КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО

ТА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО

КИТАЮ

Біля  джерел. Конфуціанство.

Культура доби централізованих імперій.

Культура традиційного Китаю.

Художня культура.

Технологічні здобутки. Підсумок.

Китай –  назва держави і географічної місцевості в східній частині Азіатського кон тиненту. Він займає величезну площу в 9,2 млн. кв. км  (одна тринадцята частина земної кулі). Європейський термін China є транскрипцією назви останньої китайської імперії — Цін. Оригінальні самоназви Китаю — Центральна/Серединна держава (Чжунго) і Піднебесна (Тянься).

За демографічними, етнологічними і культурними показниками чільне становище в цій частині азійського континенту  належало прото і власне китайської етнічної спільності хань жень — дослівно «люди Хань», «ханьці». Тому під культурою Китаю, як правило,  розуміють традиції і спадщину безпосередньо ханьців, хоча вони далеко не вичерпують собою етнокультурну розмаїтість регіону.

Історичний ареал де жили ханьці теж набагато менший географічної за територію сучасного Китаю, яка в остаточному вигляді сформувалася в ХVІІ XIX ст. Він охоплює собою басейни середньої й нижньої течії рік Хуанхе і Янцзи з прилеглими до них районами.

Саме в басейнi Хуанхе у II тисячолiттi до н. е. склалася одна з найдавнiших мiських цивiлiзацiй світу — Iнь. Археологічні відкриття, зроблені протягом XX ст., дозволили відновити детальну картину соціальнополітичного устрою іньської держави, її матері альної й духовної культури.

У 1928 р. в околицях м. Аньяна (480 км на південний захід від Пекіна) була відкрита столиця піздньоіньської держави. У ході проведення багаторічних розкопок  знайдені залишки палацевих і храмових споруд, царські усипальниці з надзвичайно багатим інвен тарем. На сьогодні виявлена значна кількість інших археологічних пам’ятників піздньоіньського періоду.

Найважливішими зі знахідок в Аньяні справедливо вважаються так звані написи на ворожильних кістках — найдавніші зразки китайських письмових текстів, число яких досягає вже більше 100 000 одиниць. Написи на ворожильних кістках виступають по вноцінними  документами, що висвітлюють різні сфери й аспекти життєдіяльності іньського суспільства з моменту переносу столиці Інь в Аньян і аж до загибелі цієї ди настії.

Крім виникнення писемності, іньськая епоха ознаменувалася низкою важливих істо рикокультурних процесів, які багато у чому визначили подальший хід розвитку ки тайської цивілізації. Було винайдено бронзоволиварне виробництво, а в основній сфері господарської діяльності здійснився перехід від мотичного до пашеннопідсічного зем леробства з використанням сохи. Тоді ж проявилися всі основні особливості земельного господарювання Китаю: заняття переважно землеробством і нерозвиненість скотарства.

На іньську епоху припадає формування основ соціальноекономічного й політич ного устрою місцевої державності. Пізня Інь була централізованим державним утворен ням із сильною верховною владою і строго ієрархічною соціальною структурою, що складається з двох основних для китайського суспільства станів: аристократії, очолюва ної кланом правителів (ванцзу) і простого народу, тобто безпосередніх землекористу вачів.

У культурі іньської епохи відбувалося формування  вихідних для китайської цивілі зації світоглядних моделей, ідеологічних комплексів і ментальних констант. Iнь, як i бiльшiсть ранньоземлеробських держав, спиралася у своїй еволюцiї на родоплемiннi звичаї, що знайшло вiдбиток, насамперед, у мiфологiї. Вона досить неясна, як i культ верховного божества — Шандi.

На вiдмiну вiд багатьох сучасних йому аналогiв у iнших культурах, родоначальник іньцiв не мав ні обличчя,  нi культових центрiв, нi священнослужителiв, нi захоплюючої таємничої бiографiї. Шандi — першопредок. Тому його нащадкам нiчого було заглиб люватися в мiстику метафор i галюцинацiю переживань, щоб виявити його сутнiсть. Вiн — рацiоналiстична абстракцiя, необхiдна для нормальної життєдiяльностi суспiльства. Саме тодi сформувалася основа практичнорацiональної релiгiйностi китайцiв, де куль товому ритуалу вiдводили роль бюрократичного акту.

Наступна сходинка в становленні свiтоглядної системи – перiод Захiдного Чжоу — держави, що поглинула іньцiв пiсля перемоги над їх правителями у 1027 р. до н.е. Очо ливши союз народiв — колишнiх васалiв Iнь, Чжоуська династiя позначила один iз найскладнiших i змiстовних етапiв у iсторiї давнього Китаю. Поступово, у зв’язку зі складанням нової форми державностi, шанування Шандi витискається культом Неба, що стало загальнокитайським божеством. Небо — абсолют, уособлення неподiльної вла ди. Вiдповiдно, чжоуський ван був проголошений сином Неба i його намiсником у Пiднебеснiй, утiленням чесноти — де. Де — мандат на правлiння, який діяв доти, доки правитель був гiдним свого становища.

Відкриття й утвердження залізної металургії викликало якісні зміни в ремеслах і декоративнообразотворчому мистецтві. Крім того, воно супроводжувалося найважли вішими відкриттями в галузі раціональних знань: до IV ст. до н.е. китайці освоїли техно логію виплавки чавуна, трохи пізніше – сталі. Відомо, що в цей час вони вже вміли використовувати нафтопродукти і природний газ.

Соціальноекономічні реформи і подальший розвиток ремесел призвели також до еволюції торговогрошових відносин і росту міст. З VIII  VII ст. до н.е. на всій території Китаю стійко  використовують спеціальні грошові знаки. Тільки з VII по ІІІ ст. до н.е. у Китаї виникло 565 нових міст (на додаток до 163 міст які вже існували), при загальній чисельності населення у 20 млн  чоловік.

Настільки ж інтенсивні і новаторські процеси спостерігаються у сфері духовного життя піздньочжоуського суспільства. Це, насамперед,  формування національної філо софської думки і виділення самостійних філософських напрямів і шкіл, зокрема кон фуціанство й даосизм; становлення національної письмової культури, що супро воджується виникненням книги як такої, створенням перших писемних поетичних па м’яток і зразків художньої прози.

Релiгiйний початок влади поступово заступає  етичний, несумiсний  iз кровожерли вими родовими звичаями,  свiтський  етикет.  Не останню роль у ньому вiдiгравав культ предкiв, що перетворився на важливий iнструмент полiтичної системи.  Одним iз голов них елементiв культу предкiв були церемонiя поховання глави сiм’ї, наступна жалоба i жертвопринесення у зв’язку з цим. Рівень потойбічного життя, як i земного, визначався становищем людини у суспiльствi: чим багатшою була вона на землi, тим пишнiшим уявляла своє потойбiчне iснування. I, звичайно, краще за усiх на тому свiтi влаштову вався iмператор. За давніми звичаями спорудження могили iмператора починалося в першi ж роки його царювання i, як правило, тривало протягом усього правлiння.

