, а церква збереглася до наших днів.

1.4. Про село Семенівку

Семенівка - одне із сіл Пологівського району. Відоме воно тим, що недалеко знаходиться цікаве природне утворення - Синя Гора (рис. 1.7).

1) На вершині Синьої Гори є камінь, на якому можна побачити відбиток жіночої ноги. Розповідають, ніби у давні-давні часи Божа Мати спустилася з неба, благословила це місце і залишила свій слід. Легенда чи переказ? Важко сказати. Але відбиток маленької жіночої ніжки бачила не одна людина.

2) За народними переказами, початок селу Семенівці, як і іншим селам Пологівського району, поклало будівництво Кирилівської фортеці, яка мала зміцнити кордони Росії з Кримом (рис. 1.8). Саме з цього і почалося заселення татарського степу спочатку солдатами, а потім переселенцями з інших губерній. Перекази повідомляють також, що десь недалеко від цього укріплення турки закопали золото. Багато було бажаючих знайти його, розкопували вали фортеці, але так нікому і не пощастило.

1.5. Про села Чапаєвку і Вербове

Село Чапаєвка розташоване за 9 кілометрів від районного центру Пологи у верхів'ях річки Конки. Спочатку воно називалося Воскресенкою. Існує переказ про те, що перші поселенці, які прийшли на ці землі, зазнавали нападів татар. Вороги руйнували село дощенту. Але працьовиті жителі відновлювали його. Село воскресало з попелу, тому і назване було Воскресенкою.

Вербове - одне із сіл Пологівського району (рис. 1.9). Цікава історія його виникнення. Через село протікає пересихаюча річка Вербівка (ліва притока Конки). За переказом старожилів, у минулому балка була покрита густими заростями верб та лозняку. Очевидно, звідси походить і назва села. Крім того, його заснували переселенці із слободи Вербки Полтавської губернії, це теж вплинуло на вибір назви.

1.6. Про село Гусарку та відвідини нашого краю О.С. Пушкіним

Село Гусарка знаходиться на території Куйбишевського району. Але його історія пов'язана з історією Пологівського району. Народні перекази говорять, що першими поселенцями у даній місцевості були гусари, які несли службу у Кирилівській фортеці (нині Пологівський район). Через це і село, і річку, яка протікає поряд, вже пізніше назвали Гусаркою (рис. 1.10).

Є також маловідомий переказ про те, що територією сучасного міста Пологи проїздив колись Олександр Сергійович Пушкін. У Кінських Роздорах він зустрівся з місцевими жителями, які радісно його вітали. Просуваючись Маріупольським трактом, Олександр Пушкін проїздив через нашу місцевість, тобто через Пологи (теперішня вулиця Карла Маркса). Але на той час села Пологи ще не було, тільки на протилежному березі річки Конки розташовувалося поселення Нові Пологи. Його не міг бачити поет, бо лежав хворий. Мабуть, тому не знаходимо в його творчості відображення краси Дніпра і наших степів.

1.7. Про Козельщанську ікону

Також у селі Пологах почули від старих людей дуже цікавий переказ. Виявляється, недалеко від зруйнованої в радянські часи Миколаївської церкви колись стояла стара хата під солом'яною стріхою. Проживала в ній бабуся Мокрина. Було старенькій чим гордитися. По-перше, викохала вона чудовий сад, де достигали вишні, яблука, груші, часто пригощала солодкими плодами і дітей, і дорослих. По-друге, мала бабуся невеличкий медальйон - чудотворну ікону. Це був своєрідний оберіг, який і здоров'я зміцнював, і недуги лікував, і захищав від усілякої нечисті. Носила його старенька завжди при собі, на ниточці. Оскільки власних дітей не мала, то хотіла передати іконку у спадок тим, хто буде жити у її хатинці. Та сталася прикра пригода. Одного разу нитка обірвалася, коли бабуся Мокрина ходила по саду, іконка упала і загубилася. Шкодувала дуже жінка за втраченим, шукала, але так і не знайшла. Минуло багато літ. На місці розкішного саду тепер знаходиться наш город, давно вже немає старенької хатини під солом’яною стріхою, немає і самої бабусі Мокрини. Саме цим дана історія могла б і скінчитися. Але влітку 2006 року іконку випадково знайшли люди. Невеликого розміру, потемніла від часу. Її можна було і не помітити. З одного боку - зображення Божої Матері з Ісусом Христом на руках, а з другого - чіткий надпис „Козельщанская чудотворная икона Божієй Матери" (рис. 1.11, 1.12).

