Дослідницький проєкт "Українські криниці"

Дослідницький проєкт

«Українські криниці»

Вступ

Криниця - глибоко викопана й захищена цямринами від обвалів яма для добування води з водоносних шарів води, колодязь, символ батьківщини, безсмертя народного духу.

Віддавна вода, як і вогонь, обожнювались нашими предками. Безцінним даром природи, прісною водою із земних глибин розпочинається і закінчується життєвий круг людини. Тому криниці вважалися повсюдно найсвятішими місцями. Оспівані в народних піснях, вони символізують батьківщину, рідну домівку, непорушну віру у безсмертя народу, джерело його високої духовності. У фольклорі, поезії постає образ криниці як пахучої квітки, як символ гарного дерева, живої істоти. Нові криниці часто копали до літнього свята Івана Купала. У них дівчата обмивали вінки, пригощалися водою. Біля криниць збиралася молодь на свята, водила хороводи, жартувала, освідчувалась у коханні. Звідси, напоївши коней, їхали запорозькі козаки боронити рідну Україну. Багато криниць присвячені народним героям: Олексію Довбушу, Лук'яну Кобилиці, Богдану Хмельницькому, Максиму Кривоносу та ін. Про глибоку шанобу до животворних джерел мовлять численні прислів'я: "До доброї криниці стежка утоптана", "З глибокої криниці вода студена", "Не плюй в криницю, бо з неї ще будеш пити водицю", "Яка криниця - такий і господар" тощо.

Здавна люди охороняли і прикрашали джерела, наділяючи їх цілющими і магічними властивостями. Це був своєрідний культ води, який пройшов через всі епохи. Відомо, що біля джерел фінікійці поклонялись Адонісу і Астарті, римляни споруджували біля них храми, у яких згодом молилися християни після приходу арабів-мусульман. Відновлені археологами криниці в Помпеї вказують на те, що її мешканці дуже дбали про них, обмуровуючи і оздоблюючи.

Взагалі Італія по праву заслуговує називатися країною криниць та водограїв. Чимало з них мають багатовікову історію, а тому вважаються національними пам'ятками, які приваблюють і викликають захоплення численних туристів. Це тому, що навіть ті з них, які призначені для суто побутових потреб, зроблені вигадливо й майстерно. Так у Венеції вони споруджувались у готичному стилі, а у Римі доба бароко залишила нам славнозвісний фонтан Треві. У Румунії місто Боташани набуло популярності завдяки своїм 25 криницям, кожна з яких є оригінальним витвором.

Таке ж шанобливе ставлення до джерел, криниць виплекали покоління у Вірменії, Середній Азії, де вони в буквальному розумінні "дають" життя людським поселенням, сприяють нормальному функціонуванню господарства.

Джерельна вода, прозора і холодна, пробиваючись з таємничих глибин землі чи спадаючи з високих скель, ніби теж вимагала від того, хто причастився до неї, бути чистим помислами і добрим справами. Не випадково саме біля джерел часто ставили хрест чи розп'яття, щоб людина могла вгамувати і духовну спрагу.

 

Основна частина

Українські криниці

У східних слов'ян криниці відомі з II ст. н. е. як пам'ятки Черняхівської культури. Вони подібні до сучасних криниць, добре відомих неглибоких виїмок, обмитих деревом або обкладених камінням.

У Київській Русі копання колодязів завжди вважалося складною і відповідальною справою, на якій спеціалізувалися майстри-колодязники. У тогочасних містах споруджувалися спеціальні башти з закованими у тайниках, на випадок облоги, криницями.

На Україні майже скрізь було заведено ставити посуд біля криниці для подорожнього. А на Закарпатті колись біля стежки позначали хрестом місце, де близько джерельце і чиста вода.

Слово „криниця", за тлумаченням Б. Грінченка, означає джерело. На Поліссі - це джерело або копанка з водою. Існують ще й колодязі -спеціально викопані ями, які досягають водоносних шарів. За глибиною вони бувають різні. Подекуди під криницею розуміють колодязь, але це не так, бо природне джерело за селом ніхто не називає колодязем.

Слово „криниця", керниця, колодязь увічнені в назвах багатьох населених пунктів: Криниця, Криничне, Криничка, Біла Криниця, Глибока Криниця, Добра Криниця, Кам'яна Криниця, Старий Колодязь, Глибокий Колодязь тощо. Є населені пункти, у назвах яких вода порівнюється з дорогоцінним металом - Золота Криниця, Золотий Колодязь, Золоті Пруди.

Історія виникнення криниць і колодязів веде нас у прадавні часи, коли людина мусила боротися за своє існування. Вона селилася там, де була вода і корм для худоби, також мандрувала від річки до річки, від джерела до джерела. Коли ж почали копати колодязі, тоді й поштовх до мандрівок зник. Людина змогла зупинитися на тривалий час на одному місці. Отже, можна вважати, що криниця і колодязь певною мірою сприяли переходу до осідлої культури.