Iмператорськi могили будували з великим розмахом i вони мало чим вiдрiзнялися вiд справжніх палацiв. Так, наприклад, біля пiднiжжя гiрського хребта Лишань, у 50 кiлометрах вiд мiста Сiань (провiнцiя Шеньсi), розташована гробниця засновника централiзованої держави в Китаї iмператора Цінь Шихуана (III ст. до н.е.). Будiвництво посмертного житла Сина Неба тривало десять рокiв, його споруджували близько 700 тисяч чоловiк.

У 1974 р. приблизно на вiдстанi кiлометра вiд гробницi iмператора Цінь Шихуана у величезному склепi були знайденi керамічні статуї (у натуральну величину) шести тисяч воїнiв iз зброєю у бойових латах, а деякi з них — на колiсницях i конях.  Кожній статуї властиві iндивiдуальнi риси обличчя. Зброя, лати i взуття виконанi із великою стараннiстю. Вишикуване в бойовому порядку глиняне вiйсько охороняло спокiй свого володаря.

До середини I тис. до н.е. на територiї Китаю було близько тридцяти державних утворень. Їх суперництво — стрижень полiтичної iсторiї Китаю VIII ст. до н.е. (перiод «Царств, що борються»). Ступiнь могутностi кожного з них залежав вiд вирiшення го ловної проблеми: змiцнення державноадмiнiстративних засад.

КОНФУЦІАНСТВО

Iнтенсивне iнтелектуальне життя в перiод «Царств, що борються» знайшло вiдбиток у «суперництвi ста шкiл». Зпоміж них найбiльш впливовими виявилися вчення Конфуцiя (561479  до н.е.) i легiстiв. На раннiх етапах мiж ними було чимало схожого. I у першому, i у другому вченнi iдеалом була централiзована, становоiєрархiчно улаш тована держава на чолi з мудрим правителем, який пiклувався про своїх пiдданих, пiдтримував порядок у суспiльствi за допомогою вiрних й освічених адмiнiстраторiв.

Конфуцiй, вихований, як i всi представники аристократiї, у дусi шанування давнiх звичаїв, був переконаний у тому, що єдиною альтернативою розбещеній сучасностi може бути патрiархальна традицiя — свiдок «золотого вiку».

 Конфуцій неодноразово вказував на те, що він не прагне ні до яких нововведень. «Я передаю, а не вигадую», — говорив він, висловлюючи цим основу свого традиціоналіз му. Конфуцій, як свідчили його послідовники, вважав за можливе тільки тлумачити стародавні тексти, будуючи на їх основі особливу релігійнофілософську, соціально політичну і моральну систему.

У системі Конфуція величезного значення надається  елементам виховання. Ки тайська аристократія намагалася за допомогою цієї релігійнофілософської системи ви робити в характері людини стійку покору. Конфуцій вважав, що виховання відіграє величезну роль у житті людини. Тому конфуціанська філософія висуває тезу щодо не обхідності й можливості повного оновлення людини.

Головне поняття конфуціанства — жень (гуманність, людинолюбство). Проявами жень є справедливість, щирість, милосердя, доброта, стриманість. Це поняття багатоз начне, у нього входять: культура загалом, ідеальні відносини в родині, суспільстві й державі. Конфуцій, говорячи про жень, завжди пов’язує це поняття зі стосунками між людьми й ставленням правителя до людей: «Хто людяний, той дає іншим опору, бажаю чи сам її мати, і допомагає їм досягти успіху, бажаючи сам його досягти».  На цій підставі було сформульовано так зване «золоте правило моральності»: «Чого собі не побажаєш, того не роби й іншим».

Згідно із жень людина  має усвідомлювати своє місце у суспільстві: «Правитель повинний бути правителем, батько — батьком, а син — сином».

Для Конфуція людина — центральна ланка усього його вчення, тому велику увагу він приділяє питанням самовиховання й самовдосконалення, заснованим на знаннях, розумному підпорядкуванні розпорядженням, звичаям, етикету. Шлях до досконалості має три ступіні: поезію, етикет і музику. Поезія розвиває мислення, фантазію, вміння розуміти інших людей. Музика — засіб зміни поганих звичаїв, позаяк  вона вчить люди ну найтоншим відтінкам почуттів. Етикет стоїть у центрі всього прагнення «шляхетної людини» до досконалості.

Важко однозначно оцінити внесок Конфуція у китайську культуру. Багатство й гармонія його етичних міркувань не мають собі рівних для VIV століть до н.е. Але, водночас, — це сувора мораль суспільства, в якому окрема людина нічого не значить як індивідуальність; суспільства, у якому панує тільки підпорядкування, вірність прави телю як батьку великої родини, як сину Неба.

КУЛЬТУРА ДОБИ ЦЕНТРАЛІЗОВАНИХ ІМПЕРІЙ

В останній третині ІІІ ст. до н.е. Китай був об’єднаний під егідою царства Цінь, на основі якого й утворилася перша в історії цієї країни  імперія – держава  Цінь (256207 р.

до н.е.). Засновником і першим государем імперії Цінь  був імператор Ціньшихуанді.

 У часи Ціньшихуанді був розроблена  і запроваджена у життя низка глобальних господарськоекономічних і політичних реформ, у ході яких  були створені законодавча база й управлінські структури, що забезпечували  функціонування імперської верхов ної влади. До числа найважливіших реформаторських акцій Ціньшихуанді належать уніфікація системи мір і ваги, писемності й грошової системи, будівництво єдиної ме режі казенних доріг загальною довжиною 8000 км. Усе це сприяло врегулюванню то варногрошових відносин і їх повному підпорядкуванню державному контролю.

З ціньською епохою пов’язано багато досягнень китайської цивілізації у галузі раціо нальних знань і виробничої діяльності. Саме до неї належать такі видатні пам’ятники культури й інженернотехнічної думки Древнього Китаю, як Велика китайська стіна і Великий китайський канал. Велика китайська стіна — єдина зі збережених до наших днів  архітектурна споруда, що дає уявлення про рівень розвитку містобудування й інже нерного мистецтва того часу. За повідомленням оригінальних джерел, її будівництво велося протягом 10 років силами 200 000 каторжан і 100 000 солдата армії імператора Ціньшихуанді.

Вона є  відносно простою за структурою,  зведена із землі й каменю з використанням більш  давніх фортифікаційних споруд — земляних валів, насипаних ще в VIV ст. до н.е. на північних і північносхідних кордонах царств Янь і Чжао, а потім облицьована цег лою. Безпосередньо в ціньську епоху була побудована лише одна з ділянок Великої китайської стіни довжиною у 750 км. Її спорудження неодноразово відновлювалося у наступні історичні періоди аж до XIVXV ст., коли її довжина була доведена до 3100 км. В остаточному своєму вигляді Велика китайська стіна має такі параметри: висота стіни коливається від 5 до 7 м, ширина — від 6 до 10 м.