На Полтавщині існує чудовий переказ про саму Козельщанську ікону. Багато людей бачили ту, на котру вперше пролилась її благодать. Розповідають, що у маєток графа Капніста, який знаходився у селі Козельщині Полтавської області , прийшло горе. Захворіла одна із його дочок. У неї спочатку відмовили ноги, потім - руки, а у спині була така чутливість, що навіть голосна розмова присутніх болем віддавала у хребті. Де тільки не возили дівчину, чим тільки не лікували, - нічого не допомогло. І хвора захотіла повернутися у рідні місця. Перед далекою дорогою мати попросила дочку гаряче помолитися перед Козельщанською іконою, яка була сімейною реліквією. Під час молитви хвора відчула, що з нею відбувається щось неймовірне. Життєвою силою раптом налились руки і ноги, яких вона ще недавно не відчувала. Дівчина голосно закричала і почала зривати із себе залізні бинти і підпори. Матері здалося, що в доньки потьмарився розум. Але потім впевнилася, що вона чудесно зцілена. У будинку було багато гостей. Вони прибігли на крик і здивовано зупинилися, побачивши здорову графиню. Граф Капніст показав доньку лікарям у Москві. Дівчина була здорова і свіжа, без будь-яких ознак хвороби. Медики відмовлялися знайти пояснення тому, що сталося. А відомий у ті часи лікар Шарко говорив, що якби не свідки, він подумав би, що це містика. Сама Козельщанська ікона дуже давня (рисунок 1.13). На ній Богонемовля напівлежить на колінах Богоматері, тримаючи хрест. Мир і спокій розлитий на їхніх обличчях. З правого боку - чаша з ложкою. Це є, мабуть, символом того, що Божа Мати принесла радість світу. Зараз Козельщанська ікона перебуває в одному з музеїв Петербурга.

ВИСНОВКИ

Перекази і легенди про Пологівщину надзвичайно цікаві, поетичні, глибокі за змістом.

Кожний такий твір відображає історію Пологівського району. Перекази про походження назви села Поліг, Кінських Роздор, Чапаєвки, про заснування Семенівки і Гусарки, про річку Конку, про турецьку криницю, про церкву в Кінських Роздорах, про Синю Гору і турецьке золото, про відвідини нашого краю Олександром Сергійовичем Пушкіним виникли на основі конкретних подій. Незвичайною є легенда про слід Божої Матері на Синій Горі.

Село Гусарка знаходиться зараз на території Куйбишевського району. Оскільки ж його історія пов'язана з Кирилівською фортецею, значить, пов'язана і з Пологівщиною.

Своєрідним є переказ «Про Козельщанську ікону". Знайдений невеличкий медальйон Козельщанської Божої Матері ще раз підтверджує, що в основі кожного народного переказу лежить життєва правда.

Література та історія. Зв'язок між ними дуже тісний. Знання переказів рідного краю розширює кругозір, викликає певні почуття, допомагає висловити ставлення до того, що відбувалося, і розгледіти народну моральну оцінку подій та вчинків героїв. Історія збагачує пам'ять, допомагає познайомитися ще ближче з уже відомими фактами.

Ми часто шукаємо цікаве за кордоном своєї землі, прагнемо підтвердити щось, їдучи за моря, океани. Виявляється ж, все поряд. Тільки не полінуйся, ступи крок, простягни руку, прислухайся, подивися - і відкриється чудесний світ малої батьківщини, її глибоке коріння.

З великого зацікавлення літературою рідного краю, його історією починається любов до Батьківщини взагалі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Безверха Л. Коли і звідки пішла земля Пологівська. - //Нова газета. – 2 серпня 2007.
Історія сіл і міст УРСР. Запорізька область. - Київ. - 1970 р.
Історія сіл і міст УРСР. Полтавська область. - Київ. - 1971 р.
Матеріали історико-краєзнавчого музею села Гусарки. - 2007 р.
Матеріали Пологівського районного краєзнавчого музею. - 2002 р.
Пилипець В.А. Про походження назви Пологи. - //Нова газета. - 2006 р.
Чудновський О.В. Історія Пологівського району 1771-2001 р. р. - Пологи: „Факел".