 

Цікаво, як дізнавалися люди, де копати криниці?

У романі В. Земляка "Лебедина зграя" подається народне гадання, яке ніби залишили нам скіфи, коли один із героїв твору: "На місце, де хотілося б мати криницю, на ніч розкладав солому, а ще краще рогозані кулі. На світанку їх оглядав та ніби бачив по них, що діялося під землею. Щоб не всі кулі однаково проймалися вологістю, то ночі для того вибирав безросяні. На заповітне місце вказував найвологіший куль... Те чаклування доводилося повторювати кілька ночей підряд, переходячи з одного місця на інше".

Глибина залягання водоносного грунту, наприклад у північних районах України, залежно від рельєфу змінюється від 2-3 до 12 м (води тут зв'язані з льодовими відкладеннями), а на південь від Рівного, Житомира, Києва зростає, оскільки льодовикові піски змінюються потужною товщею лесів.

Нашу Україну можна назвати своєрідною лабораторією, де сама природа експериментує з водою, надаючи їй найрізноманітніших властивостей. Незважаючи на великі запаси води, проблеми з її використанням нині набирають загрозливих масштабів. Уже не тільки зникають з лиця землі малі ріки, а й великі водойми, навіть моря, усе більше й більше відчуваються негативні наслідки безконтрольної промисловості. Така реальність вимагає особливо бережливого ставлення до джерел з "цілющою" водою.

У криниці під час спеки зберігали молоко і масло. Вважаєтьтся, що велику чародійну силу має непочата вода криниць. Тим, кому випадало її випити, бачили дивні, пророчі сни.

Наділяли криничну воду і здатністю впливати на природні явища, вбачаючи в цьому її "об'єднуючу" сутність. Наприклад, на Житомирщині, щоб викликати дощ, колись збовтували воду в криниці.

В українців Східної Словаччини був звичай: дівчина приносила з криниці воду в роті і виливала у річку. Після того мав піти дощ.

Відворотну силу криничної води в народній творчості зафіксував Т.Шевченко: "Піди до криниці, поки півні не співали, умийся водою". А який глибокий зміст закладено у тому, щоб випікати весільний коровай з води семи криниць і семи стогів пшениці.

У поезії, фольклорі під поняттям "криниця" розуміють щось безмірне, вічне, священне. Тому і ставлення до цього незвичайного явища природи, феномена матеріальної та духовної культури теж особливе, небуденне.

Джерело, криниця, колодязь - це ті реалії людського досвіду, які у повсякденні єднають покоління, служать історичним містком між ними, свідченням міцності людського поселення. Звідси й дбайливе, шанобливе ставлення до них, прагнення зробити їх дійовим фактором виховання, усвідомлення своєї приналежності до тієї місцини, де живеш.

Там колодязь студененький

А дуб воду тягне,

Не так щастя, як той води

Моя душа прагне.

                                           М. Шашкевич "Підлісся"

По всій Україні, мов краплини чистої роси, розсипані джерела, з якими пов'язано чимало подій нашої давньої й ближньої історії, з іменами її славетних синів і дочок. Не забувають люди про криниці, з яких тамували спрагу Т. Шевченко (с.Іскрівці на Полтавщині), І.Франко (карпатське  с.Тухля), О.Довженко (с.Сосниця на Чернігівщині). Відомий і "кадуб" Лесі Українки неподалік від колишньої садиби Косачів у Колодяжному.

На Україні існували і нині використовують найрізноманітніші типи криниць і колодязів. Так у Карпатах здавна використовувалися джерела, які били з-під скель, до яких доправляли вижолоблену деревину, а іноді викопували яму і стінки обкладали камінням. Найпоширеніший був колодязь із зрубу, опущеного у землю. Там, де ґрунтові води підходили близько, ставили кадуби. Тоді колодязь мав круглу форму. Над зрубом спинався дашок (багатокутний або двосхилий чи чотирисхилий).

Кадуби - це, власне, криниці, які були у користуванні там, де рівень ґрунтових вод високий. Робили їх так: у викопану яму заганяли товстий стовбур дуба з видовбаною серединою, де вода ніби очищалася, фільтрувалася, а тому завжди була прозорою і прохолодною.

На Поділлі, особливо у Подністров'ї, криниці були з каменю. Біля неї крім простого настилу можна зустріти величезні плити з отворами для стікання води. Якщо криниця збудована на узвишші, то до неї ведуть вимощені з каменю східці. Для водопою худоби іноді роблять з вапнякових брил жолоби (корита).