У перiод Хань (206 р. до н.е.  220 р. н. е.) межi iмперiї розширюються. Країна займає територію вiд Кореї на сходi до Фергани на заходi, вiд пiвденної межi Сибiру на пiвночi до Аннама на пiвднi. Китай вступив у безпосереднiй контакт iз захiдним свiтом, і це вiдбилося на культурi i мистецтвi як Китаю, так i Заходу. У цей час у Китаї вiдзначається значне збільшення iригацiйної мережi, вiдбуваються зрушення в технiцi,  бронза оста точно замiнюється залiзом. Китайське залiзо, як писав римський історик Плiнiй, дося гало навіть Рима i вважалося кращим у свiтi.

Цей перiод є часом упорядкування i кристалiзацiї всього накопиченого у попереднi епохи культурного розвитку. Створюються класичнi працi у галузi фiлософiї, лiтератури, права, iсторiї. Кодифiкуються закони, унiфiкуються мiри i ваги. Започатковується си стема державних iспитiв для претендентів на адмiнiстративні посади.

Прагнення китайської держави до централізації торкнулося і культури, зокрема ху дожньої. У період імперії Хань була зроблена спроба зібрати всі давньокитайські пам’ят ники літератури, систематизувати їх, прокоментувати все, що залишилося від спадщини більш ранніх часів. У цей час складаються перші словники, зароджується історична про за, в якій не тільки описуються ті чи інші події, але і діють особистості. Історик Сима Цянь вважається засновником жанру літературного портрету. Після нього письменни ки Китаю починають викладати династичну історію Піднебесної у послідовній зміні правлячих осіб та  їхніх родин, наближених, сановників і мудрих радників.

До управлінського апарату імперії, серед інших, входило відомство, відповідальне за організацію загальнодержавних культів (на противагу місцевим). Була створена му зична палата, де збиралися й оброблялися народні пісні, тому збереглася величезна кількість давніх пісенних творів. Їм теж наслідували поети, створюючи пісні про любов, про повсякденні справи, світські твори, казкові і містичні вірші.

Результатом копiткої роботи китайської думки цього перiоду є папiр iз деревного волокна i туш, шовк й  унiкальна лакова технологiя, сейсмограф, компас тощо.

Характернi риси мистецтва ханьського перiоду — простота i сувора лiнiйна симетрiя. Краса досягається елегантнiстю, чистотою i суворiстю форм. Для епохи Iнь i Чжоу були типовими монументальнi ритуальнi вази. Ханьский  перiод характеризується, насампе ред, бронзовими дзеркалами, прикрашеними чудовим рiзноманiтним орнаментом. Вони клалися у  могили  з метою захисту небіжчика вiд злих духiв.

Найцiкавiшими пам’ятками ханьського перiоду є знаменитi кам’янi барельєфи i настiнний живопис поховальних камер, уперше знайдених у Шаньдуні i Сичуанi. Ханьськi поховальнi споруди досягають значних розмiрiв. Як правило, це комплекси пiдземних камер, облицьованi кам’яними плитами або цеглою. Кам’янi плити вкритi рiзьбленими зображеннями, що нагадували мертвому про його діяльність на землi, або вiдображали улюбленi ним iсторичнi й мiфологiчнi сюжети.

Винятково високi художнi i технiчнi якостi давнiх китайських шовкових тканин. У 1924 р. археолог П.К. Козлов у курганах могильника Ноiнули разом iз великою кiлькiстю предметiв побуту виявив чудово збереженi шовковi тканини ханьського часу. Знахiдки П.К. Козлова належать до числа найбiльш цiнних археологічних вiдкриттiв ХХ ст. Сюжети деяких тканин вiдбивають релiгiйнi i мiфологiчнi уявлення тiєї епохи.

Наприклад, вiзерунок тканини, що складається з вигнутих стрiчок iз трьома пiками в центрi, iз птахами i деревами, являє собою стилiзоване зображення священних даоссь ких островiв безсмертя.

Згідно із древньокитайським уявленням  будівництво не тільки виступало семантич ним аналогом будівництва державності, але і слугувало матеріальним утіленням сакраль ної могутності хазяїна будівлі. У першоджерелах стверджується, що тільки через зведення величних і розкішних будинків государ може показати свою велич. Чим грандіозніші й роскошніші зводилися будинки, тим більшою сакральною могутністю володів їх хазяїн. І зворотна закономірність: для підтвердження й зміцнення сакрального авторитету госуда ря було потрібно зведення якомога більшої кількості грандіозних і величних будівель.

Незважаючи на економічні складнощі у країні, кожна нова династія починала своє існування з реконструкції чи будівництва нового столичного палацевого ансамблю, при чому якомога більших масштабних розмірів. Так, столиця Ранньої Хань (Чанань), по будована в перші роки царювання ханьської правлячої династії, займала площу в 26 кв. км.

Винятково важливе культурне значення мав для Китаю Великий шовковий шлях, що почав функціонувати у II І ст. до н.е. Великий шовковий шлях, маючи загальну довжину у 6000 км, починався від м. Сиань, йшов далі на північний захід і в районі Джунгарських воріт підрозділявся на два самостійних маршрути, відповідно, в Кашгар, Фергану, Бактрію і Парфію, звідки китайські товари розвозилися по усьому світі аж до Індії, з одного боку, і Римської імперії — з іншого.

 Ці торгові і культурні зв’язки мали і зворотний характер: відомо, наприклад, що в ханьську епоху китайці мали досить докладні знання про інші країни і народи, зокрема Римську імперію. З Індії Великим шовковим шляхом до Китаю проникнув буддизм. По Великому шовковому шляху ханьський Китай, крім шовкових тканин, експортував лакові вироби, косметичні засоби, залізо, нікель, а імпортував бойових коней, коштов ну деревину і деякі сільськогосподарські культури, зокрема, квасолю і виноград. Так у Китаї з’явилося виноробство і виноградне вино.

Принципові свiтогляднi змiни, що вiдбулися в епоху Хань, пов’язанi із перетворен ням конфуцiанства на офiцiйну доктрину. Iдеї Великого вчителя  в нових iсторичних умовах  утрачали динаміку, приймали форму громiздких «китайських церемонiй».

Покарання для старших, тобто тих, хто знаходиться на бiльш високому вiковому або соцiальному рiвнi, — основа нового порядку, а шанування предкiв — найперший обо в’язок дiтей. Це ставило сiм’ю та  її збiльшену модель — державу, набагато вище у  iєрархiї цiнностей у порiвняннi із iнтересами конкретної людини — однієї з багатьох рисок, якi утворюють  iєроглiф суспiльства.

Учнi i послiдовники Конфуцiя чимало потрудилися,  щоб зробити його думки жит тєвою потребою, iгнорування якої погрожувало навiть iмператорам  утратою боже ственного мандата (мiна) на право повелiвати. Конфуцiанство стало синонiмом знання, школа — першою сходинкою до високої посади. Це була запорука мiцностi держави, яка трималася на чисельному прошарку шеньші — бюрократiї. По сутi, саме конфуцiанство зробило жителiв Пiднебесної китайцями або, як вони самi себе називали — ханьцями.

Як будьяка офiцiйна доктрина, вчення Конфуцiя прокладало шлях до загального визнання, витискаючи iншi релiгiйнофiлософськi системи. З них особливо стiйким до нових вiянь виявився даосизм. Напiвлегендарний Лаоцзи, що виклав основи своєї фiлософiї в трактатi «Дао де дзин» (IVIII ст. до н. е.) вчив, що лише Дао — «мати всiх речей», єдина мета у життi, певний унiверсальний принцип iснування, який сповідує Всесвiт, але який не доступний нашим органам чуття.

Шлях (дао) до самовдосконалення можливий лише через аскетизм i пустельництво. Суспiльство i людина — частини природи i тому повиннi бути максимально простi. Уся громiздка система соцiальних цiнностей,  зокрема,  мораль, псує природний стан речей, а тому в iм’я самозбереження необхiдно вiдмовитися вiд будьякої дiяльностi.

Даосизм вижив у цей складний період завдяки пiдтримцi китайських правителiв, яких спокушала  iдея  досягнення безсмертя, поступово він набуває дедалі бiльш релiгiйного вiдтiнку, насичується мiфологiчними образами, обростає магiчною символiкою. Саме даоси стали першими експериментаторамиалхiмiками у середньовiчному Китаї. Результатом їх дослiдiв став, зокрема, порох. Даоси  створили широко вiдомий нинi астрологiчний календар i винайшли гороскоп. Вони ж, займаю чись систематизацiєю спостережень про взаємодiю небесних явищ, сторiн свiту i поверхнi землi, заклали основи геомантiї. Як чудовi лiкарi, ці шанувальники Дао познайомили китайцiв з особливостями фiзiологiї й анатомiї людського органiзму.

Даосизм уникнув церковнодогматичної консервацiї i набув статусу неофiцiйної свiтоглядної системи, свого роду пiдсвiдомостi китайцiв. Прориваючись у соцiальну практику, iдеї Лаоцзи iнколи перетворювалися на ураган, який руйнував соцiальний порядок, як це було наприкiнцi перiоду Хань, пiд час повстання «Жовтих пов’язок». Пiсля  придушення повстання iдея суспiльства «Великої рiвностi» знайшла своє втiлення в гiрських районах, де сформувалася автономна теократична держава, що проiснувала аж до недавнього часу.

КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОГО КИТАЮ

Історична фаза існування традиційного Китаю підрозділяється на кілька самостійних часових відрізків, що цілком збігаються з династійними періодами й епохами: Докла сичний період (епоха Шести династій, IIIVI ст.); Класичний період (епохи Тан і Сун, VIIпоч. XII ст.); Період чужоземних експансій і монгольського панування (епохи Південна Сун і Юань, поч. XIIсер. XIV ст.); Період реставрації національної держав ності (епоха Мін, сер. XIV сер. XVII ст.) і Період маньчжурського панування (епоха Цин, сер. XVII ст.1911/1912 р.).

Важливим моментом в історії Китаю IIIVI ст. було відокремлення шляхів розвитку північної і центральнопівденної частин країни. Північ стала на багато сторіч ареною іноземних навал, руйнування й змішання культур, до Півдня хвиля вторгнень майже не докотилася. Відмінність природногосподарських, етнографічних і соціальних умов Півночі й Півдня підсилювало відокремлення. Створювалися і паралельно існували дві відмінні одна від одної культури, чому не міг перешкодити навіть систематичний відтік населення з втягнутих у безодню політичного хаосу й воєн районів Півночі на Південь.

У 618 р. один з князів ПівнічноЗахідного Китаю на ім’я Лі Юань (або Гаоцзу), напівтюрк за походженням, захопив владу в імперії, поклавши початок новій династії — Тан. Династія Тан правила в Китаї близько 300 років — з 618 по 907 р. Столицею її було величезне місто Чан’ань. У VIII ст. населення його перевищувало 1 млн  чоловік. Тансь ка імперія залишалась найбільшою державою в Азії й у другій половині VII і у VIII ст.

У період Тан можна простежити західний (із країн Центральної й Передньої Азії) і індійський вплив у науці (медицині, математиці, теорії мистецтва і т.д.), архітектурі (форми пагоди і ступи), літературі (запозичення буддійських сюжетів), образотворчому мистецтві (скульптура і живопис), музиці й інших сферах. У великій кількості перево дилася на китайську мову різноманітна література буддійських країн. Цьому проник ненню сприяла та обставина, що буддійське віровчення досягло у Китаї найбільш силь них позицій наприкінці VII на початку VIII ст.

У середині Х ст. у країні намітилося певне економічне піднесення, в умовах якого  у 960 р. відбувається нове об’єднання Китаю під владою династії Сун.  Сунська імперія була слабіша за Танську. Об’єднання Китаю за Сунської династії не було повним.

Китайська культура періоду VI XI ст. перебувала на дуже високому рівні. Господар ство Китаю характеризувалося порівняно високим рівнем розвитку. У Китаї практику валося  поливне, частково городнє, землеробство. Виробництво рису, бавовни, чаю, шов кусирцю вже тоді було основою китайського сільського господарства. У Китаї видобу вали багато заліза, міді, золота, срібла. Китайське ремесло досягло великих успіхів ще в період династії Тан. Китайський фарфор, китайські шовкові і бавовняні тканини, різні залізні й мідні вироби становили разом із чаєм і шовкомсирцем найголовніші предмети китайського експорту. В XI ст. в Китаї було понад 2 тисячі міст. Деякі з них, наприклад Чан’ань, Лоян, Кантон і Ханчжоу, мали кожен близько мільйона жителів.

У Китаї на початку VIII ст. зародилась офіційна урядова газета «Столичний вісник», що проіснувала до початку XX ст. Китайці цікавились математикою, астрономією, гео графією, історією. Вони винайшли компас і порох (IX—Х ст.). У VIII ст. у Китаї було організовано Ханьлінську академію наук, найдавнішу у світі наукову державну установу.

Середньовічний Китай славився своїми літописами. Сама лише Сунська імперія залишила понад 500 томів літописів. У Китаї були великі бібліотеки, в яких зберігались сотні тисяч рукописів. У ряді міст існували вищі школи, в яких мали навчатись майбутні державні чиновники. Іспит на здобуття вченого звання, яке відкривало доступ до чи новницької кар’єри, вимагав крім знання,  науки про державне управління, також філо софії (головним чином, у формі конфуціанства) і літератури. Багатонаціональний склад країни, а також жваві торгові зносини з іншими країнами Азії  здебільшого  сприяли швидкому розвиткові філології.

У період Сун тривало вдосконалення видавничої справи. В 40х роках XI ст. був винайдений розбірний шрифт, що виготовлявся з глини. Але переважало друкарство з дощок (ксилографія). Розширилося коло читачів, з’явилися приватні зібрання книг і бібліо теки. Збиралися і коментувалися давні пам’ятники. Серед істориків найбільшу славу  здо були Оуян Сю і Сима Гуан. З’явилися  нові  твори  енциклопедичного  характеру.