Оскільки колодязь, як правило, стоїть на вулиці або ж біля входу до садиби, то господар намагається надати йому оригінального виду завдяки вигадливості форм та орнаменту. Так в Івано-Франківській області вони закриваються зовсім від даху до наземної частини дашками. Обшивають їх також вузенькими рейками, прикріпленими вертикально під кутом або утворюють дерев'яні сітки. Вони мають досить ефектний вигляд.

У давні часи криниці були громадськими, їх копали кутком біля перехрестя доріг, прокладали пішники. Найпоширенішими були криниці з журавлями. Схиливши свої довгі шиї над цямринням, вони віками напували водою цілі села, а побіля них традиційно висаджували калину. Журавель складався із стовпа з "вилами", в які кріпилася жердина - власне "журавель". У підземку журавля для противаги лаштувався дерев'яний брусок чи камінь. До вершини кріпився "ключ" з ланцюгом або гачком для підвішування відра. Підземну частину криниць мурували з каміння, укріплювали зрубом або товстими дошками. Цямриння колодязів опоряджали вирізьбленими силуетами птахів, тварин, квітів, оздоблювали розмальовками. Над колодязями зводили химерні дашки різних форм, щоб вода була чиста. У дбайливих господарів обіч колодязя висаджували квіти, ставили чепурну лавку, відерце і полив'яний кухоль.

Зараз куди не кинь оком - метал, метал: ложка, ліжко, відро, кварта... А ще відносно недавно, особливо в сільській місцевості, господарські та утилітарні предмети виготовляли переважно з дерева. Повсюди в хатах та біля гуртівних криниць вигойдувалися дерев'яні відерця, обперезані не лише металевими, а й почасти ліщиновими обручами. Вода в таких посудинах довго зберігала прохолоду, природні смакові якості. Робили їх здебільшого із сосни. Пам'ятаєте відому українську народну пісню:

Ой у полі озеречко,

Там плавало відеречко -

Соснові клепки, а дубове денце,

Не цурайся, моє серце...

Здавна у народі кажуть: яка криниця такий і господар, який поріг - така й господиня. У цій приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність, адже споконвіків люди намагалися оздобити своє обійстя мистецькими витворами, надати йому вигадливих форм, прикрасити багатою фантазією. І особливо це стосується криниць - цих найсвятіших місць. Завжди вважалося за велику наругу, коли дівчина видивлялася над дзеркалом води. Пам'ятаю, ще бабуся розповідала: заглядатимете в колодязь - затягне водяна баба, чепуритиметеся над водою обсяде на щоках віспа...

І то було не стільки залякування, як великий пошанівок до води, „бо вона завше має бути чистою".

Воду, як могутню стихію Всесвіту, глибоко шанували наші предки. Особливо велику магічну силу мала, за їхніми уявленнями, так звана „непочата" вода, набрана в криниці до схід сонця. В ній, настояній на зірницях, купали новонародженого, нею напували корів - щоб давали більше молока, і вмивалися, щоб не боятися пристріту, лихого ока.

„Здрастуй, водо Ульяно, колодязю Авраме і джерело Борисе", - так на ім'я зверталися до води наші предки, перш ніж попрохати зцілити недугу, забрати лихо, принести удачу, кохання. Воду, освячену в церкві на Водохреща і Стрітення, колись зберігали в кожній родині упродовж року. Нею кропили в хаті, як дошкуляв домовик, освячували пасіку, коли уперше виносили із зимівника, вживали від зурочення. Бігуча вода - в струмку чи річці - могла забрати, понести далеко всі хвороби, варто було лише викупатися в ній до схід сонця у чистий четвер перед Великоднем чи на самий Великдень опівночі. За повір'ями є ще така хвилина в ніч під Новий рік, коли вся вода у колодязях перетворюється на вино, і, як розповідали бувальці, дуже смачне. Отакі дива відбувались із звичайною водою.

Доводилось вам, либонь, іти селом, аж раптом жінка з відрами до криниці біжить; хоч би як вона поспішала, а таки призупиниться, вижде, доки пройдете, і навпаки підтюпцем перейде шляховицю з повними відрами, щоб пощастило в дорозі. Коли ж попросите вгамувати спрагу, обов'язково приповість, не дочекавшись вашої подяки: „Пийте на здоров'я!" І легше стає на душі, і дорога верствами покоротшає, і весільна пісня неодмінно прийде на спогад.

Принесем водиці з криниці.

Замісим коровай сестриці!

Як ми, сестриці, коровай місили,

Із семи криниць воду носили...

Вода із семи криниць. Це не лише поетичне порівняння, художній прийом, але й глибока народна пошана до живих джерел, з яких ми уособлюємо чистоту душі й високі помисли.

Нині використовуються бетонні кільця, які "саджають" у землю. Над ними ставлять стояки з підпорками для даху. Кріплять вал та колесо з ручкою. Вал у різних місцевостях називають барабаном, качалкою, колодкою, коловоротом. Деякі господарі нині качають воду електронасосами.