VIIIXIII ст. — «золота доба» китайської поезії. Цей час дав численну плеяду чудових майстрів віршування: Ду Фу (712  770 рр.), Бо Цзюйі (771  846 рр.), Лю Цзунюань (773  819 рр.), Юань Чжень (779  831 рр.), Оуян Сю (1007 1072 рр.), Су Ши (1036 1101 рр.), Хуан Тінцзянь (1045 1101 рр.), поетеса Цінчжао (10811140 рр.) й ін. Антологія поезії за три сторіччя танського періоду нараховує понад 50 тис. творів.

У XIV ст. народився новий жанр великого прозаїчного оповідання – історичний роман. Перший доробок цього жанру — «Шуйхучжуань» («Річкові заводі») Ши Най аня (12961370 рр.) — підсумок літературнохудожньої обробки усних народних ска зань про події антифеодальної селянської боротьби в період Сун. У романі молодшого сучасника Ши Найаня, Ло Гуаньчжуна (13301400 рр.), «Саньго яньі» («Троєцарствіє») зображується один із найбільш драматичних періодів раннього середньовіччя. Автори обох романів, прославляючи героїв минулого, прагнули розбудити в читачах патріо тичні почуття.

ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА

Китай у середні віки багато зробив для розвитку архітектури. Китайські будівлі — палаци, храми, башти, міські брами, мости, жилі будинки — були різноманітні за сти лем, відзначалися легкістю й витонченістю архітектурних форм. Їх створювали з найріз номанітнішого матеріалу — каменю, дерева, мармуру, заліза, їх прикрашали багатою різьбою, фарфором, золотом. Дахи імператорських палаців і будинки знаті, міських багачів часто вкривали золотими листами.

Архiтектурним символом Китаю стала пагода. Споруда (спочатку з дерева, а потiм iз цегли i навiть металу), що зметнулася вгору на десятки метрiв,  слугувала орiєнтиром не тiльки духовного, але i фiзичного порятунку, позаяк  використовувалася iнодi i як маяк. Пагода дещо нагадує iндiйську храмову вежу, iз її багатояруснiстю i майже математично вивiреною спiввимiрнiстю деталей, але як нiяка iнша конструкцiя виявляє специфiчно китайський спосiб мислення. Свiй звичний силует вона набуває у часи правлiння династiї Тан, коли карнизи, що вiдзначають поверхи, стають вишукано вигнутими, а вся будiвля монументальновеличною за рахунок подовжених пропорцiй.

Багато пагод, які збереглися i донинi, є чудовими пам’ятками архiтектури. Одна з таких чудових споруд — Велика пагода диких гусей (Даяньта), побудована в VII ст. у мiстi Сiанi. Грандiознiсть i величнiсть Даяньти викликали захоплення.

В  епоху Сун (ХХIII ст.) з’являються шести i восьмикутні пагоди. Їх стiни, раніше не обтяженi нiякими прикрасами, тепер покриваються багатобарвними розписами, рiзьбленням, а нерiдко i скульптурою. Естетичнi норми цього перiоду вимагали вiдповiдностi архiтектурних i природних лiнiй. Для досягнення потрiбного ефекту засто совувалося комбiнування рiзних будiвельних матерiалiв, а також використовувалися зе лені, блакитні, бiлі, золоті, червоні кольори для фарбування дахiв, стiн, окремих деталей будинку. Пагода дає уявлення i про конструктивнi особливостi китайської архiтектури. Зокрема, дах спирався на каркас iз  балок i стiйок, а не на стiни, які, у разi потреби, взагалi могли знiматися, об’єднуючи в одне цiле iнтер’єр i садовопарковий ансамбль.

XIV ст. відкрило період бурхливого прогресу архітектури. Тоді остаточно склалися своєрідні методи і стилі китайської  середньовічної архітектури, типи планування міст, житлових ансамблів і палацовопаркових комплексів.

Пекін, сильно зруйнований при вигнанні монголів, був фактично відбудований за ново. У XIVXV ст. тут був споруджений величезний комплекс імператорських палаців, оточений ровом і обнесений стіною,— так зване Пурпурове заборонене місто (нині му зейний комплекс Гугун).

Пекiн мав кiлька ансамблiв мiських будiвель, вiдокремлених один вiд одного висо кими цегляними стiнами. Місто подiлялося на Внутрiшнє мiсто (оселя маньчжурських iмператорiв i їх челядi) i Зовнiшнє мiсто, в якому жили  переважно  китайцi.

У центрi Внутрiшнього мiста знаходилося Iмператорське мiсто, а в його межах — Заборонене мiсто, яке складалося iз п’ятьох великих частин: власне палацiв (Гугун), Храму предкiв (Таймяо), Храму врожаю (Шецзитань), гори Цзиншань i Захiдного пар ку з озерами.

Заборонене мiсто — це грандiозний за розмiрами i прекрасний за плануванням архiтектурний палацевий ансамбль, що втiлив у собi традицiйнi форми китайського бу дівництва, яскравий приклад сполучення красоти й строгості форм. Палаци, з’єднанi один з одним двориками, проходами i ворiтьми, дiляться на двi частини: офiцiйнi палати (двi третини всiєї територiї) i резиденцiю iмператора та його сiм’ї.

Найбільш величною спорудою у Забороненому мiстi є Тронна палата вищої гармонiї. Її висота сягає 35 метрiв, а загальна площа — 2300 квадратних метрiв. Роздiлена на оди надцять прольотiв, пiдтримуваних червоними колонами, ця палата протягнулася зi схо ду на захiд на 63 метри. Балки стелі будiвлi багато прикрашенi прекрасним рiзнобарвним розписом, а подвiйний дах викладений жовтою черепицею, слiпучо сяючою пiд соняч ними променями. Тронна палата вищої гармонiї складається з однiєї величезної зали, де iмператори проводили урочистi церемонiї, пiдписували укази, затверджували вищi вченi звання, святкували китайський Новий рiк, свято врожаю, свято дракона тощо, вiдзначали днi народження найяснiших осiб; звiдси вони благословляли полководцiв на завойовницькi походи.

Священним мiсцем здiйснюваних iмператором жертвопринесень вважався Храм Неба. Розташований у межах пекiнської зовнiшньої мiської стiни, храм займає площу близько 280 гектарiв. Два ряди стiн червоного кольору оточують i подiляють цей комп лекс на зовнiшнiй i внутрiшнiй храми. Головним серед них був Храм моління про вро жай, зведений у 1420 р.  Це круглий будинок iз триярусним дахом, облицьованим глазу рованою черепицею яскраво синього кольору й увiнчаний позолоченим куполом. Висо та храму — 38 м  i 30 м у дiаметрi. У ньому немає нi масивних стропил, нi довгих поперечних балок. Високий i важкий триярусний дах пiдтримується 28 величезними дерев’яними колонами i з’єднаними мiж собою перекладинами i брусами. Чотири середнi колони висотою 19,2 м символiзують чотири пори року. Дванадцять колон у середньому ряду символiзують 12 мiсяцiв у роцi, а дванадцять колон зовнiшнього ряду — 12 двочасових частин доби.

Період Тан і особливо Сун відзначений високим підйомом образотворчого мистец тва. У живописі боролися різні школи і напрями. Провідним художнім жанром був пей заж. На його розвиток великий вплив справили картини і теоретичні погляди Го Сі (10201090 рр.). Поряд із пейзажем поширився «живопис квітів і птахів», «живопис уче них», релігійний і побутовий й у меншому ступені портретний живопис. У Х ст. виникли департаменти, а потім Академія живопису — офіційна художня установа, що поєднувала найбільших майстрів мистецтва і покликана регулювати художнє життя країни, одно часно Академія була вищим художнім училищем. За три сторіччя існування сунської Академії живопису до її складу належало загалом більш е 150 майстрів.

Китайська картина — аналог iкони, символiчно завершений образ космосу, мить «одруження духу i матерiї». Так само, як європейське мистецтво — синтез еллiнiстично християнських традицiй, китайське — вираження конфуцiанськодаоссько буддiйського свiтовiдчуття. Йому властиве тонке переживання взаємовизначення i взає мопроникнення протилежностей, спроможнiсть «умiстити всю тьму речей у крихiтний простiр серця». Китайський художник — це, насамперед,  мудрець, що сприймає, тобто бачить внутрiшньо, а значить творить красу.

Критерiєм досконалостi твору мистецтва i, вiдповiдно, його творця була подiбнiсть зображення не зовнішнім очевидним прототипам, а внутрiшнiй правдi життя, тобто досвiду розумiння мiнливого свiту попереднiми поколiннями. Китайська ж традицiя наслiдування «серединного шляху» вимагала уникати крайнощiв.

Конфуцiанський здоровий глузд i помiрнiсть повиннi були сполучитися в людинi, якщо вона була художником, iз незалежнiстю i природнiстю даосизму, а також спрагою мiстичнотворчого розумiння свiту, притаманній  буддизму. Цим вимогам вiдповiдав вироблений у ранньому середньовiччi (IV VI ст.) стиль життя — «фенлю» (вiтер i потiк). Той художник, який пiдкоряється потоковi життя як руху вiтру, вважався найбiльш близьким до досконалостi.

Вода — символ слабкостi i нiжностi — подiбно до всього, що зростає, протистоїть закiнченому, жорсткому, нерухомому. Вiтер — уособлення некерованостi i непередбачуваностi. Подолання двоїстостi свiту (порожнiй — заповнений, високий — низь кий, темний — свiтлий тощо) можливе шляхом ототожнення себе з формальною очевиднiстю i пустотою Абсолюту. Для цього досить «Саду з гiрчичне зерно», де в самотi i спокої можна радiти життю, насолоджуючись гармонiєю природи. Неможливість вiддiлити розумiння вiд насолоди визначила ключову роль мистецтва в проникненнi до суті речей. Образ — результат перетворення Неба i Землi. Справжнiй образ — швидкоплинний, подiбний «пориву вiтру i спалаху блискавки». Прилучення до таємницi свiтобудови — прилучення до Дао, тобто «живої реальностi». Невипадково китайський живопис напов нений пустотою — потоком становлення й iснування, образом мiнливої краси.

Простiр стародавнiх китайських картин — це нескiнченний свiт мрiї, що спонукає людину до самовизначення, рiвнозначного розширенню свiдомостi. Ще в V ст. Цзун Бiн, автор одного з перших у китайськiй iсторiї трактату з естетики живопису, описав ефект споглядання живописного сувою в таких словах: «Не порушуючи свого спокою, я досягаю меж свiту; не змiнюючи велiння Неба, на самотi слухаю пустельну широчiнь». Відтоді  «мандрiвка за край свiту» стала девiзом усiх поколiнь китайських живописцiв i однiєю iз найпопулярнiших тем пейзажних картин.

Статус придворного свiту в китайському живописi був неоднозначний: китайськi художники, якi  не ставили своєю метою вiдтворення певних iдеальних форм, не  мали iншого  предмета зображення, крiм цього свiту. Але їх вiрнiсть природним образам була лише засобом  якомога вишуканiше повiдомити про символiчну присутнiсть реальностi. Чим уважніше слухали вони життя природи, тим глибше занурювалися у свою всесвiтню самоту, тим надiйнiше берегли в собi правду дао.

 «Одна риска» — ключове поняття в художньому лексиконi Китаю, позаяк  живопис i є проведення лiнiї пензлем. «Одна риска» — образ просторучасу, знак, що пов’язує i роздiляє пустоту, мiсток мiж фантастикою i дiйснiстю, слiд постійних «мандрiвок духу». Однак iндивiдуальнiсть, яка цiнувалася в середньовiчному Китаї, не виходила за межi соцiальної упорядкованостi або природної гармонiї. Тому портретний живопис не кори стувався особливим визнанням. Найчастiше вiн був гiперболiзацiю характерних рис портретованого.

Драматизм, що припускає зображення сильних переживань, як, наприклад, в еллiнiстичному театрi або скульптурi, не властивий китайському мистецтву. У ньому практично вiдсутня складова основа європейської художньої культури — тема любов ної пристрастi, еротичнi образи, яскраво виражена трагедiя тощо. Але китайцi добре пе редавали настрiй, використовуючи для цього не жести i мiмiку, а композицiю живопис ного полотна.

Специфiчним видом образотворчого мистецтва була китайська калiграфiя. Здавна китайцi були шанувальниками цього виду мистецтва. Людина, що майстерно володiла пензлем, викликала загальне захоплення. Калiграфи нарiвнi з живописцями й iншими художниками користувалися великою повагою. Iснував тiсний зв’язок мiж калiграфiєю, лiтературою i живописом. Знаменитi калiграфи, як правило, були одночасно поетами i живописцями. У будинках китайських чиновникiв та iнтелiгентiв часто можна було поба чити на стiнах  роботи вiдомих калiграфiв поруч iз творами майстрiв живопису i графiки.

Вироблення калiграфiчного почерку залежало вiд гнучкостi пальцiв, тому калiграф i переписувач постiйно перебирали правою рукою двi кульки (дiаметром 12 сантимет ри), не даючи пальцям «застигти».

Калiграфiя вважалася одним iз шести мистецтв,  до яких входили також етикет, музика, стрiляння з лука, керування кiньми i мистецтво рахунку. Чудово написанi складнi iєроглiфи викликали мiстичне почуття благоговiння, особливо в малописьменних i не письменних.

Повага китайцiв до письмових знаків набувала часом мiстичного вигляду. Китайсь кий письменник Лу Сiнь iз цього приводу зауважив: «Оскільки писемнiсть належала тiльки привiлейованим класам, вона була також освячена таємничiстю». Так створю вався фетиш китайської писемностi: тiльки вона нiбито вiдчиняє людинi очi на свiтобудову, робить її мудрою i навiть святою в очах неписьменних i малописьменних.