Криниця у нашому обійсті - це не тільки потреба, а й свідчення мистецького стану, духовності нашого народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

КРИНИЦЯ, а також КОЛОДЯЗЬ – символ святості, чистоти й високої духовності, а також спадкоємності поколінь і традицій. Вона тілесно і духовно зв'язує предків і нащадків: перші криницю викопали, другі - з неї п'ють та її бережуть, як святиню.

Криниця - зосередження Добра і Краси. Вона дає воду для життя - і в їжу, і для худоби, і для очищення тіла. І вона вчить людей бути добрими і красивими душею: поважати і пам'ятати про тих, хто цю криницю викопав, та любити і розуміти тих, з ким п'єш з неї воду. Розмова біля криниці - то щоденне духовне спілкування, а сварка біля неї - то великий гріх.

Не дати води з криниці - це гріх ще більший. Тому напитися з криниці не відмовляють навіть найлютішому ворогові...

Криниця - вираз щедрості й щирості: вона щедро дає воду, але навзамін вимагає щирої душі.

Це символ здоров'я і сили, багатства і родючості, а для молодих - ще й символ краси, любові та вірності, а також розлуки і суму - в залежності від життєвих ситуацій. Хоча криниця значно глибша від колодязя - може сягати десятків метрів у глибину, а колодязь може бути поверхневим джерелом обрамленим цямриною,- вода в них однаково свята; виявляти до неї неповагу у будь-якій формі є великим гріхом.

Благородна і заслуговує вічної вдячності у Господа та людина, котра викопала криницю чи збудувала колодязь, але ніхто і ніколи не називав себе власником криниці чи колодязя, бо вони належать всім, хто живе у цьому світі.

Святість криниць і колодязів постійно поновлюється - їх освячують при спорудженні, кожного року на Водохреща, а то й при всіляких потребах. Над окремими криницями та колодязями, які підтвердили свої цілющі властивості, будують каплиці.

Для тих, хто не зміг і не зможе спорудити криницю чи колодязь, важливо спорудити в собі шанобливе ставлення до цих святинь.

Криниці. Іменні і безіменні. Скільки їх на українській землі, оспіваних у піснях, возвеличених у легендах!? Ці живі джерела уособлюють чистоту і благородство душі людини, її високі помисли, щедрість і пам'ять серця.

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

Вірш «Українські криниці»

Українські криниці, мов очі,

 задивились у далі небесні,

в них зірки заглядають щоночі

 і дарують їм силу чудесну.

І жінки на воді непочатій

 на світанку чар-зілля варили,

 на весілля пекли короваї,

 а на свята — у храмах святили.

 Криниці українські, як совість:

 те що чують — нікому не скажуть,

 тож закохані йдуть, як на сповідь,

їх криниці ніколи не зрадять.

 Криниці українські, як очі,

 тут калина милується вродою,

в них купається місяць охоче

 й відпливає за обрій з погордою.

 Українські криниці, як душі,

напували вологою чистою,

і робили людей небайдужими,

 та давали їм сили, щоб вистоять.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Легенди про криницю

І.      Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилась лише одна старенька хата. В ній жила мама і двоє дітей. Не знали вони, що вода отруєна. 

Вийшла з хати дівчинка Катруся. А була вона гарна, мала довгі коси, а на шиї носила червоне намисто. Напилася водиці і перетворилась на кущ калини з червоними кетягами.

Вийшов з хати хлопчик Іванко у сірому полотняному одязі, випив води і перетворився на  журавлика.

Вийшла з хати мати. Побачила, яке лихо сталося з дітьми - завмерла з горя, посивіла й перетворилася на сріблясту вербу. З того часу біля криниці стоїть срібляста верба - мати біля своєї доньки калини і синочка – журавлика.

 

ІІ.    Між людей ходить така легенда.

Колись, у сиву давнину, мале хлоп’я загубилось у лісі. Воно заблукало і захотіло пити. Хлопчик натрапив у лісі на глибоку криницю. Він зовсім знесилився і не зміг дістати з неї води. Де не візьмись – у небі з’явився журавель. Він спустився біля криниці, і. нагнувши свою довгу шию, дістав з неї води. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У хлопчика прибуло сили і він знайшов стежку додому.

Після того випадку люди в пам’ять про доброго птаха стали робити криниці, схожі на журавлів. І називають їх криницями-журавлями.

 

Прислів'я про криницю.

 До доброї криниці стежка утоптана.

 З глибокої криниці холодна вода.

 Не брудни криницю, бо схочеш водиці.

 Не плюй у криницю, бо з неї будеш пити водицю.

 Не знаємо ціни водиці, доки не висохла криниця.

 Треба нахилитися, щоб з криниці напитися.

 

 

 

 

 

Криниці – «журавлі»

   

 

Сучасні криниці