Iєроглiф — це своєрiдна маска, що приховує i виявляє всесвiт. Витончена мережа штрихiв давала  уявлення про можливi комбiнацiї «дiйсних образiв» речей. Художник — посередник у процесi перетворення природного хаосу. Живопис — «живий лист». З кож ним рухом руки майстра мить наповнюється вiчнiстю. Досить лише однiєї лiнiї на абсолютi бiлого аркушу паперу, щоб акт створенняподiлу вiдбувся.

ТЕХНОЛОГІЧНІ ЗДОБУТКИ

Китайці зробили великий внесок у скарбницю свiтової  науки i технiки. Крім фiлософiї, iсторiографiї, мистецтва, лiтератури  досягли високого рівня у давньому i середньовiчному Китаї  астрономiя,  математика,  механiка, медицина, агрономiя. Тут було винайдено порох, сейсмограф, папір, компас, техніка друкарства.

Уже у II тис. до н. е. у Китаї були вiдомi технології виплавки бронзи, виробництва кераміки, прядiння i ткацтва. У тi далекi часи китайськi умiльцi виготовляли з бронзи знаряддя працi — сокири, лопати, ножi, голки, вази для готування їжi й  вина, вiйськовi лати  й  зброю, предмети ритуалу. Китай — батькiвщина шовку i шовкових тканин. Шовкове виробництво в цiй країнi було вiдоме вже дві тисячi рокiв тому. Культура чаю також зародилася у Китаї.

Одним iз показникiв високого рiвня розвитку матерiального виробництва у дав ньому i середньовiчному Китаї був розквiт ужиткового мистецтва, що завоювало виз нання в усьому свiтi. Керамiчнi вироби — продукт  досягнень багатьох поколiнь ки тайських гончарiв. Особливою добiрнiстю i красою вiдрiзняється так звана «бура керамiка» iз характерним для неї самобутнiм нацiональним стилем. Чайники, виготовленi з «бурої керамiки», вiдрiзнялися довговiчнiстю. З часом вони набували дедалі бiльшого блиску. Чай, заварений у такому чайнику, мав особливий аромат. З «бурої керамики» виготовляли келихи, вази, чашi, блюда, чашки, тарiлки, письмовi приладдя, статуетки.

Про китайську порцеляну в iнших країнах складали легенди. Вона набула великої слави i на Сходi, i на Заходi. Казки «Тисяча й одна ніч» розповiдали, що заможнi купці Басри прикрашали свої покої порцеляновим посудом. Вишукані закуски до столу баг дадських халiфiв подавали на порцелянових блюдах, привезених iз Китаю. Європейсь ка знать берегла порцеляновi речi у золотих i срiбних футлярах.

У Китаї порцеляну виробляли в багатьох мiсцях. Одним iз найбiльших центрiв ви робництва порцелянових виробiв було мiсто Цзiньдечжень. У ХVI ст. столиця щорiчно одержувала з iмператорського заводу, що знаходився в цьому мiстi, по три тисячi блюд, по шiстнадцять тисяч тарiлок, по вiсiмнадцять тисяч чашок, розписаних кольорами i драконами. Розпис i гравiрування перетворювали порцеляновi речi у справжнi твори мистецтва.

Чудове досягнення китайських майстрiв — бiла тонкостiнна порцеляна з рiзьбленим пiдглазурованим малюнком. Малюнок помiчаєш не вiдразу — так вiн тонко виконаний. Але слід подивитися таку чашу або вазу на свiтло — вiн вiдразу вимальовується. До цього виду належить порцеляна, що одержала назву «Рисове зерно».

Вироби з порцеляни ввiйшли в побут китайцiв. З неї робили вази, чашi i рiзнi речi для побуту, наприклад, садовi ослони. А в 1415 р. у  Нанкiнi була побудована дев’ятипо верхова порцелянова пагода з дзвiночками, що дзенькали при найменшому подиховi вiтру.

Техніка перегородчастої емалi (клуазоне) прийшла  до Китаю у XIV ст. iз Туреччини. Китайськi майстри в короткий термiн збагнули секрет цього виробництва. Вдоскона ливши його, вони виробили витончений стиль китайського малюнка. Зробленi з пере городчастої емалi вази, курильнi прилади, пiдставки для ламп, тарiлки i чашки являють собою справжнi витвори народної творчостi.

Прекраснi художнi твори створювали китайськi каменерiзи і ювелiри. Нiякий iнший камiнь не користувався такою популярнiстю у феодальному Китаї, як нефрит. З нього робили вази, тарiлки, ювелiрнi прикраси, статуетки.

Одним iз давнiх видiв китайського образотворчого мистецтва є кольорова гравюра. Ще у 868 р. н. е. китайський художник Ван Цзе майстерно виконав гравюру на дереві для книги «Священi писання Праджна». Це — перша зафiксована у Китаї гравюра. Популярнi розповiдi i п’єси, виданi у часи династiй Юань i Мiн, багато iлюстрованi гравюрами по дереву. Наприкiнцi XVI ст. у Китаї вже були поширенi кольоровi гравюри по дереву, які друкувалися на листах паперу розмiром 20х10 см.

Потреби повсякденного життя вимагали розвитку низки наук. Необхідність лічби часу й складення календаря були причиною виникнення найдавніших форм астрономії. Початок астрономічних спостережень сягає  корінням  в епоху ШанІнь. Китайські астрономи вміли спостерігати рух небесних світил і навіть передбачати сонячні й місячні затемнення, а також появу комет. Китайські астрономи розподілили сузір’я, розташо вані навколо Полярної зірки, по «місяцевих домах» і встановили таким способом мапу зоряного неба. Виходячи з положень цих сузір’їв щодо сонця й полюса, користуючись при цьому водяними часами, китайські астрономи обчислювали час.

Астрономічні спостереження дали можливість сконструювати особливу систему календаря, яка збереглася незмінною протягом досить довгого часу. Його основою  було місяцеве літочислення, яке велось по циклах, що складалися з 60 років.

Розширення Китайської держави і необхідність адміністративного поділу країни викликало ранню появу й розвиток географії. Вже в епоху Чжоу чиновники складали звіти про стан окремих областей, головним чином із погляду  прибутковості земель і стягнення податків. Один із цих звітів увійшов як розділ у книгу Шіцзін. У цьому розділі, складеному близько VIII ст. до н. е., подається географічний опис китайської держави, поділеної на десять областей. Широкий розвиток землеробства сприяв досить давньому нагромадженню і навіть деякоій систематизації агрономічних спостережень і знань, які в ханьську епоху оформились у  давні агрономічні трактати. У цих трактатах збереглися давні китайські теорії землеробства, багатопільного господарства, системи грядкових культур, чередування посівів, застосування добрив тощо.

ПІДСУМОК

Серед давнiх цивiлiзацiй Китай — символ традицiйностi, замкненостi, стабiльностi. Тут як нiде наочна життєстiйкiсть вироблених тисячолiттями свiтоглядних стереотипiв, етичних норм, естетичних клiше.

Камертоном свiтовiдчуття давнiх китайцiв стала держава. Китайськiй культурi вла стивий не мiстичний шлях до виявлення iстини або iндивiдуальноунiкальний пошук абсолюту, а регламентована суспiльними iнститутами норма, яка визначає певний ритм i спосiб життя. Мудрiсть древнiх була тут набагато більш значимою, ніж надприроднiсть богiв i жертовнiсть героїв. Незаперечнiсть досвiду предкiв — основа соцiально полiтичного порядку, позаяк  минуле зберігало найкраще, iдеальне, досконале, справед ливе. Будьяке новаторство, рiвнозначне невiдомостi, лякало.

Суспiльна система середньовічного Китаю орiєнтована на максимально точне i повне вiдтворення традицiй, які гарантують збереження розумно влаштованої держави. Законо слухняний китаєць сприймав життя таким, яким воно є, всi сили спрямовував на його облаштованiсть. Суворо дотримувана соцiальна iєрархiя була умовою самовдосконалення.

Відповідно до фiлософськоетичних вчень Китаю будьяка людина могла посісти на соцiальних схiдцях місце за власними  здiбностями. Просування по службi — показ ник доброчинностi, оскільки  розкриття талантiв наближає до авторитету мудрецячи новника, який вмiє дотримуватися золотої середини мiж духовним i тiлесним, мiж ро диною i суспiльством.

Китайська культура являє собою міцний конгломерат державності і  будьяких  сторін духовної культури. У ній важко відокремити політичні проблеми й етику, філософію й етику, філософію і художні погляди. І всі ці пласти культури певним  чином  пронизу ють повсякденне існування кожної людини.

 Пріоритет світської влади й відсутність незалежного жрецького прошарку наклали відбиток на духовну культуру: «питома вага» суто культового  мистецтва тут значно нижче, а світ людських діянь і почуттів знаходить у мистецтві більш яскраве відобра ження, ніж символіка космогонічних систем.

Основу духовного життя суспільства складає етика, що відводить кожній людині особливе місце, особливу роль; що регламентує всі її дії від народження до смерті. Етика обумовлює не тільки систему громадянської слухняності, але, й як не дивно, систему громадянської непокори. І твердість, і м’якість одночасно є сутністю поведінки, про яку говорив Конфуцій: «великодушність і жорстокість допомагають один одному».

Характерною рисою китайської культури є особливо шанобливе ставлення до авто ритетів:  до правителя,  мудреця чи художника, до міфологічних  героїв, чи вигаданих фантастичних істот. Це народжує особливу упорядкованість того світу, що вибудовує для себе китайська культура.

À≥ÚÂ‡ÚÛ‡

—Ú‡Ó‰‡‚Ì≥È ¥ËÚ‡È

Алимов И.А., Ермаков М.Е., Мартынов А.С. Срединное государство. Введение в традици онную культуру Китая. – М., 1998. – 288 с.

Васильев К.В. Истоки китайской цивилизации. — М., 1998. – 318 с.

Васильев Л.С. Культы, религии, традиции в Китае. — М., 1970. – 483 с.

Васильев Л.С. Проблемы генезиса китайской мысли (Формирование основ мировоззре ния и менталитета). — М., 1989.

Вильгельм Р. и Г. Понимание «И цзин» / Пер. с нем. и англ. —  М., 1998. — 206 с.

Дао и даосизм в Китае / Ред. Л.С. Васильев, Е.Б. Поршнева. — М., 1982. – 287 с.

Древние китайцы в эпоху централизованных империй / М.В. Крюков, Л. С. Переломов, М.В. Софронов, Н.Н. Чебоксаров. —М., 1983. —  415 с.

Ежов В. Мифы Древнего Китая. — М., 2003. — 496 с.

История китайской философии: Пер. с кит. / Общ. ред. послосл. М. Титаренко. —  М., 1989. — 552 с.

Китайская философия. Энциклопедический словарь. Отв. ред. Титаренко М.Л. —М., 1994.

— 573 с.

Кравцова М.Е. История культуры Китая. —  СПб., 1999. — 415 с.

Крадин Н.Н. Империя Хунну.— М., 2001.— 311 с.

Лукьянов А.Е. Дао «Книги Перемен». — М., 1993. – 238 с.

Лукьянов А.Е. Истоки Дао: Древнекитайский миф. — М., 1992. — 153 с.

Лукьянов А.Е. Начало древнекитайской философии. — М., 1994. – 111 с.

Малявин В.В. Китайская цивилизация. —М., 2000.

Малявин В.В. Конфуций. — М., 1992; 2001. – 357 с.

Переломов Л.С. Конфуций: жизнь, учение, судьба. — М., 1993. – 440 с.

Семененко И.И. Афоризмы Конфуция. — М., 1987. – 302 с.

Торчинов Е.А. Даосизм: Опыт ист.религиеведческого описания. — СПб., 1993. –309 с.

Фицджеральд С.П. Китай: Краткая история культуры. —СПб., 1998. – 455 с.

Шуцкий Ю.К. Китайская классическая «Книга Перемен». — СПб., 1993. – 474 с.

Яншина Э.М. Формирование и развитие древнекитайской мифологии. — М., 1984.

—Â‰̸ӂ≥˜ÌËÈ ¥ËÚ‡È

Алимов И.А., Ермаков М.Е., Мартынов А.С.Срединное государство. Введение в традици онную культуру Китая. – М., 1998. – 288 с.

Бокщанин А. Лики Срединного царства. Занимательные сюжеты. – М., 2002. – 430 с.

Васильев Л.С. Культы, религии, традиции в Китае. –  М., 1970; 2001. –  488 с.

Голыгина К.И. «Великий предел»: китайская модель мира в литературе и культуре (IXIII вв.). – М., 1995. – 363 с.

Дао и даосизм в Китае / Ред. Л.С. Васильев, Е.Б. Поршнева. –  М., 1982. –  287 с.

Древние китайцы в эпоху централизованных империй / М. В. Крюков, Л.С. Переломов, М.В. Софронов, Н.Н. Чебоксаров; Отв. ред. Л.С. Переломов, Н.Н. Чебоксаров. – М., 1983. – 415 с.

Искусство Китая / Сост. Н.А. Виноградова. – М., 1988.

Кравцова М.Е. История культуры Китая. – СПб., 1999. –  415 с.

Кривцов В.А. Эстетика даосизма. – М., 1993. – 164 с.

Малявин В.В. Китай в XVI–XVII веках: Традиция и культура. – М., 1995. – 288 с.

Фицджеральд, С.П. Китай: Краткая история культуры. – СПб., 1998. – 455 с.

Этика и ритуал в традиционном Китае / Ред. Л.С. Васильев. – М., 1988. – 329 с.